дала якого болю, або щоб вони мене не дiткнули чим. Зворушуся нi з цього, нi з того, особливо коли почну щось оповiдати... Така вже якась неспосiбна... - Коли говориш, - критикують мене, - то, замiсть другому в очi дивитися, дивишся бог знає куди йому понад голову або голову вiдвернеш, а очi твої лише так по свiту блукають! Нi! Я неспосiбна. Бiльше уже з панною Марiєю згоджуюся, з старою гувернанткою Зониною. (В Зонi мати умерла). Вона така лагiдна, нiжна. Голос у неї наче оксамитний, а сама дрiбна, фiлiгранова. Лише нервова до крайностi й вразлива. Подивляю не раз її терпеливiсть, бо Зоня деколи така жорстока, або її батько такий скупий!.. I принесла Лена новину вiд Маєвських, що повернувся їх молодий свояк з Морави, де пробував два роки в якогось фабриканта за домашнього вчителя. - Цiлий дiм у воєнному настрої, - оповiдала. - Надлiсничий захмарений, Зоня гостра, мов бритва, а пан "братанич" хоч i привiтнi, але такi вже неприступнi, що крий боже! Не знати, що це в них стрiлило; однак видко, що молодий тому причина. Та з часом я таки довiдаюся, о що їм пiшло. Коби лише скорше той вечiрок. Ми пiдемо, мамочко, правда? - Пiдемо. А ти подивилась би завчасу на свою рожеву сукню, Леночко; може, треба дещо вiдсвiжити або й докупити чого... - Подивлюся, мамочко. А Наталка що вбере? - Наталка? Їй би вбрати ту темно-понсову[14] сукню, що переробила з моєї. Вона лежить на нiй складно i єсть їй до лиця. Тепер нема за що купувати другої. Вона це сама знає. - Знаю, тiточко, й вберу, котру скажете. Менi байдуже, яка вона собi там, чи ясна, чи темна. Менi на думцi панна Марiя. Чи й вона в воєнному настрої? Раз якось давно сказала менi, що любить того "братанича" (вiн зветься Василь Орядин), наче рiдного сина. * * * Нинi бачила я Зониного свояка перший раз, хоч вiн, як чую, переходить дуже часто попри наш дiм. Вiн високий, стрункий i, як менi видиться, смаглявий. Його рухи повiльнi, Лена каже: "симпатичнi". * * * (По вечiрку)._ Була справдi в темно-понсовiй сукнi. Нещаснi рудавi довгi коси, котрих нiяк не можна по-модному на головi укласти, спадали свобiдно на плечi. Не знаю, чи моє "крейдяне" лице, що того ж вечора, як тiтка казала, вiдбивалося мов "безкрове" вiд темного тла оксамитного Меdiсis-ковнiра - довело Лену до розпуки i злого гумору, чи, може, моя довга сукня, що без шелесту волiклася за мною? Вона усмiхалася з нервовою злобою, коли нашi погляди стрiчалися. - Ти навiть i сукнi не вмiєш в руцi держати так, як треба, - казала вона. - Волочиться за тобою, мов яка гадина, i денервує. - Нехай волочиться! Менi невигiдно держати її раз у раз в руцi. - Так? Але ти певно над тим не думала, що сукня через те руйнується! - Руйнується так само, як i твоя. - З моєї не будуть вже бiльше нiчого робити, а з твоєї має ще бути ковдра. Врештi, можеш її нiвечити, з неї має бути ковдра для тебе, а не для мене! - Менi не треба з неї нiчого, - вiдповiла я. - Менi бабуня оставила двi широчезнi шовковi сукнi з виразним наказом, щоби я собi з них дала колись зробити ковдри. - Гадаєш? - кликнула вона насмiшливо, пiдносячи високо брови вгору. - З тих шовкових суконь дасть мама менi поробити ковдри! Мама каже, що тобi лишилися по бабунi срiбнi ложечки, i що я мушу також мати якусь пам'ятку по бабунi, як ти, бо я так само її внучка! Я усмiхнулася. Скiльки разiв приходилося менi чути, що та "проста баба з мiщанськими манерами" не була "жодною бабунею" i що її лише соромилися! А нараз така змiна в поглядах! - Ти справдi накривалась би ковдрами з суконь бабуниних? - спитала я iронiчно. - А що важнiше, ти забирала би їх вiд мене? I ти i тiтка, ба навiть i наша стара кухарка знає, що бабуня оставила їх менi! - Справдi, тобi? - накинулася вона на мене. - А похорон за що справилося бабунi! Ти гадаєш: даром? Спитай лише в мами: вона тобi зробить докладний рахунок. Врештi, я би тобi радила навiть о тих сукнях мамi й не згадувати. По-перше, що це й так на нiчо не здалось би, бо їх уже нема дома - бачиш, серце, ще вiд часу, як ти ночувала через тиждень у панни Марiї, коли вона пробувала сама дома - а по-друге, ти знаєш, що мама не зносить опозицiї, а вже найменше вiд тебе! В менi кипiло. Вже й як я знала грубостi й самолюбство тiтки та її дiтей, однак цього не надiялася нiколи. Не надiялася, що вона порахує видатки за похорон своєї тещi, моєї дорогої бабунi, котра була без рiзницi для всiх добра й щира, котра подарувала тiтцi ще за життя стiльки речей, знаючи її захланнiсть, щоби вже тим успособити її добре для мене! Та ба! Бабуня помилилась i цим разом щодо неї. Вона вiдтягала видатки, котрi поносив сам один вуйко, з мого мiзерного майна, котрим я дорожила лише тому, що воно походило вiд осiб, таких менi дорогих. Я була обурена до крайностi, однак вiдвернулася вiд неї з погордою й не сказала нiчого. "О бабусенько! - подумала лише гiрко. - Коли б ти знала, що тут дiється, ти в гробi обернулася би!" Бабуня лишила