я i розпочата в будовi церква. Рогоза пiшов понад протокою до Сiчi. Берегом стояло багато великих i малих човнiв i тут же запорожцi працювали: хто лагодячи човна, а хто плетучи сiтi. Козаки здивовано оглядали незвичайного гостя - ченця, не пiзнаючи Рогози; вiн же не хотiв нi до кого признаватись, поспiшаючись до Платнирiвського куреня, де мав надiю здибати свого старшого брата Петра. Петро Рогоза був рокiв на десять старший за Демка. Вiн був далеко завзятiшої вдачi, нiж Демко та меншi брати. Завжди суворий i рiшучий з надзвичайною мiццю, вiн був страховищем не тiльки для татарiв та туркiв, коли зустрiчався з ними у бойовищах,- його боялося й сiчове товариство. Боронь Боже було, коли хто скривдить товариша, або не по правдi подiлить здобич - уже Петро й тут... I досить було йому показати свого великого i, як довбня, важкого кулака на товстiй, вкритiй чорним волоссям руцi, щоб той, хто скривдив, не тiльки згоджувався дiлитись по правдi, а ще й свого додавав покривдженому, аби збутися лиха. Уславився Петро Рогоза помiж товариством ще на Днiпрi i пiд час переходу був обраний за осавула у тiй частинi вiйська, що мандрувала суходолом через Дике Поле. Демко Рогоза, їдучи до брата, був неспокiйний, бо знав, що Петре дуже гнiвається на нього за те, що вiн покинув товариство, лишився на Запорожжi й одружився. - Дивiться: чернець, чернець! - почув вiн од берега хлоп'ячий голос. Той голос здавався Демковi дуже по знаку i, глянувши на хлопця, вiн пiзнав свого найменшого брата Василя. З Сiчi хлопець пiшов за братом Петром зовсiм малим, за останнi ж два роки вiн добре вирiс i склався на молодика. - Васильку! - радiсно скрикнув Демко. Хлопець не зразу пiзнав брата i тiльки згодом, добре придивившись, радiсно кинувся йому на шию. - Демку, Демкуi...- гукав вiн, обнiмаючи брата.- Нащо ти пiшов у ченцi? - Скажи краще, Василечку,- одповiв Демко,- де брат Петро? - Тут, Демку... тут усi: i Петро, i Гнат. Ходи сюди! Хлопець потяг брата пiд кручу до води i там Демко побачив Петра, що разом з середнiм братом Гнатом конопатив дуба. Петро був у самих штанях без сорочки, щоб не попсувати її дьогтем, свої ж широкi" як четвериковi лантухи, штани вiн пiдкачав угору i прив'язав мотузком до очкура. Все його могутнє, волохате вiд волосся, тiло було в усiй своїй красi. В однiй руцi вiн держав на довгому держаку квач, а в другiй кудель, i коли Василь гукнув братам, що iде Демко, Гнат, що був молодший за Демка, вибiг йому назустрiч, Петро ж так i зустрiв брата, не випускаючи з руки квача. - Ото замiсть того, щоб одружитись, так пiшов у ченцi? Що ж, се дiло добре: лiпше спасти душу у монастирi, анiж запровадити її у пекло через жiночу спокусу! Демко зразу розказав, що вiн не тiльки не чернець, а справдi оженився й оселився на Базавлуку. Не потаїв вiн i того, яке лихо випало на його голову. Оповiдання Демка не викликало у Петра нiякого до брата спiвчуття, навпаки, слухаючи його, вiн навiть неначе радiв з того, що брат зазнав лиха за те, що не послухав старшого брата, коли вiн, Петро, не радив йому лишатись на Запорожжi i предрiкав все те лихо, що сталося. - Чого хотiв, того й добув,- сказав вiн врештi, коли Демко скiнчив.- Нема на кого нарiкати... Не будь зрадником та не покидай товариства! - Брате! - скрикнув Демко,- не один же я лишився на Українi!.. Половина товариства лишилася там! - Вiд того ж i лихо наше, що забули ми честь лицарську та тулимося до бабського боку! Тобi дiвка милiша й дорожча була за матiр-Сiч - ну так i живи, як знаєш! - Бiйся Бога, Петре! Чи не однiєї ж ми матерi дiти? Я до тебе за порадою прийшов: дружина ж не люлька, жива душа... до того ж син у мене лишився на Базавлуку... Допоможи вирятувати їх обох з неволi. - А який бiс намовив тебе придбати собi ту пеню? - Та годi бо про се, Петре, вже того не вернеш. Коли у тебе є хоч шматок людського серця, так ти пожалiй мене. Глянь, що тi кати менi поробили!.. З останнiм словом Демко зняв з голови свiй пiдкапок i вiдкинувши рукав, показав тавровану руку. Побачивши на головi брата замiсть оселедця лише кiлька випадково не одрiзаних волоскiв, Петро Рогоза вип'яв на нього повнi жаху очi. - Де оселедець? - грiзно гукнув вiн через хвилину. - Се так з нас, запорожцiв, знущаються: таврують нас, як волiв, i на глум, привселюдно, одрiзують нам оселедцi. - Хто саме одрiзав? Говори! - ще голоснiше гукнув Петро так, що, зачувши його вигуки, запорожцi почали оточувати братiв колом. - Князiвський управитель! - Яку ж смерть ти йому заподiяв? - з погрозою спитав старший брат. Демко соромивсь одмовити на се питання i винуватим голосом почав розказувати, як вiн лагодився зарiзати управителя, i як Галя не допустила його до того. - Нiкчемний бабiй! - несамовито скрикнув Петро i так вдарив квачем по дубовi, що квач розтрощився на дрiбнi трiски, Дуже боляче було Демковi почути вiд брата таку образу замiсть спiвчуття, так що вiн навiть поступився од нього