порушить їх струни, та й тодi грають сумно. Над тим я не думаю саме тепер перший раз. Над тим думаю я частiше i звичайно настроюють мене такi гадки сумно! - То не гадайте об тiм! - А ви не думаєте нiколи над чимсь подiбним? - Я держу мої думки крiпко в границях, - вiдповiв вiн. - Значить, не хочу розумiти душi загалу. Що з того за хосен? Хiба сумовитий настрiй! - А я вiддаюся таким думкам цiлою душею... На те вiн не сказав нiчого. Мене обняла гiрка нетерпеливiсть, подiбна до лютостi. Чи був це також наклiн до терпiння, до туги, що жив у менi, тяжив так дуже в душi? Нагинав не раз додолу, давив! Коли б iснувало щось певно, щось, у що можна би вiрити, як у поворот весни, щось величне, свобiдне!.. Коли б щось таке iснувало в чоловiцi! Я сказала йому, що думала. - Чогось такого нема в чоловiцi! - вiдповiв вiн напiвсумно, напiвнасмiшливо, пiдперши голову, мов у задумi, рукою. - Думання, вiдчування та i все проче подiбне - це чисто матерiальна процедура, i вiдорватися душею вiд умов свого внiшнього буття чоловiковi годi; ми не повиннi забувати, що в великiй частi ми раби своїх вроджених склонностей. - Я не хочу в те вiрити. Вiн здвигнув плечима. - Прецiнь людська воля не є нiколи цiлком свобiдна! - Чей так зле не є! - замiтила я, усмiхаючись глумливо. - Чому нi? Унаслiдження само назначує характер. - I з тим замовк. Я також замовкла, але трохи згодом сказала: - Те, що ви кажете, я властиво знаю, але я не дуже хотiла би тому пiддаватися; воно, по правдi, сумно... - Що? - спитав вiн. - Що i найгордiшi дерева мають своє корiння в землi - це сумно? - О нi, але що ми так часто у своїй немочi вимовляємося[65] саме тим. Впрочiм я думаю, що про те все єсть люди з визначними характерами, котрi мають вплив i мимо окружаючих їх сил; але для таких iстот не можуть iснувати права. - Отже, видите, чого вам журитися? - Я не журюся! - вiдповiла я, усмiхаючись. - Я лиш думаю. Що iнше остається менi? Цього не може менi нiхто вiдобрати! Вiн знов здвигнув плечима i дивився в безнадiйнiм ожиданнi вперед себе. Я мовчала довший час, а вiдтак почала пiвголосом майже несмiло: - Орядин! Чи все треба приписувати обставинам? Скажiть! - Якi ж ви чуднi! - Я хотiла би мати якесь вдоволення. Якби ви знали, як то тяжко, коли, напр., думки блукають i не находять нiчого; блукають у чiмсь неяснiм, великiм, веденi бiльше чуттям; ах, я того не можу сформулювати! Аж ненавиджу себе не раз за те, себе i старинний звичай той, що зветься життям. Чому воно не подасть менi нiчого такого, в чiм би моя душа могла розкошувати? Вiн поглянув на мене. Погляд той був спокiйно-допитливий, поважний. - Крiзь вашi думки i почуття вiє також той так званий "подих будуччини", це поринання в себе, що вiдвертає вiд внiшнього свiту. Воно має щось у собi, я того не перечу, але думаю, воно не має будуччини. Чоловiк належить до свiту внiшнього, вiн зв'язаний iз ним тисячними нитками i тому нехай поринає в його! У вас справдiшнiй дар до аналiзу. Я виджу, що ви дуже змiнилися. Коли б я менш-бiльш не знав, як ви жили, то спитав би в вас: як жили ви з тiєї пори до тепер? - Чи можна оставатись однаковим? - спитала я, мов засоромлена його доганою, хоч не просто на мене вимiреною. - В головних зарисах - можна. - В мене не було життя з подiями, - сказала я. - Ах, у те я не вiрю, - вiдповiв вiн iз якоюсь нетерпеливiстю. - В буденнiм смислi слова, пане Орядин. - Але ж ви мусили щось переживати, якiсь подiї або щось подiбне. Бачите, я не вiрю в так зване життя "без подiй", особливо коли наслiдки доказують що iнше! - Отже, i ви не вiрите? - вiдповiла я з мимовiльним вiдтiнком гiркостi. - Знаєте, менi саме тепер приходить одна цитата з Лессiнга на думку: "Вони не находять у жоднiй трагедiї подiй, хiба там, де поклонник дiвчини паде їй в ноги i т. п. їм те нiколи не хоче подобатися, що всяка душевна боротьба, всякi наслiдки рiзних думок, котрi себе посполу осувають - це також акцiя; мабуть, тому, що вони думають i вiдчувають замеханiчно i при тiм не можуть замiнити нiякої акцiї. З такими людьми поважно сперечатися просто нема потреби i шкода заходу..."[66] Вiрите тепер? - Ах, у те вiрив я завсiгди! - вiдповiв вiн живо. - Я лиш спецiально у вас думав найти щось iнше. Врештi я вам перебив; менi здається, що ви хотiли щось сказати. - Хотiла! - говорила я дальше. - В мене не було життя з "подiями". Я лиш читала, думала, а опiсля заручилася. Однак тепер, тепер, коли я те вчинила, будиться бог знає що в менi, перемагає мене. Я вiдчуваю то так, як вiдчувається приплив хвиль, що мають у слiдуючiй хвилi збитися над головою. Я давлюся тим припливом! - Ви потребуєте багато сонячного блиску i барв! - Ах, i простору, Орядин, чи так званої свободи. Iнакше обтовчуся об усi тi буденнi чесноти! - В тiм я вас розумiю, - вiдповiв вiн, - однак у тiм нi, що ви заручилися! Я усмiхнулася роздразнюючим усмiхом. - Чому й менi не бути судженою? Це прецiнь також щось, що годиться "з життям внiшним", щось людське. Це удосконалює жiнку. - Але без любовi?! - Не впадайте в романтизм, пане Орядин! Любити i вiддаватися - це щось зовсiм вiдмiнне; смiшно, що зводять завсiгди одно з другим до купи. Напр., i ви, що звете антипатiю i симпатiю дурницями! - Зводять докупи, кажете, Наталко. Мовби вперед не любилися i аж потiм побиралися. - Мовби не любилися нiколи, пане Орядин, а проте женилися! Врештi, - додала я по короткiй задумi, - не знаю, чи любов конечна до супружества, значить те чувство, що, напр., я уважаю любов'ю. Воно щось iнше вiд прив'язання. - Так, на вашу думку, що таке любов? - Ну, на мою думку, це прегарне нiжне миготiння, котре iснує в цiлiй своїй повнотi доти, доки його не заявиться словом. Опiсля воно блiднiє i никне. Властивий характер того чувства - це якась "метеликуватiсть" або той блиск сонця, що не є всюди, та й годi його здержати, що миготить крiзь усi нерви в деяких хвилях, у пишних, прегарних хвилях, Орядин, а опiсля зникне, i чоловiк пригадує її собi, мов запах якого цвiту. Чи можна те ставити нарiвнi з тим неповоротним, пересиченим чувством, що зветься в першiм-лiпшiм супружествi також любов'ю? Скажiть самi! Але нi; лучче я скажу сама один доказ. Моя тiтка запевняла мене дуже часто, що не знала нiколи, що це таке "любов", i я вiрю їй, що вона не любила нiколи; попросту в неї нерви загрубi до такої тонкої гри - а проте вона живе з вуйком дуже добре! Що це таке?.. Чи це любов така, як я кажу, чи прив'язання? Чи не виходить тут на моє? - Ви починили в останнiх двох роках дуже глибокi психологiчнi студiї, - вiдповiв вiн iз легкою iронiєю. - Це, мабуть, i вигладило нерiвнiсть мiж вами i професором Лорденом! - Це не вигладило нерiвностей мiж мною i Лорденом. Тут стоїть свiт мовчки. - Щоби свiт не стояв мовчки, залежить вiд вас! - вiдповiв вiн. - Вiд мене?.. Так, це правда, воно залежить дiйсно i вiд мене; це є власне те, чим я хвилями мучуся i "давлюся", але через те я, може, також переконуюся у своїй силi!.. - Я вас не розумiю! - Зрозумiєте колись! Врештi, прошу вас дуже, не згадуйте менi його. Тодi нi, коли думаю собi щось цiлком, цiлком iншого. Не гнiвайтесь, але не робiть цього нiколи! Я просила його живими, майже переляканими очима, а вiн, усмiхнувшись iронiчно, глянув на мене. - Це не згоджується з тим, що ви казали колись тут; а iменно, що любите боротьбу! - сказав. - Я люблю боротьбу; люблю, люблю! Ви мене не знаєте! - Може, й дiйсно не знаю. - I вiн схилив знов голову в долонi i задумався також над бог знає чим... Я була зворушена, роздразнена. Була би плакала, але не з жалю. З нетерпеливостi. I вiн мене гнiвав. З кождого його слова визирав завсiгди якийсь "хосен", щось "розумне", якась "користь"... Це мене болить. - Над чим ви думаєте, Орядин?... - звернулась я вкiнцi до його, щоб не сидiти мовчки. - О, мої думки неiнтереснi! - вiдповiв вiн. - Я звичайна натура, а тi справляються скоро з собою. Я йду завсiгди найкоротшою дорогою, то й гадки мої буденнi. Це мало мене вколоти (воно й укололо), а йому справити якусь приємнiсть. - Дайте менi щось оживляюче до думання, Орядин, щось, що пригадувало би лiсний воздух, щось ясне, сонячне! - просила я його стиха. - Вiд мене жадаєте ви цього? - питав вiн роздразнено. - До того я не здатний! - I вiн замовк нагло, а тим часом якийсь нервовий вигляд опанував його лице. - До чого ви здатнi? - спитала я. Вiн розсмiявся так, що я, не надiючися смiху, прокинулася. - Ви смiєтеся з мене, Орядин? - спитала я, вп'яливши в його уважно очi. - Знаєте що? - сказав, не зважаючи на моє питання. - Я веду також iз собою боротьбу, яку? - скажу колись пiзнiше, а поки що дайте лiпше менi щось оживляюче до думання! - Ну, коли так, то я скажу вам оце: iдiть своєю дорогою i не дбайте про загал, коли маєте на оцi гарну цiль! - Я йшов уже раз своєю дорогою; це знаєте вже. - I то було зле? - Остiльки зле, що не добився нею до цiлi. - Це не може бути! Iдiть лиш витривало далi: сильна воля поборе все. - Я хотiв би той дар мати, що ви, а то дар: одушевлятися, Наталко! - I у вас вiн є! - Ну, я цього не знаю. - Я знаю, Орядин. О, я вiрю в вас! Не знаю, яка ваша боротьба, але не спроневiряйтесь нiколи тому, що давало вам досi вiдвагу i право бути гордим. Не дбайте про загал i йдiть своєю дорогою, доки не опинитесь високо-високо! Я вхопила його за руку i стиснула її крiпко, i очi в мене заяснiли. Вiн видивився на мене здивований, а опiсля усмiхнувся. - Чи у вас бувають частiше такi пориви? - спитав. Його питання заболiло мене, i я опустила очi вниз. - Чи це пориви? - О, це може бути i настрiй! * * * Вiн не згадує нiколи анi одним словом, що я була колись його "царiвною", мовби це не вiн, а хто iнший любив мене. А я мовчу i собi горда, горда, мов той олень. Нехай мовчить, думаю, коли вже так, коли вже не може любити бiльше, але нехай не дорiкає менi Лорденом! Правда, вiн не знає, що в моїм серцi дiється i що в нiм