iв. Задунайцi почали шукати випадку, щоб умовитися з кошовим Чепiгою. Вистеживши з такою метою у вереснi на березi бекет "вiрних" козакiв, задунайцi пiдпливли до них байдаком, браталися i просили викликати до Аджеясс кошового Чепiгу, щоб домовитися з ним про приєднання задунайських запорожцiв до своїх братiв росiйських. Чепiга, за згодою Потьомкiна, приїздив в Аджеясси й передав задунайцям листа вiд князя, в якому той iм'ям царицi обiцяв усiм турецьким козакам ласку, аби тiльки поєдналися зi своїми "вiрними" товаришами. Та треба гадати, що i в тому листi Потьомкiна не було певних обiцянок про землю й права, бо задунайцi перше сказали, що передадуть листа до своїх комонних товаришiв на Днiстер, щоб порозумiтися всiм купно iз старшиною, а 28 вересня сповiстили, що комоннi запорожцi на пропозицiю князя не пристали. Разом iз тим задунайськi козаки застерiгали своїх росiйських товаришiв, аби не зближалися з ними понад Чорним морем, щоб, часом, не пролилася братня кров. Невдовзi пiсля того - 2 жовтня року 1788-го - задунайцi з днiстрянського вiддiлу наскочили на Балту i зчинили в нiй погром. Очакiв довго не здавався, вiдбиваючи всi штурми росiйського вiйська. Йому дуже допомагала турецька флотилiя, пiдвозячи пiд захистом фортецi на островi Березанi припас i вiйсько. Щоб перетяти тим кораблям шлях до Очакова, треба було неодмiнно взяти Березань. Потьомкiн ще в липнi наказував Суворову захопити острiв, та росiйський флот, хоча й атакував його, нiчого не змiг iз ним вдiяти, бо на островi стояла мiцна фортеця з великими гарматами. Тодi вже восени, коли турки через хуртовину пiдпливли до Очакова, Потьомкiн прикликав до себе Головатого i звелiв йому захопити Березань. 7 листопада Антiн Головатий узяв на дуби, озброєнi дрiбними гарматами, 800 запорожцiв i прямо серед дня рушив до Березанi. Береги того острова були дуже крутi, а вода трималася така мiлка, що навiть дубами не можна близько пiд'їхати. Серед острова стояла фортеця, а понад кручами були покопанi окопи й влаштованi гармати. Головатий направив байдаки прямо на батарею, пiд якою береги опускалися нижче. Турки заходилися палити з гармат, та запорожцi, не зважаючи на те, хутко пiдпливли на гребках до мiлкого мiсця, стрибнули у воду, пiдтягли байдаки ближче до скель, забрали на плечi рушницi й гармати й полiзли на кручi. Коли запорожцi наблизились до берега, то туркам стало незручно стрiляти в них, бо козакiв захищав високий берег, i вони, видряпавшись без перешкоди на скелi, кинулися штурмувати батарею. Оборонцiв було мало, так що запорожцi одразу вибили їх з окопiв i, захопивши батарею, загнали ворогiв до фортецi. Але взяти її було не так-то просто, бо турки вiдбивалися з гармат i рушниць. Щоб полегшити штурм, Головатий вiдвiв запорожцiв назад i, повернувши турецькi гармати жерлами на фортецю й, поставивши ще на березi козацькi гармати з байдакiв, зчинив велику пальбу. А тут ще наблизилася росiйська флотилiя й почала громити Березань з iншого боку так, що коли запорожцi налагодились до нової атаки, то турецький паша Осман здався Головатому в полон з усiм своїм вiйськом. У Березанi запорожцi захопили 11 турецьких корогов, 21 гармату та чимало зброї й припасу. Вiдбив же Головатий в боях одного полкового старшину та 24 козаки, мiж якими було й кiлька курiнних отаманiв. Потьомкiн дуже радiв тому, що взяв Березань: почепив Головатому на груди Георгiївського хреста й подякував усiй козацькiй старшинi й козакам. Але доки брали Березань, Чепiга пiдкрався iз частиною своїх запорожцiв до Хаджибея i спалив у самому мiстi гамазеї з борошном та iншим вiйськовим припасом. Незабаром пiсля штурму Березанi, а саме 6 грудня, росiйське вiйсько разом iз запорожцями здобуло й Очакiв. Пiд час того бою задунайськi запорожцi, пiдпливши до Березанi, почали стрiляти з байдачних гармат, а далi, приставши до берега, хотiли штурмувати острiв, але, роздивившись, що на островi свої ж брати, посiдали на байдаки й попливли в море. Все-таки пiд час гарматної пальби . з обох бокiв було по кiлька вбитих та поранених козакiв. Участь запорожцiв у подiях пiд Очаковом згадується в народнiй пiснi, де чомусь розповiдається про козацьку одiж. Треба гадати, що до того часу запорожцi так обшарпалися, що в росiйських генералiв виникло питання, чи не видати їм солдатське вбрання. Хвалилися запорожцi Очакiв дiстати, Щоб з мурованих колодязiв коней напувати. Очакiв дiстали, i сам хан нам здався, Вже на наших запорожцiв весь москаль пiднявся. Зiбралися генерали ситку ситкувати: "Яку будем запорожцям одежу давати: Чи козацьку, чи гусарську, чи третю - солдатську?" "Хоч ми будем, братцi, канави копати, А не будем солдацької одежi приймати, Бо солдацькая одежа куца, ще й погана, Нехай наша не загине запорозька слава!" За послуги запорожцiв у вiйнi 1788 року на Чорному морi Потьомкiн, виконуючи волю царицi, звелiв запорозьким "вiрним" козакам зватися надалi "Вiйськом Вiрних