сь нiжною, безпомiчною, освiтленою iстотою, котра не мала нiчого спiльного з тою, котрої очi споглядали ще перед хвилиною так дожидаючо. Вiдчула, що коли би то її колишнє "я" було обиджене, то обиду ту могла би вiдчути повно лиш тепер. Сонце почало припiкати, i вона сховалася в тiнь алеї. Опавше листя стелилося грубо по дорозi, i її нога аж потопала в нiм; однак вона гралася ним i ходити в нiм було їй приємно. На гарних корчах, що росли мiж деревами i прикрашували алею, висiла велика павутина, а зрошена ранiшньою мрякою, лиснiла проти сонця, мов срiбна сiть. По гiллi дерев i мiж листям шолопалися тайком великi боязливi птахи; iншi смiливiшi гойдалися бутно по галуззi, а знов деякi голосно щебетали. Все те, здавалося, пануючу тишину ще збiльшало. Чим глибше вона заходила, тим бiльша тиша окружала її. Парк лежав ще в пiвснi, i їй здавалося, що находилася в лiсi. Вдихаючи повними грудьми пахучий воздух, силувалася майже несвiдомо затерти чувство самотностi. Якийсь туркiт повозу збудив її з задуми. Вона чула, як вiн над'їжджав чимраз ближче i що мине її небавом. Не звертаючи голови в ту сторону, уступилася набiк з дороги. Аж коли повiз минав попри неї, пiдняла очi. Вони подибалися з двома великими чорними, майже нерухомими очима якоїсь молодої дами, а опiсля з очима Орядина... Чи вона вiдклонилася? Цього не знала напевно. Її щоки горiли, мов по якiм ударi, i вона лиш бачила, як довга спина цеї дами зiгнулася нiби з питанням до його. Мiж обома дамами (i якась старша сидiла там) зазрiла вона мимоволi ще раз його лице. Їй здавалося, що воно мало вигляд таких лиць, що готовi все до послуги... Механiчно звернулася в iншу алею i так само без думки усiлася на першу лавку, що подибала. Чи не покрилося все рум'янцем сорому? Все, що було з нею досi однодушне? Вона була би припала до землi, була би зарила лице в листя зi встиду, що її душа роздяглася до наготи, а на те лучилося їй оце! Вона вiдчула, як на неї впливало щось таке, що була би найрадше землю розривала. Така ганьба! Так сидiла вона на лавцi з заслоненим обличчям, похилена глибоко до землi... Оскаржувати когось? Напр., його? Ах, то не випадало! Її чувство справедливостi було надто вироблене, щоб могла то вчинити. Мiж ним i нею не було прецiнь нiяких певних вiдносин, i тому вiн не був винуватий, а вона з тими довгими плечима не була також винна... отже, що? Вона затяла зуби i була би вголос ридала, однак погамувалася i била тiльки мовчки п'ястуком о поруччя лавки... "Марко! Марко!" - простогнали її уста. Чому не було його тут, щоби вступився за неї; нi, коли б вiн тут був, то їй таке було би не лучилося... По якiмсь часi успокоїлася трохи. Що обходило її те все? Нехай вiн жениться з тою з довгими "плечима", що була йому така iнтересна i що знала другими так славно кермувати; вона була багата, а Наталка (вона ступала так гордо, коли переїжджала повз неї) боролася з обставинами до утоми. Вона, певно, не знала нiчого про Наталку i про її знайомство з Орядином, не чувала нiчого про його минувшiсть, його приватне життя, про румунку. Вона росла у своїх родичiв в теплi i на сонцi, мов та пальма в оранжереї, доки не з'явився вiн. Для того було би несправедливо ненавидiти її. Однак вiн... Її цiла душа перенялася нараз сильною жадобою закинути йому якийсь брудний вчинок. Вiн мусив в її очах упасти, щоб їй полегшало. Вона пiрнула думками в його минувшiсть i їй пригадався один випадок. Раз попалася йому якась невинна iстота в руки, i вiн використав її темноту i незнання в свою користь. О, це був дуже пiдлий вчинок i гриз її, мов черв'як, але на тiм не скiнчилося. Вона хотiла ще винайти щось iнше. Спрятала лице тiснiше в долонi i пiд час коли її уста тремтiли злобно, вона блукала думками далi. Рiзнороднi думки плуталися i вганяли в її головi, однак жодна не вдоволяла її. Аж по якiмсь часi пiдняла бистро голову, i її очi заiскрилися зимним ледовитим блиском. Вже щось має! Вона була полька, полька! Вiн ненавидiв полякiв, а її висмiвав навiть, але що мала маєток... Так, вона належала до цього народу, що угнiтав i переслiдував українцiв цiлими вiками, корив, батожив його, розбивав його силу i висисав його кров; понижав його i глумився над ним при кождiй нагодi, накидував насильно своє панування, а до свiтла i висоти не допускав; орудуючи брудом i пiдлiстю, сам зростав, а тим часом її народ... О боже, боже, де правда? Перед її зворушеною душею встала нараз цiла сумна iсторiя її народу. Виринула горда козаччина, станула i теперiшнiсть; той визисканий, на нiчо зведений, що не зазнав нi добра, нi спочинку, що його доля - годувати кривавою працею сильнiшого фарисея! Вона розсмiялася гiрким смiхом. I вiн, що знав об тiм всiм, ростив давно сам ненависть в її грудi до них, вiн, висунувшись працею одного такого раба наверх, лiз тепер ворогам тим пiд ноги, повзався i запродався! Запродався! Так, бо вiн її не любить. Ох, чому ж не охоронив його талiсман любовi! Чому не йшов за голосом серця, перед котрим кориться все, котрий єднає i найлютiших ворогiв i перед котрого потугою щезають всi рiзницi; о, чому не любив цеї польки? Чи вiн збожеволiв, чи упав дiйсно так низько? Вона пiдвела голову, слухаючи гомону з тої сторони, в котру покотився екiпаж. Чи вiн .