хоронити, але вiн не слухав мене. - Оставте мене ще хвильку, ще одну-однiсiньку, - благав. - Я не бачив її так довго, не бачив хоч би один момент живою, а незадовго заберуть її звiдси, i все скiнчиться. I промовивши се насилу, повалився обезсилений, як перше, на її груди. В виду цiєї тихої розпуки я майже не знала, що робити. Усiвши мовчки поруч його коло мертвої, ждала я з отупiнням. Я розумiла його жаль, i менi видалося дуже нерозумним переривати правдеиий смуток його якимись потiшаючими фразами; очевидно, його страшно болiло, що не мiг бути сам при нiй хоч би i годину пiд час цiлої її короткої, але тяжкої недуги i не був при нiй в її останнiх хвилинах... Накiнець удалося менi наклонити його до того, щоби вийшов. Iшов непевним кроком за мною до своєї кiмнати, котру я йому сама вiдчинила, а коли я хотiла вже назад вертатися, взяв обидвi руки мiж свої долонi i дивився менi довго мовчки в лице. - Як ви страшно змарнiли! - сказав ледве чутно, i його досi сухi очi стали вогкi. - Ви додержали слова! Я усмiхнулася сумно, здвигнувши мовчки плечима, i вiдвернула вiд його погляд, котрий затемнився слiзьми. Вiн се замiтив. - Одинокий товаришу мiй! - сказав i стиснув мою руку по-мужеськи. - Вiдки брав ти силу, хто додав тобi її i хто додасть на будуче? Цi немногi слова, висказанi з великою щирiстю, слова, яких я не чула за цiлий важкий час вiд нiкого, зворушили мене так глибоко, що я, ослаблена i зденервована до крайностi, не могла опертися сильному жалю i, вiдвернувши лице вiд його, сперла чоло об дверi i заплакала тихим, нечутним плачем. Я чулася такою опущеною, такою осиротiлою, що була би найрадше поклалася з помершою разом у домовину, щоб заснути тим вiчним тихим сном, котрий не має нi мрiй, нi обудження i не знає горя життя. - Iдiть ви спочити! - просив вiн здавленим голосом. - Вам треба бiльше вiдпочинку, як менi. З вас стала лише тiнь, i було би просто не совiсно, коли б я, а ще надто як лiкар, глядiв спокiйно, як ви напружуєте свої аж до крайностi зужитi сили i дальше. Досить вже пожертвування, ви дали нам бiльше, нiж ми мали право жадати вiд вас. Я хотiла йому перервати, але вiн не допустив мене до слова. - Нi, нi, не кажiть анi слова! - просив вiн. - Ваш вигляд свiдчить менi аж надто добре, з яким пожертвуванням i з якою щирiстю та любов'ю обходили ви мою матiр до послiдньої хвилини її життя. Будьте переконанi, що моїм першим обов'язком буде вiддячитись вам за все. А тепер iдiть, добра дитино! Наберiть трохи сили, а менi скажiть, до чого маю братися насамперед; я послухаю вас. - Я скажу аж пiзнiше, - вiдповiла я. - Ви занадто втомленi, щоб могли братися в сiй хвилинi за яку-небудь справу! Ляжте, в мене є знайомi, є Оксана i її добрий батько. Але вiн не слухав. Взяв мене за руку i вiдвiв на силу до моєї кiмнати, вговорюючи в мене, що не є такий втомлений, як я думаю, або як, може, виглядає. Що ляже тодi, як я спiчну доволi i зможу сама одна заступити його дома; нехай йому повiрю. I я мусила повiрити йому - i вiн не лягав... Блудила я, мов мара, по кiмнатах у довгiй жалiбнiй сукнi, лякалася сама свого блiдого, схудлого вигляду, а коли померша лежала хвилинами сама, тягнуло мене на силу до неї, i я кидалася мовчки на її холодну грудь i, загребавши обличчя, тут же лежала нерухомо. Таку вже бог долю дав, що трачу всiх дорогих менi людей. I я плакала тихим, гiрким смiхом... Хвилинами не хотiла я в те вiрити, що вона вже не живе! Се ж було неможливе, що її вже не буде нiколи, що уста її не заговорять до мене, рука її не погладить мого волосся, i. вона не пригорне мене до себе нiколи, нiколи! Що вiдтепер не пожуриться моєю долею нiхто на свiтi... Крок за кроком снувалася за мною межи всiма чужими i "свояками" її улюблена собака з сумними очима i вниз спущеною головою. Я боялася тих "своякiв", їх погляди супроводжали мене неустанно i, здавалося, в одно говорили; "Тепер ти можеш собi вже йти. Тепер вже ми тут, вона не потребує тепер жодної товаришки". Дивилися за всiм, що я брала до рук, куди що поставила i куди ходила. Лиш вiн один добрий для мене. Говорить по-щирому, мов iз сестрою, радиться у всiм i, як менi видиться, зачинив би їм усiм найрадше перед носом дверi. Коли закривали домовину, я не тямилася з шаленої розпуки, скричала, мов божевiльна, i зомлiла. Це простили вони (свояки) менi, "компаньйонцi" (говорила менi Оксана). Однак що син помершої вхопив мене якраз тодi пiд руки i майже на руках винiс iз кiмнати, не простили менi. Так само не простили менi сього, що й Орядин, котрий був при тiй сценi (прийшов на похорон), хотiв менi також помогти, i лише Марко не допустив його. Отже, були нараз "два лицарi", як глумилися. А вже просто загнiвалися, коли довiдалися про послiдню волю помершої. Їм не записала вона нiчого. Все припало синовi, а много речей велiла дати менi, мiж iншим i срiбла. Далi було її бажанням, щоб я мешкала доти в призначенiй нею для мене кiмнатi (в тiй самiй, що