, що року 1775-го, iз Запорожжя вийшло в турецькi землi бiля 5000 козакiв. Але щоб пiдняти таку кiлькiсть та ще з припасом харчiв, треба було не менше як 100 - 120 морських чайок, а стiльки їх Вiйсько не мало за весь час iснування Нової Сiчi; пiсля останньої ж турецької вiйни їх лишилось ледве два-три десятки. Через те з певнiстю можна гадати, що запорожцi перебралися в турецькi землi не тiльки байдаками, а й пiшки. Є вiдомостi, що iкону святої Сiчової Покрови перенесли на Дунай не тi запорожцi, якi попливли водою пiд проводом Андрiя Ляха, а тi, що йшли пiд проводом Бахмета суходолом. Так само й народнi пiснi згадують про мандрування запорожцiв не тiльки "через море дубами", а "понад лиманами". Ой, iшли нашi славнi запорожцi Та попiд Бугом-рiкою, Ой, широкою та глибокою, Гей, та понад лиманами. Ой, уже ж нашi славнi запорожцi Та й невеселi стали: Ой, облягли їх, облягли москалi Та всiма сторонами Ой, кругом церкви, церкви Сiчової Караули стояли, Ой, священику, отцю Владимиру, Та служити не дали. Ой, летить бомба з московського поля Та посеред Сiчi впала, Ой, хоч пропали славнi запорожцi, Так не пропала їх слава! Окремi ватаги запорожцiв, певно, за умовою, складеною ще на Сiчi, прямували на Днiстровський лиман до турецького мiста Акермана (Бiлгорода) Бiлогородський паша зустрiв козакiв прихильно, допомiг їм харчами й дозволив стати бiля лиману кошем. Запорожцi ж, як тiльки трохи впорядкувались i роздiлились на куренi, не гаючись, за помiччю того ж пашi, послали до султана депутацiю просити, щоб вiн узяв їх пiд свою протекцiю i дав землi пiд Сiч та на iншi потреби Вiйська. Хто був старшим предствником Вiйська Запорозького у тiй депутацiї i на яких умовах султан забрав запорожцiв пiд свою руку, буде вiдомо, мабуть, тiльки тодi, коли побачать свiт божий тi документи, що їх року 1828-го останнiй кошовий Задунайської Сiчi Йосип Гладкий передав царевi Миколi I. Хто керував Кошем бiля Акермана, теж невiдомо, але вiдомо, що вже там Вiйсько Запорозьке поновило свою сiчову органiзацiю, бо депутацiю до султана було складено з 40 козакiв, а саме: 38 представникiв од куренiв та ще - вiйськового писаря й кошового отамана. Iз сiчової старшини, що разом iз Ляхом та Бахметом пiшла в Туреччину, знали тiльки тi, що року 1806-го вже дiдами, вернулися на Україну, а саме: Iван Губа, Хома Бучинський, Василь Чорнявський, Роман Циганка, Печений, Ломака, Сокiл, Боровик i Чорнюга та ще Самiйло Калниболоцький, який пiзнiше уславився кривавою розправою за Дунаєм над некрасiвцями. Про те, чого досягла депутацiя, можна тiльки здогадуватися з подальших подiй. Запорожцям султан забезпечив їх вiйськовий устрiй, вiру, одежу й волю i дав пiд Сiч острiв святого Юрiя з гирлами Дунаю - Сулинським та Катирлезьким (Георгiївським), i степ на пiвденнiй протоцi Дунаю. Дунавцi, бiля лиману Разiн. Опрiч того, запорожцям дозволено було вiльно рибалити, полювати й навiть оселятись зимiвниками та слободами по всiх рiчках та лиманах од Очакова до Дунаю. Кошовий отаман мав права двобунчужного пашi, а Вiйсько Запорозьке, або як його називали турки, Вiйсько Буткальських козакiв, отримало вiйськовi клейноди: булаву, бунчук - iз двома хвостами, печать та корогву, на якiй з одного боку на бiлому полi був золотий хрест, а з другого на чорному полi - срiбний мiсяць. Ту корогву висвятив Цареградський патрiарх. Кошовому отамановi султан окремо подарував короткого ятагана в золотих пiхвах, цяцькованих самоцвiтами; вiн мав переходити од кошового до кошового, i, таким чином, теж увiйшов у склад вiйськових клейнодiв пiд назвою "топуз". Зi свого боку запорозькi депутати присягнули султановi - вiрно йому служити на морi й суходолi проти його ворогiв i слухатись Силiстрiйського пашу. На початок запорожцям було доручено захищати кордони на росiйськiй межi - понад Бугом. Треба гадати, що доки вiдбулися всi церемонiї й умови про перехiд Сiчi за Дунай, минув чималий час, i запорожцi, скориставшись дозволом султана, розiйшлися з-пiд Акермана ватагами понад своєю одвiчною рiчкою Бугом, з тiєю тiльки рiзницею, що до 1775 року вони рибалили й полювали зi схiдного її берега, тепер же почали рибалити i з захiдного. Крiм того, вони осiли своїми паланка-ми бiля Хаджибейського тя Талигульського лиманiв, а частина товариства, що виходила iз Запорожжя пiзнiше на дрiбних човнах, не наважуючись пускатися ними в море, осiдала на островi Березанi, неподалiк Очакова, та на пересипi Хаджибейського лиману, де тепер передмiстя Одеси - Пересип. Весь край, що року 1775-го заселили запорожцi, був дуже спустошений пiд час останньої вiйни, а татари з нього або повтiкали за Дунай, або перейшли на росiйську сторэну, i їх загнали в Ногайськi та Кубанськi степи. Через те запорожцям тут було велике привiлля. Чутка про те хутко досягла Запорожжя й України, бо запорожцi, рибалячи на Буговi, мали щоденнi зносини зi своїми товаришами, якi лишилися пiд Росiєю, i от