поглядiв. Паленiю вiд них, хоч би походили i вiд байдужих менi людей. В цiй хвилi навинувся менi бог знає чому, немов навмисне, мов причарований, викликаний його питанням, на силу перед душу - Орядин, i я спустила очi. - Дiйсно одинока цiль вашого життя? - допитувався вперто. З його голосу вдарила тонка iронiя, так мовби вiн не вiрив моїм словам, мовби за ними крилося ще щось iнше, заховуване поки що в тайнi, але таке, що вiн вiдгадував. Супроти iронiї боролася я ще з дитинства, бо нiчого не болiло мене так, не вражало так сильно, як вона. Тому на таке його питання я гордо спалахнула. Що вiн собi думав? Чи, може, також щось подiбне, як багато мужчин, напр., що жiнка, котра береться i за iншу працю, як за домашню, а головно за перо, хоче тим лише звернути увагу мужчин на себе? Коли б вiн так про мене думав... i в менi неначе щось iз бiллю зойкнуло. - Це дiйсно одинока цiль мого життя... - вiдповiла я i глянула йому в очi. Його очi горiли, а на устах грала ще ледве замiтна iронiчна усмiшка. - Чи ви находите в тiм щось гумористичного, пане доктор? - О, то нi, - вiдповiв вiн поспiшно, вiдвертаючись вiд мене i беручи за альбом з фотографiями, що лежав на столi перед ним. - Воно видалося менi лише потрохи чудним. - Що я пишу? Це правда, в мене нема вiдповiдної освiти i я пишу, ведена лише самим чуттям. - Нi, того не хотiв я сказати, - закинув вiн, - але те, що ви ще молодi, i... i повиннi властиво життя уживати, а не загребуватися в книжках та тратити мiж ними свою молодiсть. Ви... ви могли би й замiж вийти, могли би i так щасливою бути. - Це правда, - вiдповiла я рiвнодушно, - я могла би й так бути щасливою; однак я не дивлюся на подружжя, як на одиноку цiль женщини, т. є. не дивлюся як на головну цiль свого життя. - Чому? - спитав бистро. - Тому, що вона може дуже легко звихнутись, а тим часом праця - її не може менi нiхто вiдiбрати, її можна хiба не приняти. - А коли б її справдi не принято? - спитав iз поспiхом. - Коли б її, напр., не принято, що осталось би вам, крiм неї? Я глянула на нього широко створеними, майже наполоханими очима, а опiсля водила ними через хвильку поза ним. - Це не може бути, пане доктор, не може бути! - вiдповiла я з якоюсь здержуваною розпукою. Вiн дивився на мене зчудований, мов побачив мене такою перший раз у життi. А вiдтак сказав: - Я сам не вiрю, щоб воно могло так бути, i питаю лише так для прикладу, яку мету життя вибрали би ви собi в тiм випадку, коли би вам вашої теперiшньої цiлi забракло, значить, коли би ваших праць не приймали, а лиш "для себе" ви писати не хотiли би? - Я не знаю, пане доктор! Я дiйсно не знаю... тодi я була би дуже нещаслива. Бог знає, що б тодi було, якби я не могла працювати по душi. - А щастя родинне... чи воно не має у вас жодної вартостi? - питав далi. - Чому нi? Однак де запорука, що я дiстану i його? Ах, я не хочу з тою думкою i зживатися, що воно менi також припаде. Я над тим не хочу нiколи думати. Хто привикне до думки, що йому доля всмiхнеться, той двiчi чується нещасливим, коли його поб'є недоля! - Це правда! - вiдповiв вiн. - Однак чоловiк може почасти i передвидiти свою долю. Чи ви не вiдчуваєте, напр., зближення того, що зветься в людськiм життi щастям, i буває звичайно метою життя? Я задумалась. - Нi, пане доктор! - А по хвильцi, пiд час котрої постать Орядина станула в моїх думках чомусь так ясно, додала я поспiшно: - Я не знаю, я справдi не знаю. Впрочiм, чи не можна бути чиєюсь жiнкою i любити, попри чоловiка, i працю або яку-небудь штуку: малярство, музику, лiтературу, - одним словом, любити свiт божий в цiлiй його величi, з рiзнородними його гарними i чудесними об'явами? Чи то не можна? Вiн усмiхнувся якимсь зависним усмiхом. - Чи я кажу, що не можна? Я був би гордий, коли б мав таку жiнку. Нехай би любила i малярство, i музику, всi штуки свiту, займалася кождою працею, що вiдповiдала би її iстотi, її смаковi, поринала в нiй досхочу, до втоми, лише найбiльше нехай би любила мене! Я усмiхнулась, хоч вiн видавався менi дуже поважним у тiй хвилi. - Чому ви смiєтеся? Я би тому того жадав, що я сам любив би її дуже, дуже щиро! - Як же ви це можете знати? - О, я це знаю. В мене вже натура така. Що я люблю, люблю вже навiки. Я не вiдповiла, а вiн обертав скоро картки в альбомi, мов шукав когось там. Нараз задержався при фотографiї свояка Муня, котру менi прислав вуйко на рiздвянi свята. - Хто це такий? - спитав рiзко. Я сказала хто. - Ваш свояк? - спитав недовiрчиво, i його очi блиснули. - Вiн пристойний[91]; але ж бо вiн чорнявий! - Вiн справдi чорнявий, чи в тiм що дивного? Вiн спаленiв i нiби погрузився в оглядання цього лиця. - Я шукав фамiлiйних черт, - оправдувався пiвголосом. - Менi здавалося, що вiн, як ваш брат, мусив би бути русявий. - Опiсля запер нетерпеливим рухом альбом i, оглянувшись ще раз по кiмнатi, кинувши оком на всi дрiбнi образки i фотографiї на стiнi, ухопив за капелюх. - Не хочу