не вертав ще, щоб вона прозвала його тим прiзвищем, яке заслужив собi?.. Опiсля пiднялася в цiлiм своїм гордiм ростi, пiднесла руку i погрозила нею в сторону парку, а уста її прошептали з неописаною погордою якесь однiське слово... Тепер була вже спокiйна, не мала з ним нiчого спiльного i не мала жодної страти. Лiпше вмерти, нiж станути з таким п'ятном перед своїм народом, сто раз лiпше вмерти! Вона силувалася вiдвернути думки вiд його i вiд цiлої тої справи, хотiла отрястися з них, мов вiд чогось улазливого, пригноблюючого, однак його лице з огидно услужливим виглядом i великi чорнi вибалушенi очi тої дiвчини пхалися їй раз у раз перед душу... Вона була майже гарна i виглядала по-панськи; те признавала вона їй охотно... Нараз пригадалася їй її праця, i мов камiнь упав їй з серця. Вона пiднялася з свого мiсця, обтрiпала сукню, повiдчiпляла поодинокi листки, що попричiплялися були до неї, i вiдiтхнула легше. Нагадавши це, немов вiджила. Що вона могла забути свою працю! Адже в нiй спочивав її свiт, ожидало її якесь щастя! I вперше вiдчула те цiлковите вдоволення, яке подає праця тому, котрому здається, що життя не зберiгає для його вже нiчого бiльше. Так, праця не обманила ще нiкого, бодай того нi, хто шукав в нiй вiдради i шукав бiльше, чим буденного щастя... _ XVI Було це з кiнцем грудня i мiж четвертою i п'ятою годиною по обiдi. Небо заслонилося одною величезною понурою хмарою. Скажений вiтер гнав улицями, вив диким зойком, а густi платки снiгу, що сипалися мов безтямки з небес, металися шаленим летом у воздусi. Вони клубилися, розлiталися i покривали хутко землю бiлим покривалом, а по дахах, деревах i вiконних примурках устелялися бiлим пухом... Наталка придивлялася завiрюсi з задумою. З її вiкна було видко в далечинi одну часть мiського парку. Вiн тягнувся далеко i становив великанську картину, котра пишалася кождої пори року iншою красою барв. Зимою лежав хмарно, неприступне, сповитий в бiлявих мряках, мов у заклятiм снi. А нинi! Хто би вiдважився нинi заглянути в його глибiнь, пiдслухати, як перешiптуються старi великани дерева, як стогнуть, коли вихор влетить мiж їх галуззя i стане вгинати їх корони! Вiн божеволiє довгими пустими алеями, глузує собi з них i свище... Вона пiшла би. Для неї має кожда борба якусь притягаючу силу. Ще дитиною не могла раз якось опертися приманi такого вихору, i висунулася тайком надвiр, щоб "летiти". Вiтер грав її волоссям, розвiявши його буйно, i бив ним в лице i плечi. А вона, дрiбна, мов пташина, розпростерла руки широко i, розмахуючи ними, мов крилами, смiялася голосним смiхом, викликуючи раз по раз: - Бабуню! я лечу, лечу, лечу!.. - Дурненька, - нiби лаяла опiсля бабуня, розчiсуючи довге неподатливе її волосся. - Ти, певно, хотiла, щоби тебе кудись вiтер понiс i щоб собi головку розбила! - Я не дала би розбитися, бабуню. Я би вхопилася чого-небудь i держалася б сильно, сильно. Я хотiла би лiтати, бабуню... - Лиш пташки лiтають, а ти не пташка! - Я не пташка, але ж я твоя голубка, не правда? Ти казала! - Я казала, донько, казала! - Тому й я лiтала би, бабуню. - I прикривши нагло лице долонями, станула нерухомо. - Куди б я залетiла, бабуню? - Куди би хотiла. - Де ж, напр.? Де птахи залiтають? - В полудневi, теплi краї, дитинко. - В якi теплi краї? - В такi краї, де сонце дуже грiє, а ночi яснi, як днi, де тепла далеко бiльше, як у нас, i де немов вiчне полуднє. Там, напр., ростуть дерева, а й цiлi лiси дуже великi й краснi, вiчно зеленi, буйнi, гордi, сягаючi аж пiд небеса. Там ростуть великоколистi пальми, кокосовi дерева, мирти, олеандри, прегарнi цвiти; там лiтають великi барвнi птахи, яких у нас нема, i такi самi мотилi; там лiтають золотi мушки, прозорi, барвнi комахи. Там живуть пишнi оленi, краснi дикi звiрi, леви, тигри; там нiколи не скошуванi трави хвилюють, як море. - Иой, бабуню! - кликнула вона i розсмiялася з якоїсь нервової розкошi, а тiлом її пробiгала дрож, - йой, йой! - Що, душенько? - Я хочу в теплi краї! Її широко створенi оченята зорiли з лелiєво-бiлого личка дивним блиском, мов бачили те все перед собою. - Кажи ще, бабуню! - натискала нетерпеливо, не зводячи очей з уст бабунi. - Там гарно жити! Там такi тихi, глибокi, цiлком синi води, що перед ними аж страх збирає, i величезнi рiки, що бiжать iз скал, а спадаючи з них, прискають шумом, мов перлами, i наповняють тим далеко кругом себе воздух, а гук того спаду чути милями й милями. Перед красою i силою того всього чоловiк нiмiє! - А на все те свiтить сонце? - перебила вона нараз без вiддиху. - Свiтить. Все миготить, блистить, гарно, мов