вариством мою душу аж до "наготи". Лютилася опiсля за те невимовне. Про характер моїх думок настало незвичайне здивування, iменно тому, що дихали новочаснiстю i були свої, не визиченi. Опiсля велася мова про нужденне положення нашого народу i лицемiрну полiтику полякiв супроти його i правительства. Я розгарячилася аж до зворушення й чула, що мої очi горiли незвичайним огнем. Я ненавидiла полякiв вже вiдай вродженою ненавистю i не вмiла нiколи оставатися спокiйною, коли говорили про них. Вкiнцi сказала: - Нехай утискають нас поляки до скону[84], нехай видумують на нас плани i заходи, котрi, щоправда, шкодять нам багато, пiдтинають не одно життя, але яко нацiю нас затерти - це не вдасться їм нiколи! Ми - сонна, лiнива, вигiдна сила, що до терпiнь звикла, мов в'язень до оков, однак, подразнена раз до кровi i введена в захват, зломить тиранську руку раз назавсiгди. Коли тiльки сотна частина мого народу вiдчуває так, як я, то ми не згинемо! Я перенята його єством, мов рослина сонячним свiтлом, а коли хто так вiдчуває, то не загибає. - Що ви можете, бувши женщиною, вдiяти, напр., для свого народу? - обiзвався якийсь румун до мене. - Що? Коли я буду його гаряче любити, признаюся його членом усюди й у всiм, то зроблю доволi. Пiзнiше сказав вiн до однiєї з моїх знайомих: "Вона свiдома людина, однак що задумує властиво зi своєю любов'ю до народу? Видавати яке революцiйне письмо, яку "бомбу"?" - I смiявся грубим смiхом. Другий обiзвався: "Вона умна, а навiть i хороша, однак я би з нею не женився, менi навiть щось подiбного на думку не прийшло б. А по тому ота якась нервовiсть у неї, що майже вiдгадує чоловiка; або очi її - горять вже, заким що оповiсть! Духова напруженiсть .при нiй просто замучує чоловiка. Нi, нi, моя жiнка не така має бути! Напр., не можу собi уявити, щоб вона менi подавала рано до лiжка каву або щоб вийшла проти мене з шнiцельком; а до того ще бiдна... бррр!" Я смiюся з таких "мужiв" i уникаю їх товариства, мов уразливих мух. Я й не "люблю" нiкого й не клопочуся нiякими мужчинами; а коли думаю про них, так стоїть мiж ними Орядин, як свiтило. Я з ним не сходжуся нiколи, хоч вiн i живе тут, однак знаю, що вiн iде "вгору". Вiн працює в одного з найзнатнiших адвокатiв i про його говорять, що вiн "бистроумний i здiбний чоловiк". В жiночiм свiтi уходить за пожадану партiю, тим бiльше, що є гарний i не робить собi з жiнок нiчого. Проживши тут у панi Марко майже цiлий рiк, не стрiчала я його нiколи, i аж в остатнiх днях згаданого року зiйшлись ми припадком[85]. Одного разу зайшла я до бiблiотеки якогось товариства, щоб там вибрати якусь книжку для панi Марко. Саме в тiй хвилi, коли я хотiла вступати в кiмнату, створилися дверi зсередини i вiн вийшов. Побачивши мене, змiшався до переляку: тим часом я, урадувана побаченням його, усмiхнулася; однак вiн лиш поздоровив i, не промовивши до мене анi слова, вiдiйшов чимскорше. Його переполох i змiшання вразили мене так сильно, що я майже забула, чого сюди прийшла. Я не була йому ще байдужною, це помiтила я вiдразу. Так лякатися можна лиш тих осiб, про котрих думається много, а уникається їх. Я усмiхалася свавiльно при спогадi цiлої притичини, воно настроювало мене в першiй хвилi весело, так, в першiй хвилi: бо опiсля думала я вже довго й iнакше про його. Ми би ще могли злучитися, думала я мiж iншим, однак злука з ним не була для мене чимсь дуже важним. Вернувшись цього-таки вечора з прогульки з панею Марко, я кинулась втомлена на софу i обернулася лицем до стiни. Я аж до втоми надумалася над ним. Не бачачи його цiлий рiк, я майже забула про його, а тепер вiджила нараз цiла минувшiсть, i я почула його вплив. Чи це вплив його вигляду - вiн змужнiв ще бiльше i змiнився - чи це вплив тiєї якоїсь сили, що панувала завсiгди надi мною, навiть помимо всього опору з моєї сторони? "Die Liebe ist ein weites Meer und hat seine Ebbe und Flut, seine Brandung und Riffe, seine sturmbewegten Wogen und seine glatte und klare Spiegelflache"[86], - стояло раз в однiм дуже гарнiм любовнiм листi одного нiмця. * * * Небавом по тiм подибала я його знов. Я йшла з Оксаною i пiзнала його вже здалека. - Це гарний мужчина, що он тут iде, Наталко! - замiтила вона. - Гарний. - Вiн минає щодня попри наше мешкання, став недавно моїм сусiдом. Придивiться йому добре, в нього є раса. Я мовчала, затаївши своє нагле зворушення. Я нiколи не згадувала молодiй жiнцi про свiй "роман" з ним, а тепер не була до того вiдповiдна хвиля. Вiн надходив чимраз ближче. Я знала його надто добре, щоб не помiтити змiни, яка зайшла з ним у тiй хвилi, коли минав нас. Його очi розiскрилися так, що це "щось", що обгортало його давнiше при менi, заволодiло ним i в цiй хвилi! Я могла би собi подумати, що вiн мене не завсiгди "любить", хоч як ми розсталися... Вiн поздоровив мене майже упрямо. - Ви знайомi з ним i не кажете анi слова! - накинулася на мене Оксана. - Це знайомiсть ще з моєї