Чорноморських козакiв". Проте, як тiльки на зиму припинилася вiйна, про чорноморцiв зараз же й забули: Чепiгу з вершниками направили зимувати на Громоклiю, де не було й оберемка сiна, так що вiн, щоб врятувати коней, мусив розпустити козакiв до весни, хто куди знає; на островi Березанi запорожцi мало не пухли з голоду, бо їм не пiдвозили припасу, а вiд морозу вони рятувалися тiльки тим, що палили фортечнi будiвлi; з Василькiвського коша чорноморцям наказано було вийти, а куренi вiддати пiд турецьких бранцiв. Козаки, мабуть би, загинули взимку, та старший не послухався наказу генерала Хрущова й зимував iз козаками на кошi, а на дрова розламав цiлий поверх фрегата "Василiй Великий", що стояв у Бузькому лиманi, затертий кригою. Тiєї зими взагалi багато суден затерло льодом, i, щоб зберегти всiляке корабельне приладдя, Потьомкiн звелiв вирядити 300 чорноморцiв, наказавши генералу Суворову забезпечити їх теплим одягом, видати харчi й платити за роботу по 12 карбованцiв на мiсяць. Але Суворов нiчого того не зробив, через що багато козакiв, працюючи на водi й на льоду, покалiчились, а коли звернулись до генерала Фалiєва, що завiдував роботами, щоб зарадив лиховi, то той пригрозив, що як коли вони вiдмовляться працювати, то будуть "вистрiлянi й виколотi". Що мали дiяти чорноморцi? Сорок вiсiм душ iз них одвезли на Кiш з вiдмороженими руками та ногами; декiлька замерзло на смерть, а решта втекли, мабуть, на Дунай. Замiсть втiкачiв та покалiчених, кiш вислав iнших 300 козакiв, але й тi або незабаром похворiли або невiдомо де подiлись, бо хоч i дуже чорноморцi хотiли заслужити царицину ласку, та працювати за таких умов було неможливо. Всього вважають, за зиму 1788 - 89 рокiв з голоду, холоду й надсадних робiт загинуло бiля 500 чорноморцiв. Чимало зазнали за сей рiк лиха запорожцi й на колишнiй власнiй землi. Коли, з наказу Потьомкiна, Чепiга, Сидiр Бiлий та Головатий ще по веснi року 1788-го почали збирати пiд бунчук кошового всiх запорожцiв, то бiльшiсть помiщикiв, незважаючи на повелiння князя, яким доводилося до вiдома що запорожцi збираються з волi царицi, силомiць не пускали запорожцiв од себе, вважаючи їх своїми крiпаками. От що пише добродiй Короленко про те, що перетерпiли козаки в 1788 роцi: "Щоб не пустити запорожцiв на вiйськову службу, помiщики мало що чинили всiлякi перешкоди, а й примушували їх до тяжких без спочинку робiт i, що найголовнiше, вiдрiзували у козакiв оселедцi, ознаку козацької честi. Були випадки, що помiщики змушували козачу сiм'ю удень робити без спочинку, а на нiч забивали в колодки, щоб не втекли з панщини, i те мордування чинили не раз; iнших пiсля тяжких поденних робiт увечерi сiкли рiзками й кидали на нiч у ями, а один пан, довiдавшись, що вiд нього втекло кiлька колишнiх запорожцiв до кошового, замкнув їхнi сiм'ї в пустку, не давав їм їсти i по тричi на день бив батогами не тiльки жiнок втiкачiв, а навiть дiтей-пiдлiткiв". Посланi з Коша запорозькi старшини нiчого не могли вдiяти з панами, бо їхню руку тягли, не зважаючи на накази Потьомкiна, всi повiтовi урядовцi, й навiть бувало так, що тi запорозькi старшини, яких Чепiга посилав визволяти своїх товаришiв з неволi, самi не знали, як уникнути вiд цупких панських пазурiв. Болiючи серцем за покривджене запорозьке товариство, Чепiга, в жовтнi 1788 року, написав про всi тi кривди Потьомкiну, прохаючи його дати вiйську свої грунти, на якi можна б переселити родини запорожцiв iз помiщицьких земель. Треба гадати, що сам князь до того часу випустив уже на волю тих запорожцiв, якi були в крiпацтвi у нього самого, бо вiн видав новий наказ про те, щоб урядовцi пильнували, аби колишнiм запорозьким козакам не чинилося нiяких перешкод до переходу у Вiйсько Вiрних Козакiв i щоб родини тих козакiв нiхто в неволi не тримав i кривд їм не завдавав. Незважаючи на такий наказ, справники не тiльки не визволяли з крiпацтва тих запорожцiв, що ще не були в Чорноморському вiйську, а навiть тих козакiв, яких Чепiга розпустив на зиму по домiвках, вони арештовували й передавали помiщикам як втiкачiв, а вже пани та їхнi управителi немилосердно катували козакiв i знову повертали в крiпацтво. Кошовий отаман ще раз посилав до помiщикiв козацьку старшину, та тих старшин справники брали пiд варту, а "бумаги", виданi їм од кошового, з глузуванням дерли на шматки. Через таке становище по веснi козацтво збиралося до кошiв дуже мляво. У травнi Головатий перейшов зi своїм кошем iз Василькова на устя рiчки Березанi; Чепiга ж був у дуже непевному становищi, бо вершникiв у квiтнi згуртувалося бiля нього лише 130 i ледве до 10 травня зiбралося 570 душ, решта ж нiяк не могла вирватись од панiв. Тiльки пiсля нових наказiв Потьомкiна губернаторам та справникам, наприкiнцi травня їх зiбралося коло Чепiги бiля 1000 душ, з якими вiн, з наказу Потьомкiна й пiд рукою Кутузова, почав наступати чатами на Бендери. Випередивши вiддiл донських козакiв