жаючих зворушень похвальна й пожадана. Але тут, Маню, шкода вас i вашої енергiї. Тут не вдiєте ви нiчого. Ви не самi стоїте в тiй боротьбi. - I сказавши це, я пошукав свого капелюха i, вклонившися, вийшов. Її погляд промайнув по менi. Стояла на своїм мiсцi, звернена лицем до вiкна, з зморщеним, мов з фiзичного болю, чолом i затисненими устами. Виходячи вже з алеї, я побачив Нестора й Василька, якi силкувалися пустити в повiтря свого паперового "драха"[19]. В тiм я їм помiг, ii коли вiн справдi чимраз вище пiдiймався, несений вiтром угору, я схиливсь над Нестором i шепнув йому до уха: - Пiди до твоєї сестри, там у павiльйонi, i попроси, щоб також до вас вийшла й поглянула за драхом. Нехай тепер сама не сидить. Сказавши це, я хутко пiшов. * * * _ (По довгiм часi). Я не бачу її i не чую про неї нiчого. Чув лиш вiiд Василька, що незадовго має вiдбутися Оксанине весiлля. Отже, скорше, чим було зразу постановлено. Всi, очевидно, зайнятi, хоча весiлля має цiлком тихо вiдбутись. * * * _ (Пiзнiше). Вже по весiллю, i молодi вiд'їхали. Ми лиш у церквi на вiнчаннi бачилися, а радше сказавши, собi в очi поглянули. Виїжджаючи, забрала свекруха молодої Оксани i її з собою. Нащо? Цiкаво б знати! Там на селi в неї вона має довший час перебути. Та свекруха вдовиця, з виду поважна й добродушна панi (чую, посiдателька невеличкого маєтку), живе враз з нежонатим своїм старшим сином, управляючим тим маєтком. Чи не "математика" яка криється за тим усiм? Син той не жонатий, мати "старша" вже жiнка, - майся на бачностi, емансипантко, бо син той симпатичний . мужчина, а обставини могли б потягнути й деякi кансеквенцiї з того довшого побуту за собою. Та ба! Що мене те все обходить? Нехай їде або не їде, я її плану не розiб'ю. А щоб я вже нею так дуже був зайнятий, то не скажу. Здається, наш роман(!), ледве розпочатий, скiнчився. Я ледве чи буду нею ще займатися. Твереза моя мудра мати не мала неслушностi, коли остерiгала мене перед нею, вiдчуваючи материнським iнстинктом невидимi її поступки на будуче... Добре, що приїжджає до нас Дора Камiнська з Ч., улюблена донька тiточної сестри матерi моєї. Донька консисторiального совiтника, дiвчина не без маєтку, i саме iдеал, з котрим, на тайну думку матерi, я мiг би спокiйно колись одружитися. Вона жива, хитра й може людину до себе, хто б її не знав так, як я, i на довше прив'язати. Вона роз'яснить нашу хату, а бодай на часок - i мене... * * * _ (Знов пiзнiше). Сьогоднi здибав я, вертаючись з уряду, малого Нестора, який iшов до школи. Розумiється, я його задержав. - Що чувати коло тебе, Несторе? Чому так вчасно йдеш до школи? Тепер ледве по першiй. Вiн поглянув на мене поважно й вiдповiв: - Я обiцяв одному хлопцевi в школi показати нiмецьку задачу. А що вiн далеко вiд школи мешкає (вiн селянський син), i через полуднє остається в школi, я йду скорiше, щоб ми повчилися, поки зiйдуться iншi ученики або й сам професор. Сказавши це, вiiн вклонився й уже хотiв iти дальше. Хлопчина очевидно спiшився, i моя задержка не була йому пожадана. - Пожди, не спiшися так! - задержав я його. - Ще маєш доволi часу. Тепер, як кажу, саме по першiй; розкажи менi, що вдома чувати, i чи всi здоровi. Хлопець з чемностi станув, хоча по ньому було видно, що моє здержування його майже болiло, так спiшно було Йому йти, i не знав, з чого починати. Одначе