назад. - Так от яка у тебе, Петре, для брата порада! Ну, так братайся ж ти тут з болотяним дiдьком, а я пошукаю мiж товариством таких, що дадуть менi пораду й помiч i без тебе! З тим Демко хотiв йти до Сiчi, але Петро, що, розтрощивши квач, стояв до нього спиною, тепер враз обернувся до брата: - Пiдожди! Коли ти подарував своє безчестя, так я не подарую такого знущання над козацькою честю! Той, хто одрiзав тобi оселедця, умиється своєю кров'ю! Я поїду з тобою на Базавлук, щоб помститись за нашу честь. Меншi брати, Гнат та Василь, поважали й боялися Петра, мов рiдного батька, i дуже зрадiли, коли вiн згодився їхати з Демком. Вони почали розважати обох братiв, щоб вгамувати збентеженi їхнi душi, i врештi Петро таки пом'якшав i навiть пожалiв Демка. Покинувши роботу, вiн повiв його до куреня, звелiв скинути рясу i дав йому своє зайве запорозьке убрання й зброю, а коли Демко передягся, повiв його показувати Сiч. Надвечiр, коли все товариство позбиралося до куренiв вечеряти, Демковi припала ще одна велика радiсть: мiж козаками вiн побачив свого шуряка Ивана та Якова Люльку, що не дочекавшись його у плавнi, прибули на Дунай дубом за два тижнi до сього. Того ж вечора троє старших братiв Рогозяних i Балан з Люлькою вже радилися, як iти на Україну, щоб помститись на знущання над запорожцями i щоб узброєною рукою забрати Галю й Миколку. Всяк з козакiв висловлював свої думки: той радив їхати морем та Днiпром, iнший кiньми, тим шляхом, що ним iшов Демко; тiльки Петро не казав, якої вiн думки, а коли його про те спитали, вiн сказав: - Коли хочете, щоб я йшов з вами, то робiть те, що я казатиму, а я сам, як знаю. Знаючи завзяття Петра, всi охоче згодилися обрати його за отамана i покластись на його досвiд та метку вдачу. XII На другий день по Сiчi пiшла чутка, що з росiйської сторони прибув посланець од князя Потьомкiна з тим, щоб умовити запорожцiв повернутись на Україну. Козаки захвилювалися. За два роки до Сiчi на Дунай прибуло чимало простих селян, що тiкали з України пiд нелюдськими утисками крiпацтва, покидаючи там хто жiнку, хто дiвчину, хто батька й матiр. Таких втiкачiв було на Сiчi пiд той час мало не стiльки, скiльки й певних запорожцiв, що вийшли з Днiпровської сiчi iз зброєю й деякими клейнодами, i хоч тi селяни на Дунаї одяглися у козацьке вбрання i носили при боцi шаблi, а проте їх тягла до рiдного краю непереможна нудьга за родинами. Не дивно, що звiстка про можливiсть вороття на Україну освiтила душi втiкачiв надiєю на з'єднання з родинами при щастi-долi, i вони нетерпляче дожидали того часу, коли посланець прочитає лист Потьомкiна. Пiсля обiду, справдi, довбиш вдарив у котли, скликаючи козакiв на майдани. Товариство посунуло туди з куренiв, мов комашня, а разом з iншими пiшли туди й брати Рогозинi. Коли брати вийшли на майдан, там уже стояла вiйськова старшина й росiйський посланець, невiдомий полковник. У руцi сивоусого кошового була срiбна булава, а при боцi виблискувала дорогими самоцвiтами у золотих пiхвах шабля. Ту шаблю, як сказав Демковi Петро, подарував першому кошовому, Андрiю Ляху, турецький султан з тим, щоб вона переходила од кошового до кошового. Позад кошового дужий запорожець держав волосатий бунчук. Вiйськовий суддя держав свiй пернач, писар-каламар, бiля довбуша були тулумбаси... Все було так, як i в Сiчi на Днiпрi, навiть клейноди були однаковi. Коли майдан був уже повний, кошовий вклонився на всi чотири боки i оголосив, що прибув посланець од вiдомого всiм запорожцям князя Потьомкiна, по прiзвищу Грицька Нечоси, а з чим той посланець приїхав, так про те вiн скаже сам. Пiсля кошового почав говорити той полковник. Вiн повiв розмову аж вiд часiв київських князiв, доводячи, що українцi й росiяни одної матерi дiти; далi перейшов на те, що i у князя i у царицi дуже болить серце за своїми, мовляв, "блудними дiтьми" i вони закликають запорожцiв повернутись до рiдного краю. На доказ того, що вiн говорить правду, полковник прочитав листа, пiдписаного князем, а у тому листi, справдi, було написано, що велика цариця, як рiдна ненька, дарує запорожцям всi їхнi провини, закликає повернутись до рiдного краю i жити, де хто схоче. Коли посланець скiнчив, кошовий сказав йому голосно, щоб усi чули: - У нас, мостивий пане, всi козаки вiльнi. Кого вабить до рiдної України, нехай собi йде з вами. Ви ходiть собi вiльно по куренях i умовляйте козакiв, як хочете. Ми того не забороняємо. Хто з товариства пiде на Україну та знайде собi долю, ми з того будемо радiти; хто не знайде долi, той знову до Сiчi повернеться та ще з собою й iнших приведе, так що Вiйську Запорозькому шкоди з того не буде. Що ж до того, щоб повернутись нам усiм вiйськом, як князь пише, так про се ми порадимось з товариством завтра на радi, сьогодня ж обмiркуємо сю справу помiж собою. На тому рада й скiнчилася до другого дня. Надвечiр полковник почав ходити по куренях та умовляти козакiв згоджуватись