Ольга Кобилянська. Царiвна ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ повiсть Своїй матерi Марiї з Вернерiв Кобилянськiй посвячує авторка I Я родилася 29-го падолиста... Старi люди i сонники кажуть, що цей день - день недолi. Може. Однак менi не хочеться в те вiрити. Я рада би приглянутися кождiй речi до дна, я бажала би про все ясно думати, на все ясно дивитися, - адже кожда проява має свої причини й наслiдки, все пiдлягає строгим законам, лише ми не дуже на це зважаємо. Ми не дуже доходимо причини деяких прояв, що далися би не раз змiнити на добре... Нi! Ми кажемо, що все має своє призначення i так мусить бути!.. Але чого я властиво тут доторкнулася! Мої погляди менi звiснi, а хто iнший не буде дуже цiкавий знати фiлософiчнi висновки молодої дiвочої душi; довкола мене глухота i нудьга, а самiй власнi думки безнастанно пережовувати, - це i томить i не доводить нi до чого. Не маю нiкого, кого би мої думки й чуття в який-небудь спосiб могли заняти хоч крихiтку, на одну хвилинку. Чи воно злишнє? Чи жiноче духове життя менше цiкаве, як її органiзм?.. Справдi нiчим не цiкаве? - Та ба! Чого захотiлось! Хто би мав мною займатися? Батька й матiр утратила я в такiм молодiм вiцi, що й згадати важко, а коли дорога бабуня вмирала, мала я дванадцягь рокiв. Вуйко Iванович, гiмназiйний професор, i тiтка (вона спольщена нiмкеня), при котрих тепер живу, то...та нi! Лучче не згадувати. Очi мимохiть зайдуть слiзьми, коло серця заболить, стисне i годi буде дальше писати... Всi вони менi не радi. Вiдчула й пiзнала я це з тої хвилини, в котрiй лише зачала думати. Моє довге рудаве волосся давало кузинам та кузинкам причину до прикрих глумливих жартiв та смiху. Лице моє їм "закрейдяне", а очi? Боже! наче я тому винна, що вони для них завеликi? - Чого це ти глядиш так перед себе, начеби перший раз свiт побачила? - загомонить бувало на мене тiтка гостро, сердито. А я прокинувся мов та сполохана пташка. Кров у лице бухне, серце заб'ється скорiше... Я боялася на тiтку або на кого-небудь з домашнiх глянути смiло, ба навiть порядно очима повести. З часом привикла я не дивитись на нiкого з людей, хiба лише на свiт ясний, широкий... - Наталка ходить так, якби в неї було нечисте сумлiння! - глумився часто найстарший кузин Муньо. - Нечисте сумлiння не глядить нiколи правим людям в очi! Чи не має це мене болiти? Я плакала по тихих ночах, що бог дав менi такi великi очi... а одного разу, коли з дому порозходилися всi i я лише сама одна лишилася, забiгла нишком до салону, де висiло велике дзеркало, i глипнула в його... Двоє великих синяво-сiрих... нi, зелених очей вп'ялилося сполохано в мене... i аж тепер я пересвiдчилася, що вони всi що до одного говорили правду. I я вiд тої пори не дивилася майже нiколи в дзеркало; а коли й кинула часом в його оком, то чинила це лише тодi, як було конче потрiбно. Але чому моя дорога бабуня любила тi очi й цiлувала, ой, як часто цiлувала! - Солодка моя малесенька русалонька, - шептала при тiм, i великi тяжкi сльози затемнювали її вид. - Бог тебе не опустить, - говорила потiшаючим голосом. - Вiн милосердний, добрий, а ти прецiнь сирота!.. Нi, ти про те все будеш ще щасливою, не будеш вiчно їсти ласкавого хлiба! Так, Наталочко, рибонько моя, так... - А опiсля дивилася нерухомо перед себе, думаючи бог зна над чим, i втирала сльози з очей. - Бабуню! - питала я раз. - Чому ви якось-то казали, що вам на мiй вид накидується насилу думка, буцiмто я до терпiння вродилася, i що коли я родилася, жебраки та якiсь убогi у дiм, наче кликанi, заходили i просили то молока, то хлiба, то грошей; це, казали ви, злий знак на будуче, не буду щастя мати... Бабуню! "Терпiти" - значить то, як когось щось дуже болить? Так, напр., коли тебе руки i ноги болять в мокре i холодне верем'я? Так, бабуню?.. Бабусенько моя золота! Але бабуня замiсть вiдповiдi цiлувала мене в очi та в чоло. - Не зважай на мої слова, дитинко, - вiдповiла, усмiхаючись якось сумно. - Я стара, та й... бачиш, у мене нема вже нi пам'ятi доброї, нi думок ясних, говорю от так, щоби не мовчати, не думаючи нiчого! - Я буду дуже, дуже щаслива, бабусенько! - запевняла я її, притискаючи її руку то до уст, то до себе... А вона почала молитися... Так, бабуня шептала молитву, а я, приклякнувши i спираючись лiктями на її колiнах, числила морщинки, що повкладалися над її очима, й дивилася нерухомо на її долiшню губу, як вона пiд час шептання судорожне тремтiла... * * *_ Десь недалеко ударив грiм i луна гудiла, котилася горами глухо, грiзно, довго. Аж лячно ставало. А опiсля пiднявся вихор. Гей! який дикий, несамовитий! Величезнi бiлявi маси мряк димляться з глибоких ярiв угору i мчаться в скаженiм поспiху в ту сторону, куди їх вiтер гонить, а все понад шпилi тих величезних, лiсами вкритих гiр, щоби в кiнцi пiднятися високо пiд небо i заслонити його або вiдлетiти кудись в