а спала тобi вже з очей, коли подумала об тiм, а з тим i об усiм! Побоюєшся вже о своє щастя? О дитинко! В кождiй хвилi життя треба числитися, треба дивитися на все розумом, а не серцем. Так, напр., ти над тим певно анi хвилинки не думала, що, вийшовши за Лордена, станеш i для нас неабиякою пiдпорою. Лена i Катя будуть могти не раз i не два у тебе побувати, тобi ж вони сестри, а Лорден також обох сердечне любить. До Лени горнеться, мов до рiдної сестри. Ти, правду сказавши, нам таки чимало вдячностi винна. Ми тобi нiколи кусника хлiба не жалували. Вчили, не щадили труда, щоби вивести тебе в люди. Не грiши, Наталко, уважаючи себе нещасливою. Бог надiлив тебе ще доброю долею. Подумай, як другi живуть, i чи трапиться другiй так скоро, нi з цього нi з того, муж з таким становиськом, чи трапиться увiйти в зовсiм уряджений дiм? Вона ще довго говорила i переконувала мене. А я, встромивши очi в срiбну ложечку, слухала й не слухала. Опiсля вчепилися мене слова: "зовсiм уряджений дiм, зовсiм уряджений дiм" i дзвенiли менi довго-довго в ушах... * * * Отже, я вже у цiлi. Що ж би ще мало бути? Одним словом, священика мається все втихомирити, все забути i поховати. Замiсть того присягну моєму мужевi вiчну любов, вiрнiсть i послух. Що-небудь з минувшого життя забирати в нове - зовсiм не потрiбно. Минувшiсть поховаю. Цi слова пишу без гнiву i не в розпуцi. Я спокiйна. Неначеб навiки позбулася всього несупокою... * * * (Пiзнiше)._ Я не знаю, але я або пiдла, або трус! Я боюся голоду або смертi, а моральної смертi я не боюся! Чи це так має бути? Що я "спокiйна", я писала колись тут. Ха-ха-ха! Така спокiйна, як прикована голодна вовчиця. Щоб наситити тiло, запродую душу. За те я гiдна назви скотини! Це сама найлiпша назва для таких, що так поступають, як я. * * * При таких нiкчемних, обезславляючих обставинах годi бути "чоловiком". А я вважаю чоловiка чимсь божеським. Чому не удавлюся тим кусником хлiба, що, затроєний їдовитими[56] словами, подається менi за страву? Що це за трусливiсть i нiкчемнiсть, що приковує мене про те все до життя? Так, як ланцюг тоту собаку до буди... Хвилями я не вiрю у велич чоловiка. Вiн занадто дрiбний зi своєю натурою. О, хто мене переконав би, що зароди в його душi не єсть брехнею, що вони не на те, щоб статися колись убiйчою силою для других? Нiкчемна, нужденна, малодушна iстота - оце я! Не маю навiть вiдваги вмерти. Чи не так само, як - Орядин? * * * Вмерти - значить не бути. Чому я не хочу вмерти? Я думаю, що це тепер не любов приковує мене до життя. Це якась грубша сила, а я ще такий слабодух, що не можу їй навiть опертися! * * * Дома кажуть, що я стала, як змiя. - Чому нiчого не говориш? Що знов у тобi коїться? - питає тiтка. - Ходиш, якби тобi душу трiйлом замулило, очi горять лиховiсне. Ой, не грiши, небого, не грiши, не грiши! "Як змiя!" Угадали. Я в'юся, як змiя. В мене стрелили, та не застрелили. Через те в мене тепер всi сили напруженi. Я вiдчуваю, що й я не була досi мiцна, що сила будиться в менi аж тепер... * * * Коли я стану сильна? Чи як воля перемiниться в дiло, перестане бути пустим поняттям? Як переможу сама себе, i стану в вищiм смислi слова, паном над собою? Я роздумую над тим, чого i кого менi боятися? * * * Гу! як це погано приймати вiд долi милостиню, як обезславляючо! * * * Хто перший придумав поняття "щастя"? Хто видумав це блудне свiтло, що викликує стiльки слiз, що творить мрiї, котрi здiйснити людська натура ще зовсiм не здiбна. Чи не завчасу видумали його? Його пора могла би хiба бути в "полудню" людськостi. Однак їй ще далеко до полудня, тепер же - чи вона йде правою дорогою до його?.. _ V Тиха, ясна зимова нiч. Снiг уклався бiлесеньким покривалом на землю. Смереки на горах, обвислi iнеєм, обвитi мрякою, дрiмають. Тихо, ледве чутно життя. Зiйшовший мiсяць упивається величавим спокоєм. Всi сплять. У моїй свiтлицi горить свiтло. Пишу. Орядин повернув додому. Одержавши звiстку про спадщину, прибув, щоби перебрати її i щоби спiчнути по бруднiй, деморалiзуючiй борбi, що пiдтяла його моральнi й фiзичнi сили. - Я пробував всього, - оповiдав вiн, - до minimum[57], щоби добитися до мети. Ще не добився до неї, ще далеко, а сили майже вичерпанi. Це маю вам завдячити. - Так говорив до наслiдничих. Нiхто не чинив йому закиду, нiхто не докоряв анi одним словом. "Не смiли", - казала насмiшливо Зоня. В його цiлiй iстотi було стiльки вiдпорностi, стiльки наказуючого мовчання, що нiяк було у його жадати оправдання. Що йому маєток дiстався, не врадувало його надто. Казав, що навiть не зробило на його глибшого враження, що так уже збайдужнiв. Так само остався байдужним, коли йому наслiдничий заявив, що вiддасть йому i другу половину грошей, котрих вiн, Орядин, зрiкся. Що йому їх не потрiбно, а йому, молодому, що має ще стiльки боротися, здадуться. Вiн пронизав старого очима i, усмiхнувшись згiрдливо, сказав, що добре, що прийме їх. В