пiзнiше вийшла вона з дому, щоби побачити його вiнчання. "Де люди любляться, там мусить той коритися, що найбiльше любить", - писав десь раз данець Якобсен. А що вона любила бiльше, то черга коритися припадала на неї. На судженiй Василя мусить щось бути, коли вiн жениться з нею; вона має прегарно Лiста грати. Надворi погiдно, тепло. В неї є охота погуляти на свiжiм воздусi i аж потiм пiти в костьол. Вона звертається в мiсто i йде головною, ясно освiтленою вулицею. Перед нею, за нею тиснуться люди. Вона йде скоро, майже без плану. В її душi хмарно, i вона потребує тепла i простору... По проходi зайшла в латинський костьол. Тут мало вiдбуватися його вiнчання. Вступивши сюди, вона змiнилася до глибини душi. Її напало страшне зворушення i якась пропасниця. Костьол був багато освiтлений, набитий видцями i повний голосного шепоту. Якась дивна, а як їй здавалося, гнiтюча атмосфера наповняла його. Головний престол, а радше великий образ розп'ятого Христа на престолi, здавався немов свiтлом облитий; а мiська iнтелiгенцiя i велика маса знайомих молодої обступила його зовсiм. Всi бажали молодим людям глядiти прямо в обличчя. Вона всунулася також близько престола i сховалася за якусь старшу даму, що вичублена, мов молоде дiвча, перешiптувалася без перерви з своєю сусiдкою. Чувство гарячого сорому обгорнуло її, що й вона находилася тут, i вона ховалася за цiкавi дами, щоб її нiхто не замiтив, їй здавалося, що всi мусили вiдчути, що й вона тут, i вiдгадати причину її приходу. Бо що ж пригнало її сюди? Ах, просто смiх бере!.. В послiднiм часi вона майже числила години до сьогоднiшнього вечора, ну - i дiждалася вкiнцi його! Ах, вона була би сама з себе реготалася, що всi кругом неї обглядалися би за нею. I чи не варто було заглянути їй в лице? Чи такий кiнець не був iнтересний? Вона схилила голову боязко за спину дами, що перед нею стояла, i майже не важилася дивитися на зiбраних. Вони ждали в цiкавiй нетерпеливостi, заглядаючи раз по раз до входових дверей. Скiлько то їх було, жiнок i мужчин! Завсiгди суть це лиш жiнки й мужчини! А як блiдо й втомлено i скорбно виглядали лиця декотрих жiнок! Майже всi вони, - думала вона, - стояли також раз тут, складали присяги "вiрностi" i здобули собi тим "iсторiю". Тепер стоять i ждуть. Чого ждуть? Що ж хотять вони бачити? Чи це якась новина для них? Коли б їх всiх iсторiю злучив докупи, то вийшло би одно i те саме. Вона уложила би життя кождої в музику. Напр., в сонати, в етюди без закiнчень, в прелюдiї... а її iсторiя? Ба! З нею малася рiч iнакше. В неї не було iсторiї, бо в неї не було фактiв, i тому вийшла би хiба якась химерна фантазiя, котрої не вмiв би навiть кождий грач вiдограти, хiба яка вибаглива або розстроєна душа... I їй дiється так, мовби над її жiночою гiднiстю глузували й знущалися, мовби доля кпила собi з неї, бо хто ж така вона? Або то, що пригнало її нинi сюди... "Де люди любляться, там мусить той коритися, котрий найбiльше любить", - вiдозвалося в її душi, мов у вiдповiдь, i вона усмiхнулася гордим, гiрким усмiхом. Це була хоч розрада, якої не стрiчається щодня. Внутрi костьолу настав рух i - "Вони йдуть! вони йдуть!", пронеслося з уст до уст. Зимнi дрожi пробiгають її тiлом, i вона чує, як їй вiдступає вся кров з лиця, але нараз почуває в собi i чудну силу i з супокоєм, їй самiй незрозумiлим, вступає в перший ряд видцiв коло престолу. Вони дiйсно надходили. Довга шовкова сукня молодої шелестить остро по камiнних плитах, - знати, що вони зближаються. Все здержує вiддих, щоб приглянутися всьому докладно i не втратити з очей i найнезначнiшої дрiбницi. Вкiнцi вони вже тут i станули перед престолом. Боже, що за поважна хвилина! Довкола тихо. Священик прилагоджується до вiнчання, звертається по щось до престолу. Гарне лице молодого якесь сумне i неспокiйне, а вона виглядає щасливо. Вона велика. Спина в неї довга, заокруглена. В цiлостi робить враження темно-понсової рожi, буйної краси, котра в гарячих, сонячних хвилинах здається просто жаркою... Її великi чорнi очi немов пожирають усе, на що впадуть, i сiяють якимсь дивним, холодним блиском. Але вона гарна. А вiн? Йому чогось прикро, чується не своїм, майже пригнетеним. Чи тут нема нiкого з його людей, когось такого, хто би хоч через оцю хвилину був з ним, як одна душа i одна думка, мiж всiма тими гостями i її кревними? Вiн такий чужий! А оця, з котрою має проживати цiлий свiй вiк i котру вiн властиво так мало знає, здається йому також такою чужою! Вiн просив своїх товаришiв i деякi прирекли явитися до "церемонiї", але, мабуть, жоден з них не додержав слова i не явився. Ну, вiн їм цього не забуде, це запогано, i вiн обглядається з болiсно зморщеним чолом, чи не побачить кого, i нараз - затремтiв. Вона! Вона тут, прийшла! Нiколи в життi не злякався вiн так дуже, як в цiй хвилинi, але й нiколи не вiдчув удруге такого жалю, як тепер. Його серце прошиб бiль. "Вона, вона, вона!" - спiвало в нiм, i вiн дивився