сумнiваюсь, - вiдповiв я. - Найкраща забез-пека жiнки вiд всякої недолi - це матерiальна. Коли пустити її в свiт, вона сама себе знищить, її вдача й чуття нанесуть їй багато горя. Старайтесь забезпечити її хоч почасти матерiально... а там... - I я урвав. Вiн не вiдповiв, але глянув на мене таким поглядом, що виразно сказав: "Ми те знаємо... але поки що..."" - А щоб уже зайняти її чим iнтенсивнiше, то нехай вiддасться музицi, як її сестра, - обiзвався я наново. - Вона займається нею. Але це не вистарчає їй цiлком, - вiдповiв вiн. - Вона хоче щось бiльше. Впрочiм, до консерваторiї також не пiде, на те треба також бiльше засобiв. Батько взагалi з хати не конче похочує дати її, а тепер, коли старша сестра вiддається, не вчинив би цього за жодну цiну, любить її безгранично. Хотiв би, щоб усi дiти сидiли гуртом коло нього, за винятком нас, старших синiв. Дiвчатами, говорить, вiн не журиться. Чув я лиш недавно, як казав, що мусить для Манi шмат землi закупити, щоб його на всякi випадки мала, але чи зробить це, я не знаю. Менi одному розходиться о те,шоб її чимсь сильним заняти. Коли б хоч влюбилася, нещасна, то, може, й покинула б свiй план. Я спаленiв на його слова, а далi, усмiхаючись, вимушено кликнув: - То посадiть її на коня i нехай верхом їздить. Вкоротцi запалиться так до того, що свiй план, хоч би й за старого вченого вийти, покине! Молодий чоловiк витрiщився зчудовано на мене, а далi усмiхнувся й собi й вiдповiв: - Це не без смислу, що ви кажете. Але поки що пождiм ще... Я попробую намовити її вiддатися краще однiй лиш музицi. В неї гарний талант. Попри те нехай читає i вчиться й здобуває освiту на власну руку... А там... побачимо, що дасться зробити. - Це слушне, що ви кажете, - вiдповiв я, чогось успокоений, неначеб тим словом поклав свiй патент на долю цеї молодої незвичайної дiвчини. Вiн же сам бiльше про це не обзивався, а далi ми й розiйшлися. * * * _ Вдома вечором на самотi я ще раз прочитав листа. Ось i скритикувала мене! Зарозумiлий я, i старосвiтський, i п'ятна свойого я люблю на все класти, i перед формами клонюся бiльше, як треба, i мороз наводжу на людей, i господь знає, чим ще прогрiшаюсь... такий я! Гей, Маню, Маню, не добре скiнчиться наша приязнь! А хто побiдить? Не вiдчуваєш ти? Я не вiдчуваю. * * * _ Це було рано. Всюди панувала ще поранкова тишина. Я вибравсь, як не раз уже, на раннiй прохiд на найближчу гору в лiс. Мряки, що пiдiймалися вже з гiр i лiсiв, мов позачiплювалися там у польотi пiд небеса, розпливаючися тужливо в пораннiм сонцi. Поранковi проходи на гори в лiс - це була найкраща часть мойого побуту лiтом у родичiв. Iдеш отак рано, як у мiстi ще неповорушно, i купаєшся в чистiм неповорушнiм воздусi. Опинившися вiдтак уже десь високо на горi i глибоко в лiсi, станеш, розглянешся - i слухаєш. Не йде щось лiсом непорочне - святе? Так. Це сам господь йде i благословить його глибоку тишину. Господи, ти тут! Як нiде тебе нема - нi по церквах, нi в людськiй грудi, то тут... ти є! * * * _ (Пiзнiше). Щоб дiстатись якнайскорiше вiд нашої i Обринських хати на гору, а далi й у лiси, ми мусили вперед переходити рiку. Так i я. Не хотячи одначе переходити мосту, котрий був поставлений чи не серединою невеличкого мiстечка, що вимагало вiд нашого мешкання з годину ходу, я пiшов прямо, так званою коротшою дорогою, поза нашi й Обринських сади, котра вела до одної кладки. Звiдти можна було дiстатися скорiше на другий бiк. Кладка, поставлена з широких дощок, була все ж таки не ширша, як на одну людину. Приступаючи до берега рiки й звiдти на кладку, я побачив нараз на противнiм березi дiвочу постать, у котрiй по рухах пiзнав я молодшу Обринську - Маню. Я станув i, вагаючися, ждав. Вона там, на другiм березi, на кiнцi кладки пiзнала мене, очевидно, бо так само станула й неначе й собi чогось вичiкувала. "Рано вилетiла, як той жайворонок, - подумав я. - I коли я доперва виходжу, вона вже вiдкись вертає. Куди ходила так рано? Побачу зараз, який настрiй проти зарозумiлого формалiста. Злагiднiла трохи? Вiд послiдньої дискусiї в садi ми ще не бачилися. Коли б нагода, - обiзвалося нараз щось у менi, - щоб потрохи пiмститися, - i з тим враз я злобно усмiхнувся. - На разi студiює фiзiономiї "старих", - пригадались менi слова найстаршого її брата. - Побачимо... побачимо, серце... коли наспiє вiдповiдь вiд твого вченого". Вiдтак, не вагаючись уже доївше анi на хвилину, я ступив смiлим i певним кроком на кладку, що вона аж легко угнулась. При тiм кинув оком вперед себе на молоду дiвчину. Що вона там гадала? "Очевидно, перечiкує, аж я не перейду перший, щоб не стрiнутись упосерединi кладки", думав я. Гадаєте? Де ж там. Угледiвши мене бистрим оком, вона нараз нiби блискавкою рiшилася i, неначе заповiдаючи менi якусь боротьбу, пустилася й собi переходити кладку. Та я тим не змiшався. Неначе не бачачи її ще зовсiм на кладцi, я йшов однаковим i певним кроком