на пропозицiю князя, - Хто хоче повернутись на Україну,- додавав вiн у всякому куренi,- не дожидаючи, поки пiднiметься все вiйсько, нехай бере у мене бiлет з печаттю, а з тими бiлетами, хто б не йшов, вiльно пропустять на кордонi. Увесь вечiр i мало не всю нiч запорожцi хвилювалися. У Сiчi стояв великий гомiн. Всi купчилися, гомонiли, радилися й сперечалися. Часто промовцi переходили од натовпу до натовпу. Часом декiлька окремих куп товариства сполучалися в один великий натовп, що займав навiть пiвмайдану. Бажання побачити рiдний край примусило багатьох стати на тому, щоб згодитись на пропозицiю князя i тi, що згоджувалися, були не тiльки з пiзнiших українських втiкачiв, а навiть i з давнього сiчового товариства. - Яку землю дав нам султан? - гукав у одному натовпi вiйськовий старшина Бучинський.- Отсi болота, що нi до чого не здатнi? Яка се Сiч, що з неї конем не можна виїхати через те, що скрiзь вода? Де нашi конi? Де нашi степи? Якi ми запорожцi без коней? Рибалки ми тепер, а не запорожцi! - Там на Днiпрi вiльнi степи! - гукнув за ним Iван Губа.- Там святi Божi церкви, а тут навкруги самi бусурманськi поганi мечетi! Зачувши, що говорили Бучинський та Губа, Петро Рогоза зразу накрив обох промовцiв мокрим рядном; - А ви ж чули у листi, щоб князь обiцяв повернути нам рiднi степи? Чули ви, щоб вiн обiцяв нам нашi стародавнi запорозькi землi й вольностi? Бучинський i Губа замiшалися. - Хоч i не чули, а певно, що все те нам повернуть... - Овва! А чому ж вони не повертають вольностей та земель тому товариству, що лишилося на Запорожжi? Я вам скажу чому: нашi землi вельможi вже розмежували помiж себе, а товаришiв наших пiдвернули пiд себе у крiпаки, та ось що з ними виробляють!.. Тут Петро зняв з голови Демка шапку, а далi заголив йому руку й показав синє тавро. - Бачили, люди добрi, як одрiзують нашим братчикам оселедцi, щоб не було й згадки про запорожцiв? Чули ви коли-небудь таке, щоб людей таврували, як худобу? Великий натовп, що був навкруг Петра, захвилювався й загомонiв з обурення. - Отже, глядiть!.. - говорив далi Петро.- Буде так усiм дурням, хто послухає брехунiв Губу та Бучинського i повернеться на Україну! Не на те закликає нас князь, щоб повернути Вiйську Запорозькому його землi й вольностi, а, мабуть, через те, що має на мислi туркiв воювати, так шаблi нашi йому потрiбнi, а як скiнчиться вiйна, так поголять нам чуби та повернуть у пiкiнери, або потаврують, як худобу, у крiпаки. Тодi, може, знову. схотiли б ви на Дунай, так шкода: чортового батька тодi султан кого-небудь з нас прийме. Поки Петро скiнчив, засоромленi Бучинський та Губа вже заховалися в натовпi козакiв i пiшли геть. Такi суперечки йшли по всiх куренях, по всiх купах запорожцiв i що далi йшов час, то все бiльше козацтво поверталося до думки, що лiпше бути вiльним, хоч i у чужiй сторонi, анiж невольником у своїй рiднiй. На другий день пiсля обiду знову загудiли тулумбаси i козаки зiбралися на майдан, як i вчора. Кошовий уклонився товариству i почав говорити до козакiв про те, що у листi князя немає обiцянки, щоб запорожцям повернути їхнi стародавнi права й. землi, а є тiльки обiцянка подарувати провини; а що нiяких провин Вiйсько Запорозьке не вчинило i навiть свої землi, кров'ю батькiв политi, без змагання вiддало, то нам, коли б повернулися ми на Україну, нема на що сподiватись. Пiсля кошового говорили дехто з старшини, а далi й простi козаки i стiльки тут довелося посланцю Потьомкiна вислухати докорiв i за покривдження старої сiчової старшини: Кальнишевського, Глоби, Порохнi й iнших, i за поневолення тих з товариства, що лишилися на своїх землях, що вiн вiдразу стеряв надiю на згоду вiйська повернутись на Україну... I справдi, коли кошовий сказав, щоб тi, хто за згоду виходити з Дунаю всiм вiйськом, переходили у праву руку, нiхто не рушився з мiсця. Коли всi нагомонiлися, кошовий пiдняв булаву i, визвавши до спокою козакiв, звернувся до полковника? - От тепер ви самi чули, чого хоче Вiйсько Запорозьке, а ми доручимо вам листа до князя i у тому листi напишемо, що коли хоче вiн, щоб ми всiм вiйськом повернулися у рiдну сторону, то нехай ранiш визволить з крiпацтва й з неволi всiх наших покривджених братiв i поверне їм стародавнi права i одвiчнi нашi землi по давнi границi: по Орель, Буг та Берду. Тодi й ми пiднiмемо свої клейноди i радо повернемося до рiдного краю. На тому й скiнчилася рада. Увечерi по Сiчi вже чути було музики, спiви й регiт: козацтво гуляло, згадуючи сiчове життя на Пiдпiльнiй. Вже зовсiм було темно, коли у паланку до посланця-полковника прийшло двоє козакiв. То були Петро та Демко Рогозянi. - А що вам, козаки? - спитав полковник. - Прийшли по бiлети! - одповiв Петро. - Хочете на Україну? - Та вже ж нiкуди. Там у мене жiнка й дiти... - брехав Петро.