та росiйську кiнноту, що йшли поруч iз чорноморцями, Чепiга неподалiк Бендер, на перевозi через Днiстер, натрапив на 3000 туркiв i зчепився з ними, сподiваючись негайної помочi вiд донцiв. Але допомога чомусь забарилася й тисячi чорноморцiв довелося п'ять годин битися з утричi дужчим ворогом. Козаки опинилися в скрутi; у бою було поранено в плече навiть самого Чепiгу. I тодi лише пiдiйшли донцi й драгуни, й туркiв було добре вiдсунуто. Зважаючи на тяжку рану, Чепiга викликав iз Березанi Головатого й передав йому клейноди, Потьомкiн же звелiв усю чорноморську кiнноту перевести на рiчку Березань, щоб Головатому зручнiше було керувати вiйськом. До осенi Чорноморське вiйсько збiльшилося, бо князь посилав визволяти козакiв од помiщикiв уже не козацьку старшину, а особливих чиновникiв-засiдателiв, i тi силомiць дещо зробили. До серпня пiд рукою Головатого перебувало 2000 вершникiв i 5000 пiших. Разом iз тим Потьомкiн вживав заходи й до того, щоб побiльшити Чорноморське вiйсько ще й за кошт задунайських запорожцiв, i першого вересня послав iз старшиною Чорноморського вiйська Черновим до них листа, в якому умовляв запорожцiв перейти на руську сторону, погрожуючи, що коли не покаються й на цей раз, то звелить розправлятися з ними, як iз злодiями й ворогами Хреста. Тiльки його заходи не дали наслiдкiв. Задунайцi мали певнi вiдомостi через чорноморцiв, що повтiкали до них, як про важкi роботи, до яких примушували запорожцiв росiйськi генерали, так i про брак у чорноморцiв харчiв та про невиплату жалування. В Туреччинi вони не знали такого лиха i через те не хотiли зраджувати султановi, що доволi правдиво пiклувався про них. У серпнi чорноморцям наказали з частиною їхнього вiйська, а саме: з трьома комонними полками та трьома пiшими, всього 3000 козакiв, взяти Хаджибей. Перед тому вiйськовi вiв полковий осавул Кiндрат Табанець, який зовсiм несподiвано для ворогiв наблизився до Кривої Балки, що за 7 верст од Хаджибея. З 11 на 12 вересня туди ж прибув i генерал де Рiбас iз росiйським вiйськом i серед ночi вирядив два полки чорноморцiв та один батальйон росiйської пiхоти на штурм фортецi. Хоч турки й оборонялися, але тут запорожцi не мали майже нiяких втрат. Пiсля Хаджибея чорноморцi брали дiяльну участь в завоюваннi Акермана, Паланки та в пiд'їздi до Кiлiї. Захопивши берег Чорного моря, Потьомкiн направив все своє вiйсько на Бендери. Першого листопада чорноморцi, кiлькiстю 2298 козакiв, були пiд мiстом, разом iз Чепiгою, що вже одужав од рани; Головатий же, випливши з моря Днiстром на п'ятдесяти байдаках, наблизився теж до фортецi. Чорноморцi були тут дуже кориснi, й пiд час штурмiв одбивалися доти, поки Головатий не заїхав iз байдаками Днiстром у саме мiсто, колишню Тягиню, яку запорожцi не один раз добували ще за два з половиною столiття досi, а як тiльки чорноморцi почали обстрiлювати мiсто з байдакiв - турецький паша вiдразу ж здався. За участь у вiйнi 1789 року кошовий отаман Чепiга отримав армiйський чин бригадира, Головатий - полковника. Проте у внутрiшньому життi вiйська справи стояли погано. Хоч Потьомкiн i щиро пiклувався про чорноморцiв, та пiдручнi йому генерали не слухали його наказiв: жалування козацькому вiйську задержували, сукна на одяг не давали, харчiв теж не можна було в них допроситися, та найбiльше ж дошкуляли запорожцям тяжкi роботи. З наказу адмiрала Воинова, запорожцi змушенi були витягти iз дна лиману з потоплених суден гармати, ядра й iншi речi. В липнi, за повелiнням самого Потьомкiна, кошовий вислав 500 чорноморських козакiв до Херсона, щоб гнати вiдтiля плоти до устя рiчки Iнгулу; Головатому ж князь наказав пiднiмати з козаками потопленi турецькi кораблi. Чорноморцi хоч i виконували тi роботи, але були дуже ображенi тим, що їх повертають на робiтникiв. У Херсонi козаки навiть зовсiм покинули працю й почали розходитися так, що з 500 їх ледве втрималося на мiсцi 300. З Коша вислали у Херсон новий полк козакiв, але й той почав розбiгатися. Кожен iз росiйських генералiв вимагав прислати йому на роботу чорноморцiв, неначе невольникiв, i нiхто не клопотався про те, щоб їх одягти, взути й нагодувати. Надосiнь козаки не витримали голоду i стали тiкати та шукати собi заробiткiв. Пiд той саме час росiйське вiйськове начальство хотiло порушити запорозький устрiй i загадало обрати сотникiв. Проти цього рiшуче повстали всi курiннi отамани й сказали, що коли у вiйську будуть обранi сотники, то вони всi зречуться своєї служби. Головатий хотiв, було, покарати двох отаманiв за непокору киями, та козаки вчинили справжнiй бунт, так що довелося ту новину вiдкласти надалi. Пiсля того пiшi козаки вирядили депутацiю до Чепiги зi скаргою на Головатого, який не дбає про козакiв, а вони босi, голi й цiлий рiк не дiстають валування. Запорожцi погрожували, що коли ще якийсь час не дiстануть грошей, то подадуться на Дунай. Чепiга не мав сили нiчого вдiяти, й незадоволенi