Ольга Кобилянська. Через кладку ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Повiсть I Я всiх знав отих, про котрих буду писати, старших i молодших, жiнок i мужчин; ба одна часть їх мешкала навiть в домi моїх родичiв, в горах, у невеликiм мiстi. К., саме в роках, як вступив я в державну службу практикуючи i жив враз з родичами. З того часу, а мав я тодi 25 рокiв, - походили якраз тi знайомства, про котрi хочу писати. Не тому, щоб з моїх записок вийшов якийсь закiнчений роман або новомодна повiсть, а так, - щоб вдоволити самого себе. Я чую хвилинами свою душевну самоту, мов щось живе. Чую, як вона лiзе на мене, вимагає, випрохує щось вiд мене, а далi бере верх надi мною. Iнодi переловлюю себе на тiм, що вона посунула свiй вплив на мене так далеко, що вiдбирає менi право мови, - i через те став я поза моїм урядом[1] маломовним, а товаришi й колеги зробили з мене чудака! * * * _ _ Я не жонатий. Живу один лиш з матiр'ю своєю. Становисько в мене гарне, є i маєток; але проте я не женився. Замолоду не було як, а тепер... ет!.. що значить "тепер"? Однак це поки що не належить до моїх записок. Я про iнших хочу писати, цiлком спокiйно... цiлком так, як буде менi приказувати настрiй. I я цiкавий, що з того вийде, до чого може допровадити чоловiка самота. Буду прясти свою бiлу вовну, доки схочу сам. Щоденник з молодих лiт у мене є (в менi ж бо, як запевняли мене вже замолоду, лiтератська жилка (по кiм?!); отже, я зiбрав оцей матерiал, себто щоденник, нотатки, листи i т. iн., i буду писати. Вриваючи тут i там, може часом i з паузами цiлих рокiв, але що постановив... доведу до кiнця. А який кiнець моєї життєвої повiстi буде, я ще сам не знаю, бо не я, а життя зложить його... * * * _ У мене урядження старосвiтське, бо ще вiд родичiв, але воно вiдповiдне до мене i стоїть в гармонiї й рiвновазi з моєю особою, з котрої дише, може, дещо також вже старосвiтством. Але менi "старосвiтство" подобається. Воно має в собi щось успокоююче, щось поетичне, добре. Нагадує лагiдне обличчя матерiв, журливiсть i стараннiсть батькiв, якоюсь поезiєю перетканий свiт i щось - безжурне. Так вiдчуваю бодай я старосвiтськiсть. У мене й музика в хатi старосвiтська. А знаєте яка? Не голосна, як, може, ви собi те уявляєте, а спокiйна, така, що мов шовком розпливається по душi - i губиться мрiями. Я сказав - я не жонатий. Становисько в мене гарне, але проте я не женився. Жiнки не мають розумiння супокою, розумiють iнакше супокiй, як ми, мужчини, - особливо тi, модернiстичним духом перейнятi. Навiть згадка про них вже баламутить мене в гадках. Вже стає, напр., перед душею... вона, хоч нiби без претензiй. Але ось... вже бачу її молодi очi (вони вже з уроди такi в неї) i її бiлi руки, бачу, як гарно укладається її сукня коло її постатi... як вона її збирає... а часом, як в суперечцi зi мною - уступає менi. Не словом - лиш мовчанням i поглядом, i те мене денервує... зворушує, її консеквенцiя нечувана, до того вона "гербова". Чи я старий? (Тридцять п'ять). Чорт знає. Про мене кажуть товаришi, що я ще цiкавий мужчина... що не одна сiмнадцятилiтня... Нi. Не буду бiльш нинi писати. Накрутив собi свiй великий старосвiтський стiнний годинник, що менi ще по дiдовi владицi остався, i слухаю його нiжну музику, що настроює мрiйно й вiдволiкає вiд усього голосного, болючого, негармонiйного, а думками лину туди, де було гарно, де не шарпало душу обов'язками всякого роду, а було повно молодечої поезiї i вiри там... * * * _ Дарма! - те, що звемо "будучнiстю", вилiзає, виростає проти моєї волi з моєї минувшостi... укладається приманчивими формами в будуче i глузує з мене... ет! * * * _ Моє становисько вимагає стiльки працi й енергiї, спожирає стiльки з мого єства, моїх лiпших нервiв i почувань, з мойого мозку, тупить тонкiсть, - що те, про що хочеться менi писати, має бути для мене лiком, має бути, як захована дорогоцiннiсть, що має мене успокоювати i гарне минуле, себто мою молодiсть, пригадувати. Хотiв би я, щоб воно вийшло просте, рiвне, правдиве, викiнчене, як рiзьбярська праця, а не як композицiя неспокiйних нервiв. Попробую. Так. Мене змучило й невдоволило ще (з винятком поодиноких хвилин) моє дотеперiшнє життя. Обдерло з усiх надiй, з усiх мрiй, скарбiв моїх. Те, що лишилося ще в менi, жадне лише спокою, гармонiї i поезiї. Чи повiрив би хто менi, що я, не такий вже молодий мужчина, тверезий в своїм заводi[2], бажаю ще поезiї вiд життя? Любовi? - питає якийсь внутрiшнiй голос в менi, мов зi споду душi, але я заперечую тому. I вона (одна й друга) обманчива. Запхалася десь за виховавчиню й нiби втонула. Але вони не тонуть, бо дно назад їх викидає; але я вертаю назад до любовi. То - дитяча хороба, котра i в старшiм вiцi людей навiдує та доводить до того, що чоловiк набирається сам перед собою сорому. Вона гарна в розцвiтi, гарна до фази поцiлуя... а там - перемiняється, як весна в лiто, лiто в осiнь, осiнь в зиму, - i кiнець. Така. Але менi що? Менi добре з моїм дозрiлим супокоєм, з моїм осiннiм почуванням, - i бiльше не кажу й не хочу нiчого. Слухаю в своїй хатi, де царює моя мати, старосвiтську музику, а далi - нiщо мене не обходить. * * * _ Знаєте ви бiлi рожi? Тi звичайнi, не окулiзованi, котрих листки анi не улискуються, анi не колють, а так собi - звичайнi, матовi з виду. Тi бiлi звичайнi рожi (уважайте) виростають великими корчами, i цвiт їх досить повний. Листочки цвiту бiлi, i лиш серединою, звiдки розпочинають розгортатися, нiби - кажу "нiби" - вони мов мрiють рожевiстю. Але то не значно. I не в тiм рiч, бо помимо того все ж таки бiлi рожi. Бiлi - вiд початку аж до кiнця свого. А головна їх чудова прикмета (я б сказав - вони гербовi), - це їх запах. Запах, що викликує в душi мрiї, шматок того, що зветься звичайним словом - рай, спомини з молодих щасливих лiт i всяких образiв з колишнiм гарним, зiбраним в одну хвилину. Я лиш кажу. Головна їх чудова прикмета - це їх запах. Якби можна описати запах, я б його описав. Тепер червень, саме двi такi рожi стоять бiля мене, - i пахнуть, чарують... Та дарма. Запах тих рож - це те саме, що хвилеве почуття щастя. Зловиш його? Здержиш? Нiколи! Вiн один не дається спiймати, як те щастя, що iснує лиш хвилинами - в нервах i настрою. Та проте, щоб мене добре зрозумiти, зiрвiть тi лиш в черенi цвiтучi бiлi звичайнi (запахом - гербовi!) рожi й поставте їх окремо вiд блискучих, пишних, окулiзованих в панських садах цвiтучих рож, а вiдтак впивайтесь запахом всiх... а накiнець лишiть собi бiлу звичайну... я все кажу - гербову рожу. Вона виростає в звичайних садах корчами, в людей, що не мають можливостi нi спроваджувати окулiзованих рож, нi займатися взагалi багато плеканням цвiтiв, а пильнують бiльше здорову ярину. Мої "бiлi рожi" - сами виховуються. На зиму загартованi самi собою, вижидають у мрiйному пiвснi мiж стужею й сонцем наближення весни. А коли наступить червень, вони цвiтуть... Гей, як цвiтуть, процвiтають вони! аж зчудуєшся тою несподiваною силою. Садять так багато з-помiж зеленого свойого листя бiлого цвiту, неначеб не мали вже бiльше дожити другої весни, - дають з себе все, що мають. Одна молода залюблена дiвчина, вiчно розмрiяна, неначе кам'янiла з якоїсь розкошi коло тих рож, що цвiли в червнi... Дивилася поважними очима на них, упоювалася їх запахом i, усмiхаючись, несвiдомо говорила сама собi: - Я щаслива!.. Чуєте? Щаслива! О, як люблю я тi нiжнi, чутливi молодi iстоти?.. Як люблю я тi звичайнi, бiлi, загартованi, в червнi цвiтучi, бiлi, не окулiзованi рожi!.. * * * _ Так. А все ж таки я ще не такий старий, щоб не пригадати всього, що цiкавило й правило мною в моїй молодостi, почавши вiд фахових студiй аж до "нацiональної роботи". Тодi... Тодi, як був я ще в академiї, як належав до рiзних товариств, ходив гордий, мов князь, з лентою на грудях, спiвав, захоплювавсь,.. агiтував... покликував до бою й ненавистi, ораторствував, де б не лучилось, вогненними барвами й малював, вкладаючи все свое я в "будучнiсть", вiрив i присягався в iдеї - i був молодий. Безконечно молодий. * * * _ Як сказав я - я родом з гiр, з невеликого мiста. Дiм моїх родичiв звертав на себе увагу. Не тим, щоб був особливо гарний, а тим, що вiдсувався вiд дороги, мав перед фронтом чудовий зiльник i невеликий, взiрцево заложений сад, котрий припирав до дороги, що була заразом i головною дорогою цього мiста. Хто до нас звертався, мусив вперед конче цей садок перейти, щоб дiстатись до хати. Стiни хати завсiди бiленько побiленi i, до сонця улискуючися, взiрцево чистi вiкна яснiли приманчиво з-помiж дерев до переходячих дорогою й придбали хатi характер якоїсь iдилiї. Сусiднiй дiм, що був також власнiстю моїх родичiв, задля чого головно уходив мiй батько в декого за багача, притикав до нашого обiйстя великим гарним садом i дiливсь вiд нас лиш невисокими бiлими штахетами. Не був вiн захований вiд дороги в своїм садi, як наше мешкання, а навпаки - присунувся ближче до неї. Та зате мав вiн з схiдної сторони i до нашої хати звернену велику гарну скляну веранду, на котру завидували батьковi не однi властителi домiв невеликого мiста, називаючи її "попiвською мошонкою", - що, мовляв, вона притягала найзаможнiших, а взглядно найзначнiших мешканцiв, котрi добре або щонайменше дуже точно платили. Дiм той був високо пiдмурований, i через те сходилося з веранди сходами в сад, котрий, як споминав я повище, притикав до нашого. О, той сад! Широкий, з старими овочевими деревами, перетиканий гарними рiвними стежками й одною довжезною алеєю, що вела з веранди просто до невеликого павiльйону, поставленого в глибинi саду; а коло нього високi тополi, що вночi з-помiж овочевих дерев, мов справдiшнi сторожi, у висоту вганялися... В тiм домi мешкав один з найвищих урядовцiв