безвiсть... Коли слiджу за їх летом, здається менi, що мушу створити рамена широко, щоб i мене понесли з собою в якусь незнану щасливу далечину... На горi вiтер колише стрункi сосни; а вони так гнуться i клоняться! Аж до мене в свiтлицю долiтає їх стогiн i шум. Але то дзвенить для мене - як пiсня, завсiгди мила пiсня. Я її любила ще малою. Не раз пролежувала годинами пiд старезними смереками i їх лагiдне шепотiння впливало успокоююче на так зворушену дитячу душу. Тепер, коли я без дорогої бабунi така осамочена й не маю нiкого, хто мене розумiв би, ба лиш розумiти хотiв, стали лiси й гори якимсь одиноким моїм свiтом i притулком... Вiд нас до лiсу недалеко, i я забiгаю туди часто й тайком. Тiтка сердиться, коли я на лiс лише вiкном споглядаю; зве мене "лiнюхуючою химерницею". Що то значить: "химерувати"? Коли. я он там, на вершку гори, або в глибинi лiсу спинюся нерухомо, то менi здається, що не маю пощо додому вертати. Там розходиться грудь широко, легко, в серцi немов щось ясне, сильне прокинеться i оживає. Там я i спiваю, не раз навiть з полохливими пташками навперейми, любуючись власним голосом, як вiн далеко лiсом лунає - i нiби дзвенить. Це так прегарно й весело, це так свобiдно! Зiйшовши вниз, я не розказую нiчого. Нi одно словечко не перехоплюється через уста мої, що я там бачила, що пережила, яку мiць принесла звiдти в серцi. Як, пробуючи свої сили, потрясала молодими смереками, як, ухопившись галуззя старих дерев, висiла, немов метелик, як гойдалася, як, спинаючись без вiдпочинку на гору, спочивала опiсля в м'якiм моху, глядiла в небеса, а там хмари, прозоро-бiлi, ледве замiтнi, улiтали попiд нiжну синяву далеко... далеко... - Ти знов принесла з собою земляного воздуха в хату, мовби у гробi лежала! - крикне бувало тiтка терпко й змiрить мене проникливе своїми зимними очима. А я через те вже й розбита. Слова тi немов мене б'ють. Мовчу. Що ж їй i вiдповiдати? Воно й так не здалося би на нiчо. Яка ж я чудна, злишня iстота, на котру цiлий свiт сердиться, особливо вiдколи моя дорога бабуня розпрощалася зi мною навiки! * * *_ Домашнi роботи сповняю спiльно з "сестрами", однак менi нiколи не можна вивести тiтку з критичного настрою супроти мене, вдоволити її хоч чим-тим. I це зле, i того не вдала, i сього не зрозумiла... Менi лише страх жаль стане, i я знов мовчу. Нi, менi вже годi боронитися! - Чи в тобi кров замерзла, а уста занiмiли, що ти нiколи анi всмiхнешся i ходиш, мов та ледова краля? - загомонить тiтка насмiшливо на мене. А гуляю я, розвеселюся з молодшими, рознесеться подекуди й смiх мiй городом, так i почую зараз: "Не знати, до чого тi смiхи, до чого тi безвстиднi авантюри, чи, може, тому, що на свiтi так тяжко жити?" - То, мамочко, лиш тим можна дурiти, в котрих нема нi совiстi, нi чуття, - пояснює Лена, моя ровесниця. А тiтка всмiхнеться й потакне головою. - Справдi, - чула я раз, як говорила тiтка до вуйка (а того я й до смертi не забуду), - доля з нами поступила дуже несправедливо... Окрiм турботи о будучнiсть власних дiтей, маємо ще клопiт з Наталкою. Чудний це обов'язок, Мiлечку! I звiдки, питаюся, приходимо ми до нього? Як ти до того приходиш? Про себе я вже й не споминаю, я не журюся нею, Мiлечку, не журюся анi цятеньки. Для мене останеться це дiвча раз назавсiгди лише накиненою чуженицею, хоч у моїй грудi б'ється тепле серце. Але ти? З того, що вона дитина твоєї сестри, не виходить, щоби ти кривдив свої дiти, бо то, що я видаю на неї, могла би лучче видати на свої дiти. Врем'я, нехай би вже там до лиха i виростала собi, коби мала який грiш, а то - нiчого! Що ж бо значить тi чотири сотки i тих кiлька срiбних ложечок та тих прочих лахiв, що осталися їй по твоїй матерi i її родичах? Окрiм того, Мiлечку, вона не симпатична. О! я передвиджую, передвиджую доленьку моїх синiв! Я знаю вже вiдтепер, що вона накинеться одному з них на карк, а як нi, то вчепиться одної з дiвчат; а вони, звiсно, добрi, то й будуть її терпiти. Ти гадаєш, що нi? - Я гадаю, Павлинко, що нi. Я не журюсь нею. Вона вiддасться. Ти не вважаєш, Павлинко, вона гарна... - Гарна?! Ха-ха-ха! Приглянься лише, будь ласкав, ближче тiй красi, тим довгим рудавим косам, котрих нiяк по-модному не укладеш на головi, тому чисто крейдяному лицю з тими зеленими нелюдськими очима, i скажи тодi, чи вона гарна! Ти не дивись, що в неї уста такi червонi - це хороблива червонiсть; зате в неї в лицi нi цятеньки кровi. Пригадай лиш собi, яка я була в її вiцi. Ти забув уже, Мiлечку, що мене молодiж не звала iнакше, як "Марiя Тереза"? Я була гарна, я визначалася межи всiма, але вона?! Окрiм того, вона страшно зарозумiла. Ти не бачиш? Вона й головою не поверне в ту сторону, де находяться молодi люди, очей не пiдведе. Одним словом, незносне сотворiння! Iритує[1] й дразнить мене на кождiм кроцi. Придивись, напр., скiльки вона по вечiрках гуляє, i чи який молодий хлопець