перших днях по своїм приїздi не виходив майже з дому. Годинами пролежував нерухомо на отоманi, положивши пiд голову руки та вдивившись у супротилежне вiкно або в що-небудь. Чи роздумував над дальшим життям, над своєю будуччиною, чи над спадщиною, що дiсталась йому так легким способом i могла не одно змiнити на добре, чи над чим iншим, нiхто не знав. Нiхто й не допитувався. "Також не смiли", - мовила Зоня... У двi недiлi по його поворотi вiдбулася мiж ним i Зонею "буча". Лена, котра, як i всi iншi, тепер для мене настроєна ласкаво, дiлиться зi мною кождою своєю думкою. Вона була свiдком тої сцени. Балакалось мiж iншим о деяких знакомих i мимоволi перейшла бесiда на мене, причiм вiн довiдався о моїх заручинах з Лорденом. - Хто, хто виходить за Лордена? - спитав. - Наталка! - Наталка? - А по малiй задумi додав: - Ага, вона! Верковичiвна! - Вона. Адже ти її знаєш? - закинула Зоня. - Знаю, знаю! - вiдповiв, змiшавшися. А по хвилi додав з глумом: - Отже, вона виходить за його! Ну-ну! - I що ж на тiм дивного, Василю? - О, дивного властиво нiчого: хiба лиш те, що вона не здавалася менi одною з тих, що виходять за перших лiпших, як їм навинуться. Впрочiм, всiляко буває на свiтi... - Вона не конче хотiла за його йти. - Але таки виходить_. - Так за кого ж було їй iти? Вiн не вiдповiдав зараз. - Вже за кого-небудь iншого, лише не за його. - Так! То могла була ждати без кiнця. Оскiльки я знаю, то її не сватав нiхто. Вiн спаленiв. - I звiдки ж ти то так добре знаєш? - питав насмiшливо. - Чи вона перед тобою сповiдалася? - Передо мною не треба сповiдатися. Я знаю тут всiх, що могли би женитися, а тi не взяли, б її. Прочi ж - то голодники, Василю! - Це ти на мене! - звернувся до неї бистро, i очi в нього загорiли. - Бог з тобою, Василю! - боронилась дiвчина, чимало зчудована його гнiвом. - Ти прецiнь не сватав її нiколи! Вiн знов почервонiв, немов його хто окропом посипав, i вiдвернувся вiд неї до вiкна, в тiнь. Трохи згодом спитав: . - Яка вона? - Хто такий? - Ну, адже вона_, вона! - Ага, Наталка! Та як то, Василю, "яка вона"? - Чи щаслива? I чи любить його також "страшно"? - I розсмiявся чогось... - Не знаю, чи любить. Сумнiваюся навiть, чи щаслива. Правда, Леночко? Вiд заручин стала якась дика, навiть змарнiла. - А яка була перше? - I його очi спинилися вижидаючо на Зониних устах. - А яка ж би? Вона поводилася завсiгди так, мовби була чимсь лiпшим вiд нас. Чи не так, Леночко? Тепер стала ще дразлива, уста в неї якби забули усмiхатися, стала от, напр., раrdon[58], як ти. - А про те все рiшилася за нього вийти! - повторив знов. - Шкода її! Зоня усмiхнулася жартiвливо. - Так бери ти її, коли тобi її так жаль! - промовила. - Тепер маєш уже господарство, i лише жiнки тобi бракує! Ух! як вiн на неї видивився, а очi як заiскрилися в його. - Не глузуй собi з мене! - казав; - Знай, я тепер не до жартiв настроєний! - Так я настрою тебе до них! - Пильнуй себе. Вже ви мене так настроїли, що я змарнував свої сили! Зоня спалахнула. - То ми тому виннi? - накинулася. - Ох! Це славно! Ми, може, також виннi, що ти в карти грав i пропускав грошi? - Не вашi грошi пропускав я! - Нi, але чужi! Вiн став бiлий, мов снiг, i зблизився до неї. - Ти вiдки це знаєш? - спитав, а очi в його так i горiли. - Знаю! - Хто тобi казав? - Той, хто знав. Вiн мов збожеволiв з лютостi чи з чого. На столику коло його стояла цiнна ваза. Вхопив її i кинув об землю так, що розтрiскалася на дрiбнi куснi. - Так! - сказав опiсля не своїм голосом. - Ти! - зверещала Зоня i запiнилась собi. - Цього я тобi нiколи не забуду! - сказав вiн. - О, я знаю, я знаю дуже добре, що ти казишся, почувши правду. За неї то готов i мститися. - Ти не маєш наглядати моїх учинкiв. - Наглядати нi, але свої думки про тебе вiльно менi мати, i я скажу їх навiть тобi прямо в лице. Ти слабодух помимо свого таланту i енергiчного поведення, а по-друге, ти забрукався[59] морально, i тому не поважаю тебе так, як давнiше. Вiн розсмiявся вимушеним смiхом, а опiсля сказав: - Де моя провина, i в чiм проступок супроти себе самого, тямлю аж надто добре, i я сам для себе справедливий суддя. Але ви, що не бували нiколи людьми, ви попхали мене на ту собачу дорогу, на котрiй я, на вашу думку, "забрукався". Та пождiть, колись поклонитесь ще менi, але тодi я i в вас найду хиби. Ви лицемiри! Зоня тремтiла вiд зворушення. - Це подяка, Василю, за ту поживу, що тобi мiй батько подавав? - Трiйла подавав. - Ти негiднику невдячний! Я мала тебе за чеснiшого чоловiка, хоч сперечалася з тобою так часто! Тепер я тобi цiєї обиди не забуду. - То не дразни мене! - говорив погаслим голосом. - Якби ти знала, скiльки я всього пережив, то ти би була лiпшою для мене! - То гамуйся; на те дав бог розум. - В мене нема бабського сумлiння... - I, змiривши її зневажливо очима, вийшов з кiмнати, гримнувши за собою дверми. - Видиш, який став? - говорила Зони. - Ми аж на лицемiрiв