амiтили? Справдi так. - Чому ж то так? Вiн має бути дуже талановитий i освiчений, а я не можу такi прикмети споїти з поняттями консерватизму. Невже ж вiн про свою кар'єру тривожиться? - Такий вiн не є, Оксано. - Так? Чи ви того певнi? - Цiлком певна. - А я нi! Я пережила не одно диво. - Менi здається, що саме задля свого таланту не має причини тривожитися про кар'єру. - Ет! Ви берете рiч з цiлком iншого боку. Я так не думала. Вiн працює в адвоката Мiллера, а той, мабуть знаєте, перший адвокат тут i чоловiк з великим маєтком i впливом. Орядин - як я чула - один з його наулюбленiших конципiєнтiв[102] i тiшиться у свого принципала, хоч вiн українець, а той поляк, великим довiр'ям. Це все було би гарно, однак Мiллер, як всi то аж надто добре знають, консерватист на цiлу губу i приневолює своїх молодих помiчникiв вирiкатися, або щонайменше мовчати, про свої переконання i протегує (його протекцiя сильна!) лиш тих, що держаться старого закону у всiм. Це у його полiтика, вiн хоче дiстатися за всяку цiну до ради державної - i йому треба "доброї слави", щоби правительство його пiдпирало. Я не хочу сказати, що пан Орядин належить також до категорiї тих, що добрий грiш ставлять вище своїх пересвiдчень, - вiн видається менi заiнтелiгентним, захарактерним до того, - однак на його вiдчитi була жiнка його принципала з дочкою, i я, знаючи дивацтво старого Мiллера, майже переконана, що Орядин - писав свiй вiдчит з увагою i на родину свого принципала. - Я повторюю вам ще раз, Оксано, що вiн такий не є! - закинула. - А я кажу вам ще раз, що я пережила не одно диво. Боротьба за iснування впливає деморалiзуюче. Впрочiм, маємо стiльки доказiв сили впливу обставин i на найздiбнiших, найзавзятiших мужiв, що я вже тепер в нiщо не вiрю! Впрочiм, скажiть, душенько, чому говорив, зiйшовши на розвiй соцiалiзму, майже з iронiєю? Нi, на мою думку, був цей вiдчит alles Lebens und aller Warme bar[103]! - Ну, вiн, може, й не вiрить в те, що читав, т. є. не вiрить в соцiалiзм, або, може, не вiрив, що його праця справдi зацiкавила нагромаджених слухачок. Подеколи - вiн химерний. - Ет! Що химерний! Скажiть лучче: нудний. Ах, Наталко, коли б ви знали, як обридли такi люди, котрi в нiщо не вiрять, все знають, все за собою мають, котрi в однiй хвилi зо всiм готовi! Вони видаються менi мов та вода, що з самого стояння перемiнюється остаточно в багно i тратить свiй характер. Такi люди не є найсильнiшi як iндивiдуальностi, Наталко. - Перед трьома роками, - обiзвалась, - казав менi: "Моє полуднє тепер". - Що ж вiн хотiв сказати цими загадочними словами? - спитала вона глумливо. - Це, Оксано, що дiпняв всього! - В дiлах? В iнтелiгенцiї? В змаганнi до висоти? - Може, i в тiм; я не знаю, а може - в чувствi i думцi... - А тепер хоче, як та стояча вода, перемiнитися в багно? - Оксано, не говорiть так про його! Вона розсмiялася i кликнула: - Ух, яка ж лiнь, правдива українська! - Ви не знаєте, - обiзвалась я в його оборонi, - який вiн життям утомлений! - То нехай умирає! Чи чується гiдним знищення? - Може, вiн лиш став такий отяжiлий, - вiдповiла я напiвiронiчно, напiвзадумливо. - Ах ви! У вас є завсiгди щось iдеалiзуюче на устах, однак я думаю щось iнше. Вiн вступає в той вiк, у котрiм i ум любить супокiй. В тiм вiку попускається трохи в одушевленнi для iнтересiв загальних, а замiсть них кладеться бiльше ваги на iнтереси особистi. - Вiн не з тих, Оксано! - Ви чуднi, Наталко, впрочiм, чи вiн має щось таке за собою, що було би запорукою i за його характер? - Вiн сам є менi запорукою. Горе нашого народу йому не байдуже. То багата натура, котра вiрить в iншi вимоги життя, як... - В iдеальнi? - докiнчила молода жiнка саркастично. - Ви глумитесь! - вiдповiла я дразливо (я хотiла, помимо своїх особистих почувань до його, бути в осудi його характеру i здiбностей цiлком об'єктивною). - Але вiн чоловiк такий, що округ його можуть i душi других кристалiзуватися! Вона звернула свої великi темнi очi допитливо на мене. - Ви говорите цiлком так, Наталко, якби ваша душа "кристалiзувалася" також округ його... Прошу вас... чи вiн ваш "бог"? Я спаленiла сильно, i мої уста здригнулися гордо. - Оксано! Вона подала менi руку. - Nichts fur ungut[104]! - сказала, приязно усмiхаючись. - Я забула, що вашим "богом" то лiтература! - Справдi так! - Це мертвий бог! Але прошу вас, коли будете писати вашу повiсть, то опишiть там мужчин з тими прикметами, якi тепер у них перемагають. Це було би дуже iнтересно довiдатися, як душi деяких других iстот, котрi, напр., мрiють про "вищого чоловiка", є непорочнi, мов голуби, є переповненi "незаспокоєною жадобою за чистотою", одним словом, є нiжнi, iдеальнi створiння, - отже, в який спосiб душi таких других iстот кристалiзуються округ мужчин з прикметами, якi нинi у них перемагають! Я смiялася: - Я це напишу, Оксано, напишу. - Коли не помиляюся, то ви хочете писати з нашої верстви. - Так. - Тим лiпше. Тут знаходяться