о нього думати? Чи це не може бути, щоб вiн мав в дечiм слушнiсть? Зоня з ним не дуже любиться, сваряться обоє аж надто часто, але вона сама признає, що вiн здiбний i не такий вузькоглядний, як нашi тутешнi люди! Врештi, що це має нас обходити або гнiвати, як хто думає, або як мильно поступає? Ми цього не робимо - i на тiм справа скiнчена! А що рiч певна i чого не можна заперечити, це те, що вiн елегантний хлопець i за ним можна пропадати. Вiн подобається менi, тату! - Лено! - скрикнула тiтка. Але Лена вже й так мовчала. Я також замовкла. В моїм умi товпились чуднi думки, змагалися рiзнi голоси, а промiж них виринав вiн раз по раз, говорячи, що обставини творять з чоловiка то, чим вiн є. Я би вiрила йому; ах, я би вiрила йому!.. * * * На заходi, саме над "Чорним яром" i над великанською горою, подобаючою на пiрамiду й зарослою лiсом, палало небо червонявим золотом. А там далi, де "Зубчаста Лиса" злучалася з бiлявою скалою, там стелилися по небi прозорi, зеленяво-синi пасма хмарок... Воздух напоєний пахучою свiжiстю, а земля ще дише вогкiстю, викликаною коротким наглим дощем... В моїм серцi немов весна прокинулася; сама дивуюся своїй веселостi, любуюся сама веселим смiхом своїм. Я знов його бачила. Чула голос його знов. Обмiнялася знов думками з ним... Ах, я тому така весела! Але чому вiн при Зонi так здержується, а Лену чому майже iгнорує? Зо мною вiн знов iнший. Весело-зворушений, слiдить за кождим рухом i словом моїм. Часом мiшається. Тодi й менi стає нiяково i я паленiю... * * * Iнтелiгенцiя нашого мiстечка давала на добродiйну цiль концерт (у користь убогих дiтей), i на бажання вуйка ми мусили всi на нiм явитися. - Концерти снуються людям в головi, - нарiкала тiтка сердито, - i то не скорше або пiзнiше, лише саме в той вечiр, коли я мала собi ладити бiлля до прання! Що менi до того? Якого лиха менi там iти? Це тикалося вуйка, що стояв перед дзеркалом, силуючись зав'язати святочну краватку "по-людськи". Я сидiла неспостережена в тiй самiй кiмнатi й пришивала щось до сукнi. - Скажи сам, Мiлечку, що має мiй дiм при тiй аферi шукати? Чи я маю тут у школах дiти, чи що? Впрочiм, концертовий комiтет забув, що й Лена грає на фортеп'янi та спiває. Ти, правда, не завважав того, тобi взагалi було i є байдуже, що свiт гадає про талант i прикмети твоїх дiтей. Коли подумаю, що такий зарозумiлець, як он той (вона повела згiрдливо головою в сторону, де мешкав надлiсничий), нинi виступає, а про моїх дiтей, зовсiм не таких, як вiн, з цiлком iншою генеалогiєю, забули, - коли подумаю це, то мене зараз корчi беруть! I мовби тi корчi справдi брали її, притисла руку пiд серце, а уста викривила болiсно. - Годi ж бо, годi, Павлинко! - успокоював вуйко, котрого серце було вже зворушене. - Чого iритуватися без потреби? Нехай вiн виступає собi i сто разiв по концертах, все ж таки вiн останеться тим, ким є, сином простого музиканта, все ж таки вiн не рiвня нашим дiтям. Мене лише гнiває, що на нього звернули зараз увагу, i що тим чином скрiпили його зарозумiлiсть. Я був би його не запросив до участi в концертi. Нехай би грав i так, як сам Паганiнi! Я би його тим покарав за зарозумiлiсть. Але нашi людиська добрi, вважали вже на старого Маєвського та й, певно, тому запросили. - I мене лише тото одно помиряє з ними, - вiдповiла тiтка вже спокiйнiше i, приступивши до вуйка, зав'язала "святочну краватку" сама, як звичайно. - По концертi будуть i танцi, мамочко! - кликнула Лена з побiчної кiмнати. - Правду сказавши, мене то обiйшло зовсiм мало, що я не буду брати в концертi участi. Могла би ще дiстати трему[40], помилитися в грi - нащо менi сорому? - Чуєш, Мiлечку, що за скромна дитина? - Добра i учтива дитина, - вiдповiв вуйко голосним шепотом. Тiтка зiтхнула, пiднявши журливо чоло вгору. - Вона мусить десь конче виїхати, Мiлечку. - А то чого? - спитав вуйко з нетаєним зчудуванням. Тiтка усмiхнулась гiрко. - Чого? Хiба ти й сам не здогадуєшся, чому? Хто її тут побачить? Вуйко зрозумiв її вмить. - Як гадаєш, Павлинко, зовсiм так, як ти гадаєш! - вiдповiв скоро. - Обi мусять виїхати, показатися свiтовi! - Обi? I чого ти так кричиш, Мiлечку? Ти, мабуть, забув зовсiм, що в мене суть нерви! - З тими словами глянула на вуйка довгим, зимним, многозначущим поглядом, - вона замiтила, що я чула їх розмову. - Наталко, щоб ти менi не посмiла з Орядином розмовляти! - гукнула до мене гострим тоном i поглядом. В менi забилося серце з наглого переляку, i я видивилася на неї великими очима. - Чого видивилася на мене? Я говорила прецiнь виразно. Впрочiм, можу свої слова i повторити. Щоб ти менi не посмiла з ним говорити! Лена менi оповiдала, що вiн її iгнорує, i тому я не позволю, щоб з мого дому заприязнювався хто з ним! - Тiточко! Я не знаю... я не можу вам цього напевно приректи[41], - вiдповiла я, мiшаючись. - Що? - Не можу приректи напевно. Вiн для мене завсiгди такий привiтний i ласкавий, що це було би нечемнiстю вiдповiдати