мала досi) її дому, доки або не схочу сама випровадитися, або її син не виступить iз служби маринарської, не обiйме сам заряду[117] дому або не продасть його. За те мала я удержувати порядок у домi, займатися його винайомом i т. д. Вони казилися з лютостi за таку "несправедливiсть" i заявляли пiзнiше свої мислi зовсiм одверто перед Оксаною i другими менi i помершiй прихильними знайомими, а особливо перед Оксаною, щоб вона донесла те все менi i Марковi. Марковi, певно, листом, бо в два днi по похоронi вiд'їхав. Тут (говорили) не ходить нiкому о тих кiлька безвартiсних речей; без них жили, славити бога, стiльки часу та будуть жити i далi. Але се все є лиш "дуже комiчне" i одним доказом бiльше; що з небiжкою годi було справдi жити. Впрочiм, хто схоче присягатися, що померша жадала в послiднiх хвилинах свого життя паперу i олiвця? Чи було кому вiльно до неї входити? Впрочiм, в те нiхто вже не хоче входити, бо як то каже якась нiмецька по-словиця: "Nicht ist so fein gesponnen, dab nicht kame an das Licht der Sonne"[118], але на голову також не впав нiхто. Або тота "компаньйонка"! Чого поводилася вона так, якби померша була її мати або пара до неї! Адже мала якихсь своякiв, i то, як знали з дуже певного джерела, навiть дуже поважних своякiв (тiтчинi знайомi, як переконалась я опiсля, були добре поiнформованi!), i вона не мусила тут сидiти! Нехай собi говорить що хто хоче, але для порядної, роботящої, незiпсованої дiвчини знайдеться завсiгди дома заняття, iде лише о охоту до працi. В неї мусить взагалi бути славне серце! Ледве тиждень минув, а вона вже й картку виставила в вiкно, що винаймає кiмнати. Боже, змилуйся, така невдячнiсть i грубiсть чуття! Пхати зараз чужих у кiмнати сердешної небiжки, котрої дух ще там лiтає. А вже її кiмната - то чисте варiяцтво. Жiноча, себто дiвоча кiмната з чисто мужеським характером, мати божа! Над лiжком висить револьвер, мов у якого полiцая. Фотографiї божевiльних писателiв i якихсь мужицьких поетiв, а божого образа хоч i до вечора шукай! Одно-однiське, що пригадувало щось подiбне, то був малий образець, як Iсус Христос молиться на Оливнiй горi. Образ цей - то була видерта картка з якогось iлюстрованого часопису i (о ганьба!) пришпилений чотирьома шпильками до килимка над її постiллю. Але то було ще нiщо. В однiм кутi тiєї її кiмнати - саме коло якогось макартiвського букету, висiв також "образ". Вiн представляв цiлком неодягнену женщину, обвиту лишень у якийсь серпанок, як вона нiби летить лiсом, а в руках, пiднесених високо вгору, держить якесь свiтло. Голову звернула позад себе, щоби бачити, чи за нею хто не слiдить, а сама усмiхалася приманюючим усмiхом, мовби й на тiм нiхто не розумiвся. Коли по похоронi треба було зiйтися з сином помершої задля обговорення якоїсь там справи, а умовлено зiйтися в неї, то вiн, ходячи по кiмнатi, станув перед тим безсоромним образом. Вона, компаньйонка, помiтивши се, сказала нiби рекомендуючи: - Блудне свiтло. А вiн? - Вона подiбна коло уст до вас, - сказав вiн. - Се говорила панi Марко, - вiдповiла вона (навiть не почервонiвши), - i тому що вона любила сей образ, я взяла його собi самовiльно. - Не дарували б ви менi його? - спитав вiн. - Я любуюся в таких фантастичних творах... А вона пристала на те, не вагаючись анi хвильки, мовбито випадало! При тiм чинилася така скромна! Нехай вiн бере (говорила), вона не має, розумiється, до образа нiякого виключного права, се було з її сторони навiть нарушенням його прав i т. д., однак не вiдтягала вiд його руки, коли взяв її та бог знає за що поцiлував. А що вона й тодi не зарум'янилася, се мало також своє значення. Се лучалось їй, очевидно, не перший раз, хоч як приходила вона до такої довiрчивостi? Вiн, звiсно, мужчина, як i кождий iнший, нинi тут, а завтра там, але вона? А коли всi розладилися, вiн при прощаннi дякував щирими словами, що вона була для помершої мов донька, то вона розплакалася i не вiдповiдала нiчого. Те мало йому виявити її превелике чувство! Ха-ха-ха! Хто би в те увiрив! Вiн балакав ще, що приїде на рiк[119] i поставить помершiй з її (компаньйонки) помiччю красний надгробний пам'ятник, що тепер не може цього вчинити, бо мусить якнайскорiше вертати, але оставяє дорогий грiб її опiцi. А вiдтак попрощався, хитрий, не надто тепло i пiшов. Ночував нiби в готелi, вiдколи помершу похоронено, i вона нiби сама мешкала, але ввечiр таки того самого дня (другого дня мав вiд'їжджати) був у неї ще раз... Чи по образ? Стара кухарка казала, що пан забув свою подорожню торбу у панни, котру вона схоронила на його просьбу в себе... Може! На кождий випадок визирала i з того якась тактика; впрочiм, кого має вона обходити? Кого мають обходити такi самостiйнi незамужнi жiнки?.. Не знаю, чи смiятися, коли нагадаю те все, як Оксана, котра оповiдала менi це на те, щоб розсмiшити мене, чи плакати, що стрiчаю таке спiвчуття в жiнках, котрi повиннi моє смутне безвiдрадне положення