виавансували. Зате вiн став культурнiшим. Давно вiрив ще хоч в iдеали, а тепер... - I не докiнчила, скрививши уста згiрдно... Отже, на його думку, я не мушу замiж виходити за Лордена, а коли виходжу, то видко з того, що я буденна, легкодушна особа. Нехай i так! Може, правда i по його сторонi. Але чим стоїть вiн вище вiд мене, якою силою? "Безогляднiстю", як сказала ще Зоня, чи своїм "сильним сумлiнням"?.. Впрочiм, менi тепер все байдуже, що хто, а навiть що i вiн про мене думає, чи добре чи зле. Для мене головна рiч та, що я сама з себе незадоволена, не можу себе поважати, як повинна. Я немов пережилася. Ох, як пусто, нудно, як глупо! I ми обоє любилися! * * * Насильно випхали мене до Маєвських з якимось шитвом, хоч як я випрошувалася. З ним не хотiла я подибатися. Вкiнцi пiшла, з гордим - сама не знаю вiд чого - усмiхом на устах. Тiльки вступила в хатнi сiни, як серце в мене нараз затовклося сильнiше, i я на цiлiм тiлi задрижала, якби перемерзла. Так, це тому, що боялася чомусь побачитися з ним, хоч говорила собi неустанно, що вiн не обходить мене нiчого, що не люблю його вже. I дiйсно, вже як я в послiднiм часi думала i вiдчувала, то чувство i любов не находили в моїм серцi мiсця; я не любила анi його, анi нiкого другого. Вечором попросили до чаю. Напроти мене осталася одна склянка i одно крiсло порожнє. - Де Василь, Зоню? - спитала панна Марiя. - Або ж я знаю? Мабуть, пише в своїй кiмнатi. - Що це вiн пише та пише? - Не знаєте, що? Вiн переводить щось, як казав, iз скуки. - Так iди, Зонечко, i приклич його, а то чай вихолоне зовсiм. Зоня пiшла, а ми обидвi наче понiмiли. Вона обняла рукою його склянку, чи гаряча, а менi не було до розмови. Впрочiм, це було дивно. Тепер, коли я знала, що певно побачуся з ним за кiлька хвилин, стала я нараз цiлком спокiйна, i цей спокiй був аж ледоватий. Так сидiли ми, доки не явився вiн. Перша увiйшла Зоня, а за нею вiн. Змiнився, на перший позiр, не дуже. Не знаю, чи Зоня нарочно не сказала йому, що я була в гостях, чи, може, вид мiй був такий вiдражаючий, що, угледiвши мене, мов налякався; але привiтався ласкаво, навiть усмiхнувся якимсь сумним вимушеним смiхом. Опiсля заняв мiсце проти мене i, схиливши голову, мiшав машинально чай. При свiтлi, що падало ясно з висячої лампи, побачила я його лiпше. Вiн був марний i блiдий, а в цiй хвилi, оскiльки я його розумiла, зворушений, його високе чоло з iмпертинентною (як Зоня казала) морщиною "пихи" мiж бровами, видалося менi в цiй хвилi наче мармурове, уста упрямо стуленi. Повiк не пiдводив анi разу; так само, видко, не бажав i уст отвирати. Мене обгорнув якийсь сором. Цiла його iстота свiдчила менi чомусь наглядно об тiм, що за цiлий час розлуки не займалися його думки анi разу мною. Що мiж ним i мною виросла якась межа, що те, що мiж нами зайшло, затерлося безслiдно, i що було би смiшно натякати на якiсь зв'язки мiж ним i мною. По нiм було це видко. Я соромилась своєї вiрностi i вiдчула, що вона не була потрiбна. Чи, може, я помилялася? Може. Здавався потрохи пережитим, але в його iстотi було щось независиме, щось смiле, безоглядне. Ах, це були наслiдки його "сильного, невразливого" сумлiння! - говорила я до свого серця, котре поборювало всi сумнiви одним замахом. Воно визирало з цiлої його iстоти i надавало йому цiху[60] сили i рiшучостi. Я чулася просто "гнучкою" перед ним. Враження, котре зробив на мене тепер, коли я на силах так пiдупала, було надто сильне, щоб я могла його в однiй хвилинi перемогти, тому сидiла я так само мовчки, як вiн. Лише Зоня, прудка i говiрлива, щебетала по-своєму i втягала зручно всiх по черзi до розмови. - Не хорi ви потрохи, Наталочко? - спитала панна Марiя. - Ви такi блiдi. - Нi, я здорова. - Дивуєтеся, панно Марiє? - зажартувала собi Зоня. - Залюбленi виглядають завсiгди мiзерно! - Вона глянула, напiвусмiхаючись, напiвдопитливо, на мене. Я не могла на той невдалий дотеп найти вiдповiдi, тому змовчала. --- Чому ти свого перстеня не носиш? - говорила далi - Пожди-но, скажу я це професоровi. - Завеликий, могла би загубити. - Ну, коли вже так, то лiпше не носи! Професор, хоч i який собi там учений, а все-таки не змiг би в те не повiрити, що згуба перстеня вiщує розлуку. Вона не була би йому дуже на руку, не так? Я мимоволi глянула на неї благаючим поглядом, чому порушувала вона цю менi так немилу тему, i то саме тепер! Орядин вiдгадав мiй душевний настрiй, чи пiдхопив мiй взiр, звернув голову до Зонi i, не споглядаючи на неї, сказав прямо: - Ти нинi дуже жартiвливо настроєна, не розумiю тебе! - А я тебе також нi, Василю. Чи богатирi романа, що ти його переводиш, не побралися, i слово "розлука" дразнить тебе? - Це не роман, що я переводжу. - Менi здавалось, що роман. Впрочiм, що ти читав так завзято, коли я увiйшла в кiмнату? Ти й не замiтив мене? - Читав новели Гаршина. Кiнчив якраз "Attalea princeps_". - Ах, Attalea_ ! - обiзвалась я мимоволi, мило