сяде бiля неї балакати? Все лиш якiсь старшi вештаються коло неї. - Це правда, - вiдповiв вуйко сумовито. - Вона подобається бiльше старшим. Менi вже кiлька разiв прийшлося вiд старших почути: "У вас дуже iнтересна сестрiнниця!" - Видиш? В нiй єсть щось, що вiдпихає молодiж. Дивись, як наша Леночка розмовляє з молодiжжю, як її хлопцi роєм обступають; а дивись на неї. Ах, мене не раз аж розпука обгортає, що вона зветься моєю своячкою. Оногди[2] я говорила їй, щоби була супроти мужчин приязнiшою, привiтнiшою, не поводилась, як та статуя, мовчаливо та iз спущеними вiями. "Вiдстрашуєш (кажу їй) i найглупiшого дансера[3] вiд себе! А вона, Мiлечку, - матiнко божа! - витрiщила тотi свої очиська на мене, кров бухнула їй в лице... з лютостi, розумiється... устами лише так по-своєму згiрдливо рушила й не вiдповiла анi одним словечком! У вiкно на вулицю то вмiє й годинами дивитися або романи й iншi безбожнi дурницi читати. Недавно знов найшла я книжку пiд її подушкою в постелi. Ну! почула вона вже своє! Тобi, Мiлечку, я все прощу, але що ти позволив їй книжки читати, того не прощу тобi нiколи. Ти, мабуть, бабою останешся вовiк-вiки! - Годi, душко, годi, чого iритуватися? - втихомирював вуйко спокiйно, як це було в нього в звичаю. - Я їй в день ангела не хотiв нiчого вiдмовити, так як i своїм дiтям; а вона й не просила бiльше, як лише того, щоби в вiльних хвилях i по домашнiй працi могла "читати". - Коли має вiльну хвилю, то най гаптує або шиє. Але вона хоч яка велика й здорова, то й до того не здатна. Правда, до читання то лиш сядь собi вигiдно, дивися перед себе i вважай, щоби замiсть одної картки не обернути нараз двох. Боже мiй, боже, з тої дiвчини не вийде нiколи щось порядне, хоч би я й не знати скiльки неустанної працi й науки завдавала собi з нею! - Ну, ну, нехай уже... не велике дiло! Вона сирота i, бачиш, одна з тих iстот, над котрими добрi люди мусять i без любовi мати милосердя. Я... видиш... я її... люблю, Павлинко. Менi здається, що вона добра дитина. Впрочiм... все ж таки вона донька моєї однiської сестри. Лише, щоправда, коби то хлопець, а то дiвча... - Аякже, дiвча, - гомонiла тiтка, - а то камiнь дома. Коби хоч що то, кажу, були їй родичi лишили, а то нiчого, хоч буком гони. Я не знаю, мабуть, кождий крейцар, що заробили, проїдали! - Та де проїдали, Павлинко! Парохiя[4] була худа. А по тому вiн... обертав кожний феник на книжки, на то дрантя, що осталось їй опiсля. Бог його знає, що задумував вiн з ними мiж мужиками на селi! Щось то вiн був менi раз споминав, що мусить дещо для своєї Наталки скласти. Та не вмiв, бiдака, нiчого скласти. Смерть так i захопила обох i на тiм скiнчилося. Замовкли. - Павлинко! - Що, Мiлечку? - Не буде там уже далi кава готова? Я щось наче голод чую. Легумiни[5] не ситять мене нiколи!.. - Я досить чула. На лицi менi наче мороз уклався, i я його в долонi втиснула. В горлi корч хапав; я затиснула зуби сильно, бо менi виривався зойк з уст... I мимоволi попленталася я опiсля в он той лiс. Пощо писати, що в моїм серцi дiялося? - Бабуню, бабусенько моя золота, чом ти мене покинула! - кликала я там в розпуцi раз по раз... - Бабуню, бабуню... я камiнь! Бабусенько моя дорога, я одна з тих, над котрими добрi люди мусять i без любовi мати милосердя!.. - I ридаючи диким плачем, товкла я головою об дерева, обнiмаючи їх, нiби бабуню... Округ мене шелестiли, шамрали смереки... тихо, тихо, одностайно; а я все плакала. - З мене не вийде нiколи щось порядне! О бабусенько моя золота, чом ти мене покинула!.. Опiсля глядiла я на мале мiстечко. Ох, як глибоко зненавидiла я ту брудну долину, ту долину, в котру .мусила про те все назад вертати! - Я непотрiбна, я камiнь, з мене нiколи щось порядне не вийде! - виривалось з розпукою з моїх уст раз по раз, i гарячi, тяжкi сльози котились по лицю... - Бабусенько моя золота!.. Але то все минулося, i я стала "спокiйна". Не плачу бiльше при таких нагодах. Не лютую i не змагаюся з нiким, лише тiсно менi тут. Тiсно й глухо, i якийсь тайний, пожираючий жар палить менi душу. Щоби його задавити, щоб не завмерти, читаю в кождiй вiльнiй хвилинi, читаю ночами... Мiж ними i мною росте пропасть. Вони всi завдають менi болю, свiдомо й несвiдомо, замучують мене безоглядно. Кожде слiвце, що тiтка промовить до мене, звучить болючо в моїй душi. А вуйко... о, вiн добрий, але чому вiн криється iз своєю "любов'ю до мене". Чи мене не вiльно любити? * * *_ Завтра кiнчу двадцятий рiк. Як скоро минули лiта, не лишаючи по собi нiякого слiду! Справдi, безслiдно, одностайно, як i всi днi та години, прожитi в пильнiм бездiллi. В мене лише виробилася сильна свiдомiсть, що я тягар, над котрим добрi люди мусять i без любовi мати милосердя! Без любовi! Це те грiзне слово, що лишило майже кривавi слiди в моїм серцi. Нi, нi, окрiм моєї дорогої бабунi, не любив мене нiхто на свiтi! Понура, ненаситна