вам забирати бiльше часу, - сказав, - тим бiльше, що мусите також iти в мiсто. Дощ устає. Я вернуся сейчас i заступлю вас при матерi. Попрощався й вийшов. Я слiдила за ним очима так довго, доки не зник з виду. "Що я люблю, люблю вже навiки!" - повторював раз по раз якийсь голос у менi. I я була в тiм переконана. Вiн останеться своїй любовi вiрний... Але яка вона буде? Яка царiвна? Певно, нiмкеня. Але нi! Вiн казав раз, що йому слов'янськi жiнки лiпше подобаються... * * * Послiднiй тиждень його побуту минав страшно скоро. Вiн став якийсь нервовий, неспокiйний. Майже щодня говорив об своїм вiд'їздi, або: "тепер маю перед собою ще п'ять днiв"; опiсля знов: "тепер лиш три", а врештi сказав: "маю ще лиш завтра". День перед тим "завтра" сидiли ми обоє в городi, недалеко веранди, i вiн помагав менi вибирати i завивати насiння з рiзних цвiтiв. Був мовчаливий, а я старалася його розвеселити, хоч i сама не була в надто яснiм настрої. - Коли будете мати щось iз ваших праць друкованого, то пришлете менi це самi - правда? - обiзвавсь урештi. - Пришлю. - А коли заручитесь, то напишете менi це також самi, добре? Я не бачила його лиця при тих словах, а що жартував звичайно в спокiйнiм тонi, так я взяла цi слова за жарт i вiдповiла так само спокiйно. - Добре. Вiн помовчав, а через хвилину сказав: - Тодi пришлю вам прегарну велику мушлю[92], котрої шум буде вам пригадувати море. - I вас. - Мене не потребує вам пригадувати, коли будете вже судженою, - сказав пiвголосом. - Однак я хочу. - Коли б я знав, що вона пригадувала би вам мене тодi, то розбив би її поперед усього. Я розсмiялася тихим смiхом. - То значить, що я би її в такiм випадку не дiстала. Ну, нехай буде й так, але тодi забуду про вас цiлком, цiлком. - Забудьте! - сказав з якоюсь гордою, однак заразом i гiркою веселiстю. - Я не пригадаюся вам, певно, нiчим. Вiд матерi не довiдаєтесь про мене нiчого, бо я попросив би її не згадувати вам про мене. Зi знайомими не переписуюся. Часописи не будуть про мене згадувати, бо я анi полiтик, анi лiтерат. Взагалi я не тiшуся нiякою "славою" i залежало менi завсiгди на тiм дуже мало, щоби здобути собi "iм'я" i розголос. Я старався лиш про те, щоби бути щирим дорадником i помiчником тим, що зверталися з довiр'ям до мене, i бути характерним i гiдним сином своєї країни. На чiм iншiм залежало й залежить менi дуже мало, i тому належу до тих, про котрих не "чути" дуже багато. Вам прийдеться навiть дуже легко забути про мене. - Так само, як i вам про "товаришку", - вiдказала я (нiби хотiла його в жартi уколоти), - з котрою аристократ по душi заприязнився на шiсть недiль. Але там на морi, на тiм широкiм, прегарнiм, голубiм морi, на днi котрого бачиться знов другий, прекрасний, багатий свiт, там забуде вiн її цiлком. Саме в тiй хвилi звернувся вiн до хвiртки, крiзь котру входила панi Марко з Оксаною, i, не обертаючись до мене, сказав змiненим, однак спокiйним голосом: - Там не забуде вiн її нiколи. Що вiн любить, любить вже навiки. На моїх устах завмер свавiльний усмiх, а жартiвливi слова не повертали бiльше на них. Я жалувала висказаних слiв, вiдчула нагло глибокий жаль, а заразом стало менi так, немовби я потонула i тiлом i душею в цiле море цвiтучих, своїм запахом упоюючих цвiтiв... Другого, т. є. послiднього дня не бачила я його перед полуднем майже зовсiм. Ходив кудись прощатися до знайомих i вiдвiдати впослiднє своїх кiлькох пацiєнтiв, що дiстались йому припадком; а коли вернув, складав якiсь книжки i речi. Споминав, що вiд'їде вночi. По обiдi прийшла Оксана, i ми пiшли всi троє до мiста. Вона мала в книгарнi замовити якiсь ноти, а вiн якийсь медицинський часопис. Я ждала на обох надворi i читала заголовки виставлених книжок. Незабаром вийшов i вiн, i ми проходжувалися попри книгарнi, Оксана барилася довго. Незадовго по тiм рипнули дверi вiд склепу[93]. Ми звернулися живо до них, думаючи, що це Оксана. однак це був хто iнший. Це був Орядин. В менi застигла кров. Вiн, розумiється, бачив i нас. Минаючи попри нас, палкий, мов iскра, плохий[94], iронiчний, кинув на нас блискучими очима. Доктора змiрив вiд голови до нiг, а мене поздоровив iронiчно, i, як менi здавалося, ледве що не вимовив: "Отже, вищий чоловiк найшовся, гратулюю вам!" Побачивши його перед собою так несподiвано, я спаленiла сильно; по тому, мов пiдтята, зблiдла; а пересвiдчення, що доктор це бачить, мiшало мене ще гiрше. Доктор же бачив дiйсно. Вп'яливши свої проникливi очi в мене, читав i вiдгадував iз мого змiшаного лиця все, а я, не вмiючи панувати над виразом свого лиця, стояла перед ним, немов виновниця, зi спущеними вiями... - Хто це був? - спитав мене. - Орядин... - вiдповiла я здавленим голосом. - Орядин? То вiн?.. - I не питав бiльше нiчого. Коли я на його пiзнiше глянула, видавався менi цiлком блiдим. Дивився кудись далеко вперед себе, так мовби я не находилася коло його, i, пiдкручуючи спокiйним рухом вус, гриз спiдню губу... Хутко по тiм вийшла й Оксана. - Ви ждали на мене, - щебетала вона, - а менi показувано стiльки нових нот! Там був i ваш Орядин, Наталко. Переглядав також ноти на скрипку, фортепiано. Вiн не говорив iз вами? Ха-ха! - смiялася. - Дивився раз у раз, як ви проходжувались iз доктором, а ви, докторе, - звернулась до його, - заiнтересували того панка так, що питав книгаря, хто ви такий. - Мабуть, довiдався, хто я, - вiдповiв цей спокiйно. - А може, я й перешкодив йому побалакати зi своєю...