не так супокiйне, як я виглядаю, що в нiм дозрiває думка розiрвати ненависнi зв'язi i вiдвернутися вiд усiх назавсiгди. Справдi оце дозрiває в моїм серцi, але поки що це лиш моя тайна, i я не виявляю її i перед ним, хоч би й як питав мене. Ох, лиш сили додай менi, боже, сили, щоб я не спроневiрилася собi i правдi; а я поборю всю погань, яку тiльки стрiну по дорозi свого життя!.. VI (Знов пiзнiше). Я вже знаю, що я йому не цiлком байдужа, хоч маю також те переконання, що забув би мене знов скоро. Але я? Чим вiн менi? Сама не знаю вiдповiдi. I люблю i не люблю, i притягає i вiдпихає мене, i жаль менi його i засуджую його, а одного таки не можу забути, iменно того, що вiн син того самого народу, котрого вiрною донькою є я. Не раз говорить з огнем, пориваюче про яку-небудь справу, зараз "отвирає" кождому очi, а коли спитаєш його пiвгодини пiзнiше про те саме, видивиться на тебе, усмiхнеться зневажливо i скаже: "Не маєте над чим iншим думати?" або: "Хто би собi над тим голову ломив! З того не будете жити!"... Це мене вiдпихає вiд його, воно показує в нiм отупiння для тонших iдей. Чи вiн давнiше не був таким, чи, може, я того не розумiла, чи таким зробила його боротьба о бит? О, хто би менi об'яснив це! Тепер i не замiчаю в його давньої тонкостi в чуттi; вона є у чистих натур без рiзницi, у мужчин i женщин, особливо у поетичних натур. Але про те все є в нiм щось, що мене приковує, i я знаю: це та сила, що не дала йому потонути в вирi бруду. Це дiялося нинi зранку. Я ходила в город годувати кроликiв. У своїх бiлих кожушках вони ледве замiтнi на снiгу, i лиш їх червонi лагiднi оченята свiдчать, що це вони! Мене знають добре. Дрiбнi, малесенькi, прискакують безшелесне до мене, утирають свої мохнатi борiдки об мої руки - я їх люблю... Цеї ночi упав знов свiжий снiг. Уклався на гiллi дерев, на всiм, немов надиханий. Величезнi, дорогi мої гори Карпати, зi своїми бiло поприбираними лiсами блистiли срiблясте проти сонця, а над усiм тим миготiло ясне, майже прозоро-синє небо... Навкруги тихо, урочисто, саме так, якби все на час здержало вiддих i ждало на щось святе. В таких хвилях молюся. Не словами, але серцем, душею молюся. Бажаю, щоби iснуюча краса наповнила i моє серце, щоби стало чисте, прозоре, мов та iмла, що десь-не-десь звисає ще над деревами! Так молилась я, а в п'ять мiнут пiзнiше перервав несамовитий звук дзвiнкiв санок те урочисте ожидання, i я опинилася перед Лорденом... - Оставте мене, оставте мене! - просила я, стривожена, коли ми осталися по раз другий самi, i вiн мене хотiв цiлувати. - Чи таке доведення пристоїть судженiй? - спитав вiн, усмiхаючись насилу. Я мовчала. Не знала, що сказати. Чула тiльки в очах сльози i велике пригноблення так, що ледве волiкла за собою ноги. Вiн пiдiйшов наново. - Так я вам уже раз казала, тепер казала! - говорила я, не зводячи неспокiйного погляду з його, щоб не скористав з тої хвилi. - Я люблю соромливiсть, - сказав вiн, - вона украшає женщину, мов вiнок з бiлого цвiту, однак все має свої границi. Я знаю, що роблю, в мене є на те права! - Нi! - вiдповiла я хвилюючим, упрямим голосом. - Нi! Ха-ха! - Нi! Тi права не годяться з моїм серцем! - Так! Гай, гай! Бач, як розфiлософувалася! Врештi, нехай буде тепер твоя воля. Я знаю людську натуру; ти дикун, моя красуне... на часок, ха-ха, на часок! О боже мiй!.. I я його просила, щоб не чинив бiльше того, не цiлував мене нiколи. Нiколи, коли я того не схочу. Я того не можу знести, нiяким чином, нi за що в свiтi! Чи вiн того не розумiє! Нi, вiн того не розумiв! Я цiлком прибита. Така стривожена, що трохи не скричу вголос, коли почую його за собою. А вiн собi з того жарти строїть, стаючи коло мене нечайно або сiдаючи близько коло мене. Тiтка i Лена смiються на цiле горло з мого страху, особливо тiтка, аж за боки береться. А я не знаю, що в тiм є смiшного... Також накинувся па мене, для чого не ношу його перстеня. Сказала я йому, що завеликий. Тодi вiн намiгся сам у правдi переконатися i засунув менi перстень сам на палець! Гу, як я боялася його дотику! Як не люблю його рук! Довгi такi, нiжно виплеканi, потрохи дрижачi - цiлком такi, як вiн, як кiгтi якi!.. Коли увiйду до хати, то слiдить все мовчки поглядом за мною; пiдкручуючи вуса, водить очима то сюди, то туди. Ох! Тiтка каже: говорив їй, що дуже мене любить i що дуже гордий на свiй вибiр, що його товаришi будуть цiлком "зафрапованi"[67], побачивши в його таку .