уперед. Вiдтак, уже десь поза серединою рiки, де, здавалось, була вона найглибша, я станув i поглянув на неї. Обоє не могли ми йти, щоб не стрiнутися. Може, вона завернеться? Але нi. Ось вона нiби не замiчає мене i йде далi проти мене. В менi спалахнуло гнiвом, i я приспiшував ходу. "Пожди, пташко, - подумав я, - нинi ти побачиш, куди веде упiр". I пiшов. За кiлька хвиль я опинивсь перед нею, однак враз зi мною й вона станула. Я поглянув на неї. Була бiла, як снiг, очi мала спущенi, брови зморщенi, а уста були затисненi. Я, споважнiвши чомусь, зрозумiв її нараз, i менi стало жаль молодої дiвчини, що так наслiпо, майже дитинячо, пiддавалася якомусь, як менi здавалося, штучно виплеканому почуттю опору або, може, на її думку, ненавистi до моєї особи... Як казав я - я станув. - Добрий день вам, панно Маню! - обiзвався я з уданим супокоєм i подав їй руку. Вона глянула на мене заляканими очима, що в тiй же хвилi набрали виразу гордої вiдпорностi, - i "Добрий день"... бовтнула стисненим голосом, i знов приступила крок ближче проти мене, так що ми вже близько станули проти себе, i я виразно мiг бачити, як у неї з внутрiшнього зворушення дрижала на нiжних грудях ясна легенька блузка. - А тепер що буде? - спитав я, усмiхаючися. - Перейдете коло мене? Чи я коло вас? Не бачите, який я великий, i мiсця для нас обох нема? А тут рiка глибока, панно Маню! - додав я остерiгаюче. - Впавши, можна навiть i утонути! - Бажаєте, щоб я назад вернулася? - обiзвалася дiвчина врештi, i її уста задрижали, наче до плачу, мiж тим коли я сам сильно споважнiв. - Так воно виходить, - вiдповiв я. - Як бачите, я маю за собою бiльшу половину кладки, тож шкода, щоб тепер вертався. Вона окинула мене поглядом, i я перелякався тих очей... перелякався, а заразом стало менi любо й мило вiд них, так що я насилу вiдвернувся, щоб не пiрвати її в руки й притиснути до себе. Звичайно, були вони такi дитячi й молодi, такi повнi Несторового єства... а тепер у тiй хвилi стали такi чимось переповненi, блискучi й поважнi... - Бажаєте, щоб я вернувся, панно Маню? - спитав я замiсть всього лагiдно й приступив до неї цiлком близько. Вона мовчала й подивилась на воду. - Хочете? Мовчання. - Або щоб я в воду скочив? Вона ще мовчала. - Залежить вам справдi на тiм, щоб я вернувся? - спитав я терпеливо й схиливсь до неї... Вона заперечала головою, не отвираючи уст. Я вiдiтхнув. - Я не вернусь. Маню... - сказав вiдтак, вкладаючи насилу супокiй i твердiсть у свiй голос. - Не вернусь, хоч повинен би це, з огляду на лицарськiсть проти дам, вчинити, i не бажаю, щоб i ви вчинили це, хоч, це кажу я прямо, воно було б краще, якби ви були трохи лiпшi. Однак вам... як догадуюсь, залежить бiльше на тiм, щоб бити головою об мур... моцуватись... проти... ну, може й проти себе... чим щоб вас мали люди за добру й уступчиву. Химерна з вас дiвчина! Вона, не поглянувши на мене, викривила погiрдливо уста, нiби всмiхаючися, а властиво закриваючи в тiй хвилi якесь сильне внутрiшнє зворушення, й обiзвалася спiшно: - На вашу думку. - На мою думку. Так воно i є, - сказав я. - Я питаю вас: не приходить вам нiколи на думку, що, будучи такою неприязною, справляєте тим декому прикрiсть? Вона поглянула на мене. - Менi не здається, пане Олесь, - вiдповiла холодно. - А що там, взагалi, може кому на тiм залежати, якою я є, не думаю. Я надто маловажна людина, щоб своєю особою справляти кому приємнiсть або прикрiсть. Я зiгнорував її послiднi слова. - Що маю я зроби їй, на вашу думку, панно Маню? Вертати? Бажаєте того? - спитав я, зворушений. Вона боролася хвилину, а вiдтак сказала: - Не хочу. Я, як недавно, вiдiтхнув, а далi всмiхнувся. - Не хочете! Значить, цiкаву нашу ситуацiю розв'яжемо так, як гордiйський вузол, що одне з нас... скочить у воду! - мучив я її далi, не зверiаючи ока з її нiжного профiлю, а в душi любуючись якимось нею передо мною затаюваним зворушенням. - Одначе, тому що з того, - тягнув я далi, - не буде жодному з нас хiсна[17], то я поступлю так, як поступають старшi з капризними дiтьми. I поки вона могла надуматися, що я маю на гадцi, я, не сказавши бiльше й слова, обняв її мов справдiшню дитину за стан, обернувся з нею й поставив її позад себе. - Так, - сказав я, вiдiтхнувши повною груддю. - Тепер можете вертати далi. Сьогоднi, як менi здається, ми собi послiднiй раз у дорозi станули Бiльше цього не буде. З тими словами доторкнувся я легко капелюха i, поглянувши в її очi, що заблисли великими сльозами, обернувся й вiдiйшов далi. Коли доходив кiнця кладки, я оглянувся. Дiйшла вже до другого берега? Нi! Саме доходила. А тепер... ось i собi оглянулася. Я зняв капелюх... поздоровив, а вона, не зважаючи на те, скочила живо з кладки на берег i побiгла далi. Гу! Яка дика, упряма! Така була вона. В лiсi ходив я довго. Нiколи досi не почував себе таким вдоволеним, як цього прегарного поранку. До того здавалося менi, що вона все десь знаходилася