малого мiста з родиною, - з роду гербовий, i котрому на iм'я було Н. Обринський. Були це люди поважнi, iнтелiгентнi i працьовитi, що держалися здалека вiд веселiшої частi мешканцiв мiста, а дбали бiльше про виховання своїх дiтей i про те - як висловлявся перед своїми найближчими другами батько Обринський, - щоб, на випадок його смертi, не було мiж дiтьми злиднiв i неладу. Кiлька разiв в рiк бачено паню Обринську в церквi, i то, звичайно, з кiнцем року, вiдтак на благовiщення i в т. iн. улюбленi нею святочнi днi. Коли йшла вулицею, їй кланялися всi. Не тим, щоб була, може, краще або багатше одiта вiд других виднiших дам мiста, а радше тому, що уходила за взiрцеву матiр, походила, як казали, з "доброго дому" i визначалась великою чеснотою й добротою серця. Йшла рiвною, поважною ходою, а заразом якось скромно... З лиця поважна, а помимо того чимось молода, дякувала всiм, що кланялися їй, милим i нiжним усмiхом... Батько Обринський i мати були бiльше, так сказати, до землi прив'язанi люди, особливо вiн визначався практичним i невстрашимим розумом. А зате дiти їх, сини й доньки, були якiсь полохливi, з нахилом чи не до артизму, i як менi тодi видалось, замкненої, недоступної, зарозумiлої вдачi, за винятком одної доньки. Через що мали вони бути зарозумiлi, я не знав, i нiколи не мав спосiбностi вислiдити те. Старшi два сини могли бути моїми товаришами, одначе - не були ними, особливо спочатку. А двi доньки були чудного закрою. Старша, що була голосна[3] красуня й припадала менi до вподоби, була дика й горда, i займалась чи не виключно музикою. Рiдко коли вдавалось менi заплутати її в довшу розмову. Вона червонiла, мiшалась... вiдповiдала сухо й зворушено й уходила. Пiзнавши її, я мав двадцять п'ять рокiв, i хоча нiколи не думав поважно про женячку... то при її видi не раз насувалась менi гадка, що "з цiєю я б готов i оженитись, наколи б мене полюбила". Але що до того не приходило, я перестав цiлком нею ближче займатися. * * * _ _ Молодша була iнша. Не менше поважна, як її полохлива сестра, вона займалася живо "жiночою квестiєю"[4], мрiяла про цiлковиту самостiйнiсть й iгнорувала, чи не з тiєї причини, мужчин до нечемностi. "Sancta simplicitas!"[5] думав я iнодi про ледве чи навiть вiсiмнадцятилiтню емансипантку, що, як оповiдано менi, раз на все заперечувала вищiсть мужчини над жiнкою, скидаючись[6] навiть в деяких хвилинах i опiки братiв, що обох сестер майже обожали. - Чому не були ви онодi на вечiрку?-спитав я її одного разу з нашого зiльника, спираючись коло бiлих штахет, за котрими в свойому садi стояла вона i з найбiльшим спокоєм з наймолодшим братом, хлопчиною, може, 12 - 13 лiтнiм, заїдала порiчки. - Бо не мала охоти, - вiдповiла вона, не поглянувши на мене i вкладаючи в уста китицю червоних гарних порiчок. - То жалуйте. Ми чудово бавилися. Не оповiдала вам ваша сестра? Вона чи не найбiльш з усiх паннiв гуляла[7]. - Нехай гуляе, - вiдповiла. - Вона любить гуляти. А я не хочу. Впрочiм, i не знати, з ким могла би я там гуляти! - додала, все ще не пiдводячи очей до мене, неначе сама до себе говорила. - Як нас кiлька дiвчат зiйдеться, ми дуже добре мiж собою бавимося. А найлiпше люблю з панною О. К. гуляти. Але тепер її тут нема. Виїхала до кревних, а вiдти пiзнiше за границю. Я поглянув на неї зчудовано. - Як то, - опитав, - не було з ким гуляти? А мужчини для чого? Хiба на те, щоб, як кажуть, панни iмiж собою самi гуляли? Невже ж це правда, панно Маню, що про вас говорять? Вона глянула перелякано на мене. - Що говорять? - спитала. - Що ви не любите мужчин i завзята емансипантка. Вона всмiхнулась, а вiдтак, мов опам'ятавшись, додала сухо й звисока: - Завзята я? - нi... але... - Але... панно Маню, не любите мужчин? Вона знов глянула на мене гарними молодими, майже дитячими очима i сказала, обiйшовши перше питання: - Танець люблю... навiть дуже люблю... - Може, найлiпше навiть solo[8] гуляти? Вона поглянула на мене, але знов, як перше, трохи згорда, мов караючи мене за iронiю, i не вiдповiвiши нiчого, почала наново пильно порiчки збирати, причiм погладила свого малого брата мовчки по голiвцi. - А я ще колись з вами погуляю... - зачепив я її, стараючись заглянути в її гарнi очi, котрих вона консеквентне не пiдiймала, неначе в тiй хвилинi зв'язувала грубий вузол. Вона не обзивалася. - Панно Маню! Ви гнiваєтесь на мене? - спитав я спокiйно, мiж тим коли в менi, бог зна чому, почало варитись. - Може, тому, що я сказав, що колись погуляємо? Мовчання. Вона набрала повний рот порiчок i почала їх преспокiйно заїдати, мiж тим коли малий її брат, обернувшись до мене, поглянув менi допитливо в очi. Я перехиливсь до нього. - Чи твоя оця сестричка, - спитав я його, - вiдповiдав тобi, як ти її про що питаєш? Ти, здається, також мужчина, хоч поки що маленький ще герой. - Вона менi заївше вiдповiдає, - вiдповiв малий поважно i