красу, i що вiн мов помолоднiв... Це неправда, що я його суджена! Не може бути правдою; я освободжуся вiд його! Ах! що нема нiкого, хто би за мною вступився! Якби бабуня жила!.. Бабусенько ти моя золота, щира, вiрна, поглянь, що зi мною дiється! Глянь, чия маю бути, i на що ти мене викохала! Ти називала мене своїм ангелом. Пригадуєш собi? Вечорами, коли ми клалися на спочинок, ти оповiдала, що дiвчата мають бути чистi, як цвiт лелiї, встидливi, мов голуби. Тодi ти називала мене своїм ангелом i лелiєю!.. Видиш ти тепер свою лелiю? Видиш, хто має її зiрвати? Або чи хто перед нею стане i заслонить її бiлу одiж перед брудними замахами!.. Дивись, бабусенько... дивись! Я не хочу довше над своїм життям поетизувати. Лорден вiд'їхав. Вiн прибув, щоби умовитися, коли ладити весiлля. Воно має вiдбутися пiд час вакацiй, отже, за чотири-п'ять мiсяцiв, цiлком тихо; i зараз другого дня маємо "ми" (ха-ха!) вiд'їхати. Я стояла пiд час тiєї наради сперта об стiну i слiдила за розмовою. З їх думками я не годилася; я вiдчувала, що не стану його жiнкою. I я не стану нею! Нехай дiється, що хоче, але життя свого не запропащу. Я хочу жити, але не так, щоб лише по свiту волочитися! Ось що я рiшилася вчинити. До часу вiнчання винайду собi яке мiсце, значить: пiду десь за товаришку[68], а вiдтак вiдмовлю Лорденовi. А коли не найду мiсця... нi, про це не хочу й думати, це неможливо! Ах! але тут дома також годi оставатися! Врештi, я не дамся дальше гнобити! * * * Я сидiла при вiкнi i читала Фламмарiона "Бог у природi". Нинi читала я лiниво. Промiж гарнi, щирi думки автора вмiшувалися мої приватнi думки. Я думала над своїм рiшенням наймитися за товаришку, над характером такого "становиська" в Порiвняннi до моєї аж до хоробливостi гордої, чутливої натури, над заняттям такої "товаришки", далi над моєю "рiднею", над Лорденом, над Орядином... Надворi непогода. Великий пластовець лiтає в гострiм вiтрi, б'є горстками об вiконнi шиби, мчиться то в один, то в другий бiк, а вкiнцi укладається бiлесеньким покривалом всюди. Цiлi громади кавок[69]злiтаються звiдкись, кружать то над одним, то другим деревом; сiдаючи, чорнiють на оснiженiм гiллi, мов малi демони, i колишуться недбало. Маленькi їх гострi очi аж iскряться зблизька. Одна усiла близько мого вiкна, звернула свою чорно-синю головку до нього i, мов уражена моїм цiкавим визиранням, вдарила люто крилами i вiдлетiла. На дорозi було пусто i лиш тiльки один вiз котився по цiй. В менi забилося лячно серце: на возi сидiв Орядин. На козлi коло вiзника лежав куферок подорожнiй. Отже, вiн вiд'їжджав. Куди? Пощо? З якої причини? Все те мiнялося блискавкою в моїй головi, i менi стало жаль. Тим часом вiн переїжджав попри дiм i, побачивши мене, поздоровив. Трохи згодом стало на дорозi знов глухо й пусто. "Куди вiн поїхав, за чим?" - думала я неустанно, занепокоєна. Я мов почула гризоту совiстi, що судила не раз його гострiше. Бог знає, що в його на умi! Чому я не любила його тепер так, як перший раз, чому не упоювалася ним так, як перше? В нiм є щось, вiн iнтелiгентний, бистроумний i гарний! Ох, яка примхувата я вдалася! Не дурно й тiтка казала. Понуро вп'ялився мiй погляд у хатину, що стояла напроти нашого дому. Вiтер змiтав неустанно свiжий снiг з її даху, пiдносив свавiльно якийсь старий червоний обрус, на плотi розвiшений, i якусь дитячу сорочку... Пiд шопкою лежала ялинка, призначена на рiздвяне деревце. За кiлька день рiздво. Радiснi днi для цiлого свiту... Менi сумно, понуро. Я неспокiйна. Передi мною лежить стiльки боротьби. Менi не ладитись до радiсних свят, але до бою, до гiркого, бурхливого бою. Та нехай! Я не пiддамся, я хочу бути щасливою! Але що з ним? Може, поїхав на село? Панна Марiя споминала недавно, що вiн носиться з думкою їхати туди. Згадував також, що покинув би студiї i пiшов газдувати... * * * Знов весна. Знов той оживляючий весняний запах, тi самi лагiднi подуви вiтру, що зворушують воздух, будять до життя, що спочивало в глибокiм снi. Знов мiняються яснi тихi ночi, несказанно, упоюючо краснi, як колись. Все, все, як колись! Фiалки дрiбнесенькi, любимцi мої, цвiтуть, лiси сосновi, березовi розвиваються, зеленiють пишною зеленню! Зозулi гомонять лiсами, кують, проча пташня розщибається, а серце в грудях розходиться з самої розкошi. Я сама вештаюся день у день по лiсах, мов та справдiшня русалка, з розпаленими щоками, зi смiхом на устах, з щастям в очах! Здорова, мiцна, я поринаю в гущавину, шукаю дороги, смiюся!.. Сонце всюди. Повно його всюди. Гарно, прегарно жити! * * * Я довго не вписувала нiчого. Не було що й записувати. Життя однакове в великiм i в малiм розмiрi. Маю багато надiї, що одержу яке мiсце. Про мою тайну знає лише панна Марiя; вона годиться з моїм поступуванням i додає менi вiдваги. Орядин пробуває на селi, поїхав дiйсно тодi на село, коли я його побачила. Панна Марiя журиться ним, бо не знає, що вiн задумує почати. Часом говорить, що покине науку й пiде жити в народ; не раз каже, що втомлений i хоче спiчнути; iншим разом знов, що буде ще бачити, що становисько не робить "чоловiка", що тепер стiльки глупоти у всiм i всюди... - Що вiн уважає глупотою? - питала я. - Я не знаю. - Так не говорив вiн давнiше, панно Марiє! - Нi! То боротьба о бит настроїла його так ворожо, навела на його такий сум, затерла стiльки. Це буває завсiгди так - i воно дуже сумно - чи не правда? Однак вона все вiрить у його; передчуває, що