батькiвщини, - вiдповiла я побiжно. - Чи ви знаєте його ближче? - Знаю. - Що ж це за один? - От собi! - Його хiд характеристичний, - щебетала вона. - Справдi, - обiзвалась я. - В нього вiдповiдає собi все посполу, його хiд, його рухи, його письмо i характер - все однакове. - А серце його? - А мене що воно обходить? - Ох, якi ж ви прудкi! - I вона розсмiялася. А я подумала собi якраз те саме, що перед роком, при розстаннi, i майже тими самими словами: "Таким люблю його, гордим i сильним", - а опiсля посумнiла... * * * Одного дня, може, в три мiсяцi по тiй стрiчi, пiшла я з молодою товаришкою на якусь наборзi уладжену виставу образiв. Ми знаходилися в передпослiднiй кiмнатi. Молода дiвчина задержувалася довго при кождiм образi, а я вертала все наново вiд одного до другого. В притикаючiй послiднiй кiмнатi чути було, як мужеський голос щось поясняв, а на те вiдповiдав якийсь голос жiночий; цей мужеський здавався менi знайомим. Минаючи попри створенi дверi, заглянула я незамiтно в кiмнату i побачила там Орядина. Перелякана, метнулась я вперед, однак вiн побачив мене. Зараз по тiм почав до когось дуже голосно говорити i смiятися, i нiколи, нiколи в життi не забуду я iнтонацiї мови його i характеру його тодiшнього смiху! Одно й друге тикалось мене, мало мене понизити. Я чула, як спаленiла сильно. Вiн смiявся так, мовби йому хто дарував мiльйони, i заявляв менi тим смiхом, що не журиться мною зовсiм. Це зранило мене так, що я з досади майже задрижала. Який здавався гордий, що перемiг чувство любовi, i як йому було з тим спiшно, щоби менi дати те вiдчути! I я вiдчула це, як бажав. В мене слух для модуляцiй людського голосу незвичайно тонкий, а чуття не менше, i тому не обманило мене нi одно, нi друге. Чи вiн соромився своєї любовi до мене? Була це ненависть чи гордiсть? Яка гордiсть? I я терпiла вiд того аж до знесили. Коли ловлю себе на тiм, що його образ стає перед мою душу, то я заявляю собi насмiшливо, мов якiйсь iншiй iстотi, що про те все люблю його. Заразом обгортає мене почуття, мовби тепер iз цiєю любов'ю приступало до мене щось величне i поважне, щось, що лучається чоловiковi лиш раз в життi... Iншим разом закидую все i поринаю в працi. Уздрiвши його якось раз в мiстi вже здалека, я забiгла скоро в якусь протилежну вулицю i втiкала нею так скоро, як лиш при людях випадало, щоби не подибатись iз ним. Сильно зворушена, вiдчувала я цiлком те саме прикре чувство, що тодi при його смiху на виставi - гидке чувство покори... _ IX I знов минув довгий одностайний час, минула зима, настає лiто. Про Орядина менi майже байдуже. "Вiдцуралась" його майже цiлком, i живу знов "спокiйним" життям. Нового в нiм не лучалось менi нiчого, хiба, може, те, що в мене одним знайомством бiльше. Пiзнала я сина панi Марко, лiкаря; пробував у нас щось шiсть недiль. Одного дня прийшов вiд його лист, в котрiм писав, що прибуде. Сам не надiявся, що якраз тепер буде мати нагоду побачити свою матiр; однак пiзнiше вiдплине, може, де далеко i подорож та забере багато часу, тому користає зi свобiдних шiстьох недiль i прибуде, щоб оглянути свою батькiвщину i дорогу матiр. Утiха панi Марко була невимовна. Не бачила його майже три роки i їй здавалося, що з його приїздом прибуде все її минувше щастя, вернуть гарнi днi її минулих лiт, i вона аж поздоровiла. - Я ладилася вже вмирати, - говорила своїм знайомим, усмiхаючись весело, - а тепер аж поздоровiла. Цiла хата готовилася на його приняття, мусила пристроюватись, мов молода для молодого. Все блищало, сяяло в нiй, дихало якоюсь святочнiстю, новiстю, якимсь ожиданням. Для нього призначена кiмната сталася осередком думок доброї матерi i вона була би найрадше прикрасила її лиш самим золотом i срiблом. Найкращi i найдорожчi цвiти мусили перенестися до його кiмнати, а вона, любуючись їх барвним видом, говорила раз по раз, що вiн їх любить, любив їх ще малим хлопцем... Я боялася його приїзду. Вiдвикши вiд мужчин, я стала майже несмiлива i боязлива й уникала з ними стрiчi. Мене обгортав неспокiй при думцi, що прийдеться небавом проживати з чужим незнайомим чоловiком пiд одним дахом, стрiчатися з ним по кiлька разiв денно, сидiти разом при столi, вiдповiдати на його питання. Це було менi дуже не в смак, i я зiтхала нишком i просила бога, щоб той час минув якнайскорше, i щоб ми знов лиш обидвi осталися, проживали тим тихим, спокiйним життям, як досi. Вiд часу до часу прокидалося в менi i чувство завистi. Панi Марко, котра займалась досi лише моєю особою, "любила" досi найбiльше мене, звернеться цiлою iстотою (так думала я) до свого того боготвореного сина, i я остануся для неї лиш "товаришкою", потрiбною тiльки до услуги. Я була привикла до того, що з її окруження була я їй найсимпатичнiша, що своє серце виявляла передi мною i дiлилася найменшою думкою зо мною. А тепер, може, змiниться то. Тепер прибуде вiн, син того укоханого мужа, котрого не забула й досi, i йому будуть мусити