е з околиць Великого Лугу менi доводилося пробувати в мiстi Олександрiвську, в селi Чернишiвцi бiля Томакiвського острова, в Нiкополi, на межi з Базавлугом, та в селi Покровському, на мiсцi Нової Сiчi. Оглядати Великий Луг пiшки зовсiм не можливо через численнi протоки, якi лiтньої й осiнньої пори хоча й неглибокi, але перебродити їх дуже забарно й неприємно. Оглядати, звiсно, найзручнiше на човнi, з якого можеш вийти на берег у кожному цiкавому мiсцi. В надбережних селян та рибалок, мало не скрiзь, є каюк (душогубка), i в ньому, набравши iз собою харчiв, я їздив по Великому Лузi, не вертаючись до оселi iнодi по кiлька днiв. Такi каюки дуже легкi, добре слухають навiть одного весла; можна проїжджати найдрiбнiшими мiлкими протоками i неважко перетягати їх з однiєї протоки на iншу, як то буває потрiбно. Але подорожувати по Великому Лугу треба обережно, найкраще з картою в руках, або в супроводi мiсцевої людини, бо можна заблукати в протоках та озерах так, що й назад не потрапиш. Перешкодою в дослiдженнi Великого Лугу стає тiльки швидка, на деяких протоках, течiя, проти якої на одному веслi не попливеш. Пiд час моїх мандрiв по Великому Лугу я не шукав собi подорожнiх - менi любо було вештатись у пущах сього надзвичайного й чарiвного мiсця на самотi зi своїми думками та зi своїм жалем за славним минулим запорозького Великого Лугу. Часом менi було моторошно серед очеретiв, шелюгiв та лiсових пущ, але я примушував себе перемагати почуття страху i заходив у самiсiнькi нетрi. Найсумнiше бувало, коли мене заставала нiч за кiлька верств од житла. Тодi я прив'язував човна серед якої-небудь спокiйної протоки або озера до затопленої водою лози, або очерету, щоб нi гад, нi звiр не порушив мого сну i лягав спати на днi каюка; коли ж там було волого, то я вирiзував кiлька пучкiв очерету й застилав ними в кiлька шарiв дно, i, таким чином, мав гарну, м'яку постелю, через яку нескоро проникала вода до мого боку. А якi чудовi незабутнi переживання вночi серед безмежної плавнi! Пiсля заходу сонця веселе птаство, що вдень розважало мою самотнiсть, замовкало й засинало. Червона вiд вечiрньої зорi пелена озерця потроху темнiшала, а водночас iз тим якась невидима рука запалювала на небi й на водi яскравi зiрки. Понавколо все вщухало, i нарештi панувала урочиста тиша, i з близького, вкритого темрявою берега тiльки цвiркуни подавали свої одноманiтнi, сонливi голоси та очерет, хитаючись i тручись своїми китицями, неначе шепотiв про щось таємне. Та час од часу помiж деревами розлягалося пугукання сичiв або незрозумiлий поклик деркача - i знову все завмирало. Але ось серед тiєї тишi зненацька долинав iз берега передсмертний зойк зайця, або жахливий скрик дикої качки, а часом жалiсний писк невеличкої пташки, нагадуючи, що серед темної, теплої ночi навколо вас твориться драма життя: сонного зайця схопив пiд кущем вовк, лисовин пiдкрався до спокiйного табуна, качок; пташку ж нагледiв помiж листям жовтоокий хижак-пугач. Проснешся, було, з несподiваного крику, але втомлене за день тiло потребує спокою, i невдовзi сон знову бере вас у свої солодкi обiйми. А який ранок у плавнi! Чи може ж бути щось чарiвнiше? Небо на сходi починає бiлiти - свiтлiшають разом iз ним i води протокiв та озер, що вночi були темнi, як домовина. Далi схiд починає червонiти, одбиваючи в собi промiнь невидимого ще сонця i посилаючи той вiдблик на вкритi ранковим туманом води та за-рошенi дерева й очерети. От блiдi протоки й озера зарожевiли нiжними кольорами ранкової зорi, й, нарештi, крiзь вiти сумних, похилих верб та струнких осокорiв проглядає сонячне сяйво, граючи золотом спершу на деревах, а далi й на травах, переливаючись самоцвiтами в кожнiй краплi роси, цiлує м'якi китицi очерету й визолочує гаптованим килимом озера й протоки Великого Лугу. Птаство прокидається, розправляє свої затерплi за нiч крила й починає гомонiти - поперв-ах стиха, неначе боячись одразу порушити нiчну тишу, але небавом розмова стає виразнiша, гучнiша... Птахи зриваються з мiсця й, купаючись у свiжому повiтрi лiтнього ранку, розбуджують непорушну плавню... Починається денне життя з його радiстю й пiснями. БЕРЕГИ Й ОКОЛИЦI Правий, або пiвденно-захiдний берег За часiв запорожцiв Великий Луг починався з острова Хортицi та його околиць: Сагайдачного й балок - Верхньої Хортицi, Середньої Хортицi (прозваної пiзнiше Бабуркою) та Нижньої Хортицi, або Капустянки. Ще на картi генерального штабу 1865 року всi цi мiсця позначенi вкритими лiсом, але в нашi часи в Сагайдачному та горiшнiй частинi острова Хортицi лiс винищено до пня, а на всiх балках лишилися тiльки невеличкi дубовi гаї. Через те початком Великого Лугу треба вважати Нижню Хортицю, в середнiй же Тi частинi зберiгся лише сухий корч од величезного дуба, що рiс, за переказами дiдiв, десь 2000 рокiв i мав 9 аршинiв навкруги. Тут, на островi Хортицi, що за часiв Вiзантiї звався островом Святого Георгiя, як писав Константин