розумiти? Справдi, не знаю. Щодо їх критичних оповiдань, то в дечiм сказали i правду, хоч її iнакше треба розумiти. Напр., щодо образа, щодо подяки, а навiть щодо вечiрнього вiзиту. Справдi, вiн вiдвiдав мене. Прийшов забрати ще якiсь потрiбнi папери, котрi находилися в мене, i щоб, як сказав, стиснути менi упослiднє по-товариськи руку. - Дайте менi слово, - просив при тiм, - що дасте менi вскорi нагоду вiддячитись вам хоч почасти за всю вашу щирiсть i пожертвування i що в прикрих хвилинах звернетеся до мене, - А я вагалася подати йому на се руку. Нi, я не хотiла за те подяки, що робила просто з вдячностi i прив'язання для бiдної помершої, котра сталася для мене в найкритичнiшiй майже хвилинi мого життя справдiшньою спасителькою. При нiй пiзнала я iнше життя, як дотеперiшнє, нап'ятноване самолюбством i ненавистю, у неї найшла я пошанування i любов, i для неї не була я одною з тих, над котрими добрi люди мусять i без любовi мати милосердя. Вiн спостерiг моє вагання, i воно заболiло його. - Ви вагаєтеся? - спитав. - Правда, ви маєте вже товаришiв, i то близьких, i заким вашi слова дiстались би до мене, то вони прийдуть до вас кождої хвилини. Я, очевидно, спiзнився зi своїм проектом або мене вже забагато в кружку ваших вибраних. Жаль менi! - I по-мимо всього горя, що тяжiло на нiм i майже зломило його, усмiхнувся по-давньому напiвгордо а напiвсмiшливо. А той усмiх викликав в менi так само, як i давно, чувство ураженої гордостi, однак я була смертю моєї опiкунки так прибита, утрата її для мене була таким великим ударом., що все проче здавалося менi супроти того дрiбницею, i я не могла боронитися по-давньому. - Я маю товаришiв, то правда, - вiдповiла я, усмiхаючись слабо. - Оксана i ще одна дама, ви її не знаєте, але... - Дама? - спитав вiн. - Дама. Одна молода малярка. - А бiльше нiхто? - Нiхто. - А той, що був тут на похоронi? - спитав майже роздразнено i вдивився в мене великими ожидаючими, непевними очима, що на його блiдiм марнiм лицi здавалися ще бiльшими. - Хто ж тут був? Я справдi не знаю. - I в тiй хвилинi я справдi ще догадувалася, кого вiн мав на думцi. - Не знаєте? А Орядин що? Вiн вам товариш! - Вiн? - Я усмiхнулася болiсно, опiсля глянула повним, поважним поглядом на його, а чоло зморщилося в мене мимоволi хмарно. - Чи вiн того не гiдний? Впрочiм, вiн не мiй товариш, хiба в деякiм смислi... В деякiм смислi! - повторив iронiчно i, не вижидаючи дальшого пояснення вiд мене, сказав: - I тому ви не можете дати менi слово на те, про що я вас просив! - Пане доктор! - сказала я, благаючи словами i поглядом. - Ах, я вас втомляю! - вiдповiв гiрко. - Не вважаю на це, що ви надужили свої сили уже i так аж надто для нас, щоб могли ще боротися зi своїм "довжником", котрий покликується на бог знає якi права, хоч не мав їх нiколи! Але простiть менi! I я - чоловiк, i я маю нерви, i на мене находять хвилини, в котрих почуваю щось iнше, як спокiйне людяне бажання посвячувати свою працю i життя лиш для ближнiх. Саме тепер, коли стратив свою дорогу матiр, i душа моя прорита болем та чується страшенно самотньою, хотiв я взяти з собою таке пересвiдчення, котре мiстило би для мене успокоєння i було завдатком на нагороду за всi прочi страти в моїм життi, i на те, що належиться кождому чоловiковi, на щастя. Однак я помилився. Простiть, що я вас зворушую, - говорив глухо далi, i з його голосу було чутно, що силується з усiх сил запанувати над внутрiшнiм зворушенням. - Але ви, Наталко, не знаєте, як то є, коли гордий чоловiк чується вiдкиненим, чується злишнiм там, де бажає цiлою душею статися всiм, покладає всю надiю свою на одно судно, а бачить, що воно для його тоне. Та досить уже того. Я й так дався пiрвати своїм чуттям аж надто далеко без огляду на те, що на подiбнi слова оця жалiсна хвилина i невiдповiдна. Але бiдна моя мати, котра обiцяла менi чувати[120] над моїм щастям, померла, а я надто чоловiк, щоби мiг поєднатися з тим, що з всiх надiй моїх остануться менi хiба самi мрiї! I не ожидаючи вiд мене якої-небудь вiдповiдi, ба навiть не бажаючи почути її вiд мене, так, неначеб знав вперед, що те, що перейде через мої уста, завдасть йому лиш несказанного горя, - пiшов. Опiсля осталася я сама, сама! Оголомшена, зболiла, майже отупiла, не думала я нiчого ясного i повторяла в думцi лиш раз по раз: "Що зi мною? Що з ним? Що з всiма, всiма тими, що мають серце в грудях?" * * * (Знов пiзнiше)._ Аж тепер, т. є. по якiмсь часi, пересвiдчуюся, що все те страшне - не було сном, а дiйснiстю. Що її справдi нема, i я справдi осталась сама, мов та билина в полi. Страшно менi хвилинами i пусто, особливо тодi, коли сиджу в себе над якою роботою, в хатi глибока тишина, а дзвони церковнi гомонять з цiлої сили i немов добиваються того, щоб я в них вслухувалася... Тодi стає тота чорна хвилина перед мною живо, i я переживаю ще раз сумну подiю. Тодi розшибалися теж дзвони i гомонiли понуро, немов говорили: "Вже