знаменитi екземпляри! - Може. - Чому "може"? Пригадайте собi з ласки своєї вечiрок професорiв у панства С. i не забудьте характеристичних прикмет його, як: множество пляшок пива, багато їди, багато сигарового диму, груба ненависть до всього, що "не своє", i полiтика. Промiж те зiгрiтi сонливi лиця жiнок i так звана нiмецька "Gemutlichkeitї"[105]. Я мовчала. - Окрiм того, не забувайте i своїх тодiшнiх приватних чувств, про котрi говорили ви менi самi по тiм вечiрку! А тепер, добранiч вам, Наталко! Завтра вiдвiдаю Маdame Stael[106] (так звала вона деколи паню Марко). "Чи вона не противорiчить собi? - думала я. - Раз каже, що лише той має вартiсть, що сконсумував[107] таку i таку силу книжок, а другий раз у неї лише етичний елемент є такий, що робить з чоловiка "вищого чоловiка". Коли чоловiк є лиш "рiвний, як лiнiя", "простокутний", тодi подобає якраз на сонячний промiнь, котрий озолочує все, на що лиш упаде... Марко її iдеал. Марко безблудний, характерний, всюди й у всiм "Марко"! Нi, це чисте диво, що вона не згадувала менi нинi знов про його! Вона завзялася на мене пригадувати менi його раз по раз, а тим часом я тону у всякiй працi, щоб про нiкого не думати, не пiддаватися жодному впливовi i бути духом свобiдною, мов орел пiд ясним небом. Чому сумнiвається в щиростi Орядина, знаючи його лиш з виду? Я майже погорджую ним, бо зобидив мою гордiсть, однак вiрю про те все в щирiсть його патрiотичних чувств, у його спiвчуття для людського терпiння, в його пишнi здiбностi, в якусь вроджену iнтелiгенцiю в його i в те, що вiн вийде на славу своєму народовi. Ах, вiн гордий, i та гордiсть не допустить його нiколи до якого-небудь упадку. Вона песимiстка, нудить свiтом i мiрить все мiрилом суб'єктивiзму. Вернувши додому, застала я на своїм столi лист. Це були освiдчини о мою руку i походили вiд одного вдiвця, що бачив мене в життi разiв два i не говорив зi мною бiльше, як десять слiв. Вiн був батьком п'ятьох дiтей, посiдав "дiм" i був "цiсарсько-королiвським урядником". Лист дрижав у моїй руцi пiд час читання. Опiсля зiм'яла я його в пилку[108] i шпурнула далеко вiд себе, при чiм лихий усмiх заграв на моїх устах. Нiколи не був би женився вдруге, якби не був побачив мене! О, яка ж iронiя долi! Якесь чувство ненавистi i обриди обгорнуло мене нараз супроти всiх мужчин, i нiколи не вiдчувала я так виразно, як в цiй хвилi, якi байдужi менi всi мужчини. Всi! Це слово говорила я собi майже з поспiхом, щоби в те почуття не вмiшалося якесь iнше поняття. Коли б вони знали, оскiльки займається ними жiнка, що пiзнала раз високi iдеї i полюбила їх, соромились би своєї зарозумiлостi... Сiвши при столi, я сперла голову в долонi i задумалася. Якась мiзерна порожнеча обняла мене, i я вiдчула, що моє положення в життi дуже глупе i без смислу. Як же ж вiдносилися до мене люди - от хоч би i знайомi "моєї" верстви? Iнтелiгенцiєю переросла я їх геть-геть далеко, i до них вертати назад духом було менi неможливо; а одним замахом станути їм поруч мене - було їм неможливо. I тому що вони (їх була бiльшiсть) не могли станути на моїй степенi, мусила я до них знижатися, iншими словами: мої обставини змушували мене пiдлягати їм. Далi i я не була "жiнка" якого там небудь мужчини i не представляла тому жодної "вартостi". А що найважнiше - я не мала жодного маєтку. Скiльки спин гнулось би передi мною, коли б я мала маєток! Грошi мають вартiсть. Нехай працюю над собою невтомно до послiднього вiддиху, перед тим не зiгнеться нiяка спина; впрочiм - я й не отвирала б уст на те, щоби передi мною згиналися спини. З якоїсь незлобної гордостi не вчинила б я цього... Нараз обернулась я поза себе i глянула на зiм'яте письмо. Чи пiдняти менi його? Може би, показати його Оксанi? Придався б добре до розвеселення її, а вона й так каже, що не може смiятися веселим смiхом! Однак де ж я його бачила, цього урядника? Де, де, де? Ага, я знала вже, де! Там, на тiм вечiрку професорiв. Я ледве що вважала тодi на його, приглядаючись всьому i силуючись надармо угадати "щастя" тих людей. Чоловiки балакали i пили, доки їх лиця не приняли аж боввануватого вигляду; бавилися двозначними дотепами, зиркаючи на своїх жiнок i сусiдок. Жiнки били їх по плечах, усмiхалися на цi дотепи зi зрозумiнням i грозили пальцями. Декотрi з них усмiхалися насилу i трохи не спали з утоми i нудьги. А я думала раз по раз: "Це має бути щастя, це має бути щастя! I чого знаходжуся я тут?" Коли я вертала додому i холодний нiчний воздух охолодив моє чоло, то й зникла та олов'янiсть, що була обгорнула мене в товариствi. А коли ввiйшла у свою тиху простору кiмнату, а на бюрку привiтало мене свiтло, коло котрого книжки мої немов усмiхалися до мене, я вiдзискала давнiй настрiй. Зiтхнувши з цiлої грудi, дякувала бога, що я не одна з тих "щасливих" i не одна з тих "замужнiх", котрi, щоправда, тiшилися з цiєї причини у своїх знайомих бiльшим поважанням... Так, отже, на тiм вечiрку бачила я