за Буг посунули вгiкачi вже невеликими гуртками й поодинцi, як iз Запорожжя, так i з України, рятуючись од панщини. Декому щастило прибути сюди навiть iз жiнками й дiтьми, й вони осiдiли тут на вiльних землях, будуючи собi землянки й хати. Щодня за Бугом кiлькiсть утiкачiв з України збiльшувалась, i вже через рiк у Туреччинi їх було бiля 7000 душ, а року 1778-го мiж Бугом та Дунаєм їх налiчували до 4000 та за Дунаєм не менше того. Турецький берег Бугу став мрiєю всього поневоленого крiпацтвом українського люду й почав зватися краєм, де не було панщини. Може, одному iз сотнi втiкачiв пощастило перебратись за Буг, останнiх же ловили й тяжко катували за втечу, але це не перешкоджало їм тiкати знову. Скасувавши Вiйсько Запорозьке й не зумiвши утримати запорожцiв у росiйському пiдданствi, Потьомкiн хутко збагнув, що зробив помилку, й заходився викликати козакiв назад, на схiдний бiк Бугу, та тiльки йому хотiлося так їх повернути, щоб не вiддавати їм земель. Вже 31 жовтня 1776 року фаворит царицi доповiдав про те, що пiвденна Росiя лишилася беззахисною, а для того, щоб її оборонити, вiн радив мати на пiвденному кордонi 9 полкiв гусарських, 6 пiкiнерських та 2 полки з тих козакiв, якi лишилися на Запорожжi. Цариця дала на те згоду, й запорожцiв силомiць почали брати в пiкiнери, при чому одрiзували їм оселедцi, вiдбирали одежу i всiляко з них знущалися. Зрозумiло, що тим Потьомкiн ще дужче обурив запорожцiв проти росiйських порядкiв i примусив тiкати за Буг навiть тих, цю вже посiдали по селах та хуторах Запорожжя. Побачивши, що силою iз запорожцями нiчого не можна вдiяти, Потьомкiн почав закликати їх iз Бугу та з Дунаю ласкою, i 5 травня року 1779-го за його порадою цариця Катерина II видала Манiфест, яким запрошувала козакiв безпечно повернутися у рiдний край, обiцяючи дати кожному з них (але не всьому Вiйську) землю та службу з росiйськими чинами й рангами; коли ж той Манiфест нiкого з Туреччини не повернув, вона 27 квiтня 1780 року вдруге його оголосила. Але вiн не мав на запорожцiв нiякого впливу, бо, за переказами втiкачiв, вони добре знали, що на Запорожжi, на їхнiх одвiчних землях, губернатори, справники та iншi урядовi особи робили зовсiм не те, що було писане в манiфестах. ДОЛЯ ЗАПОРОЗЬКИХ ЗЕМЕЛЬ I КОЗАКIВ Зимiвники й займища вiйськової старшини: Калнишевського - на рiчцi Кам'янцi, Павла Головатого - на Солонiй, писаря Глоби - на Малiй Тернiвцi, осавула Якова Качалова - у Великому Лузi, полковника Колпака - на рiчцi Багатiй та iнших - були конфiскованi й спроданi здебiльшого тим же генералам, полковникам та iншим вiйськовим чинам, що їх цiнували й продавали. Вiйськовi гурти товару й табуни коней забрала казна, а те подiлено мiж греками та арнаутами, що пiд той час осiли в Керчi, Єнiкале й на землях Запорожжя. Добро сiчової церкви, яке лишилося пiсля пограбування пiд час руїни, Потьомкiн почасти подарував згодом у собор Миколаєва, почасти ж забрав собi. Землi Запорожжя були подiленi мiж губернiями Новоросiйською та Азовською i пiсля того петербурзькi вельможi та сенатори вже не ховалися iз своїми давнiми потаємними бажаннями, а почали випрошувати собi в царицi запорозьких земель. Найбiльше, а саме 200 000 десятин, захопив генерал-прокурор князь Вяземський. Йому припали обидвi Сiчi з величезною площею степiв, лиманiв та лугiв. Трохи менше, хоч теж чимало (бiля 150 000 десятин), привласнив Потьомкiн. Околицi сучасного Катеринослава з лiсами й островами на Днiпрi були подарованi князю Прозоровському, Гард на Бузi з великою площею земель - дiстався князевi Полiняку; графу Кирилу Розумовському, останньому гетьману України вiддали 35 275 десятин, графовi Каменському - 20 000 десятин, графинi Браницькiй - 21 614, поручнику Черткову - 15 570, а далi почали роздавати запорозьку землю всякому, хто хотiв, аби тiльки вiн посадив по 13 дворiв своїх крiпакiв на кожнi 1500 десятин та платив щороку по 2 з половиною копiйки за десятину, й таким чином, до року 1784 було роздаровано панам 4470302 десятин запорозької землi. Але ще й пiсля того лишилася вiльна земля на Запорожжi, й її почали вiддавати поселенцям, а найбiльше - нiмцям. Найперше, їм випало серце Запорожжя - острiв Хортиця, i захiдний берег Днiпра, починаючи од кiнця порогiв, униз за острiв. На кожну нiмецьку душу дiсталося дурно 65 десятин землi й, крiм того, всякi запомоги грiшми й лiсом на будiвлю й господарство. Така величезна на Запорожжi змiна не могла статися протягом одного року, а потребувала чимало часу, i те запорозьке товариство, що пiд впливом промови сiчового пан-отця Володимира скорилося своїй долi, в перший рiк пiсля зруйнування Сiчi не дуже побивалося над цим i не вiдразу вгадало, що буде далi. Указом царицi вiд 1775 року запорозьким козакам дозволялось або йти до своєї родини, вiдкiля хто прибув на Сiч, або жити на Запорожжi, взяти собi вiд казни пiд оселю землю й вести хлiборобство. Першим своїм