моєю! - Це не може бути! - вiдповiла я так само зворушена, уникаючи його гарячого погляду. - Чому нi? - Тепер я не можу. - Так у вас завмерла вже всяка прихильнiсть для мене? - спитав. - Я не знаю... я тепер дiйсно не можу. - А однак ми були собi колись такi близькi... - Справдi, однак мiж нами лежать наслiдки часу... Ах, Орядин, оставте мене ще! Менi ще треба самiй боротися, а й вам так само! - Я не хочу бiльше боротися; ви чули, що я говорив. Iдiть зi мною на село, i жиймо лиш для себе! - Перед хвилиною казали ви, що не любите простого народу! - Я його не люблю, але я вас люблю! Ви вистарчили б менi за все проче! Ходiть зi мною хоч би й завтра, хоч би й зараз! - Його очi окинули мене жадно, гаряче, i вiн приступив ближче до мене. Я мимоволi вiдступилася на крок вiд його i боялася глянути йому в лице, щоб не перенялася також тим, що заволодiло ним у тiй хвилi так сильно. Я боялася впливу його гарної милої iстоти, що, облита сонячним свiтлом, пишалася передо мною в своїй повнiй красi. - Що би вам осталося, коли б ви перестали мене любити? - Я не переставав би вас любити! Iдiть зi мною, жиймо для себе! - Я не можу. Не можу й на те згодитися, щоб ви закопалися задля мене i змарнували свої сили. Орядин, я так вiрю в вашi спосiбностi! Врештi подумайте над нашим народом, над тим бiдним народом!.. Мене неустанно гризло би сумлiння, що я вiдiрвала йому перед часом одну силу для себе i вона змарнувалася, не живучи в спосiб, вiдповiдний її характеровi. Подумайте, Орядин! Вiн зiтхнув глибоко i потер нетерпеливо чоло й очi. Я бачила що мої слова не оставилися без впливу на його, що однак бореться чогось iз собою. - Подумайте, Орядин! - просила я його лагiдно. Вiн усмiхнувся слабо i поглянув десь далеко вперед себе. - Те одно не давало менi нiколи супокою! - сказав врештi. - Той народ! Це правда, вiн страшно нещасливий, однак... - I в його життi нема ще полудня! - Нема полудня!.. - повторив звiльна, протяжно. - Це дуже пригнiтаюча гадка, однак .. - Що ж однак? - спитала я живiше, приступаючи знов ближче до нього. - Ми не здiбнi осягнути це полуднє. Ми не осягнемо його нiколи, бо в нас заслаба сила супроти ворожої потуги!.. Мене обгорнули розпука i жаль. - Ви знеохоченi до крайностi, Орядин! Ви не є свобiдний i гордий чоловiк, коли так об нашiй будучностi думаєте! - Не вiдмовляйте менi почуття гордостi, бо я його маю! - Так берiться до чогось, робiть щось, якусь працю, що сталась би свiточем для других i потiхою у вашiм життi, що чинила би вас твердим, могучим i гiдним поваги. О, ви би це могли, якби лише хотiли! Я знаю, знаю, що могли би! Вiн усмiхнувся i притиснув мою руку до уст. - Це все гарно, що ви говорите, i ви кажете правду, однак скажiть, чи пiдете за мене, коли так вiрите в мене? - Тепер нi, Орядин, я не можу! Впрочiм, що вам iз такого буденного щастя? Воно мiриться лиш годинами, ми й не оглянемось, як його кiнець настане, а тодi що? Скажiть, що тодi? Нi, ми обоє не здiбнi до того, нам треба широкого, барвного життя! - Попри мене минає тепер щастя, i я хочу його тепер спiймати! - сказав вiн, зворушений, i його очi засiяли. - Це не є щастя! - вiдповiла я. - Я вiдчуваю, що щастя. - Ви вiдчуваєте лише тепер так. Коли б ми побралися, то це, що здається вам тепер щастям, щезло би; ми стоптали би його несвiдомо, i нам не осталось би нiчого... менi не осталось би нiчого! - Цi послiднi слова договорила я майже нечутно. Вiн мiнився менi перед очима. Я бачила, як його гаряча натура брала над ним верх, як у нiм варилося i як якiсь гарячi, нетерпеливi, роздразнюючi думки рвалися йому на уста. - Що ви говорите! - розсердився. - Скажiть радше, що ви мене не поважаєте, що я в ваших очах упав, що я вам замалий герой, що не вистарчаю вам бiльше, як вистарчав, може, колись!.. Ах, ви мене нiколи не любили! - Я лиш вас любила! - Так чому ж не хочете вийти за мене? - Я не можу, Орядин, тепер нi, тепер нi! Вiн поблiд. - Оце мене й лютить, що тепер нi! - сказав. - Може, колись пiзнiше! - благала я, шукаючи його зворушеного погляду, що блукав десь неспокiйно надi мною. Я терпiла разом iз ним у тiй хвилi, однак чула виразно, що не смiю пiддатися його благанню задля себе i задля його самого, задля його будучностi, що запропастилась би в простiм, його вдачi цiлком невiдповiднiм заняттi, котре не ситило би його духу, не давало би вiдповiдного корму нi його, нi моїй душi. - Що значить колись? - спитав вiн бурливо. - Я не вiрю в нiякi "колись", це чули ви прецiнь вiд мене! Я вас тепер хочу, як стоїте ось тут передi мною, з вашим теперiшнiм чуттям, iз теперiшнiм знанням, iз теперiшньою красою. Я вас тепер люблю. - Коли б ви мене зрозумiли, Орядин! - промовила я, пiднiмаючи як у розпуцi руки до нього. - Я не так думала! О боже мiй, як це вам сказати? Ми змiнилися обоє тодi, коли не належали до себе, i мусили би знов змiнитися, щоб могли собi наново i навiки належати! - Я це бачу. На вашу думку, я себе "сплямив", вiдбився з дороги чесної, з дороги "вищого чоловiка", а тим часом ви... скажiть менi одверто, - перебив себе дрижачим голосом, - я вам не вистарчаю, не правда ж? Це була важка хвиля. Я чула, як менi зникла вся кров iз лиця, як його жаркi очi впилися в мене i, дожидаючи нервово вiдповiдi, вичитували iз спущених очей i зi зворушення цiлої моєї iстоти те, що уста не могли нiяк вимовити. - Наталко, погляньте на мене! Я не могла. - Лише раз, однiсiнький раз, щоб вичитав свою долю! - Його голос краяв моє серце, i я затисла зуби. Несмiлим, розгорiлим, переляканим поглядом окинула я його гарне, тепер аж побiлiле обличчя i, стрiнувшись iз його жаркими, великими, в тiй хвилi аж страшними очима, спустила зараз очi в землю. - Ну, як же? - спитав змiненим вiд зворушення голосом i, склонившись до мене, взяв мої руки, що розривали нервово якiсь листки, мiж свої долонi. Менi здавалося, що мене доторкнулося розпалене залiзо, а не його руки, котрi я так любила, которим приглядалася з подивом, як мелькали по струнах нiжно-зручно пiд час гри на скрипцi, i я вiдтягнула, мов зелектризована, руки вiд його. Цього одного руху було йому, мабуть, доволi, щоб його роздразнити ще бiльше, бо, не ожидаючи довше моєї вiдповiдi, обiзвався наново: - Не правда ж те все, що я кажу? Не вгадав я, може, ваших думок? Ви хотiли би мене мати iнакше "спрепарованого", а то бiльше на ваш лад, пiсля вашої жадоби краси. Таким, яким я тепер є, не могли би ви мене довго любити, не могли би накормити своєї ненаситної уяви; я вам задрiбнодухий, замалогордий, забуденний, заслабосильний до "боротьби проти буденщини", з котрою ви не годитеся, - не правда ж?.. Тому ви тепер не хочете мене! - Тепер нi, тепер нi! - шепотiла я за ним у несказаннiм зворушеннi, не пiдводячи ще завсiгди до його очей. Вiн вiдгорнув бистрим рухом волосся з чола i розсмiявся добре менi знаним лиховiсним смiхом. - Знаєте, що? - сказав. - Зробiть менi ту ласку i скажiть, кого ви тепер любите, коли вже не любите мене! Я пiдняла голову i глянула на його довгим щирим поглядом. - Я нiкого не любила, Орядин, крiм вас, нiкого iншого в свiтi. Коли те, що живе тепер у моїм серцi, можна назвати любов'ю до мужчини, то на ту любов маєте ви однi право, однак мої чувства належать ще й до якогось iншого свiту, свiту, котрого я ще не знаю, лише iснування його вiдчуваю, про нього мрiю. Описати вам його докладно я не в силi, але бажаю його пiзнати i в нiм жити. Коли б це навiть мав бути свiт терпiння, то я й на нього згоджуся! Це цiкаво! - сказав вiн. - Я переконуюся, що у вас нема розумiння для дiйсностi. Когось любити i не послухати голосу серця, не ущасливити самої себе i iнших, цього я не розумiю. Куди горнуться вашi думки, до чого клонитесь ви, чого виглядаєте ще в життi? Оце ненаситне щось у вас - оце ненавиджу я у вас, задавив би те одним рухом, щоб не виступало бiльше проти вашого власного щастя, щоб не росло, щоб замовкло навiки i пiддалося звичайним життєвим законам! Всi прочi вашi закиди проти цього - то дитинство! Я дивилася на нього широко створеними очима. - Як ви казали, Орядин, що в мене нема "змислу для дiйсностi"? - Нема, анi одної iскорки нема! - То я була б вам у життi лише тягарем, i ми не годились би анi в наших бажаннях, анi в наших змаганнях! Коли так, то лучче нам розiйтися! - Тiштеся! - Я не тiшуся. Менi жаль, що ви мене не розумiєте; я хочу ще жити iншим життям, як досi. Нi, ви не розумiєте того, хто хоче бути цiлковито чоловiком. Коли раз освободжуся вiд усього того, що пригнiтало i путало мене тут, тодi стане для мене кождий день - днем празничним. Я вже тепер вiдчуваю розкiш такого життя! - Ага! Життя товаришки старої дами! - закинув злобно i викривив згiрдливо уста. Ледве споглядав на мене, лише колись-не-колись кидав на мене поглядом лютим i насмiшливим, мовби хотiв мене бити. - Вам це, може, смiшно, - вiдповiла я, зранена глибоко гостротою його глуму, - однак у моїй душi намулилося стiльки, наболiло так, що чую, що виздоровiю i подужаю зовсiм, коли вирвуся раз iз цiєї невольничої загороди на свободу. Чи я буду щаслива, чи нi, не знаю, але нехай поживу хоч короткий час пiсля своєї вдачi! Нехай не корчуся, не таюся iз своїми думками, не чую день у день, що я тягар, - а вже те само вигладить мiй ум, спростує мою похилену гордiсть, осмiлить мою силу i збудить довiр'я до себе самої! - Коли так, то я буденного щастя не зазнаю! - закинув знов. - Не кажiть так, я лиш не хочу взагалi так скоро якого-небудь "закiнчення" в своїм молодiм життi. В мене ще так далеко до "полудня"; нехай натiшуся красою життя! Вiн розсмiявся. - Вищий чоловiк ще не найшовся, - сказав i глянув на мене згiрдливо. - Я не ожидаю його i не йду його шукати, хоч я переконана, що вiн з'явиться i мiж нами. Не всi перестали вiрити в будучнiсть i не в усiх завмерла вiра в великiсть людської вдачi, - вiн надiйде! - _Тодi й виб'є година вашого щастя! - Тодi виб'є година "полудня" для нашого народу. - А я з'явлюся тодi i побажаю вам щастя! - говорив з лютiстю. - Нi, я побажаю вам вже його тепер! - Вiн ухопив iз роздразненням мою руку i стиснув її так сильно, що я з болю аж зойкнула; опiсля верг її вiд себе. - Я мiг би вас задавити! - говорив далi. - Ви, мабуть, i не свiдомi того, якого болю завдали ви менi тепер! - Успокойтеся! Чому не хочете мене розумiти? - просила я, а сльози так i тиснулися до очей. - То ви раните моє серце, перше тим, що рветеся на шлях, котрий не повiв би вас до щастя, а друге тим, що не хочете мене розумiти! Нi, ви мене не розумiєте, не бачите, як роздираєте моє серце! - Того я хочу. Ми вже не маємо з собою нiчого спiльного! - _О, маємо! Успокойте мене! - Нi! Вiн вiдвернувся. - Орядин! Вiн станув. - Чому не хочете запанувати над собою? Я ж хочу i вашого i свого добра! - У вас є ще будучнiсть! - вiдповiв глумливо. - Не вiдходьте з таким серцем! - просила я, простягаючи до його руки. - Моє полуднє тепер. - Це не може бути! - Коли нi, то воно для мене не настане вже нiколи! - I обернувшись, пiшов. - Орядин, подумайте! Чи чув вiн мої слова? О боже, чи зачув ще? Вiдходячи, смiявся лихим, морозячим смiхом... Немов не та сама, кинулась я знов у траву. Жарке свiтло сонця ллялось на мою голову. Бджоли i комахи бринiли й миготiли у воздусi, раювали в золотiм сяйвi; десь-не-десь зашелестiло в травi, засичав зелений коник пiльний, пiдскочив i потонув знов мiж листям, зник з очей. Зелено-золотиста ящiрочка виховзнулася безшелесне з-пiд камiння, вигрiваючись на сонцi, розглядаючись i прислухаючись осторожно найменшому шелестовi, готова в кождiй хвилi блискавкою зникнути кудись. Врештi тишина. Тихий, лагiдний спокiй. Спокiй? Чи оце не крутився зi мною цiлий свiт? Не хвилювало все, мов розбурханi хвилi, не кипiло якоюсь лютiстю, роздразненням? Прогнiвався навiки, прогнiвався, а любив! I в чiм моя провина? В тiм, що я бажала йому кращої долi, а собi хоч небагато свобiдних днiв, заким подала б йому руку? Я плакала i, плачучи пристрасним плачем, думала неустанно про його. Це не були сльози жалю, що котилися з моїх очей, це були радше сльози якогось несподiваного переполоху, що обгорнув мене, як те дитя, що перепудиться бiгом розсваволеного коня або чимось подiбним, та й розплачеться! "Моє полуднє тепер! - мовив iз гордою впертiстю. - Тепер!" Що це менi за полуднє, коли вiн нi свобiдний, нi сильний! Яке то полуднє! Бо в моїм життi ще поранок, напiвмрякою сповитий, i я жду ще на сонце, що має зiйти i роз'яснити прочi днi мого життя. Отже, любив! Однак чому поводився не раз так, мовби мiж нами не було й споминки цiєї одної прегарної хвилини, що осталася менi ще й досi окрасою смутних днiв? А нинi розлюбився на смерть... Я розсмiялася нараз пiвголосом i була задоволена, що дожила того, що... любив. Ух, який був лютий! Який був гарний у тiй хвилi, саме в тiй, коли вiдходив, вiдвертаючись вiд мене гордо, коли я даремно простягала руки i просила, щоб успокоївся! Вiн: нi! Єй-богу, тою одною хвилиною з'єднав собi мене бiльше, нiж цiлим своїм попереднiм поступуванням, я майже набрала довiр'я до нього. Однак ми покiнчили вже навiки з собою. Що ж, вiн не зрозумiв мене, а я... я не могла тепер вийти за його; коли стане з часом мiцнiшим... може, тодi... врештi, хто винен, що ми розсталися, мов вороги? * * * Нiмецький "пророк" Фр. Нiцше так питається десь в однiм iз своїх творiв: Твоя вартiсть_: "Чи ти правдивий? Чи лише актор? Заступник? Чи само заступлене? А вкiнцi ти, може, наслiдуючий актор?" Вiдносини до людськостi_: "Чи хочеш йти разом? Чи йти вперед? Чи для себе йти? Треба знати, чого хочеться i пощо". Думаючи над Орядином, задумуюся мимоволi над цими словами. * * * Орядин поїхав на село, однак має вiдси їхати до Ч., де хоче вiдтепер пробувати i складати iспити. Панна Марiя просила мене доносити їй все, що про його вчую, вона його дуже любить. Я мусила їй те приректи, хоч я переконана, що ледве чи стрiну його раз або два на рiк. Впрочiм, ми розсталися справдi погано. Вiн прогнiвався, очевидно, навiки, а я не виджу анi найменшої причини коритися перед ним. Тепер я не могла iнакше поступити. Може, поступлю колись iнакше, колись, як у менi замовкне "жадоба краси", а "змисл для дiйсностi" прокинеться. Поки що тiшуся кождим гарним сонячним днем. _ VII Змовчу про той час, у котрiм мимо розваги сумувала я задля розлуки з Орядином; змовчу i про той час, в котрiм вiдослала Лорденовi вiдмовний лист i вижидала вiдповiдi. Це не була маловажна рiч i вимагала багато сили. Тiтка не знала нiчого об усiм, взагалi з домашнiх не знав нiхто нiчого. Крадькома пакувала я свої речi i книжки й нервово ждала тої хвилi, коли - настане буря. I дiждалася її: замiсть листа приїхав Лорден сам. Вiдбулися сцени i сварнi, котрих не забуду нiколи. Лорден iгнорував мене зовсiм, i аж щось у годину по його приїздi i по якiйсь тайнiй конференцiї мiж тiткою, вуйком i ним, покликала