дiтям окремо "пам'ятки". Хлопцям рiзнi речi по дiдовi, котрий був капiтаном, а Ленi й Катi по перстеню. Вони висмiяли все це, зрозумiвши раз, що їх мати погорджує тими речами, котрi, щоправда, не були самi собою надто вартiснi, але цiннi тим, що їх дарувало щире серце доброї старушки. Чому ж їм тепер захотiлося "пам'ятки"? I то якраз суконь погорджуваної "простої баби з мiщанськими манерами"? Та я це зрозумiла. Тiтка не була дурно нiмкенею; а нiмкенi не без причини вважаються славними газдинями, такими, що числяться в потребi i "з атомами"! Сукнi, полишенi менi бабунею, були з тяжкого, коштовного атласу, який тепер дiстав би лише за грубi грошi. Ковдри з такого атласу - це чистий "капiтал". Так i чому не придбати його своїй доньцi? Яким же правом i яким способом? Це вже рiч маловажна. Як практична жiнка i як нiмкеня любувалася вона лише у фактах. - Ти нинi, очевидно, в дуже святочнiм настрої, - почала Лена знов по короткiй хвилинi, пiд час котрої я перемагала в собi гнiв i обурення, а перейшовши попри неї, не глянула навiть в ту сторону, де стояла. - Ти ступаєш так гордо, мовби ти справдi була яка Медiчi або Стюарт. Ха-ха-ха! Але вони мали, певно, бiльше кровi в лицi й не мали рудого волосся... Воно тобi все не поможе! - просичала врештi явно. - Один кадриль дасться тобi взнаки, а може, не будеш його й зовсiм гуляти[15]. Ми ж прецiнь знаємо, що за тобою молодi хлопцi не дуже рвуться. А ти так зараз впадаєш в очi, коли не гуляєш... Ти така велика - i ми мусимо за тебе встилатися! Менi ударила кров в лице. - На чиє бажання йду я? - спитала я. - Розумiється, що на бажання тiтки й вуйка! Вони мають з тобою добрi замiри: та лише ти, бач, якась така нещасна! Я усмiхнулася гiрким смiхом. Угадала!.. Вступаючи в залу, спостерегла я мимоволi вiдразу Зониного свояка, чи як його там звуть, Орядина. Вiн стояв при дверях салону з кiлькома панами й розмовляв. Переходячи попри його, я почула його погляд на собi. Опiсля ми глядiли посполу на себе. Його погляд вражав мене, а, як менi здається, мiй його. Ми мовби боялися себе. Вiн гуляв дуже мало й майже лише з Зонею та Леною. Вони обi були нерозлучимi. Його лице смагляве, пригадує тип полудневий. Раз здавалося менi, що мушу доконче обернутися; обернувшись, стрiтилася з його поглядом. Перелякана тим, вiдвернула я очi в противну сторону зали, зворушена чудним чуттям. Помимо музики й танцiв, помимо бесiди з рiзними знайомими, давила мене якась нудьга, якийсь сум. В глибинi серця немов болiло мене, що вiн не зблизився до мене анi одним кроком. - Якi ви нинi гарнi! - сказала менi раз тихесенько панна Марiя. - Наче та надрейнська золотоволоса русалка Лореляй, лише чому ви такi втомленi й сумнi? Коли б я не знала обставин, серед яких живете, то подумала би, що тужите за кимсь. Вона всмiхнулася любо, а я здвигнула байдуже плечима. - Менi всi байдужi, а щодо втоми, то я вийшла вже з дому прибита. - А з ним гуляли ви? - спитала нараз живо, мов пригадувала собi щось. - З ким? - З Орядином. - Нi. - Ах! Так пождiть, я познайомлю вас з ним зараз. - Вона й встала, щоби пiдiйти до його. Вiн саме в цiй хвилi стояв нахилений до Зонi i слухав уважно, що вона йому говорила. - Панно Марiє, нi! - кликнула я стиха. Вона подивилася зчудована на мене. - Оставте, прошу! - просила я її з притиском. Вона дивилася через хвилину мовчки на мене. - Якi ви гордi! - вiдповiла опiсля. - Ви хотiли би, щоби вiн сам прийшов? - Сам. - Але ж бо ви не знаєте, який вiн не раз несмiливий. - Я не знаю, але дайте спокiй! I вона дала спокiй, вiн не прийшов, а мене обгорнуло якесь сумне вдоволення... * * * Я дивлюся кождим разом за ним, коли переходить попри наш дiм. А йде вiн звичайно мiж п'ятою й шостою вечором. Недавно казала тiтка вiдчинити одно фронтове вiкно; я вiдчиняю, а вiн наче з землi вирiс - надiйшов! Як же я сполохалася! Я не тямлю добре, як воно склалося, але вiн поздоровив мене. Менi здалося, що, здоровлячи, спаленiв. Впрочiм, справдi не знаю. Менi самiй зробилося гаряче, мов полум'ям обдало лице, i я сама змiшалась. Тепер вiдступаю вже вiд вiкна, коли бачу, що вiн iде. Вiн не смiє мене видiти. Не смiє! Оногди, вже по тiм поздоровленню, замiтила я, як вiн, переходячи попри наш дiм, повернув ледве-ледве замiтно голову легесенько саме до того вiкна, де я тодi стояла. Пощо вiн мене здоровив? Адже ми собi незнайомi, а то й зовсiм незнайомi... * * * Одна наша знайома, вдовиця по якiмсь суддi, оповiдала тiтцi, що Орядин дитя "любовi" якоїсь своячки надлiсничого, доньки українського православного священика, й якогось музиканта. - Але не думайте, дорога панi професорова, - оповiдала вона, - що вiн був з тих славних угорських циганiв-музикантiв, межи котрими стрiчається не раз справжнiх князiв щодо багатства! О, нi! Вiн був український циган i походив з Глиницi. Це сiльце на Буковинi вам звiсне, там бiльше циганiв, як мужикiв. Українських циганiв, панi професорова, на