козаки, зiбравши раду, ухвалили скинути його з кошевства, та тiльки, через вiйськовий стан, не наважились того зробити без згоди Потьомкiна й послали йому листа, скаржачись на Чепiгу, що той через старiсть та поранення не може до ладу керувати вiйськом. Проте Потьомкiн не звернув на прохання козакiв нiякої уваги, й Чепiга лишився кошовим i надалi. Треба гадати, що частина чорноморцiв таки перейшла за Дунай, проте друга частина, з дозволу Потьомкiна, почала виводити на новi завойованi землi мiж Бугом та Днiстром свої сiм'ї й осiдати хатами. На зиму чорноморцям було загадано захищати кордони по Днiстру, й Чепiга заклав вiйськовий кiш у селi Слободзеi над Днiстром, на 20 верств нижче Бендер. Невдовзi пiсля нового року цариця Катерина звелiла Потьомкiну зватись "Великим Гетьманом козацьких вiйськ Катеринославських та Чорноморських". Це було приємно для князя i козакiв, бо вiн мав пiклуватися про Чорноморське Вiйсько. ЗАПОРОЖЖЯ МIЖ БУГОМ ТА ДНIСТРОМ Першим дiлом "Великого гетьмана" було затвердження Чепiги й Головатого на урядi. Разом iз тим вiн наказав вислати до нього за почесних чатiвникiв 500 найжвавiших чорноморцiв i нарештi 1 березня сповiстив кошового, що, пiклуючись про Вiйсько Вiрних Козакiв Чорноморських, вiн клопочеться перед царицею, щоб дати їм пiд оселi грунти помiж Бугом, Днiстром та Чорним морем, а до того ще землю бiля Кiнбурна з озерами, якi ще не надiленi панам. Обiцяв вiн видiлити вiйську й лiс на будiвлi. Треба думати, що цариця затвердила пропозицiю Потьомкiна, бо 19 квiтня вiн прислав на Кiш ордер про те, що пообiцянi землi справдi передаються Чорноморському вiйську з додачею ще Єнiкальської округи з Таманню. Далi 14 липня вiн звелiв генераловi Кутузову оголосити всiм, хто живе мiж рiчками Бугом та Днiстром, що вони переходять пiд владу Чорноморського вiйська. Велика радiсть охопила колишнiх запорожцiв, коли в присутностi депутатiв од вiйська почали вiдмежовувати чорноморцям землю. Межа пiшла од Чорного моря вгору Днiстром до Бендер, а вiд того мiста через верхiв'я рiчок Кучургана та Куяльника на Тилигул, а звiдти на верхiв'я Березанi та, повернувши тiєю рiчкою трохи вниз, попрямувала до Бугу, й, впершись у нього проти Богоявленська, пролягла лиманом, доки, обминувши Очакiв, вийшла до моря. Прийнявши одмежованi землi, Чепiга наказав усiм полковникам пильнувати, щоб нiхто, не рубав на вiйськовiй землi садiв та лiсу, та переписати всi рибальськi заводи й брати з них на вiйсько мито. Сотнi родин колишнiх запорожцiв прибували тепер у Слободзею й розподiлялися Чепiгою по паланках на мiсця, визначенi Кошем пiд оселi, так що новий край, незважаючи на вiйну, хутко почав залюднятися. Паланок було засновано три: Поднiстрянська, Березанська та Кiнбурнзька. В Слободзеї зараз же почали споруджувати церкву та вiйськову паланку - будинок для кошового отамана й канцелярiї. Таким чином, росiйським запорожцям року 1790-го були видiленi тi ж землi, якi року 1776-го турецький султан уже вiддавав. Час дуже сприяв козакам перевезти свої родини, бо вiйна поновилася тiльки пiд осiнь. Оселялись запорожцi здебiльшого в домiвках тих молдаван, якi повтiкали за Днiстер, хоч немало було й таких, що ставили власнi хати українського вигляду. Коли ж восени чорноморцi пiшли на Дунай, то бiля впорядкування осель поралися батьки та жiнки козакiв. У жовтнi чорноморськi козаки билися пiд Кiлiєю, а їхнi байдаки плавали в гирлах Дунаю й допомагали росiйськiй флотилiї розбити турецький флот i здобути Тульчу й Iсакчу. Плаваючи в гирлах Дунаю, чорноморцi щодня зустрiчалися iз задунайськими запорожцями, що з турецького боку несли таку ж передову службу, як i чорноморцi з росiйського. Проте кривавих сутичок мiж ними майже нiколи не траплялося. I тi й iншi запорожцi обмежувалися тим, що передавали до своїх старших вiйськових начальникiв звiстки про заходи ворогiв. Байдакiв у задунайцiв було далеко менше, нiж у чорноморцiв, i це в очах туркiв давало їм право вiдступати перед своїми братами без бою. Зустрiчались i браталися тут у гирлах не тiльки простi козаки, а навiть запорозька старшина обох бокiв, а щоб виправдатися перед росiйським та турецьким начальством, вони пояснювали це тим, буцiмто умовляли запорожцiв ворожої сторони переходити на їхнiй бiк. Так вiйськовий осавул Задунайського коша Стадник перемовлявся на чатах iз старшиною чорноморцiв Реуцем. Коли ж хто-не-будь iз чорноморцiв не вертався од задунайцiв, то осавули доповiдали Головатому, нiби турецькi запорожцi захопили його в бранцi. На початку зими Головатий, з наказу генерала де Рiбаса, наблизився до Iзмаїла й громив його з гармат, а коли на островi бiля Верхнiх Чаталiв були збудованi росiйськi батареї, то чорноморцi напали бiля мiста на турецькi судна: побили їх iз гармат, потопили i спалили. При тому полковий старшина Черниш зi своїм байдаком пiддав огневi три турецьких кораблi. Знищивши турецький флот нижче мiста, Головатий переплив бiля Iзмаїла до другої частини турецьких суден, що стояли вище, i знищив ще й тi. До тих славних подiй Головатий додав i те, що висадив десант i здобув фортецю Табiя. Зрадiвши такiй перемозi над турками, вiн дуже заповзявся i зi своєю невеликою силою пiшов штурмувати потужну турецьку батарею. В запалi чорноморцi таки захопили її, та нi де Рiбас iз флотом, нi росiйське вiйсько з поля не подали їм помочi, й турки, виславши з мiста чимале вiйсько, одбили свою батарею назад iз чималими втратами для чорноморцiв. 