мене тiтка до своєї кiмнати, де находилися всi, а навiть Лена. З ледяним спокоєм i не глянувши на мене, заявила менi тiтка, що я "сотворiння, гiдне знищення", i спитала опiсля, що я вчинила, i що, вчинивши оце, тепер властиво думаю. - Нi, воно було б iнтереснiше довiдатися, пощо дала слово? - вiдозвався Лорден дрижачими устами i глянув гнiвними очима. - Чи не тому припадком, щоби грати також iнтересну роль, коли мене не було? Га? - Мене приневолили до того поступку обставини! - вiдповiла я спокiйно, незважаючи на його обиджаючий тон. - Що, обставини! - загомонiла тiтка. - Це значить iншими словами, що я тебе силувала? Ха-ха-ха! Гляньте на неї, мої коханi; переконайтеся самi, чи правдолюбнi так виглядають! Говори, не спускай очей, ми переглянули уже всi твої махiнацiї! - Пригадайте собi, тiтко, той вечiр, той для мене тяжкий, незабутнiй вечiр! - сказала я i вiдвернула вiд неї погляд. Скiльки я вже через неї i натерпiлася, однак корити її при чужiм чоловiцi я нiяким чином не могла. - Бачиш, - кликнула з лихою усмiшкою, - що ти й сама не знаєш, що говориш! Невдячнице ти! Нiколи, i до послiдньої хвилини не хотiла ти розумiти, що я для тебе чинила. Тепер переконуюся, що викормила собi змiю! - Не гнiвайтеся, поважана панi, - успокоював Лорден, - не гнiвайтеся! Чи це варто? I задля кого? Я, - продовжував iз їдким усмiхом, - дуже й дуже рад, що цiла оця справа повернулася в iнший бiк. Хто знає, що було б ще скоїлося за кулiсами, коли дещо змiнилося в життi других людей! Я завсiгди побоювався, особливо довiдавшись... - Ви маєте ще менi що сказати, тiтко? - перебила я йому рiзко, вiдвертаючись вiд його зневажливо. - Чи не маю? - вiдказала глумливо. - Я позволю собi моє перше питання повторити, а то: що ти тепер собi думаєш? Що гадаєш iз собою чинити? - Вона дивилася на мене многозначущим поглядом, а я зрозумiла її. Я не мала в її домi, як це вже i вiддавна знала, тепер нiчого шукати. - Ще нинi вечором вийду з вуйкового дому! - заявила я. - Через завтра остануся у панни Марiї, а позавтра поїду до своєї нової пристанi, т. є. до Ч. Там приняла я мiсце товаришки в одної дуже поважної дами, вдовицi по лiкарю. Менi остається тепер лише подякувати за все добро вуйковi i вам, тiтко, та забратися до нового життя. Дальших обов'язкiв не маєте супроти мене. Менi здається, що коли б земля була перед ними розступилася, не були би тим так налякалися, як моїми словами. Тiтчине лице мов задеревiло, а довкола уст блукав безмисний усмiх. - Отже, так уладила собi життя! Ха-ха! Це не зла iдея i не без романтизму - не правда ж, Мiлечку? Ти здивувався давно, а я в останнiм часi навiть передчувала вже щось подiбне, iменно коли зачула, що деякi особи рiшилися зложити раз iспити... Впрочiм, менi здається, що до цього iдеологiчного рiшення мусимо дати свiй дозвiл, не так? Вуйко сидiв цiлий час мовчки i курив люльку. Вiн був дуже заклопотаний моїм поступуванням супроти Лордена, а зачувши тепер, що маю опустити його дiм, зворушився сильно. Винявши люльку з рота, дивився на мене не то налякано, не то благаючо. - Ну, що ж, Мiлечку. - Наталко! Це, це... ти таки хочеш нас покинути? - Не гнiвайтеся, вуєчку, але я так рiшилася. - З тими словами приступила я до його i поцiлувала його руки; нашi погляди стрiлися. - Ця постанова болить мене дуже; цього я не надiявся нiколи дожити вiд однiської дитини моєї одинокої сестри. Це не може бути, Наталко, не може бути! Чи я тебе виганяю з хати? Чи я тобi жалую хлiба? У його блиснули в очах сльози, i менi стало його жаль. - Нi, вуйку, ви не жалуєте менi нiчого! - вiдповiла я зворушеним голосом. - Однак я мушу йти! Дозвольте менi, я вам за це буду так само вдячна, як за те, що позволили менi читати! Того не забуду я вам нiколи, вуєчку, нiколи! Згодiться з моєю постановою, нехай я попробую власних сил, зароблю й деiнде кусник хлiба. Чи лиш я одна йду такою дорогою? Те, що я задумую, не має в собi нiчого злого; впрочiм, я йду в чесний дiм; не бiйтеся, вуйку, я не зроблю вам сорому; i не забуду, що я однiська дитина вашої дорогої сестри, внучка чесної, благородної жiнки! - Ой Наталко! Що менi з тобою дiяти! - зойкнув вуйко, зворушений до живого, i вийшов чомусь iз кiмнати. Я й собi забиралася до вiдходу. - Ото! Пожди ще ти, моя панно! - кликнула тiтка, заступаючи менi дорогу. - Ти думаєш, вже дозвiл в кишенi? - Дозволу менi не треба! - вiдповiла я. - Незадовго стану повнолiтня, а крiм того, маю пiсля вашого приказу шукати "реформатора". Тут його нема! - Я звернулася до дверей, сильно зворушена, щоб утекти перед дальшими замахами на спокiй моєї душi i не виставлятися на обиди i зi сторони Лордена, однак i вiн пiднявся зi свого мiсця. - Прошу дуже, - обiзвався, - велiть iще хвилечку задержатися, хвилечку одну, щоби дещо iз наших рiшень почула. - I, звертаючись до тiтки, сказав, як перше, що замiтив уже вiддавна, що Лореляй тужить за кимсь, що сторонить вiд нього, мов вiд ворога. Тому й