цього чоловiка, що подавав менi нагоду сповняти "обов'язки жiнки". Менi прийшло на думку, чи не хотiла, може, котра з моїх знайомих вчинити "добре дiло" i звести нас докупи. При тiй думцi покрилося моє лице краскою i в нутрi моїм скипiло. Дiйсно, ця думка не була без пiдстави. Менi здавалося, немов я чула виразно слова: "Вона бiдна дiвчина без матерi i батька, без маєтку, буде богу дякувати, що найде пiдпору, бо який там кiнець у таких гувернанток? А вiн зробить щастя, коли її дiстане. Його дiти, занедбанi, без догляду, будуть мати розумний провiд. Вiн спокiйний, добрий чоловiк, а вона - без претензiй". Без претензiй!.. Цiла гордiсть моєї вразливої аристократичної душi скипiла. На моїх устах грав якусь хвилину глумливий усмiх, а опiсля глянула я знов на зiм'яте письмо; однак пiдняти його не пiдняла... Тiєї ночi читала й писала я ген аж поза пiвнiч. Вiд часу до часу виринав у моїй душi образ Марка, пригадувалися його слова, сердечним голосом вимовленi до мене: "Що я люблю, люблю вже навiки!" Однак опираючись сильно найменшим споминам про його, вiдчувала я в душi лиш те, що мене з його причини болiло; заслонювалася його холодним поведенням з послiднiх днiв мов талiсманом супроти його самого, а властиво супроти любовi до його. Гордiсть моя, годована тим, мiцнiла, змагалася, лляла чародiйну силу в душу. Так, цiєї ночi працювала я з таким одушевленням, як вже давно нi, а лягши на спочинок, заснула здоровим сном. Рано привiтало мене золоте промiння сонця, немов бажало настроїти мене на цiлий день сонячно. Встаючи живо, повторювала я (немов замiсть молитви) одно горде речення з твору Нiцше "Аiso sprach Zarathustra"[109], котре бог знає чому саме в тiй хвилi навинулося менi на думку: "Was von Weibsart ist, was von Knechtsart stammt, und sonderlich der Pobelmischmasch - das will nur Herr wer den alles Mtnschenschicksals - о Есkel! Diese Herren uberwindet mir, ihr hoheren Menschen, die sind des Ubermenschen grobte Gefahr"[110]... _ XI_ Час минав безповоротно, i в моїм життi не змiнювалося нiщо. З моєї батькiвщини i вiд своякiв дiставала я вiстей небагато; впрочiм, я й не тужила за вiстками вiд них. Щодо моїх вiдносин до панi Марко, то й вони майже не змiнилися. Вона мене все однаково любить, а хоч i впадає частiше в недугу, стає через те щораз дразливiшою, то я зношу вiд неї все терпеливо, переконавшися, що вона одна менi справдiшня щира дорадниця, пiдпора в життi, на котрої грудях могла би я виявити одверто всякий бiль, i котра, по смертi моєї дорогої незабутньої бабунi, опiкується мною правдиво по-материнському. А вiдтак вона ж його мати! Одного разу, коли пролежала бiльше як тиждень хора, а я, заходячись коло неї, не спала ночами i аж змарнiла, сказала до мене, стискаючи менi руку iз сльозами в очах. "Я не знаю, Наталко, чи зможу я ще коли-небудь вiддячитися вам повно за вашу сердечнiсть i любов, як я цього бажала б i як ви на це заслужили! Але, може, вiддячиться вiн вам за мене. Вiн вдячний i вiрний, ох, вiрний, як його незабутнiй батько. Вiн знає, якi ви для мене!" Я вiдвернулася вiд неї, щоб не дивитися в її добрi очi. По-перше, не могла дивитися в її лице, коли говорила про нього, а по-друге, в мене не була совiсть цiлком чиста. Чи я була дiйсно добра для неї задля її особи, чи радше тому, що вона його мати? Правда, я не думаю вже стiльки про нього, як давнiше. Горджуся тим, що чувство любовi не перемогло мене, i я лише в найтихiших i найсамотнiших хвилинах згадую його. А все ж таки чи не уронила би хоч одної сльози, коли б не знала його зовсiм, а мусила зносити прикростi вiд хоровитої дами лиш тому, що дiстаю плату i презенти? Хто знає, хто знає!.. Але нi, я обманюю себе сама; я ж його не люблю, я майже забула його цiлком, я займаюся майже самим Орядином! Лиш коли настане сильний вiтер, а дерева в саду зашумлять грiзно, пригадають нiби шум моря, тодi стає його постать мов причарована ясно-виразно перед моєю душею i уста його вимовляють сердечним, спокiйним голосом: "Що я люблю, люблю вже навiки", - тодi думаю про його. Але се случається рiдко, i я опираюся тому. Звертаюся до Орядина, котрий мене дразнить своїм поведенням i котрого не можу забути, чи радше сказати, не хочу забути! Бо й чому менi його забувати? Я ж - ха-ха-ха! - його царiвна!.. Панi Марко каже, що я змiнилася, стала холодна, замкнена в собi i ще тихiша. Се, може, й правда. Я майже уникаю людей. Я люблю їх, я i знаходжуся радо мiж ними, лише не люблю оставатися мiж ними довго i слухати того, що вони вивчилися колись i вiд когось напам'ять. Я вiддалася тепер цiлком писанню однiєї довшої повiстi, котра становить "мою кров i нерви". Вона - я се вiдчуваю - буде пронизана всiм свiтлом мого єства. В неї увiйде все сонце моєї душi, вся здавлена веселiсть моєї iстоти, вся будучнiсть її. Хочу поринати у працi тiй, купатися в нiй i пити з неї, мов з тої золотої чашi, щастя та цiлковите задоволення. Так, в нiй хочу розцвiстися, мов