зворушена. - Читали? - вiн пiдвiв уперше голову смiло за мною, i його очi вп'ялилися в мене з якоюсь неспокiйною цiкавiстю. - I що ж? - питав з лихо затаюваним посмiхом. - Гарна! - вiдповiла я. - Гарна, це певно, але чим гарна, на вашу думку? - Тим, що осталася своїм намiрам вiрна! - Дiйсно, не боялася нiчого... - Нi, i смертi не боялася! Вiн покраснiв ледве замiтно. - Чи це послiднє зискало вас так для неї? - спитав з легким вiдтiнком глуму. - Саме те. Це прецiнь щось дуже гарне. - Що? - спитав. - То, що вона вмерла, не побачивши свого властивого неба? Ну, це справдi дуже поетично. - Нi, тота її постанова: добитися помимо всього до цiлi, - вiдповiла я. - Але ж вона не добилась до неї, не побачила прецiнь того небозводу, об котрiм мрiяла. - Так. Та чи це таке важне? - На мою думку, важне. - Вона вiрила, що побачить своє прегарне небо, а та вiра вчинила її такою сильною. Ах, така сила мусить двигнути! Хiба нi? Я вдивилася в його широко створеними очима i чула, що вони в мене розгорiлися. Нашi погляди стрiтилися. Його очi засяяли, а бiля уст появилася ледве замiтна злобна усмiшка, що пригадувала менi якусь дивно прикру хвилю. - Так, так, вона не була буденна сила, - сказав вiн, - i їй треба поклонитися. Згинула, але хоч оставила вiру в силу. Це скрiпляє сумнiваючихся i слабосильних, i пiддержує саме тодi, коли вони хитаються! Я вiдчула, що тi слова його й усмiх той були в мене цiленi. Усмiхнувшись боляче, хотiла я щось вiдповiсти, але надумавшись, зараз замовкла. Чого вже боронитись? Ми замовкли. Зонинi очi спочивали жадно на нас, особливо на менi. Та на її жаль звернулася я до панни Марiї i почала говорити об чiм iншiм. - Вам би десь конче виїхати влiтi, Наталочко, - мовила старенька панна. - Ви так засидiлися; те впливає зле на дiвчат; це я з досвiду знаю. Ви би зараз поздоровiли, повеселiшали; от попросити б вам гарно в тiточки. - Та де вже менi їхати, панно Марiє. Не їздила досi нiколи, привикла вже так. Впрочiм, менi нiчого не треба. - Влiтi вiдай ваше весiлля, Наталко, правда? - спитала Зоня. - Не знаю, Зоню, - вiдповiла я тихо. - Тiтка мала казати Ленi, що вiдбудеться влiтi, пiд час вакацiй. - Може... - З певнiстю; пiзнiше не може професор на довший час з дому вибиратися, а вiн же хотiв би якнайскорше оженитися. Я не вiдповiдала, чула лише, як поблiдла. - Я би не була думала, що вiн годен до якої-небудь особи так прив'язатися, - говорила Зоня далi. - Менi видиться, що його iдеали - книжки; не так, Василю? - Панна Верковичiвна подобалась йому, оскiльки я собi пригадую, зараз з першої хвилини, - вiдповiв Орядин i в тiй же хвилi пiднявся iз свого мiсця. - Не закурите собi, панно Марiє? (вона любила часом закурити) - питав зворушеним голосом, i його очi промайнули блискавкою по менi. - Як постараєтесь о сигаретку... Вiн наче лише того ждав i вийшов. Менi стало нiяково, i я пiднялася з крiсла. - А то куди? - обiзвалися обидвi жiнки. - Додому вже! - I чого так скоро? - загомонiла Зоня. - Останься ще, а то прибiжиш лише, щоб привiтатися i попрощатися. Пожди, я заграю тобi Шумана "Аufschwung"[61]. Вивчилася вже добре, а ти прецiнь уроджений знавець тонiв. Ми встали вiд стола, i Зоня засвiтила свiтло. - Нема Василя з сигаретами, - обiзвалася старенька панна, - у його ще, певно, й свiтла нема, а вiн клопочеться. - I сказавши це, вийшла. - Коли би так панна Марiя була молода, - смiялася Зоня, - то, певно, була би з них добра пара: вони страшно любляться. - Вона така добра. - А вiн?.. - Вона держала запалену лампу в руцi i мов ждала на мою вiдповiдь. Очi в неї свiтилися так, як свiтяться вони у кiточки, що спинилася на самотi бiля клiтки з пташкою. - Вiн тобi брат, то ти, певно, лучче його знаєш, - вiдповiла я спокiйно. - Ну, вже ж! - I ступила наперед. - I так, напр., можу сказати, що став таким прикрим, яким не бував перше нiколи; хвилями бував попросту нечемним. За тi два роки, що перебував серед високої культури, перемiнився чимало. Досi висмiював матерiалiстiв, а тепер сам готов статися ним. Впрочiм, це, як я думаю, не грiх... i я лише кажу, що перемiнився: але в чiм iншiм не згоджуюся з ним. Я не радила би нiкому супротивлятися його змаганням, бо без "пiмсти" не обiйшлось би вже, певно. Панна Марiя зводить у його все на нерви й каже, що вiн подобрiє i повеселiшає знов. Може бути, але поки що стоїмо ми обоє на воєннiй стопi. Вона увiйшла до салону, а панна Марiя повернула з Орядином. Спрятавши незамiтно посудину зi стола, вiддалилася з кiмнати, i ми остались самi. Я стояла коло столу i переглядала якiсь свiжi часописи, що панна Марiя склала для мене, а вiн стояв також тут i лагодив сигарету для старенької дами. В сусiднiм салонi грала Зоня. Нинi не могла я музики слухати, як звичайно. В менi самiй хвилювало так чудно, чудно... чи сумно, я вже не знаю. "От, яка стрiча наша!" - думала я раз по раз, а часопис так i дрижав в руках вiд зворушення моєї