його будучнiсть буде ще свiтла. Певно; коли би покiнчив свої студiї. Вона гадає, що покiнчить. Вiн честолюбивий. Врештi, належить до натур, що живуть скоро, i коли би опинився раз знов посеред працi, а спосiбнiсть одушевлятися збудилася би в нiм знов, позабув би всi гiркi "iнтермеццо" свого молодого життя! О це й розходиться головно, о це, щоби знов одушевлявся. - Це, певно, тяжко, - говорила дама, - i те мусив би в нiм хтось збудити, iнтелiгентнi одушевленi люди або яка жiнка. Якась гарна, освiчена жiнка. Це було би добре! Особливо знайомостi такої женщини бажала би вона йому. - Мiж нами сказавши, - говорила, - занедбався вiн дуже i то у всiм. Не замiтили ви цього? А то нiчого не впливає так хосенно, ублагороднюючо на ум мужчини, як приязнь iз освiченою женщиною... Мати таку свободу, щоби бути собi цiллю! Передусiм бути собi цiллю, для власного духа працювати, як бджола; збагачувати його, збiльшати, довести до того, щоб став сяючим, прегарним, хвилюючим, зорiючим у тисячних красках! Передусiм бути собi цiллю й обробляти самого себе, з дня на день, з року до року. Рiзьбити себе, вирiвнювати, щоби все було складне, тонке, миле. Щоб не осталося дисгармонiї анi для ока, анi для серця, для жодного зi змислiв[70]. Щоби жадоба за красою утихомирилася. Бути передусiм собi цiллю, а опiсля стати або для одного чимсь величним на всi часи, або вiддатися працi для всiх. Боротись за щось найвище, сягаюче далеко поза буденне щастя... Такий мiй iдеал. Свобiдний чоловiк iз розумом - це мiй iдеал. Пощастилося! Я одержу мiсце ще перед "вiнчанням". Стану за товаришку в однiєї маючої[71] угорки, вдовицi по лiкарi. Яка я рада! Яка я свобiдна, легка, певна себе! Смiюся знов щасливим смiхом. Менi здається, що в моїх жилах кружить кров швидше, а думки стали гнучкiшi. Усмiхаюся сама до себе, а тiтка, запримiтивши той сонячний настрiй, думає, що це я так на весiлля тiшуся. Лише перед послiдньою сценою маю вiдразу. Значить: перед сценою вiдмови й переслухання. Сцени такi менi взагалi ненависнi. Що Лорден скаже? Ух, поганий той, з довгими дрижачими пальцями, пугач той!.. Ха-ха-ха! Це iнтересно, що вiн скаже! Але я не буду нiкого щадити й вискажу все що до крихiтки. Йому скажу: "Ви, мiй пане, не обходите мене анiтрохи! Будьте ласкавi, поїдьте собi де мiж свої люди i привезiть собi яку "золотоволосу" нiмочку, а мене оставте! Що вам iз такої особи, що волочиться по лiсах, кохається в птахах, в шемраннi дерев, упоюється їх життям, а не вашим". А Лена, - ах! ота "дитиняча" iстота з вiчножiночими прикметами, з фарисейством на устах, вона буде шалiти з радостi, що я таки не виходжу замiж. Пiд тiткою розпадеться земля, а вуйко загнiвається! "Ти однiська дитино моєї однiської сестри, що ти наробила!" А однiська дитина однiської сестри дурiє з утiхи, що перестане бути каменем дома. Чуєш це, бабусенько?.. Твоя лелiя, твiй ангел вiдважується уживати своїх крил! Нi, тепер я вже прямо до неба полетiла би, до тебе, бабусенько моя щира, щоб побачила ти мене, щасливу тепер, наскрiзь перейняту жадобою життя. Як воно й не буде, а одно певне: всi будуть гадати, що я зiрвала тому з Лорденом, що Орядин тут. Та це мене не дуже журить, нехай кождий думає собi, що хоче. Орядин був слабий. Повертаючи з села, простудився i лежав хорий. Тепер вже одужав. Лена його бачила, каже, що його очi "вiдновились" i що дiстав iнший голос! Чи й iншi думки? Це хотiла би я знати! Я думаю дуже часто об нiм. Я хотiла би його бачити великим, значним. Великим - iз характеру, або значним - iз працi для народу свого! Мiй ум такий спокiйний, що я майже неустанно (т. є. в свобiдних хвилях) учуся i читаю. Мрiю об тiм, щоби стати колись писателькою. Чи буду здатна до того, научать люди або й час, а може, прийду i сама на те. В моїх найтяжчих хвилях була така праця одинокою моєю розрадою, ставала менi якоюсь вимогою життя. В тiй працi купається моя душа, поринається в нiй, а хоч би я не зазнала жодного iншого щастя, так праця така є ще завсiгди бiльше, чим буденним щастям. * * * Я хотiла би з ним поговорити. У думцi говорю з ним майже неустанно. Уявляю собi його великим i характерним; всi його вважають таким, а вiн працює; працює не лише тому, щоби йому було добре, бо не маловажить, як досi, вiльнодумних iдей, називаючи їх "дурницями". Одушевляється їх правдою, як давнiше; i тому, що вiн такий, я люблю його. Люблю його любов'ю такою, що миготить крiзь усi мої нерви, є широка, як море, i нова. Красою своєї душi мусив би залити мою душу; купатися мусила би вона в багатствi його душi. Така сила покоряє мене вже тепер, а мiцна i вироблена прикувала би мене назавсiгди. Тодi вiн видається менi чистим, i нiякий налiг[72] i нiяка брудна споминка не вгинають його, i вiн має право носити голову гордо. Я його люблю таким, яким би мав щойно стати; таким, як є тепер, не могла би я його вiрно любити; побоювалася би неустанно, що тiй любовi настав би