на неї, мов безтямки, i, мабуть, не забуде її вигляду й до смертi. Широко створенi, немов нерухомi очi на його! О боже! Так дивилася вона за ним того вечора, коли розставалися перший раз, коли вiн їй говорив, що вона його царiвна i що вiн по неї прийде... I вiн нараз усе забув. Все, що мiж ними зайшло, що їх розвело, i знав лиш те одно, що любив її, її одну на свiтi i що втратив її навiки... i чи лиш її саму? Його лице покрилося смертельною блiдiстю. Чи вiн такий пiдлий? Нi, вiн добрий, вiн чує, що добрий i що ним заволодiла лиш якась могутня погана сила, котрiй не хотiв опиратися, i тепер тоне... А її очi, здавалося, що говорили: "Я тут, свiдок твоїх здобуткiв. Нехай живе мужська честь i мужське дiло!" А вiдтак чи не усмiхнулася вона? Нi, це не був усмiх, це був плач роздертої душi, що виступав у неї так, цей усмiх розумiє вiн в тiй хвилинi так добре! О, вiн розумiв її завсiгди! Вона виступила з ряду видцiв i вийшла з костьолу... Йому дiється так, якби на його душу залягла тiнь i затемнила все, що зложилося для його так "гарно й сонячно"! Через хвилину вiн немов обезсилений, немов западається в себе i майже не може вдержатися спокiйно, щоб не звернути на себе глибшої уваги; але за хвильку звертається до його священик, i вiн мусить над собою запанувати. Свiжий, холодний воздух вдарив її в лице, коли вийшла з костьолу. Вона немов вiдродилася наново, вiддихує глибоко. Так! Тепер вона свобiдна. Позбулася того, що пригнетало її i заморочувало її душу. Вона то зсунула з себе i оставила йому; а вiн буде то носити до кiнця свого життя.... Як же видивився там на неї, мовби побачив її вперше в життi! Правда, вона стала йому цiлком чужа, так само, як i вiн не був для неї вже тим колишнiм Василем з бунтiвничою душею i iдеально гарними думками, за котрим з жалю раз мало що не збожеволiла! Тепер - за два-три роки перестануть себе й знати. Так буває звичайно. Тепер стане йому полька тим "морем", в котрого золотих хвилях буде купати свою душу, спрагнену "любовi". Гай, гай; як все гарно склалося! Вона була би то говорила цiлому свiтовi, щоби добре чули всi i добре все затямили. Нею запанувала якась дика веселiсть, i вона чулася сильною, мов львиця. Вiдтак задержалася на хвилинку i задумалася: куди тепер? Усмiхалася. Однаково куди; куди-небудь. Її не ожидав нiхто. Могла йти i йти, доки би з утоми не повалилася; то не викликало би в нiчиїм серцi жалю. Вона йде скоро, мовби хотiла утекти перед тим, що перед хвилиною пережила, мовби воно йшло крок в крок з нею, гуляло кругом неї. Вона з своїм гладким, шелестячим, довгим шлейфом, з великими пожираючими очима, а вiн з лжею на устах i на чолi... Гай, гай! Як все гарно склалося! "Я не нещаслива, - силується втихомирити себе щокрок i пiдносить гордо блiде лице. - Я лиш сама. I що ж на тiм? Слово "нещастя" придумав якийсь безсильний чоловiк, воно принялося i находить вiдгомiн. Чи ослабати їй для того?" Всюди кругом неї клекотить життя, розлягається безладний гамiр людської товпи, розмови, смiх i дзвiнки. Елегантнi сани мчаться блискавкою дорогою повз неї, багато пар, побравшись попiд руки, горнеться тiсно одно до другого i йде, весело балакаючи... Куди йде вона? Адже вона не хотiла до нiкого йти, майже не мала нiкого, бо саме тепер не було жодної з її товаришок в мiстi. Малярка вiд'їхала до В., а Оксана, помирившись з чоловiком, виїхала з ним. Одного дня прийшла до неї зворушена, з чудним блиском в очах i оповiла їй, що вiн приїхав по неї i що обоє помирилися. "I так я йду, Наталко, - говорила з якимсь напiвнасмiшливим, напiврозпучливим усмiхом. - Вiн каже, що я йому потрiбна до життя, мов воздух, i я рiшилася стати йому тим воздухом. Чи вже не розстанемось бiльше? Бог знає, може, нi. Вiн казав, що не пустить мене нiколи вiд себе i нехай уже раз зрозумiю, що вiн любить мене на свiй спосiб! Буду старатися привикати до того "способу", хочу, щоби щастя усмiхнулося до мене ще раз так, як в перших днях нашого подружжя. Ах, Наталко, люблю його шалено..." - I виїхала. А тепер вона не має тут майже нiкого. Вона придивляється тепер людям, як ходять у свiтлi, там далеко долом вулицею перед нею i тут близько бiля неї. Там, куди вона звертає свої кроки. Яка їх всюди сила! Як же їх багато, справдiшнє море люду. А й там далi, де вона не була i де її, може, нiколи й не буде, i там їх така маса! Їй впадають в очi нужденнi постатi жiночi i чоловiчi з змарнiлими лицями. То її посестри i браття, говорять її мовою i належать до тої самої матерi, що вона. Їх багато. Однак - куди гонять вони, за чим? Де їх доми i як живуть вони? Нi, радше вже, яка їх доля? "Доля!.." I, усмiхаючись, пiшла далi. Не дивилася нi вправо, нi влiво, лише перейшла скоренько попри ясно освiтлену елегантну кав'ярню, з вiкон котрої ллялось свiтло струями, освiчуючи всiх, що переходили тротуаром, i вступила в другу вулицю так нагло, що спiткнулася сильно з якимсь панком. З переляком вiдскочила, вп'яливши в його