- Якого дiдька я буду тут бурлакувати. Отеє мiй брат, теж жонатий, та ще й третiй брат є. Всi ми хочемо повернутись до рiдного краю. Та й товаришiв ще з собою пiдмовляємо. Ви, пане, дайте менi бiлет на десятьох, та, глядiть, з печаткою, щоб нiхто до нас не чiплявся. Нехай вони щезнуть отсi болота та нетрi. Полковник був радий, що як не все вiйсько, так хоч окремi ватаги запорожцiв повернуться на Україну, i вiн покаже князю, на скiльки козакiв видав бiлети. - Так ви берiть кожний на десятьох козакiв,- сказав вiн, сiдаючи писати бiлети,- та пiдмовляйте йти з собою якнайбiльше товаришiв. - Як так, то й так! - одповiв Петро. Через кiлька хвилин Петро, посмiхаючись собi у вуса i ховаючи бiлети у кесет з тютюном, виходив од полковника. XIII Через кiлька днiв троє братiв Рогозяних: Петро, Демко й Гнат, а з ними разом Iван Балан та Якiв Люлька прибули до Килiї, щоб купити там коней. Бiля них було ще п'ять сiчових товаришiв, що їх Петро закликав з собою. Двоє з них: Гробар та Гайдабура мали жiнок - один у Романковi, а другий у Нових Кайдаках i хотiли перевезти їх на Буджак так само, як Демко хотiв перевезти Галю; останнi ж троє: пристаркуватий i загартований у бойовищах та походах Гарабурда та двоє братiв Пугачiв пiшли з Петром, щоб пограти кiньми по рiдних степах, а як буде потрiбно, то й у пригодi стати своєму побратимовi Петровi, Всi товаришi були з грошима: Демко мав тi грошi, що взяв у Вилковi, продавши монастирського коня, Петро мав чималi грошi ще з Днiпра, з часiв турецької вiйни; з останнiх козакiв теж дехто мав грошi вiд тих часiв, iншi ж заробили дещо з свого рибальства, продаючи рибу по Дунайських городах: Тульчi, Килiї, Смаїловi, Браїловi i навiть Силiстрiї. Прибувши у Килiю, козаки купили собi десять добрих коней i узброєнi, як годилося козакам шаблями, чингалами й пiстолями, виїхали з Килiї тим самим шляхом, що ним їхав Демко до Бугу. У всiх було вiльно й радiсно на серцi. Пахощi Буджацьких степiв виповнили душi козакiв згадками про свої рiднi, запорозькi степи, i вони жваво вигравали кiньми, Петро ж, занудьгувавши за два роки за герцем, так крутив тепер свого коня i кидав його в усi боки, пригадуючи всi витiвки запорозького герця, що сердешний кiнь його, хоч i був дужчий за коней iнших товаришiв, тiльки хекав та хропiв. Через тиждень походу козаки вже перейшли Буг на Овечому бродi i прибули прямо до московського кордонного ротмистра. Той мав уже наказ од Потьомкiна пропускати всiх запорожцiв на руську сторону, i, прочитавши бiлет, що показав йому Петро, почав говорити приязно: - Мабуть, жiнки у вас єсть на Українi, що ви вертаєтесь, а коли б не жiнки, то, мабуть, чортового батька вас тут би й побачили. -Та звiсно, пане ротмистре,- одповiв Петро,- бабське колiно, хоч воно й нiкчемне та плаксиве, а все ж без нього якось моторошно. Таке воно проклятуще, що й до нього вабить i вiд нього вадить. От i вам тут, пане ротмистре, без жiнки, мабуть, не з медом живеться. - Погано, що й казать... Ну, їдьте собi з Богом далi, от вам ваш бiлет. Рушили вiд Бугу, запорожцi пiшли на схiд сонця рiдними степами на Iнгул, Iнгулець та Жовтi Води, прямуючи до Днiпра на Романково, щоб забрати там родину Гробаря. Де-не-де по колишньому Дикому Полi тепер уже будувалися панськi оселi, по степових кряжах мiж травою вже визначалися колiї шляхiв i на тих шляхах козаки кiлька разiв перестрiвали великi валки переселенцiв з дiтьми й всяким збiжжям. То все були крiпаки: пани скуповували їх на Українi й Росiї i, як гурти худоби, переганяли на подарованi їм степи Дикого Поля. Петро дуже вороже поглядав на панськi будiвлi й на переселенцiв: - Ач, як засмiтили вражi пани наше Дике Поле! Коли б моя воля, так я з одним полком запорожцiв вичистив би його знову. Всi отi будiвлi зникли б так, мовби їх корова язиком злизала. Невеселi думки сповивали чола й останнiх запорожцiв: вони наочно бачили, що їхнi одвiчнi землi беруть у цупкi пазурi новi володарi i що не може бути вже надiї на те, щоб сi землi знову їм повернули, як сподiвалися того багато дехто з запорожцiв. На п'ятий день ходу од Бугу козаки побачили з високої гори широкий блискучий Днiпро i бiля нього пiд горою - Романково. Село Романково, як i iншi села вище Днiпрових порогiв, як от Тритузне, Карнауховка, Таромське, Кам'янка (лiвобiчна), обидва Кодаки й Чаплi, побудувалися ще за часiв Старої Сiчi i належали до запорозького пiдданства; пiсля ж зруйнування Нової Сiчi, вони дуже побiльшали, бо по них оселилося чимало сiчового товариства. Великому зросту сих сел сприяло ще те, що вони малися на росiйських картах i через те їх не вiддали панам, а записали у казеннi села. Проте й на сi села скоро набiгло лихо: мало не всiх парубкiв та й з жонатих, хто був молодший, побрали у пiкiнери. Се лихо примусило й Гробаря, коли його взяли у пiкiнери, втекти на Дунай. Бiля хати Гробаря, до котрої заїхали запорожцi. скоро зiбралося мало не все Романково, дивуючись на козакiв, бо при зброї їх тут не бачили вже два роки. Дехто з селян пiзнали серед дунайцiв своїх товаришiв i порозбирали