та рожа... * * * (Знов пiзнiше)._ Одного разу спитала мене панi Марко: - Як би ви жили, Наталко, коли б я вмерла? Се питання вразило мене немило, i я глянула неспокiйно на неї. Вона пiдупадала чимраз бiльше на силах, лежала не раз цiлими днями на софi, i хоч запевняла мене, що се в неї лише така втома, то все ж таки я гризлася сильно i звертала всю свою увагу на неї. - Ну як же ж? Чого ж дивитеся на мене, замiсть вiдповiсти менi? - нiби жартувала. - Не думаю нiколи над чимсь подiбним, дорога панi! - вiдповiла я на вид спокiйно. - Не знаю, чому вам приходить щось подiбне на думку! - Але коли я хочу знати, як би ви опiсля зажили? Чи вам тяжко дати вiдповiдь на се? Скажiть, дорога дитино, чи ви вернули би знов до своякiв? Я закрила мимоволi лице руками. - О боже милий! Я не знаю, я нiчого, нiчого не знаю! - сказала пiвголосом. - А я рада би вашi думки знати! Чи вам тут справдi мило i любо в мене? - О дорога панi. - Бiльше не могла я сказати. Приневолена якимсь наглим жалем, ухопила я її схудiлу руку i поцiлувала її. Вона притиснула мене мовчки до себе, i я чула, що вона була так само розжалоблена, як я. - Отже, вам любо i мило в мене, - говорила далi, вкладаючи насилу спокiй у свiй голос. - Се мене успокоює. Менi здавалося все, що ви вернули би прямiсiнько до своякiв. - Я старалась би всiма силами жити в такий самий спосiб, як тут. Чого би вертала назад туди? Для мене нема там вже бiльше мiсця! - Спасибi тобi за це, дитино! Але знаєш... знаєш, що менi не раз здається? - Що? - Що ти покинеш все, всi твої виробленi засади, всю твою улюблену працю, i... i пiдеш якого-небудь гарного дня тiєю звичайною, широко утовченою дорогою буденщини. Я дивилася на неї довгим, повним, ожидаючим поглядом. - I що ж? - спитала я. - I стратиш те, що я i iншi полюбили в тебе i що мене поєднало знов в послiднiх роках з людьми i життям. - Що ж се таке у мене? - Се те, чого буденнi люди не мають. Чисте, невизичене, вроджене свiтло душевне, що позолочує все, на що лиш упаде. - О дорога панi! - Так, Наталонько! Мене переслiдує думка, що коли останетеся самi-самiсiнькi в життi, то це життя, грубе, жорстоке, переробить вас; вплине на вас, може, так, що в вас прокинеться пригноблювана натура i ви заживете цiлком iншим життям! Се не було би щось неприродне, Наталко; нi, ви молодi i гарнi, ах, ви пишнi, як екзотична квiтка, i самотнiсть не видасться вам завсiгди такою, як тепер... Однак я вмерла би з жалю за вами удруге i на тамтiм свiтi! - Чому думаєте ви так про мене, панi Марко? - спитала я з щирим смутним докором. - Чи ви не пiзналися на менi ще доволi? - Знаю, знаю, - вiдповiла вона поспiшно, - однак я спостерегла, що ви у своїх нестережених i найсамотнiших хвилинах такi неспокiйнi, а властиво так якось настроєнi, мовби були наскрiзь незадоволенi або чулися в мене нещасливi! Що з вами? Скажiть одверто! Я усмiхнулася сумно. - У вас я нещаслива, дорога панi? Нi, у вас вiдчула я i побачила щастя. Це в мене щось iнше. Я чуюся не раз такою самiтною, опущеною! - Ох, отже так воно й є, як я собi думала! - перебила вона мене майже болiсно. - Справдi чуюся самiтною, але не так, як ви, може, думаєте, лише цiлком iнакше. Послiднiми часами загнiздилася в моїй головi думка, що я справдi не маю так званого "змислу для дiйсностi", як мене переконували раз в тiм у життi ще давнiше. Що стою зi всiм тим, чим душа моя переповнена, сама! Бо чи ж се здорово заєдно думати, що не одно могло би iнакше бути, краще i достойнiше? Цього я не думаю про своє власне життя, лише про життя загалу. Думки других людей такi задоволенi, кружать вiд якого-небудь часу вже завсiгди лиш в однiм означенiм крузi, взявши собi за цiль життя виключно особистi iнтереси; а мої летять дальше, бажають бог знає чого, ожидають чогось, передчувають щось, а опiсля плачуть. Се те в мене, дорога панi, що я чуюся самотня. А щодо "щасливостi", то будьте спокiйнi. В моїм життi так мало "подiй", що... що я не можу чутися "нещасливою". - I при тих словах я розсмiялася тихим смiхом. Вона поглянула на мене, i я вiдчула, що мiй смiх не вдоволяв її. - Чи хочете тим сказати, що ви не замiжнi? - спитала. - Так; але чи лиш подружжя має ту силу ущасливляти чоловiка? Менi здається, що це залежить цiлком вiд його успособлення, вiд його склонностей, вiд поглядiв на життя... - Чи ви говорили iронiчно про подiї свого життя? - спитала знов. - Так i нi. В моїм життi мало подiй, а однакож скiльки вiдчула я, скiльки передумала! Але все те не має жодної вартостi супроти того, що я невiддана! - Тепер ви колючi, Наталко! - Може, панi Марко. Моя iсторiя - це не те, що я пережила, лише те, що я передумала головою i серцем. Але небавом вступлю у вiк такий, у котрiм дiвчат називають уже "старими". Тодi стану зовсiм неiнтересна для нiкого; тодi скiнчиться моя iсторiя. - Ви уявляєте собi щось непотрiбне i гризетеся опiсля. - Нi, я не гризуся, я навiть смiюся з того; але я пересвiдчена, що й тут