звернувся назад до свого заняття, зривати в малий кошичок гарнi червонi овочi. - Це значить, що лиш я тої ласки недоступний, - сказав я, випростовуючись. - Що ж, треба з тим фактом помиритись... - I, доторкаючись злегка капелюха, збиравсь я вiдходити. - Пождiть, пане Олесь! - одiзвалася нараз дiвчина, неначе щось добре в нiй взяло верх над нею. - Я не хотiла вас обидити. А коли не вiдповiла вам на вашi слова, то це тому, що... - Тут вона, мов завагалась, урвала... - Що вашої мужеської ласки, як емансипантка, не потребую... - докiнчив я замiсть неї. Вона спаленiла геть аж пiд темняве волосся. - Цього я не казала, пане Олесь, - сказала, змiшана. - Нi, то нi. Цього були б ви менi, може, й не сказали, - вiдповiв я, - але щось подiбне - безперечно. Вона не заперечувала. - Бачите? - сказав я. - Як добре молодих емансипанток розумiю! - Що хочете тим сказати? - спитала вона. - Лиш те, панно Маню, що я вашу емансипацiю не беру поважно. - Здається, не мiг її глибше влучити, як оцими словами. Вона змiнилася. Зразу змовчала. Вiдтак, усмiхнувшись гiрким якимсь усмiхом, обiзвалася: - Не знаю, як вам те, що впадає вам i другим на менi в очi, представляється, i не задумую собi з цього виробляти суду. Одначе, коли вам моя, назвiм це просто, "емансипацiя" видається якоюсь простою химерою або, як деякi вважають, забавкою, то ви помиляєтесь. Я поважно стремлю до того, щоб здобути собi власними силами якесь становисько в суспiльностi, i вiддаючи їй свої услуги, станути собi самiй цiллю. Ось, бачте... - додала нараз i показала на малого брата. - Оце та ще одне таке, як оце... буде бiльше потребувати батькової помочi, як я. Нас, як знаєте, є в хатi немало. Оце є наймолодше. А хто знає... - додала, - може, стану сама колись я йому найбiльше пiдпорою? Я не знаю, пане Олесь! - додала вона, i її очi запалали нараз якимсь гарним шляхетним вогнем... - Я не знаю. Може бути, я уявляю собi самостiйнiсть жiнки, як надто принадну й завидуючу, а в дiйсностi воно не є так. Може, я колись навiть i розчаруюся, але поки що в мене стiльки охоти, енергiї, запалу, менi так хочеться помiряти, зужиткувати свої сили, розмахнути крильми, погордувати мужеською ласкою, котра завдає iнодi жiнкам стiльки болю, упокорення, що чей же нiхто не схоче менi взяти за зле, що я хочу пiти таким шляхом, як iшли та йдуть тисячi - за й передi мною, - i, здається, не пожалували. Будь воно добре, - додала, - будь i хибне, а моє щире бажання є пiти за їх слiдом... Я дивився хвилю, захоплений її молодим запалом, мовчки на неї, в її гарне, потрохи зворушене лице, а далi обiзвався: - Чи здiйснення вашого бажання, а радше ваших мрiй, залежать лиш вiд вас самих, чи має воно ще перейти... так сказати б, iнстанцiю вищостi? Себто вашої рiднi?.. Вона глянула на мене недовiрливо, змiшалася й сказала: - З родичами, особливо ж з батьком, я ще не готова. Мати є за тим. - А батько? - Не похочує. Вагається з фiнансових взглядiв i не довiряє моїм фiзичним силам. Я позирнув на неї збоку. Вона була доволi висока, дуже нiжно збудована, неповно розвинена й досягала менi по рамена. Дiвчина це завважила й усмiхнулася. - Ви мiряте мене оком, так як iнодi батько? Це найменше. Я здорова, сильна й маю в собi добру дозу вiдпорної сили. Я - "добра раса"... Я всмiхнувся. По хвилинi, пiд час котрої вона на мене дивилася, я сказав: - Про вас говорять, панно Маню, що ви внаслiдок вашої, як ви самi сказали, "емансипацiї", дуже неввiчливi проти мужчин. А рiшившися раз станути в ряди рекрутiв науки, ви все ж таки будете приневоленi пiдтримувати сякi-такi колегiальнi вiдносини з товаришами. Як це буде? - Я буду старатися пристосовуватися до всього, що будуть вимагати обставини мого окружения в цiлi осягнення студiй.. А далi? Буду держатися здалека... а найменше вже збiльшати число тих, що так радо змiнюють свої постановления й погляди за мужеську ласку й прихильнiсть. - Чи вашi слова вiдносяться й до емансипанток? - спитав я; - Так. На жаль. - Чому ж хочете мiж них iти, коли знаєте, що не будете мати з ними нiчого спiльного? - Я лиш науки хочу. Коли б могла її тут набути, я б мiж них не йшла. Я не люблю тих гостро замаркованих, не вiрю їм... Я видивився на неї; - Ви їх не любите, Маню? Ви?.. - опитав я, зчудований. - Я був переконаний, що саме вам т. зв. модерне жiноцтво, т. є. молодiж, подобається i, захопленi нею, ви хочете їх слiдом iти. Емансипацiя заразлива, особливо в деякiй стадiї. - Я лиш хочу науки й незалежного становиська; але, впрочiм, я не в усiм годжусь з ними. Пiзнала деяких, i вони менi не подобались. Признаюся... я сподiвалася чогось глибшого й поважнiшого! Хоч не перечу... будуть i винятки. - Становисько... кажете, панно Маню... б'єте на становисько, - сказав я протяжно й поглянув далеко вперед себе. - Чи, по-вашому, становить це вже все щастя? Особливо в жiнки? - Щастя? - спитала