їх по своїх хатах на гостювання. До тих хат сходилися люди, i розпитуванням про життя на Дунаї не було кiнця краю. Тiльки Петро та Демко Рогозянi не гостювали нi у, кого. Демко по дорученню брата продавав всiх коней, що на них прибули козаки, а Петро купував великого дуба, найбiльшого у всьому Романковi, щоб ним плисти Днiпром повз пороги до Базавлуку та, забравши там Галю, вертатись тим дубом на Дунай через Чорне море. Так надумав Петро, хоч i досi нiкому своїх думок не виявляв. Поки брати клопоталися по справах, молодi козаки Гнат Рогоза та Iван Балан, що пiд час походу вже вспiли побрататись, зачувши на околицi мiста дiвочi спiви, пiшли туди. Вбранi у червонi запорозькi жупани, з шаблями при боцi й шапками набакир, молодi козаки почали залицятися "на вулицi" до дiвчат, закручуючи свої, ще дуже невеликi, вуса на заздрiсть та безголов'я Романкiвським парубкам, що побоювалися за своїх дiвчат. Дiвчата тулилися одна до одної, немов захищаючись од чарiв запорожцiв, а самi тим часом запускали їм очами таких бiсикiв, що, здається, й мертвого привабили б до себе. Пiсля спiвiв всi почали грати у горидуба. Пристали до того й молодi запорожцi. Зразу довелося горiти Гнатовi. Оглядiвся вiн, аж у заднiй парi стоїть чорнява, прехороша дiвчина, заквiтчана червоним маком. Гнат зустрiвся з нею очима. - Будеш ти зо мною у парi! - сказав вiн собi i як уже та дiвчина не викручувалася, як не ухилялася од нього, а врештi таки опинилася в його обiймах. До того часу Гнат, зростаючи з малих лiт на Сiчi, тiльки один раз i бачив дiвчину, як iшов з вiйськом з Днiпра на Дунай, та й то тому вже минуло два роки, через те не дивно, що гнучкий та м'який дiвочий стан, затрiпотiвши в його обiймах, мов жаром обпалив всю його молоду iстоту. Тiльки, зважаючи на прохання засоромленої дiвчини, вiн випустив її з обiймiв i, взявши за руку, повiв до гурту. Йдучи поруч з дiвчиною, вiн тiльки розглядав її. Розглядав шию, що визирала з-помiж разкiв намиста i бiлу, гаптовану шовком сорочку, що ворушилася вiд хвилювання дiвочих грудей, i смагляве, хороше обличчя, що вiд погляду козака палахнуло жаром i скидалося на той мак, що був устромлений у її волосся, i на карi оченята, що вона соромливо ховала за рясними вiями. - Як тебе; дiвчино, звати? - спитав Гнат, коли вони стали у парi. - Настею! - А чия ти? - Батькова та материна! - жартуючи одповiла дiвчина i весело глянула йому в вiчi... I що вже то був за погляд! З того погляду козак навiть забув, про що хотiв далi питати. - Чому ж ви не бiжите? - гукали їм з усiх бокiв. Вони побiгли. Парубок, що тепер горiв, хотiв вхопити Настю i навiть доторкнувся до неї, та Гнат перечепив його ногою i той впав, Гнат же знову вхопив дiвчину. Той парубок був завзятий i, скочивши на ноги, наскочив на Гната. - Ти якого бiса перечiпаєшся? Пусти дiвчину, я її вловив. - У моїх вона руках, так я й вловив,- одповiв Гнат.Не вiддам, хоч ти тут розсядься! - Пусти, бiсiв паливода. Вона моя дiвчина... Бо як не пустиш, так я не подивлюся, що у тебе шабля при боцi. Парубок був закоханий у Настю i не хотiв дозволити Гнатовi женихатися з нею; проте й Гнат не хотiв одступатися од дiвчини, що так йому уподобалась. Зчинився бешкет. Парубок однiмав Настю i м'яв Гнатовi руки, та не помагало. Дiвчина почала плакати, iншi парубки заступилися за свого товариша, гвалтуючи, що запорожець не по правдi перечепив парубка. Вони обступили вже Гната та Iвана цiлим натовпом, погрожуючи кулаками. - Хто доторкнеться, зарубаю!.. - гукав Гнат, зовсiм не розумiючи, що робить.- Моя дiвчина!.. Не оддам нiкому! Невiдомо чим би скiнчився той бешкет, коли б з-за тину не вийшов Петро. Побачивши, що Гнат держить дiвчину так цупко, мов кiт мишеня, вiн так i палахнув з пересердя. - Ти що тут коїш, лобуряко? Бешкет зчинив, неначе й справдi запорожець. Ще на губах молоко не обсохло, а вже у гречку стрибаєш! Чи не київ тобi схотiлося? Суворий погляд брата зразу вибив чад з голови Гната. Руки його рознялися, дiвчина вирвалася i побiгла до своєї хати, а парубки одiйшли далi вiд велетенської й суворої постатi завзятого сiчовика. - Ходи, бiсiв сину, зо мною до дуба, я тебе повчу, як з дiвками женихатися! З тим Петро повернувся йти у берег, до Днiпра, а слiдом за ним мовчки пiшли i Гнат з Iваном. Ранком другого дня запорожцi, забравши на дуба жiнку й дiтей Гробаря, рушили дубом униз по Днiпру. Гнат сидiв невеселий, замислений. "Невже ж то,- думав вiн,- увесь вiк менi прожити бурлакою, як брат Петро? Навiщо ж тая воля, що у Сiчi, коли вона гiрша за неволю? Тутешнi парубки хоч не у кармазинах ходять i без шабель, так за те вони кохаються з дiвчатами, живуть серцем... щастя кохання знають. Нащо ж i жити на свiтi, як не знати того щастя?" Вiн виявив свої думки Iвановi i той згодився з ним. - Бог з ним, з сiчовим життям... - говорив Iван. - Яка там утiха?.. Тiльки що пити... На Буджаку можна й так прожити вiльно бiля землi. Вiзьму я отеє разом з Галею ще Ївгу... Чогось менi без неї сумно та жкурно. Одружуся з нею та й будемо жити на Буджаку поруч з Демком. В ту хвилину дуб пропливав повз високу скелю бiля Романкова. Дивиться Гнат, аж на скелi Настя з вiдрами стоїть та бiлою хусточкою слiзоньки втирає, а далi як углядiла його на дубi, та й ну хусточкою у повiтрi махати. - Прощай, прощай бравий козаче! - вимовляла та хусточка.