душi. - А я й не гратулював[62] вам ще досi ваших заручин! - обiзвався врештi поважно. - Але вам i так, певно, небагато на тiм залежить... - Менi й на думку не приходить надiятися чогось подiбного, т. є. гратуляцiй. Не думаю взагалi над подiбними речами. - I вiд мене? - I вiд вас, i вiд iнших. Через те не змiниться нiчого для мене. - Так ви хочете змiни? В чiм же, напр.? - I вiн звернув свої великi блискучi очi цiкаво на мене, мов хотiв мене до дна душi розслiдити. Я вiдповiла йому спокiйним, повним поглядом. Що вiн хотiв в менi збагнути, коли вже знав так докладно, що я буденна людина? Опiсля сказала я: - Змiни в тiм, щоб могла розпоряджати своєю особою чи там своїм я так, як сама хочу. - Хiба ж так не є? - Бачите, що нi. - Виходить, що ви не чуєтеся вповнi щасливою, чи властиво вдоволеною? - Нi, але прошу (i я всмiхнулася), не жалуйте мене для того! - Ага, ви боїтеся того спiвчуття! - Вашого не менше, як i других. Ненавиджу те чуття! Вiн усмiхнувся весело. - Не знаю, чи всi згодилися б з такою вашою думкою. - Нехай кождий думає i вiдчуває, як собi хоче. Я одна не зношу спiвчуття. Я переконалася, що через те дух дрiбнiє. Подумайте лише, чути вiчний плач i жалi над собою, гу! Немов калiка без рук i нiг або без очей!.. I це має бути якимсь доказом "любовi ближнього"? Вiн засмiявся, а я з ним, однак насилу. - Так ви волите боротьбу i само терпiння? - В дечiм волю. Впрочiм, я люблю боротьбу (i я дивилася на його повним, спокiйним поглядом), але таку, з котрої чоловiк виходить сильнiшим i чистiшим. Таку боротьбу люблю! - Так борiться! - Задумую. - Тепер сама найлiпша пора. - Ви iронiзуєте. - Я? О, зовсiм нi; i я боровся! - Як боролися? - А так, щоб добитися до цiлi. - I що ж? - Утомився. - Втомилися, i чи назавсiгди? Вiн здвигнув плечима. - Ви можете мимо того добитися свого, значить: у вас не може нiхто вiдбити позитивної цiлi, - сказала я, - тому що добитись до неї залежить вiд вас самих, але я? Подумайте собi, яке життя передо мною! Яка цiль у мене! - Так придумайте собi яку-небудь. - Чи це можна? - Можна. - Що ж ви придумали би на моїм мiсцi? - Я придумав би перше... i то найперше розручитися. - О, це неможливо, це зовсiм неможливо, пане Орядин! - вiдповiла я скоро, сполохана немало наглим чуттям, немовби вiн нарушував тими словами тайну моєї душi, що тлiла на днi її й iснувала бiльше як чуття, нiж як сформульованi зариси яких-небудь думок! - Виддте? Ви вже аж налякалися! - сказав вiн з легким вiдтiнком глуму в голосi. - А однак це, на мою думку, повинна би в вас бути перша цiль, коли пересвiдчилися, що ви не... незадоволенi... - З того... розумiєте мене?.. з того нема в мене виходу! - вiдповiла я тихо. - Але скажiть щось iнше, щось, що не було би злучене з тим! Вiн знов здвигнув плечима. - Далi я не знаю. Хiба казав би ще "бути щасливим", але це також злучене з тим, що ви боїтеся нарушити! - Що я боюся нарушити! - прошептала я ледве чутно за ним, немов завмираючий вiдгомiн його голосу... - А крiм того, нема вже нiчого, пане Орядин? - Та що ж би? Чогось неприродного не можемо здобувати нашими людськими мiзерними силами i нашим чуттям: ми ж люди! - Так, ми люди! - сказала я i хотiла додати: "А менi все здавалося давно, що я буду дуже, дуже щасливою!", але не сказала цих слiв, задавила їх. Вiн стояв он там недалеко вiд мене, мовби не той сам, що звав мене колись своєю царiвною, русалкою прегарною, мовби не упивався нiколи моїм видом, не цiлував нiколи анi одного пальця моєї руки, i що все те викохала лише моя уява, а йому щось подiбне анi на думку не приходило; здавався якимсь таким перенятим самим сухим, чистим розумом, настроєним бiльше до глуму, нiж до зрозумiння якої-небудь душi, що я боялася послiднi слова вимовити. Впрочiм - пощо? Щоби пожалiв? Нi! I я вiдвернулася гордо вiд його... В сусiднiм салонi кiнчила Зоня гарний твiр Шумана рiзкими, короткими акордами. Я звернулася до неї туди, щоби подякувати їй за гру, котрої нинi майже не слухала, i щоби вже попрощатися. Вже перейшла "огневу пробу", котрої так боялася, перед котрою, йдучи сюди, аж дзвонила зубами. Тепер успокоїлася аж до холоду i хотiла йти геть. Вiн i собi вийшов з кiмнати. Попрощавшися з усiма, вийшла я, а на подвiр'ї стрiнула його знову; чекав на мене. - Хочу провести вас додому, - сказав, запинаючи старанно своє пальто аж пiд шию, - щоб не замерзли. Цього би вам Лорден нiколи не простив. А рrороs[63] того, - додав опiсля побiжно, - чи ви дiйсно хочете за його йти? - Не "хочу", тiльки мушу. - I що ж це значить: "мушу"? Я вiдповiла йому щось про "обставини, зависимiсть, сирiтство" i т. п. - Е, що там! - вiдповiв. - Коли вже мусите йти з дому, то вiддайтесь хоч за такого чоловiка, котрого могли би шанувати i котрий подав би вам iнший бит, значить, щоб хоч стояли собi матерiально пишно, а так... що вiн за один? От незначний, здивачiлий старий пергамент, де вже вiн вам пара! - I засмiявся до