iдем, вже iдем, вже iдем!", а її виносили обережно з хати. Народ пхався, тиснувся, а вiн iшов за домовиною блiдий, як смерть, без слiз в очах. Хоругви повiвали сумно в вiтрi, а я плакала гiркими сльозами. Та не лиш я одна. За нею плакало i багато iнших бiдних, опущених дiтей, над котрими милосердилася вона i не вiдправляла нiколи без помочi з свого дому. Тепер все скiнчилося... Великi її кiмнати, "переповненi спокоєм", винаймленi вже i в них запанував цiлком iнший дух. Голосний пустотливий смiх жiночий або мужеський розлягається в них i свiдчить аж надто ясно, що давнiй добрий тон заподiвся десь, утiк з тих кiмнат, може, назавсiгди, прогнаний характером запанувавшої тепер там веселостi. Марка кiмната, зачинена його власною рукою, ожидає його повороту дрiмливо, а всi буйнi цвiти, плеканi лише її рукою, украшуючi колись його кiмнату, схоронилися в своїй осиротiлостi в моїй тихiй кiмнатi. I так живу я сама, вiдокремлена вiд своїх комiрникiв бiльше якимсь духом, як стiнами або муром, стережена великою собакою Дiаною, а обслугована одною з бiдних панi Марко, що замешкала на подвiр'ї в офiцинах[121]. Думаю так жити, доки - доки? Питання це трохи смiшне, бо сама не знаю доки. Майно моє, заслужене мною у доброї дами i цiлком нетикане, задержав на мою просьбу Марко в себе, i має менi лиш тодi з того посилати, коли б я або заслабла, або не могла без того обiйтися. Одна з знайомих дала менi кiлька учениць, з котрих хочу жити, а крiм того, буду старатися заробляти на хлiб пером i голкою. Але до голки поки що не думаю ще братися. Окрiм Оксани, молодої малярки i ще кiлькох старих гiдних знайомих панi Марко, не вiдвiдує мене нiхто. Вiд моїх своякiв, а то вiд тiтки, одержала я недовго по вiд'їздi Марка лист, в котрiм писала, що могла би менi на два-три мiсяцi прислати Катю. "Це молоде, прегарне дiвча, - писала тiтка, - вносить з собою всюди життя i повинно тобi бути дуже пожадане в твоїм, як я собi уявляю, тепер не без причини дуже сумнiм настрої. Я би не пускала її вiд себе, але для таких молодих дiвчат добре пробувати вiд часу до часу i з поважними натурами, i добре розглянутися потрохи в свiтi. Неустанне пересиджування дома викликує меланхолiю, чинить дикою, а мужчини того не люблять; тому треба мати бачнiсть на все. У Лорденiв вона не може пробувати, бо Лорден страх (не думай, Наталонько, що вiн скупий, борони боже!) заздрiсний i не зносить, коли Леночка пестить кого iншого, окрiм його або своїх двох донечок. (Маленький хробачок вiд першої жiнки вже умер; йому й так не було до життя, бо то було таке делiкатне, що над ним хiба сиди i хухай!) Тобi, дорога Наталонько, повiрила б я охотно Катю, бо ти бувала завсiгди поважною i умною, i навчилася певно ще не одної красної речi у такої жiнки, як мала нею бути небiжка Марко. Тамтого року був Орядин у Маєвських, вiдвiдував i нас, i споминав, що ти живеш лиш з вибраними, "расовими" людьми. Прошу тебе, що це за люди? Чи мають добрi становиська? Побирають велику платню? I - не встидайся, Наталко! - чи тобi не трапляється нiчого? Я щось чула про тебе, та не знаю, чи правда, а то що ти маєш аж двох адораторiв[122], один пристойний, а другий бридкий, але той бридкий - славна партiя. Напиши нам о тiм, щоб ми веселилися з тобою. Коли б ти тепер ясних суконь не носила, то пришли їх Катунi, вона їх зносить, бо фарбувати не варто i лише матерiя псується", i т. д. Я вiдписала на те зараз другого дня i, розумiється, не приняла тiтчиного проекту щодо вiдвiдин молодого прегарного дiвчатка. Замiсть того, просила я її приняти вiд мене двi гарнi, майже новi яснi сукнi, котрих я тепер не потребую i приняттям котрих зробить менi приємнiсть. Щодо "расових" людей, то їх подибую дуже рiдко, вони дуже лихо плаченi, живуть в досить прикрих обставинах i одружитися їм не легка рiч, бо мають досить оригiнальнi погляди на життя. Далi, що менi "не трапляється" нiчого, бо не шукаю нiчого, а щодо адораторiв - то її поiнформовано зле. Гарного адоратора нема в мене, а бридкий поплив десь аж до Єгипту i йому не сниться женитись з бiдною компаньйонкою, котра, впрочiм, анi ожидає того, анi не вiрить, щоб вiн щось подiбне зробив. Вiн гордий, а для неї має упокорення лише в любовi смисл, i тому нехай не ожидає нiхто з того якогось романтичного закiнчення i т. д. I чи ж я неправду писала? Чи Марко любить мене дiйсно? Тихими самотнiми хвилинами обгортає мене невимовна туга за ним i думки, що вiн мене любить, що тужить, може, так само за мною, наповняє мене якимсь упоюючим, несказанно гарним чуттям. Ох, я би так спочила на його грудi, я така втомлена!.. Аж вiдтак схаменуся: нi, нi, в мене iнша будучнiсть, не сонячна, мене жде боротьба, я це немов передчуваю, я ж лише на те родилася, i тому проч з всiма мрiями i спогадами! Радше взятися менi за суху тверду працю i боротися з життям. Все проче нехай зникне з-перед моєї душi i не обезсилює її! _ XIII В якийсь час по тiм вiдвiдав мене