недалеко мене, що десь заблисне її ясна одiж з-помiж смерек. Нiжна, з гордим капризним елементом у душi, з надвишкою якоїсь сили, що мучилася сама, неначе в неустаннiй пошуканцi за вiдповiдною для себе акцiєю, - а там i я станув на її дорозi... Що поборювала вона? Мене? чи себе? Чи я помилився? О, гордий мужику ти, Богдане... Куди загнався! * * * _ _ (Пiзнiше). Сьогоднi мав я з своєю матiр'ю гострiшу дискусiю. Я збирався по довгiм часi на часок до Обринських, а що в нас цвiли саме тодi гарнi гвоздики, мiж тим один снiжно-бiлий, я зiрвав його, щоб понести його Манi. Зiрвавши два такi цвiти, я був саме тим зайнятий, щоб завинути їх у тонкий папiр, коли моя мати в ту хвилину вступила в мою кiмнату. - Кому ти оце лагодиш, сину? - спитала й опинилася близько коло мене. Я потрохи змiшався тим несподiваним питанням. Однак лиш на хвилину. Вже в слiдуючiй я вiдповiв спокiйно: - Я йду до Обринських i несу дiвчатам цвiти. - Дiвчатам, Богдане? - спитала мати й тут же споважнiла. - Старша заручена, як сам знаєш, у неї може буде незабавки[18] й весiлля: отже, їй цвiти вiд молодих людей приймати, здається, ледве чи випадає. Оскiльки я її знаю, вона їх i не прийме. Вона дiвчина зарозумiла. Я думаю, що ти молодшiй несеш їх. Признайся! - Послiднi слова сказала голосом твердим, приказуючим. Я маму свою любив i шанував, як, може, рiдко який син, але саме в тiй хвилi, коли вона опинилася нараз коло мене, висока, з обличчям, що прибрало вираз (коли хотiла) холоду й розказу, я сам похолоднiв. - Ну?.. Я поглянув, роздразнений на це запитання, на неї. - Що вам, мамо, сьогоднi? - спитав я. - Несу цвiти, то й несу. Чи варто з цього робити квестiю? - Варто остiльки, мiй хлопче... - обiзвалася вона, пiдсуваючи окуляри аж на чоло, неначе вони заважали їй у тiй хвилинi дивитись повним поглядом на сина. - Варто, оскiльки вже давно хотiла я спiмнути, щоб ти... там... - вона кивнула головою в сторону Обринських, - не зачинав собi з дiвчатами, а особливо з молодшою. Вона не для тебе. Менi вiд її слiв вдарила вся кров до лиця. - Що вам, мамо, на думку приходить? - спитав я. - Воно манi не вiднинi на думцi, не новина для мена, - вiдповiла вона сухо. - Я завважила вже вiд довшого часу, що ти тою дiвчиною займаєшся. Хочу тебе власне остерегти, що та Маня не є партiя для тебе. А бiльше нiчого. Обринський хоч чесний i вищий урядовець, але вбогий. Родина бiльша, видатки великi... що вiн може донькам дати? Нiчого майже. Я розсмiявся вголос, не вiдповiвши нiчого. Мати вразилася й поглянула проникливе на мене. - Такої голої невiстки, - почала наново, - я не приймаюся, сину, i не дозволю нiколи, щоб мiй син, одинока моя дитина, внук владики, над котрою я, лиш господь знає, як дрижала й дрижу, котру сама одна виховувала на людей... бо батько, як сам знаєш, за своїми требами... а там... (тут вона викривила гiрко уста) - i за... склянкою... не так побивався за нею, як я. Тому ж тепер... де б я мала своїм сином, чоловiком уже на становиську, радуватися їй гордитися, вiн звертає свою душу до... такої Манi! Де твоя розвага, де твiй звичайний розум? Тепер я вже не смiявся. Випростувавшись проти неї, що була висока ростом, так що майже перевищив її статочну постать, я спитав: - До якої Манi, мамо? Чи маєте ви тут на думцi панну Обринську? - Так, панну Обринську, якщо я з замалим респектом про неї виразилася, - вiдказала глумливо. А вiдтак додала: - Ми розумiємооя добре, мiй сину, i не потребуємо мiж собою полiтикувати. Я тобi повторяю ще раз: я завважила вiд довшого часу, що ти займаєшся Обринською, хоч нiколи про те й не згадуєш. А ця дiвчина не для тебе, Богдане. Дай собi з Обринськими спокiй, а найбiльше з нею. Дiвчина готова вроїти собi, що справдi будеш з нею женитися, мiж тим коли ти повинен сам обчислити, що з такої женячки нiчого для тебе не вийде, i що передусiм я є тiєю, що для одинокої своєї дитини вибере пару. Ти повинен у священичих кругах обзиратися, але не йти мiж урядовцiв. Що там знайдеш? Статок, маєтки? Там усе без фундаменту. Дiвчата виховуються для ока. Все їх майно: поверховнiсть. А щодо розумiння господарки такої, як твоя мати її розумiє, то анi не питай! Звiдки? Там з шелюга та в рот. Дай собi спокiй, Богдане, не вона для тебе. Господь знає, чого вчепилася вона до тебе! - i почервонiвши нараз з якоїсь, менi незрозумiлої лютостi, вона урвала i вмовкла. Я був, щоправда, вдачi бiльше спокiйної i поважної, але оцим словам я не мiг довше спокiйно прислухуватись. - Що значить, мамо, ваше: вона? А по-друге, про женячку менi анi не сниться! Ще б чого не бракувало, щоб то мою жiнку не я, а родичi, взглядно ви, мамо, удержували! Я доперва два-три роки як служу, тож про женячку думати не можу. Чим жiнку утримаю? Отже, куди загонюєтеся ви з нею? Чим тота дiвчина така велика в очах? Дали б спокiй такiй бесiдi, мамо, був би я вам далеко вдячнiший. - Моє вона, Богдане, - обiзвалася вона наново, - це