у казцi. Знаєш? - Знаю. А потiм? - А потiм є там такi лiси, котрих вiку нiхто не знає; вони стоять вiчно у водi, у дзеркалi. На тiй водi плавають воднi цвiти i рiзнороднi дикi птахи. От таке там; а є й таке, чого люди не знають, бо в глибiнь таких лiсiв не годен жоден чоловiк зайти. Там гарно жити; для того i птахи летять туди, однак туди летиться через море! - I я летiла би через море. - А якби утомилася? - Нi, нi, я не втомилася би! - Звiдки ж ти то можеш знати? - Але ж я не хотiла утомитися! Я би летiла, летiла, з цiлої сили летiла би, щоби не втомитися. Ти чуєш, бабуню? - Чую, рибчино!.. I так стоїть вона й тепер мов в ожиданнi безнадiйнiм. Її лице блiде, утомлене. Уста стуленi скорбно, лише очi в неї промiннi i повнi думок. Кругом неї тишина. Її артистично уряджена кiмната нинi її пригноблює. Цвiти в кошi, якiсь пової i випещенi пальми немов дрiмають, в тiй тишi вона неначе чує життя власної душi. Її уста кривляться вiд легкого глуму, i вона думає: "Чому я жду? Чому вiрю я?" Вона думає про свою працю. Їй вiдiслали рукопис повiстi i то без всякого пояснення. Вiд часу до часу мучиться вона думками, з якої причини вчинили це i чому не прийняли її? Чи вона була без вартостi? Чи, може, не вiдповiдала "великiй публiцi"? Пишучи її, думала вона про публiку, хоч, щоправда, мало. Її товаришки упевняли її, що це неможливо, щоб ся повiсть не придалася, а однак... однак вiдкинули її! Вона гризлася дуже, була трохи не в розпуцi, i чула, що коли повiсть не придалась би справдi, то це був би найтяжчий удар в її життi. Опiсля порадила їй Оксана одного видавця, про котрого знала напевно, що приймає подiбнi працi, як Наталчина. Вона й послухала її i вiдiслала рукопис туди. Тепер вижидала вiдповiдi. Сама не знала, чому вiрила, що там приймуть працю. Правда, помiж то чуття мiшалося i почуття сумнiву. Вона нiколи не мала щастя, однак чому не мала би його сим разом мати? А знов... чому б мала його мати? Вона вiдвертається вiд вiкна i проходжується повагом кiлька разiв по кiмнатi. I не знати, чому все таке мертве i бездушне? Таке тупе! Напр., цiле її окруження, меблi, образи, а навiть цвiти! Вона спинилася бiля свого лiжка, над котрим находився образок. Христос на Оливнiй горi. Недалеко його висить револьвер. Вiн набитий. Панi Марко казала його якраз перед своєю недугою очистити i знов набити. Вiн висiв завсiгди у неї над лiжком; до того привикла вона ще з дому свого батька на Угорщинi, котрий казав, що жiнцi зброя потрiбнiша, як мужчинi. Тепер висить над її лiжком. Вона усмiхнулася iронiчно. Їй не треба зброї. До неї не прийде нiхто грабувати; впрочiм, вона не боїться нiчого. Але оця зброя - то одна рiч, не така тупа i мертва, як всi прочi. Це була така рiч, що вимагала на кождий випадок боротьби i сили... Опiсля спиняється її погляд знов на образi Христа. Вона любила цю картину дуже. Це також щось таке промiнне, освiтлене саме собою! Нiякий ум не сотворить людянiшої науки вiд його. I Наталка нагадала собi це речення Христа, що покiйна Марко повторяла у своїй недузi. Приступивши до вiкна, вп'ялила знов кудись свiй погляд. Вона думала про смерть цiєї женщини, про те, що потiм сталося, i про Марка. I тут кепкувала собi доля з неї. Звела їх разом, щоб пiзналися, а вiдтак розвела - чи не навiки? Вiн не пише до неї, мабуть, забув її, i вона не має про нього нiчого. В глибинi її серця спочивав його образ, мов свята пам'ятка, котру береться лиш раз в рiк у руки. Так, вiн остався для неї чимсь, що пiддержувало довiр'я до людей, якоюсь оживляючою споминкою, її життя таке одностайне й безбарвне, що лиш тi у його матерi прожитi роки є в її життi краснi, особливо тi з ним прожитi шiсть недiль. Бо яке ж воно взагалi? Коли б вона хотiла писати iсторiю свого життя, то яка ж була би то сумна й одностайна повiсть! Її життя - то лише те, що вона перечула! Чи це може бути iнтересне? Або то, що вона стiльки тужила, або стiльки передумала! То не належить до офiцiальної iсторiї жiнки i не мало би жодної вартостi. Пiд "iсторiєю жiнки" для "широкої публiки" розумiється щось зовсiм iнше... Однак вона була собi сама винна, що в неї не було такої iсторiї. Вона ворохобилася, не хотiла в ожиданнi буденного щастя отупiти, бажала осягати щось бiльше, як звичайнi цiлi, i попала в якiсь конфлiкти. Чи видобудеться з них i побiдить те, що старається неустанно мутити спокiй її душi i гамувати її в її намiрах? За все те, т. є., що не ступає дорогою буденщини, покутує вона. Вона покутує радо, з якимсь вдоволенням, з гордiстю. Нестерпиме було лиш те, що вона чулася з всiм тим самотня, i що то почуття самотностi гризло її, куди б i не повернулася. Щоправда, тому було винно почасти i її становище в суспiльностi, воно паралiзувало її вартiсть. Не раз уявляла собi, що розмовляє з людьми, котрих знала лише з опису i про котрих чувала, що вiдзначалися або поважною умовою працею, або якими-небудь iншими спосiбностями. Iншим