кiнець i тодi не осталося б менi нiчого, крiм пересвiдчення, що ми колись належали до себе. Такого щастя я не хочу. Я не хотiла б, щоби саме посерединi життя "зайшов", як сонце, але щоби був менi до кiнця життя свiточем, i саме вiд тiєї хвилi, в котрiй ми подали би собi руки назавсiгди. Не хотiла би, щоби любов завмерла тодi, коли, противно, повинна би мiцнiти. Так я собi не раз думаю. * * * Це було в пополудневiй порi. Всi в хатi полягали дрiмати, поспускавши на вiкна ролети[73], а я пiшла в сад i лягла в траву, але не спати. Воздух був жаркий, тихий, пересичений запахом цвiтiв i живицi; сонячнi променi пересякали все довкола. Я находилася в найтихiшiм i найгустiшiм кутi саду, лежала й приглядалася нiжним барвним метеликам, що лiтали раз живим, раз утомленим нечутним летом над цвiтами або недбало у воздусi, та прислухалася тонесенькому бренькотовi ледве замiтних комашок, що упоювалися на сонцi своєю власною пiсенькою, або приглядалася цвiтучим рожам. Недалеко вiд мене, коло бiлих штахет, росли вони на знак, що там находився отвiр, ведучий до саду Маєвських, вiд котрого дiлився наш город бiлими штахетами. Саме тепер цвiли тi рожi. Їх широкi гарнi листки тиснулися до холодного залiза i аж лиснiли на сонцi, а рожi мов потомилися вiд спеки, особливо тi матовi жовтi; декотрi з них поспускали головки, немов повмлiвали з превеликої розкошi... У воздусi миготить - i вiн немов отяжiв iз запаху i спеки... Так! Отi жовтi матовi рожi потомилися. Мабуть, iз любовних мрiй; коли тим часом чорно-понсовi, жаристi, пересиченi рожi нiби дрiмали. Менi пригадалася новелка данця Якобсена "Тут повиннi би рожi стояти". Нiколи не читала я щось поетичнiшого. Розмову обох чурiв[74] знала я майже напам'ять, а займав мене особливо той жовтий чура, "без iсторiї". Опiсля думала я й про Орядина. Вiн був гарний мужчина, це правда, але ж нехай би був трохи iнший, напр., "все такий, щоб його можна кохати, боготворити", - говорила моя розмарена душа; однак я не формувала нiчого, не думала нiчого ясного, певного... Кругом мене хилилося все до якогось мов розкоханого пiвсну i манило до себе... Одного разу говорили ми з Орядином про час полудневий. Вiн називав його найкращим iз денної пори, i я бачу, що вiн дiйсно гарний - чи, може, бiльше упоюючий? Здається, в нiм осягає все найвищий верх, стає на хвильку тихо, мов до вiддиху по тяжкiй раннiй працi. Саме такою здавалася менi оця хвиля тепер... Я лягла лицем у траву. Сонний бренькiт комашок розлягався лiниво, однозвучне по цiлiм саду, настроював чимраз бiльше до сну, однак я опиралася йому. Врештi я вслухувалася, вдумувалася у все те, що мене окружало, i тихе безшелесне рiзнородне життя довкола мене причувалося менi якоюсь нiжною, несказанно гармонiйною мелодiєю, не завсiгди чутною, а й невловимою слухом, i не зрозумiлою кождому! Я вслухувалася в неї цiлою душею, i менi здавалося, що моя душа - то лиш один тон iз сеї цiлої гармонiйної мелодiї, i зливається тому так радо з тою широкою барвною струєю, що зветься природою, упоюється нею, мов земля сонцем i теплом. Легкий подих вiтру заворушив листям i заколисав стеблами. З городу Маєвського донеслися до мене слабо голоси якiсь, i мiж ними причувся менi й голос Орядина. Я пiдвела голову, наслухаючи напруженим слухом, однак голоси затихли i настала попередня тиша. Я знов опустила голову на руки. Що Орядин тепер робить? Я його давно не бачила; вiн подужав зовсiм i хоче назад на село вертати, чи назавсiгди? Хотiла б я його де-небудь побачити та й поговорити з ним. Пiзнiше встала я i пiдiйшла до хвiрточки, задержуючись коло рож. Були прегарнi! Над жовтими схилилася i спростувала одну похилену. "Ти, моя любко, нездужаєш на тугу, - подумала я. - А ти щаслива", - приповiла понсовiй... Вiдтак сперлася об штахети i дивилася в сусiднiй сад. Всюди було так тихо, розмарено всюди, що я перенялася нею наскрiзь. Пересичення i розкiш в природi подразнили мене, i менi забажалося, щоб мене хто-небудь побачив. Але мене нiхто не бачив. У саду не було живої душi. Дерева росли так густо, що заслонювали всякий вид у глибiнь саду, а навiть зiльник, що рiс десь недалеко, а в нiм пересиджувала звичайно родина, ледве виднiвся з-помiж дерев. Я вiдвернулася вiдти i хотiла вже вiдходити, однак менi причулися знов мов голоси... Жду хвилину: нi! це менi лиш причулося. I там, певно, сплять. Боже, як можна в таку прегарну хвилю спати! I я потонула знов поглядом у препишну зелень довкола мене. Нараз налякалася я несподiвано, спаленiла i цофнулася[75]. Чи я була слiпа, чи що?.. Тут по лiвiй сторонi хвiртки мiж густо засадженими берiзками, де стояла вигiдна лавка з поруччям, - не було тут нiкого? Тут був хтось, а я й не бачила... Орядин лежав тут. Руки пiдсунув пiд голову, а лице мав заслонене капелюхом; здавалося, дрiмав. Я усмiхнулася - отже, тут сховався вiн вiд сонячних променiв i вiд Зониних дотепiв! А тут навинулася непрошена "русалка", вiдкрила