12 грудня удосвiта почався штурм Iзмаїла. На долю чорноморцiв припала головна участь у битвi з боку Дунаю. Запорожцi!, не звертаючи уваги на ворожу пальбу, кинулися з байдакiв на берег: рубали сокирами засiки й видиралися на турецькi батареї. Чимало їх тодi загинуло, та вони пiднесли славу козацьку. Коли чорноморцi вже вдерлися в мiсто, на один з їхнiх полкiв накинувся з яничарами хан Каплан-Гiрей i так їх притиснув, що багато козацьких голiв покотилося по вулицях Iзмаїла. Вже й двi гармати забрали, було, в чорноморцiв турки, та тут їм на помiч наспiли росiйськi гренадери й разом iз козаками повистинали й перекололи усiх яничарiв так, що й сам Каплан-Гiрей загинув разом iз п'ятьма своїми синами. З народної поезiї до наших часiв дiйшли про цю подiю лише уривки однiєї, мабуть, довгої пiснi: Вiд Килiї до Iзмаiлова покопанi шанцi, Ой, вирубали турки новодинцiв у середу вранцi. А чорноморцi, храбрi запорожцi, через Дунай переїздили, Вони ж тую проклятую Змаiлiвську орду з батареї збили. Ой, дали ж, дали змаiлiвськi турки Анадольському башi знати, Що не мусиш, Анадольський башо, проти чорноморцiв стояти. Ой, став же Змаїлiвський баша бiлий флаг викидати, Ой, тодi стали славнi запорожцi запаси й ружжя вiдбирати. Ой, брали ружжя, брали конi й сукна дорогiї... Котрих порубали, у островi поховали, А котрi пораненi - у Килiю одправляли. Пiд час штурму Iзмаїла чорноморцi захопили 26 турецьких прапорiв i багато здобичi. Проте i втрати козакiв були чималi: вбито й поранено: 24 - вiйськових та полкових старшин i 388 - козакiв. За лицарськi вчинки чорноморцiв Чепiга дiстав Георгiя III класу, а Головатий - хреста святого Володимира. Перебувши першi мiсяцi року 1791-го почасти на своїх землях, почасти бiля Iзмаїла, чорноморцi в березнi знову зiбралися на Дунаї. Там почалися зустрiчi та братерськi зносини запорожцiв обох ворожих сторiн. Наприклад, 5 травня запорожцi-задунайцi, наблизившись до Тульчi, закликали до себе на бенкет чорноморцiв iз полка Давида Бiлого. Вiн дозволив хорунжим Сербину та Харченку поїхати з товаришами до запорожцiв. Iншi козаки Бiлого позаздрили тому, й дехто з них, сiвши в другий байдак, теж вирушили з осавулом Яновським гостювати пiд Тульчу. Запорозький осавул Iван Сутика з товаришами по-братерському вiтав у себе чорноморцiв i так частував їх, що тi через якийсь час, де бенкетували, там i полягали. Бiлий мусив послати за своїми козаками полкового старшину Лисицю, i вже тому, хоч i над велику силу, вдалося привезти своїх гультiпак, та й то не всiх, бо частина не захотiла вертатися до свого вiйська й лишилася iз задунайцями. Коли Чепiга довiдався про цей випадок, то забрав у Бiлого пернач. Проте цього року мiж запорожцями та чорноморцями траплялись i кривавi сутички. Одного разу задунайськi запорожцi напали на чорноморцiв, коли тi їхали з Килiї до Iзмаїла мiняти паперовi грошi на срiбло, й, примусивши тих вийти на берег, забрали їхнього байдака, разом з усiм, що в ньому було. Iншим разом тi ж запорожцi пiдстерегли полкового старшину чорноморцiв Строця, коли той, вертаючись iз 19 козаками з Галацу до Килiї, зупинився на нiч бiля одного острова. Запорожцi зненацька серед ночi напали на чорноморцiв, одного з них вбили, трьох поранили, а десятьох захопили в бранцi. Тiльки Строць iз п'ятьма товаришами заховався в очеретi i врятувався. Ранком, коли пiдпливли до того мiсця ще декiлька чорноморських байдакiв i, розпитавши Строця, подалися шукати першого човна, то знайшли його аж бiля Iсакчi, вже спаленого. З приводу цього випадку Чепiга видав наказ, щоб козаки-чорноморцi не вважали турецьких запорожцiв за християн, а пiд час зустрiчi вбивали б їх, як ворогiв i гнобителiв вiри христової. Проте чорноморськi козаки мали цi нечисленi випадки ворожнечi з боку запорожцiв за герцi i, здибавши їх мiж очеретами, часом не тiльки мирно розмовляли з ними, а навiть переходили на бiк туркiв. Таке ставлення чорноморцiв до запорожцiв занепокоїло Головатого, i вiн пустив помiж козаками чутку, нiби турецький султан, коли буде перемир'я, то видасть усiх запорожцiв Потьомкiну. Те збентежило як чорноморцiв, так i запорожцiв: першi перестали перебiгати на турецьку сторону, а другi навiть нахвалялися побусурманитись, щоб тодi вже султан не змiг їх видати. У травнi росiйське вiйсько мало переходити за Дунай, i чорноморцi дуже тому сприяли. До червня вже й Чепiга з вiйськом був за Дунаєм i тут пiд