надумавшись, вiдповiв коротко: - Всi здоровi. - А сестра твоя... Маня, що пише? - спитав я просто. - Не знаю, що пише. Лиш прислала менi великого рогача в пуделочку й писала, що його зловив для мене пан Янко. - Хто є пан Янко? - спитав я, вдаючи, що не знаю. - Брат Влодка (себто мужа Оксани). - Так? - Так, - вiдповiв малий i додав радiсно: - Рогач такий гарний, я його все в садi пасу. Я всмiхнувся. Вiн був ще подеколи дуже дитинний. - I нiчого не писала Маня? - Нiчого, - вiдповiв, а вiдтак додав: - Вона там вчиться на конi їздити! - Як, Несторе? - На конi вчиться там їздити, - вiдповiв малий твердо. Менi при його словах вдарило полум'я до лиця. - Хто її вчить? - Пан Янко. I їй там дарували красне сiдло. - Хто? - Я не знаю, але мама знає. - А коли вона верне? - Не знаю. Мама казала, що за чотири тижнi. Але я вже мушу йти, - додав, поглянувши на мене благаючим поглядом, - бо на мене буде товариш ждати. Я мушу... я обiцяв. - Iди! - сказав я, - i додержуй усе слово, а вийде з тебе колись гарний муж. Малий, щоб здогонити втрачений зi мною час, вiддалився поважно кiлька крокiв, а вiдтак, оглянувшися за мною, пустився бiгцем. * * * _ Я пiшов, мов засоромлений, i якийсь гарячий бiль стиснув моє серце. "Вона вчиться там на "конi" їздити (як колись я це її братовi раяв. О!.. яка iронiя!), i пан "Янко" вчить її, - повторились самi з себе дитячi слова в моїй душi. - Розумiється, це якраз щось для неї, вона все коней у свого батька випещувала. Розумiється також, що сама не буде вона там їздити, що "пан Янко" буде її супроводжати; буде нею на полях, на самотi опiкуватись. - I тут, при тiй гадцi, я погано сам до себе всмiхнувся. - Коли буде всiдати на коня, вiн їй пiдставить руку пiд ногу, i тодi буде мусила до нього зближатися. Нi. Обоє - зближуться до себе. О, ми те знаєм... ми те все добре знаєм!" I знов викривив їдкий усмiх мої уста. Роздразнений такими й подiбними думками, я згадав мимоволi свою матiр, що одна любила мене правдивою любов'ю й одна сама бачила поки що те невидиме, що мало менi, може, колись у життi нанести горе, - старалася мене вiд того охоронити, а я опирався, мiж тим коли вона ось... уже вчиться верхом їздити! I вже не покидали мене думки про неї. Я бачив її заодно на самiтних полях на конi, а коло неї його, котрого бачив я на вiнчаннi її сестри, гарного мужчину, з чорною, на груди спадаючою, бородою, що був її дружбою. Про нього знав я, що був пожаданою партiєю в своїй околицi. Вона молода, чутлива, моєю матiр'ю зраджена, - що дивне, якби звернула свою душу до нього? Взявши на розвагу її фантазiю i її амбiцiю, вона готова менi й моїй матерi наперекiр вийти за нього! А вiн може "кожної" хвилi женитися! Мiж тим коли я... гм... а до того його мати за Обринськими. В менi здiймився знов жаль у грудях - i вiн гнав мене так, що я в своїй задумi майже не стямився, як перейшов шмат дороги й побачив себе вже недалеко нашого мешкання... а радше перед домом Обринських, котрий мусив, iдучи й вертаючи з уряду, минати - i тут же отверезився. В вiкнi, де iнодi бачив я молоду-дiвчину або її сестру, побачив я тепер у тiй хвилi її матiр, яка пiдносила жалюзiю. Я поздоровився, а вона, дякуючи, усмiхнулася. О, усмiх тої жiнки, о, той усмiх її!.. Кiлька разiв згадував я його в своїй уявi, нав'язував до її дiтей у пiзнiшiм життi. I доброту зраджував вiн, i