сховок i смiялася. Чи будити його, чи нi? Чи випадало? Я дивилась хвилю на його... Нi, це не було гарно, що я дивилась тут на його, мов той злодiй, лучче вже збуджу його. Хто знає, коли побачимося знов так на самотi, як би бачились тепер у цiй гарнiй хвилинi; я вiд'їду вже незадовго i, може, побачимось нинi впослiднє! Впослiднє! Це не гарно. На всякий случай змiниться пiзнiше не одно! Кожде стане iнше, я вступлю на нову дорогу, зовсiм менi досi незнану, а вiн - хто знає, що з ним станеться ще! Мене обгорнув хвилевий сум, i я поглянула знов на його. Отже, це закiнчення тодiшнього початку, подумала я собi. Що на нiм, на тiм закiнченнi? А що було би, якби було сталось iнакше? Нi, не хочу про все те й думати, не люблю тих закiнчень iз їх млявими, побожними прикметами; воно добре, що сталося так, як є, що можу ще боротися i переживати щось нового. Я рiшилася закликати його, щоби поспорити трохи, тим бiльше, що ми не бачилися майже три недiлi. Вiн не спав. На мiй несмiлий поклик схопився, мов зелектризований, а уздрiвши мене бiля штахет, спинився геть коло мене урадуваний. - Це ви! Як ся маєте? - сказав, усмiхаючись, i подав руку. - Я не спав, лежав лиш так, в хатi тепер пересиджувати просто грiх! Це гарно, що ви мене покликали! Ходiть у наш город, сядемо на лавку! - Нi, ходiть до нас! - казала я, а в тiй хвилi поправилась: - Нi, не приходьте, бо... - Як побачить тiтка, то буде крик! - докiнчив вiн, розсмiявшись весело. Я смiялася з ним i була дуже вдоволена, що так сталося, що ми стрiнулися. Його погляд промайнув по менi блискавкою i задержався на моїм лицi. - Ви нинi такi гарнi, виглядаєте мов саме щастя! Що з вами? Я спаленiла й глянула не на нього, а кудись в iншу сторону. - Що ж би мало бути зi мною? - вiдповiла я. - Хочу бути щасливою. - Дуже мудрий намiр! - вiдповiв вiн все ще весело. - I я маю такий намiр, але менi чогось маркiтно. - Чому? - З рiзних причин. Мiж iншим, борюся сам iз собою о так звану "будучнiсть", хоч знаю, що вона не принесе менi нiчого особливiшого i є потрохи правдивим блудним огником! - Чи вона вела вас блудом досi? - Не вела, але могла би й повести, якби вiрив їй занадто! - Давно говорили ви iнакше. - Давно говорив я iнакше, бо давно вiрив у якiсь iдеальнi вимоги життя, вiрив в те, що чоловiк мусить їх сповнити, а тепер не вiрю i в це, i в те, що зветься "будучнiсть"! - Ви знов говорите таке, Орядин, що мене гнiває; встидайтеся! Вiн викривив iз легкою погордою уста. - Чого менi встидатися? - спитав їдко. - Того, що я пiзнав життя i людей, i тих так званих "освiчених людей", пересякнених наскрiзь "натуралiзмом" аж до гидкостi, i що, переконавшись у їх справжнiм змаганнi i їх "послiднiй фiлософiї", перестав перед ними кланятися i їх подивляти, як давнiше? Ви знаєте, - додав, - я хочу покинути свої студiї i йти жити мiж народ? - Так це правда, Орядин? - спитала я, немило зворушена, видивившись на його великими очима. - Правда, а здержує мене вiд того лише те, що я не люблю народу, значить ту грубу, необтесану, хоч i добродушну, незiпсовану ще масу, котрої не зрозумiє цiлковито тонше думаючий ум; що серед тiєї темної товпи чоловiк освiчений iз своїми думками стоїть сам, мов палець. Я говорю правду, отже, це здержує мене вiд того, i я не можу ще рiшитися цiлком. - Так не йдiть мiж люди, що не притягають вас своїм життям, для котрого не маєте змислу. Ви самi змарнувались би, а їм не придалися також на нiчого! Кiнчiть свої студiї, ви майже вже у цiлi, було би навiть грiхом покинути все. У нас числиться один освiчений чоловiк за двох-трьох - не забувайте й цього! У вас суть обов'язки i супроти вашої народностi! - Я знеохочений, Наталко, послiднi роки вiдобрали в мене запал до всякого вищого змагання, i я жадний спокою! - Ви вiдживете знов, Орядин! - намовляла я живо. - Тепер вже пiде все лiпше, тепер маєте якийсь маєток, iдiть лише знов вибраним шляхом! Бачите, життя дiйсно дуже, дуже гарне! Робiть те, до чого ви спосiбнi, що-небудь, Орядин, лише щоби все було поправне, властиве вам, i щось таке, що можна би поважати! Вiн усмiхнувся так, якби перед ним стояла дитина i оповiдала з розгаряченими очима прегарну казочку. Я усмiхалася також мимоволi. - Я вам добре раджу, - додала я, - послухайте мене! - Ви вважаєте мене спосiбнiшим, Наталко, нiж я справдi є! - То завдайте собi працi, щоби стали таким, яким я вас уважаю: розумним чоловiком iз вiрою в iдеальнi вимоги життя, пориваючим примiром для загалу. Нашому народовi треба проводирiв всюди i всюди! - А вiдтак що, Наталко? - Вiдтак наступить нагорода, цебто поважання, вдоволення, краса... Ох, Орядин, коли б я була мужчиною, так як ви, я не вагалась би анi хвильки, якою дорогою йти, не зважаючи нi на що летiла би вгору, мов орел, i кликала ще й других за собою! - I ви переконанi, що за вами злетiли б i другi вгору? - Переконана! - А я нi! Орли лiтають без товариства. - Ну, - вiдповiла я гордо, - але