туга володiє мною, i дух мiй утомлений, хоч не сотворив нiчого. Вiн лише мучився i побивався об якийсь мур, котрим мiй свiт обведений. Я хотiла би чогось... не знаю ясно, чого..., що мене вдоволяло би або що мене зробило би сильною, могучою!.. Я поринула би у щось цiлою душею, так як тепер потопаю в кождiй дрiбнiй роботi цiлою душею... Ах! Я хотiла би чогось! Та ба! Чотири стiни, проймаючий гамiр дитячий, глумливi безсердечнi слова моєї рiднi, бездушна одностайнiсть, що пригнiтає душу, вузькогляднiсть, самолюбство - оце свiт, в котрiм я засуджена жити! Але смертi я про те все не бажаю. Я страшно хочу жити! Я пила би це життя! Що це таке? Боже мiй! Чому не змилосердиться щось або хтось надi мною? В чiм лежить моя провина, що моїм думкам i чуттю поставлено щось, немов межу? Що я немов вiддана комусь на наругу i не належу собi! Я чую в собi проблиск якоїсь сили, та що з того! Її зацитькає та груба сила, що панує довкола мене всевладно... * * *_ Колись-то вечором вiдбувалася в нас нарада. Оба кузини радилися з родичами, який завiд[6] вибрати собi на цiле життя. - Я буду професором[7], як батько! - казав молодший. - Вiзьму навiть тi самi предмети: географiю й iсторiю. Чоловiк має собi добрий дохiд, незалежний вiд нiкого; недiля, свято вiльнi, до того вакацiї, а "перша"[8], - смiявся хитро, - має також свої добрi сторони, коли який багатий татуньо хоче її бачити в свiдоцтвi свого синка. - Ти можеш собi, про мене, бути й професором. Учися хоч би й по-хiнськи[9]! - обiзвався Муньо, старший. - А я рiшився пiти на медицину, i на тiм кiнець! - На медицину? Нi, Мунечку! - запротестував вуйко флегматичне. - Медицина задорога наука. Ти маєш ще сестри, Лена вже доросла, а Катуня потребує ще довго батькiвського старання. Я тебе не можу на медицину посилати. - А Наталка, татку? I Наталка ще є! - вмiшалася нараз мала семилiтня Катя, що сидiла десь в кутику й прислухувалась з поважною мiною розмовi. Менi уступила вся кров з лиця. Оцi дитячi уста завдали несвiдомо несказаннi муки мойому серцю, котрим годi було уйти. Я склонила голову глибше над шитвом i шила пильно. - Наталка? - обiзвався Муньо. - Для неї не потребує нiхто капiталiв складати. Вона має своїх двадцять рокiв i нехай оглядається за яким мужем. Не правда, Наталко? Воно, правду сказавши, вже таки би й час. Ми, "молодi", розумiємо це неабияк! Вiн розсмiявся голосно й, засунувши зухвалим рухом руки в кишенi, поглянув визиваюче на мене. Я видержала той погляд спокiйно. - Авжеж, Муньо, для сирiт не складає нiхто капiталiв. Я належу до тих, над котрими добрi люди мусять мати милосердя й без любовi, - вiдповiла я. - Добре вiдповiла, Наталко! - замiтив вiн злосливо. - Я знав, що мої слова дадуть добрий вiдгомiн. Впрочiм, обходить мене в цiй хвилi моя доля найбiльше. Ти, отже, вiддашся, Лену вiзьму до себе, коли буду доктором, а з Катею дасте собi, отче, i самi раду; з неї вийде колись неабияка красуня! - Який ти мудрий для себе! - обiзвалася Лена люто. - Я вийшла би вже найлiпше, спустившись на твою ласку. Нi! Дякую дуже за неї! Нехай батько забезпечить нас сам, а ти вибери собi iнший фах. З тебе був би такий доктор, як з мене... ну, лучче най не кажу! Я знаю твою любов до ближнiх! - Лена правду каже, ти не можеш iти на медицину, - обiзвався знов вуйко. - Я би тобi радо помагав, ти в мене найперший син, але дiвчата мої дiти. Не правда, Павлинко? - Чому не правда, Мiлечку? - вiдповiдала жiнка своїм звичайним коротким, енергiйним тоном. - Розумiється, що дiвчата також нашi дiти. Але в мене є одна думка... Мiлечку, я думаю вже давно над тим, щоби вiн пiшов на медицину, хоч, розумiється, не нашим коштом. - Ну так i що ж за думка в тебе, Павлинко? - В мене така думка, Мiлечку... - Го-го! Я знаю, мамочко, що ви хочете казати! - перебив її, смiючись, Муньо. - В вас є та думка, щоби я з якою багачкою заручився. Не так? - Так, мiй сину! - вiдповiла тiтка. - Я справдi об тiм i думаю. Лиш тим чином мiг би ти пiти на медицину. Чи це, може, зле? - Зле настiльки, мамочко, що я хочу бути свобiдним. А заручившися, обтяжив би себе зараз якимись романтичними обов'язками. Я в романтику й iдеали не бавлюся. Я хочу дiпняти лише одну цiль, а цiль та - багатство. Все проче для мене рiч побiчна. - Навiть i ми, твої сестри, Муньо? - вмiшалася знову Лена, промовивши голосом, що аж тремтiв з якоїсь внутрiшньої лютостi. - Не впадай в трагедiю! - вiдповiв вiн згiрдливо. - Я мушу пiти на медицину. А коли батько не зможе мене сам удержувати, то я заручуся з якоюсь багачкою. Мiж нами сказавши, мав би я вже одну, гм... гм... - Вiн усмiхнувся многозначно i глипнув скоса на матiр. I вона всмiхнулася. Вiн був її любимцем i згоджувався з нею пiд кождим зглядом знамените. - Вгадайте, мамочко! - Не маю часу на здогади, мiй сину. - Ну, то я сам скажу! Щоб ви сказали би, напр., про Ольгу С.? - Вiн закинув одну ногу на другу i