свої очi, але майже в тiй самiй хвилинi помчалася вперед. Вiн завернувся i пiшов за нею. Її великi, промiннi очi, що блиснули з-пiд чорної шапочки на його в переляку, зацiкавили його; а її висока гнучка постать манила його... Хто вона? Йому здавалося, що її уста усмiхнулися при слiвцi раrdon[144], киненiм скоро й пiвголосом. Вона спiшиться, але вiн здогонить її. Iдучи за нею, приглядається вiн її одежi. Вiн тонкий знаток в таких речах. Пальто лежить на нiй складно, зрiст у неї прегарний, але пальто не послiдньої моди, а рука, що держить, мабуть, несвiдомо сукню, без рукавички. Чи оце не якась кокетерiя, щоби подивляли її бiлу руку? О жiнки, тi жiнки!.. Далi зарукавок також не послiдньої моди! I вiн iде вже смiло за нею. Що ж, спробувати можна... Крiм того, вона звертається в одну вулицю, не замешкувану великою аристократiєю, а це також дещо значить... Вiн прилучається до неї, оглядає бистрим оком її профiль, а вiдтак каже привiтним голосом i з таким же поклоном, що вiн замiчає, що вона йде в оцю "погану" вулицю сама, i тому осмiляється вiдпровадити її... Вона станула мов вкопана i, глянувши на його, усмiхнулася. - Я дiйсно сама, - промовила якимсь здавленим голосом. - В мене нема нi вiтця, нi матерi, нi брата, нi мужа, котрi би мене проводжали, тому маєте право обиджати мене! Вона тремтiла на цiлiм тiлi вiд обиди, а йому здавалося, що, промовивши тих кiлька слiв, виросла йому понад голову. Вона глянула на його з несказанним маловаженням, а вiдтак вiдвернувшись, пiшла далi. Затяла зуби i зморщила чоло, а очi шукали зористого неба... - Видиш, бабуню, видиш? - .прошептала, i серце її заболiло вiд несказанного жалю. - Чому воно. так? Чи тому, що. я, сама i що мене не береже нiчия любов? Повернувши додому, застала, вiд Марка лист. Здивувалася ним чимало, бо вiд'їжджаючи, не обiцяв їй написати анi одного слова, а вона не просила його о це. Писав сумно. Писав, що коли вона одержить цей лист, вiн буде вже в дорозi до Iндiї. Що ся подорож йому тепер дуже непожадана, бо хотiв уже назавсiгди вернути до Буковини, а ся дорога, хоч як i бажав не раз побачити землi над Гангом, вiддалить його знов на час вiд його наймилiших сторiн. Вона - каже - здивується, що вiн до неї пише, однак вiн не може позбутися немилого чуття, будтоби їй лучилося щось дуже прикре. Вiд часу до часу доносила йому Оксана листовно, як його "одинокий товариш" проживає, але тепер замовкла, а вiн не зносить непевностi, тим бiльше, що не має надiї вернути надто скоро додому i переконатися о всiм самому. Вiн звертається прямо до неї i просить її о звiстку про себе. Це заслужив вiн собi хоч би i тим, що серцем i думками пробував так часто дома. Вона, може, не повiрить йому, вона така недовiрчива, але коли вiн поверне, тодi переконає її в щиростi його слiв. Далi просить її не забувати на його, так само, як не забуває гробу його матерi; а натомiсть вiн обiцяє їй подивляти тамошню красу природи "з спомином" на неї. Йому саме тепер на душi так важко, мов би йшов на смерть, хоч смертi не боявся вiн нiколи. Чи вона його розумiє? Вiн пише до неї з таким довiр'ям, як пишеться лиш до найщирiшого друга. I знов дальше, що вiн має для неї узбиранi прегарнi мушлi, справдiшнi чудеса природи, i багато iнших речей, котрими прикрасить кiмнату "свого одинокого товариша", коли поверне. Що буде числити днi до прибуття її листа, кiлькох успокоюючих щирих слiв, бо на тепер буде й з того рад i т. д. Прочитавши цей лист, вона немов з поганого сну збудилася. Вiн писав так приязно, а вона? Що дiялося з нею останнiм часом, чи не збожеволiла вона? Боже, боже! в яку погань заплуталася вона i при кiм спинялися її думки, коли тим часом тамтий на морi був її одним-однiським приятелем на свiтi!.. Нi, то вона з самоти божеволiла, i її палка душа, що шукала неустанно заняття, спинялась i там, де була непотрiбною, їй встидно, вона була замало горда, а на його вiнчання не повинна була йти! Глузуючи з себе, усмiхнулася згiрдливо i склонила втомлену голову на руки, згорненi навхрест на столi. Думала над Марком. Написав, написав! Саме тепер, коли була мов громом побита, втомлена до крайностi i коли чулася нужденною, мов та собака. Написав! Її обгорнуло почуття вдячностi, i вона притиснула його лист майже пристрасно до уст. Коли б вiн тут був або коли би був цiлком не вiд'їжджав, то вона була би щаслива i не томилась би якимись хоробливими чувствами. Вже сам спосiб його бесiдування мав у собi для неї щось успокоюючого; ох, перед ним вона би й похилила голову покiрливо i то не болiло би її! Але що з ним? Чому з його слiв видко такий сум, i чому його переслiдує погане передчуття? Коли такий чоловiк, як вiн, заговорить тужливо, то на тiм мусить щось бути. Вона вiрить в передчуття. Вiн стоїть перед її душею живо, мовби глядiла на його. Майже негарний, а з-поза окуляр шукають її його яснi, допитливi очi. Вiн замкнений, вразливий, на дрiбницi байдужий, але супроти себе строгий аж до