Багрянородний, слов'яни, пропливши Днiпровi пороги, справляли молитви й офiру (жертви) та вiдпочивали перед подальшим шляхом до Царгорода. Народнi перекази свiдчать, що вони зупинялися в затiнку саме того дуба. За кiлька столiть пiсля слов'янських походiв на Царгород у холодку пiд тим велетенським деревом любили збиратися на раду запорожцi. Дуб-велетень, свiдок язичницьких офiр i слов'янських молiнь, захищав своїм гiллям од сонця київських князiв Олега i Святослава, а пiзнiше чубатих сiчовикiв, синiв вiльної волi, й не захотiв пережити їхньої смертi. Пiсля скасування Запорозького Вiйська вiн захирiв, а за 96 лiт пiсля тiєї подiї всохла його остання гiлка. Чужа, нiмецька рука зрубала мертвого велетня й лишила тiльки пень од нього, та й то, певне, через те, що викорчувати його коштувало б чимало грошей. В iсторiї українського, польського й турецького народiв острiв Хортиця вiдiгравав велику ролю, бо лежав на шляху iз Польщi й України в грецькi, а згодом у турецькi землi й Царгород, а також на устя рiчок Дона, Мiуса й Кальмiуса. В давнi часи, коли шляхами були тiльки рiчки, повз Хортицю Днiпром ходили в слов'янськi землi торгувати греки, далi - венецiанцi й генуезцi, а тодi й турки. Всi вони вивозили з України здебiльшого хлiб, меди та хутро. Навпаки, слов'яни плавали Днiпром у Чорне море переважно зi зброєю в руках. Через цей же острiв, або його околицями сунулися зi сходу на захiд орди диких народiв, якi мечем, списом i стрiлою прокладали собi шлях. У руських лiтописцiв острiв Хортиця вперше згадується пiд роком 1103-iм, коли на ньому зiбралися князi з усiх князiвств, щоб iти в степи на половцiв. Удруге року 1224-го тут же, бiля Хортицi, зiйшлися Мстислав Романович Київський, Мстислав Удалий Галицький, Мстислав Романович Чернiгiвський, Мстислав Ярославович Нiмий, Данило Романович Волинський, Олег Iгоревич Курський, Михайло Всеволодович та iншi, щоб од Хортицi йти разом у степи на татар, з якими вони й зiткнулися бiля рiчки Калки (тепер Кальчик), й мало не всi полягли в битвi. Не раз i острiв Хортиця був мiсцем бойовищ за часiв Запорожжя, i тому не дивно, що в горiшнiх шарах грунту на цьому островi й на днi Днiпра довкола нього ще й у нашi днi люди знаходять усiляке вiйськове знаряддя: ручну зброю, гармати, човни й навiть кораблi. Найбiльше тi знахiдки стосуються часiв Запорожжя, але чимало з них ще й бiльш давня. Починаючи iз середини XVI столiття й до останньої чвертi XVIII, себто понад два столiття, острiв Хортиця був власнiстю Вiйська Запорозького. У роках 1552 - 1557-их гетьман Вишневецький стояв на Хортицi не тiльки iз запорожцями, а ще й iз городовими українськими та пiдвладними Москвi путивльськими козаками. Через те побудованi там на островi городки захопили далеко бiльше землi, нiж, звичайно, сягала Запорозька Сiч, i вони були розкиданi по всiй пiвнiчнiй половинi Хортицi. Байда мав широкi замiри: вiн намагався держати з цього острова, пiд своєю рукою весь пiвденний край теперiшньої Росiї, але тим вiн роздратував наймогутнiшу в тi часи турецьку державу, i року 1557-го султан, скликавши проти нього 100 000 вiйська (турецького, татарського й волоського), атакував Хортицькi городки Вишневецького не тiльки пiшим вiйськом, а ще й озброєними гарматами галерами. Козаки чотири мiсяцi змагалися з ворогами, але коли польський король i московський цар не подали тим часом нiякої допомоги, то запорожцi посприяли гетьмановi вийти з городовими козаками на Україну; самi ж, незважаючи на турецький флот, перепливли човнами за Днiпро i зникли в протоках Великого Лугу. Проте й туркам не вдалося втриматися на Хортицi, й року 1558-го Вишневецький знову хазяйнував на нiй, вигнавши туркiв до Очакова, а татар - за Перекоп. За двадцять рокiв пiсля Байди острiв знову став осередком Запорожжя, бо вiдомо, що гетьман Запорозького Вiйська Шах у роках 1577 - 1578-х поновив городки на Хортицi; й чинив звiдти напади на туркiв i татар, а пiзнiше й на полякiв, вiдплачуючи за те, що король пiдступно скарав на смерть славного козацького лицаря Iвана Пiдкову, або Серпягу. Ще через сорок рокiв по тому, а саме року 1617-го, коли гетьман Сагайдачний, повернувшись iз одного зi своїх морських походiв, побачив Сiч Запорозьку, щ.