йому грубiстю. Вiн... вiн нiколи мене не образив анi словом, анi поведенням... - Ха-ха-ха! - розсмiялася вона своїм звичайним смiхом; а того смiху було доволi, щоби мене вивести з рiвноваги. - I ти справдi така наївна, може, гадаєш, що вiн любиться в тобi, тому що з тобою балакає, i що вiн може тому з тобою й ожениться? - Тiтко! - вирвалися з жахом слова з моїх уст, i гаряча полумiнь обiлляла мене. - Тiточко, я цього нiколи, нiколи не гадала! - Ага? Не гадала? Хто би тобi повiрив! Чому ж ти почервонiла, як буряк, коли не гадала? Скажи: чому? Я чула, як спаленiла ще бiльше i як слова оборони застрягли менi в горлi. Видиш? - глумилась вона. - Я знала, що говорила! Тiточко, ви не маєте нiколи надi мною милосердя! - Що? - скричала. - Ти говориш менi такi слова? Менi, що власне я змилосердилася над тобою i стала тобi другою матiр'ю? Що було би нинi з тебе, якби не я? Невдячна ти! В тебе нема серця, ти навiть не знаєш, що ти говориш! - Чому би не знала, тiточко? Знаю! Вона засмiялася так, як перше, а вуйко обiзвався журливо: - Ти все лiпше знаєш вiд тiточки, Наталко, все що до крихiтки. Тому завдаєш їй неустанно жалю твоїм премудрим поведенням. Не знаю, звiдки набралося в тебе стiльки того розуму. Iди! Iди й поглянь в дзеркало, щоби ти знала, як злiсть i впертiсть окрашають дiвоче лице. Ти гадаєш, що то добре, що ти слухаєш тiльки свого власного розуму, що робиш тiтцi все наперекiр? Ти повинна йти наслiпо за її приказами, не повинна й писнути! Все, що вона робить, робить з планом; а тепер iди й принеси менi з кишенi моєї буденної камiзельки оленеву шкiрку до окуляр. Але нi, погоди!.. Чи ти знаєш, хто Орядин є? Знаєш, напр., що то таке соцiалiзм? Доки вiн нiчого певного в руках не має, доти вiн нуль, i доти не повинен анi женитися, анi дiвчинi про любов говорити. Це теж якiсь передчаснi зворушення, котрi я зовсiм не похваляю. Як буде вже мати свiй кусень хлiба, тодi най приходить; а тепер - iди! Я пiшла. - Ти бачив її очi, Мiлечку? - чула я ще. - Бачив, як побiлiла? Iмпертинентне[42], завзяте сотворiння! Орядин брав дiйсно участь в концертi. Грав на скрипцi якусь чудову угорську фантазiю в супроводi фортеп'яна. На мене має музика ще з дитинства сильний вплив, i я була би найщасливiшою людиною в свiтi, коли би мене були музики вчили. Та ба! Але я любуюся i грою других. П'ю-упоююсь нею, мов любощами живої iстоти. Плачу з незглибимого смутку i крiпшаю. Справдi, я крiпшаю, почувши голос музики. Вiдчуваю, як з нею враз пiднiмаються якiсь голоси в моїй душi i, злившись з нею в одно, дзвенять одною пiснею. Тодi здається менi, що це пiсня моєї iстоти... Я не могла пiд час його гри вiдiрвати вiд нього погляду. Як же прегарно грав вiн, а й сам який був гарний! Моє серце рвалося до нього, обнiмало його! Чи його? Чи ним викликану прекрасну гармонiю? Цього я вже не знала виразно. Знала лише те, що серце моє було переповнене чимсь сильним i що тому вiн був винен! А вiн, мабуть, вiдчув мiй погляд, вiдгадав. Раз мусив через хвилину в грi станути. Пiд час того звернув голову саме в ту сторону, де я сидiла, i його погляд спинився на менi - так гарно! Менi станула вся душа, всi думки в очах, а вiн усмiхнувся очима. Поздоровляв мене так. Опiсля здавалося менi, що вираз його лиця змiняється, так мовби вiдкрив що в моїм лицi. З моєї пам'ятi виринули нараз тiтчинi й вуйковi болiснi слова, i мiй вид затемнився сльозами. Я опустила повiки, а вiн потягнув рiзко смиком по струнах... Коли скiнчив грати, посипалися грiмкi оплески. Вiн склонився потрохи змiшаний i, вiдгорнувши волосся з чола, зiйшов, утомлений, в залу. По концертi почалися танцi. Цим разом обходили вони мене мало. Я шукала його. Моя цiла iстота розумiла тепер лиш його одного, линула до нього в дивнiй сумiшi горя i втiхи. Вiн стояв з другими молодими людьми посеред зали й дивився на тих, що танцювали. I я танцювала, ведена зручною рукою, легко, ледве дотикаючись помосту. Панок мiй шептав менi раз по раз до вуха, що гуляю знамените i що я "прегарний мотиль"! Я смiялася. Я смiюся завсiгди, коли менi приходиться таке слухати. Лена каже, що це негарно - смiятися панам в лице, але ж я не можу їх за те подивляти! Насмiюся з них добре, насмiюся й поверну спокiйна додому. Минаючи в танцi Орядина, я уникала його погляду. Боялася з ним стрiнутись, хоч хотiла того. Ах! я не розумiла вже себе добре. Я мов потонула всею душею в якусь весну! Мов перебралася в якийсь цiлком новий препишний стрiй! Пiд час малої паузи в танцях надiйшов i вiн до мене. - До вас годi добитися, - говорив, усмiхаючись. - Я жду вже пiвгодини й дивлюся, коли лишать вас в супокою, та ледве дiждався. З тим подав менi рам'я й ми пiшли, як багато iнших пар, проходжуватися по залi. Вiн говорив менi щось про танцi i що не танцює, а я завважала з зачудуванням, що на нас звернулися всi погляди й слiдили цiкаво. I чому ж дивилися так всi на нас? Чим рiзнилися ми вiд других пар? Може, я справдi