жорстокостi, а задуманий так часто! Такий вiн. Вiн журиться о неї. О боже, отже о неї боїться хтось на свiтi! Вона була б розсмiялася i заплакала вiдразу, так усi струни були в нiй розстроєнi... Вона йому напише все, як вiн собi бажає, i успокоїть його... Попросить також, щоб дiйсно згадував її, коли побачить красу тамошньої природи, коли над ним засiяє зористе небо Iндiї i вiн, може, буде глядiти в срiбнi хвилi Гангу. Вiн не знає, як її душа бажала краси i змiни, як вона бажала розмахнути хоч однiсiнький раз свої крила цiлком свобiдно! Розкаже йому все, нехай вiн знає. Нехай знає i те, скiльки нiмих слiз пролила її душа, скiльки нiмих боїв перебула вона, чорних, мов нiч, вiд часу, як померла його дорога мати, а її однiська опiкунка. Що їй додає охоти до життя надiя, що буде працювати для свого народу пером (вiн це знає), i не утоне безслiдно, як тисячi iнших, подiбних долею до неї. Вiдтак спитає, чому не веселий; що, впрочiм, вона йому вiрить, коли це пише (адже вона йому все вiрила!), але що i їй не веселiше. Вона тут сама, прикована тими невидимими кайданами, що звуться обставинами, до одностайностi, i побивається i числить днi, котрi минають без повороту, не лишивши по собi їй слiду. Вiн, певно, вже пiйме принаду такого життя. Але вона не хоче жалiтися, нехай же i вiн не жалує її... За мушлi дякує йому, але чим вiддячиться вона йому за його пам'ять? Роздумуючи так, засiяли рiзнi спогади в її душi з часу, як жила його мати i як пробував тодi дома. I не знати, чого мучилися обоє (вiн i вона) часом так погано! Вiн був гордий i глумливий, а вона холодна супроти його, хоч не раз серце з жалю їй млiло! Та все вже минуло. В неї кiнчилося все скоро i в один спосiб, але з всiх її знайомих товаришiв i товаришок остався вiн їй найвiрнiшим. Пробуваючи там в далеких сторонах, не забув її, розвiдувався через других, як живе i чи щаслива, а тим часом тi, що пробували тут з нею... але нi! радше вже не думати й не згадувати всього того, що ранило її душу; то погребла вона вже i не хоче об тiм вже нiколи бiльше думати. "Що я люблю, люблю вже навiки!" - заговорив в нiй нараз якийсь голос, i з тим затремтiло в її душi гаряче почуття щастя. Вiн її любить! Це мусить бути правдою, було вже тодi правдою, коли i не снила о тiм, коли говорив, прощаючись з нею, що для його "сонце заходить", а руку стиснув їй, мов клiщами; було вже тодi, коли мучили себе так страшно. Те все була любов. В її душi спалахнуло оп'ять почуття вдячностi i навiть якоїсь гiркої розкошi, але майже в тiй самiй хвилинi стягнула болiсно брови. Вона бачить в уявi, як корабель несеться по хвилях, поре їх, а вони товпляться довкола його, б'ються о його i мов вiддаляються вiд неї чимраз дальше i дальше, кудись страшенно далеко... А вона тепер уже зовсiм сама - тут! Її взяв нараз шалений бiль, i глухий зойк вирвався з її грудi... Вона тут! Опустила знов голову на руки i заплакала тепер гiрким, пристрасним плачем, хоч довгi часи не плакала анi раз... _ XVIII Весна. Але не та весна, що пишається вже явно цiлим багатством своєї розцвiлої краси i свiжою новою зеленню, що в її воздусi мiшаються пахощi бозу i жасмину i iнших, незлiчимих цвiтiв, гомонить дзвiнкий бренькiт бджiл i лунає веселий спiв птахiв, гамiр життя в якiмсь вiдновленiм блиску; це ще та перша несмiлива, напiврозбуджена весна, ще замкнена в собi, i котра свою красу що лиш заповiдає лагiдним теплим воздухом, а красу її вiдгадується бiльше чуттям... Дерева ожидають строю. Земля покривається нiжною зеленню, горобцi цвiрiнькають так галасливо, мовби сварилися, а воздух помимо теплоти перенятий ще i холодом. Десь-не-десь лиснiє проти сонця латочка снiгу. Ранок. Наталка в городi. Порається там, як щороку i за життя Марко, около зiльника. її звичайно прозоре бiле обличчя зарум'янiлося, а хустку, яку була закинула на себе, iдучи сюди, вiдкинула вже давно. Сонце обсипало її ярким свiтлом, i її волосся здається чистим золотом. Вкiнцi втомилася i кинула рискаль[145] вiд себе; змучилася добре. Але вона любить таку втомляючу фiзичну працю, в котрiй буває цiле тiло в напруженнi; це приводить i зворушений ум до рiвноваги. Впрочiм, вона здорова i дужа i таке заняття їй приємне. З руками, сплетеними над головою, приглядалася деревам, чи не розвинуться вже далi? Там недалеко неї находилася арфа еольська, але саме тепер мовчала. Воздух був цiлком спокiйний. Своїм сумним зiтханням пригадувала їй все той вечiр, коли Марко вiд'їжджав, i вона прислухалася кождому з його рухiв. Ну, раз поверне вiн уже назавсiгди до свого дому i заживе тут, це знає вона. А що станеться тодi з нею? На її устах появився прегарний усмiх, i гаряча полумiнь розлилася по її лицi. Вона не знає, що. Впрочiм, чого їй журитися вже вiдтепер? Вона чується такою свобiдною i свiжою на силах, бодай тепер, що не хоче нiякими планами заморочувати оцю прегарну хвилину. Слава богу, що вже настала весна, i снiги зникли, а то її переслiдувало