рiшився вiн вiд своїх останнiх вiдвiдин звернути їй "свободу" i вижидав лише вiдповiдної нагоди до того. А що та щаслива i довго вижидана хвилина наступила скорше, нiж вiн сам надiявся, то вiн тому рад, незвичайно рад. - Бо вона, поважна панi, приводить мене в дуже миле положення просити вас о рученьку вашої, менi дуже, дуже дорогої, умної i справдi освiченої донечки!.. Зчудована до крайностi, а заразом зворушена мило, майже втiшена тим оборотом цiлої прикрої справи, глянула я на тiтку, а вона... та нi, описати добре вираз її лиця просто годi. Її холодний, проникливий погляд i гостре кам'яне лице змiнилося, зм'якло, i вона в однiй хвилi забула все. - Берiть її, берiть мою любу, добру, щиру дитинку, вам даю її з щирого серця! - кликнула велично. - Ах, Леночко, вiдповiдж йому сама, голубочко! Лена почервонiла, збентежена, захоплена несподiваними освiдчинами, не стратила, як звичайно, так i в тiй хвилi, духу i простягла, як стiй, обидвi руки до нього. - Я вас iз першої хвилини поважала високо, - говорила з соромливою покорою, - а щодо любовi... то я не терпiла нiколи на ту поетичну хворобу... не бавилася нею i не можу нiчого об нiй говорити! - Зовсiм так, як я! - вмiшалася радiсно тiтка. - Однак i вона наступить, моя дитинко, наступить скоро, все має свiй час, своє призначення, ти переконаєшся. Ах, яка я щаслива, що бог дав менi такого зятя! - Сказавши це, зложила руки, мов до молитви, встромила очi в стелю i дивилася довгу хвилю нерухомо в одну точку. - I я щасливий, дорога мамуню, - обiзвався Лорден, - i дякую з щирого серця богу, що все так добре склалося! - А вiдтак звернувся до мене i сказав патетично: "Das sind die Weisen, welche durch Irrtum zur Wahrheit reisen, und das sind die Nfrren, die im Irrtum verharren!"[79] - Об тiм я глибоко переконана! - вiдповiла я, усмiхаючись мимоволi, i завернулася вже втретє до дверей, однак i цим разом не могла ще вирватися. - Слухай, Наталко! - звернулася тiтка до мене, мов по хвилевiй бистрiй задумi. - Ти можеш вже тепер остатися, я прощу тобi все. Правда, ти завдавала менi твоєю безумною вдачею, твоїми романтичними примхами не раз гризоти i болю, затроїла не одну приємну хвилину, дразнила не раз до крайностi, я мусила через тебе не один раз сердитись, не один раз вiдiгравати перед свiтом комедiю, однак Леночка вiдiйде з дому, i тому я... - Даруйте, тiтко, - перебила я її холодно, - так, як речi стоять, то мiж нами нема бiльше пожиття, не може бути. Ви помиляєтеся, думаючи, що маєте менi що прощати, а я з моєї сторони буду старатися забути про все. Я йду на хлiб заробляти; мiж чужими людьми найду, може, бiльше серця, а коли не найду, то хоч буду знати, що тi люди не спорiдненi зi мною i працю моїх рук купують. Я вже втомилася приймати стiльки "милостинь" та й соромлюся милостинi; я не калiка, що не годна заробити собi своїми руками кусник хлiба! - Але ти чуєш, що я тобi прощаю! - I я також, Наталко! - обiзвалася Лена зi смiшною зарозумiлiстю. Менi вдарила кров у лице. - I ти? - I я, i я! - вiдповiла вона, пригортаючись з афектованою нiжнiстю до Лордена, мовби боялася з моєї сторони якого нападу та шукала вже завчасу в нього рятунку. - Що хочете менi простити? - спитала я тремтячим голосом. - Те, що затроїли менi найкращi днi мого вiку, замутили довiр'я до людей, навчали лиш ненавидiти? Як далеко в минувшiсть сягає моя пам'ять, все погорда i глум були одиноким кормом, який ви подавали моїй душi. Бабуня вмерла, а з нею вмерло i всяке чувство i милосердя в тiм домi. Нiхто не застановлявся над тим, що й я маю серце, що, привикнувши з наймолодших лiт до нiжного окруження i тонкої щирої опiки, я по втратi найдорожчих осiб мусила себе почувати двiчi осамоченою i нещасливою, потребувала хоч одробини теплого чувства, коли вже не любовi. Однак на болiсний зойк моєї душi не звертав нiхто уваги; те, що накипiло в серцi, могло обернутися i в зло, для мене i для других статися горем, але те не обходило нiкого. Мiж нами нема нiчого, що нас в'язало б. Тому я йду i йду радо; коли я досi була для вас лиш накиненою чужиницею, то й вiдтепер не буду для вас чим iншим. Кажете, що хочете мене задержати. З любовi чи тому, що я добра сила робуча? Нi, я йду, i нам остається лише з собою попрощатися навiки. - Тепер вже я не прощу тобi бiльше! - кричала тiтка. - Не прощу, а й проклинаю! Ти, гадино, ти, невдячнице, геть з моїх очей! Ох, Леночко, що я все говорила!.. Я пiшла. - Забирай iз собою i свої лахи, щоб не споганювали менi хати! - чула я ще за собою, а далi: - Гувернантка!.. * * * Природу описувати - трудно, особливо нiчний краєвид. Я хотiла би нинiшний вид буковинських гiр задержати навiки в пам'ятi, а передусiм одну частину краєвиду. Високу, стрiмку, густо порослу лiсом гору, вiддiлену вiд сусiдньої гори глибоким вузьким яром. У тiм яру все темно, однак я його знаю, вiн не страшний. По спадистих стiнах його повиростали густо смереки i то вони здалека