нiжнiсть, i бiль... а заразом був мов освячений чимось з нутра її... Вмить змiнився образ Манi в моїй уявi й неначе побачив я нараз її лице з її молодими непорочними очима, що найкраще свiдчили про свою душу. Нi, нi, вона не була такою, якою я ще перед хвилею уявляв собi її. Вона не була такою. Вона була дочка цеї жiнки, була добра, чесна, а я... I, мов опарений... поспiшив я далi. Що був би я дав у тiй хвилi, щоб моя мати була не робила тих натякiв вiдносно моєї особи... до оцеї жiнки i... її дитини, що був би дав я за те! Та ба!.. По весiллю сказала панi Обринська до одної знайомої, котра її чiпнула, що, мабуть, незабаром вiддасть i другу доньку, що наколи б друга мала бути нещасливою або мав хтось нею з родини її чоловiка погорджувати, вона волiла б її побачити - мертвою. Мамо! Чому це були ви тою, що висказала такi слова! Чому ви не були тою. Але... о, матерi, матерi! Сторожi дiтей ваших, з бажанням i терпiнням, з вашим небом i пеклом для ваших дiтей!.. * * * _ (Пiзнiше). З города чiпнув я малого Нестора, що нишпорив, як не раз, мiж листям за годiвлею для своїх гусiльниць, рогача вiд пана Янка i т. iн. з запитанням, що робить?.. Вiд пiдвiв голову й поглянув на мене очима, мов був у тiй хвилi в цiлком iншiм свiтi. - Що там поробляєш? - повторив я лагiднiше своє питання. - Нiчого. Шукаю за одним павуком, що впав менi ось тут десь на землю мiж малинами, i не знаходжу, - вiдповiв затурбованим голосом. - Байка, хлопче! - кликнув я. - Що тобi до павукiв? Лиши їх у супокою... ще колись вколять тебе... - Нi. Я йому хотiв лиш докладно придивитися. - Побачиш другий раз! - Нi. Я сьогоднi мушу бачити, - вiдповiв малий. - Вiн десь буде... тут... я... зараз... - I не звертаючи бiльше на мене уваги, роздiлив корчi малин i нишпорив далi... - Запиши, Несторе! Побачиш другий раз. Чи лиш вiн один павук у городi? Вiн знов поглянув на мене... Одначе шукав далi. - Що то має з тебе вийти, якийсь природознавець, чи що? - опитав я. Малий вiдступив вiд корчiв з резигнуючим поглядом i не вiдповiв нiчого. Очевидно, не зрозумiв моїх слiв i не був мною вдоволений. - Вiн не був великий, - обiзвався врештi. - Тим менша шкода, - потiшив я й усмiхнувся. - Але я хотiв його бачити, приглянутись йому цiлком зблизька. - А я тобi перешкодив. Правда? - питав я i вдивився в його дитинне лице й дуже гарно закроєнi її уста. Вiн не вiдповiв. По ньому було видно, що не хотiв заперечувати моїм словам, але не хотiв i признати. - Може, вже й не побачу бiльше такого, - сказав, нiби вибачаючись. - А цей був такий дрiбнесенький... а такого ще я не бачив, шкода. - Правда, то велика шкода, - вiдповiв я з уданою повагою. - Що ж робити? Не одного шкода. Ще будеш їх бачити досить, поки покiнчиш школи. А тепер скажи... коли вертає твоя сестра Маня? - Маня? - (I знов той гарний задуманий погляд). - Маня, хлопче... сестриця твоя. - Маня верне... вже, може, незадовго. - Сама? - Я не знаю. Я лиш хочу, щоби вона вже швидко вернула, - вiдповiв вiн. - А то чому? - Бо вона менi помагає в науцi. Братiв нема... а я часом не знаю, як виробляти математичнi задачi. А вона .