всi вступитися. Я насамперед! Так, я вiдчувала, що з його приїздом зайде змiна i в моїм життi, i що в його особi зближається до мене якийсь неприятель, i то такий, перед котрим треба буде, може, поклонитися. Те, що панi Марко об нiм оповiдала i що дихало з його писем до неї, викликало поважання, i вже на сам спогад, що, може, й я буду мусити коритися йому, ворохобило моє нутро, наповняло якоюсь горестю i упрямiстю. Я не хотiла нiкому коритися, нi, я й не потребувала цього чинити, а супроти нього вже зовсiм нi! Коли настав день його приїзду, я ходила зворушена, роздразнюючись чимраз бiльше прерiзними дрiбними орудками, що їх на просьбу панi Марко я полагоджувала для нього. "Я вже тепер його обслугую, - говорила я глумливо до свого серця, - а коли приїде, то буду лиш при дверях стояти i ждати на прикази". Коли надходила година його приїзду, я випросилася нiби до Оксани i пiшла далеко на прохiд в поле. "Так, - думала я, - нехай собi вже тепер приїжджає, нехай вiтаються досхочу, тiшаться собою посполу. Я бодай не буду при тiм i не почую приказiв: "Наталiє, велiть подати каву", або "велiть подати воду, зачинiть вiкно" i т. д.". I пiшла. Ходила я i блукала довго-довго по полю. Мучилася рiзними роздразнюючими думками, рiзними спогадами з минувшого i теперiшнього життя. Думала про Орядина, про його гордiсть, про те, що не бачила його вже так довго, а хоч i бачила, не поговорила з ним нi слова; думала над тим, що ненавидить мене тепер i що я дуже, дуже опущена, осамочена, не маю нiкого в свiтi, хто би займався моєю iстотою, переймався нею наскрiзь, як, напр., бабуся! I я згадала її, а згадавши її, сплакала мимоволi. Так, я блукала сама мiж людьми, мусила собi сама бути i провiдником, i оборонцем, i всiм на кождiм кроцi. Чи така вже моя доля довiку? Нерозумна я, коли думала якийсь час, що оця жiнка, котрою мене бог мов за всi дотеперiшнi муки нагородив, любить мене хто знає якою любов'ю! В неї прецiнь хто iнший, ближчий серцю, як я, чужиниця, товаришка, - хтось, супроти кого вона має i обов'язки, коли тим часом я побираю плату за все, що роблю для неї - i вона менi нiчого не винна... Нi, нi, вона не винна нiчого, її заплата i презенти перевищують геть-геть мою працю в її домi... Такi i подiбнi думки дразнили мене, мов невидимi демони, доки сонце не ладилося до заходу, доки додому не вернула. Вернувши, хотiла я зайти незамiтно до своєї кiмнати, однак мов наперекiр менi сидiла панi Марко зi своїм сином на верандi, котру я мусила переходити, щоб дiстатися якнайборше до своєї кiмнати. Несмiливим кроком пiдходила я до дому. Я знала, що люди на верандi мусили мене вже здалека замiтити; я ж переходила зiльник, що пишався перед їх очима, i не могла остатися незамiченою. - Ходiть, Наталiе, ходiть уже раз! - кликала з нетерпеливою радiстю панi .Марко, коли я пiдiйшла вже до сходiв веранди. - Де ви так довго забарилися? Я вже туй-туй що не розгнiвалася на вас. За вами посилала до Оксани, бо ви казали менi, що iдете до неї... Ой, з вас великий крутар! - додала нiби серйозно i, всмiхаючись, погрозила пальцем. - Ви, певно, боялися по свому звичаю стати менi в чiм-небудь на завадi, напр., нинi при стрiчi з моїм дорогим сином. Я вас добре знаю! - I звертаючись до молодого чоловiка, що сидiв бiля неї i замовк, побачивши мене, додала: - Це та сама, Iване, що я тобi об нiй писала. Вона уприємнює менi днi, живе зi мною в тiй самотi i зносить всi вибаги мої терпеливо. Це вона, Наталiя Верковичiвна! Вражена щирими словами панi Марко, я встидалася своїх передуманих дум i недавно ще почуваної завистi. Змiшана i трохи заклопотана, спинилась я на верандi i майже не знала, в який спосiб обiзватися. Так само була я й дуже здивована. Передi мною стояв цiлком iнший чоловiк, нiж я собi його досi уявляла. Нiчого геройського не було в нiм, ростом чи не нижчий вiд мене, з лиця майже негарний, опалений сонцем, темно-русявий, з окулярами перед ясними, проникливими очима, котрi спочивали тепер з холодною цiкавiстю на менi. - Мило менi пiзнати вас, - обiзвавсь рiвним, звучним голосом, - тим бiльше, що почуваюся вашим довжником. Мати писала менi багато гарного про вас. - I з тими словами подав руку, нi, не руку, а два пальцi. Я ледве доторкнулася їх, склонившись майже незамiтно, а вiдтак i вiддалилася до своєї кiмнати. Стiльки було всiєї бесiди мiж нами сьогоднi. Коли я, покликана наново панею Марко, прийшла вдруге мiж них на веранду, вiн оповiдав далi щось матерi i мов не замiчав мене. Та й мав же вiн що оповiдати: вiн подорожував стiльки по свiтi, пробував щохвилi в iнших країнах, бачив стiльки, тож i мiг оповiдати, мов "з книжки". Адже задля пiзнання свiту вступив до маринарки. Я сидiла недалеко них мовчки, слухала i приглядалася йому. По нiм було видно слов'янське походження, хоч здававсь менi дуже знiмченим. Говорив знамените нiмецькою мовою i з очевидним замилуванням; з його рухiв видко було певнiсть, а з його мови