смiюся лиш я сама. Впрочiм, я не можу собi уявити, як то можна бути старим. - Але по якiйсь хвилинi сказала: - Панi Марко, я нiколи не стану старою панною... - Ви думаєте вийти замiж? - спитала мене майже з переляком. - Чи думаю над тим? - повторила я згорда. - Нi, панi Марко, я не думаю цiлком над тим! Я не знаю, але не раз менi так чудно-чудно, так мовби я справдi родилася лиш на те, щоб терпiти або щоби пробувати до послiднього вiддиху свою силу в боротьбi. - Опiсля говорила я мимоволi понуро: - Я навчена з дитинства не ожидати щастя, хоч маю те переконання, що якраз я здiбна вiдчути те, що називається щастям. Силуюся зрiкатися краси життя, ясних барв, мов та черниця. Учуся привикати до того, що в моїм життi не засяє сонце цiлим багатством свого свiтла. Вiд смертi бабунi була я полишена собi сама й остануся нею i дальше. Впрочiм, се не болить мене; бо чи то соромно стояти на власних силах? А щодо слiв, що не остануся "старою панною", то я хотiла ними те сказати, що хоч i остануся незамiжньою, не остануся, проте, смiшною особою, т. є. не прилучуся до тих, що любуються в дивоглядних строях i котиках або псах. - Але ж бо ви не можете знати, чи ви останетесь дiйсно незамiжньою, Наталко, - закинула вона якось нетерпеливо. - Цього я дiйсно не можу певно знати i менi це навiть байдуже, панi Марко, - додала я з якоюсь наглою, майже палкою гордовитiстю, - я дуже горда в тiй справi. Я могла би вмерти з жалю, коли б мене той, котрого би я любила, покинув, але нiколи, нiколи в свiтi не здержувала би його при собi, коли б хотiв мене покинути. Лучче вмирати, нiж коритися, нiж просити милостинi!.. Ах, тi милостинi! - Вона поглянула на мене з переляком, а я говорила з гарячими очима далi. - Так, тi ненависнi милостi. Вони затроїли менi душу, i я ненавиджу їх! Їх i все, що пригадує хоч здалека ту погань! Вона всмiхнулася, як менi видiлося, з примусом i обiзвалася лагiдно: - Я годжуся з вами, Наталочко; це дiйсно погань. Але оскiльки я вас знаю, то менi здається, що вам не грозить подiбна небезпечнiсть. Ви належите до тих, що їх не покидається. Я навiть переконана, що ви вийдете замiж i навiть так, як заслугуєте. Я не вiдповiла нiчого i лиш здвигнула плечима, а тим часом по моїх устах пролетiв гiркий, ледве замiтний усмiх. Перед моєю душею промайнув Марко, а за ним - Орядин. Вже як i болiло мене поведення Марка, але все ж не так, як Орядина. Над ним думала, застановлялася я так часто послiднiми часами (мабуть тому, що бачила його частiше), що Марко майже щезав з моєї пам'ятi, а в сiй хвилi прокинувся у мене супроти Орядина якийсь аж шалений жаль. - Так, Наталко, так! - говорила менi стара дама. - Ви не потребуєте присягатися, що останетеся незамiжньою. - Я не бажаю нiчого так, як того, щоби могла працювати пiсля своєї вподоби - ви ж знаєте, дорога панi, - щоб могла писати i щоб воно здалося на що. Тодi була би я також щасливою! - А подружжя, моя дитино, чи воно у вас не має вартостi? - спитала, мовби невдоволена моїми словами. - Я не маю нiчого проти подружжя, хоч воно не є в основi нiчим гарним, анi величним, особливо тодi, коли люди своїм характером до його не спосiбнi. Але правда i те, - додала я мов по легкiй задумi, - що воно й гарне, коли люди не споганюють його... - Правда, правда, Наталко! - обiзвалася стара дама живо. - Мiж нiким не можуть бути такi краснi вiдносини, як мiж чоловiком i жiнкою. Се вам кажу з досвiду, бо я пережила не одно. Дiвчина любить матiр i батька над усе; однак чому опускає їх радо, коли прийдеться iти хоч би й на кiнець свiту за товаришем, що його серце вибрало? Бо вона знає, що вiн заступить її родичiв i все те, з чим зрослася душею. О Наталочко! - додала з сумною сердечнiстю. - Коли мається за мужа доброго i нiжного чоловiка, а чоловiк той заразом товариш нашої душi, тодi не можна вiд долi жадати бiльшого скарбу. Нi, нехай говорять i фiлософують собi мужчини i женщини, як хочуть, але так як чоловiковi не заступить нiщо любовi жiнки, так i жiнцi любовi чоловiка, вiрте менi! Була би велика шкода, коли б ви не могли вiддатися або не хотiли! Я сидiла мовчки з очима, зверненими кудись в далечину. Не звертаючи голови до неї, спитала я протяжно: - Може, але чому приходить вам це на думку? - Вас, як людини, було би шкода. - Так, - докiнчила я майже з поспiхом. - Кожна людина повинна свою силу i красу використати; не мати надармо серця в руках... не так? Вона притакнула мовчки головою: - Хто не живе вдвiйку, той не живе нiколи правдивим життям, - сказала. Я не вiдповiла зараз, аж пiзнiше спитала: - Коли живеться правдивим життям, панi Марко? - I не вижидаючи вiдповiдi, говорила дальше: - Чи тодi, коли багато терпиться? Чи коли багато вiдчувається? Чи, може, тодi, коли живеться невгамовано пiсля своїх лихих i добрих склонностей? Бо ж серце годиться так тяжко, ох, так тяжко, з розумом, дорога панi! Вона притакнула знов мовчки, як перше, головою, i зiтхнула. Я пiдняла голову до