те, що дiвчина з таким диким, чи як то по-модному висловлюються, "поступовим" вихованням не найшла би вiдповiдного мiсця в нашiй хатi, де все дiється по традицiях стародавнiх добрих газдинь, де заховуються старi, давнi обичаї, хороняться народнi святощi... а нараз мiж усе те в опокiй моєї поважної, взiрцевої хати донька урядовця, емансипантка!.. Маєш! Сам скажи. З одної сторони, вона собi голову наукою забиває, а другим боком... i хлопцям рада. Кого ти поставиш коло себе, беручи її за жiнку? Що вона? Чи то яка репрезентацiя? Вправдi, Обринськi - гербовi, але що з їх герба без маєтку? Не українцям бавитися в герби, як iншим народам, їм що iнше треба. Вже би вся моя фамiлiя, а то сама священичеська, добре за голову вхопилася, дiзнавшись, що Богдан Олесь, внук колишнього владики, так славно оженився! Но, но! Тож видиш, сину, - додала лагiднiше, побачивши, що я анi словом не перебиваю її, - спам'ятайся, поки заженешся. Бiльшого добра, як його твоя мати тобi бажає, не придумає для тебе нiхто. - Дякую вам, мамо! - вiдповiв я їй спокiйно, мiж тим коли в моїй грудi щось аж варилося. - А щодо того, що Обринська дiвчина з диким вихованням i, на вашу думку, хоч до науки хапається, а з другої сторони i мужчинам рада, то ви помиляєтеся! Вона дика, мамо, але дика, як i вони всi тi Обринськi, вздержливi, амбiтнi. А щодо другої точки, що вона рада мужчинам, то ви ще бiльше помиляєтеся. Коли ви це бачили, завважали? - спитав я i тут же нервово розсмiявся. Спитайтеся мене, мамо, яка вона дiйсно, ота, по-вашому, така Маня,, а я вам скажу. О, матерi, матерi! - кликнув я гiрко. - Хто б годен вам догодити! якi ви добрi, а якi страшнi й самолюбнi! Хто б своє щастя у вашi руки уклав! Однак я знаю, - Додав я вiдтак, - що найбiльше паде на вагу в оцiнцi цеї молодої дiвчини, це все ж таки те, мамо, що вона без маєтку. Та дарма, мамо, в тiм дiвчина не винна. Так невинна, як i в тiм, що ось я зiрвав цi бiлi цвiти. - То ти легковажиш мої слова, сину? - спитала i глянула на мене з жалiсливим докором, яким гамувала мене не раз, коли був я малим хлопцем i не все хотiв пiддаватися її приказам. - Я не те, щоб легковажив, мамо, - сказав я спокiйно, - але просто ви уроїли собi щось, що навiть ще i в менi не сформулювалося. Анi разу я ще про жодну женячку не думав, а ви он куди вже зачислилися. Я навiть не сказав вам, чи люблю її... Вона всмiхнулася й махнула рукою. - Такi справи починаються цвiтами, кiнчаються женячкою, - сказала. - А ти знаєш, сину, що стiльки всього мого щастя, що ти i твоя доля. Я несказанно тривожусь за тебе. В тебе нема мого характеру, сину, - докинула тихше, неначе за її словами крилося ще щось бiльше за те, що вже одверто заявила, - твердого, що... якби не вiн у мене, Богдане, ми б сьогоднi не були заможними, а цiлком убогими, незначними людьми. Багато перебула, боролась, напрацювалась я, сину, поки прийшло до того з нами, що є. - Я знаю, мамо, - вiдповiв я. - Я знаю, а з тим запевняю вас, що нiколи не буду невдячний проти вас. Одначе... - Одначе... женитись... будеш так, як сам схочеш, без огляду на бажання твоєї матерi? Правда? - настоювала на своїм. - Як буду коли женитися, мамо, - вiдповiв я, усмiхаючись, - з Манею чи iншою, все одно, однаково буду для себе женитися, так як батько мiй, женячися, для себе женився. Бiльше не можу нинi сказати й прирiкати, бо нiчого й сам не знаю. А тепер не журiться бог зна якими видiннями з будучини, бо все те пусте, мамо. Здається, я лиш один у вас, мамо, - додав я поважно, знаючи, що тим словом я побиваю її неабияк. - Один, синку мiй... один... - сказала вона i, приступивши до мене, притиснула мене так щиро до себе, що я, не промовивши нi слова, притиснув її руку так само до своїх уст. - Не дивуйся моїм словам, сину, - додала, нiби шукаючи помирення за свої слова. Менi серце само не дає супокою. Все щось вiщує про тебе... i ту дiвчину; тому я так, сину, iнодi i вночi, як не можу вснути, боюсь i мучуся рiзними гадками про тебе. Кiлька разiв уже й самiй панi Обринськiй, хоч i як її люблю й шаную, ба самiй дiвчинi от так у балачцi через штахети нiби жартом натякала, що нiколи не дозволю, щоб мiй син де-небудь оженився, а найменше з убогою й емансипанткою! I здається, вони мене добре порозумiли, бо вiд того часу щось мiж нас мов уступило, хоча... я проти старої, дiйсно, нiчого не маю i люблю й шаную наскрiзь, як добру й чесну людину. Я прокинувсь мов вколений, i витрiщився на неї. - Мамо! - кликнув з жахом. - Ви справдi могли щось подiбне панi Обрияськiй, тiй так високо поважанiй жiнцi, i її доньцi натякати? - Ти в мене один, сину, а бiльше мене нiщо не обходить, - вiдповiла. - Зрештою, - додала, - ти чого так перелякався? Чи, справдi, лише тому, що я мудрiй матерi дала до пiзнання, щоб свою доньку лiпше берегла, а їй, щоб собi непотрiбних речей у голову не брала. Не бiйся! Я лiпше знаюсь на жiночiй тактицi, як ти! Не один попався за те, що