чуття, що не дочекається її. Правда, зимовi днi тягнулися безконечно довго i були переповненi одностайнiстю i скорботою, вичерпували часто всi її сили, всю її тривкiсть, а погана якась туга так i пожирала її. Але тепер їй мило i серце її повне надiї. Якої? Ах, вона її не розбирає! Може, тому, що вона останнiми часами жила лиш у своїй улюбленiй працi, т. є. в писаннi, i була майже переконана, що та звiсна повiсть, вiдослана перед кiлькома мiсяцями, тепер принята, бо коли би була не придалася, то були би їй вже давно назад вiдослали! Взагалi вона цiлком спокiйна в справi повiстi, а переконання, що праця придалася, скрiпило її так в намiрах вiддатися зовсiм працi на тiм полi, що це стало вже для неї душею життя. Здалека долiтають до неї звуки дзвонiв. Вони порушують її нинi так чудно, мов якесь поздоровлення, мов примана з давно забутих, напiвказочних часiв, в котрих жилося щасливо i в спокiйнiй пишностi. В її серцi заворушилася туга за життям любовi. Перед її душу тиснулися картини з рiдних сторiн, бабуня, мати, як зривала їй тодi цвiти, i якiсь iншi погiднi хвилини. О, як бурливо кидалася вона на все, щоби здобути собi якесь щастя. Як вiдважно пробивала собi путь, гонена незаспокоєною жадобою за чимсь доскональшим, щораз вперед i без тривоги перед терпiнням! Так стояла вона вже раз з тужливим серцем i глядiла кудись в далечину. Тодi, як опускала пишнi гори буковинськi i свою рiдню, щоби стати "собi цiллю"! Тодi думала вона про "полудне" i її душа, окрилена тугою, неслася до його. Але тепер? Вiдтепер? Так, як вона тут стояла, гарна, сонцем облита постать, була сама собою пишною скiнченою картиною "полудня". Усмiхнулася нараз в своїх думках. Це було неможливо. Було неможливо, щоб для неї i для її народу не вибила також година полудня. Щоби вся їх сила не вистарчила на те, щоби в їх життi не засяяли такi хвилини, котрi свiдчили би твердо об їх здiбностях до самостiйного iснування i якiйсь своєрiднiй красi, що не дається нiчим притьмити. Це неможливо, у них мусить настати полудне! Тодi зможуть жити повно. Без утиску i хитрощiв, без лжi i малодушностi, i без ненавистi. Життя, яким вона жила досi, було якесь незрiле. Було нап'ятноване клеймом якоїсь недостачi й рабства i було випливом брудних обставин. Але вона знає, що можна й iнакше жити; i вона має почуття, що не впаде нiколи бiльше духом вiдтепер. Той вихор, що потрясав нею так, що аж хиталася, здається їй якоюсь красою i не знищив права на якусь iншу будучнiсть. А ту iншу будучнiсть хоче вона собi виробити працею, їй осталася лиш праця, i вона припала до неї цiлою душею... Так, полудне наспiє ще, помимо всiх лихих i ворожих обставин, що переслiдувала її i її народ. На свiтi є ще сила, не зламана ще цiлком. На свiтi є ще i любов всеобiймаюча, несамолюбна, в котру вона вiрить i до послiдньої хвилини життя вiрити буде... Вона чує, як у нiй ожило одушевлiння i чинить її вдвiчi сильною. Раз для неї, а другий раз для того її народу; чує, як хоче жити i пила би те життя всiма нервами... * * * (О 6-тiй годинi вечором того самого дня)._ Це не була видумка, не був сон, це була правда. Вона знiвечена. Ступала через кiмнату така обезсилена, мовби опустила вперше постiль по довгiй недузi. Кутики її уст знизилися, а повiки лежали тяжко на очах. Її руки тремтiли. Вона сховала скоро рукопис, нiхто не смiв об тiм дiзнатися. Її улюблена праця, душа її, її сила, перша, а заразом уже й послiдня, лежала там вiдкинена без усякого пояснення... I що ж тепер? Її руки ослабли, а лице задеревiло. Вона проходжувалася все наново, опираючись часами об стiну. Чулася фiзично пiдтятою i вiдчувала, як нiби старiлася. Для неї не було вже нiчого, нiчого! Видерли їй i те послiднє. Упавши безсильно на крiсло, закрила лице руками... Ще був день, як листоноша принiс їй письма. Безхмарне небо жеврiло на заходi, а сонячнi променi обливали кривавим сяйвом дахи, банi церкви й вiкна. Це затямила вона собi. Вона вихилилася з вiдчиненого вiкна, щоби вдихнути ще раз свiжого воздуху, заким запре вiкна на вечiр, i заслухалася в далеко лунаючу вiйськову музику, що смiлими звуками долiтала до неї i проймала її... Та музика все поривала її. Саме тодi стояла з затаєним вiддихом, щоби не втратити анi одного звуку, зворушена i з гарячими очима, думаючи в такт музики: "Тепер я згинула б, тепер iшла б до бою!" Аж тут згорблена стать старого чоловiка мов виросла з землi пiд її вiкном i всунула їй туди пакет. Вона вiдгадала зараз усе в першiй хвилинi. В нiй зойкнули всi нерви, а вона поблiдла, мов смерть. Вiкном долiтали ще здалека уриванi тони музики, а її уста вимовляли майже несвiдомо: - Тепер, тепер я згинула б, тепер iшла б до бою! - I немов не своїми руками зачинила вiкно... В життi лучаються хвилини, в котрих нiчого не думається. Вся дiяльнiсть мозку немов устає. Так було тепер i з нею. Вона лише чула, як у грубi огонь горiв, як мокре дерево шипiло, одностайно, тихесенько. Опiсля здавило її щось у