власних слiв. В менi прокинулося щось. Не почуття обиди, о нi! i не охота обороняти неприсутнього Лордена, котрого я справдi дуже не любила i була би рада не бачити його вже нiколи в життi. Це була радше якась тонка, тонесенька душевна струна, що обiзвалася тепер на поклик смiху його, але обiзвалася чудноболючим, негармонiйним зойком. В тiм смiху його було щось, що мене вiдiпхнуло вiд його. - Як же менi жити при вуйку далi, коли тiтка доказує майже щогодини, що я для них тягарем? Що вийшовши за Лордена, стала би їй не раз в пригодi, бо я їм винна чимало подяки? Пiд такими услiв'ями ждати на щось "добре" в жоден спосiб не можу. Я вже таки пiду за його! Вiн знов розсмiявся. - Так, - говорив, - пiду за Лордена або пiду та й утоплюся, але дома сидiти не буду! Якраз цi слова пригадують менi знов ваше вразливе, мов павутина нiжне сумлiння, котре звернуло мою увагу на себе, скоро ми лише спiзналися. Ви осталися тi самi. Я усмiхнулася iронiчно. - Думаєте, що справдi так, пане Орядин? - Вiрю в свої слова, панно Верковичiвна! - А що ви зробили би на моїм мiсцi? - Я? Сидiв би попросту дома i ждав лiпшої долi. От що зробив би я! Не гризся б буйною жорстокою фантазiєю якоїсь там тiтки. Сидiв би з переконанням, що їм хлiб запрацьований. Ви чей же не сидите дома без дiла? - Нi! I мови об тiм нема! - Отже, бачите! У вас надзвичайно багато чуття, багато того, що люди вважають "консеквенцiєю", багато "характеру", а замало... - Розуму? - докiнчила я. - Нi, Наталочко (!), математики замало у вас! От що! А без неї ви пропаща людина в теперiшнiх, наскрiзь матерiалiзмом перенятих часах! - Так що ж менi робити? - Не слухати завсiгди лише нiжного чуття; слухати бiльше розуму! - А коли годi? - То пропадете. Значить: груба брутальна буденщина, та сильна могутня власть роздавить вас. Ви не зможете їй опертися. Впрочiм, це вже повиннi ви знати, що буденних iстот є бiльше i що вони суть "панами" в звичайнiм смислi слова. Такi, як ви, упадають у своїй одинокостi. Я усмiхнулася. - Це гарна перспектива! - Ну, що ж робити? Це все в обставинах має свої причини. Хто їх там поборе! - Ви не опирались би їм? - Я опирався їм. Значить, хотiв жити пiсля свого ума. Ставив, напр., мораль стоїцизму також вище вiд моралi милосердя. Не хотiв просити помочi у дядька, не хотiв i вiд товаришiв нiчого, що дiстав би вiд них аж по викликанiм у них спiвчуттю. Так що ж? Змiнив свої думки. А з пiмсти за те, що я опиравсь їм, значить: обставинам, вергли мене в рамена поганої страстi, що я трохи не потонув в нiй samt Haut und Haar[64]. Бачите, я грав страшно в карти. Впрочiм, ви мусили це чути, хоч я не знаю, як називано цей об'яв у мене. Чи карою божою, чи пальцем божим, чи квiнт-есенцiєю люду мого батька, чи, може, ще якимсь вищим знаком, задля котрого я мав iти "в божий дiм"? На кождий випадок "визирало" щось з тої пригоди. В дiйсностi привела мене до того якась шалена розпука. Але я грав шалено; страшно грав я! Кажу вам, купався цiлою душею в тiй страстi. Ух! аж менi самому тепер гидко. За якийсь час, i майже так само скоро, як подобалося, обридло менi те все, i я ходив, мов затроєний, з затисненими зубами з лютостi на себе самого. Якого бiса пiдчинявся я тому лиху? Дав заволодiти собою аж до гидкостi? Нiхто в свiтi не приневолив би мене тепер i доторкнутися хоч однiєї карти! Розпрощався з ними вже назавсiгди! - Це дуже гарно, Орядин. - Даруйте, Наталко, але я не покинув того тому, що воно "не гарне", а тому, що обридло менi. - Так ви можете панувати над собою! - Чому нi? - А гидким обставинам ви опирались би? - Ах, що там "обставини"! Я, сам-один? Це ж крапля в морi. - А коли б таких бiльше, як ви? Вiн повернув живо головою за мною, опiсля всмiхнувся не то жартiвливо, не то iронiчно. - Чи ви носитеся з думкою "будувати щось"? - спитав. Менi стало i стидно i жалко моїх слiв. - Нi, - вiдповiла я сухо. - Ну, я би вам це й не радив. Ви не найшли би надто багато помiчникiв; стратили би надто скоро i ту одробину довiр'я до людей, яке, може, ще живе в вашiм серцi. - Моє довiр'я до людей захиталося i без того сильно, - вiдповiла я, - i я не ожидаю вiд будучностi нiчого. Передо мною лежить праця, значить, обов'язок, котрий сповняти, нехай i механiчно, вважаю за найсвятiшу задачу чоловiка! - Отже, зрiкаєтеся щастя? - Якого, пане Орядин? Того, щоби була надальше тягарем родини? - Ах, ви не хочете мене розумiти! - Що називаємо щастям? Поодинокi чуття в поодиноких хвилях? Тих не можна i так продовжити. Впрочiм... не говорiм об тiм! Скажiть менi радше, чому ви менi, напр., нiколи не писали? Я... я була би деколи заговорила до вас. - Чи я вам це обiцяв? - спитав бистро, майже з переляком. - О, нi, зовсiм нi! Я вас об тiм i не просила. Я лиш собi так думала. - Ну, а я вже налякався, що не додержав, може, слова. - Опiсля додав: - Не писав, бо був завсiгди дуже занятий, мав стiльки грубих клопотiв, i жив до того, мов собака. Вже