о мiстилася тодi на Базавлуцькому островi, зруйнованою турками, вiн став кошем у захiдному кутку голови Хортицi, де й досi збереглися ознаки окопiв, сiчових куренiв та церкви. Збудована Сагайдачним: на островi Хортиця Сiч iснувала там до 1625 року, коли через утиски з боку полякiв запорожцям знову довелося переходити в бiльш захищене мiсце - в глиб Великого Лугу. Вiдтодi, до самого скасування Запорозького Вiйська, воно не стояло всiм кошем на Хортицi, а тiльки там держали запорожцi залогу, щоб оберiгати вiд татар Кiчкаський перевiз. З пiвнiчного кiнця Хортиця починається височенними сторчовими скелями сажнiв до 30 заввишки, далi ж на пiвдень вони знижуються, а береги стають пологiшими i, зрештою, закiнчуються скелями острова Малої Хортицi у правiй протоцi Днiпра та Нижньою Головою - злiва; далi вони переходять у низину з лiсом, очеретами, озерами та шелюгами. Напроти Хортицi в праву протоку Днiпра, або Рiчище, впадає три рiчки Хортицi, якi, запевне, вiдiгравали у вiйнах запорожцiв iз татарами чималу ролю, бо тiльки ними можна було пiдступитися до перевозiв на острiв непомiтно через те, що всi береги усiх трьох рiчок заростали великими дубовими гаями. Тут, серед дуже рибних мiсць, ще з початку XVIII столiття козаки, як i на Хортицi, сидiли зимiвниками. Але пiсля знищення Сiчi, величезнi площi Запорожжя були розданi царицею Катериною помiж найближчими до неї вельможами, а водночас iз тим на Запорозькi землi прийшли закликанi з Нiмеччини нiмцi-хлiбороби; мiж iншим, їм було подаровано острiв Хортицю (2500 десятин). Тодi вся верхня частина Великого Лугу, разом iз грунтами, на обох його берегах, указом iмператрицi, потрапила до рук князя Потьомкiна, iнiцiатора скасування Вiйська Запорозького. Од нього ця земля, разом iз козаками, що жили на нiй, перейшла у спадщину до його племiнницi графинi Скавронської (за чоловiком - Лiтто), яка частину своїх угiдь, а саме 12 223 десятини по рiчках Середнiй та Нижнiй Хортицi згодом продала Мiклашевському. Купивши її по кiлька копiйок за десятину, вiн перепродав року 1802-го ту землю нiмцям уже по 72 копiйки срiблом за десятину. Так само вчинив Мiклашевський i з грунтами, що вiн придбав їх у останнього гетьмана України Розумовського та росiйського фельдмаршала Каменського, нижче Хортицi (село Розумiвка та Бiленьке). Вiн дав по 7 копiйок за кожну iз 60000 десятин, а збував нiмцям уже по 57 копiйок. Про долю запорожцiв, що жили зимiвниками на Хортицi, пiсля скасування Сiчi, цiкавi оповiдання записав вiдомий етнограф Я. П. Новицький. Так, року 1890-го в селi Вознесенцi, мiж Кiчкасом та Олександрiвськом, дiд Власенко розповiв йому таке: "На балцi, що звано Бабуркою, жив запорожець Бабура. Там, кажуть, i рiчка була глибока та очеретувата; була риба i раки; було звiра i птицi багато. Бiля Бабурки й на Хортицькому островi жили запорожцi: Шевцi, Довгалi, Громуха, Кучугура, Головко та ще деякi. Як закупили нiмцi Бабурську землю, то котрi хазяєвитi козаки - перебрались в слободу Вознесенську та в Крiпость, а котрi бурлаки та рибалки - зажили вiк бiля Днiпра". На пiдставi архiвних документiв та оповiдань нiмцiв-колонiстiв подано й такi вiдомостi: "Балка ся прозвана Бабуркою через те, що в нiй жив запорожець Бабура. Нашi батьки (нiмцi-колонiсти) року 1789-го застали його тут недалеко Днiпра. Вiн був заможний, i всi останнi запорожцi та рибалки ставилися до нього з великою пошаною. Жив вiн у добрiй хатi, прикрашенiй зброєю, i мав добре господарство. Убирався по-козацькому, мав пишнi вуси i на головi оселедець. Як прибула на Хортицю перша партiя нiмцiв-колонiстiв, вiн прибув знайомитись з ними i другого ж дня прислав старостi на хазяйство по парi гусей, качок та курей, а проте лишився при нiмцях на Середнiй Хортицi недовго, а випродавши коней та худобу, подався на Чорномор'я. За ним пiшло чимало й iнших козакiв, що доти пробували у Великому Лузi. У той час берегами Днiпра та по байраках було покинуто багато запорозьких осель з добрими садочками, з котрих нiмцi брали молодi дерева до своїх садiв. Пiд час заселення нiмцiв по балцi Бабурцi текла, хоч i вузенька, та глибока, рiчка Середня Хортиця, багата рибою i вкрита з берегiв очеретами." Згадують нiмцi й запорожця Громуху. Вiн жив на пiвнiч од Бабурки i ставився до нiмцiв по-сусiдському - дуже приязно. Степ у тi часи (рокiв 1803 - 1810-х) був ще з високою травою, кущами, i їздити вночi було небезпечно через вовкiв i через лугарiв. Так от, хто, було, з нiмцiв спiзниться до своєї оселi, то завжди заїздив до Громухи, i вiн охоче брав усiх таких подорожнiх на нiч. За iншими вiдомостями, у творах О. С. Афанасьєва-Чужбинського та Д. I. Яворницького, лугарi (запорожцi, що пiсля зруйнування Сiчi лишилися у Великому Лузi), нападали на нiмецькi садиби, грабували їх. Били нiмцiв не за змагання, а за те, що вони наважилися осiсти на вольностях Вiйська Запорозького. Сумно тепер дивитися на кручi й скелi Середньої Хортицi: де колись кублилася запорозька воля, нинi стоять цеглянi будинки з розмальованими парканами побiля тих аж чотирьох нiмецьких колонiй: Нейостервiк, Кронсталь, Розенгарт i Бурвальд. Так само сумно бачити й на рiчцi Верхнiй Хортицi цiле нiмецьке мiсто з десятком рiзних заводiв, замiсть лiсiв та непрохiдних терникiв, що росли на цiй мiсцевостi. Нижче балки Бабурки, саме де кiнчається острiв Хортиця, в Днiпро впадає невеликим лиманом глибока балка Капустянка з рiчкою в нiй Нижньою Хортицею. За Я. П. Новицьким, тут, пiсля скасування Сiчi, доживали вiку запорожцi: Попович, Задирака, Нечiпай, Самарський та iншi, перебиваючись рибальством, полюванням, бджiльництвом та скотарством. А року 1780-го в цих мiсцях уже стояла слобода