був добрий i чесний. I щоб дiвочi уроєння не розбивати, запхав голову в ярмо, i лиш тодi отверезився, як було запiзно. Чи треба й тобi подiбної долi? Я тебе не вiддам з-пiд свого надзору так легко, як думаєш. Будь ти собi i який повнолiтнiй мужчина, з того всього я смiюся. Ти передусiм моя однiська дитина, одинокий мiй син, а все проче в около цього для мене маловажне. Сама Обринська мене добре зрозумiла, а дiвчина... не менше. Я боровся з собою. Гамувався, щоб не скипiти проти матерi, котрої любов становила моє буття-щастя, а заразом мене, як от i в цiй хвилi, просто тероризувала. Свiдомiсть, що моя мати могла таку жiнку, як паню Обринську, i враз з нею i її непорочну пташину своїми натяками обидити, вiдбирала менi рiвновагу. Я пiрвав за капелюх i звернувся до дверей. - Куди, Богдане? - спитала мати, мов сказала "стiй!", а був у неї голос напрочуд гарний i владiючий. Я станув. - До них, - вiдповiв я з твердим супокоєм. - Пощо? - спитала мати. - Оправдати твою матiр? Залиши це. Я свого слова не вiдкличу... як не додам ще що!! Отже, бачиш. Остань! Я ще завади, твоя мати, - додала гiрко. - Що сказали вони'? - спитав я вмiсто всього. - Нiщо. Обринська не вiдповiла анi словечком, а молода... оскiльки собi пригадую, закривши лице обома руками, незамiтно зникла. Але що анi одна, анi друга, особливо молода, нe взяла собi моїх слiв надто до серця, свiдчить факт, що в кiлька тижнiв пiзнiше бачила я, як та сама, по-твойому, "дика, як i всi Обри'нськi", вилетiла ранесенько в лiс, щоб, вертаючи, здибатися з мужчиною на кладцi, щоб вiн, син мiй, котрого амбiцiю змалку я виховувала понад усе, взяв її в обiйми i... - Мамо, анi слова бiльше!.. Вона розсмiялася. - Ти вже тепер так говориш, сину, хоч її ще не маєш? - О, мамо, ви страшнi! - Я те бачила. На свої очi бачила, Богдане. Припадком з нашого поду, куди все ранком лiзу, щоб звiдти надзирати за пастухом, чи вiн, ведучи худобу на пашу, поїть її при рiцi. Отже, те, що бачила своїми очима, тебе й її, не змiню. А тепер iди й стережись, бо, як бачиш, у мене очi одвертi... I справдi я пiшов. Пiшов на те, щоб кiлька хвиль пiзнiше зробити так, як вона, закрити обличчя руками й усмiхнутися гiрко. О, матерi! Яка жорстока, самолюбна та ваша доброта, яка вбиваюча, яка брутальна... * * * _ Що вона подумала? Вона з своєю чистою непорочною душею, що була так далеко вiд того - "ловити" мужчин. "Мужчин, - заговорило щось голосно в моїх грудях, i нараз я пiдняв голову. - Чи справдi мав я право обурюватись на свою матiр? Чи не залежало їй на їх ласцi? - спитав я себе. - А лист до старого вченого?" I я вiдчув у тiй хвилi... (о, нiчого iншого в тiй хвилi, читачу) як... зависть... Погану, грубу зависть. Анi не бачила вона його, анi не знав вiн її, а вона, молода, напiвдитина ще, освiдчалась йому! Наколи б моя мати це знала, наколи б це знала... I майже не тямлячись, я розреготався, а далi станув i рiшився. Тепер пiду до неї. Зараз. Зараз, щоб поглянути в тi очi, що з виразу молодi, дитиннi, умiють так добре ховати за собою тайни. Пiду. Мушу бачити, як виглядає вона, вiдколи почула вiд моєї матерi, щоб не роїла собi на мене "надiї". I забравши свої цвiти, я пiшов до них. * * * _ Пiшов просто в сад. У них у саду гарно й тихо. Я пiшов алеєю, що вела до павiльйону. Був переконаний, що вона там була. Там любила вона найрадше пересиджувати. Дiйшовши до половини стежки, я почув нараз над собою десь звисока голос: - Па-не Олесь! Зчудовано пiдняв я голову й побачив на однiй високiй грушi старшого трохи вiд Нестора його брата Василька, котрий, засiвши на однiй галузi без сурдутини й босоногий, заїдав грушки й оглядав цiлий город. - Ти що там, хлопче? - спитав я, усмiхаючись, i доторкнувся капелюха. - Я дивлюсь на свiт i їм грушi! - вiдкликнув дзвiнко-весело. - Їж здоров, - вiдказав я. - Але скажи, будь ласка, твої сестри й браття вдома? - Є... всi, здається; он там, у павiльйонi. IКожне уткнуло нiс у книжку й читає. Лиш Маня, здається, шиє. Зрештою, тепер уже не знаю. I мене хотiли запрягти до чогось там; але я втiк i сховавсь аж тут. Нате й вам одну грушку, пане Олесь! - I сказавши це, хлопчина кинув менi пiд ноги, замiсть одної, кiлька пишних грушок, котрi вибрав з своїх малих кишенят. Вiдтак обернувши голову до павiльйону, кликнув зi всеї сили: - Маню... пан Олесь iде! На його голос, що мов дзвiнок пронiсся по саду, менi вдарило гаряче полум'я до лиця. Чому кликнув хлопчина якраз про мене до Манi? Але... сталось уже. Я пiшов далi й був уже недалеко павiльйону, коли оце вийшов малий Нестор з павiльйону i, не зважаючи цiлком на мене, а звертаючись лицем виключно до брата на грушi, кликнув спокiйно, мов дорослий: - Василько, не кричи! Вiдтак, нiби сповнивши якийсь обов'язок i мов побачивши мене доперва тепер, пiдiйшов до мене, глянув поважно в очi, а сам побiг по-дитячому, - здається, сповiстити мiй прихiд. Я увiйшов у павiльйон. Тут сидiли лиш обi