те кладiть увагу! Граючи, видобувся вiн на капельмейстра глиницької банди[16], а що був добрим українцем, то її батько, священик, приймав його з патрiотизму частiше в себе i з часом, дорога панi, з часом... - Тут вона урвала, закiнчивши оповiдання злобним, придавленим смiхом... Не знаю, з якої причини прокинулося в моїм серцi чувство ненавистi супроти оповiдаючої вдовицi, її вважали всi знайомi "доброю" жiнкою. Вона, може, й була справдi доброю, та я почула нараз ненависть до неї. її спосiб оповiдання викликав в мене жаль до неї, чого я їй нiколи не забуду. - В циганi! Помiркуйте лише собi, дорога панi професорова, в простiм якiмсь музикантi! Таже я би... Матiнко божа!.. I то, бачите, - говорила вона дальше, - донька чесних людей, донька священика! О неї мав старатися[17] якийсь заможний купець, але вона про його й чути не хотiла. Вкiнцi був вiн ще настiльки зухвалий, що ставився перед панотця й просив о руку доньки. Тодi мала збутися страшна сцена. Однi оповiдали, що проступника вигнали таки зараз кудись, другi, що мати вступалася дуже за донькою i що вiн з нею одружився, лише що вона скоро померла, давши дитинi життя. Iншi кажуть, що вона його сама просила покинути її, а потiм i отруїлася сiрниками. Ат! хто їх там знає, де правда? Вона була ще дуже молода. Мала ледве дев'ятнадцять рокiв. Боже, боже! - додала згодом згiрдливо. - Таке молоде, а вже таке зiпсоване! Хто знає, що з неї було би ще зробилося, якби була жила; а так смерть зробила одним замахом всьому кiнець. - А чиє ж вiн iм'я має? - спитала тiтка цiкаво. - Таже бачите: iм'я батечка свого гiдного. - Отже, мусили-таки побратися? - А бог їх там знає! Щодо мене, то я гадаю, що справдi побралися й що вона його опiсля просила покинути її, а сама взяла та й отруїлася сiрниками. Це, бачите, я тому так думаю, що вiн зараз по її смертi кудись забрався. Без причини був би не забирався. - Та куди забрався? - спитала тiтка. - Таже бачите: до Молдави. Хтось-то говорив, що вiн зiбрав собi нову банду та й чкурнув туди з людьми, що йшли в Молдаву на роботу. - I не вернувся вже? - Не вернувся до нинiшньої днини. - А дитина? - Дитина росла коло дiда та баби; коли ж панотець помер, а дитину треба було вже доконче посилати до школи, скликала стара раду. Якийсь первий брат музиканта, бездiтний мужик-газда, наперся взяти дитину за свою. А надлiсничий, свояк небiжки, i собi намiгся взяти хлопця. "Воно, - казав, - менi ближче, як тобi. Врештi ти кажеш, що не зробиш з нього пана, лише газду; ну, а менi, може, бог допоможе вивести його на щось лiпше, як на простого газду". Той собi, а цей собi! Брат музиканта, розказують, був тодi дуже лютий. "Тобi, - каже, - сиротинського гроша забагається, що йому панотець оставив, а не дитини. Тебе цiлий повiт знає, який ти захланний! Ти виховаєш його так, що вiн буде своєї родини соромитися, що буде так само кров з мужикiв ссати, як ти i тобi подiбнi. А я не так хотiв його повести. Та нехай дiється божа воля! Час покаже, хто мав лiпшi намiри, чи я, простий селянин, чи ти". Розлютився та й вiд'їхав. А надлiсничий взяв справдi хлопця до себе, виховував, посилав до школи... - А той що? - Мужик той? Бог його знає, що. I не приїздив бiльше й не питав. От дурний мужик, хотiв щось перед свiтом показати. Стара попадя теж не хотiла йому дитини дати, тому що вiдразу сказав, що не випровадить хлопця в "пани". Казала, що не дасть дитини своєї доньки на "пастуха". От таке-то, люба панi професорова. Цiла комедiя! - Ну, це вже правда, - обiзвалася тiтка, - що це дуже поетична легенда. - Але видите! - почала знов по хвилi вдовиця. - Менi все здається, що вони, нiби надлiсничий i Орядин, не дуже-то любляться. Через цiлий час, як Орядин пробував на Моравi, не приїздив анi раз його вiдвiдати. Впрочiм, це знаєте й самi, бо живете з ними в сусiдствi i як одна родина. - Та нi, не приїздив! Це вже може бути, що не любляться. Надлiсничий i Зоня майже нiколи про його й не згадували. Лише стара гувернантка розпадається над ним, - розповiдала якось ще давнiше Зоня. Я цiлу тоту панну Марiю, правду сказавши, не дуже-то зношу, ласкава панi. З тими її "нервами"... їй-богу! не раз мене чорт бере! Бувши на мiсцi Маєвського, я була би їй вже давно за всю тоту її науку подякувала! - А ви нiби як думаєте, люба панi професорова, що надлiсничий як, буде її вiчно в себе держати? - вiдповiла вдовиця. - Вiн мав навiть десь казати, що скоро лише доньку замiж вiддасть, то зараз жениться вдруге. Пощо ж йому тодi старого толуба дома держати та пусто й дурно годувати? Нинi на свiтi гiрко жити, а вона й так не займається дома нiякою роботою. От залежить той цвiкер[18] на нiс, прижмурить очi та й зiгнеться то над одним столом, то над другим, а там часом нiби й до пекарнi загляне. Справжнiм господарством займається Зоня сама. - Ну, так до чого ж йому гувернантка? - спитала тiтка. - Та це лиш так, бачите, от для форми, щоби нiби якась старша