правом майже нiхто iз запорожцiв не скористався, бо всiм добре вiдомо, що на Українi, як Правобережнiй, так i Лiвобережнiй, панувало крiпацтво, лiзти ж самохiть у ярмо нiхто не хотiв. Тiльки невелика частина запорозького товариства пiшла на межу Слобiдської України й осiла там по слободах та бiля рiчки Береки, решта ж лишилася у своїх рiдних, политих кров'ю батькiв, степах. Степи Запорожжя ще й пiд час скасування Сiчi в кiнцi XVIII столiття перебували майже в первiснiй красi. Буйнi трави ще ховали в собi цiлi гурти ходоби, i, як i колись, тiльки високi роги волiв випиналися з-пiд трави на свiт. Трава в степах щороку росла доти, поки пiд осiнь од вiтрiв та дощiв лягала цiлим шаром на землю. Помiж тими високими травами мешкала велика сила дикого звiра й птицi: ще водилися на Запорожжi навiть оленi й дикi конi, ще ходили по степах цiлими табунами. Луги Запорожжя були вкритi непорушними одвiчними лiсами, а озера по них кишiли водяною дичиною; лимани й рiчки були повнi рибою, по степових байраках ще красувалися зеленi дiброви, а помiж дубами росли родючi дерева: грушi, кислицi, вишнi, барбарис, калина, видолинки степовi вкрили непролазнi терники... Було ще на Запорожжi де пожити, було i з чого жити! Бiльшiсть запорожцiв розiйшлася по зимiвниках до приятелiв, що ранiше покинули Сiч та осiли у захисних кутках Запорожжя. Зимiвникiв на Запорожжi iснувало бiля тисячi, тепер же, пiсля руїни, кiлькiсть їх ще збiльшилась на кiлька сот. Багато запорожцiв прибилося й до запорозьких сiл понад рiчками Орiллю, Самарою та Протовчою, i такi села, як Романкове, Тритузне, Таромське, Кам'янка й обидва Кодаки вiдразу поширилися вдвiчi, а мiж двома Кодаками виникло нове село Лоцманська Кам'янка. В тому селi росiйський уряд оселив запорожцiв, якi добре знали днiпровськi пороги з тим, щоб вони проводили плоти з лiсом та iншi судна. Проте чимало поодиноких запорожцiв ще довго, як посиротiлi дiти, блукали по лугах та по степах, як згадує пiсня: В темному лузi явiр зелененький, Пiд явором коник вороненький, На конику козак молоденький; Спинився ж вiн та й став мiркувати, Взяв бандуру, почав вигравати. Ой, голосно ж бандуронька грає, Струна струнi стиха промовляє: Ой, де ж тiї козаки гуляють? А де ж вони слави добувають? Тiльки не минуло й двох рокiв, як запорожцям довелося каятись, що не пiшли разом зi своїми товаришами за Буг. Роздаючи землi панам та вельможам, росiйський уряд викликав з одмежованих їм земель тiльки тi села й оселi, якi були на генеральних картах; зимiвники ж на картах не позначались, i майже всi вони попали разом iз землями в панськi руки. Новi власники не хотiли признавати за запорожцями прав не тiльки на грунти навколо зимiвникiв, а навiть на худобу й хати. Вони вiдбирали запорозькi оселi пiд казарми для своїх нових поселенцiв-крiпакiв, худобу виганяли на роботу й навiть вважали своєю власнiстю; самих же запорожцiв записували в крiпаки. Зрозумiло, що запорозька сiрома не скорилася тому, а покидавши свої гнiзда, стали мандрувати свiт за очi: хто - за Буг, хто - в Таврiю, до татар, а хто - навiть за Кубань: Ой, у полi криниченька, там дiвчина воду брала, Менi молодому шляхи розказала: "Ото ж тобi, та добрий молодець, Анi плакать, нi тужить; Ото ж тобi, та добрий молодець, Аж три дороги лежить: Одна на Дiн, друга у Крим, А третяя на Дунай-рiчку!" Проте старим запорожцям i тим, що мали вже сiм'ю, не так-то легко було втiкати й вони разом iз дiтьми таки й опинилися в крiпацтвi. Скарги декого з них до губернаторiв, хоч i мали наслiдком накази помiщикам не одбирати у запорожцiв хат i не чинити їм утискiв, та тi накази так i лишалися тiльки на паперi. Стогiн стояв на Запорожжi вiд утискiв помiщикiв, i той стогiн вiдбився в народнiй пiснi покликом до останнього кошового отамана Петра Калнишевського та до царицi Катерини: Ой, встань, батьку, та встань, Петре, - кличуть тебе люде, Як поїдеш до царицi, по-прежньому буде. Ой, пiди ж ти до столицi прохати царицi, Чи не вступить царство землi по прежнi границi? Чи не верне степи й поля, всi клейноди нашi? Ой, царице, наша мати, змилуйся над нами, Оддай же нам нашi землi з темними лугами!" "Не на те ж я, запорожцю, москалiв заслала, Ой, щоб твої луги й землi назад повертала! Не на те ж я запорожцi, Сiч розруйнувала, Щоб назад вам степи й луги й клейноди вертала!" Текла рiчка iз-за саду та й упала в кручi - Заплакав же пан кошовий вiд царицi йдучи. Текла рiчка-невеличка, заросла лозами - Заплакав же пан кошовий дрiбними сльозами: "Ой, великий свiт, царице, i всiм ти владаєш, А вже ж ти нас, запорожцiв, з мiсця спомiщаєш, Та вже ти ж тих вражих панiв та все награждает". Та летить крячок та на той бочок, та, летячи, кряче, Та все вiйсько запорозьке та з Калниша плаче, Та летить крячок, та на той бочок - де взявся шулiка, - Ой, не буде в Сiчi города од нинi й до вiку! Трохи легше було тим сiчовикам, що прибилися до великих сiл: їх разом iз