- Не довго судилося нам з тобою у парi бути! Скочив Гнат на чердак дуба, зняв шапку та й ну махати нею. - Прощай, прощай, дiвчинонько! Як живий буду, то по тебе прибуду! Далеко вже дуб од Романкова. На рожевiй вiд промiння ранкового сонця пеленi Днiпра вiн здається дрiбною комашкою, а дiвчина все ще стоїть на скелi i дивиться услiд тому, хто так несподiвано збаламутив її молоде дiвоче серце. XIV Недовго пливли козаки. Тiльки, сидячи у дубi, поснiдали та пообiдали, аж тут уже й Новi Кайдаки, де жила дружина Гайдабури. За часiв Нової Сiчi у Нових Кайдаках була збудована добра запорозька фортеця, пiсля ж скасування Сiчi Новi Кайдаки зразу були повернутi на повiтове мiсто нової Новоросiйської губернiї, а городничим мiста було призначено полковника Шостака. Коли запорожцi прибули до Кайдакiв, там будувалося чимало нових казенних будинкiв, стiни ж фортецi руйнувалися, Наказавши Гайдабурi, щоб до ночi був з своєю родиною у дубi, Петро з товаришами пiшов обдивлятись по мiсту та купити якнайбiльше харчiв, щоб уже вистачило їх на всю далеку дорогу. Тiльки вспiли запорожцi пiднятись на гору до церкви, де був базар та крамницi, як їх оточили з усiх бокiв Кайдачани i сунулися за ними слiдом, дивуючись, звiдкiля взялися козаки, коли вже два роки було заборонено запорожцям не тiльки носити зброю, а навiть одежу, i звати себе запорожцями. Чимало й тут знайшлося товаришiв i навiть приятелiв наших дунайцiв. Розпитуванням про життя на Дунаї i тут, як у Романковi, не було кiнця краю i козакам зовсiм не давали ходу. Тiльки простяглися було нашi козаки до однiєї перекупки, з рундука котрої на них приємно дивилися оселедцi, тараня й чухонь, як їм перепинив шлях полiцай у бiлих вузьких, як дудки, штанях, синьому каптанi з шаблею при боцi. Знать було, що то непростий полiцай, бо позад нього йшло ще двоє городовикiв. - А стiйте лишень,- сказав вiн, ставши напроти Петра,- що ви за люди? - Хiба не пiзнали? - одповiв Петро.- Ми ж запорожцi! - Якi такi запорожцi? - почав гримати полiцай.- Немає тепер запорожцiв! Мабуть, розбишаки якiсь або втiкачi. Як насмiлилися шаблi чiпляти? - Запорожцям бути без шабель не годиться! Ми не тутешнi запорожцi, а вiльнi, з-за Дунаю! - Цить, цить! - замахав на Петра руками полiцай.Ходiть усi за мною до городничого. Петровi се не подобалося; проте, маючи в кишенi бiлет з печаттю посланця князя Потьомкiна, вiн не вагаючись пiшов з товаришами за полiцаєм. Кодацький городничий Шостак був уже пiдстаркуватий i гладкий чоловiк. На своєму вiку вiн уже послужив чимало у вiйську i тепер у чинi полковника одпочивав на посадi городничого. Коли до нього привели запорожцiв, вiн пiсля смачного обiду й доброї пляшки горiлки вже виспався i тепер сидiв у хатi, смокчучи люльку на довгому чубуцi. Коли полiцай одрапортував йому, ще привiв таких запорожцiв, котрi втекли на Дунай, вiн вип'яв на козакiв свої здивованi очi i почав гримати. - Отеє добре вскочили ви до моїх рук! Якже се ви смiли тiкати до бусурманiв. Ось я зараз всiх вас голубчикiв у колодки! - Пiдождiть, пане полковнику! Не хапайтеся! - сказав Петро.- Те вже давно цариця нам подарувала, а свiтлiший князь вже аж двiчi засилав до нас за Дунай посланцiв, закликаючи нас назад. Вiн i землi нам, i вiльне життя обiцяє. От на те нам од полковника, князiвського посланця, i бiлет дано, щоб нам нiде нiякої перешкоди не чинили!.. Прочитавши бiлет, городничий почав неймовiрно розглядати його з усiх бокiв i навiть проти вiкна на свiт. - Не чув я про такi бiлети нiчого... - сказав вiн згодом,- i наказу такого у мене немає. Чи не самi ви, голубчики, сей бiлет написали. Певно, що воно так i буде. - Iванов! - звернувся вiн далi до старшого полiцая.Який у нас наказ про запорожцiв? - Наказ свiтлiйшого князя вiд 1776 року, щоб всiх, якi знайдуться, непанськi, запорожцi вiддавати у пiкiнери. - Чули? - гукнув городничий.- Признавайтеся менi зараз, хто з вас панський, а хто казенний? - Так якi ж там у Туреччинi пани? - обiзвався Петро.