глипнув на матiр, її лице осталося при тих словах все однакове, кам'яне, зимне. - Ольга С.? Ну, - казала, мовби роздумуючи, - вибiр не злий. Вправдi, вона делiкатної будови й дуже розпещена, звичайно, як всi одиначки, при тiм трохи й зарозумiла, але коли вона тобi, сину, до вподоби, то й менi також. - Вона за тебе не пiде, Муню! На те спустись! - кликнула насмiшливо Лена. - За мене не пiде? - За тебе не пiде! Ти з усiх хлопцiв найменше її обходиш; вона романтична натура, не забувай цього. Окрiм того, вона буде вибирати, вона й може вибирати, бо дiйсно маєтна дiвчина. - Не думай лише так, - обiзвався вiн так само глумливо. - Я дiйсно не знаю, кого би могла бажати собi за мужа, як не лiкаря. Ти, бачу, не береш таких справ досить реально. Чи думала ти коли-небудь над тим, що властиво мужчина, а що жiнка? Мужчина - то "все", а жiнка - то "нiчо". Ви, дiвчата, вiд нас залежнi, як тi рослини вiд сонця, вiд воздуха. Чуєш? Ти!! Ми надаєм вам смислу, поваги, значення, одним словом, все. А коли вона хоче вибирати, то нехай собi з богом вибирає. Менi не тяжко й деiнде обглянутися. Вигiдних партiй в свiтi ще найдеся. Дiвчата пiдростають раз у раз, як тi гриби; i всi вони хотять замiж вийти, всi що до одної! Може, ти хочеш остатись старою панною? Вуйко й тiтка розсмiялися, а й Лена скривила уста до усмiху. Менi вдарило в лице немов полум'я. Нiчим є жiнка? I такий бездушний, ограничений хлопець осмiлився говорити в такий спосiб о жiнках? Що давало йому до того право? Природа? Однак вiн говорив правду. Ми дiйсно вiд мужчин залежнi, мов тi рослини вiд сонця, вiд воздуха. Але ж з якої причини? Чи та причина - то незглибима, вiчна загадка, до котрої i приступити годi? Я зложила шитво й вийшла нечутно до побiчної кiмнати. Тут було темно й тихо. Втомлена, сiла я в незамiтний кут, заслонивши лице руками. Поодинокi слова долiтали до мене, я чула терпкий смiх тiтки, однак, не прислухаючись дальшiй розмовi, я й не розумiла нiчого. Одне лише я знала й вiдчувала. Я була лише людиною з якоюсь силою, з якимось духом, а проте... та що й казати? Правда? Справедливiсть? Їх нема! Нема для того, що приневолений приймати їх з другої руки... * * *_ Щось важке, мов олово, тяжить менi на душi, а кругом мене глухо й пусто, якась порожнеча аж до божевiлля. Чи нема нiякого виходу? Нiякого спасiння? Коли це iншi зносять, так нехай! Я не можу! Я пробувала клонити голову терпеливо, бути такою, як тi "другi", i не змогла. Благала свiвчуття, любовi й не виблагала. Часто пориває мене гiркий жаль, дика вражда супроти моїх померших родичiв, що мене в життя трутили, i я тепер безцiльно блукаю! Пориває ненависть i бiль супроти цiлого свiту... В тихих безголосних ночах, коли сон утiкає вiд моїх утомлених очей, я плачу. Та що воно поможе? Одна слiзонька бiльше або менше в життi важить так мало! Впрочiм, хто їх числить? * * *_ Оногди говорив вуйко про якогось податкового урядника, котрий рiзнився вiд своїх товаришiв величезним ростом, вдоволеним усмiхом i грубим срiбним перстенем з синiм камiнцем на пальцi. Цей урядник хвалився - так оповiдав вуйко - що його жiнка, за якою саме тепер "обглядається", мусить бути не лиш гарна, багата й освiчена, але й музикальна, бо вiн не "пожертвується" кому-небудь! Уявляючи собi його, як вiн iз своїми неповоротними рухами, iз своїм по найбiльшiй частi розiгрiтим лицем, трохи зизими[10] очима, шукає "музикальної" жiнки, я розсмiялась мимоволi вголос. Вуйко й тiтка скинули на мене оком. - I чому ти властиво смiєшся, моя кохана? - спитав вуйко в заостренiм тонi (дивна рiч), а тим часом тiтка звузила уста так сильно, що стали якоюсь ниткою. - Я так, вуйку; бо вiн такий смiшний в своїй претензiональностi! Самi знаєте, що вiн всiх розумiв не поїв, а проте такий вимагаючий! Але я властиво не повинна смiятися, воно бiльше сумно, як "смiшно"! - I з тими словами промайнув мiй погляд по тiтцi. - Що це знову за поетична заява? - спитала вона з зимним, iнквiзиторським поглядом. - Тепер дiвчинi годi вибирати, ждати на самих докторiв i професорiв. Нехай богу дякує, коли навинеться й хто-небудь та подасть кусник хлiба. Це тикалось мене. Спецiально мене. Мов поборена, опустила я через хвилю покiрно голову, а несказанно гiрке почуття проникло мою душу. - Це тобi, мабуть, не до смаку, що я тепер кажу, не правда? - говорила тiтка з притиском дальше. - Ти за його не пiшла би. Ну, на щастя, в такiм випадку мали би ми рiшуче слово сказати, а не ти. Ти ждала би, може, на якого зачарованого князя, - шкода тiльки, що їх уже нема. Врештi, я й справдi не знаю, що тобi дає причину грати роль якоїсь "гордої". Ти, мабуть, щоденної боротьби о кусник хлiба не бачиш, не розумiєш, думаєш, що все, що є, так само собою приходить? - Я, тiтко? Я?! - вирвалось менi майже окликом з уст. - Ти, ти! Ми не будемо вiчно жити, i ти не будеш мати все охорону й родинну стрiху. Наступить