князя Потьомкiна - Любимiвка, якою згодом володiла графиня Скавронська; потiм слобода перейшла до Мiклашевського, а вiд нього дiсталася нiмцям, i на землях запорозьких зимiвникiв на Нижнiй Хортицi з'явилося три колонiї: Шенбург (Смоляна), Блюменгарт (Капустянка) та Нижня Хортиця; слободу ж Любимiвку року 1800-го переведено на лiвий бiк Великого Лугу в iншi маєтностi племiнницi Потьомкiна. За двi версти вiд Днiпра з балкою Капустянкою, або рiчкою Нижньою Хортицею, сполучилася дуже красива балка - Колюча; а над нею, з лiвої руки, досi збереглися окопи на невелику кiлькiсть вiйська. До деяких часiв належать цi споруди - не дослiджено. Нижче устя рiчки Нижньої Хортицi високi гори правого берега Днiпра вiдхиляються од нього, лишаючи найбiльше по байраках низини до версти завширшки, i туди споконвiку перекинувся лiс iз Великого Лугу. За першим таким лiсом лежить село останнього гетьмана України графа Розумовського - Розумiвка, яке вiн разом iз 35 275 десятинами грунту дiстав у подарунок вiд царицi Катерини пiсля зруйнування Сiчi. Згодом це село придбав практичний Катеринославський губернатор Мiклашевський, заплативши по 25 копiйок за десятину. Проти Розумiвки року 1916-го я застав перевiз через Днiпро на поронах, яких ще року 1883-го не було. Це засвiдчує, наскiльки вже тодi побiльшало людей з обох бокiв Великого Лугу, що там виникла потреба переправлятись з одного боку Лугу на другий - з Нижньої Хортицi й Розумiвки на село Балабине. Нижче Розумiвки лiс тягнеться понад Днiпром версти чотири, ховаючи за собою пiски: це урочище Бiляй, прозване так од козака Бiляя. Оглядаючи 1916-го року цю мiсцевiсть, де колись росли надзвичайно гарнi дерева, я застав, що всi дорогi твердi породи: дуб, граб, клен, берест i ясен - вирубано; покинуто з них лише те, що не придатне на будову й вироби, себто низьке та криве, але верби, осокори, явори й iншi м'якi дерева ще стояли в усiй своїй красi. За Бiляєм, пiсля невеликих пiскiв, бiля устя Калинiвського байраку та i в його ложi, шумить ще лiс, хоч i не густий, а за ним - знову пiски. На пiсках у Бiляях i поблизу Крутого Яру помiтнi ознаки стародавнього житла або вiйськового стану: печища, череп'я та маслаки, кутастi кiнцi стрiл, кулi, кремiння, а часом i грошi. До якої епохи належать усi тi речi, ще нiхто не дослiдив; iз того ж, що д. Новицький року 1887-го знайшов тут амфору штучного виробу, треба гадати, що в цих краях пробували люди й за часiв Вiзантiйського царства. Не можна не пошкодувати про байдужiсть наших археологiв до сього мiсця, бо всi знахiдки тут хутко розтягують, а було їх i на початку XIX столiття дуже багато. Як розповiдав 1885 року дiд Джерелiвський, "...за Канiвським, ближче до Розумiвки, на пiсках, багато печищ., а бiля них знаходили здоровеннi, червонi тикви; цi тикви не схожi на нашi: вони заввишки аршин, або й бiльше, з двома вушками, а дно гостре. Бог його зна, як його люди й становили на землю..." Як змiг я помiтити, за сорок лiт, що я не бачив Великого Лугу, берегом Днiпра, мiж устям Нижньої Хортицi та Лисою Горою все менше стає лiсу, та дедалi бiльше пiскiв, i долю правого берега Великого Лугу не важко вгадати. Найчарiвнiшим мiсцем мiж Хортицею та Лисою Горою вважають Крутий Яр. Глибокi, порослi дубовими лiсами, тернами кручi сього яру неначе зберiгають у собi таємницю минулого життя сих мiсць; криницi ж iз джерелами холодної, як лiд, i прозорої, мов кришталь, води надають йому вигляду привiтного затишку. З оповiдань дiдiв, пiсля зруйнування Сiчi запорожцi ще довго ховалися тут од крiпацтва, живучи в землянках, i позакопували в Канiвському байрацi та по всiх Хортицях великi скарби. Давно колись - кажуть дiди - в Крутому Яру щось тужило, сумно було; а тепер тужать i журяться за козаками пугачi!.. Лiс iз Крутого Яру в давнi часи виходив на гору i слався степом до року ж 1916-го вiн зацiлiв лише в самому байрацi; побiля нього ж, на горi, ростуть тiльки поодинокi грушi. Нижче Крутого Яру йде берегом добрий лiс, а. далi високий берег знову пiдсунувся до Днiпра й випнувся горою на 50 сажнiв заввишки, прозваною Лисою через те, що на самiсiнькому її версi, над зеленим лiсом, жовтiє сипучий пiсок. Лисою звав її у своїх записках навiть посол нiмецького цiсаря Ерiх Лясота, що проплив повз неї Днiпром року 1594-го. Лису Гору видно здалеку: з мiста Олександрiвська (18 верст), з острова Хортицi й навiть iз гори, що на захiд од Кiчкасу (28 верст). Це - дуже цiкаве з'явище. На версi, який досить великий, гора має кiлька глибоких розлогих ям, i в однiй iз них з-пiд кореня осокора, з пiску, пробивається чимале джерело. Криниця там нiколи не висихає i взимку не замерзає. Народнi перекази твердять, що сю криницю викопав апостол Андрiй, коли, їдучи Днiпром iз Царгорода хрестити Русь, деякий час пробував тут. Околишнi люди ще й тепер мають цю воду за святу й цiлющу. По Лисiй Горi, кажуть, чимало трапляється гострякiв од стрiл, стремен та iншої зброї. У давнi