знайомою. Ну, нехай вже простить; цiєї ночi вiд'їду вже. - Цiєї ночi, докторе? Нi, завтра рано! - кликнула Оксана. Я йшла мовчки мiж ним i нею i не створила уст анi на слово. Вiд його вiяло на мене знов немов холодом, i я вiд холоду того неначе в'яла. Що сталося йому так нагло? Чому змiнився знов на того гордого, неприступного чоловiка, що вiдпихав мене чимсь вiд себе, настроював такою своєю iстотою так само вiдпорно i гордо, настроював так до слiз! - Цiєї ночi, Оксано! - вiдповiв вiн рiвним, спокiйним голосом. - Коли раз кiнець настав всьому, так пощо вiдкладати його i мучити других i себе? Коли вiд'їду нiчним поїздом, мати переспить прощання i встане завтра сильнiша. Служба буде мати менше заходу, а панна Наталiя... - А товаришка обiйме знов своє звичайне заняття, читання часописiв уголос, - докiнчила я зворушеним, хвилюючим голосом. Його погляд промайнув по менi велично i стрiтився з моїм. В мене було чоло грiзно зморщене, а уста усмiхалися нервовим болiсним усмiхом. - А панна Наталiя, - говорив далi, мовби не чув моїх роздразнених слiв, - стане їй оп'ять одинокою пiдпорою i заступить їй мене. Так обiцяла менi i того держуся. - Так обiцяла я, - повторила я вслiд за ним, а бiльше й не говорила. Вiн звертався всiма своїми словами до Оксани. Просив її вiдвiдувати матiр i т. д., а коли вона попросила нас вiдпровадити її додому, я вимовилася, що мене панi Марко потребує, i вiн пiшов iз нею. Я хотiла остатися сама, щоб розстроєна душа втихомирилася. Зворушена несподiваним побаченням з Орядином, не могла я також помиритися i з мiною доктора. Була вражена до глибини душi, неспокiйна, невдоволена, а на Оксану розгнiвана. Як важилася вона менi казати: "там був i ваш Орядин"? Ха-ха-ха! Мiй! Я їй i не оповiдала про свої вiдносини до його, а вона, примхувата, кинула те слово, не надумуючись довго, нiби жартом; вiн же думає, певно, що Орядин справдi мiй! Впрочiм, менi дуже мало залежить на тiм, що вiн собi думає! Вернув саме з заходом сонця додому. Ми сидiли з панею Марко на верандi вдвiйку i ждали його, т. є. вона ждала. Я лиш товаришила їй. Мене розболiла голова i на свiжiм воздусi було менi легше. Коли я його побачила недалеко дому, забило в менi серце живiше, i я поблiдла. Смiшно. I чому це? Нi, нi, вiн був менi цiлком байдужий, був лише добрим, дуже добрим знайомим. Я навiть не розумiю, з якої причини стратила я свою певнiсть, iменно вiд тiєї хвилi в городi, в котрiй сказав на мiй жартiвливий закид, що "що вiн любить, любить вже навiки!" А що я занепокоїлася його приходом тепер, це мало в тiм свою причину, що вiн бачив моє заклопотання при стрiчi з Орядином! Мабуть, тому й змiнився вiн супроти мене. Його, може, розлютило, що товаришка його матерi має знайомих мужчин, i її душа не звернена лише до тiєї, що хлiб дає, що в неї є мрiї "романтичнi", що, може, вона має навiть якiсь любовнi зносини за її плечима i що, помимо звiсної обiцянки остатися i берегти далi хоровиту даму, покине її якого-небудь гарного дня i пiде так, як прийшла... Так, так, це лиш такi здогади могли змiнити настрiй його душi, менi ще донедавна так щиро прихильної! Панi Марко мусила йому щось сказати про Орядина i про мене, а може, сказала i все, що знала вiд мене про мене i про його? Звiдки брались би в його думки про "заручини"? Вiн бачив прецiнь, яке життя ми ведемо. Що менi дiяти? Звинятися перед ним? Ба! з якої причини? Тому, що в мене, як насмiхався Орядин, "тонке, вразливе сумлiння, мов павутина", i я не зношу на собi найменшої тiнi? Впрочiм, чи я крiпачка, щоби зайнялася зi свого поступування? Ах, нi, коли вже раз так про мене думає, коли став холодним, ранить мене, так нехай! Я пiдiйму голову ще вище, чим лiпше трафить вiн у серце. Вiн помиляється. Я вмiю горе зносити! Вiн iшов через зiльник просто до нас, до веранди, вiльним ходом i поздоровив нас уже здалека. Ступаючи сходами вгору, глянув на нас втомленими очима, i один-однiсiнький погляд на його лице переконав мене, що в його душi зайшло "якесь сонце". - Добрий вечiр! - сказав, i знявши капелюх з голови, кинув його таким рухом вiд себе, мовби був фiзично дуже втомленим. - Добрий вечiр, Iвасю! - вiдказала панi Марко втiшно. - А де ти так барився? Ходив ще, може, до кого прощатися? - Нi, - вiдповiв вiн. - Вiдпровадив лиш Оксану додому, а опiсля зайшов ще в мiський город на прохiд. Мене болить голова... - Сказавши це, притягнув близько до матерi крiсло й