разом знов переживала в уявi сцени, в котрих вiдогравала якусь роль, що в нiй терпiла несказанно. Думала так живо, вiдчувала так сильно, що аж плакала. Чому чулася вона такою самотньою? Чому боялася зрадити щось з своїх думок i почувань? Але нi! Вона не боїться. Вона вискаже все пером i аж тодi стане їй легше, але чи її народ дасть їй право промовляти до його, чи вона спосiбна до того?.. Надворi лютилася завiрюха так, що заслонювала всякни вид. Вiтер бив снiгом о шиби, розносив його цiлими масами, вив за углом хати i в коминi. Ах, коли б вона умiла музику, напр., вмiла грати на фортеп'янi, або коли б хоч мала фортеп'яно у себе. Вона викликувала би поодинокi тони i вслухувалася би в них. Вона прислухувалася би їм ще й тодi, коли б вони, розплинувшись уже в завмираючий звук, iснували б лиш в пам'ятi. Тодi не була би її душа така самотня... За нiчим їй не жаль, лиш за тим, що її не вчили музики. О, яка сила чуття пiшла би в неї в тони! Нi, вся її сила виллялася б в них, i вона чулася б щасливою, її гру назвали б, може, пориваючою, а тим часом її думки пригноблювали мов недуга! Якби тепер Орядин прийшов, саме тепер в ту завiрюху, як би вона радувалась! Впрочiм, це не була правда, що вiн жениться з тою "з плечима". Вона не бачила їх бiльше разом, а одна з її знайомих оповiдала їй, що вiн кепкує собi "з тої" i що вона йому цiлком байдужа. Перед кимсь там мав навiть сказати, що старий мусить розум своєї доньки добре маєтком наштукувати[139], бо вона своїми "приватними чеснотами" не прив'яже нiкого, i що в неї виплеканi лиш панськi примхи. Може бути, розповiдала, що то вона залюбилася в нiм, але вiн в нiй ледве. Впрочiм, що йому шкодить бувати в такiм елегантнiм домi? Вона не вiрить, щоб вiн з нею женився; вiн займе нинi-завтра независиме становище i поведе до шлюбу яку доньку своєї нацiї... Отже, її комбiнацiї були фальшивi, i вона засуджувала його несправедливо; вона може з ним знов говорити. Вона й не бажає вiд його чого iншого, вiн їй байдужий. Нехай любить, кого хоче, нехай ним другi кермують, але прийти до неї i побалакати з нею може вiн. Чому вона має проводити життя так безкровно? Її обгорнула майже нетерпелива туга за ним. "Коби прийшов, коби прийшов!" - така думка вчепилася її i дзвенiла в її душi. Читати або писати вона нинi не може. Все те не вдоволяло би її нинi; таке заняття заспокiйне, заслабе; вона вiдчуває нараз всю мертвоту такого заняття, його безпомiчнiсть i немiч супроти такого настрою, в якiм находилася саме нинi. Вона надто занепокоєна; її душа перенята якимсь передчуттям, i вона просто мучиться... Немов утомлена, опускається в кiнцi на фотель, опирає голову недбало о його поруччя i слухає. Раз як лютує метiль, раз як тикає годинник, а знов як недалеко її нiг вiддихає спляча Дiана. Приглядається напiвзамкненими очима цвiтам i їх листю; силується пiдхопити, як ростуть. То знов думає над бог зна чим... В сiнях створилися голосно дверi i почулися скорi кроки. Вона прокидається немов зелектризована, її серце зворушується болiсним передчуттям i стукає несамовито. З затаєним вiддихом розбирає вона той хiд; нi, тепер вже впiзнає його з певнiстю. Пiднявшись блискавицею, йде до дверей i отвирає їх. - Орядин! - Це я! - Ах, я знала, що це ви! Вона цiлком зворушена. Вона хотiла би, щоб вiн вiдразу скинув бурнус[140], отряс його з снiгу, щоб усiв i говорив. Утихомирює Дiану, що збудилася i гаркотить, стрiпує йому з шапки снiг i вдихує радо свiжий воздух, що вiн його внiс з собою в кiмнату. Вона говорить i смiється. Говорить раз по раз, що вона знала, що вiн прибуде. Опiсля просить усiсти. Тут! Або нi, тут, може: тут вигiднiше, лiпше. Або там на крiслi, в котрiм саме тепер вона сидiла. Там паде на ноги свiтло полум'я з коминка, в котрiм горить огонь. Вкiнцi сидять уже обоє. Вона обняла бiлими руками колiна i дивиться на його своїми великими блискучими очима дожидаючи, її незвичайне оживлення впливає на його стiсняюче, i вiн вiдгортає раз по раз нервово з чола волосся. Опiсля усмiхається. I що ж вона поробляла? Вона смiється. Вона аж мучилася в тiй самотi. Думала вже кинутися у метiль i йти куди-небудь. Вiдтак числила вiддихи сплячої Дiани; потiм думала про бога, чи властиво про Iсуса Христа, i що це на її думку зовсiм не мудро вважати себе великим, тому що не вiриться. Що Фламмарiон викликав раз давно в нiй чуднi iдеї, котрi її вдоволяють в квестiї[141] релiгiйнiй, i що вiн мусить бути благородний чоловiк. Потiм смiялася знов. Це все неiнтересне; нехай вiн щось оповiдає. Це вiн дуже гарно зробив, що вiдвiдав її саме нинi; це просто добрий учинок; вона нинi так чудно настроєна, особливо з полудня, прикрi чуття просто давили її. Її нервовiсть, повна ожидання, виводить його з рiвноваги, i вiн, придивляючись їй, як говорить, мiшається сам, здається, йому недостає вiдваги говорити. Вкiнцi оповiдає, що був в її батькiвщинi, що вiдвiдав i її кревних, привiз