часи, за переказами, од Днiпра до Лисої Гори було сажнiв 50 берега з лiсом; коли ж я приїздив сюди року 1916-го, то весь той лiс уже було змито Днiпром, i навiть пiдрiзано водою й саму гору сажнiв на десять. Можливо, що за кiлька десятирiч i верх гори з криницею впаде в Днiпро. Од Хортицi до Лисої Гори скелi ще не покидають Днiпра i утворюють пiд його правим берегом кiлька забор: Велику Розу-мiвську, Терлiвську та Домаху. З островiв же на сiй частинi Днiпра чималих два: Старик - пiд лiвим берегом, одразу ж, нижче Розумiвки, та Крутоярський - посерединi Днiпра, проти Крутого Яру. Про iншi острови (коси) нема чого i згадувати, бо їх то намиває, то руйнує вода. Нижче Лисої Гори на три версти простяглася правим берегом низина, вкрита ще й зараз чудовим лiсом. Зветься вона Наливачем, певне, через те, що в повiдь наливається водою. Проти Наливача на серединi Днiпра лежить забора Посередiвська. Вiд одного мисливця, якого здибав бiля Лисої Гори, я чув, що по лiсах, навкруги гори, ще в XX сторiччi водилися дикi кози, але до 1916 року їх вибито вщент. Вистрiляно навiть вовкiв, i в Наливачi тепер найбiльшим звiрем зосталася лисиця. Полювати на неї з'їжджаються до Лисої Гори пани-помiщики з усiх околиць i тому, треба думати, що й цього дорогого звiрка скоро тут не буде. Нижче Наливача берег пiдходить до Днiпра, невисокою горою, а велика рiчка пiдмиває її й рушить землю у воду й, перенiсши на кiлька сот сажнiв, насипає з неї коси й острови. Казна витрачає великi грошi, аби одвернути Днiпро вiд правого берега, та це їй не вдається. За пiвтори версти вiд Наливача лежить велике село Мiклашевського (селяни звуть його Матлашем) - Бiленьке. Прозване воно так вiд балки Бiленької, що прямує проз нього. Купивши тут землю вiд генерал-поручника Каменського, Мiклашевський року 1803-го придбав у графа Розумовського, в Гадяцькому повiтi на Полтавщинi, крiпакiв i переселив їх у Бiленьке, до того ж, зiбрав сюди ж таки всiх запорожцiв, що лишилися на його землях од часiв зруйнування Сiчi. Над селом Бiленьким, на високiй горi, мiститься сила могил. Найбiльша з них, що зветься Товстою, року 1860-го була розкопана Забєлiним, причому тут знайдено шматки вiд давньої колiсницi та кiнську збрую. Глибоко в могилi виявлено три домовини, а в однiй iз них, пiд дошками й соломою, було чотири кiнських кiстяки з вуздечками срiбного набору. Двi iншi домовини не вiдомо хто пограбував, i тiльки в тiй печерi, що її прокопали i нею лiзли злодiї, було знайдено загублену золоту бляшку та уламок меча. В селi Бiленькому року 1916-го я застав перевiз на поронах, якого ранiше не було. Нижче села пiд лiвим берегом Днiпра лежить великий, порослий добрим лiсом острiв Тарабаш, вiдмежований од берега широкою протокою Грузькою. Ще нижче - аж три невисоких острови. Проти третього з них iз правої руки в Днiпро спускається балка Червона, що вiддiляє землi Мiклашевського вiд володiнь Струкова. Вона крутобока, красива i вкрита дубами та грушами. Зараз нижче устя - висока гора; над берегом вона репається, осiдає лавами й сунеться до Днiпра разом iз деревами й кущами. Ця мiсцевiсть у селян зветься Заломами й, певно, колись була запорожцям доброю схованкою, бо має багато глибоких та широких розщелин i печер. Неподалiк тих Заломiв є дивне мiсце, яке старi дiди звуть Гульбищем. Це - вузенький рiг гори, iдо пiдступає до Днiпра, оточений кручами, вкритий лiсом. Звiдти чарiвний краєвид на Днiпро та Великий Луг. Про Гульбище оповiдають, що нiбито колись на сьому розi стояв кам'яний стiл iз кам'яними лавами навколо, а пiд кручею був у запорожцiв льох iз горiлкою та медом, i що се мiсце було найулюбленiшим для їхньої гульнi. Тепер нi стола, нi лав немає, i важко повiрити тому, що в запорожцiв для втiх було якесь одне мiсце; певнiше, що стiл та лави - це пам'ятки давнiших народiв, як i "лiжко Сагайдака" в Сагайдачному, що вище Хортицi, й не можна ще раз не пошкодувати, що нашi вченi не дослiджували Великого Лугу ранiше. Недалеко за тими Заломами, понад Днiпром i його протокою Тарасом, лежить село Верхньотарасiвка. За переказами селян, цi назви походять од запорозького вiйськового старшини Тараса, який сидiв тут зимiвником ще задовго до скасування Сiчi, а саме року 1770-го. Пiсля знищення Сiчi Верхньотарасiвка з околицями дiсталася казнi, а 1778 року була пожалувана царицею Катериною статс-дамi Браницькiй. Та продала тi землi iз селом Лессiю, а вiн уже року 1802-го спустив їх Струковiй, чий рiд i досi володiє Верхньотарасiвкою. Проти цього села на Днiпрi кiлька островiв iз шелюгами та дрiбним лiсом. Тут же мiститься й перевiз перонами у Великий Луг, а лугом пролягають шляхи на лiвий берег до сiл Благовiщенського та Балки. У селi Верхньотарасiвцi живуть не чистi українцi, бо власники села, ще за часiв крiпацтва, маючи винницю та сукноварню, переселяли сюди своїх крiпакiв iз Московщини. За Верхньотарасiвкою вигляд правого берега Великого Лугу одразу вiдмiняється: надбережнi