селами записали в казеннi поселяни, й жили вони трохи вiльнiше за панських, але землi їм було вiдмежовано небагато й про життя з полювання та рибальства, як за часiв Запорожжя, вже не могло бути й мови - довелося братися до коси та плуга й перекинутись у "гречкосiїв". Чутки про те, що недалеко за Бугом товаришi їхнi живуть вiльним козацьким життям, доходили й на Запорожжя i викликали в серцях поневолених запорожцiв пекучий бiль: Ой, як був у мене коняка - Був коняка-розбишака, Була шабля i рушниця Ще й дiвчина чарiвниця! Ой, коняку турки взяли, Ляхи шаблю пощербали, I рушниця поламалась, Ще й дiвчина вiдцуралась! Мiж Буджацькими степами Iдуть нашi з бунчуками, А я з плугом та сохою Понад нивою сухою!.. Опрiч усiляких тягарiв, що падали на казенних поселенцiв, вони ще мусили приставляти рекрутiв у пiкiнерськi полки. Поневолення запорожцiв, разом iз змiцненням крiпацтва на Українi, народ український оспiвав у чудовiй пiснi про "Правду та Кривду": Нема в свiтi правди, правди не зiськати! Бо тепер неправда стала правдувати. Уже тепер правда в панiв край порога, А щира неправда сидить кiнець стола! Уже тепер правда сидить у темницi, А щира неправда з панами в свiтлицi! Уже тепер правду ногами топтають, А тую неправду медом напувають. Уже тепер правда сльозами ридає, А тая неправда все п'є та гуляє. Десь ти, правдо, вмерла, чи ти заключена, Що тепер неправда увесь свiт зажерла! Тiльки в свiтi правди, що рiдная мати... Де б ми її в свiтi могли одшукати? Ой, орлице мати! Де ж тебе нам взяти? Тебе не купити, анi заслужити! Коли тебе, правдо, в свiтi увидiти, Орлиними крилами радi б ми летiти. Ой, як же тим дiткам без матерi бути? Да щодня заплачуть, не можуть забути! Вже рiдного брата тепер стережися. I з ним на суд стати - правди не зiськати, Тiльки срiблом-злотом панiв насищати. Вiстi про таке поневолення запорожцiв на самому Запорожжi долiтали разом iз втiкачами за Буг та Дунай, i через те не дивно, що всi заманювання Потьомкiна i Манiфести царицi задунайськi запорожцi сприймали з великим недовiр'ям, як те видно з народної пiснi: Ой, пише москаль та й до кошового: "А йдiть до мене жити, Вiддам землю по-прежньому: А до Днiстр гряницю!" "Ой, брешеш, брешеш ти, вражий москалю, - Хочеш пiддурити: Як пiдемо ми до тебе, Будеш лоби голити!" Всiм посланцям Потьомкiна, навiть вiйськовому старшинi Сидору Бiлому, який за його наказом їздив у 1784 роцi на Дунайський запорозький Кiш, козаки вiдповiдали, що ранiш, нiж закликати запорожцiв вернутись на росiйську сторону, Потьомкiн повинен вiддати тим, що лишилися на Запорожжi, вiйськовi клейноди разом iз вiйськовими землями. Ой, зiбралися пани генерали в Сенат сеймувати: Ой, як же се вiйсько, славне запорозьке, зiбрати. Хоч сеймуйте, пани генерали, да не так воно буде: А вернiть вiйськовi клейноди, то й само вiйсько прибуде. Потьомкiну i взагалi Росiї запорожцi дуже були потрiбнi, - всi тепер зрозумiли, що мати їх пiд час вiйни з турками на боцi ворогiв дуже зле; але як же можна було вволити їхню волю й повернути їм вiйськовi землi, коли сам Потьомкiн уже володiв величезною площею тих грунтiв. До того ж, Потьомкiн залюднював тi землi своїми крiпаками iз середньої Росiї й поневолив та повернув у крiпацтво в Олександрiвському повiтi 247 душ запорозьких козакiв та 508 душ колишнiх вiльних людей, запорозьких пiдданцiв. Зрозумiло, що вимог запорожцiв про землю не могли задовольнити, а щоб спинити щоденну втечу крiпакiв за Буг, то Потьомкiн став клопотатись про те, щоб одсунути турецьких запорожцiв далi вiд росiйського кордону. Ще року 1779-го росiйський уряд вимагав од султана, аби видав росiйських утiкачiв-запорожцiв, та той вiдповiв на те, що не видасть нiкого, а лише згоден дозволити тим iз запорожцiв, якi самi забажають повернутись у свою землю, вийти з Туреччини. А позаяк таких не знайшлося, то запорожцi лишилися за кордоном i надалi. НА ДУНАЇ Пiсля того Росiя стала вимагати, щоб султан одсунув запорожцiв кудись далi вiд росiйського кордону, покладаючись на те, що козаки нiбито порушували межi й нападали на росiйських пiдданцiв. Щоб не мати з Росiєю зачiпок, султан справдi звелiв козакам одiйти вiд Буга на Дунайськi гирла i тим дуже погiршив їхнє становище. Запорожцi ще з давен звикли жити не стiльки на Сiчi. скiльки на вольностях. Як на Запорожжi в Сiчi пробувала звичайно ледве десята частина товариства, так було й на Дунаї, бо, скупчившись у Сiчi, козаки не мали б iз чого жити. Через це наказ султана дуже не подобався запорожцям. На Дунайських гирлах козакiв одразу зустрiли неласкаво. На єдиному здатному пiд будування Сiчi степу, за рiчкою Дунавцем, вже давно сидiли донськi козаки (некрасiвцi, або липовани), що втекли пiсля Булавiнського бунту з Дону на Тамань, а з Таманi - за Дунай. Султан, приймаючи пiд свою руку запорожцiв, дав їм пiд Сiч тi ж землi, на яких жили донцi, мiркуючи, що й тi й тi козаки одної вiри житимуть помiж собою