їй листи i поздоровлення вiд панни Марiї i вiд тiтки. Катя вже цiлком доросла панна, котра, мабуть, скоро вiддасться. Все осталося там по-старому, гори, котрi вона так любила, мiсто, люди... лиш вуйко по-старiвся замiтно. Впрочiм, вiн казав її, "одиноке дитя одинокої його сестри", поздоровити i переказати, що її фотографiя висить над його лiжком, та що вiн її так завсiгди любив, у тiм високiм ковнiрi Стюарт i з спущеними косами; вiн її не забуває i навiть вибирається вiдвiдати. Зоня за кiлька недiль вiнчається з своїм давнiм поклонником, з колишнiм правником... чи Наталка собi пригадує? Вiн спiвав заєдно з нею дуети прегарним баритоном... О, вона пригадує собi. Вiн оповiдав, а вона перебивала йому питаннями, двома-трьома нараз. Спогади з рiдних сторiн вiдсвiжилися в нiй так сильно, що вона мов бачила все перед собою... Дiм, в котрiм виросла, кiмнату, в котрiй мешкала разом з бабунею. Дiм Маєвського з височенними старинними смереками перед ганком, його "панський" плеканий город з бiлими штахетами. А вiдтак їх город, де до алеях вона не раз бiгала, мов стрiла, а дiти ловили її, одного разу навiть i вiн. Тодi зачепилося її довге волосся за якийсь корч, i вiн спiймав її. Ах, вона смiялася тодi так сердечно, а всi дiти разом з нею; а в його аж очi горiли з якоїсь шаленої утiхи... У всiх тих спогадах, що минали попри її душу образами, виринали прегарнi гори буковинськi, улюбленi її поодинокi скали й яри... Все те було таки дуже гарне. А тепер? Тепер дiлив її вiд того лиш час. - Все те було таки дуже гарне! - вiдозвалася вона нараз вголос i споглянула на його. - Що таке? - Все те, що було; минувшiсть. Чи не так? - Для мене вона мертва. - А для мене нi! - Це звичайно так у жiнок. - Що? - Ну, жiнки кохаються звичайно в минувшостi. - А мужчини нi? - Взагалi нi. В мужчин переважно будучнiсть на оцi. - Отже, й у вас так? - Чому би i в мене не мало так бути? - Давнiше були в вас iншi думки. Вiн смiявся. - Давнiше! - Ви переконували мене, що не вiрите в нiяку будучнiсть. - Я був огiрчений; я був хлопцем. Хто би, впрочiм, розбирав такi слова! Вона дивилася зчудована на його. - А я думала... - Ви думали! Я сам думав тодi, - казав вiн, усмiхаючись, - значить: в тiй хвилинi думав, коли говорив це. Однак, боже мiй, час iз своїми проявами не минає попри чоловiка безслiдно. Його пориває могуча струя життя з собою, i кождий рiк, ба кожда днина вiдоб'є на нiм своє п'ятно i вiн змiняється несвiдомо. На властиву квiнтесенцiю життя приходить чоловiк аж з часом. Впрочiм, я мав тодi почасти й слушнiсть. Будучнiсть - то як блудне свiтло. Вона спиняє уживати краси життя, вона - то старiсть. В погонi за нею роздроблюємо сили i ледве добачуємо те, що нам подає теперiшнiсть. - Це правда, - вiдповiла вона задумчиво. - Iде головно о те, як властиво чоловiк заховується супроти життя. - Так вiд того залежить чимало. Я пересвiдчився, що ще наймудрiше заховуватися пасивно i дбати передусiм о себе. Її очi замиготiли. - Значить, не бажати нiчого, не давати нiчого, бути недвижним, мов та багниста вода? - промовила з перелетним усмiхом. Вiн спаленiв. - Чому не бажати i не давати нiчого? Я не думав так. Я думав, що все має свiй час i наступає само собою. Прискорювати якi-небудь подiї або об'яви - то нерозумно, i нема нiчого поганiшого i шкiдливiшого над передвчаснi твори. Вони пригадують калiцтва. Моя фiлософiя дише мужицтвом, - додав опiсля глумливо, - не правда? - Мужицтвом? О, нi - але малодушнiстю! - вiдповiла сумно. - Ждати! Боже мiй, все, все лиш ждати! - Цi слова вимовила з якоюсь гiркою розпукою. - Але ж ви чуднi! - Ждати! - перебила вона йому нетерпеливо i мов слiдила чимраз далi за якоюсь думкою. - I чому? Ах, ми така низькодумаюча маса, що не вмiє одушевлятися! Чи я не казала вже раз цього? Сотворити щось таке, що поривало би! Та маса з самого ожидання i невiльничої податливостi запала в нидiння. Чому в нас так мало гордостi i вiдпорної сили, так мало наклону до величчя, так мало поривiв до могучостi? Чому, чому воно так? - Не судiть заскоро, - вiдповiв вiн живо, - тих, що в них не вiдзивається ще кров будучностi. То не є ще нiяка сила i нiякий поступ! - Я засуджую тих, що можуть бiльше зробити, як дбати про буденнi цiлi, або що служать лиш партiям. Чому не служити в спосiб гарний своїй вiтчизнi або хоч свому талантовi? Але ми - нi! - повторила ще раз гiрко, - ми не гордi, ми наймити з природи i вмiємо лиш жалiтися! Ненавиджу тих, що лиш проливають сльози, як i тих, що не мають в собi тепла! - Я також; але я маю в собi тепло. Вона усмiхнулася, а вiдтак задивилася на свої бiлi тонкi руки. - I тому, що я тут у вас, треба i вам дiзнатись про це тепло. Це мало дзвенiти жартiвливо, однак його лице змiнило нараз свiй вигляд, i вiн усмiхнувся нервово-вимушеним смiхом. Вона дивилася на його допитливо, майже неспокiйно, але не обiзвалася. - Це, бачите, в тiм рiч, що я заручився... Мовчанка. Її