гори iз 60 сажнiв знижуються до 44 - 46 i вiдступають на 5 - 6 верст од Днiпра, а через те балки, якi впадають у Великий Луг, уже мають не такi сторчовi боки. Неначе зрадiвши, що можна розлитися ще ширше, Днiпро починає вiдкидати протоки праворуч, пiдходячи до самiсiньких гiр. Бiля Верхньотарасiвки од нього витiкає протока Тарас, трохи нижче - Нажора, а через п'ять верст - одразу двi великi протоки - Перебiй та Бугай. Слiдом за протоками на правий берег Днiпра переходить i Великий Луг, так що вiд Верхньотарасiвки аж до нижчої Лисої Гори, що бiля Нiкополя, Днiпро тече, оточений плавнями з обох бокiв, i з пароплава лише подекуди, понад деревами, видно попiд горою за п'ять верст помiщицькi оселi: Нейдорф, Марiїндорф i, нарештi, - невелике село Пiдгородню. Їдучи Великим Лугом року 1916-го, я застав, що бiля Верхньотарасiвки рiчку Тарас перегачено кам'яною греблею (певне, щоб не витiкала вода з Днiпра), проте вона вже промила собi хiд, i в неї можна було заїхати човном. Лiси по рiчках Тарас, Нажора, Перебiй та Бугай, - збереглися до наших часiв ще добре, за винятком мiцних порiд; навпаки - на лiвому боцi Днiпра проти цього кутка Лугу тягнуться майже зовсiм оголенi вiд лiсу плавнi, лише з лозою та очеретом. Рiчка Бугай, пробiгши впоперек плавнi бiля п'яти верст i взявши в себе Перебiй, Нажору й Тарас, сягає слободи Пiдгородньої, а нижче неї зустрiчається з пiвночi з крутою балкою Березуватою. Власниця землi мiж рiчкою Бугаєм та цiєю балкою Яковлева охрестила сей рiг "Мисом Доброї Надiї". Коли зiйти на гору вiд її маєтка до Чотирьох могил, то можна побачити чарiвний краєвид: пiд ногами стелеться безкрайнiм зеленим килимом Великий Луг iз поплутаними по ньому протоками та озерами а на заходi, над лiсами, пiднiмається високою шапкою Томакiвський острiв - стародавнє запорозьке гнiздо. Вiдразу за слободою Пiдгородньою Бугай знову випускає iз себе рiчку Тарас, тiльки вже не праворуч, а лiворуч, сам же здобувши назву Джугана, вiдкидає у праву руку велику затоку, бiля якої лежить село великого князя Михайла Миколайовича - Гола Грушiвка. На високих берегах Джугана й Бугая недавно було багато хрестiв над домовинами запорожцiв, похованих за часiв Нової Сiчi (1739 - 1775 роки) й пiзнiше. На мiсцi, де тепер село Гола Грушiвка, за доби Запорожжя, завжди були оселi старих сiчовикiв-пасiчникiв. Стояла тут у них навiть капличка. Називалася ця мiсцевiсть Голою Грушiвкою нiби через те, що сюди доходила велика й довга балка Грушiвка "наголо" вкрита колись на протязi 30 верст самим грушевим лiсом. Теперiшнi селяни не так пояснюють назву: нашу Грушiвку, кажуть вони, звуть "Голою", що ми самi голi й босi, а голi через те, що не маємо землi. Коли запорозькi землi роздавалися вельможам, то за Голу Грушiвку зчинилася велика сварка мiж князем Вяземським, князем Проз орокським, графом Чернишовим, графом Толстим. Всякому хотiлося захопити цей чарiвний куток собi, i тiльки вже Потьомкiн погодив вельмож i присудив землю Толстому, вiд якого вона через кiлька рук перейшла в рiд великого князя. На запорозькому кладовищi Голої Грушiвки, недалеко вiд теперiшньої церкви, ще досi збереглося кiлька козацьких хрестiв. На розi, що випнувся у Великий Луг мiж Джуганом та Рiчищем, помiтнi окопи, хоч, певно, вони не запорозьких рук, бо для сiчового нечисленного вiйська вони були б дуже просторi: коли б тi окопи випростати, то сягли б верст на дев'ять. Пiвденнiше окопiв є низина, по якiй розкиданi пiски. Вона зветься Сiркiвкою, бо там останнi роки свого життя перебував славний кошовий отаман Вiйська Запорозького Iван Сiрко. Як вiдомо з iсторiї, цей лицар, занедужавши тут, на своїй пасiцi, року 1680-го, помер першого серпня. Його тiло наступного ж дня запорозьке товариство дуже урочисто перевезло рiчками на вiйськовому байдацi до Сiчi, що була тодi в устi Чортомлика, i за козацьким звичаєм поховало там iз пальбою, насипавши над домовиною великого запорожця чималу могилу. Нижче Голої Грушiвки Джуган, що тут зветься Рiчищем, себто старим ходом Днiпра, робить велике колiно, врiзуючись у плавню низьким мiсцем, що називається Пеклом. Повертаючи далi на пiвнiч, а потiм на захiд, прямує до Томакiвського острова. Тут Рiчище вiдкидає од себе праворуч рiчку Ревун, яка обходить острiв iз пiвночi й прийнявши до себе рiчку Томакiвку, впадає разом iз ней в Чернишiвський лиман. Тим часом Рiчище прямує до цього ж лиману з пiвденного краю Томакiвського острова. На пiвнiч вiд острова, бiля уста рiчкн Томакiвки, - чимале озеро Калинiвеьке, Воно, разом iз Чернишiвським лиманом та численними затоками Рiчища, в недалекi часи дивувало силою риба, що там ловилась. Тепер тут риби к кiлька разiв менше, хоч усе-таки вона ловиться добре. Недалеко вiд Томакiвського острова лежить велике село Чернишiвка, перехрещене урядом у Красногригорiвку, яке Чернишiвський лиман розмежовує на двi половини. На мiсцi пiвденної Чернишiвка ще за часiв Старої Сiчi сидiв зимiвником