женщина дома була. Уже чого вiн для Зонi не зробить, не стерпить, - так її любить, що боже! Але-бо й є за що! Вона жвава й розумна дiвчина; мабуть, скоро навинеться їй жених. - Авжеж! - Тут тiтка зiтхнула. - Тодi нехай панна Марiя йде до свого любимця, - докинула вдовиця. - Та так! Бо й куди ж їй подiтися? Хто вiзьме на службу стару гувернантку? А вiн, як чую, й так хоче вийти на великого пана. Чую: хоче бути адвокатом. Чи ви не замiтили, панi, як вiн гордо голову носить? - О, гордо, гордо! Вiн знає, що є гладкий хлопець. - Гладкий? Ха-ха-ха! Ви щось мов не довиджуєте добре, панi! - Ну, щодо того, то, може, й справдi старi очi не довиджують добре. Але я чую, що надлiсничий хоче, аби вiн покинув студiї юридичнi та й вступив на теологiю. Воно й не було би зле, - фiлософувала стара. - Нехай вступить в стан божий i молиться за грiхи своїх родичiв. Йому, правду сказавши, i нема iншої будучностi; по нiм видно на перший погляд, що вiн мiшаної раси. Боженьку, боженьку! - зiтхнула. - Якi ж то не раз люди на свiтi бувають! I при порядних родичах виросте, i вивчиться, а навинеться яке-таке, а воно й розум утратить! - Тут i урвала вдовиця, зiтхнувши протяжно, глибоко. Опiсля поправила окуляри на носi, уста знизились в кутиках, i вона почала так скоро плести панчоху, що дроти лише мигтiли. Тiтка пiдвела голову, погляд її спинився чомусь проникливо на менi. I до сьогоднiшньої днини не можу я догадатися, що той погляд мав менi сказати. Пам'ятаю лише, що мої уста мимоволi затремтiли згiрдливо й що я вийшла з кiмнати. Переступаючи через порiг, повернула я ще раз голову за "доброю" вдовицею. її погляд стрiтився з моїм. Глибокий, чигаючий погляд. В тiй же таки самiй хвилi опустила вона руки з панчохою на колiна, присунулася ближче до тiтки - i я чула iнстинктивно, що тепер почнеться обмова моєї особи... * * * Я його вже два днi не бачила. А нинi так хотiла його побачити! Надворi прегарна, ясна, зориста нiч, що своїм чарiвним спокоєм викликає дивну тугу з усiх закуткiв серця; i саме перед моїм вiкном завис мiсяць над горами, тими темними, мовчазними великанами, низько-низенько, що видиться: рукою би його досягнув. Орядина не дуже люблять дома. Менi здається, що я мала би йому багато що оповiдати. Мене обняла нетерпеливiсть, туга; я смiюся сльозами, а плачу радiстю... перенятим плачем! Чому це так? Боже мiй, чому! Але я не чуюся нещасливою, як перше, о нi! Я щаслива! Я знаю, як вiн зветься. Вiн зветься - Василь. Василь! - це гарне iм'я. * * * Ми ходили вчора з Леною за орудками[19] для тiтки в мiсто, i нам лучилося бачити його. Чим ближче вiн до нас надходив, тим менше могла я говорити. Думки розлiталися менi в головi, мiшалися чомусь; а коли надiйшов уже зовсiм близько, то я замовкла цiлком. Певна, що поздоровить нас, я пiдвела очi, i вiн справдi нас поздоровив. Його погляд спинився на менi так... сама не знаю, як! Я вiдчула його так, як не вiдчула ще нiякого погляду досi. Вiн минав по моїй сторонi, а менi навинулась думка, що вiн змiнився в тiй самiй хвилi. Який же вiн гарний! * * * Ми познайомилися. Воно склалося так: вiд кiлькох днiв пробував у нас один товариш вуйкiв, професор з Р., на iм'я Лорден. Бажаючи його з своїми тутешнiми товаришами познайомити, велiв вуйко нам всiм надвечiр зiбратися й пiти в мiський город[20]. Туди сходились всi знайомi. Вечiр був прегарний, воздух свiжий; в городi грала добра музика i, увiйшовши туди, застали ми вже велику громаду гостей. Я була нинi - як Лена казала (вона була в незвичайно ласкавiм настрої) - "неприступна". Якась томляча туга загнiздилася менi в серцi. Зi входом в город опанувало мене легке, на лихорадку подобаюче зворушення. Цiкаво обвiв мiй погляд групи людей: першi, другi; стрiв знайомих; звичайнi лиця, а нинi начеб нуднiшi, як звичайно. Пiшли далi, - я все роздивляюся. Нараз стиснула мене Лена за руку. - Ходiм туди! - кликнула втiшно. - Он туди, близько альтани! - I, звернувшись живо до тiтки, шепнула їй кiлька слiв до вуха. Менi причулося iм'я Зонi, i я глянула на вказане мiсце. Пiд величезною, добре менi знайомою липою сидiв надлiсничий зi своїми "жiнками", а бiля них один молодий судовий практикант, Ленина i Зонина "тайна". Тiтка звернулася туди, а ми обi за нею. Дуже живо й дуже галасливо вiдбулися привiтання. Не побалакавши ще як слiд, найшли десь уже й причину до найсердечнiшого смiху. Роздiлились коло двох столiв i посiдали. Лена немов знов зрослася з Зонею, а молодий урядник i собi сiв бiля їх, веселий i ласкавий до Зонi, хоч Лена горнеться бiльше до його. Побачивши мене, що стою ще нерiшена, до кого прилучитися, Зоня обзирнулася довкола себе. - Де Василь дiвся? - спитала бистро. - Василю! - кликнула нетерпеливо, а трохи згодом вiддалилася вiд нас, розглядаючися на всi сторони живо. Вiдчувши, о що рiч iде, менi стало нiяково, i я була готова пiдiйти до панни Марiї, але тут схопила мене Лена за руку. - Пожди, - мовила, - не