мало-мало не пiшов до "соцiалiстiв" на службу. - Тут i розсмiявся. - Бiдний мiй вуйко вмер в саму пору, значить: маєток його дiстався менi у сам вiдповiдний час. Бачите, цiлком так, як у повiстях. Коли бiда найбiльша, зараз помiч найдеться. Але що я хотiв вам сказати, щоб повернути знов до першої теми? Розручiться з професором. Це чиста дурниця, виходити за такого. Загинете! - Не велика шкода! - Ну, шкода, шкода! - повторював нетерпеливо. - Нас усiх загалом не шкода! Але коли вже чоловiк раз лише живе, так нехай же живе так, як чоловiковi годиться. Така моя думка! Я не вiдповiдала. Ми зупинилися коло нашого дому, i я подала йому мовчки руку на прощання. Вiн дiткнувся її, i ми розсталися... * * * Так то все було. Все буває iнакше, нiж собi чоловiк уявить. "Iдеалiзуючий простiр" творить те, що любиться так часто якийсь "фантом", не подiбний навiть до живої тої iстоти, що збунтувала нашу душу до глибини. Саме так ведеться менi з Орядииом. Дивлюся тепер на його цiлком iншими очима i не знаю, чи моя уява вiддалялася вiд його i любила щось цiлком iнше, чи вiн змiнився справдi так сильно? Одно лиш певне: таким не є, як жив в моїй пам'ятi. Я втомлена i знеохочена. Вiн каже розручитися з Лорденом. Думки стати жiнкою Лордена я зовсiм не маю i саме над тим не думаю. Не знаю ще нiчого ясного, нiчого, що носило б характер рiшучностi в собi, але вiдчуваю, що змiна якась зайде в моїх обставинах, чи зла чи добра - не знаю. Поринаю думками бог зна куди i не маю спокою. Саме тепер рада би я знати (це смiшно з моєї сторони), чи я Орядину ще трохи мила? Дещо з його iстоти говорить, що так, а дещо супротивляється тому. Деколи бажаю того, а часом менi це таке байдуже! Оногди спiмнула я Зонi, що вiн змiнився, а вона заперечила це. Казала, що вiн лиш "виробився", значить, "дозрiв", з усiма своїми прикметами, вродженими й набутими. Я думаю, що йому щось хибує, або лучче сказати: те "щось" виступає в нiм слабше, як давнiше, щось, що я у всiх людей люблю i що мене так сильно прив'язало до його. Якась тонкiсть чи чистота... * * * (Пiзнiше)._ Супроти мене вiн не раз аж покiрний, i менi здається, що та покора обгортає його мимовiльно; каже, що таки поважає мене дуже глибоко, хоч споминав про мене майже легковажно (тодi, як вiдбулася "буча"). А мене болить, коли вiн кориться хоч би й мимовiльно. Ненавиджу це чуття, а тодi, коли кориться, ненавиджу й його. * * * (Знов пiзнiше)._ Думаю, думаю, думаю i не видумаю нiчого. Вiн не вдоволяє, анi не успокоює, анi не ситить мене. Я в чуднiм, чуднiм настрої. Менi так тiсно, так сумно i нi в чiм не можу найти опори. Вiд Лордена утiкаю .душею, i менi й на думку не приходить застановлятись над своїм будучим життям. Я лиш сказала, що "пiду", але я ще й тепер не погодилася з тiєю думкою. В менi прокидається стiльки помислiв, стiльки думок, аби змiнити своє життя, зiрвати зi всiм поганим дотеперiшнiм, що я майже давлюся тим. Читаю в кождiй вiльнiй хвилинi i пробую навiть знов писати, хоч те менi не йде легко; в мене думки занеспокiйнi. Роблю порiвняння мiж людьми i людьми, мiж ними й обставинами, а вiдтак спиняюся над Орядином. Вiн не говорить тепер про свої любимi iдеї, а "народ" не проходить йому й через уста. Ох, що то час може! Два роки станули мiж нас i змiнили нас так сильно! Його присутнiсть мучить мене. Що це таке? Жалiю над ним. Але не те вiдпихає мене вiд його, що вiн "купався в страстi", лише iнше... Однi книжки оживляють ще мене, iнакше в тiм заколотi я погибла би... * * * (Знов пiзнiше)._ Не раз я духом така сильна, що йшла би у найстрашнiший бiй, а не раз прикликую бабуню на помiч! Бабусенько моя золота, чом ти мене покинула, чом не з'явишся, не додаси менi сили, не прийдеш iз порадою, не полюбиш твоєю вiрною любов'ю! Бо в кого ж менi шукати пристановища? Чим утихомирити душу свою? Хто покаже менi, куди йти, я ж така сама, така сама! кругла сирота! Недоля батожить мене, що аж гнуся, вгинаюся; вона потрясає мною, а як ще вихор настане? О, вихор тодi змете мене, мов те сухе опале листя, безслiдно. Сила? Хто вчить мене бути сильною? Чи менi шукати пiдпори в других? Де ж єсть тi другi, хто вони? Ох, воно так гарно, як жiнка находить пiдпору в мужчинi, а й противно, мужчина в жiнцi! Але ж чи може дiйсно душа з душею злитися, чи це припадком не є фраза, в котру лиш вiриться пiд час любовi? З ним бачуся досить часто. Деколи бачу, що я його умом перегнала, а деколи корюсь я перед ним. В нiм є щось, що панує надо мною, що притягає i вiдпихає мене. Часом бачу, як пiдлягає впливовi моєї iстоти майже цiлком, як пiдлягає взагалi сильним враженням, а часом переконуюся вдруге, нi, вдесяте вже, що через цiлi тi два роки був рiзними, прерiзними справами так занятий, що ледве коли й подумав про мене! * * * (Знов пiзнiше)._ Ми вже досить давно не бачилися. Зоня прибiгла до нас, i мiж iншим на тiтчине питання про його, замiтила, що став у послiднiм часi