ще й така хвилина, коли з вдячнiстю будеш сягати за рукою такого "дурака"! - Нiколи, нiколи! - вiдповiдала я зворушено. - Ха-ха-ха! Нiколи! I для чого нiколи, коли вiльно спитати? Мабуть, тобi його становисько запiдле? - Становисько нi, але вiн сам, як чоловiк, не має для мене нiчого симпатичного. Вiн не має анi крихiтки, напр., "тонкостi" в собi. Чи ви нiколи не гадали, як страшно мусить житися при чоловiцi, котрому не можна вiддати нi серця, нi поважання? Тiточко! Я не могла би так жити! Моя натура, цiла моя вдача такi жаднi якоїсь - як би то сказати? - тонкої коректностi, якогось нiжного чувства... любовi... - Тут i урвала я. Це зiзнання, котре я, мов тайну, берегла в серцi, вихопилося менi проти волi з уст, i я того дуже жалувала. Я вiдвернулася вiд тiтки, щоби не стрiнутися з її холодними насмiшливими поглядами i щоби не помiтила, що я спаленiла... - I ти не соромишся такi слова говорити? Менi в лице i при вуйку? Двадцятилiтня дiвчина! А це що знов нового?! Та правда: хто годується таким трiйлом[11], як романи, тому годi iнакше говорити. Я не розумiю, що таке "любов". Я вийшла замiж, не хоруючи анiтрохи на ту поетичну недугу. Я вела порядно своє господарство, виховувала як слiд при божiй помочi дiти, доглядала мужа, але о любовi щось маячити, зiтхати за любов'ю? Менi видиться, що я мусила б тепер того й соромитися. Це чиста фантазiя. Коли б я не була вийшла за твого вуйка, то була б вийшла за другого. Вiн був порядний, спокiйний, соромливий молодець, а я така сама панна. Тому нас i бог злучив. В твоїм вiку я виховувала вже Мунечка, провадила вже сама господарство, а ти... говориш про любов! Та що, як собi хто постелить, так i виспиться. Ти вже доволi доросла, аби порозумiти, що добре, а що зле. - Воно так, тiточко... - вiдповiла я, усмiхаючись сумно. А бiльше i не сказала я нiчого. Якби я й цiлу нiч говорила, то все було би дурно. Не зрозумiли би. Лише до Лени полетiв мiй погляд, що сидiла недалеко тiтки. В цiй хвилi були в неї очi спущенi, а щоки горiли сильним рум'янцем. Я знала. Перший раз в життi вона не згоджувалася зi своєю матiр'ю. * * *_ По домашнiх роботах було нам, дiвчатам, вiльно займатись, чим котра хотiла. Лена плела якусь величезну скатерть "для себе", а я читала. Вона й тiтка мали дивний спосiб дивитися на мене, коли я бралася за книжку. Тiтка прибирала тодi напiвмилосердну, напiвнасмiшливу мiну, щоби опiсля з притиском вимовити слiвце "знов?" i мiй - сказати б - сумлiнний супокiй замутити. Лена скривляла не до наслiдування верхню губу, розсмiявшись коротко вголос, i плела з такою ревнiстю, з таким запалом дальше, мовби спасiння її душi залежало вiд того. Найбiльше займало мене питання жiноче. Нiхто не вiдчував так глибоко зависимого, нужденного положення жiнки, як я. Нiхто, здавалося менi, не думав стiльки над рiшенням його, як я. Менi снувалися прорiзнi думки в головi. Я бачила "питання жiноче" майже при кождiй нагодi, коли приходилося жiнцi терпiти. Тямлю, що, перечитавши Стюарта Мiлля, я плакала. З тої пори я читала з подвiйною пильнiстю. Свiдомiсть моєї низької освiти давила й корила мене сильно. Я постановила собi будь-що осягнути вищу освiту. Я була завзята, горда, честолюбива i не хотiла нi за що в свiтi бути тим "нiчим", о котрiм говорив Муньо з такою погордою. Я не хотiла, щоби менi аж мужчина надав смисл i значення. Рiвночасно рiшилася я в будучностi вiддати ту здобуту освiту в користь загалу. В найглибшiй глибинi мого серця говорив якийсь голос "вiддати жiнкам". * * *_ Свiте широкий! Який ти для мене, молодої, недоступний, яким муром обведений!.. Та що це я знов? В головi думки стрiлою мчаться. Що менi з ними самiй дiяти? Сама загадала, сама забула, сама, сама, сама... Щось з того, що вичитала або роздумала, оповiсти i кому другому? Адже ж я химерниця, i висмiяли би мене. А хочеться оповiсти, пояснити, як все в думцi складається, до чого дiйшла, чого би рада; як в душi не раз мов сонце зiйде... нi, як в нiй мов мелодiя укладається... В серцi так i заворушиться щось сильне, смiле. I я забуду все довкола себе. Гадки летять вперед, провадженi буйною уявою, аж слово якесь нараз вимкнеться впiвголос з уст. Тодi я з переляком пригадую собi, хто я й мiж ким я... * * *_ Був тихий вечiр у вереснi. З дому вийшли всi на прогульку, i я лиш сама осталася. Хутко настала в хатi тишина. Користаючи iз супокою, як звичайно, я взялася писати. Вже давно почала я писати статейку про положення жiнок найнижчої й середньої верстви, а цього вечора хотiлося бiльше нiж iншим разом списати придуманого. Скоро укладалися речення, здоганяла думка думку. Пишучи завзято, я почула себе немов iншою. Чулася i щасливою. "Боже великий! - подумала. - Може, я до чого й здiбна, може, ти дарував хоч крихiтку якого талану, може, моя маленька, малесенька праця порушить хоч в однiй душi одну струну! Чей не буде так, як казала