вона. - Щастя... нi, але може. Всi гоняться за тим. - Це правда... Ось i ви... хоч i якi... здається, ненарушен! тим духом часу... а також хочете йти. Вона замовкла. Я бачив, вона боролась з чим-то. Вiдтак обiзвалася: - Я не вважаю, що саме становисько є щастя, лиш та особиста свобода й незалежнiсть, що в'яжеться з ним. Ось в чiм лежить для мене свого роду приманчивiсть в тiй справi. - Ви поробили студiї. Хто б був того по ваших молодих очах сподiвався, - вiдповiв я й вiдвернувсь вiд неї. - Це мусить гарно бути, бути свобiдним, удержуватись своєю власною працею, - сказала вона. - Чи вам так тяжко припадає залежнiсть вiд родичiв, що ви такi радi позбутись її? - спитав я й на хвилину придивлявсь їй поважно. Вона змiшалася, спаленiла. - О, це нi! Але помимо того я хотiла б бути незалежною. - Отже, хотiла, - сказав я протяжно й окинув її, як перше, поважним поглядом. - Менi здається, що якраз ви не дуже спосiбнi до боротьби з життям на власну руку. Ви, оскiльки мiг пiзнати вас, з вашим вражливим успособленням i опозицiйним елементом в кровi. Поки набули б тої "самостiйностi", позбулись би "залежностi", натерпiлись би бiльше, чим вам здається. А що найважнiше, панно Маню, самостiйнiсть жiнки гiрка. Життя грубе! - сказав я й пiднiс остерiгаюче руку, побачивши, що вона має вже опозицiйну вiдповiдь на устах. - Будучи на мiсцi вашого батька й братiв, я б нiколи не пiдпирав вашого намiру! - Нiколи? - спитала вона зчудованими очима. - Нiколи! - вiдповiв я спокiйно. - Слава богу, що не маєте до того права, - кликнула вона, поглянувши на мене поглядом чи не ненавистi. - Права - нi. Це безперечно. Але права на висказання своєї гадки ви чей же не заперечите менi, як i не заперечите навiть хоч би й самостiйнiсть всiх жiнок. Вона змовчала, але я бачив, як її руки зривали нервово овочi й кидали в кошик. Вiдтак, вхопивши мовчки брата за руку, вона, не глянувши на мене й пiвпоглядом, пiшла. Не далеко пiшла вона, лиш кiлька крокiв, коли оце нараз її малий товариш, що був, очевидно, лiпший вiд неї, обернувсь за мною, скинув капелюшину з голови й кликнув з всею щирiстю дитини: - Будьте здоровi, пане Олесь! Будьте здоровi! - Будь здоров, Несторе... товаришу мiй гарний, будь здоров; - в тiй хвилi був би я його високо пiднiс угору, високо! Вона, мов невидимою силою приневолена, оглянулася. Одначе, не кивнувши до мене й головою, майже погнала в хату. Цiкава та Маня. Онодi[9] говорив я з її найстаршим братом про неї. Ми здибалися в кругольнi[10] й хоча, звичайно, не дуже задержуємось в розмовi, хоч симпатизуємо, вчора говорили ми там довше. Вiн допитувався в мене про якийсь правничий твiр, котрий менi, на його думку, як "готовому" вже урядовцевi, може не був уже потрiбний, а йому до правничого Iспиту придався би. Я вдоволив його бажання, обiцяючи визичити потрiбну книжку, ба навiть якесь i iнше до того. А щоб не трудився вiн до мене, я казав, що передам "через штахети" малому Несторовi, котрий заодно мiж листям за "золотими мушками" в городi нишпорить i на мiй поклик з'явиться. Вiдтiль я звернув незамiтно розмову й на його молодшу сестру - про те, що її в товариствах, а головно по вечiрках, не видко, та про її план вiддатись вищим студiям. Вiн усмiхнувся. - В нас нiхто не бере її план поважно, т. є. ми, мужчини: батько й браття її. Батько, котрому всяка емансипацiя жiнок взагалi противна, каже, що зложений готовий грiш зробить їй ту саму прислугу в життi, як яке-небудь становисько; а ми, брати, також не є за те, щоб вона з хати сама виходила. Бути може, це не поступово, але ми цього не хочемо. Я один, - додав, - уже цiлком нi! Студiююче жiноцтво, особливо те, по унiверситетах, опротивiло менi до того, що я рiшуче виступлю проти того, щоб i моя сестра пiшла мiж них. Тим бiльше така, як вона, з головою, повного iдеалiзму. Матерiалу до кращої освiти на власну руку зобов'яжусь я достарчати їй, як по бiльшiй частi i дотепер вже це роблю й далi, мiй брат так само, а з "самостiйностi" нехай зрезигнує[11]. З природи вона iнтелiгентна й одарена, здобуде освiту й сама на власну руку, як робить це не одна дiвчина й жiнка в нас... А остаточно колись все ж таки закiнчить свою дiвочу кар'єру вiдданням. Маня вийде замiж. А як нi, то й ми брати є, що її не покинемо, хоч би й що прикре трапилось їй у життi. Фахова освiта робить з жiнок рекрутiв, - додав майже роздразнено, - i вже та сама думка, що вона колись готова на якусь "урядову машину" змiнитися, менi така невиносима... що, як кажу, я один нiколи до того не допущу! Я курив папiроску й слухав спокiйно мовчки, як вiн майже зворушено говорив. Очевидно, любив ту сестру свою якоюсь, чи не ревнуючою, любов'ю. - Вона сама iншої думки... - закинув я. - Ми те знаєм. Всi знаєм. Вона ж тепер переходить свiй "Drang- i Sturmperiode"[12] , то що з нею вдiєш? Найгiрше, - додав, - що її найлiпша товаришка, що на