Бабадагом здибався з чималим турецьким вiйськом, у складi якого було й декiлька тисяч задунайських запорожцiв. Тут серед бою зустрiлись у ворожих вiйськах не тiльки товаришi, а навiть рiднi брати. Задунайськi запорожцi взагалi не воювали проти своїх товаришiв чорноморцiв, а задунайський козак Помело, побачивши свого брата-чорноморця, навiть застерiг його, щоб чорноморцi не ганялись за турками,'| бо вони зманюють їх на татарську залогу. Завдяки застереженню Помела, Чепiга не потрапив у розкинуту турками пастку, а зайшов татарам у бiк i разом iз донцями розгромив як татарське, так i турецьке вiйсько, а наступного дня сплюндрував i Бабадаг. Вiд Бабадагу чорноморцi рушили разом iз росiйським вiйськом генерала Рєпнiна пiд Мачин i брали там участь у великому та славному бойовищi 28 червня. На тому боюд i скiнчилася вiйна з турками, бо 31 липня в Галацi було пiдписано мiж Росiєю й Туреччиною згоду, за якою межею мiж цим'и державами став Днiстер; iншi ж завойованi Потьомкiним мiста на Дунаї були повернутi султановi. Тим часом Потьомкiн захворiв i направився iз Дунаю. до Миколаєва, але од'їхавши од Галаца лише 40 верств, почув себе кепсько й попросив чорноморцiв, що гарцювали кiньми обабiч карети, покласти його на землю, щоб вмерти спокiйнiше. Козаки прослали на травi килим, i князь проти ночi на 5 жовтня 1791 року помер. Смерть Потьомкiна дуже занепокоїла чорноморцiв. Тiльки вiн, називаючись Великим гетьманом, мав силу та бажання пiдтримувати чорноморцiв i змушувати росiйських генералiв бiльш-менш визнавати козацьку старшину" за офiцерiв, а помiщикiв - визволяти хоч невелику частину поневоленого запорозького товариства; тепер же, пiсля його смертi, за чорноморцiв не було кому заступитися бо всi росiйськi генерали, за винятком дуже небагатьох, дивились на козакiв майже iз зневагою. Старшину Чорноморського вiйська найбiльше непокоїли права вiйська на землю, бо хоч на Кошi й був указ Потьомкiна про надання Чорноморському вiйську володiнь мiж Бугом та Днiстром i по Кiнбурнзькiй косi, й та земля навiть була одмежована, та царської грамоти на неї вiйсько досi не отримало. По скiнченнi вiйни бiльшiсть Чорноморського вiйська зимувала на Дунаї. Тiльки Чепiга та Головатий iз невеликими вiддiлами повернулись за Днiстер на козачi землi. Тут зразу ж вони почули непевнi вiстi. Росiйськi урядовцi з посмiхом перестерiгали чорноморцiв, щоб не розташовувались на Днiстрi, бо все одно землi мiж Днiстром та Бугом роздадуть панам; генерали ж росiйського вiйська не в жарт гомонiли, що чорноморцi будуть повернутi в звичайнi полки московського вiйська. КЛОПIТ ПРО КУБАНСЬКI ЗЕМЛI З приводу таких чуток вiйськова старшина радилась, мiркувала i врештi вирiшила послати до Петербурга Головатого iз шiстьма депутатами просити царицю про видачу грамоти на землю. Головатий перший зрозумiв, що на Днiстрi чорноморцям не втриматись, i через те за його порадою старшина випрошувала землю на Таманi, аби тiльки найбiльше. 29 лютого на радi старшини склали прохання до царицi. Воно подає цiкавi вiдомостi про справи вiйська Чорноморського. 1). З початку останньої турецької вiйни ми, з волi Вашої Iмператорської Величностi, були зiбранi небiжчиком Великим Гетьманом Потьомкiним з колишнiх запорожцiв, кiлькiстю 12 622 козакiв, щиро служили В. I. В. кiнно, пiшо й на флотi. 2). З наказу найсвiтлiшого князя мiж нами була уряджена старшина: суддя, писар, хорунжi, пушкар, довбиш та курiннi отамани. Дав нам покiйний булаву, 17 перначiв, знамено (корогву), прапорiв 14, вiйськову печать i гармати, а пiд оселю обiцяв вiдвести нам землю, вiдiбрану од ворогiв мiж Бугом та Днiстром, та iце на Кiнбурнзькiй сторонi. 3). За його ж, небiжчика, наказом ми вже оселили на тих землях сiм'ї нашi, кiлькiстю 1759, а в них чоловiчого колiна 5068 душ та жiноцтва 4014, i позаводили собi хати, млини, вiтряки й господарство з хлiборобством, скотарством, садiвництвом, виноградарством, пасiками та рибальством. 4). Багатьох iз нас, колишнiх запорожцiв, ще пани помiщики та їхнi прикажчики тримають у пiдданствi й мордують пiд вартою, а жiнок та дiтей гнiтять роботою. А коли б усiх тих запорожцiв з їхнiми родинами визволити, то було б нас самої тiльки чоловiчої статi тисяч двадцять п'ять. 5). Багато мiж старшиною й козаками таких, що коли переселялись iз сiм'ями на новi землi, то пани й їхнi прикажчики безневинно пограбували й нашого добра не вертають. На пiдставi всього того чорноморцi просили: "Нас, войсько, в своє монаршеє благоволенiе матерски приняв, для поселенiя нас на Тамани с окрестностями оной милостиво повелеть отвести выгодные земли так достаточно, чтобы имеющее быть преумножение сему войску безнужно помещаться могло и навечно спокойное, потомственное онаго владение отправленному с сим, избранному от нас войсковому судье Антону Головатому Высочайшую Вашего Императорского Величества милостивую грамату выдать, так же о выпусках с губерний служивших