така "велика", як Лена не раз мовила, i впадала при нiм в очi? Але нi! Я лише трошки вища i тонша вiд Лени - так це не могла бути та причина; а вiн був гарний i елегантний, ростом трохи вищий за мене - i я не могла так "страшно" при нiм виглядати! Чи вiн не спостерiг, як за нами зверталися голови поважних матрон i мужчин? Я не сказала би, що зверталися зi злим виразом! Нi! Але все ж таки зверталися! Вiн не бачив нiчого. Ступав собi так свобiдно, майже гордо, мов провадив бог зна кого! А я, певна, що вiн бiля мене, була й собi не менше гарно настроєна. Раз стрiнули ми й Лену з якимсь панком, i вона усмiхнулася до мене значущим усмiхом. В тiй самiй хвилi глянув менi Орядин допитливо в очi. - Я й забув спитатися в вас, - казав вiн, - як вам подобалася концертова музика? - Добре, - вiдповiла я, але я вiдчула, що вiн хотiв щось iнше почути, напр., чому на моїх очах були хоч i як слабi ознаки плачу? - Я люблю музику, - говорила я далi, не звертаючи уваги на його допитливий погляд, - i жалую досi лише того одного, що не вчилася її. - А в iншiм ви щасливi? - спитав вiн жартома. - На такi питання треба багато вiдповiдати. Передусiм треба мати й дар бути щасливим. - А в вас того дару нема? - О, противно! - вiдповiла я живо. - Я би навiть важилася сказати, що в мене є дуже великий дар до того. В деяких хвилях вiдчуваю так виразно, що я властиво натура страшно жадiбна життя! Берусь за все надто гарячкове, так мовби менi не мало стати досить часу, щоби всього зазнати. Добра i зла життєвого! Що це таке? - Це вже вдача така, - вiдповiв вiн, i його очi промайнули палко по менi. - Я не можу цього об собi сказати. Менi чогось зовсiм не спiшно знати, що дарує менi доля, хiба дещо рад би я знати. - Нараз спитав живо, вп'яливши в мене свої великi чорнi очi (ми вже сидiли) : - Ви знаєте, хто був мiй батько? - Знаю! Мовчанка. - Моя мати вмерла цiлком молодою, я навiть i не пам'ятаю її... - I я свою ледве пам'ятаю, - замiтила я пiвголосом. - Так? Бо мою забрали боги етикету; отже, вiд тих нема менi чого доброго надiятись. Скiльки то зароду зла в менi, - iронiзував, - а скiльки легкодушностi! Ви би не повiрили! - Ви самi в то не вiрите, ви, певно, лиш огiрченi! - О; в цiй хвилi зовсiм нi! - вiдповiв майже весело. - Тi, що пересвiдчували мене об тiм, то люди практичнi, розважнi - i може, й не помиляються. Врештi я й сам вiрю, що можна унаслiдити, напр., характер i т. п. Чому би це не мало бути правдою? Одно виявилося вже. Я палкий, непостiйний, навiть пристрасний, а деколи то нi з цього, нi з того не додержу вiри, мов та собака! - i засмiявся тихо. - О! Чому ви так говорите? - То не говорити вам того? - Нi! - Коли менi хочеться вам це сказати! - То ви справдi такi? - Справдi. - Я не вiрю. Не вiрю, що ви вiроломнi супроти себе! Вiн поглянув на мене зчудованим поглядом. - Супроти себе? Нi, над тим я не думав. Я думав об вiроломностi супроти других, а це знов щось iнше. - Ну, це щось майже звичайне, - сказала я. - Чому лише одну картину любити в своїм життi, коли їх так багато? - Тепер ви iронiзуєте... - О, зовсiм нi. В мене суть свої погляди на вiрнiсть. - Але деякi картини зостаються нам прецiнь майже на цiле життя в пам'ятi, - промовив потiм зниженим голосом. - Примiром: котрi роблять на нас своєю красою або своїм сюжетом сильне враження. Ви не вiрите? . - Чому нi? Я любила свою бабуню з цiлої душi, любила надi все, а проте люблю майже так само i свою матiр, хоч її майже не знаю. Дивуюся сама, з якої хвилi остався образ її в моїй пам'ятi i чому саме з тої хвилi! Я мала ледве три чи чотири роки i, захорувавши раз, переплакала тодi цiлу нiч, а вона не спала зi мною також цiлу нiч. Другого дня винесла мене в город. День мусив бути прегарний, бо я надворi переслалася. Проснувшися, менi хотiлося бавитись. Вона встала - ах, її мусила болiти голова, бо вона була така втомлена! Довге, довге волосся її було цiлком розплетене i вкривало її стать золотим плащем майже до землi. Вона пiднялася на пальцi, щоб уломити менi галузочку цвiтучої акацiї - i так бачу я її донинi, так, як спинається на пальцi, з пiднятими вгору руками, в якiйсь яснiй легенькiй одежi... Тоту картину, чи лiпше сказати: тоту хвильку, зберегла я донинi у своїй пам'ятi i задля того образу, виритого в моїй душi, я люблю її. Чому вбилося те все в тiй хвилi в мою пам'ять? Чому не в iншiй, напр., в такiй, коли давала менi щось, на що я була дуже ласа? Чи це не цiкаве?.. I до цього образу з тої хвилини нав'язує моя уява рiзнороднi iншi картини, рiзнороднi подiї, i я так люблю її! Той образ мiг на мене лише своєю красою зробити враження на цiле життя - не правда ж? - Правда, правда! - вiдповiв вiн iз сяючим поглядом. - I ви мусите бути цiлком до неї подiбнi... - Бабуня казала! - Лорден зве вас Лореляй. Я би вас також так звав, якби не вiн перший ужив того прiзвиська. Я усмiхнулася. - Але вiн менi надто ненависний, - говорив Орядин, - щоби я повторяв