сiв напроти мене. - I тебе болить голова? - Чи болить ще кого, крiм мене? - спитав вiн. - Таже Наталку... - Так? Може, зi зворушення? - Вiн перехилився до мене, i по його тонких устах заграла лиш для мене замiтна злослива усмiшка. - У мене зi зворушення, пане доктор, - вiдповiла я спокiйно, хоч на днi душi так i скипiло щось вiдпорне на його iронiю. - Але з чого болить вона у вас? - Я говорила пiвголосом i не дивилася йому в очi. - О, в мене не дивота, - вiдповiв з уданою веселiстю. - В мене, як нiмцi кажуть, Reisefieber[95] - Менi так прикро, Iвасечку, що ти їдеш нiчним, а не аж ранiшнiм поїздом, - вмiшалася панi Марко. - Це виглядає так, якби я тебе виганяла! Вiн усмiхнувся гiрким усмiхом, вiдгортаючи повiльним рухом волосся з чола. - Нi, мамо, ви не виганяєте мене. - Так що ж жене тебе вiд мене? - Мене... жаль за... морем. - А вiдтак додав: - Ви ж знаєте, мамо, що я мушу покинути вас! - Знаю, знаю, мiй сину, однак цим разом ранить менi твiй вiд'їзд серце бiльше, як звичайно. - Це болить мене. Однак майте терпеливiсть. Мине ще якийсь час, i я прибуду до вас назавсiгди. Мушу конче побачити Iндiю, а опiсля, як доля схоче, заживемо вдвiйцi. - Як доля схоче - вiдповiла вона гiрко. - I чому би не хотiла? Впрочiм, - додав напiвжартiвливо, напiвглумливо, - менi вже найкрайнiша пора вертати назад до свого "ремесла". Тут у вас я знiжнiв, як жiнка, зм'як; ще якийсь час, i рiзна немiч вчепилася би мене, заким би я це й замiтив. - А там, на морi, чуєтеся сильнiшi, пане доктор? - спитала я стиха. - О, там! Там широко i просторо, там смерть так близько коло чоловiка, що вiн забуває все проче. Сили i думки його занятi, можуть гуляти досхочу. Тут менi тiсно, а почасти я майже непотрiбний. - Iване, ти говориш таке при менi? - обiзвалася з жалем стара дама. - Чи я в тебе вже нiчого не значу? - Простiть, мамо! Ви значите у мене дуже багато, однак я належу поки що там... - Але серцем тут: не правда ж, мiй сину? - Тут, мамо, тут, - вiдповiв. I, похиляючнсь, притиснув її руку до своїх уст. - Надiюся, що як поверну, то не буду таким нудним, як, напр., нинi. Там полишу всю свою немiч, свої хиби, всi свої аристократичнi примхи i стану знов вашим сином, та буду лiкарем i хорватом, як мiй батько. Ви будете з мене вдоволенi, мамо! - Я була з тебе все вдоволена, Iвасечку; навiть тодi, коли ти був ще малим хлопчиною... - Спасибi вам за це, матiнко. Вiзьму з собою тi слова i буду берегти їх як пам'ятку в своїм серцi. Милiшої споминки не буде в мене... Оцi слова, висказанi спокiйним, однак майже здавленим голосом, стиснули мене немов клiщами за серце, i я з якогось наглого жалю мало що вголос не зойкнула. Пiднявшись зi свого мiсця, я перейшла хутко попри його в другу кiмнату, не глянувши на його нi одним поглядом. Вiн не дивився й на мене. Ох, я це вiдчула. Я вiдчула це всiма нервами, i уста мої затялися гордо, а серце рвалося з жалю. Га! Нехай рветься! Чим скорше, тим лiпше! О пiв до третьої вночi мав вiд'їхати. По вечерi сидiв ще довго в кiмнатi панi Марко, i обоє говорили дуже багато. Не знаю, об чiм говорили вони, бо я мала своє заняття, i не мала охоти оставатись при них. Впрочiм, у мене на душi було так, що я була би пiшла i на кiнець свiту вiд людей, а не шукала їх, особливо ж тих, що ранили менi серце. Справдi, вiн завдав менi такого болю, бо став саме перед вiд'їздом iншим. При розлуцi повиннi й вороги помиритися, а не... товаришi. Правда, я лиш товаришка, а вiн (як говорила раз Оксана) чоловiк iз гарним, независимим становиськом i з значним маєтком. Однак пощо говорив так часто, що "що я люблю, люблю вже навiки"? Пощо говорив тодi менi цi слова? Тепер став таким неприступним, гордим, мовби хотiв мене привести в послiднiй хвилi до пересвiдчення, що я в його очах дiйсно не що iнше, лиш товаришка його матерi, i що тим є й для його. Але це ще не все, т. є. я сама не вiрю в це. Вiн надто освiчений, щоби поступав так, i я вiдчуваю iнстинктивно, що всьому причина Орядин. "Орядин - твiй товариш, держись його!" - говорить видимо цiла його iстота... А той "товариш" - аж смiшно! - який уже сердечний: здається, взяв би, коли би мiг, пiд ноги! Пролетiв коло мене, повний iронiї, їдкостi, глуму, повний потайного смiху, а однакож - не без чувства! Задля того, задля того безумного, гарячого, несправедливого чувства, задля всiх тих його поривiв, примх люблю його... Люблю? Ах, нi, тепер не знаю вже, чи люблю. Вiн менi майже обрид. Майже нараз остогид... Я сидiла в неосвiченiм салонi, притикаючiм до кiмнати, в котрiй находилися бесiдуючi, при широко створенiм вiкнi, що виходило в город, вихилена вниз - i думала. Знизу пiднiмався запах цвiтучих астер, а в воздусi вiщувало щось виразно осiнь. Вiд часу до часу вiяв легесенький вiтрець, i тодi вiдзивалася десь недалеко на альтанi еольська арфа. Її тон здавався менi ледве замiтним, гармонiйним, однак дуже жалiсним зойком. Не знаю, чому я собi уявила, що це звучне