такi темнi. Серединою мiж великим i дрiбним камiнням котиться потiк. У мерехтячiм свiтлi мiсяця блистить мiсцями, мов дзеркало. Тло, вiд котрого вiдбиваються гори - то синяво-срiблясте небо, засiяне зорями, нiжними миготячими зорями. Понад стрiмкою горою, що пiднiмається пiд те спокiйне пишне склепiння, мов великанська пiрамiда, стоїть мiсяць, його фосфоричне сяйво немов удiляється вершками столiтнiх смерек, i тi наче тонуть у нiм, - у нiм i в прозоро-синявiй мряцi, що сповиває цiлий ряд гiр. Далеко-широко розляглася глибока тишина, i все те: краєвид, мiсяць, мряки i мiсячне матове сяйво, пригадують собою дивнi казки, переповненi смутком, щастям, сльозами, усмiхом, пристрасною любов'ю, не вiдповiдною до нинiшнiх часiв. В ту далечину, що наводить на душу тугу, полинув мiй погляд. Я мов олицетворений сум. Моєму сирiтству нема пари. Болем прорита душа проливає сльози, а очi, сухi, широко створенi, їли би той вид, що бачать. Я понесла би її, куди б i не зайшла, оцю батькiвщину мою, гори мої, смерековi великани мої, їх красу i силу та могутню поезiю їх. Вони однi не цуралися сироти, кормили її спрагнену душу своєю тихою нiмою красою, виплекали своєю вдачею характер у менi, нап'ятнували його своїм сумовито-тужливим п'ятном, тому я їх дитина... А вiдтепер вже не буду їх бачити. Не почую нiколи поважного шемрання бору, смiху гiрських потокiв, що спiшать буйно-свавiльною ходою кудись далеко в незнанi сторони, не пiдслухаю тихої розмови прастарих дерев, не буду любуватися ростом молодих; всього того вже не побачу нi в свято, нi в буднi - нiколи, нiколи! * * * Я сидiла вечором при створенiм вiкнi в кiмнатi панни Марiї, сперши голову в руки, i дивилася тупо в город перед себе, втомлена, сплакана. Саме перед хвилею повернула я з кладовища, де прощалася з бабунею i посадила якiсь цвiти. Вже нiхто не загляне до неї, не обполе могили, вузенька стежечка до неї заросте густою травицею, а на широкiм могильнiм каменi будуть вигрiватися в ясних жарких днях холоднi ящiрки... Так думала я i не могла вже плакати. З-помiж дерев i корчiв просунулася якась постать i звернулася до мого вiкна; то був вуйко. - Ти покидаєш нас, Наталонько! - промовив дрижачим, здавленим голосом. - Я цього не перенесу! Ото дiждалася в мене раю "зозуленька" одинокої моєї сестри! - I, створивши широко рамена, пригорнув мене до грудей i розплакався. - Останься, останься! - Не можу, вуєчку! - Сиротино ти моя бiдна! - Годi, вуйку! - Коли б покiйна бабуня те знала, обернулась би в гробi! - хлипав крiзь сльози. - Вона й так обернулась би, якби знала, яка я безталанна. - Подумай, що ти йдеш мiж чужi люди! - Я не йду просити милостинi. - Це на одно виходить. - Я йду, щоб стати собi цiллю, вуйку! - Мрiї, моя рибко! - Нi, правда, батеньку! - Розбурхана уява, дитинко! - говорив, притискаючи мене раз по раз до себе. - Свiдома воля! - О боже, боже! - зойкнув вiн. - Слава богу, батеньку, не побивайтеся!.. - Ти не знаєш, що це значить iти мiж чужi люди, - сказав по хвилi. - Чи я тут дома не жила мiж чужими людьми? - вiдповiла я. - А до того я не хочу вже до тих належати, над котрими добрi люди мусять i без любовi мати милосердя. Опiсля просила я його, щоб задержав мене в пам'ятi, любив i дальше, щоб вiд часу до часу писав i не забував тiєї, що ще тiльки його одного мала... - Стережися, моя... моя дитинко! - перебив менi нараз несмiливо. - Ти знаєш, перед ним... вiн також в Чернiвцях. Не сходься з ним надто часто! - Не бiйтеся, вуйку! - вiдповiла я, усмiхаючись гiрко. - Ми, може, й не заговоримо до себе нiколи в життi, а не то, щоб вiн вiдвiдував мене! - I я оповiла йому всю правду, i як ми розсталися. Вiн зчудувався дуже, а коли я попросила його, щоби об тiм мовчав перед тiткою i iншими людьми, подав менi щиро руку. Заразом зробив мене уважною, що в Ч. має тiтка багато добрих знайомих i що тi дiстануть, певно, наказ пильнувати мене. - Тому бережись, моя рибчино, щоб тебе не втопили лихi язики, бо Ч. невелике мiсто... Вiдтак наступило прощання. Вiн плакав, мов дитина, а я успокоювала його. Я мусила йому обiцяти, що коли б менi й там не велося, то верну назад пiд його стрiху - i вкiнцi вiн пiшов, як прийшов, нишком, хильцем... Бiдний вуйко!.. Бабуня передала мене його_ опiцi.... _ VIII Вже третiй рiк кiнчиться, вiдколи покинула я дiм своїх кревних i пробуваю мiж "чужими". Дама, в котрої я живу, це вдовиця по лiкарю, хорватi, що звався Марко, заможна й не молода вже женщина. Дiтей у неї нема, крiм одного сина вiд першої жiнки її мужа, а син той є лiкарем при маринарцi.