лагiдно. Проте це було непорозумiнням. Устрiй Вiйська Запорозького зовсiм iнший, нiж у донцiв, пiсля ж дiяльної участi донських козакiв у руйнуваннi Сiчi, запорожцi дивилися на них лихим оком. Донцi, або, як їх звали запорожцi, липовани, не пустили сiчових козакiв будувати Сiч на мiсцi, призначеному султаном, коли ж запорожцi хотiли зiгнати їх силою, то липовани послали султановi скаргу й почали одганяти нових поселян зброєю. Султан дуже здивувався, почувши про сутички мiж запорожцями й донцями: "I то урус, i то урус, - казав вiн, - i не можуть у злагодi жити!" Проте в суперечцi двох козацьких громад вiн потяг руку за липованами, як першими поселенцями, запорожцям же наказав шукати собi пiд Сiч iншi землi. Сiчовики неохоче зiйшли з Дунавця, бо на iнших протоках Дунаю не було високого сухого степу, а скрiзь тiльки низькi плавнi, вкритi лiсом, озерами та очеретами. Де осiли вони пiд той час кошем - невiдомо. Дехто гадає, що в Кара-Гарманi на островi святого Георгiя; iншi ж iсторики твердять, що задунайськi запорожцi зовсiм не мали Сiчi аж до 1814 року, коли вони таки збудували її на Дунавцi. Остання думка, як нам здається, не може бути певною, бо коли б Сiч не iснувала з 1775 року до 1814-го, то за такий тривалий час устрiй Вiйська Запорозького мусив би занепасти, чого, однак, не сталося. У першi десять рокiв життя запорожцiв у Туреччинi Сiч у них стояла десь на дунайських гирлах, бо вiдомо, що повсякчас мiж запорожцями й донцями виникали кривавi бiйки за лимани, озера й гирла, де рибалили тi й тi, й нарештi року 1778-го донцi, вистеживши, коли на Сiчi було мало козакiв, несподiвано напали на неї, знищивши чимало запорожцiв, спалили Сiч. Коли сталася та подiя, запорожцi стали збиратися до вiйни, щоб вiдплатити липованам, та султан запобiг тому лиховi й наказав запорожцям перейти з кошем вище по Дунаю, в Сеймени - мiсцевiсть помiж Силiстрiєю та Рущуком. Запорожцiв це дуже образило й обурило. Вiдходити так далеко вiд України їм не хотiлося, бо це утрудняло зносини з рiдним краєм, та й їздити на рибальство iз Сеймен у гирла неблизько. ПОЧАТОК ЧОРНОМОРЦIВ Тим часом за два роки до того в Криму спалахнуло повстання татар, i князь Потьомкiн року 1783-го розiслав по землях колишньго Запорожжя й за Буг до турецьких запорожцiв заклики, щоб вони сходилися у Херсон, де з них будуть складенi охочi команди пiд персональним проводом самого Потьомкiна. З росiйського Запорожжя зiбрались бiля тисячi козакiв, i князь призначив їхнiм отаманом вiйськового запорозького старшину Сидора Бiлого, на помiч йому дав колишнього суддю Вiйська Запорозького Антона Головатого. Скориставшись негодою, Сидiр Бiлий 24 жовтня подав Потьомкiну прохання про те, щоб визволити вiд панiв поневолених запорожцiв i дозволити їм хоч перейти в казеннi (колишнi запорозькi) села. Князь загадав губернаторам переписати запорожцiв, якi опинилися в крiпацтвi, й з'ясувалося, що тiльки в двох повiтах - Олександрiвському та Катеринославському - у 116 панiв було крiпаками 3735 запорозьких козакiв i при них 2175 душ жiноцтва та ще поневолених колишнiх запорозьких пiдданцiв - 3650. Тiльки з того перепису нiчого не вийшло, бо Потьомкiн не мав права одiбрати в панiв крiпакiв, та й сам своїх поневолених запорожцiв не мав охоти зрiкатися. Справа з татарами в Криму невдовзi скiнчилася, але Потьомкiн лишив тисячний вiддiл запорожцiв на службi й 6 квiтня 1784 року добув дозвiл царицi на те, щоб поновити Вiйсько Запорозьке як органiзацiю на зразок вiйська Донського, а пiсля того послав Сидора Бiлого на Дунай закликати запорожцiв повернутися в Росiю. Проте й на цей раз, незважаючи на те, що запорожцi були незадоволенi наказом султана про перехiд у Сеймени, вони не захотiли вертатись i подали через Бiлого таку саме вiдповiдь, що й ранiше, себто вимагали поновити Вiйсько Запорозьке з його клейнодами й вольностями. ВИХIД ЗАПОРОЖЦIВ НА ТИСУ Майже тодi запорожцi звернулися через австрiйського консула в Яссах до цiсаря Иосифа II з проханням вiддати їх пiд свою руку й вiдвести Вiйськовi Запорозькому землю пiд Сiч й вольностi. Цiсарю бажано було мати проти туркiв воякiв, слава про яких три столiття линула по всьому свiтовi, й вiн призначив для Запорозького Вiйська землю в провiнцiях Банатi та Бочцi, бiля рiчки Тиси, мiж мiстами Цента й Панчова. Наприкiнцi року 1785-го в Цiсарщину перейшло 8000 душ запорозьких козакiв - здебiльшого запорожцiв iз Днiпра. За умовою з Австрiйським урядом Вiйсько Запорозьке забезпечило собi: 1) свiй давнiй вiйськовий устрiй; 2) право вiльного обрання вiйськової старшини, при чому та старшина визнавалася австрiйським урядом: кошовий отаман у рангу полковника австрiйської служби, курiннi отамани в рангу ротмистрiв; 3) свiй виборний вiйськовий суд; 4) право щорiчного подiлу вiйськових земель помiж куренями (як одвiку бувало); 5) право носити своє запорозьке вбрання i зброю, яка кому до вподоби; 6) дiставати од