Орядин. Мене це зчудувало, i я змiшалася в першiй хвилинi так, що аж смiшно було. Правда, вiн був i на похоронi, i оскiльки я тодi могла замiтити, здавався менi навiть сильно зворушеним, що поєднало мене з ним чимало, однак пощо прийшов вiн нинi до мене? З простої цiкавостi знати, як я тепер живу? Був у веселiм настрої, i я не бачила його вже давно такого. Майже враз з ним прийшла i Оксана. Я була їй дуже вдячна, що вмiла саме тодi заговорити, коли анi я, анi вiн не мали що сказати, взагалi, що прибула. Без неї не була би велася мiж нами яка-небудь розмова, мiж нас застряло вже раз щось, мабуть, навiки. Розмова велася про паню Марко, про моїх кревних, про моє життя i про тото, що воно плило так тихо i незамiтно. - Ви зле робите, що вiдтягаєтеся вiд свiту, - говорив вiн. - Життя таке барвне, має в собi стiльки iнтересної всячини, що заняло би вас, певно, не одним до живого. Вiн помирився вже з людьми. А властиво (при тiм усмiхнувся зневажливо) стали вони, люди, для його шаховими фiгурами, котрi укладає вiн на своїй шахiвницi до вподоби. Чого iншого не шукає вiн i не надiється нiчого особливого. Впрочiм, i не має причини вглиблятися так дуже в життя, воно на нiчо не здасться. - Якої нацiональностi є ваша шахiвниця? - спитала я. - Чи, може, вона iнтернацiональна? Вiн усмiхнувся.. - Нi! - вiдповiв опiсля, - вона чисто українська, але менi видиться, що ви хотiли ще перше щось iнше сказати. - Я хотiла сказати, - вiдповiла я, - що не вiдтягаюся вiд людей, лише вони самi вiдкидають мене вiд себе. Впрочiм, говорiм одверто. Не забувайте, що в менi не цiнять людини, лише цiнять становисько. В мене нема маєтку, нема мужа, а до того я "компаньйонка", чи там "гувернантка". Отже, є три причини, котрi спонукують мене неустанно коритися. Ви думаєте, що се так легко? Напр., не забуду нiколи, як мати одної з моїх учениць, звичайна жiнка ще звичайнiшого урядника, пiдпихала менi руку до поцiлунку i казала: "Ви можете колись до нас i на каву зайти". Бачите, щось таке обурює i огiрчує мене до глибини, i менi дiється при таких нагодах так, якби мене хто бив. Ах, я не вмiю гнутися i повзати! Впрочiм, - додала я, усмiхаючися з гордим вдоволенням, - маю я i кiлькох щирих товаришiв i працю; чого iншого не бажаю. Вiн оглядав якiсь книжки на моїм столi. Про один дуже гарний, знаменитий новий твiр i не знав нiчого. На моє питання, чи багато читає, вiдповiв, паленiючи, що "нi". Вiн тепер такий перетяжений працею, має стiльки "вчитися", що та його колишня страсть зовсiм завмирає. - А я чомусь думала, що ви мусите дуже любуватися в лiтературi, - обiзвалася Оксана. Чому вона це думала? Так їй здавалося. Тому здавалося, що вiн тодi мав той вiдчит. О, той вiдчит - то ще давня праця, ще з зовсiм iншого перiоду його життя. Його присилували "виступити" з вiдчитом, i вiн рад не рад мусив на те згодитися. Тодi вiднайшов одну з давно писаних праць, переробив її i вiдчитав. А вона думала, що вiн робив все те з iншої причини. Що (тут усмiхнулася жартiвливо) займається женським полом, їх критичним положенням i сучасними, т. зв. палючими питаннями... О нi! Вiн навiть тепер сторониться вiд женського полу. (Менi пiд час тих його слiв кров, немов полумiнь вдарила в лице). Заходить лиш дуже рiдко в жiноче товариство. А в неї саме нинi (побачивши його тут у панни Наталки) блиснула думка запросити його до одної працi. До якої? Вiн дуже зацiкавлений. Це не мозольна праця i вимагає лише знавцiв. Вона постановила собi видати спис книжок для жiнок, в котрiм подано би заголовки i змiст найлiпших творiв з усiх галузей наук, белетристики i т. п. Змiст мав би подаватися лише кiлькома словами, але так, щоби кождий, бажаючий щось розумного прочитати, знав iз спису вiдразу, що за рiч бере в руки, з якого часу, напряму i т. д. Це придумала вона собi таке для жiнок. Дуже, дуже много з них читали би охотно, але бiда в тiм, що не раз не мають що читати, а що гiрше: не знають навiть, до чого братися. Такий каталог був би дуже добрим пiдручником для них. Цю гадку подав їй раз якийсь авторитет. Спершу здавалась вона їй неможливою, безхосенною, i вона закинула її, але з часом переконалася-таки о її важностi i вважає її дуже практичною. Пощо ждати жiнкам з освiтою аж на якiсь вищi заклади науковi? Впрочiм, чи зможуть з них користати? Чи схочуть всi набувати фахову освiту? Само фахове знання не чинить ще, впрочiм, з чоловiка чоловiка, нi! Етичний елемент треба брати також на розвагу; треба його скрiпляти i плекати його. Скiльки жiнок проживає в таких закутках свiту, в котрих анi не зачуває нiчого, анi не научується; саме для таких став би такий пiдручник справжнiм добродiйством, бо навчив би їх, що мають читати i т. д. Чи це не було би добре? Нехай вiн лиш в оцю iдею вдумається, нехай скаже, чи на нiй нема чогось умного? Їй обiцяло вже багато осiб взяти удiл в тiй працi, як: педагоги, iсторики, природознавцi, писателi i т. i., одним словом, люди знання. Вона