те, в чiм вiн любується, i тому я надам вам iнше iм'я. - Наприклад: яке? Вiн подивився на мене якось так чудно-чудно, що я, спаленiвши, опустила очi. - Не знаю, чи ви згодилися би з тою назвою, - спитав зворушений. Я не питала бiльше. А вiн мов боявся, щоб слово те не вирвалося йому самовiльно з уст, i також замовк. Через хвилину обiзвався: - Вiн змалював мене не дуже гарно перед вашою рiднею, як я довiдався, а до мого дядька донеслося вже, що я споганюю свою будучнiсть, "бавлячись в Лассаля". - Це й я чула. - А що ви думаєте? - Я би хотiла, щоб ви менi самi сказали, що я маю думати! - Ви - добрi! - сказав вiн з поглядом щирої подяки. - I я недармо повiрив у вас зараз з першого разу. Повiрив у якусь щирiсть у вас, як вiриться в поворот весни! А щодо "лассальства", то рiч мається так: якимось наслiдником Лассаля я не є; лише та справа, для котрої працював вiн i для котрої боровся, займає й мене, так як i багато-багато других. Але мiй план життя iнший. Перше хочу осягнути независиме становище i здобути собi способи до борби, а опiсля стану боротися з тим, що менi буде здаватися найтяжчим лихом нашого народу. Нинi не можу означити ясно, на що кинуся вперше. Кождий час має свої рани - i я би кинувся на все лихо, задавив би все вiдразу, якби до того було в однiм чоловiцi досить сили. Але поки зможу свою цеглу доложити до великого будинку, хочу здобути те, що менi до того потрiбне! Тут промовчав хвилину, стягнувши грiзно брови, i по нiм було видно, що бореться з думками. - Боже мiй! - промовив опiсля з якогось наглого зворушення здавленим голосом. - Коли подумаю, скiльки в нас працi потрiбно, скiльки сили й науки, який той час короткий, в котрiм можна щось зробити, а яке життя приготовлюють менi мої кормильцi, то приходиться хiба збожеволiти! З його грудi вирвався мов стогiн, а по менi холодом пробiгло. Вiн затиснув уста, силкуючись успокоїтися, а мiй погляд опинився на його лицi. Вiн був сильно зворушений, але й я не мусила в тiй хвилi спокiйно виглядати, бо коли кинув на мене оком, показався на його устах гiркий усмiх. - Бачите? - промовив впiвголос. - Я дiйсно пристрасний, але я не винуватий тому, що в моїх жилах не пливе зовсiм "бiла" кров i що вiд часу до часу пробивається в менi - як дядько каже - квiнтесенцiя мого люду! Саме в цiй хвилi надiйшов до мене якийсь молодик i попросив до танцю. Я вiдказала, дякуючи. Вiн видивився зчудовано на нас i вiддалився, звиняючись. Може, уразився? Нехай i так! Менi байдуже! - Ви наразилися задля мене! - промовив Орядин. - А чи я заслужив на це? - З пустих поговiрок не роблю собi нiчого! - вiдповiла я зневажливо. - Але коли б вони не були пустi (вiн дивився на мене дожидаюче, гаряче), - тодi що? - Тодi терпiла би! - вiдповiла я мимоволi покiрно, покраснiвши вiд його погляду. - Але це не важне, - додала я гордо, - лучче скажiть менi, яке життя приготовлюють вам. - Моя родина приневолює мене йти на теологiю. - Отже, це правда? - Правда, правда! Наука, котру вибрав, вимагає бiльше грошей, а я... знаєте самi! Я розумiю, чому вони бажають одного, а не хотять другого! Я для них чужий, а тепер, коли ще домагаюся свого, т. є. того, що мiй дiд оставив менi на студiї, став я аж "недолюдком"! Це огiрчує мене до крайностi. Лучче були би зробили, якби були мене вiддали моєму батьковi зараз першої доби по смертi матерi, як вiн цього добивався. Я би, може, ходив нинi зi скрипкою пiд пахою, проживаючи життям простого селянина, не сумуючи по "образованому" нi холодом, нi голодом. Або нехай би вiддали братовi батька, як обидва того хотiли. Але тепер посилати мене. до них, коли один не хоче про мене нiчого знати, бо з мене зробився "панич", а другий, хто знає, чи й живий?.. Тепер, коли свiтло знання й iншого життя розкрилось передо мною, коли стою так близько до свого "полудня", оставити мене на ласку й неласку недолi - це не впору жарт! Впрочiм, я не домагаюся їх добра, лише свого. Прикро це лише настiльки, що я на те спустився. Якби не це, то я робив би собi мало що з того; жив би так, як досi. З своєї школярської працi, а не їх хлiбом. - А на стрийка зовсiм не надiєтесь? - спитала я. - Нi. Це темний чоловiк. Вiн каже або йти на мужика, або як вже в пани, так iти на попа. Iнший стан в нього пiдлий. Каже: висисає мужикiв! Вiн замовк роздразнений, а я не могла здобутися на якiсь його настроєвi вiдповiднi слова. Менi було його жаль, i я була цiлком перенята його долею. Вона була подiбна до моєї, мов одна крапелька води до другої, i лучча лиш тим, що вiн яко мужчина мав вартiсть, а я яко женщина нi! Перед нами уставлялися пари до кадриля й декотрi з них, оглянувшись поза себе i побачивши нас побiч себе, споглядали на нас цiкаво. Вiн замiтив це i звернувся заклопотаний до мене. - Я поганий самолюб! - сказав. - Оповiдаю вам бог зна що за себе i не бачу, що ось тут твориться. Ви би, може, й гуляли, якби... - Вiн не вспiв докiнчити речення. Перед нами з'явилася, наче