Чуднi ви, пане. Ви гадаєте, що й там князi та графи?.. Там пашi, мурзаки та беї. - Се ми все розберемо: хто ви й вiдкiля. Перше за все я ваш бiлет пошлю до губернського правлiння у Кременчук, щоб там роздивилися, чи вiн певний. - А скiльки ж то мине часу? - спитав Петро. - А мiсяцiв зо три мине... - А якже ми будемо без бiлета? - У в'язницi вам все одно вiн непотрiбний! Тепер i Петро зрозумiв, що справа виходить на зле. Що, може, доведеться шаблями та чингалами собi до дуба стежку прокладати. Проте, ранiше нiж проливати кров, вiн вдавався до хитрощiв. Почувши, що дехто з то вариства почав сперечатись з городничим, доводячи, що запорожцi вiльнi люди, вiн зразу спинив їх i повiв розмову сам: - Ви пробачте нам, пане полковнику. Як ми третiй рiк уже не бували тут, то й не знаємо, що тут дiялося i як воно є. От, будь ласка, скажiть, як воно сталося, що запорожцi були вiльнi, як от примiром ви, пане, а тепер ви питаєте, чи немає помiж вами панських? - Бачу, що в тебе в головi горобцi лiтають. Не дурно ж вона як винницький казан завбiльшки. Було колись ваше, та минулося, а тепер всi запорожцi, що по панських землях сидять, так то панськi крiпаки, а таких, що вештаються по селах, як от ви, забирають у пiкiнери на царську службу. От що! - Так виходить, пане, так, що як хто запорожець, так або рабуй у пана, або служи царицi? - Нарештi таки збагнув! Так же воно й є! - Так про що ж ви, пане полковнику, турбуєтесь? Адже ж ми з тим i прибули сюди з Дунаю, щоб у пiкiнерах царицi послужити! Городничий глянув на Петра здивовано, а його товаришi ледве не скрикнули з обурення, та таки вдержалися, зрозумiвши, що Петро хоче обморочити городничого. - Як? Самi, охотою йдете? - спитав Шостак. - Та вже ж нiяк! Запорожцевi що? Звiсно, або гуляти, або воювати... Гульня нам за два роки прямо остогидла, а воювати - так аж руки сверблять... От ви, пане полковнику, i напишiть, значить, до губернського правлiння, щоб нас прийняли у пiкiнери, а ми поки що на прощання погуляємо! - Так ви б же так зразу й говорили, що приїхали служити пiкiнерами, а то почали верзти нiсенiтницю про якесь вiльне життя. У пiкiнери я можу вас i без губернського правлiння вiддати... на те у мене наказ є. Якщо так по добрiй волi йдете, то iдiть з Богом догуляйте, а завтра я й виряжу вас у Самар. - От спасибi, що недовго тут держатимете... - сказав Петро.- Коли б скорiше до вiйська, бо воювати притьмом хочеться! Вклонившись городничому, Петро махнув рукою товаришам: - Ну, панове, ходiмте та вдаримо сьогоднi ще лихом об землю! - Тiльки глядiть, бешкету не чинiть,- гукнув услiд козакам городничий i почав розпитувати пiдручного про iншi справи в мiстi. Петро справдi повiв товаришiв знову на базар та завiв до шинку, на берег же до дуба нiкого й не пустив iти, щоб полiцаї не вистежили, що у запорожцiв стоїть дуб напоготовi. Тiльки коли вже смеркло, козаки пiшли у берег i, дiждавши Гайдабуру з його жiнкою, пiсля третiх пiвнiв вiдпихнули дуба на воду i попливли вниз за водою. На сходi небо почало бiлiти. Зiрки зблiдли, стеряли свої яскравi промiння i одна по однiй зникли з очей козакiв. Темний, як нiч, Днiпро почав на сходi вкриватись спершу срiбним, а далi срiбно-рожевим килимом. Кайдаки мiцно спали, як i та воля, що її приспали тут пани городничi. Демко Рогоза, що був пiд час всiєї подорожi дуже сумний i небалакучий, нарiкав щодня на те, що брат Петро не поспiшає, тепер повеселiшав, радiючи як з того, що так щасливо вони уникнули у Кайдаках пригоди, так i з того, що до Базавлуку тепер було вже недалеко, i вiн скоро побачить свою Галю, пригорне її до серця, приголубить, заспокоїть пiсля нелюдського життя, тяжких образ та мук i повезе разом з любим сином на вiльне життя, до лиманiв, пiд захист нової Задунайської Запорозької Сiчi. - Добре викрутилися,- обiзвався пiд той час Петро,та тiльки що будемо робити без харчу? За тими полiцаями не довелося навiть хлiб купити. Всi сидiли стомленi й невеселi. Саме тут на бiлуватому обрiї неба виник з темної пелени Днiпра Монастирський острiв, а проти нього, над скелями Днiпра, визначилася бiленька хатина старого Глоби. Глянувши на той зимовник, Демко пригадав, що у старого запорожця чимало в млинi робiтникiв, а де багато людей, там повинно бути й багато харчiв. - Не журися, Петре,- обiзвався вiн.- Пiдверни дуба до Глобиного млина, так будуть у нас i харчi. XV Коли трохи розвинiлося, дуб пробiгав уже повз Половицю. Не бiльше як два роки минуло з того часу, коли Демко був тут з покiйним своїм тестем, а вже якi помiтнi сталися тут одмiни. Запорозьких зимовникiв понад Половицею вже не було, а натомiсть по долинi будувалися великi будинки. У праву ж руку од хати Глоби, помiж скелями та по камiннях будувалася цiла слобода. Дуб наближався вже до протоки мiж Монастирським островом та млином Глоби. Чарiвне було се мiсце за часiв Запорожжя, не те, що тепер, коли всю голову острова побили на камiнь та продали на брук Катеринославських вулиць та на будiвлю мосту через Днiпро. Та голова була дуже висока i скидалася на велике замчище. З правого боку протоки, вище млина Глоби, теж випиналися над водою такi високi скелi, що од води до верху їх iз рушницi б не досягнути. I от тi височеннi скелястi гори, уквiтчанi кучерявими дубами, мов вартовi, стояли по обидва боки протоки, зазираючи у її прозiрнi води. Всi подорожнi, захопленi красою берегiв, з напруженням дивилися, як їхнiй дуб сунувся у протоку, мов у темну пащу звiра. - Ану, ти, вчений! - зненацька гукнув Петро до Демка.