[80] Дивна це женщина, а ще дивнiша минувшiсть її. Багата, образована, пiшла з замилування виховувати дiти в аристократичних родинах, у котрих проживала аж до часу свого знайомства з лiкарем Марком. - Але з чоловiками менi не щастилося, - оповiдала менi раз. - Мiй перший муж вiнчався зi мною на смертельнiм ложi, нагла недуга звалила його, i я довго, довго не могла того щирого гарного чоловiка забути; а з Марком не пiшло також лiпше, бо з ним жила я лиш п'ять рокiв. Цього чоловiка любила я так, як не любила, може, ще жодна жiнка. Вiн не женився зi мною з любовi, а бiльше, як казав, з поважання i тому, що в мене було образовання. Стараючись о мене, заявив менi одверто, що не любить мене так, як любив свою першу жiнку, що однак не дасть менi причини чутися з ним нещасливою i жалувати свого поступку. I вiн говорив правду i додержав до послiдньої хвилi свого життя даного менi слова, значить: уладив менi життя якнайкраще. Я не могла йому докоряти, що не вiдчував для мене такого чуття, як я для його, о нi; вiн просто не мiг удруге любити, належав до тих вiрних глибоких натур, що не вiдновляються в своїх чувствах, а мають у своїм життi лиш раз "весну"; така натура була в його. Я була горда, що вiн якраз мене вибрав. Вiн мiг ще свiтлiшу партiю зробити, однак його прикувало моє образовання до мене i пересвiдчення, що я одна гiдна виховувати його сина по його дорогiй, незабутнiй жiнцi, i що вiн чується тим щасливий... I я виховувала цю його дитину з найбiльшим старанням та й не жалую свого труда i любовi, бо нагорода за це наступила вже. Iван (так звався той син) - то одинока радiсть мого життя, а як бог допоможе, то послiднi лiта проживу коло його; це обiцяв вiн менi, i вiн додержить слова. Вiн уступив лиш на якийсь час до маринарки, головно тому, щоби звидiти свiт; опiсля хоче осiсти тут i зажити життям i звичаями свого колись так почитуваного i загальнолюбленого батька. Я не знаю його, того Iвана; вiд часу, як я тут у панi Марко, не вiдвiдував її анi разу, але вона зве його своїм ангелом, а листи його до неї дишуть глибоким поважанням, тонким чувством i незвичайною iнтелiгенцiєю. У панi Марко широке знання, а дар бесiди iмпонуючий. Коли говорить, можна за нею писати, її мова поправна, iнтересна, i в неї разить лише одно. Обдарена багатою фантазiєю, пересаджує кожду прожиту подробицю, представляє її майже неможливою. Часто оповiдає цiлi романи, в котрих грає завсiгди сама головну роль. Я прислухуюся їй радо. Всi її оповiдання уложенi так зручно, кiнчаться так щасливо, що вона ними бавить, мов книжка, її вигляд симпатичний, а сама вона поважна, спокiйна i держиться дуже строго давнього доброго тону. Це послiднє личить її iстотi знамените, i я не можу собi уявити, як вона могла б уживати таких рухiв або слiв, як тiтка, або навiть i таких поглядiв. Якраз вона дама "наскрiзь добрих обичаїв", i я її за те дуже поважаю. О, яка ж рiзниця мiж нею й тiткою! Нi, це вже таке щастя, що я дiсталася до неї, що, мабуть, iншого й не просити менi в бога... Коли я оповiла їй свою одностайну iсторiю, розказала вона менi свою майже в тiй самiй хвилi, мов у вiдповiдь i з якоюсь гордiстю. В її iсторiї було стiльки романтики, стiльки подiй, стiльки ослiплюючих хвиль, що я майже соромилася свого життя "без подiй". - Так, так, - говорила вона, - i то не є ще все, що я тут оповiдаю; коли б списала те все, що прожила, скiльки поклонникiв мала я в своїх молодих лiтах i з якого роду, то не одна завидувала б менi або й прозвала безумною, що я слухала лиш голосу серця, а не розуму i не вибрала за мужа якого графа, лиш лiкаря... Я люблю i поважаю її щиро, а вона для мене добра i щира, мов бабуня. - Бiдне дiвча! - каже менi не раз, гладячи раз по раз моє волосся (о, вона його так часто подивляє). - Ви навiть не знаєте, що то значить бути "молодою", а ще менше "молодою i гарною", та зате ви скiнчений характер. Коли мiй великий льос виграє (вона об тiм часто говорить), то виберуся в велику подорож i заберу й вас з собою. - Тодi поїдемо до Швецiї i Данiї, - обзивалася я i майже чула, як мої очi засяяли. Я була в скандiнавську лiтературу "по вуха" влюблена, i мрiяла все об тiм, щоб побачити хоч Данiю, як не всi тi пiвнiчнi країни, з їх чудово-гарними краєвидами, з їх фiордами, з їх мужами, як Стрiндберг, Брандес i пр. Особливо до Данiї тягнуло мене. I. П. Якобсен, котрого творами я, мов звуками улюбленої рiдної пiснi, впоювалася, був її сином i все, що тикалось тiєї дрiбненької країни, займало мене глибоко. - Добре, до Данiї, а також до Iталiї, до Неаполя... - Вона усмiхалася любо де мене, мов рада була вже тепер з моєї утiхи, яку я мусила б тодi вiдчувати. Однак великий льос не виграє i ми сидимо тихенько та живемо спокiйним, одностайним життям. Панi Марко займається полiтикою, прегарними гафтами[81], своїм городом i цвiтами, котрими всi покої її дуже гарного помешкання майже переповненi. Я вiддаюся по сповненню своїх обов'язкiв, як каже вона, "приватнiй фiлософiї". Живемо в згодi, i мiж нами не заходять нiколи такi непорозумiння, як, напр., з тiткою. Вона вирозумiла i зглядна[82], впрочiм, i зовсiм iнша людина, як тiтка. Часами буває дразлива, але це має свою причину в її недузi (у неї серцевий блуд), i тодi буває майже невиносимо прикрою. Однак чи я не перебувала школи, в котрiй навчилася