вкопана, наче з землi виросла - тiтка. Один-однiсiнький погляд на її ледянi очi, на її лице з устами, згiрдливо стисненими - i я спiзнала, що вона у воєннiм настрої. На вершку її високої, модної фризури[43] дрижали кiнцi стяжок фiолетового чепчика, що стирчали догори, а страусове перо, що по довгiм вiдпочинку на днi її найдорожчої скринi опинилося цього вечора на такiм "високiм становиську", дрижало i хиталося сумно з причини надто енергiчних рухiв голови. - Ти тут сидиш? - спитала холодно. - Тут, тiточко. - Ангажована? - Нi... - Прошу уважати мене за свого дансера! - вмiшався чемно Орядин, склонившися передо мною. - Я сам в цiй хвилi хотiв просити вас о цього кадриля. Тiтка мов не добачувала його. - На тобi Ленину мантильку i вiднеси її до побiчного салону або до гардеробу! - розказувала, випрямившись, мов свiчка. I я її надто добре зрозумiла. Мене не гуляючої не смiв нiхто бачити, а в товариствi Орядина не хотiла вона мене бачити. Те мусила я зрозумiти, а зрозумiвши, мусила виконати її розказ, коли не хотiла викликати своєю впертiстю гiркої бучi дома. Краснiючи з упокорення аж пiд волосся, я пiднялася, щоб сповнити її приказ, але Орядин заступив менi дорогу. - Невже ж би ви дiйсно трудилися сама задля цеi дрiбної справи? - обiзвався, усмiхаючися якось дивно. - Дайте менi! Я передам її якомусь слузi, щоб мав нагоду цього вечора сповнити свiй лакейський обов'язок! Ми маємо прецiнь танцювати! У тiтки заiскрилися очi, i вона пiдняла гордо голову. - Ти чула, Наталко, що я говорила? - Чула, тiточко, я йду. - Пiдете самi? - звернувся Орядин до мене, й я налякалася його погляду. Його очi запалали наглим гнiвом, а його смагляне лице поблiдло. - Я вернуся зараз, пане Орядин, - замiтила я, вiдповiдаючи йому благаючим поглядом. Нехай би вже мовчав! - Ну, коли хочете самi вiднести, так я вас проведу. - I, незважаючи на тiтчину смiшну, розказуючо-зарозумiлу поставу, подав менi рам'я й, забравши вiд мене нещасне соrpus delicti[44], пiшов зi мною. Вона осталася, мов скаменiла, на своїм мiсцi. Я не оглядалася за нею. Але менi здавалося, що i всi прочi гостi почули, так як я, слiвце, що вона просичала: "Scan-da-los!"[45] У великiй притикаючiй кiмнатi було багато гостей. Деякi грали в карти, деякi в шахи, а iншi знов балакали свобiдно при скляночцi. В однiй частi кiмнати, коло великого, квiтами заставленого вiкна вiдкрив Орядин ще вiльне мiсце, i майже незамiченi пiшли ми обоє туди. Менi пiдсунув вiн фотель, а сам притягнув для себе крiсло. Я не сiдала. Вiдвернувшись до вiкна, старалася опанувати зворушення, котре заволодiло мною так сильно, що я трохи не плакала. Нiколи не вiдчувала я так глибоко упокорення i зневаги, як цього вечора, i нiколи не болiло воно мене так сильно, як в цiй хвилi! - Чи ви боронитесь завсiгди так? - спитав вiн, приступаючи ближче до мене i стараючись ухопити мiй погляд. Я не могла вiдповiсти. Затявши зуби й силуючись здержати сльози, що тиснулися насильно в очi, я поступилася вiд нього за групу густих олеандрiв, що стояли тут, немов жива стiна, та вiдлучали нас вiд прочих гостей, i втерла крадькома сльози. Але вiн це вже замiтив i зараз спинився бiля мене. - Ви плачете, - сказав зворушеним голосом. - Бачу, що це я виновником цiлої пригоди, менi це страшно прикро! Я заперечила мовчки головою. - Нi? О, так, я ж це вiдчув! Вже з початку цього вечора вiдчув я. Менi це тим прикрiше, що, стрiнувши вас... Вiн не докiнчив речення. З невимовного жалю, що обгорнув мене нагло наново, немов могутня, довго здержувана хвиля, закрила я скоро лице руками так, як чинила це вже дитиною, коли мене сильний бiль або смуток обгортав - i тихий, ледве чутний стогiн вирвався крiзь затисненi уста. - I ви кажете, що нi? - промовив голосом, тремтячим вiд зворушення. - Але я знаю... успокойтеся! Прошу вас, успокойтеся!.. Цей раз, цей однiсiнький раз зробiть це для мене! - I вiн стягнув лагiдно мої руки з лиця i притис їх щиро до уст. - Я вас прошу! Прошу вас так, як проситься того, кого любиться! Чуєте, кого любиться, любить! Цього було забагато на одну хвилину. Вiн притягнув мене гарячим рухом до себе, i я мимовiльно склонила лице на його груди. Чи я плакала? Я вже не знаю. Жалем, зворушенням i якимсь несказанно гарним, перемагаючим чуттям приголомшена, я майже не пам'яталася. Я знаю лише, що вiн гладив моє довге ненависне волосся лагiдно-лагiдно, мов мати, нiжною, люб'ячою рукою i що говорив тихим здавленим голосом якiсь успокоюючi, добрi, а заразом - боже! - i чудно роздразнюючi слова. Слова, якими говориться до малих, пристрасно люблених дiтей... Опiсля я почула край чола його уста, почула їх на руках, на волоссi; почула, як билося сильно його серце, вiдчула його зворушену душу - i я схаменулася. Обгорнена гарячою струєю сорому i переляку, я подалася взад, вiдвертаючи паленiюче лице в тiнь, щоби не бачив! Але вiн був мов оп'янiлий. Обвивши мiй стан рукою, впився своїми гарячими очима в мiй