медицинi, впливає на неї сильно в тiм напрямi. Кожним разом, як перебуває вона тут пiд час ферiй[13], а вiдтак вiд'їде, Маня майже розпачає, що не може рiвно їй виїхати за границю й вiддатись вищим фаховим студiям. По правдi кажучи, я волiв би, щоб панна К. з моїм братом заручилась, котрий її обожає, чим десь має по Швейцарiї їздити и здавати iспити, а вкiнцi все-таки з часом до природної задачi жiнки вернутися й вiддатися Одначе це не належить до справи, - додав i став. - Але Маня... ну, та на цю тему ми ще побалакаємо. Воно цiкаво, до яких консеквенцiй така молода голова iнодi доходить, щоб лиш своєї цiлi дiп'яти. Та, як кажу... колись другий раз... бо тепер спiшу. "Тепер спiшу!" Вони всi якiсь такi нервовi, вiчно "спiшаться"! Вiн пiшов справдi, полишаючи мене зацiкавленого i задуманого. Подiбний вiн трохи до старшої сестри Оксани, має те саме гарне, мов виточене чоло, але усмiх коло уст i самi уста то, їй-богу, Манинi! * * * _ Вчора я її бачив. Було по сильнiм раптовiм дощi. Моя мати пересаджувала якiсь цвiти в зiльнику з служницею, а я проходжувався алеєю вiд хати до дороги, любуючись чудовим дощем, вiдсвiженим повiтрям, поглядаючи тут i там за тими мряками, що, клублячись, садили, мов з кiтлiв, з-помiж яруг i гнали кудись в далечину над верхiв'ям залiснених гiр, вiдслонюючи синє небо. На заходi жеврiло ще небо, i гори вирiзувалися гостро на тiм, мов розпаленiм, тлi. Скiнчивши свою працю, мати прикликала мене, передаючи менi кiльканадцять чудових браткiв до розсадження, з просьбою перенести їх "паннам Обринським". Я, не довго надумуючися, забрав цвiти й пiшов. На вступi до хати стрiнувся я з нею. Виходила саме в мiсто. Побачивши мене, вона спаленiла й стала. Передаючи їй цвiти, я не задержувався довше, бо сам не менше змiшався, як вона. Вiд часу нашої дискусiї я не бачивсь з нею аж до цеї хвилi. Тепер, доторкаючись злегка капелюха та вступаючи їй з дороги, я поглянув на неї. Менi хотiлось спiймати її погляд. Чи гнiвалась ще? Не збагнув. Подякувавши кiлькома чемними звичайними словами за цвiти та запрошуючи мене до хати до "братiв", вибачаючись, що мусить спiшити в мiсто, - пiшла. Я не задержувався, сповнивши просьбу матерi. Вийшов зараз за нею... i вернувся додому. Не заходив тут до хати; хоч i який порожнiй видався менi цього вечора наш садок перед зiльником, - я вештався довго по нiм. Бiлi нарциси, що метеликами звисали по стеблах, мiшались у моїх думках iз її бiлим обличчям i молодими великими очима... * * * _ (Пiзнiше). Знов бачився з її братом. Стрiнувся й розмовляв. Цим разом, здається, мав вiн бiльше часу, бо зробив менi навiть пропозицiю пiти на прохiд. А що це було вже по урядовiй годинi, i я не менше мав охоту пройтись, як i вiн, я пристав на його бажання, i ми пiшли. Зразу розмовляли ми про рiзнi iспитовi справи, юридичнi цiкавi питання, нацiональнi бiжучi iнтереси, а врештi - перейшли на "приватне". Iдучи та балакаючи, ми здибали листоношу. Я задержався з питанням, чи нема чого для мене. Для мене не було, як показалося, нiчого; для мого товариша так само; та зате для п. Манi Обринської листець найшовся. Обринський, поглянувши наборзi[14] на адресу, сховав його. По доволi довгiм мовчанню з обох сторiн вiн нараз обiзвався. - Ви знаєте, пане Олесь, що моя старша сестра заручилася? Але доперва десь аж за рiк має вiдбутися весiлля. По запитанню, за кого вона виходить замiж, я спитав ще, як стоять справи з планом його молодшої сестри вiдносно студiй i виїздом за границю. - Нiяк, - вiдповiв вiн коротко й неохоче. - Поки що нiхто, крiм матерi, сестри, товаришки, i може ще й малого Нестора, її любимця, а почасти й ученика, не слухає її бажання поважно. Цiкаво лише, - додав, - до яких засобiв рятункових береться така молода фантастична голова, щоб, на її думку, добитися цiлi або бодай помоцуватись з противними її мрiям обставинами. I тут же розказав менi, з замiткою не зраджуватися перед нею, як вона з якоїсь розпуки, щоб все-таки дiпнути свого, рiшилась вийти замiж за якогось старика професора унiверситету, про котрого чула, що хоче женитися, та лиш сумнiвається, чи найдеться яка дiвчина, котра б хотiла вийти за такого старого замiж. У молодих лiтах (чула) померла йому наречена, i вiн бiльше нiколи не хотiв женитися. Тепер же, на старiсть, самота стала йому страховищем, вiн хотiв би женитись, хоча б i на це... щоб його в його послiднiх днях доглядала щира душа. I тут назвав вiн iм'я вченого, в професорських та iнших кругах знаного й високо почитуваного професора. Я з зачудування мало не зрадився. Я ж особисто знав ученого, що часто задержувався в ходi по дорозi й сам з собою розмовляв. Одначе щоб молода дiвчина, та ще от така, як Маня, чутлива, мудра й iнтелiгентна, могла на таку божевiльну думку попасти, - я просто не мiг повiрити. Врештi спитав: - Знає вона його особисто? Бачила хоч раз у життi? - Нi, не бачила