запорожець Черниш, чиїм iм'ям i назване i село, i лиман, i та балка, що наближається до Чернишiвського лиману зi степу. З часом навколо зимiвника Черниша виросло таке велике людне село, що частина його перекинулася на пiвнiчний бiк лиману. Опрiч балки Черниццвки, до лиману пiдступає довга балка Кам'янка та рiчка Томакiвка. Всi цi балки й рiчки скелюватi й похмурi на. Вигляд, а хрести над могилами запорожцiв, рясно колись розкиданих понад балками, переконують, що коааки любили сю мiсцевiсть i тулиляся зi своїми зимiвниками до Томакiвського острова. Та воно й не дивно, бо острiв той, вiдомий з iсторiї пiд назвою Буцький не раз, iз XVI столiття був осередком Запорозького Вiйська. Першi вiдомостi про те, що на Томакiвському островi була Сiч, маємо з польських джерел, iз оповiдань, писаних про подорож, шляхтича Самiйла Зборовського на Томакiвський острiв, де вiн року 1583-го був на сiчовiй радi обраний гетьманом. Наш iсторик же М. I. Костомаров гадає, що Сiч була тут ще а року 1568-го. Це цiлком можливо, бо цей острiв, дуже придатний для iснувадавi на ньому козацької громади. Iз заходу його вiддiляє од степу Чернишiвський лиман, через який нiяк не могли дiстати запорожцiв тодiшнi гармати, бо вiн має бiля трьох верст ушир; iз пiвночi до нього важко пiдiйти черед озеро Калинiвське та цiлу низку рiчок, що течуть у кiлька рядiв, а саме Ревун, Ревуча, Бистрик, або Ревунець, i Томакiвка; зi сходу ж та пiвдня вiн оточений пущами Великого Лугу та Рiчищем. Сам. Острiв досить високо пiдiймався над околицями, був у байраках зарослий грушевим та дубовим лiсом, на вереї ж мав степ iз найкращою соковитою травою, а це для запорожцiв неабищо, бо давав їм змогу пiд час облоги випасати коней бiля самiсiнької Сiчi. Весь острiв має навкруги шiсть верст i мiстить 350 десятин грунту. У нашi часи околишнi селяни звуть острiв Буцький, або Томакiвку - Городищем через те, що на ньому досi збереглися руїни окопiв Запорозької Сiчi, Заховалися вони в найдальшому вiд степу кутку, за- Чотирма, могилами, над критим берегом Рiчища; при чому Сiч мала окопи лише з боку степу; од рiчки ж їх або зовсiм не було, або вони за чотири столiття пiдмитi водою Остання гадка, цiлком можлива, бо коли я оглядав Городище року 1882-го, то бачив, що трохи на пiвдень од Сiчi весняна повiдь Рiчища. так дуже пiдмила крутий берег, що вiн iзсунувся в Рiчище разом iз деревами и кущами, що на ньому росли. Поводатарi мої - хлопцi з Чернишiдки, показували менi пiд кручею Рiчища велику печеру, котру вони звали норою, кажучи, що там у запорожцiв мiстилася скарбниця. Печера та од води мала. бiля пiвтора, сажня заввишки i стiльки ж завширшки, але швидко вужчала й подiлялася на три нори, з яких одна йшла вгору, друга спускалася глибше, а третя, вузька, як щiлина, повертала праворуч, Коли я трохи полазив по тих печерах, то менi стала цiлком зрозумiло, що всi 141 нори - наслiдок роботи дощової води, яка надходила, сюди iз сiчових окопiв. Це була пiдготовка до такого ж залому берега, який трохи ранiше стався на кiлька десяткiв сажнiв вище. Проте чернишiвцi, не тiльки дiти, а й старi, впевнено кажуть, шр тут був у запорожцiв льох Окопи, що збереглися вiд Сiчi, мають упродовж 300 сажнiв, iз ворiтьми посерединi; зi сходу - 156 сажнiв-, а iз заходу - 86. Подекуди понад окопами є неглибокi ями, що натякають на якусь бувшу там будову. Сiч Запорозька була на Томакiвському островi не тiльки в XVI, а й у XVII столiттi, саме пiд час найтяжчої боротьби козацтва з поляками, в роках 1625 - 1638-му, коли, напевне, з примусу польського уряду Сiч було перенесено на нездатний до оборони Микитин Рiг. Проте ще й пiсля того, як не стало Сiчi на Томакiвцi, сей острiв усе ж таки лишався одним iз осередкiв запорозького бурлацтва, й iсторiї вiдомо, що Богдан Хмельницький, врятувався року 1648-го з польської Чигиринської в'язницi втечею на Запорожжя i, не наважуючись iти одразу на Сiч, бо там тодi стояла польська залога з комендантом, зн-ай-шов собi притулок на Тома.кшському островi, де здибав аж три сотнi запорозьких козакiв. Тут же, на старому городищi, завжди перебували ватаги сiчових рибалок. Опрiч окопiв на Томакiвському Городищi ще є ознаки запорозького кладовища бiля могил у схiднiй частинi острова. Хрести там, як кажуть чернишiвцi, додержувалися до 1870-х рокiв, тепер же всi вони побитi й розiбранi темним людом на будову. Я чув од поводатарiв, що на Томакiвськiй Сiчi стояла запорозька церква, та тiльки ще не за їхньої пам'ятi її пiдрiзало Рiчище й понесло за водою. За останнi роки околицi Томакiвського острова занадто змiнилися. По горi над обома Чернишiвками, перетинаючи балки Кам'янку й Чернишiвку, протяглася друга Катерининська залiзниця й на руїнах запорозької Сiчi та на лиманах i протоках Великого Лугу розлягається луна вiд гудкiв важких паровикiв, що мчать залiзними колiями. Недалеко Чернишiвки покопано рудницi й сюди навезено чимало чужостороннiх робiтникiв та зiбрано багато