В. И. В. старшин и Козаков с их семействами и имением и о возврате заграбленного в таковых имениях учинить всемилостивейшее разсмотрение". Виряджаючи Головатого до столицi, вiйськова рада одночасно послала вiйськового полковика Гулика з пiвсотнею товариства оглянути Тамань i весь край мiж рiчкою Кубанню та Азовським морем. Головатий поїхав у Петербург, а тим часом iз Дунаю почали повертатись на Днiстер пiшi чорноморцi i їхня флотилiя в 50 байдакiв. Козаки мало що знали про заходи своєї старшини щодо переходу на Кубань i, повернувшись до своїх осель, почали щиро братися за господарство. Проте вся їхня праця була даремна, бо ще ранiше, нiж чорноморцi вирядили Головатого до столицi, а саме 20 лютого 1792 року, був виданий царський указ про те, що "добута од Порти Отаманської земля мiж Бугом та Днiстром прилучається до Катеринославської губернiї". Ця звiстка дiйшла до Слободзеї у квiтнi, коли Головатий ще перебував у Петербурзi й вiйсько ще не знало про те, що йому вiдводяться землi на Кубанi, а через те чорноморцi були приголомшенi тяжким розчаруванням. Всi розумiли, що указ царицi матиме тi ж наслiдки, що й скасування Сiчi року 1775-го, й козацтво заздалегiдь почало лагодитись тiкати туди, куди пiд час зруйнування Запорожжя повтiкали їхнi товаришi, бо сподiватись собi вiльного життя, коли за Буг пустять панiв, уже всi сказали - "годi". Бiльш рухливi козаки, не обтяженi ще хатами та сiм'ями, зараз же почали тiкати на Дунай, як згадує пiсня: Ой, ходiмо, пани-брати, Царицю просити: А чи не дасть же нам Хоч вiку дожити. Дарувала землю Од Днiстра до Бугу, Аж по ту гряницю, По Бендерську дорогу. Дарувала землю Ще й сухi лимани: "Ловiть, хлопцi, рибу Та справляйте жупани". Дарувала, дарувала Та й назад одняла. I жалю, печалi Козакам завдала. Тепер, пани-браття, Не думай, не думай Сiдаймо на човни Та й махай за Дунай Ой, гукнули, миле браття, Ой, гукнули, гукнули, Як сiли на човни Та й за Дунай махнули Тепер, хлопцi, молим бога. За царицю небогу, Що нам показала Та й за Дунай дорогу. Тим часом Головатий, добре вже знаючи столичнi й навiть придворнi порядки i звичаї, дуже вмiло здобув собi ласку впливових у царицi осiб i 1 квiтня, перебуваючи зi своїми товаришами на прийомi, звернувся до неї з промовою, яка їй сподобалась. Головатий та iншi депутати чорноморцiв мали такий вигляд: голови у всiх були виголенi начисто, як долонi, а на макiвцi в кожного був довгий оселедець, закручений кiлька разiв за лiве вухо; довгi, пишнi вуса надавали козакам суворостi. Одягненi всi були в стародавнє запорозьке вбрання i взутi в червонi сап'янцi на високих пiдковах. Таким чином, у 1792 роцi чорноморцi ще мiцно додержувались запорозьких строїв. Незважаючи на царську ласку й заходи Головатого, справу чорноморцiв протримали в Петербурзi три мiсяцi, й тiльки 30 липня 1792 року вийшов такий царський указ: "Войско козачье Черноморское, собранное покойным генерал-фельдмаршалом, князем Потемкиным Таврическим из верных Козаков бывшей Сечи Запорожской в течение последней нашей с Портой Оттоманской войны многими мужественными на суше и водах подвигами оказали опыты ревностного к службе нашей усердия и отличной храбрости. В воздаяние таковых сего войска заслуг Всемилостивейше пожаловали Мы оному в вечное владение состоящий в области Таврической остров Фанагорию, с землею между рекою Кубань и Азовского моря лежащего и простирающегося от Фанагории к морю до Ейскаго городка; по реке же приближающегося к устью Лабы". Того ж дня була пiдписана й грамота Чорноморському вiйську на володiння зазначеною в указi землею й пожалуванi вiйську клейноди; корогва та срiбнi литаври, й надано право користуватися тими клейнодами, що виданi були вiйську ранiше - року 1788-го, а саме: корогвою, булавою, перначами та вiйськовою печаттю. Цей дозвiл мав велику вагу, бо надавав право мати свою окрему старшину, свiй суд i взагалi самоврядування. Другою грамотою, виданою на прохання Головатого, цариця звелiла повернути чорноморцям, що служили ранiше в Запорозькому Вiйську, затриману на землях Запорожжя їхню маєтнiсть. 15 серпня Головатий iз товаришами нарештi наближався до Слободзеї. Чутка про щасливе завершення переговорiв уже розiйшлася помiж козаками, й вiйсько з Чепiгою на чолi урочисто зустрiло своїх депутатiв хлiбом-сiллю. За мiстом, на високому помостi, вкритому килимами, Головатий вручив кошовому грамоту, хлiб-сiль од царицi й подарунок - коштовну шаблю, оздоблену самоцвiтами. Пiсля того в отамана був снiданок для всiєї вiйськової старшини, а у вiйськового суддi - обiд; просте ж козацтво частували на майданi. Радiючи з того, що скiнчилося непевне становище вiйська, старшина й козаки весь день спiвали пiсню, складену Головатим: Годi, годi журитися! Пора перестати, - Дiждалися вiд царицi за службу заплати: Дала хлiб-сiль i грамоти за вiрнiї служби! Ой, тепер ми, миле браття, забудем всi нужди: В Таманi жить, вiрно служить, гряницю