бачиш? Зоня хоче тебе познайомити з Орядином. З ним лучче забавишся, як з панною Марiєю, вiн i так казав менi колись-то, що рад би тебе пiзнати. Панна Марiя розбесiдувалася так живо з професором Лорденом, що було би нечемно переривати їм бесiду! - А я таки пiду до неї, - вiдповiла я холодно. Я вже зрозумiла, чому й вона бажала мене позбутися, бажала знайомства мого з Орядином. Вона не любила мене коло себе, коли який мужчина зближався до неї. Зонi вона не боялася, бо була гарнiша вiд неї. Тепер вона держала так сильно мою руку, мов клiщами. - Яка ти! - смiялася насилу. - Мабуть, нинiшнiй комплiмент Лордена, що подобаєш з твоїм волоссям на Лореляй, сподобався тобi так, що ти хотiла би його ще раз почути? А от дивись, там вже iде Зоня. - I справдi почувся десь Зонин голос бiля нас. - Я би лише рада знати, - гомонiла вона, - чому ти нас покинув! - Невже ти за моїм товариством скучала? - чути було вiдповiдь трохи iронiчну. - Ет! що ти плетеш! Я хочу тебе познайомити з панною Наталiєю Верковичiвною. От що! З нами ти й так нудишся. I в тiй-таки хвилi станула з ним передо мною й познайомила нас. За хвильку й заки ми ще вспiли промовити до себе хоч слово, зникли всi троє так скоро, якби в землю запалися. Ми осталися самi. Я була змiшана й не знала, що промовити. До того здавалося менi, що тiтка, котра недалеко сидiла, пiдслухує кожде моє слiвце, слiдить за кождим моїм рухом i загомонить кождої хвилi по-свому на мене. Та цим разом я, мабуть, помилилася. Саме в цiй хвилi розлягся вимушений смiх її, а з ним злилося i вуйкове добродушне, широке "ге-ге-ге!". Забава лилася там, очевидно, веселою струєю, й менi не було чого боятися. - Не погуляти б i нам трохи по саду? - спитав вiн, запинаючи свої рукавички надто скоро. - Добре! Ходiм! I ми пiшли вiльною ходою вперед, бiльше розглядаючись, як бесiдуючи. Переходячи попри "наших", задержався вiн на хвильку, бо панна Марiя хотiла йому щось сказати. - Вiдшукайте, Василечку, Зоню, бо я її нiде не бачу. Як забралися всi троє, так i пропали. Я боюся, щоби не перестудилася в своїй легкiй одежi. - Лишiть їх, панно Марiє! - перебила тiтка скоро. - Лишiть їх! Не знаєте? Молодiж чується свобiднiшою, коли не бачить надзорцiв над собою. Нехай бавляться! Лишiть їх, пане Орядин! Орядин склонився мовчки, а я закусила уста, на котрi закрався насилу усмiх. Менi говорила тiтка неустанно, що оставатися дiвчатам без старших в товариствi молодих мужчин - то найгрубше переступство супроти доброго смаку, а тут... - Еге! пане studious[21]! - почувся десь за моїми плечима немилий голос професора Лордена. - Це справдi ви, Орядин? - А я, я! - вiдповiв цей, обзираючись з немалим зчудуванням i мов немило вражений. - Гм, з Морави? Гм, та чому не подасте їй (вiн кивнув головою на мене), тiй Лореляй, рам'я[22]? - Якi вже в вас дивнi вигади, пане професоре! - вмiшалась тiтка. - Вже цiлком перехрестили нашу Наталочку... ха-ха-ха. - Еге, гм, еге! - воркотiв вiн пiд носом, пiдкручуючи свої сивiючi вуса i не зводячи з мене анi на хвилину своїх блискучих малих очей. Вiдопхана тiтчиним смiхом i тим його поглядом, вiдвернулась я вiд цiлого товариства i пiшла звiльна вперед. За кiлька хвилин опинився й Орядин бiля мене. - Iй-богу! - говорив, ступаючи скоро поруч мене. - I не надiявся нiколи побачити тут оцеї мумiї з Р. Що вiн тут робить? - Вiн у нас. Приїхав на кiлька днiв до вуйка. А ви знали його теж давнiше? - Чи я знав! Вiн був моїм професором. Ми ненавидiлися - страх! Я його за те, що "пiк" за греку[23], а вiн мене, як говорив, за мою "зухвалiсть". Як же вiн вам подобається? - I при цих своїх послiднiх словах розсмiявся сам. - Несимпатичний. Робить враження причаєного; впрочiм, не люблю оставатися з ним сама. Вiн усмiхнувся, поглянувши десь далеко вперед себе. - Причаєного, кажете. Це було би ще о нiм лагiдно сказано. Вiн чоловiк без серця, без душi, мстивий, а до того консерватист до смiшностi. Не знаєте, чи живе ще його жiнка? - Живе. Але вiн жалiвся, що дуже хора i що пробуває вже довший час з дитиною у своїх родичiв. - Бiдна! Вона була така гарна й така лагiдна. Вiн коли тiльки прийшов зi школи в злiм настрої, то все починав з нею сварку. Ми, хлопцi, всi о тiм знали. Вже замучив її, мабуть, зовсiм; їй i так не було багато потрiбно, вона була нiжна, мов та паутинка... - Вона має бути далеко молодша вiд його, споминав вуйко. - Молодша. Вiн оженився трохи пiзно. Чи ви розмовляли з ним довше? - Нi, а потiм...