знов "нестравним" i що в його генiальнiй головi коїться правдоподiбно знов якесь лихо. Що ж би то з ним могло бути? Думаю стiльки над тим, майже гризуся ним... Чи вiн менi не байдужий? А з Лорденом що? Боже мiй, боже мiй, що з ним робити? Я затискаю зуби, чоло морщиться i в далеку далечину лину поглядом... * * * Вчора вечором були ми з Леною у Зонi оглядати якусь балеву сукню. За кiлька днiв вiд'їжджає вона з батьком i панною Марiєю на бал до С. Вiн був також увiйшов у кiмнату. Коли глядить на мене довше, то я зараз мiшаюся. Говорив мало i виглядав зажурено, але чого? I чи на довго? - Ви дуже зле виглядаєте, - замiтив менi, коли ми на хвильку осталися самi. - Чи ви думаєте дальше так жити? Я вас не розумiю. Подумайте, який кiнець вас жде, ви загинете! Я придивлялася одному великому олiйному образовi з намальованим нiчним краєвидом, котрий викликував дуже часто мiй подив, i чинилась, що не дочувала його слiв. - Скажiть що! - вирвалось нараз нетерпеливо з його уст. Я скинула на його оком. - Знов мене жалуєте? - спитала я. - Мене тепер всяке спiвчуття лише болить. - Скажiть лiпше: обиджає! - спалахнув вiн. - Лордена чуття не обиджають вас! Я здвигнула байдуже плечима. - Його чуття менi цiлком байдужi; впрочiм, я не можу за це на його гнiватися, що вiн вибрав собi мене за жiнку, - вiдповiла я. - Його цiла провина, може, лиш та, що не любить мене такою любов'ю, якою любив би мене, може, хто другий, однак чи люблю я, може, його? Чи, може, обиджає мене тим, що дає менi нагоду подякувати за ласкавий хлiб i мати свiй? Ми лиш за товар мiняємося. Моя праця, хоч i без ясного характеру, про те все не менше цiнна, як його хлiб. Я i в його хатi буду вiд ранку до вечора працювати; знаю все, що мене жде! - Але ж ви танете! - закинув вiн. - То, то лиш так... - вiдповiла я. - У мене стiльки думок, то вони нищать мене i гноблять поки що. - Як? - О, нiчого, нiчого... - Коли б я мав те пересвiдчення, що ви станете хоч матерiально пишно, то ще помирився би з тим. - Справдi? - Справдi. Чому дивитесь так на мене чудно? - спитав. - Це великий фактор у людськiм життi, вiрте менi! Все проче маловажне; значить, тому маловажне, що без того можна обiйтися, можна його побороти... - Орядин, що на вашу думку маловажне? - Ну, так званi симпатiї i антипатiї! - Ви поборювали би в собi щось подiбне, напр., симпатiю? - спитала я, не звертаючи очей вiд його. Вiн усмiхнувся зневажливо. - Чи ви не вiрите в мої сили вже зовсiм? - спитав. - О, я вiрю! - сказала я, тепер навiть з пересвiдченням. - Я лиш хотiла би знати, чи ви поборювали б також де "маловажне" задля хiсна? - Ви просто дитиннi, коли таке питаєтеся? - вiдповiв вiн. - Врештi, нинi я не можу цього знати, але менi здається, що коли б я лиш хотiв, то мiг би побороти... - Я лиш те хотiла знати! - вiдповiла я сухо i вiдвернулася знов до образа. А вiн не говорив бiльше нiчого. Крутив неустанно вуса i глядiв кудись безмовно вiкном. В годину пiзнiше зайшов за мною до салону, де я прислухалася до спiву Зонi з молодим її поклонником i сидiла, потонувши в чудних думках. Сiвши мовчки коло мене поруч софи, справляв свiй годинник. - Над чим ви думаєте? - спитав по якiмсь часi. - От думаю! - Напр., над чим? - домагався вiн. - Може , над своєю будуччиною? (Менi причулася iронiя в його голосi). - Нi, в цiй хвилi нi! - вiдповiла я, усмiхаючись слабо. - Тепер застановлялась я знов над тим, що є люди такi, як нацiї. Властиво, що характери поодиноких людей є аналогiчнi характерам поодиноких нацiй. Не правда ж? Так, напр., є характери, по котрих можна з певнiстю надiятись, що сповнять цей або той учинок, сповнять щось неожидано великого, сильного. Є перенятi якоюсь красою, що остається завсiгди i в рiзких випадках свiжою i є свобiдна вiд усiх буденних додаткiв. Такi є й нацiї. А противно є знов натури, одаренi багато, але напоєнi наскрiзь смутком. Змагають до всього, але не здобувають нiчого, їх iстота перенята наклоном до терпiння i туги, мов рослина до сонячного тепла. Я власне думала, - говорила я далi, пiд час коли вiн уважно слухав, - що ненавиджу цей тон вiчної туги так, як ненавиджу, напр., одностайний тужливо-хорий усмiх на блiдiм лицi нашого народу. З самого жалю за минувшиною ми вже ослабли, а жалiбна мелодiя, що дзвенить у нашiй душi i котру ми так добре розумiємо, заколисала всi нашi сили до немочi, Чи не так? Ах! - докiнчила я гiрко. - Це правда, я також донька українсько-руського народу! - Ви ж казали, що любите боротьбу! - обiзвався вiн. - Люблю, але скажiть, чи ви вiрите у вiдродження таких характерiв або народiв? - Чому нi? Але вони потребували би, щоб хтось постороннiй їх рушив. - Постороннiй? - повторила я сумно. - В тiм i лихо, що вони не мають у собi того iмпульсу; що мусять тих "порушень" дiзнавати аж вiд других. Я думаю, що так успособленi єства не мають жодної будучностi. Вони подобають на арфи еольськi, що грають лиш тодi, коли вiтер