складати покiрно крила гордостi? Чи зносила я стiльки горя на те, щоб не узглядняти настрою хорих? Нi, я стала терпелива i лагiдна, а та моя лагiднiсть ломить тверду вдачу старої дами i з'єднала менi щире прив'язання її назавсiгди. - Знаєте, Наталiє, - казала менi одного разу по викликанiй нею сценi, - що я просидiла би не раз i годину та дивилася б на вас, як ви сидите он там похиленi над роботою, на ваш лагiдний непорочний профiль, на вашi сумовито зложенi уста, котрi свiдчать ясно, що знаються з жалем аж надто. Тодi говорю собi самiй: чому сироти нещасливi? Чому й я не раз така прикра i жорстока для вас, хоч знаю добре, що вас вигнало з-пiд рiдної стрiхи мiж чужi люди? Чому, чому воно так? Не гнiвайтеся, дитинко, на мене, говорить, бог менi свiдком, що це недуга чинить iз мене таку тиранку i що ви менi дорогi й милi, мов власна дитина... А я кинулася до неї та просила її, щоб не говорила так, що того не можу слухати, що вона добра, що я недугу вiд вдачi вмiю розрiзнити i що я не уражена, нi, нехай вона собi не робить закидiв, не дразнить себе даремно; що, може, я й справдi провинилася чим, сама винувата за її злий гумор... а сльози так i тиснулися до очей, тиснулися, i я з болю мало що вголос не зойкнула! Але перемогла себе. Я мала те пересвiдчення, що вона була справдi добра, бачила прецiнь не раз, як рятує деяких бiдних, що лиш коло неї туляться, та й для мене добра, i вже тим самим гоїть рану, що признається, що завдала її. Менi й цього доволi, я й за це вдячна... Знайомих маю досить, однак щирих товаришок лиш двi. Одна - то молода малярка, прехороша поетична душа, а друга молода замiжня й дуже iнтелiгентна жiнка, на iм'я Оксана Б. З чоловiком своїм розвелася по роцi подружжя. Не був їй до пари. Їх подружжя було "непорозумiнням", як оповiдала сама, котре не могло чим iншим скiнчитися, як розлукою. Любов до нього змiнила її, а щоб не "отупiла" цiлком, розвелася з ним на неозначений час i вернула до родичiв, у котрих пробувала й досi. - Не думайте, що вiн лихий чоловiк, - говорила менi, - вiн навiть дуже добрий, i лиш ми не розумiємося! Я заподатлива i зам'яка супроти його хоробливо консеквентної вдачi, жорстокої упрямостi, i вiн мене нищить своєю iстотою. Що ж, чи було нам задля церковної зв'язi i далi жити разом та замучувати себе? В мене є маєток, i я пiшла своєю дорогою, а вiн остався радо сам. Ми розсталися в мирi i так, що коли одно за другим затужить справдi, можемо знову зiйтися... Говорила заєдно, що вже в натурi подружжя лежить те, що воно тратить iз часом на красi, i що модний[83] чоловiк нездiбний до його. Або, може, нездiбнi до його немiчнi характери? До нас заходила дуже часто, з панею Марко зналася вже вiддавна i була навiть її ученицею, а її сина, т. є. лiкаря - звала своїм товаришем. До мене горнулася, мов та бджола до меду, а я любила її так само щиро. Була вразлива, честолюбива i дуже музикальна, а з саркастичного настрою не виходила майже нiколи. Мене впевняла, що я характер трагiчний з "артистичними зарисами", i що не смiю нi за що в свiтi "вiддаватися". А я й не думаю нiколи виходити замiж. Я вiддалася "приватнiй фiлософiї", щоб казати вже словами доброї Марко, i живу собi спокiйно, цiлком удоволена. З товариств, в якi ходжу рiдко, вертаю майже завсiгди втомлена i розстроєна. Я, молода, чуюся мiж ровесницями самотньою i старшою. Оповiдала я раз про те панi Марко й питала в неї, що це таке. - Ви виросли понад буденщину i традицiональнi погляди, - вiдповiла вона, - а дух ваш мчиться вперед. тому чуєтеся в їх товариствi самотньою. Чим дальша висота, тим i самотнiша, - чи вам це нiколи на думку не приходило? А ви ж хочете стояти вище. До вас прикладають те саме мiрило, що до других пересiчних молодих дам, однак ви не мовчiть стiльки; виявiть себе самi свому окруженню, надайте собi самi вартiсть, не ждiть, щоб її надавали вам iншi, а може, й такi, що не знаються на вас! - Я не маю дару бесiди, панi Марко; ви ж це знаєте! Вона смiялася. - Невже ви не думаєте ясно i логiчно? - Може, й не думаю, не знаю. - Але ж бо я в те не вiрю! - Мене привчено з дитинства мовчати так, як i терпiти. - Чи вiдчуваєте тому потребу писання, що, як кажете, не маєте дару бесiди? - Я не знаю, - вiдповiла я, - однак знаю те, що писання є для мене тим, чим воздух i свiтло. А там - була ще одна причина, задля котрої я товариств уникала; панi Марко також її знає. - Ви полохливий характер, - сказала менi раз, - замкнений, мов та нiчна цвiтка, належите до тих тонко зорганiзованих натур, що вже краснiють, коли їм лиш на долоню глянути. Така вже дивна вдалася. Заходжу звичайно в родини урядникiв, але тодi "прикидуюсь" майже несвiдомо в якусь iншу людину, доступну їх думкам, а своє "я", котре вiдслонюю лиш поодиноким вибраним, заслонюю обережно перед їх цiкавiстю. Одного разу привiв мене один молодий розгарячений чоловiк до того, що я вiдслонила перед цiлим менi зовсiм байдужим то