горлi, мов корч смiху, лiвий кутик уст здригнувся нервово, а вiдтак то все перейшло. Вона витягнулася в крiслi, а голову сперла глибоко взад за спинку крiсла. Очi прижмурила. Це не був сон, це не була видумка, це була правда. Її праця була непридатна, її годi було друкувати, а це значило те саме, що вона була непридатна i з неї не було хiсна. По якiйсь хвилинi засмiялася здавленим смiхом. Вона була горда i бутна, i її гнало, мов орла, вивинутися у висоту, i за те лежить тепер iз розтрiсканими крилами i ледве дише! Що за сором i що за упокорення! Чи не глумився цiлий свiт над нею тайком, тихо з усiх закуткiв? Бо вона вiдчувала на собi тепер наслiдки такого глуму. А далi, чи на нiй не було нiщо правдиве, i це нiщо грало в її життi головну роль? Чи це було фальшивим золотом, а вона, пристроюючися ним, хотiла так перебрехатися через життя. Чи вона ошукувала всiх на кождiм кроцi, лицемiрила неустанно i вмовляла в себе все, навiть i всяку красу? Ах, їй недоставало змислу для дiйсностi, i вона грала лише якусь комедiю! Он там на столi лежала калiка, лежала та її "праця", що її "дух" витворив, а з неї хiсна нема. Вона змалювала там свою душу до наготи, всi чуття свої, так мовби з непорочного тiла скинула одiж, а проте повiсть по прочитаннi вiдкинули! Нi, вже таке упокорення!.. Вона була рада якнайглибше в землю запастися. Чи, може, те все було смiшне? Може. Але вона не могла смiятися. Вона була така обезсилена i не завдавала собi труда, аби це знесилля скинути. Понурi, однозвучнi тони, однобарвнiсть - це її душа... Полумiнь освiчувала це мiсце, де вона сидiла. Вона встала i похилилася над сплячою Дiаною; трохи згодом закликала її з напругою. Вона спала. - Дiано! Звiр пiдняв лiниво голову i дивився через хвилину на Наталку. Вiдтак простягнувся на всю свою довжину, позiхнув так, що аж язик склубився йому в ротi, i притягся покiрно до її нiг. - Дiано! Дiана поклала голову звичайним способом на колiна своєї панi i дивилася на неї з сумною щирiстю. - Так, - сказала i дивилася на звiра майже тупо. - Що ж тепер? Правда, що нiчого? Звiр зiтхнув i дивився їй далi слухняно в очi. - Все, що досi було, було дрiбне, але це велике. Напр., розчарування моє перше в порiвняннi з цим! Чи ж не так? Тамте мало барви, мало якесь життя i могло викликати i смiх, але це?.. О, тепер наступає втихомирення! Чи, може, сповняти дальше безкровнi вчинки, лакейськi послуги i брати в нагороду зношену одежу? Дошкулювати другим нiмим благанням, не давши нiколи щось вiд себе? Гей, як же це погано i не гiдно чоловiка, але до того ми все такi занадто великодушнi, Дiано! Чи ждати на того з Iндiї i "взяти" його? Але ж бо тодi, коли вiн пiзнав її, не були ще в її душi повриванi струни, котрих гра сама настроїла його так супроти неї. Тепер вони повривалися в неї, i вона обманила би його собою. О, це буває так завсiгди. Одна немiч тягне за собою i другу так, як одна лож тягне й другу за собою. Виходити замiж тому, що женщинi не остається нiчо, крiм того, значить те саме, що зневажати мужчину i понижати його в вартостi. А того вона не хоче вчинити. Йому нi. Вона його надто поважала а замного любила, її серце переповнене для його несказанною любов'ю i красою, а в деяких хвилинах здавалось їй будто би вiн пересилав їй свої мрiї, прегарнi, перетканi якоюсь нiжною, ледве зрозумiлою тонкою любов'ю i красою його независимої, замкненої душi. I вона вiдповiдала йому також мрiями. Напр., коли сидiла сама в сумрацi своєї тихої в'язницi, уявляючи собi його своєю буйною уявою десь далеко по полуднi. Вiдповiдала також так. Мрiла, що коли вiн поверне, то привiтає його не тим, що "ждала" на його, а тим, що працювала i що її сила розвинулася вже i пливе бистрим потоком також до "полудня". I вiн зрозумiв би її i був би з неї гордий, i все сплелось би в якусь пишну картину i в якесь невимовне щастя... А так? У нiй задавили те, що її могло повести до "полудня", що грало вже з дитинства тисячними тонами в її душi. Вбили те, що живило її духа i могло заступити всю розкiш свiту, в чiм вона кохалася; а саме тупе тiло йому зберегти - вона соромилася... I чи була вона коли дужа? Того вже не знала. Знала лише те одно, що не пiдкладе нiколи голови пiд колеса брудної буденної потуги, котра своєю милостинею зневажає женщину i понижає. Що не пiддасться тому, чому опиралася через цiле своє життя i перед чим утiкала, мов перед чимсь поганим. I тому мусить наступити втихомирення. - Ми не труси, Дiано, - прошептала, зморщуючи гордо чоло. - Не правда ж? - I її погляд глипнув несамовито на стiну, на котрiй висiв тепер в сумрацi невидимий револьвер... Вiдтак зiгнулася низько над звiром, так що аж її лице дiткнулося голови Дiани. Звiр полизав її чутно по чолi i руках. Опiсля Наталка подалася знов взад, i її голова упала, як перше, майже безсило на поруччя. "Ах, матiнко моя, що се мусила бути за безсонячна днина, в котрiй ти мене на свiт привела! Чи тому мусило мене сонце уникати