сестри й Нестор. "Павiльйон" - це була лиш одна обширна кiмната з трьома вiкнами, котрi виходили всi на гарний сад. Найстарший Обринський, товариш мiй, лежав на долiвцi на килимi й читав. Молодший сидiв на крiслi перед вiкном i висадив (на англiйський лад) ноги аж через низьке вiкно. Обi ж сестри сидiли на софi й шили, кожна для себе окремо. З усiх них був, здається, малий Нестор чи не найповажнiше перейнятий своєю працею. А був вiн зайнятий розгляданням кiлькох звичайних метеликiв, що їх мав переколених на шпильках у пуделочку на корочках власної фабрикацiї. Коли я увiйшов, вiн, як недавно на дворi, не звертав на мене уваги. Лиш пiзнiше, коли я приступив нарочно до нього, щоб ще раз поглянути, чим займається, вiн обернув свою голову й поглянув на мене! Якi очi! Дивний, прекрасний хлопчина! Не, як би хто думав, самими рисами лиця, що були в нього нiжнi i як на дитину поважнi, а своїми темними ангельсько-спокiйними, милими очима впадав i захопляв вiн, малий, мене все однаково. Привiтавшися, ми обмiнялись кiлькома словами з братами, котрим був я, як здавалось менi, в тiй хвилi не конче пожаданий гiсть; особливо молодшому з англiйською позицiєю коло вiкна. Вiн лиш неохоче змiнив свою позу, сягнув по якусь книжку, що лежала недалеко нього, i, подавши менi мовчки руїку на привiтання, поглянувши на Маню, вийшов. Старший попросив, чи не враз з дiвчатами, сiдати, - i з словами: "Я зараз скiнчу", затопився наново найспокiйнiше в книжку. Я, не надумуючися, взяв крiсло й сiв коло Манi. Вона змiнила незамiтно барву i, спустивши над шитвом очi, зморщила злегка чоло. - Ось, мої панi, якi в нас гвоздики, - почав я i поставив перед дiвчатами на стiл бiлi, як снiг, цвiти. Старша сестра почала любуватися ними, подивляти їх, мiж тим коли Маня, поглянувши на них пiвпоглядом, сказала: - Справдi, чудовi. Бiлi, - i вмовкла. Старша, себто Оксана, заговорила дальше про цвiти, одначе розмова чомусь не клеїлась. Маня мовчала. Молодий Обринський пiднявсь з помосту й подав папiроси, мiж тим коли мною заволодiло несказанно прикре почуття. Я мав тут бути чимось винен, мав чогось каятися, а тимчасом так само терпiв, як може i хтось з присутнiх. Нараз ситуацiя змiнилася. В кiмнату вбiг Василько, живий i жвавий, як завше, i кликнув: - Оксано! - звернувся до старшої сестри. - Мама кличе. Приїхав пан С. (себто наречений дiвчини). Ходи зараз! Зрештою, мама казала, всi нехай прийдуть! - I сказавши це, вибiг, зник з очей. Я пiднявсь, щоб попрощатися, бо вiдчув, що слово "всi" не вiдносилося в цiй хвилi до моєї особи. Одначе Обринський (Роман було йому на iм'я) обiзвався: - Пождiть, пане Олесь, не вiдходiть, - i здержав рукою. - Заграєм у шахи. Ви давно не були. Я вимовлявся, бо не мав охоти остатись, одначе вiн наставав на своїм. Вiдтак звертаючись до Манi, що й собi пiднялася з мiсця на поклик малого, щоб iти за сестрою," котра попрощалася перша, попросив: - Проси маму, щоб нам вислала пiдвечiрок сюди, ми заграємо в шахи. Дiвчина вийшла, i ми остались оба з Нестором, що не рухався з свого мiсця, занурений у своїм заняттi. Пiдтягнувши ноженята пiд крiсло, сидiв, не займаючись, як звичайно, окружениям, неповорушно, мов той павучок. Обринський сягнув за шахiвницею, що десь на столi мiж книжками лежала, i почав укладати фiгури, а я приступив до малого. - Що ж, Несторе. Пiдеш уже незадовго знов до школи? - спитав я, схиляючися над ним. - Так. - А що зробиш з твоїми метеликами? - Буду їх у пуделку держати, як i досi, - вiдповiв i, сказавши це, вiн нараз, мов на тайний приказ, оглянувся до софи, де сидiли ранiше сестри, i, побачивши там бiлi цвiти, принесенi мяою, що лежали там ще досi, кликнув: - Вашi цвiти, пане Олесь! Дайте менi їх тут; я їх до води вложу. Як так трохи ще полежать, помруть. Чому вони їх не взяли? Я здвигнув плечима. - А менi їх можна взяти? - Можна. Вони такi, як ти. - Вони дуже гарнi. Мама дуже любить гвоздики. Я їм дам води. I сказавши це та замкнувши щiльно пуделко з метеликами й засунувши його старанно пiд софу, мов перед рабiвничою якою рукою, вибiг прудко з хати. Тимчасом я засiв з його братом за шахи. Я грав розсiяно. По правдi сказавши, я був би найрадше встав i пiшов, але в надiї, що, може, Маня верне в павiльйон, i я з нею зможу на самотi поговорити, я остався й грав. За якийсь час вернув Нестор. Вiн нiс склянку з свiжою водою для цвiтiв i з тою самою уважнiстю, з якою займався щойно недавно своїми метеликами, вкладав тепер цвiти у воду. - Так. Маня або Оксана будуть їх у мене просити, - промовляв нiби бiльше до себе, - але я, може, не дам їх. Чому Маня їх вiдразу не взяла? Я всмiхнувсь i здвигнув плечима. Я один знав, чому вона їх не взяла, - знав аж надто добре. Скоро по тiм увiйшла Маня до павiльйону, а за нею дiвчина з тацею, на котрiй знаходився для нас, що осталися в павiльйонi, панею Обринською висланий чай. Маня поставила його для нас на невеличкiм столику перед