лице побiлiло i мов задеревiло, а уста стратили м'яку рухливiсть. - Так? I знов мовчанка, а опiсля знов: - Так! - Вiн вимовляє це змiненим нараз, майже поганим голосом, а погляд у його несмiливий, здичiлий. - З донькою мого шефа, адвоката Мiллера. Знаєте, вона зветься Ванда. - Ванда? - Так. Адже ви її знаєте! - Я не знаю... так... з виду! I вона не має бiльше що казати. Не має зовсiм нiчого i не знає нiчого. Вiн блiдий мов крейда, глядить на неї, як вона пересовує скоро перстенi на пальцях, глядить на її довгi вiї i як вона мовчить. I нiби що ж там такого сталося, що не обзивається; нехай би лиш одним слiвцем!.. Але куди вже їй до бесiди! Просто занiмiла. Що за страшенно дурна, упокоряюча хвилина! I вона мовчить якось дивно. В нiй тремтить наглядно життя, сказав би-сь, i в найменшiм пальчику нерви напруженi до крайностi, i з цiлої її iстоти рветься щось на волю, але уста мов пораженi... В яке огидне положення залiз вiн - ух! Перед ним лежала книжка, поезiї Гейне. Ухопивши книжку, ухопив її без думки, i його очi спинилися на першiм стишку: Teurer Freund! Was soll es nutzen, Stets das alte Lied zu leirn? Willst du ewig brutend sitzen Auf den alten Liebeseiern? Ach! Das ist ein ewig Gattern, Aus den Schalen kriechen Kuchlein, Und sie piepsen und sie flattern, Und du sperrst sie in ein Buchlein.[142] _ Вiн верг книжку вiд себе i мов ожив в тiй хвилинi. На його находить щось, щось давнє, добре знайоме, щось, чого вiн не розбирав нiколи. Не яка думка, спомин, це щось зовсiм iнше. Це щось сильне, зухвале, горде, упряме, що перемагало його не раз при стрiчi з нею i чому пiддавався завсiгди. I на його устах з'явився нараз глумливий усмiх. Вiн звертає голову в ту сторону кiмнати, де Дiана розтяглася знов до спання, i говорить голосом, мовби нiчого не сталося: - Дiано, ти гарна звiрюко, ходи сюди! Саме в тiй хвилi пiдвела i Наталка голову, її погляд величний, палаючий i острий заразом. - Ви її любите? - спитала. - Ах, адже вона прегарна собака! - Нi, я думаю про вашу суджену... Вiн звертається блискавицею до неї, i по його лицi розливається гарячий рум'янець. Опiсля викривляє з погордою уста i мовить з притиском: - Розумiється, що люблю її. I вiн ненавидить її вже, i за то одно питання. Що за шалена, безлична вiдвага, питати його о це! Вiн вiдчув, що мiж ним i нею вступило щось, щось важке, погане. Вiн спотикається на тiм, i воно корить його i обурює проти неї, обурює страшенно. Воно сунеться на його, обхоплює його; вiн обтрясся би з того, затоптав би це! Воно гидке, нестерпиме i в його умi приймає вид пересвiдчення, що вона має право ставити йому таке питання i що це питання доторкається сотень струн в його душi, i всi вони вiдзиваються негармонiйними, прошибаючими звуками. Вiн ненавидить її. Ненавидить все, що йому здавалося на нiй лiпше i тонше; ненавидить, бо вiдчуває, що в неї є "раса" i що їх дiлить степiнь чистоти. - За чотири недiлi вiдбудеться наше вiнчання, - говорив далi з огидною пихою. - Я й їздив тому в рiднi сторони, щоби полагодити там деякi справи. - А панна Марiя? - Що ж? - Вона переселиться до вас? Вiн зачудувався: - Чому до мене? - Отже, нi? - Я не бачу найменшої причини до того... - Я думала, бо ви обiцювали їй те так часто. Вiн засмiявся насилу. - Це була романтика. Слава богу, я її вже позбувся. - Ви вже стiльки позбулися!.. - Вона каже це якось мимоходом, байдуже, все ж таки з якимось незамiтним, роздразнюючим усмiхом. Вiн скипiв. Вона корить його i б'є в самi найвразливiшi мiсця. Вона його знає, його, котрого деiнде цiнять так високо... Однак хто вона така, тота зарозумiла креатура[143]? Чим вона вища вiд його, що так кидає йому погордою в очi? - Я вже не одного позбувся, - промовив вiн, - але ви помиляєтеся, думаючи, що в мене не осталося ще доволi сили. - Ви справдi спосiбнi... I з якою iнтонацiєю вимовляла знов тi слова, чи не iронiчно? В нiм збурилося все нутро. Вiн пiднiсся з свого мiсця. Обоє глядiли на себе палаючими очима. - Чого ви властиво вiд мене хочете? - спитав вiн. - Чого ж би я могла вiд вас хотiти? - Чому зневажаєте мене? - Хiба я зневажаю? Вiн трохи не казиться вiд сих слiв. - Я вiдчуваю, що я у ваших очах упав, або нi, гiрше ще. Я у ваших очах безчесний i зрадник. Я у ваших очах чоловiк, що запродує i других; на вашу думку, я, певно, i негiдний носити iм'я "муж"! Що ви собi властиво думаєте? Вона мовчала i не рушалася з мiсця. Стояла оперта спиною до стiни, змiнена, i пiдвела лише трохи вище голову, щоб її також опiсля сперти до стiни. - Що ви собi думаєте? Питаюся ще раз! - Тепер я думаю, що найкращою iлюзiєю в моїм життi були ви для мене. Вiн витрiщив очi на неї. - Що? Iлюзiєю? Дякую! - Iлюзiєю, котру я, впрочiм, боготворила. Тепер менi жаль. Вiн усмiхнувся цинiчно. - Страшно жаль. - Вона говорила, усмiхаючись слабо, а її великi очi блукали безцiльно понад його голову. - Не думайте, що я жалую за любов'ю, котрою я вас колись