цiсаря жалування нарiвнi з австрiйським вiйськом. Зi свого боку за тi привiлеї Вiйсько Запорозьке мало пiд час вiйни складати окремий полк вершникiв i вiддiл козакiв на байдаках, щоб випливати ними в Дунай. Хто був пiд той час кошовим отаманом Вiйська Запорозького - не знати, хоч, певно, в австрiйських архiвах можна було б знайти бiльш-менш докладнi вiдомостi про життя запорожцiв на землях Угорщини. Отож, запорожцi вийшли на Угорщину в значнiй кiлькостi, а проте подальшi подiї виявляють, що й на Дунаї їх лишилося чимало, бо вони брали участь через два роки у вiйнi Туреччини з Росiєю. Треба гадати, що завдяки втечi за Буг поневоленого люду iз Запорожжя та з України, кiлькiсть запорожцiв за Бугом за першi десять рокiв пiсля зруйнування Сiчi на Пiдпiльнiй збiльшилась iз 5000 найменше, як до 15 000, i з тої кiлькостi бiльше половини вiйська перейшло в Цiсарщину, а бiля 7000 лишилося в Туреччинi, ставши кошем у Сейменах. ЧОРНОМОРЦI Й ДУНАЙЦI Тим часом на Днiпрi всi росiйськi урядовцi лагодились вiтати царицю Катерину II, що намислила подивитися на своє придбання - Запорожжя й Таврiю. В Новому Кодацi споруджували царський палац, де iмператриця мала зустрiтись з австрiйським цiсарем Иосифом II. Людей зганяли з усього краю до Днiпра, щоб переконати царицю, як уже рясно залюднено запорозьку "пустиню". Од села Половицi, де задумали закласти мiсто Катеринослав, рiвняли шлях до Ненаситецького порогу й далi аж до Херсона. Через рiчку Суру зводили величезний мiст, гребля вiд якого збереглася й до наших днiв. Над усiм тим клопотався Потьомкiн, щоб показати наслiдки своєї дiяльностi на нових землях. Разом iз тим князь усе робив, щоб гостя побачила запорожцiв i викликав Сидора Бiлого та Головатого iз ватагою запорозьких вершникiв для супроводу царицi з Кременчука. Тепер вiн мав уже певнi замiри пiднести наново Вiйсько Запорозьке тiльки з умовою, щоб не вертати йому Запорожжя, а дати землю пiд вiйсько або в Прогноях, або на Таманi. Певно, за згодою Потьомкiна Бiлий, Головатий, Легкоступ та ще деяка запорозька старшина скористалася випадком i року 1787-го подала Катеринi в Кременчуцi прохання про вiдновлення Вiйська Запорозького, а пiд час царициної подорожi запорожцi складали почесну варту й гарцювали кiньми бiля її карети. Прибувши водою до Романкова, Катерина поїхала далi берегом. У Кодаку зустрiлася з нiмецьким цiсарем, а заклавши в Катеринославi собор, вирушила до Ненаситецького порога й зi скелi Манастирка милувалась, як запорожцi переганяли через порiг її флот, дякувала їм i була дуже ласкавою до запорозької старшини. Коли мандрiвниця поверталася з Таврiї, козаки знову-таки супроводжували її карету аж на Полтавщину. Тим часом почало складатися на вiйну Росiї з Туреччиною, i Потьомкiн, якому цариця Катерина доручила керувати всiм росiйським вiйськом, зрозумiв, як дуже поттрiбнi тут запорожцi. Тiльки вони знали всi рiчки, байраки i шляхи за Бугом та на Буджаку, де мала вiдбуватися вiйна. Тiльки їм були вiдомi вiйськовi звичаї туркiв, i козаки вмiли вистежувати ворога й несподiвано нападати на нього. Щоб залучити запорожцiв на росiйську службу, князь оголосив по всiх запорозьких землях, що доручає старшинам Сидору Бiлому та Антону Головатому збирати всiх сiчовикiв на "козацьку" службу. На заклик Потьомкiна вiдгукнулося чимало запорожцiв, i першим прибув до нього в Єлисаветград iз пiвсотнею товариства полковник Вiйська Запорозького Харко (Захар) Чепiга. Потьомкiн дав i Харковi одкритого листа на збирання колишнiх запорожцiв та "всяких людей", i не тiльки на Запорожжi, а ще й за Бугом; у сiчнi ж року 1788-го князь вручив йому полковницького пернача на ознаку його прав. З ним Чепiга їздив за Буг, бачився зi своїми колишнiми товаришами й умовляв їх переходити на росiйську сторону. Чи вдалося старому полковниковi побувати на Запорозькiм Кошi у Сейменах - невiдомо, але вiн зустрiчався з вiйськовим осавулом задунайського Коша i мав з ним розмову. Лаштування туркiв до вiйни з Росiєю збентежило задунайських запорожцiв. Їм випадало битися за бусурманiв проти одновiрних християн, i це багатьом мучило сумлiння, коли ж Чепiга ще порозказував, що Потьомкiн, знову збирає пiд свою руку запорожцiв i що, таким чином, задунайським запорожцям доведеться бити своїх товаришiв, то чимало хто почав вагатися, на чий бiк стати. Такий настрiй запорожцiв вiдбився навiть у пiснi. Ой, наробили та славнi запорожцi та великого жалю: Що не знали, кому поклонитися - та которому царю. Ой, поклонилися турецькому - пiд ним добре жити, А за все добре, за одно недобре - що брат на брата бити. До такого настрою задунайських запорожцiв прилучилася ще й туга за Україною та своєю родиною, бо чимало запорожцiв, якi поприходили на Дунай за останнi десять рокiв покидали, тiкаючи од крiпацтва, своїх коханих або жiнок та дiтей. Про таку тугу народ склав багато пiсень, з яких подаємо двi: Ой, там за Дунаєм - Крутим