i я, мов його свiтла не гiдна, тинятися лише в тiнi i не зазнавати його тепла? А ти, бабуню; ах, ти любила мене! - По її устах заграв на хвилину слабий усмiх. - Ти наказувала гамуватися, наказувала оставатися чистою, гордою, не пiддаватися немочi i лжi... I чи я не слухала тебе, бабусенько? О, я ж пам'ятала твої прикази... Але я, може, бувала замало горда, а пiддавалася надто чуттям. Може, може! Може, оце моя провина... Ох, прости, бабусенько! Тебе не було, нi нiкого не було в мене, i воно само вело мене життям. Думала я, що запровадить до раю..." Пiзнiше мала почуття, мовби в її грудях накипiла кров. Дивилася неустанно напiввiдомкненими очима на револьвер. Нi, нi, вона вiдiйде. Що могла ще виконати тепер, що дало би їй ще якесь послiднє вдоволення, як не це, що вiдiйде впору? Бо що ж оставалося їй тут? Упокорення? Вперед не могла йти, бо заперли їй дорогу, а вертатися не хотiла, тому... (По малiй хвилинi, з великим, майже несамовитим поглядом)_: "Чи, може, о боже великий, напружити силу i йти далi тою самою дорогою? Може, смiятися смiхом погорди i розбивати на силу темiнь недолi, щоби добитись до сонця? Ах, хто би менi тепер сказав велике рiшуче слово, щоб я знала, що починати! Тепер, в оцiй найтяжчiй хвилинi мого життя, коли я полишена долею "мов на смiх, щоб або згинути, або встати. Але в мене нема нiкого, крiм власної роздертої душi, а вона - що ж каже вона!.." I Наталка заскреготала зубами, викрививши уста з неописаним маловаженням, а вiдтак звернула знов погляд на зброю. Вона не була натурою, що дробиться хоч на малi прикмети. Вона ладувала[146] все на одно судно i тому мусить для неї наступить втихомирення. Лише забутою нехай би не була! Се щось страшне, нестерпне. Вона уявила собi все без себе. Всi тi мiсця, куди ходила, всi тi вулицi, алеї в парку, котрий так любила, оцей город, поодинокi дерева, кущi. Все облите сонцем. барвне, все повне життєвого гамору, завсiгди мов нове - i без неї! "О, лише забутою нехай би не була!" Вона з натугою протирала собi чоло i зiтхала глибоко, мов з утоми. Тому було так тяжко умирати!.. Але тепер i не могла би вже дальше жити. Вона була мов розбита. Чому, чому не осталася їй праця так, як вона не раз мрiла, праця, а до того широка, свобiдна воля, мов думка... Чи вона завдала кому болю? Нi! Може, Орядиновi? Нi, то з ним було лише непорозумiння, i вона бажає йому щастя, але тому, другому, за морем, що просив її так дуже не забувати його, чи вона тому не завдала коли болю?.. Думає, що нi. Пiшле йому свiй дневник i попрощається з ним. Напише йому, що коли одержить цей лист, її вже не буде. Нехай вiн її не забуває! Нехай нiколи не забуває - о це одно просить вона його. Напише йому, що в найглибшiй глибинi своєї душi берегла його образ, не думала, що заговорить об тiм коли сама до його; вiн вражав її не раз своїм чудним поведенням (котре розумiє аж тепер!) i викликував тим всю її гордiсть, але пiд її ногами урвалася дорога життя i тому приходить вона перша до його i складає йому свою любов до нiг... Її серце рвалося до чуття. До тонкого сердечного чуття, як до гармонiйних звукiв. Мрiла об тiм, щоб її любили не якоюсь неспокiйною, пристрастною любов'ю вiд сьогоднi до завтра, але тою незгасимою любов'ю, якою люблять лиш дуже лагiднi, тонкi або дуже вiрнi натури. Вiн любив її так, не правда? Ах, вона йому дякує за те, а вiн нехай простить їй, що завдала йому своїм "втихомиренням" рану i нехай не забуде її нiколи, нiколи! Вона лише забуття боїться. Тому так тяжко умирати! Але все ще легше умирати, нiж жити на те, щоби звiльна конати, щоби викликувати увагу i милосердя других i аж у такий спосiб зазнавати краси життя. Такий її кiнець! Дотужилася вже до його. (I знов по якiйсь хвилинi з завзяттям в очах):_ Хто та доля, що її не можна побороти? I що це таке, в що вона попала, це чорне, важке, безсердечне лихо, що проводжало її вже вiд колиски i переслiдувало, мов тiнь? Раз потайно, а раз прилюдно, лишаючи її життя без подiй i без полудня. I хто були тi, що придбали їй це "нинi", котре примушувало її вiдходити? Вона склала руки, мов до молитви, i не порухалася бiльше. Свiтло полум'я, що б'є з коминка, обливає її повно. Буйне золотисте волосся розсипалося по плечах, руках i поруччю крiсла. У нiм щось свiтить, мов фосфор, її снiжно-бiлий класичний профiль вiдрисовується вiд темного тла фотеля i здається в своїй болiсно-задумчивiй красi майже сiяючим. А її "полудне"? Було, може, тодi, коли пенсовi i жовтi рожi були такi гарнi, а вона в сонячнiм сяйвi мрiла про красу i велич i про "вищих" людей; коли її серце було переповнене свiтлом i надiєю на якусь будучнiсть, як та окружаюча її тодi миготяча зелень города i нiжна зелень буковинських гiр? Ах, чому не була її праця такою, якої вона собi бажала з цiлої душi! I так спiла, доспiвала в нiй думка "вiдiйти". Вона думає, передумує. Заглядає в будучнiсть i в минувшiсть. Бореться з любов'ю до "його" i до життя, а заразом