любила. Я навiть переконана, що вас не любив нiхто так, як я, i, може, й не буде так любити. - I пiд час тих слiв покрила смертельна блiдiсть її лице. - Менi лиш жаль, що ви мене не розумiли! З хвилини, в котрiй ми перший раз розсталися, почали ви мене не розумiти. Другий раз ви мене вже не розумiли. - Другий раз я благав вас iти зо мною! - боронився вiн. - А ви вiдопхнули мене вiд себе. Я був вам замаловажний. Ваша шалена гордiсть i хороблива уява бажала собi бог знає чого; тим часом я був лиш звичайний чоловiк i хотiв дiлити з вами свою долю, чи як ви то там назвали: буденне щастя. - Правда, - вiдповiла вона, - я не хотiла подати вам руки до такого щастя, бо я вiрила в вас, т. є., уявляла собi, що ви мусите розвинутися в кращу, сильнiшу iстоту; в таку, до котрої i я, i другi могли би молитися. Я чула вже тодi, що без того не змогла би бути для вас тим, чим я хотiла в глибинi душi своєї статися вам. Чи я бажала чогось справдi неприродного? В моїх очах чоловiк щось дiйсно божеське, хоч - як ви раз казали - вiн має своє корiння в землi. Вiн може розвинутися в прегарний цвiт, але до того треба волi, треба борби i вiдречення! Вiдмовивши вам, я не хотiла, щоб ви пiшли i стали вперед "великим паном". О нi! Я бажала лиш, щоб ви стали морально свобiдним мужчиною, а не наймитом своїх страстей. Я хотiла перед вами коритися без краски на лицi. Того хотiла я. Та тут я, мабуть, помилилася. Ми не порозумiлися. Ви казали менi, що в мене нема змислу для дiйсного життя; впрочiм (вона усмiхнулася гiрко), може й нема! - Навiть посада компаньйонки була вам милiша, нiж замужнє життя зi мною! - говорив вiн тремтячим, зворушеним голосом. - Я бажала закоштувати хлiба, заробленого власними руками! - вiдповiла вона. - Я хотiла пiзнати, що то таке свобiдна воля. Я не жалую того, хоч я не була би пiшла, якби жила моя мати або отець; але я й не пiшла з бути, ви це знаєте. Менi показали дверi, тому що я не хотiла вiддаватися за Лордена, - чи, може, було менi пiддатися? Ах, Орядин, я не боюся голоду i холоду, бо я не боюся i смертi, Впрочiм, я чула в собi силу i тому пiшла; чи то було неправе? - Ви вимагаєте вiд чоловiка забагато! - сказав вiн - Не звертаєте уваги на вплив його обставин; в тiм ви помиляєтеся... i тому... - Я, Орядин, я? - перебила вона йому i розсмiялася. - О, я вiрю у вплив обставин, в те, що вони формують нашi думки i сили, але я вiрю i в те, що в чоловiцi суть i вiдмiннi черти, котрi опираються обставинам i опановують їх. Вас мала я за такого чоловiка, що не пiдпадає буденним прикметам, що бореться з убiйчими, пригнетаючими обставинами доти, доки не стануть пiдвладними йому! - i в тiм я помилилася! - А коли вiн мовчав, говорила вона далi: - Скажiть, як менi жити в теперiшнiх обставинах, щоб моє життя стало подiбне до життя вдоволених, або нi, - закинула живiше, - скажiть менi радше, яку роль надали ви українкам або й менi, напр., нинi, заявляючи менi свої заручини з полькою? - Роль вам? - промовив вiн, зчудований. - Так; на вашiй українськiй шахiвницi... Хвилину дивився вiн безмовно на Наталку. Опiсля заграв якийсь лихий усмiх на його устах i, шукаючи очима за шапкою, обiзвався: - А, так! Тепер розумiю; та що менi багато говорити? Цим разом, т. є. тут, я невинний. Ви вибрали собi самi роль на тiй шахiвницi. Менi остається хiба пригадати вам високе значення цеї ролi; а то - ваше змагання до "полудня людськостi, до вищого чоловiка". Вона дивилася на його своїми великими очима, що на її блiдiм лицi тепер аж горiли, - i неначе линула думками дальше, як вiн бажав... - Отже, це моя провина! - промовила гiрко. - Це тота недуга, задля котрої прийшлося менi стiльки терпiти, проклiн, що споганив менi вже життя дома i пiгнав мiж чужi люди! Гаразд! - додала з якоюсь веселою гордiстю. - Я буду її наслiдки зносити. Бувши дитиною, я бажала летiти через море в полудневi краї, котрих красу уявляла собi моя фантазiя в тисячних барвах. А вирiсши, я бажала, щоб ми стали iнтелiгентним народом, свобiдним, непоборимим в своїй моральнiй силi, щоб дiйшли також до "полудня". Розумiється, кожда i кожда одиниця (думала я собi) мусила би сталити свої сили, перемагати i себе, щоби розумiти життя пануюче, i бридилася прикметами невiльничими. Об тiм марила я часто. Це була i є ще моя хиба. Коли моя уява сягала поза границi можливостi, то в тiм, може, не її вина, то судiть мене, Орядин, судiть i ви! Ви знаєте цiле моє життя! - Сказавши це, затяла зуби, бо її давило щось в горлi, мов корч. Але вiн не мiг її судити. Вiн не мiг опертися цiлком впливовi її пориваючої iстоти, впливовi її слiв, що вона його так дуже любила. Такого зiзнання не надiявся вiн нiколи. Вiн думав, що вона закутається в уражену гордiсть i що цiла сцена вiдбудеться холодно кiлькома словами, гратуляцiєю, i вiн зiрве всi тотi неяснi вiдносини, що накладали на його якiсь обов'язки i тяжiли на нiм не раз так дуже. Чому? Вiн сам не