неї. Нашi погляди стрiнулися. Вона дивилася на мене великими, вогкими, смутними очима заразом так, мовби її думки помимо всеї бесiди пробували десь далеко-далеко... - Наталко, ви вiрна натура, правда? - спитала нараз. Я дивилася на неї здивовано: - Чому, панi Марко? - Вiдповiджте менi на моє питання! - Вiрна, однак... - Ах, нiчо "однак". Я не хочу нiчого бiльше знати! - I з тими словами вийшла. Зчудована, перенята дивним чуттям, зосталась я на мiсцi i заслонила лице руками. I знов пересунувся попри мою душу Марко, а за ним Орядин... * * * (В рiк по вiд'їздi Марка)_. Так, у тiм мусить щось бути правдивого, у тiм, що Орядин казав, що в мене нема змислу для дiйсностi. Я тужу забагато. За чим? Ба! хiба це можна розiбрати? Це слабiсть чувства, вроджена недуга, що вiдзивається i бiльшає з вiком. "Туга за красою", - казав вiн, - не знає, що вiдгомiн його смiху будить у моїй душi. Я найщасливiша, коли пишу, коли потону цiлою душею в iншiм свiтi. Це багатий, барвний свiт, повний гармонiї, повний якоїсь несказанної нiжностi або здержаної радостi, бутної[111] благородної втiхи. Так живу я мовби двояким життям. Там на час, а на час тут. Не раз, звичайно по рiзнороднiй утомляючiй працi, чуюся щасливою. Але це не триває довго. Одно тяжке зiтхання панi Марко, одно притиснення її руки до серця розвiє те почуття вдоволення чи там "щасливостi", i я немов прокинуся з солодкого сну. "Вона слаба!" - прошибне мене блискавкою думка, мов гострий нiж, i я немов в'яну. На мою душу мов спадає заслона з чорної крепи[112] i закриває всю яснiсть, що в нiй пробивається. Вона хора i пiдупадає з дня на день на силах, але вмовлює в мене i в себе, що це перейде. Дай боже, але чого ж так змарнiла i пожовкла? А мене чому просто гонить за якимись "розривками, на котрi має право лиш молодiж"? Перше цього не бувало в неї нiколи, а тепер немов хоче нагородити менi всi нею заподiянi i найдрiбнiшi прикростi. Бiдна! Не знає, яке прикре почуття викликає тим у менi, але роблю її волю, щоб їй справити приємнiсть, а собi щоб не придбати на будучнiсть грижi совiстi, її воля, її дорога воля нехай буде моя воля!.. З усiх знайомих наших вiдвiдує нас найчастiше Оксана. Її намовляє панi Марко витягати мене на "свiт божий". Часом удається їй це, але частiше остається у нас. Вона пробуває радо у нас, що дух нашого дому впливає на неї упокоююче i настроює її поважно-велично. - Скоро лиш увiйду до вас, - говорить менi, - у вашi високi, тихi кiмнати, пристроєнi в оцi старосвiтськi меблi, де високi фотелi стоять немов на сторожi пануючого тут давнього доброго тону, обнiмає мене зараз почуття спокою i певностi. А до того поважна стать панi Марко, одягнена в чорний шовк, котрого шелест дуже люблю, i ви з вашим безшелесним, нiби плавким ходом, меланхолiйно похиленою головою i задуманими очима, то не знаю, чи я та сама, що перше, i майже сумнiваюся, чи на свiтi мiж людьми панує лож i неправда; противно, думаю, що сама краса, любов i мир! Так тут у вас! А я усмiхаюся i стискаю їй щиро руку. I я її люблю. З усiма її дрiбними хибами, з її тонкою ненавистю до всього, що грубе, без чувства i що - не музикальне. Про мої колишнi вiдносини до Орядина знає вже i займається нами обома з великим iнтересом. Коли говорю про його, то просто п'є з моїх уст слова, а очима дивиться так, мовби i ними слухала, щоб не пропустити жодного мого слiвця або не втратити на хвилину виразу мого лиця. Менi аж не раз чудно, що вона тим так займається. Я ж не роблю з того, що iнтересуюся ним, якоїсь дуже важної подiї, - ох, зовсiм нi! Думаю про його тому, бо скучно, бо хочу жити якимсь теплим життям, думаю, якби з помсти, що Марко згордiв i в останнiй хвилi пробив моє серце, як ножем... Коли бачимося з Орядином у театрi, на концертах або iнших публiчних мiсцях, тодi зачаюємося на себе посполу. Зелектризованi, майже переляканi в хвилинi стрiчi, вiдчуваємо майже в тiм самiм ментi потребу завдати одно другому бiль. Я узброююся у всю гордiсть, яку маю до розпорядимостi, щоби дати йому вiдчути, що я любовi i спiвчуття не благаю; вiн же хоче менi доказати, що не робить собi з мене нiчого, що потiшився вже давно по моїй втратi. Його невiдмiнний спокiй виводить мене з рiвноваги, а раз занепокоєна, трачу звичайний настрiй. Силуюся не думати над ним i - думаю про його майже неустанно. "До чого у його цей уданий, аж у зарозумiлiсть переходячий спокiй? - питаю себе. - Чи вiн соромиться любовi, як якого лиха? Чи вiн мовчить з упрямостi?" Коли би мiж нами мало прийти до якого поєднання, то я не вчинила би нiколи першого кроку. Колись думала я iнакше, але тепер переконуюся в неможливостi такого вчинку. В менi щось уперте - аристократичне, що має надi мною неограничену вдасть, i я корюся тiй властi. В цiлостi мої почуття до його якiсь дивнi. В деяких хвилинах пересвiдчена я, що могла би й не займатися ним, коли б постановила собi те твердо. Але з якої причини постановляти собi таке? Одного