хоче то заложити еn gros[123]. Воно не може статися за 24 години, але вона мусить цю iдею зреалiзувати. Коли б їй удалося ввести цей план в життя, то воно становило б найкращий "раssus"[124] її життя. Вiн був потрохи зчудований характером цiєї справи, однак признав, що її думка "знаменита". На жаль, у його нема стiльки часу, щоби мiг прилучитися до того гарного дiла. Вiн занадто невiльник свого заводу, а, крiм того, рад би позбутися всього, що носить назву "iспит". Досi переслiдувала його недоля, а тепер хотiв би все здогонити, в чiм спiзнився. Але, може, в його є якi ученi знайомi, може, i жiнки якi? - допитувалася знов Оксана. - О, нi, нема! Нема нiяких! А однак вона бачила його майже все з женщинами; напр., взимi з лижвами[125] на плечах! Вiн дивився на неї через хвилю мов не своїми очима, паленiючи аж пiд волосся. О, щодо того, то це зовсiм iнша рiч, вiдповiв. Дами, яри котрих можна його так часто бачити, це жiнка i донька його принципала. Вiн там немов дома i тому нема в тiм нiчого дивного, що товаришить їм часто. При сих словах спинився його погляд тайком на менi. Я сидiла з спущеними вiями, слаленiвши ледве замiтно. - I що ж це за дами? - питала з цiкавiстю Оксана. До якої категорiї можна б їх зачислити? Бо вона дiлить собi жiноцтво на категорiї, а то: на господинi, на ученi, на писательки, на артистки, на репрезентантки i т. д. Чи вони дуже iнтелiгентнi? Коли донька вдалася в батька, котрого вона знає особисто, то мусить, певно, бути дуже умна. Вiн чоловiк незвичайно бистроумний, а його бридке обличчя пригадує їй все бюст Сократа. Впрочiм, жартувала, можна би в нiм ще й тепер залюбитися. - Тi дами, - вiдповiв вiн, - суть лиш газдинi i репрезентантки; донька дуже музикальна i танцює дуже гарно. - Вона гарна, - щебетала свобiдно молода жiнка, - але дуже зарозумiла. Вiн удав, що не чує її. - Вона має бути багата, - говорила далi Оксана, - i має мати дуже багато поклонникiв! Вiн здвигнув плечима. Що це його обходить? Опiсля вiдповiв лаконiчно, що "так", i вдивився уважно у кружки диму iз своєї сигари. - Це i чинить її деколи iнтересною, - докинув ще. - Оскiльки? - Ну, коли вона вiдпекується вiд женихiв. Вони не мутять цiлком її душевного настрою. Вона така певна в своїм поведеннi, думки її такi виробленi, i вона так розумiє кермувати ними, мовби вони лиш на те були, щоби їй пiддавалися... - Отже вона - царiвна! - кликнула Оксана (а я так i прокинулась при тiм словi), а опiсля додала зниженим тоном, мов в задумi: - Вона полька. Вiн вiдповiв, що полька. Вона не прилучилась би до її проекту; правда, що нi? О нi! Вона не займається такими справами. При нiй не приходить чоловiковi навiть на думку щось подiбне. Вона не розумiє таких iдей. Але вона проте вcе свiдомий, скiнчений характер. Вона належить, до тих iстот, котрi беруть життя так, як воно є; не дивиться та його, як на який тяжкий обов'язок або на яке марне дiло. Одним словом, вона вiрить в iснування щастя. Це подобається йому в неї. Впрочiм, вона його нiчо не обходить. Мiй погляд спинився на нiм повно, довго. Чому накидувалося менi знов якесь прикре немов почуття, немов пересвiдчення, що ми вiддалилися ще дальше вiд себе? - Ми всi хотiли би вiрити в iснування щастя, або, може, i вiримо всi! - обiзвалась я, усмiхаючись. - Хто знає? - Ну, так, вiрити! Але не кождий має дар бути щасливим, а в неї є до того дар, - вiдповiв вiн. - Суть рiзнорiднi натури... Саме в тiй хвилi почав старий стiнний годинник вигравати якусь мелодiю. Цей годинник остався менi по бабунi, я взяла його з собою сюди до панi Марко. Одного разу - ще дома - коли Орядин прийшов був в якiйсь справi Маєвського до нас, т. є. до вуйка, чув, як цей годинник грав. Запевняв мене тодi при вiдходi, що прожив дуже милий вечiр... Тепер замовк, мов на розказ, разом з нами i, прислухаючись грi, потонув в якусь задуму. Оця нiжна безпретензiйна музика дзвенiла, мов прегарна казка з давнiх, минулих часiв. Вона оповiдала гармонiйно i мило якусь простеньку, поетичну подаю. Надала нам нiби iнший взiр i слух i наповнила" серця якимсь тужливим сумом... Чи це була оця мелодiя, котру вiн тодi чув.? Тодi, коли життя лежало ще перед ним, повне надiй i блиску, а я, спрятавшися в незамiтний кут кiмнати, слiдила за ним мовчки, неустанно гарячими, ожидаючими очима, слiдила о кождий його рух! Його очi шукали тепер мого погляду, а коли стрiлися, налякалися ми обоє. Опiсля сказала я трохи нервово: - Оця музика пригадує менi завсiгди мою дорогу бабуню, а коли нагадую її, обгортає мене глибока туга за спокоєм. Що це таке може бути? - А трохи згодом i немов по хвилевiй задумi додала я: - Менi такi цiлком старенькi дами симпатичнi. В своїй тихiй простотi i побожностi були такi коректнi i великi, напр., так, як моя бабуня. Ви її не знали, пане Орядин, але в неї був дуже сильний дух, i вона була дуже справедлива. - Її чоловiк був вiйськовий, - споминали ви раз, Наталочко, правда, - закинула