софою. Вiдтак, запросивши нас до нього, сама станула на порозi в дверях, мов виглядала когось. У кiлька хвиль пiзнiше обернулась, бистро пiдiйшла до вiкна, де малий Нестор стояв коло своїх цвiтiв, i взяла склянку з цвiтами в руки. - Добре, що ти дав їх до води, Несторку, - сказала, схиляючись над ними, - я забула за них. - Ти забула?! - обiзвавсь хлопчина, поглянувши на неї щиро, - а за той час пан Олесь подарував їх менi. Чиї вони тепер? Вона змiшалась, усмiхнулась i, не вiдповiвши, переклала їх у склянцi. Одначе малий, очевидно не маючи намiру зрiктись так скоро свого недавно набутого права власностi, звернувся до мене й спитав з своєю звичайною дитячою щирiстю, котру я над усе в того хлопця любив: - Чиї вони тепер, пане Олесь? Мої - чи Манинi? Ви ж їх менi подарували й сказали, що вони такi, як я. Роман також чув, - i показав на найстаршого брата. Хлопчина говорив з такою повагою й натиском, що ми, хоч i всмiхнулись, все-таки споважнiли. Тому що Маня мовчала, i я завважив, що уникала стрiнутись у тiй хвилi з моїм поглядом, я встав, притягнув хлопця до себе i, притискаючи його малу головку до себе, сказав: - Цим разом будуть вони вже твої, бо ти вмiєш вступатися за своє право, а паннi Манi принесу я другi. Добре? З словом "добре" я схиливсь над ним i подав йому руку. Вiн вложив у неї свою дрiбненьку, а вiдтак, поглянувши на сестру й неначе надумавшись, сказав: - А тепер я їх дам Манi. Хочеш, Маню? Добре, пане Олесь? - Як хочеш, товаришу, - вiдповiв я спокiйно, - вони твоя власнiсть, можеш з ними поступати, як хочеш. Тут я вже не маю права рiшати. - Я хочу! - вiдповiв вiн i вiдсунув назад склянку вiд себе, котру Маня була вже вiдсунула. Вона всмiхнулася, як недавно, погладила його мовчки, але цвiтiв бiльше не дотикалась. Замiсть того засiла на порожнє мiсце свого брата, що пив чай коло шахiвницi, i почала вглиблятися в позицiю шахових фiгур обох сторiн, мiж тим коли ми оба кiнчали чай, балакаючи. * * * _ - Пан Олесь тебе поб'є, - обiзвалася нараз Маня до брата, коли ми врештi станули наново коло столика з шахiвницею, щоб зайняти свої мiсця. - Його позицiя лiпша, як твоя. Позволь, щоб я перебрала цим разом гру за тебе. Я маю охоту. - Ого! - кликнув брат, усмiхнувшися. - Ти її поправиш? - Може й поправлю, - вiдповiла вона, i її очi промайнули спокiйно по менi. - Хiба тiльки що побаламутиш трохи, продовжиш гру. Я знаю, як ти граєш. Тебе пан Олесь ще скорiше поб'є. Я лиш втратив королеву й вежу, але позицiя моя ще далеко вiд небезпеки. Зрештою, як хочеш - грай, а я зайду на часок до хати до будучого шурина. - Ну, як поб'є, так i поб'є, - вiдповiла дiвчина, умощуючися вигiдно при столику, - а в полон не вiзьме. - Хто знає, чи нi... - вiдповiв я. - Нi, пане Олесь, - сказала поважно, неначеб те, що сказала, не було жартом; i при тих словах окинула мене очима, мов ще раз впевняла мене, що - нi. Ми остались самi, бо Нестор ще перед братом вибiг. Жодне з нас не промовило бiльше й слова. Вона грала бистро, вiдважно, майже визиваючи катастрофу, зовсiм як її брат, котрого ученицею й була, а часами знов, мов дитина, без намислу, попросту, щоб лиш пересувати фiгурами або щоб час здобути. Так минав час. - Ось тепер ви знов були думками деiнде, - завважив я, коли вона, побиваючи вежою мого хлопця, виставила свого короля на небезпеку. Вона пiдняла голову й глянула переляканими очима; одначе зараз же, вслiд за тим, затопилася наново в гру. В слiдуючiм моментi я загнав її короля в критичну позицiю i, завдавши "шах", я пiдпер голову мовчки й ждав. Я мусив довше ждати, бо вона задумалась поважно. Спиняючи свiй погляд мимоволi хвилями на її нiжнiм лицi, що було так близько мого, менi нараз видалось, що на спущених її вiях збираються сльози. Вона раз по раз пiдiймала нервово руку, щоб рятувати короля, але так само вiдтягала її, не можучи рiшитися. - Уважно, панно Маню, не спiшiться, - упiмнув я її нараз з уданим спокоєм, мiж тим коли сам був зворушений i чув, як менi щоки горiли. Так через декiлька напружених, мовчанням переповнених хвилин. Ситуацiя її короля була майже безвихiдна. Вона не обзивалася, гризла уста, не пiдводила очей, а одначе я вiдчув усiма нервами, що в тiй хвилi - був я в нiй, i вона боролася не проти моєї гри, а одиноко проти моєї особи. Боролася з всею молодою енергiєю, з усiм чуттям, що бувало чи не завше мотором всiх її вчинкiв. Та, як кажу, це тривало кiльканадцять напружених, майже мучительних, хвиль. У слiдуючiй уже погнала її рука погiдливим рухом по шахiвницi й розбурхала всi фiгури. Сама пiднялася живо з софи. - Я не можу, - сказала стисненим, зворушеним голосом, i її лице покрилося цiлковито блiдiстю. - Уважайте мене за побiджену, - сказала гордо. I сказавши це, взяла свого короля й королеву, уставила їх, лежачи, до нiг мого короля й королеви й, усмiхаючися, з нервово здригаючимися устами вiдступила вiд столу. Зчудований її наглою змiною й таким