- Прочитай лишень, що то на тих дошках написано! Демко тiльки тепер, коли брат звернув його увагу, помiтив, що й на островi i на березi стояли стовпи, а на стовпах були поприбиванi дошки. Придивившись убiк острову, Демко голосно прочитав: - Острiв князя Прозоровського! Перевiвши ж очi на берег, додав: - Власнiсть свiтлiйшого князя Потьомкiна! - Бодай би тобi зацiпило з твоєю наукою! - знервовано гукнув Петро i плюнув набiк спересердя. - Та се ж Глобин сад i млин, i хата! - загукали всi.Ми ж всi знаємо, що тут всяку рослину Глоба садив власними руками! - Ще й досi не розумiєте? - сердито буркнув Петро.--Ще й пан Шостак не навчив вас розуму! - Було все Глобине, а тепер виходить, що й все, що придбав Глоба, i сам вiн стали власнiстю свiтлiйшого! Смутнi стали козаки i одвели очi од скель, неначе тi скелi вже нелюбi їм стали... А велика бистря Днiпрової протоки, неначе навмисне, щоб не завдавати козацькому серцю жалю, так пiдхопила дуба, що козаки й незчулися, як промайнули повз млин, що своїм великим колесом розкидав пiд скелями по повiтрю цiлi пасма блискучих бризок. Вже далеченько вiд млина пристав Петро дубом до берега i разом з Демком та кiлькома товаришами пiшов до Глоби. Хоч було ще дуже рано, а проте козаки здибали старого вже у млинi. Вiн саме давав розпорядок, чиє зерно ранiше засипати i кому з робiтникiв що робити. Побачивши перед собою узброєних запорожцiв, Глоба здивовано й радiсно гукнув: - Пугу, пугу! Звiдкiля вас Господь принiс. Чи по волi, чи по неволi? - Добрi молодцi все по волi ходять! - одповiв за всiх Петро, чемно вклонившись старому.- Зарадьте, дiду, нашому лиховi: дайте нам на тиждень харчiв. Петро розповiв про те, звiдкiля й куди мандрували запорожцi i через що опинилися без харчiв, Демко ж розказав про свою лиху годину й про смерть тестя. - Покарав, покарав нас Господь,- кiлька разiв говорив Глоба, слухаючи оповiдання братiв. Коли ж вони скiнчили, вiн, похиливши зажурену голову, додав: - Його свята воля... От i моїх сусiдiв, що понад Половицею жили, покривдили: всi зимовники їхнi поруйнували, землю поодбирали, а їм звелiли на камiннях хати будувати. - А ви ж, дiду, як? - спитав Петро.- Отже ми на скелi бачили дошку з написом про те, що ся земля вже не ваша, а князiвська... - Дошка справдi там маячить,- одповiв Глоба,-та тiльки мене ще нiхто не зачiпав. Був тут у мене сам свiтлiйший... Сади мої дуже йому сподобалися i наказав вiн усiм, щоб мене до смертi нiхто не смiв чiпати. Очi Петра засвiтилися недобрим вогнем, а брови мiцно збiглися докупи. - Се, певно, через те вам така вийшла милiсть, що ви до смертi ще побiльшите вашою працею сади для князя. На виду старого запорожця зовсiм не помiтно було того запалу, що був у Рогози; навпаки, у очах його був тихий спокiй i покiрливiсть. - Менi однаково, сину! - сказав вiн.- Не для себе працював я, для людей. Божої рослини князь не з'їсть, а як помре, то з собою не вiзьме... Хоч так, хоч сяк, а мої садочки людям на користь пiдуть... Погомонiвши ще деякий час, Глоба покликав усiх гостей до своєї хати снiдати, а пiсля того дав козакам цiлий бурдюк сала, два лантухи пшона, кiлька сот таранi, пудiв зо два хлiба, а овочiв та всякої городини стiльки, скiльки козаки спромоглися взяти. Далi старший запорожець провiв гостей до дуба i почав з усiма прощатись. - Дай вам Боже, дiти, щасливо на Дунай повернутись i вiльними вiку доживати... Очеретовi старому, мойому побратимовi, уклонiться низенько... Вже ж менi на сiм свiтi з ним не бачитись... Не вдержав старий запорожець непроханьої сльози, i покотилася вона гаряча на його сиву бороду... Вдарили козаки веслами у воду - одскочив дуб од берега, i понесли його прудкi хвилi вниз до порогiв, лишивши старого запорожця на березi самого, з його старiстю й сумними думами. За хвилину Монастирський острiв лишився вже позаду козакiв, i дуб вибiг до зимовника запорожця Мандрики. Навпроти того зимовника простягся великий, вкритий лiсом, острiв Становий, а по ньому знову маячила чорна дошка з написом. - Не читай... хай йому абищо! - сказав Петро братовi, але той уже поспiв очима прочитати: - Острiв князя Воронцова... З Мандрикiвської протоки дуб вибiг у широкий Днiпро i прямував до Лоцманської Кам'янки. На чердаку дуба, поклавши руку на стерно i розправивши свою могутню постать, стояв Петро Рогоза. Сорочка на ньому була розхристана, показуючи засмаленi сонцем груди, руки напруженi вiд кермування стерном, ноги широко розстановленi, щоб хвиля, надавивши на стерно, не звалила стернаря геть з чердака. Скинута з голови шапка лежала долi, а довгий оселедець вiльно маяв по вiтру, запорожець-велетень направляв дуба прямо на скелю, що високою баштою стримiла з води. - Куди ж ти держиш дуба на скелю? - збентежено скрикнули Гнат та Iван, що сидiли на передньому чердаку.- Дуба розiб'єш! - Повчiть свого батька, а не мене!.. - одповiв суворо Пет