зiтхання шукає чогось, якоїсь пристанi або якогось серця, з котрим могло би зiллятися в одну пiсню... Воно блукало по цiлiм городi, вiтер носив його на своїх крилах - здавалося, всюди, бо всюди вiдзивалося воно. Мiж деревами й кущами, що зарисовувались темно вiд стежок, висипаних бiлим пiском, i блукало довго, а врештi добилося до мети. Моє серце, наповнене смутком, перенялося його жалем i приняло його в себе... Чи я вмiю терпiти? Чи в мене вже з натури наклiн до того? Чи це ознака великої душевної немочi, що душа моя хилиться так до смутку, мов той цвiт лелiї додолу? Не знаю... Сперши голову в долонi, я прислухалася голосовi Марка, що доносився до мене неясно. "Що я люблю, люблю вже навiки", - прокинулось у менi нараз живо, i глибокий жаль стиснув моє серце, як перше. За кiлька годна вiд'їде вiн, i хто знає, чи побачимося ще в життi. Нашi дороги розходяться так далеко, а обставини нашого життя такi рiзнi! Що вiн має поборювати, а що я? Його доля спочиває на сильних пiдвалинах, i вiн кермує нею пiсля волi, а я, кинена у вир життя, мов човен на бистре море, не маю найменшої опори... Прислухаючись його голосовi, вiдчувала я, як у менi щось хвилювало. Я була огiрчена, прибита якоюсь тугою-жалем i чулася обидженою. До того домiшалося чувство завистi, якого я не зазнавала досi. Я знала: саме тепер обiймав вiн свою матiр, цiлував знову її руки (чинив це так нiжно), просив знову, щоби пильнувала свого здоров'я, уникала всього, що могло би причинитися до роздразнення її нервiв i її наскрiзь хорого серця. I я знала докладно, як вона йому на це все вiдповiсть. Це бачила я вже не раз на власнi очi. Нiколи не бачила я таких гарних вiдносин мiж мачухою i пасербом, як тут! Тепер дякувала йому за всi гарнi хвилi, що пережила при нiм за цiлий час його побуту, дякувала за те, що журився нею i що вiдвiдав її... Що не забував її i був вдячним за її любов. Обiцювала все, чого жадав: пильнуватися i жити для його, бо чується "самотнiм на свiтi". З голосу здавався менi таким розжалобленим, перенятим якимсь таким глибоким жалем i сумом, що мене це сильно вразило. Таким не бував вiн досi: вiн уникав навiть так званих м'яких хвиль, щоби не виявити, скiльки теплого i щирого чувства крилося в його грудi. Мовби встидався того... А тепер? Що йому було? Чому приходилося йому так тяжко покидати матiр i рiдну сторону, коли говорив ще недавно, що там йому мило? Вiдтак настала хвиля прощання. Панi Марко плакала. "Не побачу тебе знов бог зна як довго, а може, й нiколи!" - хлипала з плачем. Я була сильно зворушена. Я знала, що небавом стану i я перед ним. I дiйсно, майже в тiй самiй хвилi спитав вiн придавленим голосом: - Де вона? Мене пройняло морозом, в серцi защемiло щось, задрижало, i щось гордого, вiдпорного прокинулось у нiм та додало менi сили. Заразом вiдчувала я, як менi вiдступила вся кров iз лиця. Не ожидаючи поклику вiд його або вiд панi Марко, створила я дверi їх кiмнати, що були лиш прихиленi, й, увiйшовши до них, станула недалеко порога. Панi Марко обняла була його, i в тiй поставi застала я їх. Побачивши мене, освободився так хутко з рук матерi, мовби його зловили на лихiм учинку або мовби соромився, що його побачив хто "м'яким". Звернувшись до мене, простяг щиро обидвi руки, однак лиш на хвилину. В слiдуючiй хвилинi вже опустив їх. - Прощаючись з матiр'ю, питав я й про вас, - сказав вимушеним холодним голосом, поправляючи, як менi видiлось, дуже дрижачою рукою окуляри. - Хотiв i вам за все, чим уприємнили ви менi мiй побут, хоч, може, i несвiдомо, подякувати. Гарних прожитих тут хвиль не забуду так скоро; а думками буду не раз - пробувати тут. Щодо вашої обiцянки не покидати моєї матерi, то не хочу напирати на вас, щоб ви повторили менi її. - А звертаючись до матерi, сказав: - Панна Верковичiвна (звичайно, коли був у добрiм настрої, говорив "Наталiя") обiцяла менi, мамо, не опускати вас нiколи, хiба тодi, коли б ви самi вiддалили її вiд себе. Однак я думаю... - Цього я нiколи не вчиню! - вiдповiла стара дама жалiсно i, зблизившись до мене, обняла мене так само щиро, як перед хвилею його, i поцiлувала. - Я не вiддалю її нiколи вiд себе, хiба тодi, коли її зажадає хтось такий, що не бажав би собi вже жодної розлуки з нею. Чи добре так, Наталко? Я усмiхнулася гiрко. - Добре, панi Марко! - Видиш, Iвасечку, що я вгадала, - сказала й усмiхнулася якось дивно, - а тепер iду приладити тобi звiснi папери. I вiдiйшла. - Що воно добре, переконаний i я, - обiзвався вiн перший. - Однак я не такий певний, як моя мати, що ви останетеся при нiй довго. В життi людськiм лучається стiльки неожиданого, наглого, що лучче не числити на нiщо певне. Те, що ми звикли вважати незмiнним або лише нашим, виховзується нам не раз так несподiвано з рук, що ледве можна це зрозумiти. Тому... тому, прощаючись з вами, бажаю вам вже тепер якнайбiльше щастя, бажаю вам "сонця"; будьте переконанi, що щиро бажаю! - I простяг