широкий свiтогляд. Менi навинулася мимоволi замiтка Оксани, що вiн "європеєць" i що йому цiлком байдуже, до якої вiн нацiї належить. З його бесiди додумувалась я, що вiн демократ, хоч iз другої сторони пробивавсь у нiм якийсь аристократизм, котрий застерiгається заздалегiдь вiд усякого спiльництва з тим, що звуть "плебейськiстю", сторонить вiд його в думаннi i в учинках. Я прирiвняла його до Орядина, i вiн видався менi контрастом того ж. Орядин був з виду гарний, майже пишний, а цей майже поганий. Орядин був iнтересний своєю непостiйнiстю, своєю гарячою, лиш почасти гамованою натурою, а цей своєю тонкiстю так в рухах, як i в думаннi, своєю лагiдною певнiстю. Вiд часу до часу задержувався в бесiдi його ясний, бистрий зiр на менi, мов слова його говорилися i для мене, але я знала, що вони не були i для мене висказанi, я вiдчувала це. Його iстота була менi така чужа, така далека всьому тому, в чiм я жила i чим була наскрiзь перейнята, що мене обгортало все наново чувство самотностi, i я мимохiть зверталася в думцi до Орядина. Вiн iнший, стоїть чимось так близько до мене, чимось спорiднений зi мною, чомусь так добре, добре знайомий! Чому загнiвався? Яке зло заподiяла йому? Для чого хоче мене понизити? Адже ми одної матерi дiти, доля наша змалку трохи не однакова! Коли б вiн знав, яка я самiтна, як жадна не раз сильної опори, соромився би свого поведення... Цього вечора чулась я дуже нещасливою. Панi Марко майже не замiчала мене, а я старалася всiма силами не звертати нi її, нi його уваги на себе. Вона, ущасливлена поворотом сина, говорила раз по раз, що вiн "цiлий батько", дивилася, слiдила за ним вогкими очима, гладила його по лицi, по волоссю, мов малу дитину, а вiн, розжалоблений тою любов'ю i майже засоромлений, цiлував вдячно руку, що провадила його з наймолодших лiт i стерегла вiд зла i горя, мов рiдна мати. - Ти менi нiколи не справляв гризоти, - чула я, як до нього нiжно говорила, - цiлком так, як твiй дорогий отець. Ти будеш колись так само добрим мужем, як вiн, вiрним таким... не правда ж, мiй любий, любий сину?.. - Що я люблю, люблю вже навiки, - вiдповiв вiн їй пiвголосом словами поета Гейне... I тi слова запали менi глибоко в пам'ять. Гарнi! * * * Спершу держався вiд мене подалеки, мовби боявся з моєї сторони якого нападу на себе, а я, горда, несмiлива, вразлива, задивилася на його i поступала собi так само, що аж смiшно було. На його питання вiдповiдала коротко i холодно, нагоди остатися з ним самим хоч би i як коротко уникала тривожно, а коли не могла вiд того оберегтись, то сидiла вже мовчки, з опущеними вiями i не заговорила нiколи перша. "Я не забуваю, що я товаришка! - говорив йому мiй погляд. - Не забуваю, не бiйтеся! Я до вас не зближуся анi на один крок, анi одною думкою, я не з тих, перед котрими треба утiкати!" Чи вiн розумiв мене? Не знаю. Пiзнiше, т. є. коли минув перший тиждень, став iншим. Розпочинав сам розмову, оставався радо в моїм товариствi, а деколи задержував майже насилу рiзними питаннями, коли я не хотiла з ним довго розмовляти. Звичайно розпочинав розмову розпитуванням про життя i привички своєї матерi або про її заняття, опiсля переходив на моє заняття, мої замилування... про те, що мене найбiльше займало, про музику, лiтературу, про мої знайомства. Розпитуючи про знайомства, дивився на мене довгим, повним поглядом. Я вiдповiдала коротко, ретельно, мов мусила так вiдповiдати; вiн мав, впрочiм, дивний i лиш йому властивий спосiб питати. Чинив це так лагiдно, так спокiйно заразом, мовби то не "товаришка" стояла перед ним, а якась сполохана, чудна птаха, готова утекти йому з-перед очей щохвилi i не вернутися. "Тому вiн i лiкар, - думала я собi, - привчився з рiзними людьми рiзних способiв". Часом, коли я безмовно i безшелесне вешталася по хатi, чи спрятуючи що-небудь, чи поливаючи цвiти, чи переходячи по що-небудь через усi кiмнати, слiдив неустанно поглядом за мною. Спершу боялась я тих проникливих цiкавих поглядiв з-поза окуляр, але з часом привикла я до них, i вони не здавалися менi вже такими гострими, тим бiльше, коли я переконалася, що вiн наскрiзь лагiдна натура. Одного разу було в нашiм городi занятих бiльше робiтникiв: копали ставок. Вiн наглядав за працею сам, вештався невтомимо бiля них вiд рана до вечора, оповiдаючи їм бог знає що, пояснюючи та навчаючи їх про рiзнi, їм незвiснi речi. Довiдавшись при тiй нагодi, що в одного з них дитина вже вiд довшого часу слабує, зайшов туди переконатись наочно об усiм. Одному з робiтникiв виробив прохання, щоби його старого немiчного батька приняли в дiм бiдних, а одному виробив мiсячну запомогу. Цей був уже старий чоловiк, походив зi значної колись родини i стерiг завсiгди влiтi нашого городу. - Прийдеться зi старою просто з голоду згинути, коли сили в руках не стане, - говорив досi, - бо жебрати не вчився я замолоду та й на старiсть не потраплю. Ми були би об тiм всiм i не знали, коли би старий