нiколи, хiба що з оповiдання чула. Де й коли було їй таку мумiю бачити, що iншої дороги не знає, як вiд своєї хати до унiверситету i т. iн.? А поки ми сюди в горн спровадились, вона до матури[15] готувалася. - I що спонукало її до такого рiшення? - Це те, що вона, помимо своєї сiмнадцятилiтньої освiти, очитання й iнтелiгенцiї, дитина й наївна, не дiткнена суворою дiйснiстю, мов малий наш Нестор! З своєю живою фантазiєю, котрої багатство, як бачите, доводить до абсурдiв, уроїла собi, що, вийшовши заiмiж за такого "вченого" (!), зможе нестiснено вiддаватись упрагненим студiям, i вiн, як учений, буде їй в напрямi тiм помагати. - Дальше не думала? - спитав я. - Очевидно, нi. Тепер, скiльки менi вiдомо, бо це велика "тайна", про котру знали досi лиш сестра, її товаришка, панна В., - студiює вона фiзiономiї старих мужчин i впевняє сестру й товаришку, що вони для неї цiкавiшi вiд молодих. Каже, що хоче до старих лиць завчасу звикати. Я розреготався. - А от, бачте, це правда, - закинув цiлком поважно молодий чоловiк. - Не думайте, що я вам оповiдаю казку. Хоч i яка тепер жiноча молодiж, як кажуть, з освiти "отверезена", все ж таки можна ще (правда, дуже рiдко вже) подибати й такi iстоти, як оця моя молодша сестра, з душею бiлою й чистою, мов голуб, i наївнi iнодi до крайностi. - I на чiм стоїть справа тепер? - спитав я нетерпеливо. - Вiд кого довiдалася вона про мумiю? - Вiд брата. Одного разу оповiдав вiн, а говорить вiн завсiди з великою приклоннiстю й поважанням про нього, раз, як свого професора i вченого, а по-друге - як чоловiка, котрий йому особисто дуже був прихильний. I балакаючи отак рiзне про нього, договорився до того, що мумiя, мовляв, бажала б оженитися, лиш не знає, яким способом дiстатися до лiпшої жiнки, бо вiн уже до сiмдесят рокiв досягає. Маня, котра прислухувалася всьому з таким великим зацiкавленням, що в неї аж очi побiльшились, спитала нараз поважно: "Вiн не має жодних жiночих знайомостей?" "Окрiм своєї прачки, та може, ще й господинi, певно не має нiкого, його, - додав, - можна не раз здобути, вiн як та дитина. Кожному вiрить. Може, маєш охоту здобути його серце? - спитав. - Попробуй. Оскiльки менi вiдомо, вiн, може, приїде цього року сюди на свiже повiтря. Але те не певно..." Всi на це його питання розсмiялися вголос. Вона зразу також. Однак пiзнiше замовкла, а остаточно домовчала аж до самого рiшення. - Тож як думає вона зайняти мумiю? - спитав я. - Його ж тут нема, i хто знає, чи прибуде вiн сюди. - Вона письменно рiшила станути перед ним. - Як то... писала вже? - спитав я, немило вражений. - В тiм то й рiч, що писала, - вiдповiв. - Як бачите, сiмнадцятилiтнi голови скорiше рiшаються, хоч би й на найповажнiший крок. Не знаєте, такi голови кермуються самою уявою й фантазiєю, а в Манi фантазiя неабияка. Чистий артист! О, той лист, той лист! - додав, усмiхаючись, i сказавши це, вiн сягнув до кишенi й подав менi якесь велике письмо. - Даю його вам з тою просьбою, щоб, якщо є хоч трохи впливу у вас на мою сестру, зужити його на те, щоб її вiд повзятого плану щодо фахової освiти й виїзду за границю вiдвернути. А не зрадьтеся, - додав ще раз. - Маня вражлива й амбiтна, i ми б собi оба чи не на цiле життя позбавили її довiр'я. - Не журiться, - вiдповiв я. - В лiпшi руки, як мої, ви не могли цей документ вложити... Я розложив лист i наборзi почав читати. Маню! Уявляю собi в тiй хвилi твої прегарнi молодi великi очi. Ось твiй, на твою думку, ворог, що заодно дражнить i хвилює тебе: "мужик", як його люблять iнодi прозивати за його походження з батькiвської сторони. Вiн читає твою сповiдь перед незнаним тобi старцем ученим. Ворог, що ще менше, згоджується на те, щоб ти ступила на шлях "самостiйностi", вибираючи тим чи не сумнiшу часть життя, як уся твоя рiдня. Ось як вона мiж iншим писала: "Я ще молода (так кажуть вдома). Три мiсяцi, як сiмнадцять рокiв скiнчилось. Одначе чи має тут i молодiсть входити в дiло? Здається, що нi. Не питайте, хто я. Сама вам скажу. Донька чесних родичiв i сама чесна. Чула вiд мого брата, колишнього Вашого слухача, що бажаєте женитися, а не знаєте вiдповiдної особи, щоб вам могла стати за жiнку. Я донька бiдних родичiв, i маю лиш одне бажання в життi, а то - вiддатися студiям фiлософiї; по бiльшостi я вже гiмназiальнi студiї маю, лиш латини й греки менi ще недостарчає. Треба б ще з рiк попрацювати, щоб здогонити те, що не мала можностi здобути. А вiдтак за границю (а може i не конче!), на академiю. Оце моє бажання, моя постiйна мрiя, найулюбленiша iдея, з котрою я не розлучаюсь нi вдень, нi вночi, дарма що займаюсь i хатньою працею, i вiддаюсь з великим замилуванням i музицi, i одної хвилиночки не сиджу з заложеними руками. Вся праця ся займає мої руки, але дух бажає чого iншого! Та куди я загналася? Я кажу коротко, прямо. Я рiшилась вийти за вас замiж, пiд умовою, щоб