менi не хочеться того слухати, що вiн менi говорить! - Вiн зве вас Лореляй, - закинув Орядин. - I не мав що лiпшого придумати! - вiдповiла я, мимоволi сердито. - От... нiмець! Вiн усмiхнувся. - Не говорити б нам лiпше о чiм iншiм? - спитала я. - I я так думаю. Не люблю про його згадувати. Може би, ми де-небудь сiли? Город малий, приходиться лиш другим з дороги уступатися, а тим лише втомитеся. Саме проти нас, пiд кущами турецького бозу, стояла лавка, з свiтлом поруч. Там ми усiли, - замовкли. Довкола нас гамiр, музика, розмови, смiхи, а ми наче понiмiли. Вiн зняв мовчки капелюх з голови i вiдгортав волосся з чола. Трохи згодом почула я його погляд на собi. - От що тепер сказав би я до хвилини... - обiзвався вiн. - Що? - я глянула на його спокiйно, вижидаючи. - Сказав би: тривай ще, ти така гарна! - Чим гарна? - Тим, що переживаю її з вами. Я не вiдзивалася, а вiн, потрохи зворушений, говорив далi: - Другий просив би вас в тiй хвилi о прощення, а я, користаючи з кождої хвилини... - Чому о прощення? - перебила я йому, здивована. - Ну, за моє здоровлення колись-то, коли я вас не пiзнав перше по законах етикетальних, а так лише. - З чутки? - Це слово вимовила я мимоволi гiрко. Завдяки любовi моєї тiтки, я не тiшилася найлiпшою славою мiж знайомими. . Мов переляканий, пiдвiв вiн голову й видивився на мене. - Ви мене не зрозумiли, - сказав опiсля лагiдно. - Менi, правда, лучилося чути дещо про вас, але що я всяким поголоскам не довiряю, то не повiрив i тим про вас i не виробляв собi нiякого суду про вас, т. є.[24] аж до цiї хвилини, коли я мiг оце прочитати. За це також вибачте менi. З тими словами виняв хутко з грудної кишенi свого пальта малий зошит, котрий я з першого погляду пiзнала, i менi з лиця зникла потiм вся кров. У його находився той Леною захований зошит, котрий я роздерла... - Це вам Зоня передала? - були одинокi мої слова. - Зоня. Але вам це прикро? - Прикро! - Не гнiвайтеся! - просив вiн. - Праця ваша не находиться в негiдних руках. - Але йшла через негiднi руки! - Забудьте це! - Хiба можна? - Можна. - I вiн усмiхнувся. - Я аж опiсля, значить, по прочитанню розвiдки, довiдався, яким способом вона дiсталася в Зонинi руки. Менi впала вона припадкове в руки, але не жалуйте того. Побачивши вас того вечора, як вашi очi говорили об чiмсь, чого посеред бездушної товпи не було, я знав, що кожде мною почуте слiвце було неправдою, i я зрозумiв вас. Я знаю, що ваша праця була писана "кров'ю вашого серця", i я вiдчув, що мушу вас пiзнати; але тодi я не мiг до вас пiдiйти, мусив вiдложити це на другий раз. Лише одного (додав по хвилi, коли я мовчала) не розумiю: чому це ви, мабуть замiсть mottо[25], поклали стишок над працею: Еs кlingt mir oft im Herzen Wie ein verlorener Klang, Der sich vergebens sehnet Zu tonen im Gesang Ich kann das Lied nicht finden Zu dem er taugen mag, Er wird wohl still verklingen Im letzten Herzenschlag...[26] Слiв не знайду я, щоб вилить Душу палкую свою. Мабуть, ця пiсня зi мною Ляже в могилу мою. - Вiн, правда, перечеркнений цiлком, однак ви хотiли його покласти? - Я хотiла, - вiдповiла я, - я мусила хотiти, хоч вiн i не має нiчого спiльного з темою розвiдки. У мене бувають не раз дивнi, дивнi чуття; не "чуття", - поправилась я мимовiльно, - лише поодинокi почуття, справдi, немов якi згубленi, заблуканi в людськiм серцi тони, котрi не знають, до котрої мелодiї приналежнi, де їм пристати. Вони настроюють мене так розпучливо! Чи ви бували з себе завсiгди задоволенi? - звернулась я живо до його. - Завсiгди? Чи вас не мучить часами туга статись ще iншим? Мене мучить! Тодi звуки томлять мене. А вiдтак здається менi, що я одна з тих натур, цебто одна з тих неудачникiв, котрi нiби до всього мають хист, а проте не доводять до нiчого! Це пересвiдчення обнiмає мою душу якоюсь лиховiсною намiткою. Хто менi докаже, що я не одна з тих безталанних? - Ваша праця! - вiдповiв вiн, вдивившись в мене якимсь довгим, допитливим поглядом. - Яка праця? - спитала я iронiчно. Вiн зчудувався. - Ну, я маю на увазi писання. - Справдi? Не що iнше? - Нi. - Так я мусила би цiлком потонути в тiй працi, щоби здобути собi такий доказ; цiлою душею, не розриваючись! - То потонiть! - Я би хотiла. - Зробiть це якимсь обов'язком для себе. - О, цього не треба, в мене є досить волi i я люблю писання так само, як напр., i музику, лише що... - Що? - О нiчо, нiчо! - i тут я урвала. - Що? - домагався вiн цiкаво. - Я зроблю це якимсь обов'язком, - вiдповiла я з притиском, але я думала щось iнше. Iменно думала я, що менi годi тонути в уподобаннях, що дома слiдять за мною, мов за злочинницею. Що тiтка майже брутальним способом заборонила менi "культ примх i романтики". А коли ще Лена розповiла їй раз, що якийсь там "пан" кепкував собi з моїх iдей, розкричалася, що я вiдстрашую женихiв вiд її дому. Що люди готовi подумати, буцiмто вона впоїла в мене тi "легенди", i що її донька теж така... "Щоб ти не посмiла поводитись пiсля свого розуму, коли тобi добре!" - казала. Того не могла я йому говорити. Я встидалася за темноту й брусоватiсть[27] своєї рiднi i за те, що я жила в таких зависимих, майже негiдних обставинах. Негiдних тим, що я переживала рiзнi степенi упокорення. - Я буду про те все добиватися свого, - сказала я, - доки не доб'юся. - Не пiддавайтеся нiяким впливам, - обiзвався вiн, мов вiдчитав, що в моїй душi дiялося, - i крiпiть вашу