не оповiв нам того, а мати подужавшої дитини не прийшла подякувати за добрий вчинок i грошову помiч, яку вiд його дiстала, його не було тодi дома, однак панi Марко обiцяла бiднiй, що перекаже синовi слова подяки... Коли повернув i вона все докладно переказала йому, спалахнув, мовби його хто окропом обiлляв. "I не мали що згадувати, та це", - вiдповiв. А побачивши припадком i мене, зморщив брови, вхопив капелюх i вийшов знов кудись. По трьох недiлях стали ми вже цiлком добрими товаришами. Я навчилась розумiти його лагiдне, однак супроти себе майже строге поступування, а вiн, пiзнавши мою вразливу, полохливу вдачу, обходився зi мною нiжно, обережно, мов з мотилем. - Ви боялися мене спершу, сторонили вiд мене, - сказав менi одного разу, коли ми сидiли якось у кiмнатi, я при якiйсь "термiновiй" роботi для панi Марко, а вiн з газетою в руках, читаючи що iнтереснiше уголос. - Боялася. - Чому? - Його ясний повний погляд спинився вижидаюче на менi. Я в першiй хвилi вагалася оповiсти йому, що мене вiд нього вiдпихало, але врештi сказала. А то, як менi здавалося, що вiн боявся мене, немов маловажив за те, що я лиш "товаришка"! Здавався менi зарозумiлим i надто критично успособленим; я чулася при нiм пригнобленою, боялася i того, що вiн стiльки знав i бачив. (Тут вiн усмiхнувся весело). Менi неустанно привиджувалося, що вiн у глибинi свого серця глумить собi з мене i з того, що менi було найсвятiше. Вiн прислухався спокiйно моїм словам, мов ждав ще дальших i дальших об'яснень, а врештi сказав так само спокiйно, майже байдуже: - Це правда, я уникав вас дiйсно. В менi якась особливша i непоборима антипатiя супроти всiх товаришок, гувернанток, учительок i тим подiбних iстот. Чому, сам не знаю. Може бути тому, що вони нагадують менi тих, що хотять tout рriх[87] стояти "самi". Я мав часто нагоду стрiчатися з невикiнченими емансипатками, а тi так обридли менi з своїм "питанням жiночим" i балаканням про рiвноправнiсть, що я їх нiколи не можу стерпiти. Не думайте, - додав поважно, - що я належу до тих, що моляться до непросвiченої женщини, що їх iдеалом або молода неосвiчена наївна дiвчина, або замiжня жiнка з величезним бiлим фартушком i купою ключiв при боцi. Я знаю, що викликало рух жiночий, так само, що викликало й соцiалiзм i iншi об'яви в суспiльствi. Я знаю, що вони i мають право домагатися того всього, чого власне домагаються; я переконаний, що вони доб'ються колись своїх жадань; лише, бачите, я не можу цiлком з тим погодитися, щоб жiнку трактовано лише як людину, як це власне роблять оборонцi полу жiночого, а не також, як i жiнку. - Так у вас жiнка не те саме, що людина-чоловiк? - Чи словом "чоловiк" називається лише мужчину? - Нi, однак його життя бiльше забезпечене, нiж жiнки. - То своєю дорогою; але було би лучче, коли б зi змiною обставин не змiняли i жiнки свого характеру, т. є. не змiняли насильно. Я хотiв би, щоб обставини змiнялися задля них, а не вони задля обставин або задля якоїсь "свободи". В моїх очах женщина - то щось таке несказанно гарне, тонке, як i мужчина в своїм родi. Однак обоє тратять на красi, коли одно приймає те, що належиться другому. - Чи жiнки змiняються так сильно, на вашу думку ? - Ах, змiняються! Чи ви гадаєте, що з доступом до всяких занять i до всяких наук зробляться сильнiшими, напр., в характерi? - Я думаю, що так! - Ну, воно здається так, однак чому здрiбнiв дух у мужчин, хоч йому подають широку науку змалку, аж до пiзнього вiку? Чому стає плиткий, поганий, самолюбний, задоволений iз себе так, якби осягнув уже найвищий верх досконалостi i дальше не потребував сягати? Чому воно так? Чому знам'я нашого часу - самолюбство i обезсилення? Чи вам не приходило iнколи на думку, що в думаннi людськiм ндетав застiй, що воно потребує якогось, сильного порушення, щоби змiнилося, вiджило, але не теперiшнiм плитким, самолюбним життям, лиш якимсь кращим, чистiшим i сильнiшим! Нинiшнi часи, - додав по легкiй задумi, - пригадують менi морську тишину, напр., пiд рiвником[88]. Горе кораблевi вiтрильному, коли натрапить на таку нещасну пору. Ви, мабуть, не знаєте, що воно таке. Без подуву вiтру жарить сонце огнем незносним i розкладає вкупi з кислородом воздушним всi органiчнi тiла. Вода морська починає гнити, i гидкий жовто-брунатний слиз окружає корабель довкола, як далеко засягне око. Гниль удiлюється м'ясу, хлiбовi, солодкiй водi i всiм харчовим засобам, що корабель везе з собою. Та гниль переноситься помалу i на людськi тiла, i нема на неї лiку на цiлiм свiтi. Спочатку мiг би сильний вiтер зробити цьому пагубному процесовi кiнець, однак пiзнiше не приносить i вiн уже пiльги. - Страшно вмирати такою смертю! - обiзвалась iз спiвчуттям. - Не правда ж? - вiдповiв. - I вихор на морi приносить смерть, але се вже iншого роду погибель. В нiй гине чоловiк бодай з пiднятою головою, бореться i за себе i за других, гине хоробро, коли тим часом там у тишинi гине, мов собака. Нинiшнi