Оксана. - Мiй дiд був капiтаном. Бабуня оповiдала, що жила з ним так прегарно! Твiй дiд (оповiдала менi раз, не пригадую собi вже, при якiй нагодi) був нiжний i привiтний супроти мене: взагалi не бував нiколи таким, як теперiшнi мужчини, що попросту не мають лиця, що перед ним мусять дiвчата упокорюватися! О, вона не любила, як казала, модних мужчин! - Це правда, - обiзвалася задумчиво Оксана, - теперiшнi подружжя iншi; навiть i щасливi подружжя. - Вiрнiсть виходить з моди, - говорила завсiгди бабуня журливо. - Цього я не сказала би, - закинула молода жiнка, - але тепер всi такi "всезнавцi", такi зiв'ялi! Я не знаю, але мене обгортає сум, коли чую не раз, як наша молодiж кепкує собi з старих. Оця безiлюзiйнiсть наших часiв змоглася вже аж до крайностi i робить людськiсть не раз брутальною, а молодiжi вона зовсiм не до лиця. Може бути, що саме тепер панує лиш дух тверезостi i ума, але чи i добра? - Опiсля додала з вiдтiнком гiркостi в голосi: - Те, що я кажу, дише також старосвiтчиною, правда, пане Орядин? - О, щодо того, то я згоджуюся зовсiм з вами! - вiдповiв вiн. - Для мене нема нiчо прикрiшого над недозрiлу фiлософiю! "Що звете ви недозрiлою фiлософiєю?" - хотiла я в нього спитати, однак замовчала. Саме в тiй хвилинi почувся був сварливий голос жiночий, лоскiт отвираних i запираних дверей, i незадовго по тiм вiдмикнулися дверi моєї кiмнати, та увiйшла моя комiрниця. Це була румунка, молода, маюча, бездiтна жiнка, що спровадилася з своїм мужем, iнженером при залiзницi, на якийсь час до Буковини. Виглядала в сiй хвилi розлючена, однак, побачивши у мене мужчину, погамувалася. З Оксаною познайомилася вже давнiше в мене. - Я подивляю ваш смак, панно Верковичiвно! - говорила лихою Нiмеччиною галасливо, коли познайомилася з Орядином. - Пощо тримаєте таке страховище, як оця ваша Дiана? Чи знаєте? О один волосочок, а була би роздерла мою дорогеньку масюпцю Фiтiцу! (так звалася її сучка). Роздерла б цiлком! Вона так налякалася, що й передо мною ховається. Мене то так розлютило! - Сказавши це, кинулася на софу i шпурнула шнурок якихсь коралiв, котрих не пускала, пiсля звичаю свого краю, майже нiколи з рук, на стiл вперед себе, мовби була на смерть утомлена. - Страх! Я почала її жалувати, так само Оксана i Орядин. Орядин придивлявся їй з великою цiкавiстю, румунка не слухала нас. Вона була i чим iншим утомлена, не лиш тим. Це дурниця, з цього не робить собi вона нiчого, i воно хiба лише пригадало їй все проче, що її тут нищить! Я, Наталiя, знала це вже. Менi говорила вона о тiм справдi вже сотню разiв, говорила при кождiй стрiчi. Нехай собi лиш хто-небудь уявить, як їй тут дiється. Тут мусить вона сама ходити за глупими орудками для кухнi i дому, а там у них ходив її муж. (Там все ходять по такi орудки мужчини). То псує їй за кождий раз гумор на цiлу днину, а наостанку находить таке, що все, що купила, купила зле. Нинi лучилось їй знов таке. До лиха! Вже щоправда, а тут i пудру не можна дiстати доброго! Ми розсмiялися, а вона, нiби все ще гнiвна, говорила дальше. Дiйсно тут чується вона дуже нещасливою i плаче вже вiдтепер, що буде мусила, може, ще з пiвроку тут мучитися. Вона властиво не знає, що собi її муж думає! Ох, що за глупота бути iнженером! Орядин замiтив, що її муж пробуває, певно, дуже часто в дорозi. - Розумiється, що в дорозi. Вдома вiн майже гiсть. Кажу вам, я гину з нудьги! - Чим займаєтеся звичайно? - спитав її. - Чим? - спитала зчудована i видивилася на його своїми гарними, блискучими чорними очима. - Чим же маю займатися? - А по короткiй задумi, пiд час котрої гризла свої червонi викоченi уста, вiдповiла: - Часом гафтую, деколи печу сама тiстечка (тепер не варю дома, бо до тих слуг нестає менi сили), п'ю чорну каву, виходжу на прохiд, переглядаю журнали, бавлюся з Фiтiцею, курю... що ж маю робити? - Дiйсно, що ж маєте робити! - сказав Орядин.. - Так самiй жити! - Не правда? - звернулася вона до його живо, мовби почула з його слiв вiдгомiн свого душевного голосу. - Нема до кого й слова промовити. Дома, в Яссах, та хоч i остаюся сама, та вже маю своїх знайомих, маю хоч з ким пiти до театру, а тут! - Вона усмiхнулася глумливо. - Тут наробили би мої знайомi жiнки такого крику, коли б я пiшла з яким мужчиною сама до театру, що аж мiй муж налякався би! Чисто мiщанськi догляди! Як же менi тут жити?! - На вашiм мiсцi я не робив би собi нiчого з того! - сказав Орядин. - Жив би собi пiсля вподоби. Що мене чиїсь погляди обходять? - Я собi навiть так думаю, - вiдповiла вона згорда. - Я не привикла жити мов на шнурку. В нас уживають жiнки iншої свободи, роблять, що хотять. В нас i не дивує то нiкого, коли чоловiк з жiнкою розводиться, а тут... Послiднi слова сказала з лютiстю, неначеб хотiла розвестися з своїм чоловiком, а люди "дивуються", i те здержує її вiд розводу. - Так, так, - звернулася до мене i до Оксани. - Ви iншого життя не знаєте. Ви не знаєте, що то значить свобода. Не