душу, значить, - не будьте надто вразливi на щоденщину! - Чи так можна? - спитала я його вдруге з нетаєним зчудуванням. - Можна. - А тепер... тепер прошу вас, звернiть менi мiй зошит! - просила я. - Вiн дiстався без мого вiдома в Зонинi руки... - Оставте менi його, вiн не має тепер для вас вартостi! - Для вас може вiн її ще менше мати. - Противно[28]. Менi дає вiн знов доказ, що iснує рiд iнтелiгенцiї, котра виробляється дiйсно сама з себе й котра викликає поступ. Живо й скоро полилася вже наша дальша розмова. Менi здавалося, що я вже з ним давно знайома i лиш говорити з ним не мала нагоди. З його бесiди дiзналася я, що вiн був соцiал-демократом i загорiлим[29] поклонником Маркса. Що ожидав спасiння вiд соцiалiстiв; що признавав лише одну справу, а то справу соцiалiстiв. - Все iнше, - говорив, - тоне в тiй однiй великiй могучiй iдеї, є злучене з нею тисячними невидимими й нерозривними зв'язками. - Вкiнцi спитав мене, що я про те думаю. Я не думала нiчого певного, не мала досi жодного ясного виробленого суду; але я боялася якогось хаосу в будучностi, котрий немов вiдчувала, боялася царювання ще грубшої безогляднiшої сили, як досi. - В вас говорить лише ваше тонке вразливе сумлiння, - вiдповiв вiн нетерпеливо на мої слова, - але перше всього питаю вас: чи ви вiрите в силу людської iнтелiгенцiї? - Вiрю; але вiрю так само i в силу пристрастi, що потягає iнтелiгенцiю в свiй вир, вiрю в силу самолюбства, вiрю в нетривкiсть людської натури. - Щоби бути досконалим, - вiдповiв вiн, - треба бути фiлософом. Але об тiм ви не думали, що чоловiк не винуватий тому, яким став? Не думали, що вiн завдячує свою iстоту тому грунтовi й тiй землi, на котрiй виростає, тому сонцю й теплу, що його вигрiває; тим обставинам, що його окружають, опановують. Об тiм, мабуть, не думали? Не думали також, що нужда й розпука зроджує в людськiй душi скорше злi, як добрi прикмети, що борба за iснування деморалiзує? Я вiрю в те й для того вiрю, що з царством соцiалiстичних догм зросте правдивий поступ, що свiтло знання й краси поллється широкою струєю скрiзь, i що аж тодi виб'є для всiх досi гнетених, невислуханих i слабих година дiйсно людяного щастя, розвинеться цвiт правдивої любовi! Дорога до такого життя проста. Оскiлько буде меншати визискування одиницi одиницею, оскiлько буде меншати визискування народу народом, остiлько будуть марнiти й ослабати зароди зла, буде змiнюватися, перетворюватися людська натура, а головне нашi теперешнi "iдеали", цебто: багатство, високi становиська i т. д. Ви, може, вiрите так само, як ще й багато iнших, мильно[30] в якийсь подiл власностi, тому боїтеся хаосу в будучностi? - спитав Орядин. - Або вiрите, може, в цiлковите знесення приватної власностi? Тодi помиляєтеся. Характеристичним у соцiалiстiв є не змагання до знесення власностi взагалi, а змагання до знесення форм власностi буржуазної. Цебто спосiб присвоювання, котрий дозволяє бiдному лише тому жити, щоби працювати на других, i то лише до того часу, доки це владолюбнiй верствi потрiбне. Годi менi розводитись тут о цiй квестiї[31] бог зна як, але хто вiрить в iдею поступу, той мусить пiзнати й переконатися, що вона становить основу всякого руху й працi, i що всiх причин суспiльного перевороту або змiн не шукати нам в людських головах, в їх зростаючiм пiзнаннi "вiчної" правди або неправди i справедливостi, але попросту в змiнах продукування й замiни; не в релiгiї й фiлософiї, лише в економiї дотичної[32] епохи, - i що соцiалiзм не є нiякою хоробою й нiяким з'явищем, поодинокими умами штучно виробленим, а рухом природним. Вiн замовк i дивився на свою сигару, що тлiла мiж пальцями, а чоло його уклалося в морщинки. Зворушився бесiдою. Задумана й уражена палкiстю його переконання, дивилася я ще безмовно на нього. Вiн, мабуть, вiдчув мiй погляд. Звернувся живо до мене i, всмiхаючись якось iронiчно, сказав: - Я, може, не повинен був об тiм говорити? - Чому? - спитала я спокiйно. - А тому, що... але нi, - поправився зараз, - з вами можу я об тiм говорити, ви звертаєтесь самi на цей шлях, що я про нього говорив. Це посвiдчила менi провiдна думка вашої розвiдки i лише ви ще того не свiдомi. З часом переконає вас власне положення у всiм. - Трохи згодом сказав: - Родичiв у вас нема, це знаю; але не маєте кого, хто би вам по душi був близький? - Не маю. - I не мали нiколи? - Дитиною мала я бабуню... Вiн засмiявся тихо, однак так, що менi стало жалко, так жалко! Опiсля глянув менi в очi, що мимовiльно зайшли слiзьми, i я бачила, що його ще перед хвилиною спокiйне лице змiнилося. - Ми ступаємо одною дорогою, - сказав змiненим голосом i встав, мовби хотiв над якимсь наглим зворушенням запанувати. До нас пiдiйшла панна Марiя з тiткою, i вiн, стиснувши крiпко мою руку, вiддалився... Високо на небi миготiли, блищали зорi, свiтив мiсяць. Звуки гарної угорської музики розливались - далеко... Я сидiла вже бiля моєї тiтки, що голосно