удруге руку до мене. Я стояла перед ним, холодна, нiма, мов готова до бою, i не рушалася, коли вiн подав руку. - Це гарно, пане доктор, що ви бажаєте товаришцi стiльки щастя й сонця, - обiзвалася я, усмiхаючись нервово. - Особливо сонця жадна моя душа; бо саме його не мала я нiколи надто в своїм життi i, мабуть, не буду й пiзнiше мати. Щодо гарних хвиль, то й я не забуду їх нiколи. А повторяти обiцянку, що не покину вашої матерi, не маю причини. Ви й так не повiрили би менi цiлком, а я не привикла накидуватися чим-небудь, хоч би це було лиш успокоюючим запевненням, а тепер не вчиню цього вже зовсiм. Вiн спалахнув i мав уже на устах якiсь гострi слова, однак погамувався i спитав: - Що дало вам причину думати, що я не повiрю вам цiлком? - Ви самi дали менi нагоду прийти на ту думку, - вiдповiла я, - але ви помиляєтесь, пане доктор. I компаньйонка вмiє бути вiрною, а за дiзнанi добродiйства, за щире прихильне серце - вдячною; тим бiльше така, що чується самiтною i погорджуваною. Але попри те вмiє вона бути вiрною i собi i, оцiнюючи других, умiє цiнити й себе. Бували хвилi, в котрих ви обходилися зi мною, як з чоловiком, рiвним вам душею i думками, обходилися, як зi своїм товаришем. Це були для мене сонячнi хвилi, i за них дякую вам iз щирого серця. Вони - я це вiдчуваю - будуть сяяти довго, довго в моїй душi. Надiюся, що це не оскорбить вас, пане доктор. Впрочiм - ми розстаємося й так. Я пiдiйшла до його, щоби подати йому руку. Вiн стояв спертий об стiл а блiдий як смерть. - Бувайте здоровi! Я бажаю вам так само щастя i сонця на будуче, як ви менi... - Сонця, сонця... - промовив вiн глухим голосом й усмiхнувся якось чудно. При тiм вп'ялив свої великi, в тiй хвилi незвичайно зворушенi очi в мене, мовби хотiв мiй вид задержати навiки в своїй пам'ятi. - Ви кажете: сонця... воно заходить вiднинi для мене! Я глянула на його широко отвертими очима. - Заходить? - Так, для мене. Для другого воно сходить. Я не розумiла його. - Жаль менi, пане доктор, коли би це було правдою, - сказала я пiвголосом, i я говорила щиру правду. Невимовний жаль обгорнув мою душу, i щоб не виявити того перед ним, я спустила погляд вниз i подала з холодним поклоном руку. - Ще раз... бувайте здоровi! Вiн склонився так само холодно, формально, але не сказав анi слова. Здавалось, всяке прощальне слово так i застрягло йому в горлi. Рука його була холодна, мов лiд, i обняла мою праву мов клiщами. Я пiшла не оглядаючись, як та сонна, i не знаю, чи менi це приснилося, чи було дiйснiстю, а то, що вслiд за мною продзвенiло насилу висказане, але майже на просьбу подобаюче, раз менi жартом (?) кинене ним слово: "Цвiт лотосу"... В три години пiзнiше вiд'їхав. Важкi, незабутнi три години в моїм життi. Мене мучив глухий жаль за ним, а його блiде, вiд болю змiнене лице стояло неустанно передi мною. Чому переслiдувала мене думка, що вiн був лиш на вид холодним i повздержливим супроти мене? Що в серцi берiг щось iнше, тепле, гарне, i що терпiв вiд чогось, вiд якоїсь гордостi або з якихсь, бог знає яких, причин. Пiд час тих трьох годин не лягав анi на хвилинку вiдпочивати. Я ж лежала без сну i чула, як ходив, неначе мiряв неустанно свою кiмнату. Над чим думав? О пiв до третьої над'їхав фiякер[96]. В менi затовклося серце, i я здержала вiддих, щоби чути кождий крок i рух його. Ходив скорше, збирав речi, подавав їх слузi i все тихо, щоб не збудити нiкого в домi, а може, й мене, бо попри мою кiмнату мусили переходити в сiни. Вкiнцi чула я, як вийшов, як зачинив за собою дверi, обкрутив ключ два рази в дверях, i, вийнявши, поклав його на одну з шаф, що стояли в переднiй кiмнатi. Переходячи попри мої дверi, задержався на хвилину, мов приневолений невидимою силою, щоб зате опiсля вiддалитися двiчi скоршим кроком. На сходах веранди, по котрих сходив цiлком звiльна, дзуркнула[97] його шабля, а трохи згодом чула я гуркiт повозу, що його вiдвозив. Коли ж гуркiт замовк, чути було тiльки глухий, одностайний шум дерев у саду... Крiзь шум той розлягався вiд часу до часу зойк еольської арфи. Я не ворухалась. Заривши пальцi в волосся, лежала з болiсно зморщеним чолом, без слiз. Вiн не оставив менi права проливати їх за ним... _ Х Майже чотири мiсяцi минули з часу вiд'їзду доктора Марка, i ми зажили знов давнiм ладом i колишнiм тихим, одностайним життям. Вiд його прийшов за той час лиш один раз лист iз Цари, в котрiм писав, що хорував трохи, що вiдпливає незадовго до Iспанiї, i що має дуже много заняття. Це заняття, писав, дуже йому пожадане, бо на його налягає вiд часу до часу якась пригноблююча "туга за домом" i туга за тихими, чистотою i любов'ю озареними вечорами на батькiвщинi, а праця розвiває сумнi, тужливi думки i не допускає його тонути в жалю. Поки що здоровить всiх сердечно i т. д. Панi Марко стала вiд його вiд'їзду дразливiшою i попадає часто в якийсь сумний настрiй. Каже, що її мучить деякими хвилями передчуття, що не