дали Ви менi можнiсть вiддатись дальшим студiям... а там i покiнчити їх, та все оце - пiд Вашою достойною управою й дозором, моя-бо рiдня противна мойому плановi. За все те приймiть у замiну мене, котра сповнить свято всi на себе повзятi обов'язки проти вас i не буде вашою довжницею пiд жодним взглядом. Фотографiї своєї не прилучаю до цього письма, бо на разi такої на маю, але опишу вам лiпше сама себе. Я - негарна, щоб, борони боже, цього не думали. Я цiлком негарна. А одно, що може разило б вас у менi - це мiй голос (котрого сама не терплю), кажуть, альтовий, - та що я винна! Сестра смiється й каже, що це найгiрше! (Вона дуже строга й поважна в своїм осудi). Очi мої, кажуть у хатi, молодi, як у молодої кiтки (сталевої барви). Нiс, на мою думку, рiшуче загрубий. А про уста цiлком нема що сказати. Тепер я нещаслива. Але, ставши вашою жiнкою, я буду найщасливiша людина на свiтi, Ваша вiчно вам прихильна i вдячна Маня Обринська. P. S. Забула ще одне: спом'янути про свiт, з котрим зношуся тут (оскiльки родичi дозволяють), себто про своїх товаришiв i товаришок, їх небагато в мене. Найлiпша товаришка за границею, друга вийшла замiж, а товариш... то... навiть сумнiваюся, чи заслужив, щоб так його назвати. Це наш сусiд - Богдан Олесь. Молодий урядовець, що живе тепер у своїх родичiв, син-одинак заможного панотця (послiднiй прямо з мужицького роду), вiд чого й звуть молодого тут i там - "гордий мужик". Чоловiк, як кажуть у нас в хатi, талановитий, поважний, тактовний (гу, як не терплю його за це), з будучнiстю "блискучою", один з українцiв, з котрим буде колись наша суспiльнiсть числитись i ним гордитись. Так кажуть у нас в хатi, за винятковi середущого брата, котрий впевняє, що з нього виробиться з часом "урядова машина" й такий же деспот. Нехай що вiн тепер такий; нехай що вiя iнодi i мрiйний, мов поет; а колись вiн зовсiм змiниться. Вiн один каже так. А я, сестра його, гадаю також так. Гадаю навiть бiльше ще. Кажу, що вiн людина зарозумiла, любить на все, хоч нiби незамiтно, п'ятно свого я класти, стоїть пiд впливом старосвiтських пересудiв, приклонник "добрих форм", всього, що уходить, а що не уходить, а що вже найгiрше мене зражає, - це те, що вiн мов на вiчнiм контролi над собою, щоб, не дай боже, жодна дiвчина не уроїла собi, буцiмто вiн нею займається. Фу! Така зарозумiлiсть! Щоправда (цього я йому не вiдмовляю), вiн з поверховностi дуже гарний, високий (я, напр., йому лиш до рамен сягаю), дуже поважний, елегантний, а як стоїть на залi по вечiрках i приглядається крiзь пенсне дамам, чи шукає котру мiж ними... чоловiковi аж мороз iде тiлом. Але менi... не йде. Я його не боюся. Бiльше його великої строгої мами боюся, що над ним дрижить, а для мене (сама не знаю, чому) - страшна. Але його?.. ого!.. Прошу о вiдповiдь". * * * _ По прочитанню, я всмiхнувся насилу. - Цiкава дiвчинаї - сказав. - Ось який з неї критик! Хто б був того по нiй сподiвався? - Це все дитинство, - сказав молодий чоловiк, iгноруючи дiлком послiдню сторону листа. - Але скажiть самi, чи можна пускати таку дитину, бо такою вона в моїх очах ще i є, в життя на самостiйнiсть? - Нiколи, - вiдповiв я твердо, аж сам свого голосу злякався. - Я знав, що й ви будете тої думки, - сказав вiн. - Одначе що сказав би, на вашу гадку, старий професор на оце письмо? - спитав вiн далi. - Скiльки я його знаю, - вiдповiв я, - вiн реагував би на нього, бо воно надто цiкаве й зраджує цiлковито чисту Душу. - I я тої думки. I хоч би я цього письма нiколи не вислав, я все ж таки хотiв з вами про цю справу поговорити. Старша сестра зайнята своїм нареченим i вiном, родичi й прочi в хатi про це не знають; а вона з таким довiр'ям вложила це письмо цими днями в мої руки з просьбою, щоб я його до нього вислав, мимо того, що я їй рiшуче заявив, що цей крок з її сторони майже ненормальний, що треба менi їй конче щось сказати. Вона вiд свого постановлення не вiдступає. Я поглянув понуро на нього. - Чей же ви не сiмнадцятилiтня Маня, щоб взагалi й думки до такого поступування допустити, поминувши таку божевiльну iдею взагалi зреалiзувати, - вiдповiв я строго. - Хiба ж я за те? - спалахнув вiн. - Я лиш у колiзiї[16], чим дiвчину до тої мiри зайняти, щоб свiй план - здобувати фаховi студiї - взагалi цiлком закинула. Вона так зжилася з тiєю думкою, що наколи не зреалiзує її хоч почасти, розхорується. Ось до яких консеквенцiй доводить її жива фантазiя й надвишка енергiї. Маня iнiелiгентна i а небуденна й готова побороти всi перепони, що ставились би їй на дорозi, наколи б лиш мала дозвiл батька й сяке-таке матерiальне удержання за границею забезпечене. Хто знає... - додав вiдтак по хвилi задумчиво, - котрий шлях для неї лiпший. Шукати долi поза домом у науцi чи в традицiйних границях, в дотеперiшнiм заняттi жiнки i її природнiй задачi?.. Вона до одного й до другого здатна. - Про те не