бесiдувала, сидiла в чуднiм настрої. Чим дужчий гамiр зростав довкола мене, тим бiльша тишина змагалася в менi... Пiвгодини пiзнiше виходили ми з городу. Саме тодi навинувся й вiн, немов вирiс iз землi коло мене. - Хотiв ще з вами попрощатися, - сказав i подав удруге руку. * * * - Ти говорила що з Орядином? - питала мене тiтка пiд час повороту додому. - Говорила. - I що вiн за чоловiк? Менi не конче хотiлося розповiсти, що я про нього думаю, i я сказала лише, що вiн "поступовець"[33]. - Гай, гай! - загомонiла тiтка. - Поступовець! Бiда лише, що зраджує своїми зубами своє поетичне походження. - I я мав честь говорити з ним, - обiзвався вуйко з колючою iронiєю. - Але зробив на мене страшно лихе враження. Чванився своїм розумом чи властиво тим, що бачив i читав много, а з того виходило, що ми тут нiби й не чуємо i не знаємо, що дiється справдi деiнде! Це не злий iнтерес! Це зовсiм так, мовби такий молодик поступив вiд нас, в котрих стiльки практики на спинi, в культурi дальше! Не так, товаришу? - Ха-ха! - смiявся стиха професор Лорден. - Я знаю цього пташка. Ще з гiмназiї знаю його. Замiсть при толкуваннi[34] держати перед очима Гомера або Вергiлiя, читав собi росiйськi або французькi новелки. Ну, та за те й дiставав вiн вiд мене свої добре заслуженi ноти[35]. Як крейда бiлий ставав в таких хвилях, дурiв, лютився, як скажений! Ха-ха! Я переконаний, що остануся для нього якимось irritamentum[36] на цiле життя. Не бракувало багато, а був би перепав при матурi, але що був сильним математиком, то професор того предмета, саме той, що придбав йому мiсце в Моравi, вступився за ним, а всi прочi панове мов показилися i перепустили. - Чую, що вiн соцiалiст! - замiтив вуйко голосним шепотом, а тiтка в тiй же хвилi оглянулася. - Мене це зовсiм не дивує, - вiдказав професор. - Пролетарi такi, як вiн, множаться в страшенний спосiб, а вiн, напр., то саме вiдповiдне medium[37] до соцiалiстичних експериментiв. I ви, Лореляй, мовите, що вiн "поступовець"? - звернувся до мене, вдивляючись в мене своїми немилими очима. - Кажу, пане професор. Вiн засмiявся знов, а тiтка закашляла. - Знаєш, Наталочко, - обiзвався вуйко, - що я об таких поступовцях-соцiалiстах думаю? - Що, вуйку? - Я думаю, що то авантюрники. В них нема вiри, нема характеру. Вони не спосiбнi вiддатися якому-небудь сталому заводовi, видержати в тiм, як цього вимагає закон. Вони - духовнi потвори, зродженi нездоровою лектурою. Занехавши всяку чесну працю, перебирають на себе роль реформаторiв i спускаються на чуже добро. Смертi вони не бояться, бо в них нема бога. Так я об них думаю! - А що найприкрiше в цiлiй справi, - докинув професор, - це те, що їх поступовання заразливе, мов чума! - Справдi, заразливе! - кликнула тiтка гiрким тоном i поступила такими швидкими кроками вперед, що малий професор, ступаючи досi поруч неї, остався цiлком позаду. Опрiч мене, мабуть, i вiн вiдчув, що тiтчин окрик "справдi заразливе" тичився мене, бо, догонивши її, сказав голосно: - Щодо мене, то я радив би молодим людям, особливо панночкам, читати, замiсть соцiалiстичних книжок, Чoковi "Stunden der Andacht"[38]. Оце пристоїть жiнкам лiпше, пiдносить духа, я сказав би навiть - чистить душу. - Амiнь! - шепнула менi Лена в ухо, смiючись стиха. - Коли собi бажаєте, - звернувся до мене, - то я можу вам цими творами служити. Маю їх у своїй бiблiотецi. Моя жiнка мусила їх також читати. - Дякую, - вiдповiла я, - але я тепер читаю Шекспiра. - То я буду просити о тi книжки, пане професор! - кликнула тiтка. Вона була з незвiсних ще менi причин розсерджена на мене до крайностi. - Нехай би менi виїхав котрий з моїх синiв з новомодними iдеями, я би їм дав! Побачили б! Я їм забороню й найменших зносин iз тим паничем. Не дурно i його дядько незадоволений з його, але вiн чесний собi чоловiк, отже, мовчить, а може, й боїться! - замiтив вуйко. - Певна рiч, що лише боїться, - пiдтвердила тiтка. - Адже нiгiлiстичнi замахи звiснi всiм. Менi саме в тiй хвилi приходить на думку, що Зоня оповiдала: коли, каже, Орядин виходить з дому, то все забирає з собою ключ вiд своєї кiмнати, так що вони не можуть туди нiяким чином дiстатися, а його куфер[39] подорожнiй запертий завсiгди обережно! - Ну, вже вiн впадає кожному в очi, - додав вуйко. - Для мене вже доволi цього, що кепкує собi з нашої балаканки й полiтики. Це мене дуже вразило. Я не люблю надто молодих критикiв, а особливо таких, що не мають ще жодного становища i живуть з ласки других. Побачимо, де вiн опиниться за двадцять рокiв! Чи не буде i для нього рiч важна дбати передусiм про себе, а опiсля про "народ". Я рад би то побачити. Вiн каже, що в нас iнтелiгенцiя замало працює для народу, що деiнде бачив вiн iншу силу, що яка праця, така й будучнiсть, що все лиш вiд нас залежить! Ну-ну! Побачимо, по-ба-чи-мо! - Але ж, тату! - запротестувала нараз Лена, що досi заховувалася цiлком пасивно. - Чому вже цiлком зле пр