побачить його вже бiльше. Посвячую бiднiй нервовiй жiнцi бiльше часу, нiж коли перед тим, посвячуюся їй цiлковито. Читаю їй годинами вголос, товаришу їй майже неустанно. В кухнi пересиджую бiльше, як треба, щоби страва для неї була цiлком за її смаком i все так, як вона любить. Через все те остається менi дуже мало часу, а коли найдуться вкiнцi свобiднi хвилини, то сама не знаю, до чого братися вперед. Чи читати, чи веселитись, як каже вона iнодi, коли догляне яку психiчну втому на моїм лицi. Я стараюся, щоб вона не добачувала її нiколи. Вона ж прецiнь його мати, а через те для мене так само дорога, як i для його. Вiд часу до часу вiдвiдувала нас Оксана i випрошувала мене у панi Марко на "музику". Тодi проживала я свої найсвобiднiшi хвилi - i мої думки летiли невпинно далеко на полуднє. По його вiд'їздi свiт для мене немов опустiв. В серцi загнiздилася глибока, пригнiтаюча, немов безконечна туга, котру викорiнити старалася я всiма силами. Я не хотiла про його думати, не хотiла, щоби чувства мої зверталися до його, мов той соняшник за сонцем, однак надармо. Перед моєю уявою спинялася трохи не щогодини його iстота з тих гарних сонячних днiв, в котрих бував для мене "добрим, щирим", бував чимсь бiльше, як "добрим знайомим". Ставав живо його образ з бистрими, за мною неустанно слiдячими очима, прислухаючийся з усмiхом моїм оповiданням з рiдних сторiн... Я люблю його, бо ж це не могло щось iнше бути, що я вiдчувала для його. Це була, очевидно, любов, але не така, як колись для Орядина, лише якась спокiйна, глибока. Його гарний, лагiдний характер яснiв тепер ще краще передi мною, а його майже хороблива любов до чесноти i чистоти полишила на мене такий вплив, що його не зiтре, мабуть, нiщо. Всi його розмови, погляди, всi засади його щодо життя i моралi розбирала я з тою самою точнiстю, як i тi колись у Орядина, i я мусила все наново пересвiдчуватися, що вiн чоловiк наскрiзь iнтелiгентний i чесний, наскрiзь аристократ у чувствах i справдiшнiй чоловiколюбець, що якраз про Орядина не могла я з певнiстю сказати. Я купила собi пораянi менi ним рiзнi науковi твори i читала їх, углибляючись у них цiлою iстотою. Менi здавалося, що тим станеться менi його iстота ще бiльше зрозумiлою. Вiн любувався в стародавнiй лiтературi, i я перечитувала совiсно все, що було менi приступним. Бюст Софокла, котрий уставив власноручно в моїй кiмнатi, стався для мене чимсь немов святим. Любив з нової гарної[98] лiтератури деяких польських писателiв, на котрих я досi не звертала бiльшої уваги, тому що походили з лона нацiї, котрої я не любила. Своєю iнтелiгенцiєю засоромив мої неприязнi, майже одностороннi почування, навчив мене цiнити та бути i супроти ворогiв об'єктивною i справедливою. Через його порозумiла я справдiшнiй аристократизм душi, той аристократизм, про котрого розписувавсь так загадочно, а зараз так сильно i пориваюче новочасний фiлософ Нiцше. Навчилася ясного свiтогляду, котрий показував менi не одну, досi майже зовсiм неясну, незамiтну для мене рiч у новiм свiтлi. Однак попри все те скрiпило його єство також мою сильно пригноблену душу i самосвiдомiсть, потрясло наново моєю гордiстю, i за це я найвдячнiша йому. Згадка на це послiднє дiло пошибає душу мою болем, однак я задоволена. Довгий, довгий час мучилась i впивалась я рiзними спогадами про його iстоту, а врештi i прийшла до ось якого висновку. Це було глупо, слабосильне плекати нiжнi чувства для чоловiка, котрий, як я переконалась, в послiднiй хвилi вiдiпхнув мене з гордiстю вiд себе. З якої причини, не можу ясно розiбрати, вiдчуваю лиш, що Орядин мусить бути тою причиною. Впрочiм, мене це обиджає. Орядин гiдний бути i його товаришем, i вiн не потребував за те знайомство, об котрiм навiть не знаю, що вiн думає, вiдпихати мене вiд себе. Чинив вiн це - щоправда - хвилями досить загадочним поведенням, бiльше з жалем, бiльше з примусу, неначеб не хотiв i тiнню станути в чiм на завадi або задержатись там, де мiг би бути злишнiм; однак для мене цього доволi, щоби не накидатися йому i своєю особою. Коли мої знайомства йому немилi, то тим бiльше немила i я, що стою сама посеред широкого свiту, без становиська, без маєтку, "компаньйонка". Орядин лютує на мене, завдає менi з якоїсь помсти болю, однак вiн не вiдвернувся би вiд мене в такiм випадку. Тому прощай, Марко. Нашi натури занадто однаковi, щоби могли з'єднатися, занадто однаково замкненi в собi, щоби могли завсiгди порозумiтися. Не побачимося, може, i так бiльше в життi, i я не пригадаюся тобi жодною споминкою, жодним словечком - хiба мрiями! Так, мрiями, коли б вони мали ту силу датися тобi вiдчути. А може, вiдчуєш їх тихими, зористими ночами на морi?.. Я ж займуся наукою i працею, щоб життя моє набрало смислу i принади, а для других хоч перелетної вартостi i щоб додержати тобi даного слова, що дiстанеш колись у руки мої твори. З Орядином - чи зiрву коли знайомство? О нi, вiн остався про