вид. - Пожди ще, русалко! - шептав пристрасно. - Ще хвилину, одну-однiську! Хвилину ще! Я люблю тепер! Досi не любив ще нiколи. Ти також нi? Скажи, пташко, ти також нi? - I я нi, досi нi! - Так любiмося! - шептав вiн... Вiн цiлував нечутно кiнцi пальцiв моїх (лице я ховала), голубив до себе. - Нехай, - казав, - насичуся цею хвилиною за цiлий час, в котрiм мене нiхто не любив... i - на довгий, довгий час! Завтра я вiд'їжджаю! - О боже! Це не може бути! - I я би не хотiв. - Так останься! - Остався б, рибко, й обороняв би тебе, але я мушу! - Тепер, Орядин? - Тепер, тепер, коли я тебе найшов, русалко прегарна! Коли я тебе не випускав би нiколи з рук, коли тебе любив би й упивався твоєю любов'ю! Я сидiла в фотелю, байдужна на голосне сусiдство, i слухала з широко створеними гарячими очима уважно його слiв. Вiн також, окрiм мене, не бачив нiкого. Сидiв близько мене i говорив упiвголос, що не бачив нiколи такої людини, як я. Що полюбив мене з першої хвилi, коли побачив мене, i що не забуде мене нiколи. Вiн не знав, що моє положення таке безвiдрадне, що моє окруження таке невiдповiдне. Вiн ненавидить ту, що зветься моєю тiткою; вiн задавив би її, ту мегеру, ту препогану жiнку! Нi, нема на цiлiм свiтi гидшого з'явиська, як жiнка без чуття, без тонкостi, з сухими, чисто практичними поглядами... А я, прегарна русалка його, царiвна його, з сумлiнням, "нiжним, мов павутина", я виростала пiд її безпосередньою опiкою i доглядом i мала годуватися її любов'ю! Нехай я стопчу ту "любов" i нехай анi не корюся, не пiддаюся нiчиїй властi, нiчиїй! Чи я це чую? Лиш (вiн усмiхнувся гарно), лиш його!.. А я подала йому руку. - Будучнiсть наша, - мовив з сяючими очима, - i коли вже дiб'юся до цiлi, тодi я прийду! А до неї дiб'юся! Вже який я "непостiйний i вiроломний", але в дечiм я й вiрний! Ти будеш бачити, пташко! Справдi, я хотiла, бачити й я знала, що побачу, я це вiдчувала цiлою душею, всiма нервами. О боже, як все гарно складалося! Коби лише скорше, скорше, коби лише борше[46] забратися звiдси, дiждатися "полудня"... Ах, я була така щаслива, була така упоєна, перенята ним, його iстотою, кождим його словом i духом, що - як те море з берегiв, так виступила з себе. - Коби лише скорше, Орядин! - заговорила я, вп'яливши очi в його гарне iнтелiгентне лице (щоби "насититися" також, говорячи вже його словами). - Я хочу жити, Василечку, прегарним, чудовим життям. О, ти не знаєш, ти не можеш знати! Чому це так, - шептала я в поспiху, - що ти не можеш в тiй хвилi мою душу чути? Ти почув би таку пiсню, якої не чув досi нiколи в життi. О Орядин! - i розсмiялася з якогось щастя. - Я тебе дуже люблю! - Його рука звисала з поруччя крiсла, нiжна, бiла, в пальцях тонка, майже жiноча; я її вхопила так, як чинила це в превеликiй, розкiшнiй радостi з рукою бабуниною, i притисла її бурливо до себе. - Як ти будеш вже у цiлi, тодi ти прибудеш! О, яка я горда!.. Але я твоя царiвна... не правда ж? Твоя, Орядин! - I знов смiялася, мов та пустотлива дитина. - Моя! I як то дивно, дивно, що ми досi не зналися! - А тепер нараз так добре пiзналися! О Орядин, я аж тепер вiдчуваю, яке життя прегарне! - А я, - що любов така могуча сила! - Ми якраз шiсть разiв бачилися, а нинi... подумай лише! - I веселий, майже свавiльний усмiх завмер на моїх устах, слова урвалися... На порозi нашої кiмнати появилися двi статi: Лена з ще одною дамою. Обидвi пiдходили до нас. Стара дама прижмурила очi, нiби не розпiзнавала мене добре, а опiсля звернулися її очi на його. Лена несла голову на тiтчин лад. - Де моя мантилька? - кликнула грубо. - Дай її тут i ходи додому! Мама кличе, але зараз, бо на нас чекає повiз пана М.! Зi мною враз пiднявся й Орядин, i я глянула на його. На його устах грала лиха усмiшка, а очi його спинилися ворожо на розiгрiтiм лицi моєї кузинки. - Таки зараз мусить iти панна Верковичiвна? - спитав з нетаєним насмiхом. - Повiз чекає! - Ага, повiз! Мов пiдтята одним замахом, мов зiв'яла, звернулась я до нього. Завтра, т. є. за кiлька годин, вiд'їде вiн! Моє щастя скiнчилося! Мовчки подала я йому руку, а вiн стиснув її так само мовчки. В нього горiли очi, а я чула, як зi мною заходила змiна. Справдi, моє щастя скiнчилося! Опiсля розсталися ми. Як увi снi, оглянулась я ще раз за ним. Вiн стояв на тiм самiм мiсцi, не звертаючи з мене очей... О, того погляду я нiколи не забуду! Шалена розпука пiрвала мене, а з грудей вирвався зойк. Чому я не мала при нiм остатися? Чому? Я ж його любила, любила, любила! Я - його царiвна!.. _ _ III Вiд'їхав. Для мене все завмерло. Ходжу, блуджу, нагадую собi... його нема! Нi в чiм нема! Нiде нема! Хвилями шалiю, i товкла би головою об стiну. До послiдньої сльози ридала би за ним! Нi, кривавими слiзьми ридала би за ним! Понурi маси мряк тягнуться над горами, вiтер гуде лиховiсно. Смереки на горах хиляться, потрясуванi ним, мов у шаленiм болю. Я тут, у долинi, сиджу сама i прислухаюся вихровi своєї