часи подобають у дечiм на таку морську тишину, i в них також багато-багато гнилi, їм треба також сильного зворушення, щоби "подужали". Однак щоб завернути знов до першого питання: ви "боялись" мене, думали, що я успособлений надто критично, чи не так? - Так. - Ви, може, думали, що я маю вироблене яке-небудь правило, за котрим суджу все механiчно? Я критик, се правда; часами навiть i безмилосердний критик, однак бiльше над собою, як над другими. Всiх людей не можна брати за одно з'явище, осуджувати без розбору тому, що всi родяться, їдять, ростуть i вмирають. Нi, у кождого своє "я" цiлком нове, хоч в дечiм i подiбне до своїх предкiв, як кажу, задля того не може ще один вiдповiдати за всiх або всi за одного, i тому я лагiдний в осудi других. Люди для мене дуже, дуже iнтереснi, - говорив задумчиво далi, - ще бiльше, як природа. Люблю в них вглиблятися, вiдгадувати їх, а то, в чiм вони сильнi, в чiм оригiнальнi, в чiм гiднi погорди, а в чiм величнi, - але взагалi я для них терпеливий i уважний тим бiльше, що я лiкар "тiлом i душею" i маю часто нагоду глядiти повним поглядом у глибiнь людських душ i бачити причини деяких "чудних" її з'явищ. Чи тепер не будете вже мене боятися? - спитав мене, i по його майже дiвочих устах пробiг усмiх. - Нi. - Це менi мило, - вiдповiв з очевидним вдоволенням, а по якiйсь хвилi обiзвався цiлком одверто: - Мати оповiдала менi дещо з вашої минувшини, i я вас тепер також лiпше розумiю! При тих його словах я спаленiла i змiшалася. Панi Марко мусила йому споминати певно й про Орядина, а може, навiть пiсля своєї привички i пересадила мої вiдносини до його. Вiя спостерiг моє замiшання i занепокоївся чогось i сам. Це послiднє скрiпило мене в моїм пiдозрiннi. - Вам це немило? - спитав, дивлячись на мене своїм звичайним слiдячим поглядом. - Вона нiчого такого не говорила, що кидало би на вас хоч крихiтку тiнi, противно! Тепер я вас дiйсно поважаю. Доказом того нехай вам буде те: коли б вам прийшло на думку йти деiнде за "товаришку", я би просто, хоч i не маю до того права, не пустив вас! Я усмiхнулася. - Так що менi робити? - Нiчо. Жити собi так дальше. - Як то, без заняття? - Ну, займайтесь тим, до чого у вас найбiльше спосiбностей! - Це було би й менi до вподоби, - вiдповiла я ще завсiгди усмiхнене, - однак iз чого жити? - Ах! - сказав вiн, немило вражений, i зморщив брови. - Знов оця погана рiч! - А. вiдтак додав, усмiхаючись гiрко: - Це найголовнiша причина, що виробляє тепер бiльше слуг, як людей, що затирає чимраз бiльше гордiсть i оригiнальнiсть i творить плебейськiсть! * * * Гарно, прегарно живеться, вiдколи вiн тут. Вiд його вiє iншим духом, свобiдним, повним охоти до життя, вiри в кращу будучнiсть; я сказала би: i б'є сонцем... Не знаю, але коли прислухуюся йому, то менi здається, що те, що вiн говорить, я десь уже раз чула або знала сама з себе. Менi майже все знайоме, що вiн говорить, так мовби вiн був мною, лише досконалiшим, з бiльшим довiр'ям до власних сил i з бiльшою погордою до рабства i немочi. Не боюся його бiльше. Противно, маю навiть до нього слiпе довiр'я, хоч супроти його я не така смiлива, як супроти Орядина. Оповiдаю йому не раз стiльки, просто думаю вголос перед ним. А вiн слухає, слухає... майже задумається або задивиться кудись далеко вперед себе, i тодi люблю на його дивитися, тодi його очi такi сiяючi, я сказала би щасливi. Чи вiн знає, що вони в його так сiяють? В його товариствi я спокiйна i певна, зовсiм так, мовби мала пересвiдчення, що менi не станеться анi чого болючого, анi мене не обидить нiхто. Я i слухаю його, коли вiн менi що радить, i послух той не має для мене нiчого понижаючого. Вiн належить до тих людей, що анi своїх гадок не накидують нiкому, анi не обманюють нiколи. Я помилялася, коли думала спершу, що в його нема нацiонального почуття; противно, вiн чується хорватом "душею i тiлом", але зате його вражає майже немило моя ненависть до полякiв. - Не лиш я одна ненавиджу їх, - вiдповiла я йому, - ми всi українцi не можемо їх любити такою любов'ю, як, напр., прочих слов'ян, вони нашi найтяжчi вороги. - Я розумiю, що любити не можете їх, - вiдповiв вiн, - але менi здається, що така слiпа ненависть - то звичайно доказ iнтелектуальної немочi. Коли б українцi стали завтра сильнi, то вони зараз перестали би ненавидiти полякiв. Не так? - Може, й так! - вiдповiла я. - Але поки що вiдчуваю для них бiльше ненавистi, як поважання. Вони понижають нас, а цього годi вiдчувати! - То не давайтеся понижати! Це залежить прецiнь цiлком вiд вас. Доведiть їх працею до того, щоб вони вас яко своїх ворогiв поважали, бо iнакше: "Wer sich zum Wurme krummt, darf nicht klagen, dab er zertreten wird"[89] - як каже десь Кант цiлком справедливо. - То правда, - вiдповiла я, - але ота правда болить мене... Ясними погiдними днями ходимо на прогульку далеко поза мiсто: панi Марко, Оксана, я i вiн. На моє жадання оповiдає вiн про море i його