всiлякого захожалого люду. Побувати тепер на островi Томакiвцi дуже легко, - треба тiльки стати на станцiї Катерининської залiзницi "Марганець", вiд якої всього пiвтори версти до Чернишiвки, а звiдси вже зручно переїхати на Городище човном. Нижче Чернишiвського лиману Рiчище разом iз плав-нею, одступає далi вiд берега, до нього ж пiдливається довгий лиман, порiзаний косами та островами з дуже низькими берегами. Одного разу, року 1882-го, заїхавши в цей лиман од Чернишiвки каюком по рiчцi Прогною, я так заплутався мiж островами, що й ночував на лиманi. Та й наступного дня не зумiв повернутися назад до Прогною. Довелося менi два днi пробути мiж чайками (мартинами), куликами та дикими качками i тiльки тим я врятувався, що сажнiв на сто перетяг каюка травою з лиману в Рiчище, i вже рiчкою приплив у Чернишiвку, зовсiм знесилений, бо вже не вистачало їжi, а гнати човна довелося проти води. Цей плутаний лиман сполучається з великим лиманом Новопавлiвським, над яким пiд нижньою Лисою Горою розташувалося село Новопавлiвка. Напроти цього села в Новопавлiвський лиман вливається кiлькома протоками Рiчище, i разом вони впадають проти Лисої Гори в Днiпро. З Лисої Гори, яка кручами пiдступає до Днiпра, вiдкривається величний краєвид: пiд ногами Днiпро, острiв Орлова та Великий Луг до самiсiнького Кам'яного Затону (Кам'янка); на захiд - Нiкополь iз його будинками й пристанями, а на схiд - цiла низка лиманiв i, як на долонi, острiв Томакiвка, до якого навпростець вiсiм верст. Коли на Лису Гору зiйти пiд час повенi, то здається, що стоїш серед моря, настiльки вся площа Великого Лугу залита водою, i тiльки зеленi дерева, що виглядають своїм гiллям iз плеса, нагадують, що незабаром повiдь спаде i, замiсть моря, тут знову зеленiтимуть острови. Головне русло Днiпра, наблизившись у плавнi до Лисої Гори, знову роздiляється на двi протоки, що оточують майже круглий острiв Орлову. Притому Днiпром зветься лiва протока, а права називається Орловою. Над цiєю-от протокою, що разом iз рiчкою Лапинкою оточує великий рiг, Микитин, року 1638-го, за кошового отамана Вiйська Запорозького Лутая, козаки сiли кошем i впорядкували тут Сiч. Сталося це, можна гадати, з примусу. Придушивши цiлу низку козацьких повстань, що були пiд проводом Сулими, Павлюка, Остряницi й Гунi, поляки добралися до самiсiнької Сiчi, що стояла на Томакiвському островi, а позаяк те легко їм далося, то вони тiльки на тiй умовi повернули Вiйську Запорозькому його самоврядування, щоб кiш перейшов з острова на берег, де польському урядовi було зручнiше здiйснювати за ним свiй нагляд. Запорожцi збудували Сiч неподалiк свого давнього гнiзда, на Микитиному Розi, а поляки зразу ж поставили поруч iз нею свою фортецю, де тримали бiля 1000 жовнiрiв з комендантом-шляхтичем. Проте незабаром з'ясувалося, що обране пiд Сiч мiсце зовсiм до того не придатне, бо рiчка Орлова дуже пiдмила пiд Сiччю берег i зруйнувала сiчовi будiвлi. Через те на Микитиному Розi запорожцi пробули тiльки 14 рокiв, до 1652-го, хоча слава цiєї Сiчi велика, бо тут року 1648-го на сiчовiй радi Вiйсько Запорозьке ухвалило дати помiч Богдановi Хмельницькому й одностайно з ним стати в оборону прав козацтва та волi українського народу. Тут же Хмельницького було проголошено гетьманом i надано йому вiд Вiйська клейноди i знайденi захованi по пiсках гармати. Пiсля переходу Сiчi року 1652-го на устя Чортомли-ка, на Микитиному Розi, аж до скасування Вiйська Запорозького в роцi 1775-му, лишилася козацька залога та уряд запорозького перевозу через Днiпро на татарський берег, до Кам'яного Затону, до якого вiд Микитиного Рогу бiля трьох верст. За часiв Нової Сiчi в Микитинi стояло 40 хат, де жили урядовi старшини: шафар, пiдшафарiй, пiдписарiй i товмачi; на околицях його було розкидано аж 300 зимiвникiв запорожцiв. Iз часом Орлова дедалi дужче пiдрiзала Микитин Рiг, i нарештi, велика повiдь 1846 року обвалила у воду й залишки сiчових окопiв, i каплицю, яка зберiгалася замiсть сiчової церкви, i сiчове кладовище разом iз кiстками запорозького лицарства. Нинi на околицi Нiкополя є руїни вiд окопiв, та тi окопи викопанi не запорозькими руками, а росiйським вiйськом та українськими козаками пiд час походу на Кизикермен i Тавань року 1695-го пiд проводом боярина Шереметева та гетьмана Мазепи. З пам'яток Запорожжя в Нiкополi досi зацiлiв запорозький зимiвник, невеличка гармата, знайдена недалеко вiд мiста у Великому Лузi 1872 року, хрест iз сiчової церкви та ще чимало церковних речей у самому соборi. Лiси на околицях Нiкополя та на островi Орловому переведено й понiвечено, мабуть, найдужче з усього Великого Лугу, а проте ще року 1916-го нiкопольськi мисливцi хвалилися менi, що на Орловому островi їм найкраще полювати. Лiвий, або пiвденно-схiдний берег Далеко менше пам'яток запорозького життя лишилося на лiвому, або пiвденно-схiдному березi Днiпра. Це цiлком зрозумiло; тi землi ще з часiв татарської руїни й до Нової