душi... Дика, невгомонна туга розриває моє серце. Моє щастя скiнчилося... - Ти виглядаєш, Наталко, - каже тiтка, - так, якби їла саму крейду, а твої очi дивляться так, якби перед ними ставали щохвилi iншi мари! Лена усмiхнулася двозначне. - Може, й стають мари, мамочко; адже послiднiй концерт викликав їх! - I її уста викривилися насмiшливо. Тiтка пiдняла очi вгору i, зiтхнувши, сказала гiрко: - Пошануй мене, моя дитино! Пошануй, не згадуй тих Славних людей, бо менi й без них гiрко! - Знаєш, мамочко, що вiн таки не вступив на теологiю? Я сидiла мовчки над шитвом. - Так куди забрався? - До В., мамочко! Хоче таки права кiнчити чи якiсь iспити здавати. Бог його знає! Хоче таки в адвокати йти. Так оповiдала Зоня, мамочко, бо мене тото нiчого не обходить, так як i вiн не обходить мене нiчого. Заким то вiн чого дiб'ється! А ще тим бiльше, що має лише з лекцiй удержуватися. Перед своїм вiд'їздом сварився страшно з Маєвським. Казав йому, що вiн лихвар i що не соромиться сирiтськими грiшми добувати знов чуже добро! Але що вiн, Орядин, буде паном йому на злiсть, всiм своїм ворогам на злiсть! Таке там було, мамочко. Вiн вiд'їхав тому так несподiвано скоро, бо йому прислав якийсь товариш його, якийсь син багатого шляхтича, грошi, i вiн до нього поїхав! Бог знає, мамочко, як вiн буде крутити або вже й крутить, мене то нiчого не обходить. Зоня така рада, що вiн вiд'їхав! Каже: через нього дома лише сцени. I все через грошi! Врештi, якось жили би, казала, але через грошi... Тепер їм усiм мов камiнь iз серця спав. При її послiднiх словах я тихо засмiялася. - Чого ти смiєшся? - спитала тiтка. - Що їм камiнь iз серця спав. Вiн упоминався за спадщину по своїм дiдовi, за грошi, випозиченi Маєвським, i через те стався каменем... - Це вiн тобi певно оповiдав, коли ви сидiли в поетично украшенiм кутi, а я мало що з сорому в землю не запалася, що кревнячка мого мужа вдається в розмову з соцiалiстом! - I її зимнi очi спинилися проникливе на менi. - Оповiдав менi! - вiдповiла я, зворушена вже. - Ха-ха-ха! Славно! Не говорив тобi також, що тебе любить? - Тут Лена засмiялася вголос. - Ви не годнi менi вже болю завдавати, тiточко, нi! - Це промовила я цiлком спокiйно, але заразом перелякана своїм змiненим голосом. - Чому ти так побiлiла, коли невинна? - Чому? Мабуть, тому, що я слаба, що безнастанна боротьба з вами нищить мої сили. Ви, певно, не гадали нiколи над тим, що струна, натягнена над мiру, вривається. Вона усмiхнулася холодно. - Отже, слаба! Дивно лише, що виросла в тiй "безнастаннiй боротьбi", мов тополя. Але ти, певно, о нервах думала? - О нервах! - Ну, видиш, я зрозумiла тебе зараз. Бiда лише, що якраз я в нiякi нерви не вiрю. Тому не вiрю, що дiждалася вже майже п'ятдесятьох рокiв, а не мала нагоди пiзнати їх впливу. В тебе суть нерви, а, я, бувши в твоїм вiку, мала замiсть нервiв соромливiсть. Розумiєш мене? Соромливiсть! З соцiалiстами я не вдавалася, а писати також не бралася. Я бралася за голку, за варення, за прятання[47], за молитвеники - за тото бралась я, але за нiякi питання та iдеї... Ха-ха-ха! Нехай мене питали би, я вже знала би що вiдповiсти. Ну, в тебе воно iнакше. Погляди вже iншi - тому, мабуть, твоя кров винна. Ти вдалася в твою матiр, а, вона походила з вiйськових. Якi вiйськовi люди - то ми знаємо. Чи це було, напр., в порядку, що вона була з твоїм батьком п'ять рокiв заручена? Що заручилася ще з гiмназистом? Я те все знаю i для того тримаю тебе в руках; для того стараюся неустанно зломити й направити твою натуру, бо я знаю, що то значить легка кров. Звiдки бралась би у тебе зухвалiсть говорити з мужчиною, коли це я вважала невiдповiдним? Звiдки береться в тебе кокетерiя? Я її тебе не вчила! Я тебе не вчила, саме тодi спускати очi, коли мужчина при тобi, щоби вiн подивляв "довгi" вiї!.. Це вроджена кокетерiя. Яблуко не вiдкотиться нiколи далеко вiд яблуньки. Ти донька твоєї прегарної матiнки, котра бавилася в аристократку i завела велику бучу, що її брат жениться з донькою чесного купця, i котра опiсля сама вийшла за попа! Тямлю, що по тих її словах я спинилася бiля неї. - Обиджайте мене, зневажайте, як хочете, - промовила я дрижачими устами, - коли це дає вам якесь вдоволення i має бути помстою за мою матiр, але її саму оставте в спокою! Не вам годиться згадувати менi о нiй, не вам, що ви, мабуть, так само ненавидiли її, як i мене. Я знаю це з уст моєї бабунi! Її очi заiскрилися, i вона змiряла мене зневажливим поглядом. - Але не тобi годиться давати науку менi, що з моєї ласки живеш, те собi запам'ятай! А щодо бабунi, то її словами не зiб'єш мене з толку. Я лiпше знала обох, як ти. Одної ти не знала зовсiм, а друга розвезла тебе i впоювала вже з дитинства панськi забаги. Тим-то i не могли ми нiколи погодитися. А що я властиво хотiла сказати, то було це, що нехай би менi офiцер станув перед очi, нехай би менi на мою дитину вiдважився поглянути, то ж то почув би своє! А коли тобi хочеться