бережечком. Ой, там розмовляє Сокiл з козаком: "Ой, ти, соколоньку. Ти, братiку мiй! Чи не був ти, брате, В моїй сторонi? Чи не був ти, брате, В моїй сторонi? Чи плаче, чи тужить Дiвча по менi?" "Не плаче, не тужить На лiжку лежить, Правою рукою За серце держить!" Ой, там за Дунаєм Та за тихим Дунаєм Молодець гуляє. Молодець гуляє, Та молодець гуляє. На цей бiк гукає: "Подай перевозу, Та подай перевозу, Я перевезуся На свою Вкраїну Та на свою Вкраїну Ще раз подивлюся!" З таких причин молодi задунайськi запорожцi, сподiваючись добути своєю службою собi й своїм поневоленим сiм'ям вiльне життя, в кiлькостi за пiвтисячi душ, хто - поодинцi, хто - ватагами, почали переходити на схiдний берег Бугу, а деякi загони прямо випливали з дунайських гирл байдаками i морем прибували до Прогноїв, де вже стояв кошем Сидiр Бiлий iз своїм запорозьким товариством. Проте Кiш Вiйська Запорозького не повiрив Потьомкiну, який уже раз зрадив запорожцiв. На радi сiчова старшина доводила козакам, що не може бути, щоб князь вiддав Вiйську Запорозькому права, коли вiн сам тримає в крiпацькiй неволi кiлька сот козакiв. Таким чином, бiля 6000 задунайських запорожцiв лишилися на боцi туркiв. Тим часом Потьомкiн справдi завзявся, щоб наново пiдняти запорожцiв, хоч, може, й не мав гадки вертати їм колишню волю й права. Головатий, Бiлий та Чепiга зрозумiли його надзвичайне честолюбство та гонор i, потураючи йому та величаючи його батьком i "найсвiтлiшим", або великим гетьманом i таке iнше, випрошували в нього для запорожцiв все бiльше прав. До кiнця 1787 року запорожцi збиралися пiшi в Прог-ноях пiд рукою Сидора Бiлого, а верхiвцi - на Чилеклеї з Чепiгою; у груднi ж, з наказу генерала Суворова, пiшi козаки перейшли з Прогноїв у Василькове й, заклавши там вiйськовий кiш та поставивши деякi куренi, завели на кошi сiчовий лад. На загальнiй радi вони обрали Сидора Бiлого кошовим отаманом, Антона Головатого - суддею, а Iвана Пiдлисецького - писарем. Разом було обрано й 38 курiнних отаманiв, "як одвiку водилося з Запорозькому Вiйськовi". Суворов, звертаючись до запорожцiв, називав їх у своїх листах "Вiйськом Вiрних Запорозьких козакiв"; Потьомкiн же слово "Запорозьких" не вживав, а писав: "Вiйсько Вiрних козакiв". У сiчнi року 1788-го Потьомкiн повiдомляв царицi, що запорожцi просять, аби оселити їх на Таманi, що вони у бiльшостi тепер одруженi й надалi хочуть зректися свого бурлацького "розпутнього" життя. Цариця вiдповiла, що їй приємно те чути й що вона доручає Потьомкiну надати запорожцям землю так, як вiн сам має за краще. Разом iз тим 22 лютого вона радила Потьомкiну вiдмiнити назву Вiйська Запорозького, щоб, мовляв, народ не зрозумiв так, буцiмто за потрiбне визнали знову пiднести Запорозьку Сiч. Того ж лютого, 27 числа, генерал Суворов прислав "Вiрного Запорозького Вiйська отаману кошовому Бiлому" пожалуванi царицею вiйськовi клейноди: корогву велику, бiлу iз синiм хрестом, кiлька менших корогов для куренiв, булаву, бунчук i декiлька перначiв, а 13 травня Потьомкiн прислав ще й вiйськову печать. Запорожцi зустрiли на Кошi вiйськовi клейноди дуже урочисто й, прочитавши на радi грамоти й ордена Потьомкiна, послали йому в подарунок дванадцять дерев'яних ложок свого виробу та ваганки й стябло. Разом iз тим Сидiр Бiлий знову вжив заходiв, щоб переманити до себе задунайських запорожцiв. Звiстка про те, що Вiйську Запорозькому повернутi клейноди, справдi багато важила в очах запорожцiв, i, гадаючи, що слiдом за клейнодами Вiйську Запорозькому будуть вiдданi його вольностi (землi), чимало запорожцiв почало переходити через Буг i приєднуватись до Бiлого й Чепiги так, що врештi задунайцiв зiбралося на росiйськiй сторонi понад 1000 душ. Весь харчовий припас i деяку зброю Вiйсько Вiрних козакiв дiставало од казни, як й iнше росiйське вiйсько; казеннi ж були й човни, й на весну козаки добре упорядкувалися, Кiш навiть мав свою, похiдну церкву. На самому початку вiйни виявилося трагiчне становище запорожцiв, яким доводилося "брат на брата бити", як каже народна пiсня. Задунайський запорозький кiш виставив на боцi туркiв 4000 козакiв почасти пiших, почасти на байдаках iз гарматами. При Вiйську Запорозькому була старшина: кошовий отаман Грицько, прозваний Абдулою, вiйськовий суддя Якiв Гончар, вiйськовий писар Iван Iванько та вiйськовий хорунжий Грицько Табан. Вiдомо, що кошовий отаман мав булаву, як i на Сiчi. Всi запорожцi отримували в туркiв жалування десь 12 карбованцiв щороку на козака. З того Запорозького Вiйська на початку вiйни бiля 1000 козакiв прибуло до Очакова й звiдтiля вони стали човнами наскакувати на росiйськi кордони, що лежали понад лиманами. У вереснi року 1787-го турки хотiли захопити Кiнбурнзьку фортецю з моря, а щоб виманити росiйське вiйсько з Кiнбурна в бiк озер, вони послали п'ять байдакiв iз задунайськими запорожцями на схiд од Кiнбурна, наказавши там висадитися. Побачивши десант, Суворов послав "вiрних" запорожцiв вибити з берега ворогiв. Запорожцi зблизились зi своїми братами, погорювали зi свого непевного становища й, зробивши про око росiян i туркiв декiлька пострiлiв на вiтер, розiйшлися в рiзнi боки: задунайцi - до турецького флоту, а "вiрнi" - до Кiнбурга. Другий вiддiл задунайських запорожцiв турбував росiйськi кордони iз суходолу через рiчку Буг, i пiд час одного з таких наскокiв був поранений на смерть кошовий отаман Грицько Абдула, i замiсть нього запорожцям довелося обирати нового кошового, й вони вручили булаву Гардовому, який прослужив отаманом до кiнця вiйни. 