i з тим, що пiдшептує їй вiд часу до часу напружити ще раз свої сили i йти далi тою самою дорогою, якою йшла досi. А вiдтак, мов давлена якоюсь сильною згадкою, вертає назад до одного i того самого висновку. Найбiльше спасаюче, найбiльше вдовольняюче i те, що додає та пiддержує її послiдню силу i вдоволення, є це, що вона вiдiйде впору. Тепер чи пiзнiше? Вона усмiхається перелетним усмiхом. Iде лиш о години. Вона хотiла би вiдiйти саме перед сходом сонця. Була би бажала потонути лицем у квiти, коли б тепер якi були. В безчисленнi рiзнобарвнi, солодко пахучi, майже упоюючi квiти, як рожi, лелiї, боз, астри i багато-багато iнших. До її слуху мiг би долiтати бренькiт бджiл. Але не тонесенький, журливий, що накликує насилу тугу в серце, лиш той голосний, повнозвучний бренькiт роя бджiл, бренькiт, що нагадує яснi веснянi днi i теплий, квiтами садовими переповнений воздух. А вiдтак - вже по всiм нехай би зiйшло сонце, велично, пророчо i нехай би цiлою своєю пишнотою i всiм багатством свого блиску - поцiлувало її... Рано зiйшло сонце велично, пророчо i цiлою пишнотою, цiлим багатством свого блиску цiлувало її. Але не мертву. Вона стояла, як учора рано, закинувши сплетенi руки поза голову, обгорнена чудовим волоссям своїм, що сягало аж до землi, i дивилася широко створеними очима кудись у далечину. Її блiде, перемучене лице свiдчило о важкiй перебутiй борбi внутрiшнiй, але блиск її очей говорив об побiдi. Стягнувши гордо брови, думала вже зi спокiйним пересвiдченням. "Буду жити, - думала вже сотний раз, - i йти тою самою дорогою, що досi. Це неможливо, щоб я не побiдила, або щоб надо мною панувало що iнше, як сама краса життя". I, усмiхнувшись перший раз по тiм важкiм нiмiм бою якимсь розкiшним усмiхом, прошептала: - Я ж царiвна!.. _ XIX (Три роки пiзнiше)._ Вуйко Наталки, професор Iванович, вернув саме перед двома годинами з Ч., де пробував цiлий мiсяць у своєї сестрiницi i її мужа, лiкаря Марко, i оповiдає своїй жiнцi, що в них бачив. - I чого ти так кричиш, Мiлечку, розповiдаючи менi те все, мовби я була глуха? - перебила вона йому оповiдання. - За той мiсяць, що не був ти дома, ти просто забув, що в мене нерви ослабленi до крайностi. Будь ласкав, говори тихше або не повторюй менi одного i того самого по кiлька разiв! Вiн видивився на неї заклопотаний. Досi вона нiколи не жалiлася на нерви, ба навiть казала, що нервових слабостей зовсiм нема, що це лише вигадки лiнивих женщин. - Чи я говорив так голосно, Павлинко? - Авжеж! Просто кричиш, що вони "живуть собi прегарно"! Менi досить чути це раз! - Так, гм, так! Але ж бо вони справдi живуть гарно! - Ну, i що з того? - Та нiчого; мене це тiшить. Я нiколи не надiявся, щоб її доля мала в собi стiльки щастя i краси; що який-небудь мужчина буде її так любити i шанувати, як її любить i боготворить Марко. - Ага, ти хочеш сказати, що вона була все така примхувата i зарозумiла? Ну, це й не таке велике диво, що вона йому подобалася. Жiнки знають рiзнi способи, як придбати собi мужа; хто її там знає, як вона собi поступила? Вони побралися зараз по його поворотi з Iндiї i не були зарученi з собою хоч би й три недiлi. Чи це годилося так? Вiн змiшався сильно. - Павлинко, даруй, але менi здається, що в тiм нема нiчого нечемного. - Так? Вона повинна була приїхати до нас, заким вiн ще вернув додому, i заручини i вiнчання повиннi були вiдбутися пiд моїми очима! - Коли ж бо вiн не хотiв, щоби розлучалися знову, i тому побралися так скоро. А що в них не було весiлля такого, як ти собi думаєш, то рiч iнша. Обоє не хотiли того. Але, проте, люди поважають їх. А вiдтак коли б ти бачила, Павлинко, як у них по-панському, як вiн прибрав, напр., її кiмнату, яка в неї бiблiотека, як вони... - Живуть прегарно!.. Ха-ха-ха! - перебила вона йому глумливо, а вiдтак додала: - Не знати, чи була би така щаслива з тим своїм першим любовником. Менi здається, що нi, бо вiн не такий, щоби дав собi по головi танцювати, її нiби любив, а у другої грошики взяв. Впрочiм, я його i знати не хочу. Ти знаєш, Мiлечку, що вiн на мене казав? Я дiзналася об тiм аж недавно. Вiн казав, що в мене такий язик, що коли б я вмерла, то його треба би зосiбна убити! Чи ти чув щось подiбне? Ну, вже як я його ненавиджу i як погорджую ним, то йому бiльше не треба. Чи ти не чув, як вiн живе? Вони не сходяться з ним? - Не знаю, Павлинко. Знаю лише тiльки, що вiн має вже синка, котрий зветься Каzimierz[147]. Марко не любить навiть, щоб Орядина при нiм згадувати, а з його жiнкою не сходиться Наталка нiколи. - Ну, та це певно, що вона не пiде до своєї суперницi, хоч би то була сама княгиня. Впрочiм, де ж їй тепер приставати зi звичайними жiнками? Прецiнь вона займається пером! Нi, Мiлечку, всього я сподiвалася по нiй, знаючи її примхувату вдачу, але цього не сподiвалася, що, вийшовши замiж, не покине своїх химер! - Це не химери. Вона пише радо, i люди читають те, що вона пише. - Так вона тобi казала? - Павлинко, вже ц