разу чула я щось з його приватного життя, що кидало дуже погане свiтло на його совiсть i звичаї. Цього не надiялася я нiколи вiд нього, i воно дало менi нагоду заглянути в його душу i спосiб думання. Тим всiм гризлася я аж до фiзичної втоми, однак не могла його брати в оборону супроти голосiв, що його ганили. З другої сторони, я тiшилася його ростом i вiдчувала якесь вдоволення. Чи не була це почасти i моя заслуга, що вiн покинув свiй план загребуватися десь на селi i жити "лиш для себе"? А так коли стане независимим, то повстане (як говорив менi ще перший раз) проти того, що йому видасться найтяжчим лихом нашого народу, i буде боронити прав його. Правда, зовсiм безiнтересно не поступала я собi тодi. Я не могла в тi часи стати його жiнкою, але коли б я перемогла себе i дала слово? Так поступає не одна, особливо тi, що живуть у зависимих обставинах, але я не хотiла йти тiєю дорогою, вона видалася менi не гiдною мене i його. А тепер, коли вiн справдi йде вгору, ворогує на мене, що я не хотiла йому подати руки до буденного щастя. Чи щаслива я, може? I що ж, коли б ми були й побралися? Були би, певно, тяжко працювали, були би, певно, отупiли потрохи, збайдужнiли, - а так нема в моїм життi лиш жодного "закiнчення" i "iсторiї". Я й боюся якого там "закiнчення"; менi здається, що коли б воно настало, зачинились би менi дверi до всiх сфер думання назавсiгди; нi, у мене не прихильна натура до того. Тодi, коли я його любила цiлим жаром першої любовi, була би, може, й полагодила якось свої вiдносини, а тепер от що виросло з непорозумiння i фальшивої честолюбивостi! Нi, де вже раз любов панує, нема мiсця для думок; а де думки беруть верх, блiдне вона нечайно i завмирає. Перший раз ми не думали багато над своїми iстотами. I я всмiхнулася, згадавши тi часи. Ах, та любов! Скiльки то терпiлося, скiльки пролилося гiрких слiз, передумалося мрiй, а однак щастя i краси тих хвилин не вiдчувала я тодi, а тепер вiдчуваю лиш меланхолiю всякої скiпченостi... _ XII Оце, що я нинi з кривавою розпукою пишу, правда. Недуга панi Марко змоглася так дуже, що передвиджую вже ясно її вбiйчi наслiдки. Для неї нема вже виходу. Ходжу мов отруєна, мов той туман, i дивлюся довгими-довгими хвилинами бездушно вперед себе. А вона бiдна... ох, я не можу на неї дивитися! Бореться всiма силами, щоби перемогти свого ворога, остатися ще при життi; ще хоч так довго, щоб його побачити, бодай раз, поблагословити послiднiй раз! Вiн знає, що вона хора, i обiцяв, коли б се йому вдалося, прибути на кiлька днiв. Вона вiд чотирьох недiль не покидає постелi цiлком, а страви ледве дотикається. Я не розбираю ясно, що зi мною, i не думаю над своєю будучнiстю. Знаю лише те одно, що трачу свою останню пiдпору, заступницю матерi моєї i що пiдi мною провалюється грунт. Менi судилося тинятися вiд стрiхи до стрiхи, переживати рiзнi упокорення, цi гидкi чувства, не гiднi чоловiка, котрi ненавидiла я з дитинства, поборювала всiма силами надармо... Це немовби справджувався якийсь проклiн, що всi, котрих я люблю, опускають мене. Збудившися цiєї ночi, кинулася я до її постелi, а вона виглядала так, як тi, що вибираються вже на тамтий свiт. Лежала мов мертва, бiла, ледве дихала. Мене пройняв холод, i я мимоволi подумала: "Тепер наступила ся хвилина". Опiсля, схилившися над нею, доторкнулася я нiжно її чола. По недовгiм часi створила вона очi i дивилася хвилину майже бездушно вперед себе. - Ви спали, панi Марко? - питала я з уданим супокоєм, хоч серце стискалося в менi з несказанного жалю. - Спала. Чому ти мене збудила? - Хотiла подати лiкарство... - Я дуже ослабла, Наталко. - Тепер стане вам легше; вiзьмiть ще сих краплiв, то не буду вас бiльше будити. - Але чому я так дуже ослабла? - спитала i звернула на мене свої великi запавшi очi. - Недуга втомила вас, дорога панi, але вже завтра стане вам легше. - Ой, легше! - прошептала ледве чутно; а опiсля по малiй хвилинi взяла з трудом мою руку i притиснула її до уст. - Ти добра, - сказала i замовкла. Здавалося, що якесь зворушення душить її... - I менi жаль, що нiхто не знає, що ти така... Ой сирото ти моя, сирото бiдна! Вона говорила з напругою, тихим голосом, а я плакала тихо, закусивши зуби. - Свiтло єси ти, однак не фальшиве, визичене - нi, правдиве! Наталко, приклич менi завтра священика... я вiрю в бога. Ти чуєш? - Чую, дорога панi! - Я вiрю в бога... По малiй хвилинi мовчання зiтхнула тяжко i прошептала: - А його нема; нема i нема... i вже його не побачу, Наталко? - Чую, дорога панi. - Вiн писав, що приїде? - Писав; i вiн приїде! Може, завтра, може, позавтра. Вона зiтхнула знов тяжко i, не випускаючи моєї руки зi своєї, здавалося, знов засипляла, однак не заснула. Говорила ще хвилинами. Я слухала, не перебиваючи її. Раз сказала цiлком шепотом: - Ти хотiв, щоб я мовчала, i я мовчала. Вона нiчого не знає. Вона говорила, очевидно, до сина об якiйсь тайнi... Я вiдчула, що не повинна була слухати тих слiв, бо хто ж то був та "вона"? Однак вона не говорила бiльш. Раз немов прокинулася, сказала по-нiмецьки цитату зi святого письма, котру любила дуже: "Und darum wenn ich nicht allmachtig bin im Fleiche, allmachtig aber dem Geist nach, kann ich das Fleich uberwinden, und darum bin ich der Sohn Gottes nicht dem Fleisch, sondern dem Geiste nach"[113]. Опiсля замовкла. Здавалося, говорила її механiчно. Я спитала цiлком нiжно, чи в неї що не болить. - "Gott ist keine Illusion!"