красу, а за те я мушу йому оповiдати, коли йдемо, вдвiйцi, про своє минуле життя. Одного ясного, дуже гарного дня перед вечором вертали ми знов удвiйцi, трохи вiддаленi вiд панi Марко i Оксани, i я оповiдала йому на його жадання знов щось iз моєї "минувшини". Врештi сказала, усмiхаючись: - Вже не знаю, що оповiдати! - Так ви оповiли менi вже все? - спитав i вп'ялив свої великi очi повно на мене. - Все. - Все? - спитав ще раз з чудним притиском. Перед моєю душею станув нараз Орядин, i я, бог знає чому, спаленiла. Не пiдводячи до його очей, вiдповiла непевним голосом: "Все, про що можна говорити". А вiн не питав бiльше; затявся i мовчав. Трохи згодом прилучився до Оксани i пiшов з нею скорим кроком вперед, полишаючи мене i панi Марко далеко за собою. В хатi i при свiтлi видався менi таким, як в перших днях свого приїзду. Повздержливий, недовiрчивий, холодний i уникав мого погляду. До сьогоднiшньої днини не знаю, з якої причини змiнився, але знаю, що моє серце дрижало, мов поранене, того вечора, i що вiдходячи до своєї кiмнати на спочинок, не могла я йому, як звичайно, подати руки, i уста мої вимовляли майже насилу i ледве чутно слово "добранiч!". Вiн стояв на верандi, прислухаючись приказам панi Марко старому огородниковi, i при моїм голосi прокинувсь, мов сполоханий. - Добранiч! - вiдповiв скоро, i в тiм його голосi причулося менi виразно душевне зворушення i якась ураза. "Що йому? Що йому?" - питала я себе раз по раз, i жаль i гордiсть стискали моє серце i проганяли сон з очей. А поранок сього ж дня який же був гарний, ясний! Який перетканий свiтлом i заповiдаючий препишну красу! Так, рано був веселий, помагав менi стинати рожi, казав, хоч, розумiється, лише жартом, що я цвiт лотосу, а тепер... Нi, нi, для мене не свiтить сонце, я вже переконалася об тiм сотню разiв... Другого i третього дня був знов такий самий, а я стала така, як вiн мене настроїв, - i мiж нас немов щось уступило. Четвертого дня занедужала панi Марко i була дуже роздразнена. Сварила на кухарку, котрої не була би вiд себе вiддалила за нiяку цiну в свiтi, що зле варить; на старого огородника, що стежки в саду занедбанi; на сина, що попсував її робiтникiв i що сидить вiчно в чужинi, а вона опущена на ласку i неласку наймитiв; а на мене гнiвалася найбiльше. Вiдказувала, що в мене нема серця, а для її особи то анi крихти. Що я на її жадання байдужна i неуважна; що хоч як їй жаль, але буде мусити обглянутися за другою товаришкою. Що в мене нема для неї часу, а на умi все лиш "лiтератство" i свої цiлi, "бог знає якi високi цiлi". Що пхаю її насилу в постiль, щоби мала для себе бiльше часу; що вона переконалася вже про щирiсть товаришок i була би щаслива, якби бог забрав уже раз її зi свiту, i вона не заважала нiкому, i т. п. Дверi вiд його кiмнати стояли широко створенi, i вiн чув кожде її слово. Сидiв на крiслi при бюрку[90], пiдперши голову руками, i мовби ловив кождий звук. Вона не слухала i його просьб та упiмнень, щоби втихомирилася, а на її закид, що сидить "вiчно" в чужинi, а вона опущена на ласку i неласку других, вiдповiв лагiдно, що й тому буде раз кiнець, нехай успокоїться! Вiн прецiнь не задумував нiколи остатися назавсiгди при маринарцi, вона це знає. Я слухала мовчки її несправедливих докорiв, вештаючись безшелесне коло неї, як це вона любила, коли лежала в постелi, а вiдтак, пообкладавши її звичайно зуживаними лiками, вийшла зi своєї кiмнати, зачиняючи за собою дверi, щоби за якийсь час пiти в мiсто задля якихсь неважних, однак недужою упрямо жаданих орудок. Надворi лляв дощ цiле пополуднє, а якраз тепер цiдив, мов iз коновки. Я стояла при вiкнi, зворушена, понижена, i дивилася тупо вогкими очима на великi краплi дощу, що билися об вiконнi шиби i спливали сумовито вниз. Чувство огiрчення i опущення обгорнуло мене, i я мимоволi згадала знов Орядина. Вже як було, так було, однак вiн не повинен був цуратись мене. Нехай би його хоч товаришем мала, не була така опущена, мов собака, та мала перед ким хоч пожалуватися!.. А то i вiн... о, всi, всi! - зойкнуло нараз болiсно серце, i мов у фiзичнiм болю притиснула я грiзно зморщене чоло до шиби, силуючись здержати сльози, що тиснулися доконче до очей. У хатi втихло... Голосне тикання великого стiнного годинника розходилося по сусiднiй кiмнатi, мов давало такт неустанно голосно падаючому дощевi. В саду зеленiли мовби вiдновленi кущi i дерева, потрясуванi хвилевим немилим вiтром, а вузенькими, пiском висипаними стежечками лиснiла вода. Десь-не-десь стрiпувалася захована мiж листям дерев, наїжена, змокла пташина, розглядаючись сумно то вдолину, то вгору. З ринви цюркотiла одностайним тоном вода i спливала цiлим потiчком на широку стежку коло веранди. До дверей моєї кiмнати застукано злегка, i я прокинулась iз жахом зi своєї тупої задуми. "Це вiн, - блиснула в менi думка, а серце забилося сильнiше, - лиш вiн", - i зворушеним голосом попросила я вступити. Це був