зате вони сильнi i не жалують своєї самотностi, їм i не личить приставати з плебейськими духами! - Так орли чинять, Наталко, а люди не орли! - Нi, вони щось бiльше i благороднiше, чим зарозумiла дика птиця! Вони в моїх очах щось дуже красне, а бодай щось таке, що може бути красним. Що вони ще не такi, то iнша рiч; об тiм я й не говорю. Вiн розсмiявся i дивився на мене з очевидним вдоволенням, а очi його сiяли дивнiм свiтлом. - Не смiйтеся, Орядин, я не люблю, коли ви смiєтеся з моєї бесiди вiд серця. Вiн не зводив з мене очей, мовби я була якимсь образом або чим. - Так, так, мiй пане! - Я чую, що так! - вiдповiв, знов усмiхаючись. - I я подивляю ваш дар одушевлятися. Я того не маю. Моя душа втомлена, тужить за супокоєм, а це знак, що старiюся! - Саме в тiй хвилi сказали ви неправду, Орядин! Вiн розсмiявся. - Встилайтеся! Тому що ви стали лiнивi i вибагливi, то вам здається, що старiєтесь! - То ви хотiли би, щоб я став яким-небудь орлом? Я усмiхнулася мимоволi. - Я хотiла би, щоби всi українцi були орлами! - Щоб орлом бути, треба все-таки стати на якiйсь висотi, на вiдстороннi; а це не згоджується з людською натурою i не творить щастя. Чоловiк не любить носитися з якою-небудь думкою без людей, що так само думали б, як i вiн, - чи не так? Що вiн без загалу, Наталко? Вiдiрваний член, що гине на самотi. - Коли вiн iндивiдуально сильний, то буде й на самотi чутися щасливим, розумiється, не буденним щастям; свiдомiсть сили вдоволить його. Вiн дивився вперед себе весело, а по якiйсь хвилинi сказав: - Є люди, що живуть наскрiзь у одно зi свiтом, одного й бажають, що, так сказати б, розходяться, розпливаються в масах; а є знов люди, що дивляться вбiк; є, врештi, люди, що горнуть все в себе, всю красу, всi твори людського життя. Чим бiльше набирають у себе всякого "свiтла", тим незрозумiлiшими стають для свого окруження. Чи не роблять вони самi себе незрозумiлими? - Для буденних умiв без сумнiву, Орядин. Вiн дивився через хвилину на мене, а опiсля сказав: - Дивна рiч, ви шукаєте в одно боротьби. - "Чоловiк зрiкається великого життя, коли зрiкається боротьби!" - каже десь новочасний фiлософ Нiцше, - вiдповiла я йому. - То ви тужите за таким великим життям? - Я не знаю... я тужу... але ви знов будете смiятися, Орядин, коли я те скажу. - Нi. - Я тужу за барвами, за свiтлом, за гармонiєю. - Ви тужите за красою i досконалiстю! - докiнчив вiн поважно. - Але який кiнець того всього? Я здвигнула плечима i усмiхнулася сумовито. - Я не знаю, Орядин, однак я марю не раз об якiмсь великiм щастi або прегарнiм душевнiм спокою! - Ну, марити можна, пiснi свого духу можна прислухатися i не без цiкавостi, однак з часом настає i тому кiнець. Не скажу, що все те, що вас тепер обходить так глибоко, станеться вам байдуже; те не наступить у вас, може, нiколи, тому що ви вмiєте, як я вже перше замiтив, одушевлятися, так як другi вмiють малювати або грати; ви лише змiните спосiб погляду на речi, iменно вiзьме в вас об'єктивний критицизм перевагу. Вам буде вестися, як менi. Коли я пересвiдчився, що в змаганнях кождого криється потайний план, що свiдчить про особистi iнтереси, вiдвернувся я з вiдразою вiд усiєї тiєї нiмої комедiї, яку грає, на жаль, так само молодiж, як i старшi, - i затужив за самотою. Я дiйшов до переконання, котре заявляю вам словами згаданого вами перше "пророка" Нiцше: "Wir sind ein Pobelmischmasch, das Heute, und das will Herr sein!"[76]' - То сумне переконання, але на те ще є вiдрада, Орядин! - Ви кажете словами Нiцше: "Wir sind ein Pobelmischmasch, das Heute, und das will Herr sein!" - а я вiдповiм вам на те словами того ж самого пророка: "Das uberwindet mir, ihr "hoheren" Меnchen!"[77] - Так, Наталко, ihr "hoheren" Меnchen![78] Однак звiдки возьмете тих вищих людей? - Ми самi станьмо ними, учiм других ставати ними. - Ба! - сказав вiн насмiшливо. - Хто перемагає себе лиш тому, щоби стати "вищим чоловiком"? Хто журиться про iдеальнi вимоги? Хто зрiкається охотно користей? Покажiть менi нинi таких! Та нi, я спитаю лиш просто вас, чому, напр., виходите ви за чоловiка, для котрого не маєте нi крихiтки любовi або хоч поважання? До чого тут оця досмертна лож? Коли ви йшли би дорогою "вищого чоловiка", то повиннi радше вмерти, як таке чинити! - Я вже не є його суджена! Вiн видивився на мене i спаленiв. - Нi? Чи справдi, Наталко? Не жартуєте? - Не жартую. Я ще не сказала того Лорденовi, однак за кiлька днiв довiдається об тiм, а небавом по тiм покину я й свою рiдню. - Яке ж щастя! - сказав вiн, вiддихаючи глибоко, i його очi засяяли. - Це щастя завдячую собi сама. Я i вдячна оцiй хвилинi, що вона звела нас ще раз на прощання на самотi. Я вiд'їду до Чернiвцiв, Орядин. Там дiстала я мiсце товаришки в однiєї дами. Вiн ледве дослухав, що я говорила, вхопив обi мої руки i потягнув їх до грудей. - Iдiть зi мною на село, Наталко! - просив зворушеним голосом. - Ви ж знаєте, що я вас люблю, станьте