раз як зайду тут до одної з моїх кiлькох знайомих, то менi аж волос на головi дибом стає. Жiнки i варять самi, i прятають в хатi, i шиють, i бавлять дiти, i вчаться - все нараз! А коли який мужчина вступить в хату, то втiкають, якби на них налетiв самий нечистий. А вже забавлятися з мужчинами, то - вай дi мiнi шi дi мiнi![126] I, похитуючи жалiємо головою, розсмiялася; - Нi, я дякую за таке життя! Нараз звернулася до Орядина. - Чого дивитеся так на мене! - I при тих словах вдивилася на його сама ожидаючим поглядом. - Чи я дивився? - Розумiється! - Вона говорила в симпатичнiм, а заразом роздразнюючiм тонi. - Лучче скрутiть менi сигаретку i оповiджте що-небудь iнтересне. На те я й прийшла сюди. Чи ви не румун? - спитала його, хоч добре знала, що вiн українець. - Нi. - Ну, я думала, що ви румун, бо ви такi смаглявi. Вiн усмiхнувся i сказав, що українець. Ах так! Москалiв вона знає, але українцiв нi, хоч знає, що вони мають прекраснi пiснi. До них до Молдави заходять українцi з Буковини на роботу, а вона, прибуваючи не раз влiтi на селi, мала нагоду чути, як спiвають, звичайно гуртом, при роботi. Вiд одної молодицi, що вмiла дуже добре по-румунськи, навчилася щось трохи пiсень. Вона зараз, заспiває деякi, нехай вiй послуха; i не надумуючись, довго, почала пiвголосом: Задзвенiло, загудiло на панськiй долинi, Пiшов голос попiд колос по всiй Буковинi... А вiдтак перервала i сказала: - Нi, цiєї не знаю добре, але одну веселу знаю добре, бо вона дуже мене розсмiшує. - I схиливши кокетливо голову вбiк, почала: Ти до мене не ходи, нехороший враже, Я за тебе не пiду, бо мати не каже. Ти до мене не ходи, не псуй собi ночi. Я за тебе не пiду, бо ми ся не хоче. Ти де мене не ходи, не псуй собi грошей Я за тебе не пiду, бо ти нехороший. Ти до мене не ходи, я тобi не рiвна, Ти простого хлопа син, а я деканiвна! Так спiвала вона, перериваючи пiсеньку веселим смiхом, а опiсля забалакала знов про щось iнше, а балакаючи задавала питання, на котрi не ждала вiдповiдi. При тiм гралася своїми коралями, мов дитина, а курила тютюн, як турок. Я занялася самоваром. Вона була так напудрована, а уста були в неї такi незвичайно червонi, що й встидалася за неї. - Чому варите заєдно самi чай? - спитала в мене нараз. - Чому не заставляєте до того своєї старої Домки? Гу, який це страхопуд! - додала, нiби жахаючись. - Дивиться на мене так дивно, що менi насувається iнодi думка, що вибила би мене, коли б мала яке право до мене! - Я люблю те сама робити, - вiдповiла я їй спокiйно, не звертаючи увагу на її послiднi слова. - Це не трудна робота. Крiм того, не хочу старої жiнки занадто трудити, вона й без того обслугує мене бiльше, нiж повинна за свою платню. Прив'язалася до мене, бог знає чому, i вештається задля мене i так досить! - О ви! - кликнула румунка з якимось усмiхом, про котрий не можна було знати, чи вiн добрий, чи злий. - Ви не знаєте, що з такими людьми не варто бути добрим? Мужик все мужиком! - Ну, це рiч погляду. - Ах, що там рiч погляду! Коли хто вже раз слугою, то нехай обслугує, а коли хто вже раз паном, то най панує. Це також щось "боже" у вас, чого я не терплю. У нас iнакше; бодай я не журилася би много такою старою квiткою. А рrороs[127], - додала пустотливо, - чи не вмiє вона припадком ворожити? - Не знаю. Не питала в неї нiколи про те. - Бо, бачите, в неї уста все затятi i аж викривленi, чоло зморщене, погляд мрачний. О панно, панно Верковичiвно, вона мусить займатись ворожiнням! - Я би цього не сказала! - вiдповiла я. - Але знаю, що вона змiнилася, як сама оповiдала, вiд часу, коли стратила своїх двох синiв в страшний спосiб. Старшого, котрий був чемний i добрий, гординя своїх родичiв, застрiлив молодший, вже змалку лихий. Сидiв довго, довго в арештi, а вона, щоби собi хоч того урятувати - не вiрила, бiдна, що це справдi рiдний брат зробив - крутила в судi, куди її також покликували, говорила неправду, i за то також покутувала. По менi мороз проходив, коли розповiдала менi це. Тепер чоловiк її лежить у шпиталi, а вона ходить на роботу i з того удержується. Тому в неї погляд мрачний, i тому, може, пригадує вам вiдьму. - Це ще i трагiчне, - замiтила румунка, а по якiйсь хвилинi задуми сказала: - В нас то хоч ворожка розважить чоловiка, коли йому нудно, а тут! Вона звернулася до Орядина i попросила його защiпнути їй бранзолетку на правiй руцi, котра в тiй хвилинi розiмкнулася. При тiм сперла свою гарну, бiлу, перстенями украшену руку на його колiно, i незважаючи на те, що вiн, защiпивши бранзолетку, взяв її руку в свою долоню i нiби дивився па якийсь перстень, говорила далi: - В нас майже кожда селянка вмiє ворожити. Не раз iдеш i подиблеш кусник якої шмати або що-небудь iнше, то сам не знаєш, яким чином опинилось воно тобi пiд ногами i чому. О, в нас розумiються на ворожбi соmme il faut[128]! Я усмiхнулася. - Не смiйтеся, нi! - говорила вона зовсiм поважно. - Впрочiм, ви переконаєтеся о тiм сам