тiтка, що з мене не вийде нiколи щось порядне! О, я не дамся, я буду пильно працювати над собою, щоби злетiти високо-високо! Так високо, щоби їх голоси не доходили до моєї висоти, а руки їх щоб не дотикали мене". По двох годинах вернулися з прогульки. Лена, розстроєна чогось, лягла ранше спочивати. Уклавши руки пiд голову, лежала недвижно в постелi. Я вийняла знов зошит i пробувала перший раз в життi писати при нiй, хоч її присутнiсть впливала на мене завсiгди лише пригноблююче. Менi хотiлося нинi конче докiнчити першу частину. Почавши писати, я забула небавом зовсiм, що, крiм мене, находиться ще хтось другий в кiмнатi. Хвилина за хвилиною минали. - Що ти пишеш? - спитала вона мене нараз рiзко. Я пiдвела з переляком голову i глянула на неї. - Ну? Що ж? - Ет! Щось там, - вiдповiла я потрохи змiшана. Менi стало так, якби мене хто на якiм лихiм учинку зловив. - Ти не переписуєшся прецiнь з нiким? - Нi. - Ну, так що ж ти пишеш? Може, ти поетизуєш? Пауза... - Чуєш? Ти! - Чи я маю перед тобою оправдуватися? - Що за дурна вiдповiдь! Ти не бачиш, що вже пiзно i що я хочу спати? Я втомилася. - Обернись до стiни та й спи! Вона скоро пiднялася й сiла прямо в лiжку. - Ти! Я скажу мамi, що через тебе не можу спати. Неспання шкодить красi, а я не маю охоти ходити з таким крейдяним лицем, як твоє. Але я тепер вже знаю. Ти, певно, мажеш якийсь стих. Любовний?.. Ха-ха-ха! Тебе на цiлiм божiм свiтi нiхто не бажає; ти не гарна!.. Я не вiдзивалася. - Бiдолаха з шiстьома срiбними старосвiтськими ложечками! Я задрижала вiд обиди. Як глибоко ненавидiла я її! Однак, не вiдзиваючись, я силкувалась остатися спокiйною. На хвилинку сховала я лице в долонi i стала пригадувати, що думала перше. Думки вiд її голосу, мов наляканi, розпорошилися. Вона смiялася роздразнюючим смiхом, а я чула, як менi пiдступала кров до лиця. - Вiд бабунi лишилася ще й цукерничка. Вправдi не срiбна, але зате дротована. Правдива старофранцузька порцеляна!.. Я все ще не вiдзивалася... - Чуєш? Я хочу, щоби ти згасила свiтло i лягла спати. Ти! Мене покинула нараз вся терпеливiсть, а пiрвала шалена пристрасть, З окриком дикої злостi вхопила я за зошит i шпурнула ним до землi. Серце товклося в менi до розпуки, i, згорнувши руки на грудях, глянула я на неї. - Чого тобi ще треба? - спитала голосом, що змiнився вiд зворушення. - Нiчого вiд тебе не хочу. Але скажи лучче, до чого та театральна поза? - Вона говорила в зухвалiм тонi, опiсля мов пригадала собi щось i додала: - Чому у тебе розплетене волосся? Я вiдвернулася вiд неї, не вiдповiдаючи нiчого. - Я хотiла би знати, для чого в тебе розплетене волосся, - домагалася вона знов. - Для чого? Бо розплетене не важить так тяжко, так менi здається... Може, й це не дає тобi спати i шкодить твоїй красi? Її очi заiскрилися. - Так ти гадаєш, що ти красна? Пожди, я знаю добре твої думки. Ти огидна, причаєна кокетка! Ти хочеш удавати якусь "русалку", вправляєшся в якусь видуману безсоромну роль, може, Гейневу Лореляй? Ти його раз у раз читаєш, хоч мама вже кiлька разiв казала, що Гейне не є для молодих дiвчат. - Нараз розсмiялася. - Справдi, це рудаво-золотисте волосся, зеленявi "морськi" очi... Знаєш що? Спродай цукерничку, купи собi арфу i гребiнь i йди мiж нiмцi. Не знаю, як я в тiй хвилi виглядала i яким поглядом подивилася на неї. Уст створити не була я годна i на одно слово - нi! Але коли я пiдняла руку, щоби притиснути її до розпаленої голови, Лена з переляком сховалася пiд ковдрою... По хвилi згасила я свiтло i кинулася сама в постiль... Глухий бiль, неописане огiрчення обняли мене, i тихi стони виривалися з моєї грудi. Пощо кинула мене доля в життя, помiж тi пiдлi, тупi душi - нi! помiж гiєни, що не мають нi чувства, нi розумiння для шляхетнiших зворушень серця!.. Однозвучне цокання годинника переривало тишину малої кiмнати, а свiтло мiсяця лилося вiкном, устелюючись срiбними, матовими пасмами на помостi й стiнi. Трохи згодом бачила я, як Лена вилiзла нишком з постелi й забрала роздертий зошит до себе. Очi мої стулилися. Я аж надранком заснула. Менi приснилася надрейнська русалка Лореляй. Вона нiби сидiла десь на скелi над водою, перебираючи золотi струни своєї арфи. Спадаюче на груди й плечi волосся здавалося на сонцi червоним плавним золотом. Її погляд напiвсумовитий, напiвбайдужий був звернений у безнадiйнiм очiкуваннi в синяву далечину. Я стояла в лодцi, що колисалася на хвилях, i разом з шумом моря виспiвувала далеко лунаючим голосом Гейневу пiсню про Лореляй: Iсh weib night, was soll es bedeuten, Dab ich so traurig bin Ein Marchen aus alten Zeiten, Das kommt mir nicht aus dem Sinn[12]. Вона схилилася. Через хвилину дивилася на мене довгим смутним поглядом, а опiсля впустила вiльним рухом арфу в воду. Легко, мов стрiла, понеслась тая вперед, колисалася, полискувалася в водi, мов та золота рибка. Я поплила за нею. Бистро несли