дiйсно вiн. Був одягнений до виходу. - Даруйте, що приходжу до вас i перебиваю, може, в якiм заняттi, однак я йду в мiсто i хотiв спитати, чи у вас нема також яких орудок; залагодив би їх, може, при тiй нагодi. - Говорив пiвголосом, мов боявся збудити недужу в недалекiй кiмнатi, i по нiм було видно легке змiшання, котре хотiв так затаїти, що уникав стрiнутися з повним моїм поглядом. Збентежена його приходом (досi не був ще в моїй кiмнатi), не знала я в першiй хвилi, що вiдповiсти. Але опiсля подякувала його за його ввiчливiсть i сказала, що в мене є справдi дiло до мiста, але за тим мушу йти сама. Того бажає собi хора, а я би не хотiла в нiчiм їй противитися, тому що тим зворушується вона, а всяке зворушення шкодить їй сильно. Впрочiм, вiн сам те знає, бо розумiє її недугу найлiпше. - Вона дiйсно дуже слаба, - сказав вiн i, приступаючи ближче до мене, взяв мою руку мiж свої долонi. - Ви не гнiваєтеся на неї за її несправедливi слова; правда, що нi? - спитав. При тих словах звернувся повним щирим поглядом до мене i хотiв iз лиця мого вичитати потвердження на свої слова. - Нi, пане доктор! - вiдповiла я, усмiхаючись сумним перельотним усмiхом. - Я дуже терпелива. Впрочiм, як ви приходите на таку думку? Вiн дивився на мене все ще тим самим поглядом. - Сам не знаю, як, - сказав. - Я властиво прийшов... подякувати вам за ваше добре серце, а не питати про це. Пiзнавши вас, бачу, що ви не спосiбнi метатися на кiм-небудь. Моя мати справдi дуже хора, далеко бiльше, чим я думав. Я не надiявся, що її недуга так побiльшає. Коли би ви хотiли при нiй i далi остатися (при тих словах спинилися його очi допитливо на менi) - то мусили би приготовитися до дуже прикрих хвиль i бути як ангел терпеливi. Я не можу додому часто приїжджати, ви ж знаєте. Моє заняття не позволяє менi вiддалюватися зi служби частiше; а коли покину службу цiлком, не можу ще тепер навiть певно сказати. Це залежить вiд двох довгих подорожей, котрi маємо ще вiдбути, може, за рiк, два - сам не знаю. Коли б ви хотiли в неї остатися помимо всього i дальше, я вiд'їхав би спокiйно i був би вам дуже вдячним. Ви однi можете мене заступити. Вас вона любить. Я стояла оперта спиною до вiкна й уникала його погляду. Вiн здавався менi тепер помимо своєї спокiйної i певної бесiди не таким, як звичайно. В його голосi знати було щось нове, незнайоме для мене. Погляд його був проймаючий i дотикав чудно мою душу. Що це було? Що напроваджувало його на думку, що я могла би його матiр покинути, саме тепер, коли потребувала щирiшої особи? Я ж їй завдячувала стiльки, я ж при нiй немов наново вiджила! Чому думав вiн, що я це вчиню i покину її (i то через кiлька несправедливих слiв) на ласку i неласку чужого окруження або, може, на ласку тих кiлькох своякiв її мужа, з котрими вiд многих лiг зiрвала зносини? Чи не прокинулося в нiм знов вороже чувство супроти "товаришки" i настроїло так недовiрчиво? О, певно, воно мусило в нiм знов зрости... i тому... - Не бiйтеся, пане докторе, я не опущу вашої матерi в недузi, - обiзвалася я. - Вчинила би це лиш тодi, коли би мене вiдправила сама; але я переконана, що вона цього не вдiє. Можете спокiйно лишити її на мене i вiд'їжджати спокiйно. - Дякую вам, дякую вам щиро, - вiдповiв вiн iз якоюсь здержуваною радiстю в голосi i стиснув менi щиро руку. - Я виступлю з маринарки i поверну до неї знову; вона сама знає, що ми будемо ще разом жити. Однак поки що мушу її ще на якийсь час оставити саму. Тепер не саму... - докiнчив iз вдоволенням. Опiсля постояв ще хвильку мовчки i обглянувся по кiмнатi. - Як тут у вас гарно! - сказав, а побачивши пiд вiкном моє бюрко, приступив до нього ближче. - Тут ви пишете, правда? Я усмiхнулася i потакнула мовчки головою. - Я хотiв би щось iз ваших писань читати... чи не можна би? - Нi! - вiдповiла я стиха. - Але коли будете мати раз щось друковане, то пришлiть i менi! - просив вiн. - Для мене буде це дуже iнтересне. - А по малiй хвилинi додав: - Чи ви посилали що з ваших праць куди-небудь? - Нi. - Нi? Ну, так я роблю вас уважною: не робiть собi нiколи з того багато, коли вам i вiдошлють назад рукопис. - Це би мене дуже болiло, пане доктор! - Я вам вiрю. Однак ви мусите бути й на це приготовленi. Впрочiм, воно має деколи в собi i щось доброго. - Чому? - Тому, що чоловiк вкладає в слiдуючу працю подвiйну силу. - А для мене було би вiдослання рукопису доказом, що я нездiбна до умової працi. Ах, я знаю, мене це знищило би! Коли я що роблю, так роблю всею душею! - Але чому мало би це вас зараз "знищити"? - вiдпер вiн. - Не приймуть в однiм мiсцi, то приймуть у другiм. Прийняття якої-небудь працi залежить прецiнь вiд її духу, напряму i т. д. Впрочiм, чи праця лiтературна становить для вас одиноку цiль вашого життя, коли кажете, що зворот рукопису знищив би вас? - Вiн дивився на мене проникливе, мов хотiв збагнути всi тайни моєї душi i вижидав вiдповiдi. Я не зношу таких гострих допитливих