те все якоюсь пам'яткою, святiстю, якимсь промiнням моєї понурої однобарвної минувшини, котрого я не забуду нiколи. Крiм того, вiн син мого споневiряного народу, в котрого будучнiсть я вiрю, котрий стане своїми здiбностями на чолi того народу i не стопче його довiр'я. Вiн - я це знаю - не дасть менi нiколи причини жалувати моєї щирої прихильностi до його колишньої любовi, а теперiшньої приязнi. Коли б менi прийшло боротися задля його палкої непостiйної вдачi i далi, то буду боротися. Я люблю боротьбу: вона пригадує менi життя i iснування власних сил. Впрочiм, чи не приписана вона менi вже долею з дитинства? Чи не говорила i моя дорога бабуня, що я родилася до терпiння? Орядин назвав мене "царiвною". Гарна, прегарна назва; лиш чи гiдна я її, чи була достойна її хоч в однiй хвилi свого мiзерного життя? У тамтого я "цвiт лотосу". Коли нагадую собi це слово, проймає мене якесь щасливе сподiвання, прегарне, а заразом успокоююче передчуття. Я усмiхаюся сумовитим усмiхом. Життя само покаже, що я з того всього... * * * (Пiзнiше)._ Недавно вiдвiдала нас Оксана. Мiж iншим заохочувала iти з нею на якiсь вiдчити, що мали небавом вiдбутися. Два вiдчити були призначенi "для жiнок". В однiм мало говоритися про далекосяглiсть рiвноуправнення i емансипацiї жiнок, а в другiм про нацiональну економiю. Перший мав читати якийсь лiтерат, другий - Орядин. Я обiцяла пiти з нею. Так провела я чотири iнтереснi вечори. Вiдчит лiтерата був поступового духу, сильного, прегарного змiсту i читаний в одушевляючiм тонi; мав однак за слухачiв переважно мужчин. Я нарiкала безпощадно на байдужiсть жiнок, а моя товаришка смiялася. - Що хочете? - успокоювала вона мене iронiчно. - Автор розправи[99] вже жонатий; надiймося, що завтрашнiй вiдчит буде мати бiльше слухачок. Оскiльки знаю, пан Орядин ще свобiдний. I справдi! На вiдчит Орядина прибуло багато молодих пань i дiвчат, а де-не-де виднiлася i старша женщина з поважним лицем i строгим поглядом. Вiн появився аж тодi, коли зала була цiлковито заповнена, i був дуже спокiйний чи, може, здався спокiйним. Коли почав читати, уступила менi вся кров з лиця. його голос робив фiзичне враження на мене, i я силувалася опанувати якесь внутрiшнє зворушення, тим бiльше, що воно сердило мене. Свiй вiдчит випередив оправданням, для чого тема його вiдчиту суха. Однак вiн не мав на цiлi уряджувати забавний вечiр, лише мав щирий замiр говорити об зовсiм поважнiй справi для своїх слухачок, котрих поважне число йому iмпонує. При тiм висказав надiю, що страховище, яке пiднiмається завсiгди за спиною жiноцтва, себто та "вiчна жiночнiсть", стратить з часом свою мiць, i жiнка перестане бути тим "затертим письмом", яким є тепер i т. д. Опiсля читав розправу, елегантно коротку. Говорив про основнi поняття нацiональної економiї, цiль i значення цiєї науки, зiйшов на розвiй[100] капiталу, а врештi i на розвiй нинiшнього соцiалiзму. Тим i закiнчив вiдчит. Вiн читав добре, i праця його була ядерна[101], i ясна, однак менi здавалося, що писана в надто повздержанiм тонi. Коли скiнчив читати, а оплески сипалися безконечно, промайнув його погляд перелетно по менi. Вiн замiтив мене з самого початку, бо Оксана постаралася о протекцiйнi крiсла. Коли нашi погляди стрiнулися, я вiдчула, як у моїх очах затлiло щось, однак я вiдвернула їх вiд його. При його поглядах обгортало мене те саме погане чуття, що тодi при смiху на виставi образiв. Чому зневажав мене якимись байдужими, перелетними поглядами? Ми ж стояли собi про те все духово близько! Вiдмовивши йому стати його жiнкою, не хотiла я завдавати йому тим болю. Ще менше мала я на цiлi корити його як-небудь. Я не могла стати саме тодi його подругою, - вiн, мабуть, i не вiдчував, як мене та його погорда чи помста обиджала; бо iнакше як могло би щось подiбне задовольняти його?.. Я вiдчувала, що в наших неясних вiдносинах щось уривається, що я (не як думала ще недавно цiлком противно) була готова зiрвати з ним знайомство навiки - а як не те, то хоч не подати нiколи перша руки до поєднання! Коли зiйшов по вiдчитi в залу, щоб прислухатися якомусь викладовi, поздоровив мимоходом мене з обиджаючим виглядом на лицi. Я подякувала з уданим, байдужним супокоєм. Вiн сiв недалеко мене коло якоїсь старшої, дуже елегантно убраної дами з дочкою i завiв живу розмову. Раз був i засмiявся, i я вiдчула якусь ненависть до того смiху. Неустанно думала я собi: "Що ж вiн мене обходить? Марко не такий. Марко зачесний до такого поведення". А зараз по тiм iнакше думала: "Саме таким подобається вiн менi, саме тепер!" А опiсля знов: "Марко вiдвернувся вiд мене..." Неописана гордiсть пiднiмалася в менi, пiднiмалася i силувалася всi прочi голоси в моїм нутрi заглушити. Здавалося, пiдтримувала сама одна силу всiєї iстоти моєї i не допускала пiддаватися нi жалю, нi болю. Пiд час повороту заговорила Оксана. - Вiдчит пана Орядина заносив надто консерватизмом... Чи ви його не з