держати, Рибу ловить, горiлку пить, ще й станем багатi. Да вже треба женитися i хлiба робити, А хто йтиме iз невiрних - як ворога бити. ПЕРЕХIД ЧОРНОМОРЦIВ НА КУБАНЬ 2 липня 1792 року було видано царського указа про те, щоб флотилiя Чорноморського вiйська негайно рушала на Тамань. Чепiга зараз же звелiв скликати пiших козакiв в Акерман, де вже стояли запорозькi байдаки. Почалися збори, про якi згадується в пiснi: Ой, тисяча, ще й сiмсот дев'яносто другого року, Прийшов указ вiд царицi, аж iз Петербурга-города. А щоб пан Чепiга та пан Головатий Усiх запорожцiв зiбрали та на Кубань вайлували. Ой, пора нам, братця, в поход убираться Та з Днiстром прощаться. Ой, прощай ти, Днiстре, ти, рiченька бистра! Та поїдем на Кубань пить водицi чистої. Ой, прощайте, куренi любезнiї, Треба вiд вас повалити на чужi землi. Коли в Акерманi зiбралося бiля 4000 козакiв, за дорученням Коша полковник Сава Бiлий посадив їх на 50 байдакiв та одну яхту й перевiз морем у Очакiв, а полагодивши там деякi байдаки, рушив далi навкруг Криму на Тамань, куди й прибув 25 серпня. З ним було: полковникiв - 4, осавулiв - 4, хорунжих - 4, квартирмейстерiв - 4, сотникiв - 51, отаманiв - 20, пушкар - 1, гармашiв - 124; всiєї ж старшини й козакiв - 3847 душ. Слiдом за флотилiєю, Чепiга вирядив на Тамань через Керч 600 пiших козакiв iз полковником Кордовським, якi так само безпечно прибули туди. Казна видала чорноморцям на новому мiсцi 1000 колод лiсу, й Вони зараз же заходились будувати на руїнах давнiх мiст Таманi та Темрюка куренi й iншi вiйськовi споруди, а пiсля того взялися до рибальства. 2 вересня кошовий Чепiга, зiбравши в Слободзеї комонних козакiв, вiдправивши молебна, рушив у похiд суходолом iз 2000 вершникiв, iз вiйськовими клейнодами й похiдною церквою. Вiн повiв вiйсько на Сокiльський перевiз на Бузi, а далi через усе Запорожжя за Днiпро й за Дiн. Йдучи Запорожжям, не пiзнавали вже старi сiчовики своїх степiв, i мимоволi на їхнi очi набiгали сльози, коли замiсть безкрайнього простору вони бачили витолоченi помiщицькими отарами трави, стрiхи панських будинкiв i багато сiл iз чужестороннiми людьми: литвинами, молдаванами, арнаутами, греками, сербами й великоросами. Тарпани та оленi за 17 рокiв зовсiм зникли iз степiв i перейшли за Дон - туди, куди тепер рухалися й запорожцi. Тiльки 23 жовтня отаман Чепiга прибув до межi земель Вiйська Чорноморського i став на зиму в покинутому Ханському мiстечку, на правому боцi рiчки Єї, бiля її устя. З ним було 2063 козакiв та старшини. Найтяжче завдання дiсталося Головатому. Треба було пiдняти й перевезти у новий край одружених козакiв iз їхнiми родинами. Плач стояв помiж Бугом та Днiстром. Жiнки й дiти не хотiли кидати осель, до яких за три роки вже звикли й бiля яких чимало попрацювали. Коли Головатий запросив перезаписатися, хто хоче переходити на Кубань, а хто хоче лишатися на Буджаку, то виявилось, що тiльки сiчовики, аби зберегти свою козацьку волю, згодилися податися на Тамань; всi ж iз запорозьких поселян, не бажали залишати своє господарство. А до того часу мiж Бугом та Днiстром вже iснувало 25 козацьких сiл, не рахуючи окремих хуторiв. Та не вспiли ще сiмейнi чорноморцi розпродати свої хати й худобу, як на Поднiстров'я налетiли пани з грамотами на вiчне володiння землями, а коли де траплялись люди, то вони їх проголошували своїми крiпаками. Таким чином, дуже багато запорожцiв, якi щойно вибились iз неволi, тепер опинилися в крiпацтвi, а на Кiнбурнзькiй сторонi граф де Вiт замежував собi цiлу слободу чорноморцiв Забаринську, в якiй було навiть управлiння Кiнбурнзької паланки Чорноморського вiйська, i всiх людей, що жили в слободi, разом з усiм їхнiм добром та господарством, записав своєю власнiстю. На накази Головатого козакам, щоб виступали з паланками до Слободзеї, де Вiт не звернув нiякої уваги й нiкого з козакiв не випустив. Головатий скаржився на лютого пана генераловi Коховському, та його скарга не мала наслiдкiв - так усi сiмейнi козаки Кiнбурнзької паланки й лишилися пiд панами разом зi своєю старшиною. Так же вчинили i граф Безбородько, i генерал де Рiбас, i Державiн, i Глинка й iншi. Просто кажучи, року 1792-го вдруге вiдбулося все те, що чинилося 15 рокiв до того на Запорожжi: козакiв, щоб не йшли у вiйсько, забивали в колодки, замикали по льохах, вiднiмали вiд них жiнок та дiтей, а хто намагався тiкати, у тих одрiзували оселедцi. Кого iз сiмейних чорноморцiв не встигли захопити пани, тi почали розпродувати свої хати й маєтки, а скуповували їх за безцiиь мiсцевi урядовцi. Чорноморська старшина дбала про те, щоб якнайбiльше вивести народу на Кубань i вмовляла всiх кидати Днiстер: Харко листи засилає, На Кубань-рiчку закликає: Дарує лiсами, вiльними степами I ще й рибними плесами... Нарештi 26 квiтня року 1793-го, пiсля молебна в Слободзеї, Головатий подiлив весь свiй великий обоз на 20 валок i вирушив до Бугу. З ним було всього бiля 2000