вчинком, пiднявсь я й собi й приступив до неї. - Маню, Маню, люба, що з вами? Чому так зворушуєтесь? - Радуйтесь... - сказала вона, все ще всмiхаючись глумливо. - Трiумфуйте! - Чому б мав я радуватись?.. невже тим, що ви грали неосторожно, ризикуючи? - спитав я, силкуючись бути якнайспокiйнiшим, i взяв її за руки. - Ви дитина, панно Маню. Чи не така сама, як Нестор. Вона вiдтягнула руку й вiдвернулась хутко до вiкна. - Ви гнiваєтесь? Що з вами зайшло? Я ж не мав замiру зробити вам прикрiсть... - говорив я далi, силкуючись успокоїти зворушену дiвчину, мiж тим коли мою грудь якась, чи не дика, радiсть, здавалось, ось-ось розсадить. - Чи, може, не можете простити те, що зайшло мiж нами на кладцi? Обидив я вас? Коли так, то простiть. Я Це не в злiм замiрi вчинив. - Я вам не маю нiчого до прощення, - вiдповiла вона все ще схвильовано, - лиш прошу вас, залишiть мене тепер. Вас, може, вижидає ваша маги... залишiть мене. Ви бачите, я зворушена. Менi нараз, мов блискавкою, просвiтило в головi й обняло холодом. Ось що, вона, очевидно, знаходилася пiд впливом нещасливої замiтки моєї матерi, а побачивши мене перед собою, терпiла вiд того. Терпiла... а може... може, й рiвночасно боролася з собою в душi проти впливу моєї iстоти. - Маню! - сказав я поважно, приступаючи наново до неї. - Чи ми не будемо нiколи з собою мирно говорити? Чи мусить усе мiж нами блукати якесь роздражнююче, блудне свiтло? Схаменiться! Я ж не ворог ваш. Вам, певно, нiколи на думку не приходить, як дуже вражаєте ви мене своєю несправедливiстю, своєю непокiрною вдачею, i як глибоко я це вiдчуваю. Коли будете ви раз добрi? Вона мовчала. Нараз обтерла рукою очi, в котрих зiбралися сльози, i сказала: - Ви найлiпше зробите, як залишите мене. - Я залишу вас, Маню! - вiдповiв я. - Залишу. Але не в цiй хвилi, коли бачу, що ви зворушенi чимсь, терпите. Гадаєте, менi легко на вас глянути з свiдомiстю, що десь там у глибинi вашої чистої душi видобувається кров жалю до мене? Не мучте себе й мене i будьте одвертi. Воно пристоїть краще вашiй вдачi, як оця замкнена боротьба. Вона поглянула на мене, а вiдтак сказала: - Ви маєте слушнiсть, що воно пристояло б лiпше моїй вдачi. Одначе коли одвертiсть сполучена в деяких разах з немилою задачею заподiвати другим прикрiсть, то чи не лiпше вимовчатись i терпiти самому? - Це значить, iншими словами, по-вашому так: "Як буду я проти вас одверта, то заподiю вам тим прикрiсть". Чи не так? - натискав я на дiвчину, що, очевидно, боролася в тiй хвилi за щось з собою. - Я не обов'язана розкривати перед вами те, що мiж нас не належить, - вiдповiла вона, паленiючи й вiдвертаючи вiд мене своє лице. - Нi. Справдi нi, Маню. Хiба що, може, з спiвчуття. А спiвчуття вашого я не потребую. Та будь-що-будь, - додав я гордо, - я вiдчуваю, що ви стоїте пiд впливом якогось непорозумiння, бiльшого, може, нiiж я догадуюсь. Я йду з пересвiдченням, що колись ви самi переконаєтесь, що я в тiм не винен, i прийдете з тим, що "не належить мiж нас", самi до мене. - Нiколи! - почулось вiд неї твердо. - Нiколи, панно Маню? - Нiколи, пане Олесь! Говорячи, ми вiддалялися мимоволi вiд себе. Тепер по цих її рiшуче вимовлених словах я опинився небагатьма кроками бiля неї i, поглянувши в її розгорiлi очi, я сказав цiлком спокiйно: - Прийдете! Розумiється, в тоншiм значеннi слова. Я бачу лiпше в будучнiсть, як ви. З усiєю вашою вiдпорною вдачею... з вашою хоробливою амбiцiєю ви не вдiєте нiчого. Дарма, що боретесь. Вона дивилася на мене великими, з зворушення майже потемнiлими очима й сказала: - Нi. Недарма! Я розсмiявся. Тодi вона, мов приведена моїм смiхом до крайностi, сказала: - До кiнця цього року залишаюсь ще тут, а в лютiм слiдуючого, по весiллю моєї сестри, я їду до Ч. i записуюсь на фiлософiю. Отже "недарма". Такого обороту я не сподiвався i в першiй хвилi зчудувався. - Ви, справдi, не покинули своєї думки? - опитав вiдтак, маючи на гадцi весiлля з старим професором. - Нi, цiлком нi. Воно вже вирiшено. - За згодою родичiв? - спитав я. - За згодою родичiв. - Вiддатися? Тепер прийшла черга на неї чудуватися. Одначе по хвилинi вона, мов надумавшися, вiдповiла: - Може, й вiддатися. Чому би нi? - З цього не буде нiчого, - вiдказав я твердо. - Ого! Може, й тут присвоюєте ви собi право сягати активно в моє життя? - спитала вона, приступаючи до мене ближче? - Так, панно Маню. Цим разом i тут. Вона розсмiялася подразнюючим смiхом. - Слава богу! Тут ви не маєте анi одного словечка анi пiвсловечка до сказання, - сказала зворушеним голосом - У таких справах рiшала б я одна, сама. Чуєте? Виключно сама одна. Нi батько, нi мати, нi обставини, а сама я одна - I я, Маню! - докинув я i вказав на груди, де в кишенi знаходився й догi її лист до старого, i споглянув їй у лице Вона, зворушена, аж пополотнiла. - Не мучтесь, - додав я спокiйнiше. - А схаменiться, до чого воно доведе. Боротьба .проти ворожих, нашу iстоту й гiднiсть пони