вийти за шабельку або за соцiалiста, то - про мене! Я свої руки обмию i не буду нiякому скандаловi винна! Моє сумлiння чисте, я досить навчала i говорила! Я хотiла щось вiдповiсти, але саме в цiй хвилi створила мала Катя дверi i, звертаючи головку в тiтчин спосiб до мене, закликала: - Ходи, Наталко, покажи менi, як задачу робити! Не знаю, як її писати, ту дурну задачу! - Зажди хвилину, прийду пiзнiше! - Ждати? Я не хочу ждати. Я мушу тепер написати задачу, пiзнiше хочу бавитися та й вже. Ходи! - вона тупнула нетерпеливо-розвезено ногою. - Катя! Коли кого о що-небудь проситься, то чиниться це в спосiб чемний! - упiмнула я. Дiвча дивилося менi через хвилину серйозно в очi. Опiсля глипнуло скоро на матiр i, закопиливши спiдню губку, сказало: - Ти не смiєш менi розказувати, розумiєш?.. * * * Менi осталися лише книжки по його вiд'їздi. Читаю дуже багато. Хочу станути духово на рiвнiм степенi з ним: хочу, щоб не хилився до мене. З ним враз хочу здiйматися почерез усi перепони, усi труди, почерез увесь бруд життя, хочу летiти, дiбратися до щастя, до "полудня"... Передумую цiлу його iстоту, почавши вiд поодиноких поглядiв його, аж до його характеру, до його натури. Раз сказав вiн: "Менi закидують, що я не постiйний; це може бути, але в двох речах я консеквентний[48], а то - в ненавистi до ворогiв мого народу, i в ненавистi до тих, котрi мене вразять свiдомо. Гай, гай, який я тодi консеквентний! Ви не повiрили б". А в любовi чи буде вiрний? О, вiн буде вiрний, адже вiн упоюється сам любов'ю! Нi, я остануся вже на цiле життя царiвна його, прегарна русалка його! Я це вiдчуваю. Вiн же дiб'ється до мети, любов до мене буде йому додавати сили. О, так! Адже вона та сила, що творить. Чи не так? Любов усе переможе. Я лише журюся, як вiн буде жити, з чого жити?.. Вiн ненавидить тiтку, але вiн не знає, як я ненавиджу того, що зветься йому дядьком. Це правда, що вiн лихвар, поганий, скупий чоловiк; про те натякнула менi панна Марiя сама в однiй гiркiй хвилинi. На жадання Орядина, щоб видав йому хоч дещо з його маленького капiталу, вiдповiв вiн, що капiтал той лежить "в домi", в котрiм i вiн, Орядин, пересиджує. Нехай позичає на дiм, у кого хоче, вiн не має нiчого проти того. Так, а дiм записаний на Зоню, за котру одну дав би собi i голову стяти. Такий вiн! Але я вiрю в Орядина, в його здатнiсть, в його волю, i тому успокоююся. Молилась я рiдко досi, але за його буду молитися. На горi, в тихiй глибинi лiсу буду молитися. "Над сиротою бог з калитою", - так бабуня казала! * * * (Дев'ять мiсяцiв пiзнiше)._ Гу! Як мене переняло холодом! Грiюся i не можу розiгрiтися... Ха-ха-ха! I чи я все добре зачула, добре зрозумiла? Все? Боже мiй, боже! - i аж нинi дiзналась я о тiм всiм!.. Перед п'ятьма мiсяцями писав Орядин до Маєвського, щоб йому прислав його грошi. Благав на чiм свiт стоїть. Писав, що млiє з голоду, що лекцiй, на котрi числив iз певнiстю, не може дiстати, а товаришi, що спомагали його дотепер, бiднi, i вiн не може приймати вiд них нiчого, давиться їх данинами. I много, много такого! А Маєвський вiдписав йому на те, що коли медведевi дiється добре, то нехай не йде на лiд гуляти. Що вiн йому нiколи хлiба не жалував, дверей перед ним не зачинював. Що був йому завсiгди щирим дорадником i заступав радо мiсце батька; що останеться таким i на будуче. Однак вибраний Орядином завiд не для його. .Не для бiдного сироти, котрому батько оставив лише скрипку, а мати золоту обручку. Що дiдом оставлений грiш має бути на випадок хороби або iншого нещастя. Дiд його бажав собi також, щоб вiн вступив на теологiю, в їх родинi були з роду в рiд самi священики. Вiн, такий сирота, повинен придержуватися традицiї i звичаїв родинних i, яко син селянина, звертатися до народу й жити з ним. Нехай тому не фантазує про бог зна що, а вертає хутко додому та й вступає на теологiю, бо час уходить i не вертається. Це вiн пише йому зi щирого батькiвського серця i яко старий досвiдчений чоловiк, котрий вмiє з життям числитись, хоч був також колись сам молодим, гарячим молодцем... П'ять мiсяцiв пiзнiше, значить тепер, писав знов. Сивiє, каже, з гризоти та впослiднє просить о свої грошi. Йому ведеться просто, як "собацi". "Не пiшлете менi моїх власних грошей, пише, то удамся до суду! Схаменiться, коли не хочете мати людської душi на сумлiннi. Не пхайте мене в погань i не забувайте, що викликає нужда в людськiм серцi!" А вiн, Маєвський? - Отже, судовi хоче вiддати мене мiй "син", - казав. - I дiждався я з бiдної, на смiх полишеної сиротини на старi лiта пiдпори! - I розсмiявся гiрко. - Га! Нехай вiддає; це вже наслiдки нинiшньої модної фiлософiї; i я покорюсь їй. Я лише спитаюся: чи має вiн свiдкiв на це, як менi дiд його передав грошi? Якi грошi? Скiльки їх було? I що вiн, дiд його, справдi передавав менi їх? I пiд якою умовою? Врештi, кiлько разiв казав я йому, що та дрiбниця, яка осталась йому по дiдовi, лежить ось тут у домi, що