21 травня року 1788-го турки пiдпливли до запорозького Василькiвського Коша й перед свiтанком, коли в сiчовiй церквi вiдбувалася вiдправа, почали пальбу по Сiчi з далечини i стрiляли довго, але нiякої шкоди запорожцям не завдали. Важче довелося запорожцям, коли 7 червня велика турецька флотилiя Гасан-пашi iз 57 кораблiв вийшла з Очакова й напала на запорозькi байдаки та росiйський флот. Пiд той час знялася велика хуртовина, й росiйськi судна не могли йти проти вiтру, так що туркам легко було знищувати їх iз великих гармат. Тут-то запорожцi й нагадали всьому свiтовi про свою давню славу. Не страхаючись турецьких гармат, вони вибiгли на гребках iз байдаками наперед i, зачепивши росiйськi кораблi линвами, тягли їх на туркiв. Зчинився бiй. Три турецькi кораблi злетiли вгору вiд вибухiв, а решта одiйшла од Очакова. Вся слава того бою припала запорожцям, i, мабуть, про цей бiй i згадує народна пiсня: Ой, ставали на Таванi проти Яниколя; Ой, там була хуртовина iз Чорного моря. Ой, в недiлю пораненьку, як стало свiтати, Ой, став наш Головатий на хлопцiв гукати: "Пiднiмайте, добрi хлопцi, паруси всi вгору: Ой, б'є турок з Очакова з пушок на тривогу" Пiднiмали добрi хлопцi всi паруси вгору, Пiшли Днiпром проти води кораблi на воду, Пiшли нашi добрi хлопцi Днiпром проти води, Набралися сердешнiї превеликої бiди. Ой, поглянув Головатий в прозорую трубу - "Ой, тепер же вражих туркiв боятись не буду". Через десять днiв у лиманi бiля Очакова спалахнув другий морський бiй. Росiйським суднам, що були далеко меншi за турецьких, легше було переходити мiлкi мiсця; триповерховi ж турецькi кораблi сiдали на дно, не мали змоги хутко повертатись мiж пiскуватими косами лимана й бiдували. Запорожцi ж скористались випадками, коли турецькi кораблi ставали на мiлке й кидалися штурмувати їх. Бiй був щасливий для росiян: турецька флотилiя через якийсь час почала тiкати, але запорожцi, що переслiдували ворогiв iз величезним запалом, мали великi втрати; кошового отамана Сидора Бiлого було поранено на смерть, i наступного дня вiн помер; побитих же запорожцiв хоч було небагато, та зате аж 235 козакiв дiсталися туркам у неволю. Сталося те нещастя вiд того, що штурмувати турецькi судна запорожцi намагалися невеликою силою, i на деяких кораблях турки, почавши вiдпливати в море, забирали необачних лицарiв у полон. Таким чином, запорожцям року 1788-го випала точнiсiнько така ж пригода, як пiд час морського походу року 1625-го. Поховавши за запорозьким звичаєм кошового, що не пошкодував свого життя, аби заслужити новонародженому вiйську козацькому ласку Потьомкiна й царицi, запорожцi зiбрали раду, щоб обрати нового отамана. Голоси на радi роздiлилися надвоє: першi гукали: "Виберемо Антона Головатого! Вiн з бiса мудрий - буде добре правити кошем!" Iншi сперечалися: "Що ваш Антiн! Хоч i розумний, та школяр, вiйськовi ж треба ватажка. Харка (Чепiгу) настановимо кошовим - вiн б'є i в полон бере бусурманiв!" "Та не дуже харкайте! - гукали знову першi. - Головатого кошовим!" Скiнчилося все-таки на тому, що обрали Чепiгу, i Потьомкiн затвердив те обрання. В липнi Чепiга приїздив на кiш i передав там своє старшинування над пiшим вiйськом та байдаками Антону Головатому. На радi, що при ньому вiдбулася, Чепiга почув чимало нарiкань на росiйських генералiв за те, що не постачають припасу, недодають жалування й таке iнше. Проте кошовий зумiв заспокоїти товариство i, зiбравши вiйськовi клейноди, вирушив до коша свого комонного вiйська. Зi своїм вiддiлом Чепiга весь час ходив перед росiйським вiйськом на чатах, а коли Потьомкiн наблизився до Очакова й почав облягати мiсто, Чепiга чатував iз боку Хаджибея й, пiдступивши вночi потай до самого турецького замчища, сам захопив у бранцi двох туркiв i привiз їх до князя. Пiсля цiєї подiї козаки ще дужче стали шанувати Чепiгу й навiть дивитись на нього, як на характерника. Доки росiйське вiйсько стояло бiля Очакова, до задунайських запорожцiв доходили вiстi про те, що в росiйських запорожцiв справдi заведено всi давнi запорозькi звичаї, а позаяк Вiйськовi Запорозькому були повернутi й клейноди, а у вiйськових клейнодах запорожцi вбачали ознаку автономних прав, то в багатьох задунайцiв, навiть у старшини, виникало питання, чи не час, справдi, покинути ворогiв Христа та приєднатись до своїх брат