хвилi мою лодку. Вони тиснулися жадiбно круг неї, росли, змагалися, сягали за мною, аж я лякалася. За мною хвилi. Цiлий безконечний простiр - одно i те саме, куди не гляну, самi хвилi. Вони шумлять, борюкаються, гомонять, смiються. Смiються потайним, роздражнюючим, майже знайомим смiхом. В мене тисяча думок. Цiлий рiй дум. Що гонить за мною? Де спинюсь я, куди жену я? Десь далеко передо мною полудневий край. Я ще дитиною чула щось раз про його красу. Вiн ясний, золотавий, мов те сонце; манить зеленими пальмами, блакитним склепiнням... Я би злетiла туди!.. - Почерез море, - гомонять хвилi i колишуть, заливаються попереднiм чудним смiхом. - Почерез море, - долетiв через воздух, немов сонний бренькiт, голос арфи... - Почерез море... * * *_ З тої пори я не можу писати. Життя моє затроюється з кождим днем систематичнiше. Лиш читати ще можу, того вже не можуть менi заборонити, бо вуйко обстає за мною. I так я читаю, буду читати. Я не дамся добровiльно кинути в пiтьму. Не дамся, пiзнавши раз свiтло правди, затоптати грубiй, тупiй, бездушнiй силi. Цих кiлька словець пишу крадькома. Я би того не чинила, та менi бачиться, що удавилася б своїм горем i своїми власними чувствами, не висказавши чи властиво не виллявши їх хоч у мертвий зошит. Спрятавши обережно зошит в скриню (колись бабунину), менi неначе полегшає на серцi. Смуток щезає на якийсь час. Я повеселiшаю. Не боюся нi морозячих, проникаючих поглядiв тiтки, нi злосливих докорiв решти рiднi. Переконання, що я не роблю нiчого злого, що сторонюся вiд всякого бруду, що через мої уста не переходить нiколи, нiколи лож, - додає менi сили дивитися на своїх гнобителiв не поглядом ненавистi, але поглядом повним, довгим i майже спокiйним... * * *_ Я часом мрiю об тiм, як би я була раз на великiм прегарнiм балу, де все блистiло би, красувалось рiзними барвами, якоюсь чародiйною красою, де товариство було би саме пишне, вибране, якiсь прегарнi женщини й мужчини в рiзних строях[13]. Прекрасно вбрана, в строю, властивiм лише моїй iстотi, красна, мов сонце. Я не бажала би слiпити своєю красою - о, нi! - я хотiла би лише бути красою: прояснитись нею. Краса жiнки не повинна бути лише на те, щоби викликувати любов... а коли була би вже лише на те, так нехай би в менi залюбився якийсь такий, що не любив ще перед тим нiякої женщини. Я не хотiла би, щоби за мною сягнуло нараз сто рук, зрозумiлись на менi всi. Нi, лише один нехай би вiдгадав мене, мов ту загадку. Це смiшна мрiя! В моїй душi повно мрiй, багато образiв, барв... Коли би я вмiла музику, котрою впоююся, то укладала би все те в мелодiї. Декотрi з них було би дуже, дуже трудно вiдограти... * * *_ На заходi, на гранчастiм верху зеленої гори стоїть столiтнiй одинокий дуб-великан. Височенний, сильний собi, гордий такий! Коли сонце зайде за гори, а небо ще мов огнем палає, вирiзується вiн виразно на нiм. Дивлячись туди, здається менi, що вiн рушається, що прикликує мене незамiтно до себе, й мене тягне до його дивна, дивна туга. Вiн там стоїть сам, а я тут. * * * Як страшно самотньо жити! Нi, лучче сказати, як страшно жити вслiд за другими! Лена з родичами вiд'їхала. Забралися всi до Л., до якоїсь своячки на весiлля. Я лише з маленькою Катею осталася дома. Воздух весняний провiває, а мене обгортає туга за людьми, за життям! Мене опускає вся терпеливiсть. Я чогось не можу нi читати, нi писати. Я хiба гралася би звуками, але мене музики не вчили. Все мене болить, все дразнить. Хвилями опановує мене глуха лють. Я чуюся скованою, коли я жити бажаю. Жити якимось iншим, повним, яснiшим життям! Iсусе Христе, чи ця вбiйча одностайнiсть безконечна?! Так лучче вже як-небудь, аби лиш iнакше жити, нiж так гнило, без цiлi старiтися, без душi, без смислу. Це просто ростинне вегетування, хвилями перерване тихим зойком борби за iснування!.. II Недавно Лена вернулась з родичами додому, а вчора принесла вже й новину, котрою заiнтересувався цiлий дiм. Вiд трьох рокiв мешкає бiля нас багатий надлiсничий з донькою. Познайомившися з нами, живе з вуйком у великiй приязнi, а донька його Зоня, гарна, енергiчна, бистроумна дiвчина, єсть найлiпшою товаришкою Лени. Спершу видiла лише мене. Зi мною говорила, менi звiрювалася, мене до себе запрошувала, щохвилi прибiгала. Лени наче й не замiчала. Разiв зо три лучилося Ленi вiдвiдувати її без мене. З того часу Зоня наче не та сама супроти мене. Похолоднiла, стала горнутися бiльше до Лени, усмiхалася iронiчно, коли я виявляла деякi зi своїх поглядiв, а остаточно дiйшло до того, що ми одна другiй осталися лише якимись "добрими знайомими". Знать, не умiю собi зискувати людей, як тiтка каже. Не так, як Лена. Вона вмiє i приговорити, присiсти, попросити, i засмiється в потребi, i заплаче, а яка вже ввiчлива! Не раз мало пiд ноги не пiдстелиться. Я - нi. При чужих стаю чогось неспокiйна, наче боюся їх доторкнути й словом, щоб не зав