знав. Тим часом вiн зворушився сам, переконуючись, що вона йому не байдужа, що не була йому такою, хоч як вмовляв в себе часто, що не обходить його нiчо i що не любить її. Але що ж! Вiн мусить з нею зiрвати. Це було би нерозумно дати запанувати одному чуттю над цiлою своєю будучнiстю i то саме тепер, коли все склалося для нього так легким способом i так гарно. Тамта любила його, мала прегарний маєток i була така сама добра людина, як ця, хоч оця приковувала його якоюсь чудною силою до себе. Та ба! Вiн не хоче бiльше бавитися чуттями, вона йому ще недавно завдала доволi горя i прикростей з тою шаленою румункою, а тепер починати знов наново? Вiн буде щасливий i з тамтою, хоч i не любить її; вiн переконався, що щастя становить щось iнше, як сама любов, тому - вперед! Вiн станув перед нею, гарний, високий, на вид спокiйний i простяг до неї руку. - Я зворушив вас, - сказав непевним голосом, - хоч i не бажав того нiколи, я не є ваш ворог, я переконаний, що в таких людей, як ви, є доволi сили, щоб знести кожду страту в життi i кождий удар, хоч би i найтяжчий. Вона кинула на його гордим, недовiрчивим поглядом, i її чоло захмарилося. - Найтяжчi страти в життi переболiла я вже; а то страту родичiв i бабунi. Те, що наступило потiм, або що може ще наступити, не в силi завдати менi бiльше горя, як завдало це. Впрочiм... дякую вам за вашу гостину i за всi новинки i - гратулюю вам! Вiн склонився низько, аж надто низько - i пiшов. Така сама тишина, як перше. Вона оперлася одним колiном до софи, а руками заслонене лице втиснула у подушки. Так, це правда, що потонув i пропав! Вона не думає над нiчим ясно; їй здається так, мовби хто прийшов i ударив її по головi довбнею, а вона, хоч заголомшена, вiдчуває цей удар. Але нi, їй властиво не так здається. В нiй збудилося прецiнь стiльки голосiв, зовсiм так, мовби в її серцi ожив рiй бджiл; шукав виходу i не мiг його найти, а вона або удавиться, або оглухне... Вона вмовляє в себе, що все те перемине, силується згiрдливо усмiхнутися i вiд часу до часу шептають її уста майже несвiдомо: "Марко! Марко!" Її мучить жадоба виконати щось подiбне того, як сiсти на дикого коня i пустити йому свобiдно поводи, щоб помчався скаженим летом i затоптав всi тi пiдлi, самолюбнi, брехливi креатури, собак тих! Або кинутися в човен в бурливi хвилi... i реготатися! Або, може, ще iнше? Може. Може, потонути душею в тони i виграти то, що її так страшно давить? Так, виграти, однак не лиш для себе! Для всiх, що мають серце i слух... Та ба! Грати!.. Так оперта лежить вона довго... Вiдтак проходжується по кiмнатi. Принесенi ним листи впадають їй аж по довгiм часi в очi. Вона сягає вперед за листом вiд тiтки. Майже не розумiє, що читає, i лише при кiнцi писанi слова вражають її. "Ти думаєш над бог знає чим, Наталко, а не застановишся над тим, що твої роки не стоять. Леночка майже цiлий рiк молодша вiд тебе, а має вже двi донечки, а третє в дорозi..." Вона кинула вiд себе лист, немов в її руках опинилося щось гидке, i вхопила за другим письмом вiд панни Марiї. "Я така вдоволена, - писала вона мiж iншим, - що з Василем склалося все так щасливо. Бог добрий, допомiг йому до доброї волi. Я боялася за його, тепер сповiдаюся перед вами одверто. Вiн пристрасний i змiнчивий характер, хоч у його серце золоте i чувство глибоке, а розум острий. I Маєвський з нього вдоволений. Каже, що перший мудрий учинок Василя - то цей, що жениться так пишно, i тому простить йому всi його прочi "дурницi". Зоня гомонить на його, як звичайно, i каже, що вона була би волiла, щоб вiн женився з ким iншим i не шукав передусiм маєтку. Але вона все така, як була давнiше. Я лиш не розумiю, чому ваша тiтка i вуйко приняли так дивно звiстку про його заручини. З тiтки менi не дивно: вона має претензiї до кождого молодого чоловiка i засуджує кождого безоглядно, що не звертає уваги на її доньку; але ваш вуйко, Наталко, той спокiйний, добрий чоловiк, вiн засмiявся так злобно на вiстку про заручини Василя, що я того смiху й до смертi не забуду. А вiдтак вийшов з кiмнати, мовби не хотiв про його й чути. Я розповiла те все Василевi, бiльше жартом, а вiн просто казився з лютостi. "Це мiщанська вузькогляднiсть! - казав. - Але, слава богу, що в мене сумлiння сильне i що я не трус. З часом поклоняться менi всi, побiда буде по моїй сторонi. Я вже не той сфанатизований дурак, який був давнiше! Я європеєць!.." I т. д. Кiмната освiчена слабо. Вона лежить зморена, i її гарнi бiлi руки звисають сплетенi безсильно понад край отомани i вiдбиваються блiдо вiд темного її тла. В її душi запанувала якась пiтьма, здавалося, що одна з її найзвучнiших струн урвалася. - Хто винен, хто винен? - шевелять її уста i вона передумує все наново ту думку, що в нiм любила свiй народ, рiдну пiсню свою, котрої частина потонула з ним в якусь бездонну глибiнь безповоротно, i одним голосом стало знов менше... Хто винен? _ XVII Чотири недiлi