[114], - вiдповiла менi на це i не говорила бiльше цiєї ночi. Я сидiла край постелi з заслоненим лицем у понурiй задумi над хорою, над ним i над тим, що воно так склалося. Що вiн скаже? Се буде для нього страшний удар, вiн мав лиш її, думав вернутися з часом i жити з нею, а тим часом ледве рiк минув, а вона вiдiйде вiд нього назавсiгди. Ох, коли б лиш чимскорше прибув, щоб застав її ще живу! Лiкарi казали, що коли вода пiдiйде до серця, вона вмре. Я писала йому, щоби приїздив якнайскорше (вiн приїхав на дуже короткий час до Полi), а вiн вiдповiв телеграфiчне, що прибуде. Вона жде - коби лише дiждалася його. Чому мусила умирати, чому якраз вона i ще так вчасно[115]! Чому мусила мене доля з нею злучити, щоб по недовгiм часi розлучити так немилосердно, щоб я осталася знов сиротою? Що пiчну я? Що? Що? - питалась я раз по раз себе i усмiхалася майже в тiй самiй хвилинi гiрким усмiхом у вiдповiдь. Iти назад туди мiж тих, що годували мене ненавистю, чи шукати другої панi, що хлiб давала би; запродати волю свою за кiлька нужденних золотих, бо такої другої не найду бiльше! А де жити до часу нової служби, пiд якою стрiхою, пiд чиєю опiкою? А моя праця, мої цiлi, мрiї мої... що з ними? Я зiтхнула важко, i перед моєю душею появилася бабуня. "Бог тебе не опустить, вiн милосердний, добрий, а ти прецiнь сирота!" - пригадалися менi її раз до мене висказанi потiшаючi слова. Справдi я сирота, i тому... менi прийшла охота розсмiятися шаленим смiхом, однак я перемогла себе i змовчала. Хора обернулася неспокiйно на другу сторону i застогнала жалiсно. Опiсля заснула. "Gott ist keine Illusion!" - казала вона, i на якiй пiдставi? Але правда, в неї були свої думки, i вона вiрила в бога, хоч не ходила нiколи до церкви. Вiд часу, як поховала свого мужа, перестала бувати в божих домах, але не говорила нiколи, чому. "А коли б бог i був iлюзiєю, - плуталося менi щось довго в головi, - то вона єсть, як сказав раз один славний чутливий мужчина, "послiдньою великою iлюзiєю людськостi..." Чи се не злочинство розбивати ту iлюзiю? Чи людськiсть без цiєї iлюзiї буде лiпша? Коли я в двi години пiзнiше заснула, приснився менi Христос. Стояв одягнений в довгу тогу, руки зложив на грудях i ждав. Велично, жарко сходило сонце i його промiння сипалося на його, мов плавне золото. Його лице, лагiдно-смутне, було звернене на захiд. Звiдси долiтав, немов вiд зближаючихся хвиль народу, рiзнородний гамiр, зойки, смiх - переражаючий[116] смiх. Вiн немов знав, що оце все мусило наступити, бо не дивувався анiтрохи, i по нiм було видко терпеливiсть i готовiсть довго ждати. Переходячи попри його, я склонилася. - Чому кланяєшся менi? - спитав спокiйно. - Чи не чуєш? Там на заходi смiх. Смiються з вiтця мого i з мене. Але вони мусять смiятися, бо настав час смiху i знесилля. Настав час, коли їх життя мучить i викликає безнадiйнiсть. Я вижидаю вiдзиву свiжої i чистої сили, а ти чого шукаєш? Я хотiла щось вiдповiсти, не знаю напевно що, але не могла найти вiдповiдного слова, щоб виявити свою думку. Вiн немов вiдгадав ту думку, бо сказав: - Справедливостi? Любовi? Пожди, нехай смiх сей утихне i сонце удруге зiйде... * * * Померла. Чотири днi пiзнiше i майже в тiй самiй порi, а в три години по тiм прибув вiн. Слабий, з утоми ледве держався на ногах - їхав майже без перерви, щоб застати її при життi - i спiзнився. Не знаю, чи описувати нiму, але глибоко потрясаючу сцену, коли прибув i довiдався, що її вже нема. На мої слова - вiн стрiв мене першу в кiмнатi - що її муки вже скiнчилися, глянув на мене не своїми очима i поблiд, як смерть. Опiсля пiшов до неї i просив не впускати до нього нiкого, хотiв з нею остатися сам, i остався аж до ясної днини, доки не прийшли прикликанi жiнки убирати i спорядити покiйницю i не появилися знайомi та деякi далекi кревнi, з котрими небiжка не жила. Тодi я увiйшла до нього i застала його, як лежав коло мертвої з головою на її грудях i як - не мiг плакати. Кажуть, що це смiшне, коли мужчина пiддається розпуцi, i що сльози до лиця лише женщинi. Може, i смiшно воно в тих, у кого сльози без жалю в очах. Але коли у мужчини жаль справдiшнiй i глибокий, тодi плач його, хоч би без слiз i не чутний, - страшний. Я просила його лагiдно, щоби вiдiйшов уже, щоби подумав i про себе, вiдпочив по тяжкiй подорожi, котра позбавила його вже доволi сил, щоби вчинив се хоч з уваги на се, що на його жде стiльки орудок i задач i що дорогу покiйницю треба вiдповiдно по