менi часом показувала... Але... я б i так хотiв, щоб вона вже вернула. - Любиш її? Вiн усмiхнувся мило. - Люблю, - вiдповiв щиро, схиливши по свойому звичаєвi головку в один бiк. - Отже, бачиш. А пан Янко не приїде? - Не знаю. Але вона приїде. На суботу маю я мати математичну задачу. - Трудна? - Я пробував зараз, як професор завдав, i трудна. Але потiм я її виробив. Я усмiхнувся. - Ти, бачу, жвавий хлопець. Але... - додав я, - як ще колись трапиться тобi така, що не зможеш її i "потiм" виробити, то прийди до мене. Я тобi поможу. Вiн заперечив головою. - Що ж, не хочеш? - Я її може прецiнь сам вироблю, - вiдповiв. - То й добре, - вiдказав я. - А до сестри не пишеш? - Лиш раз писав. Але сьогоднi, може й зараз, буду писати. - Лист? Вiн заперечив головою. - Що ж? - Щоденник, - вiдповiв таким наголосом, неначеб я мав про те вже знати. Я зчудувався. - Щоденник, ти?.. Хто це тебе навчив? - Маня. Але я щоднини не маю писати, лише тодi, як щось маю до записування. Ви не знаєте? - Нi, товаришу, не знаю. А що ти сьогоднi, наприклад, запишеш? Вiн поглянув на мене, заклопотаний... а я, вiдгадавши його дитячi думки, сказав: - Про павучка? Вiн спустив очi вдолину й мовчав. "Чисто Манина вдача", подумав я. - А про мене запишеш що коли? Вiн почервонiв. - Як прийду до вас з математичною задачею, то тодi запишу. А тепер... - Тепер нi. Я розумiю, - вiдповiв я, усмiхаючись. - Отже, гляди, приходь. Все одно, чи я тобi поможу в задачi, чи... Маня... ти приходь... Я подав йому через штахети руку, котрої вiн несмiливо доторкнувся, а вiдтак вiдбiг... * * * _ Через три тижнi нiчого, крiм дощу, мряки й сухої притуплюючої урядової працi. Хоча я й переходжу щодня по чотири рази попри дiм Обринських, про неї я нiчого не знаю. Вернула? Нi? Не знаю. Навiть малого Нестора не бачу. Мабуть, ходить пильно до школи, а вернувши, поринає в своїх задачах, щоб їх самому виробити, - i його не бачу. Ба нi, раз таки бачив. З пiдкоченими аж по колiна шароваїрками - я бачив його, вертаючи додому в обiдню пору, як ходив у саду в високiй травi босоногий, i шукав чи не за яблуками. Коли я поздоровив його з дороги, вiн став i дивився за мною, мов хотiв щось менi сказати, а вiдтак, не .рiшившись, не сказав нiчого. Отже, й вiн нi. Сьогоднi третя днина, що дощу нема, небо одяглеся синявою, а сонце аж припiкає, дарма, що кiнець вересня. Вернувшись з проходу в лiсi, де щохвилi мусив лицем стрiчатись з павутиною, що простягалася вiд смереки до смереки, я кинувся в своїй кiмнатi на софу й лежав, випочиваючи... Не довго лежав я так, коли оце чую пiд одвертими вiкнами моєї кiмнати, в зiльниiку, голос матерi. - Що ти тут шукаєш, хлопче? - питала когось. - Загубив що, чи що? I куди ти перейшов? Чи не через штахети? - Через штахети, - вiдповiв на моє превелике здивування голос Нестора. - Так, я добре вiдгадала. Та стережись, щоб я тебе бiльше тут не бачила. Коли що будеш потребувати... то знай, дорога до нас через хвiртку, а не штахетами передрапуватись. Розумiєш? Мовчання. - А тепер iди! - Я до пана Олеся... - обiзвавсь знову голос малого. I тепер, схопившися, я став на рiвнi ноги. В першiй хвилi хотiв я через вiкно до нього вихилитись, але, обмiркувавши, що краще побалакати з хлопчиною на самотi, я здержався, подаючись на хвильку назад вiд вiкна, тим бiльше, що слова й iнтонацiя голосу моєї матерi, якi зачув я саме в тiй хвилi, заставили мене мимоволi перебрати роль пiдслухуючого. - Чого тобi до пана Олеся? Може, по цвiти для твоєї сестри? - говорила вона з роздразнюючою гостротою. - Цвiтiв нема. - Я не по цвiти, я... до пана Олеся... - вiдчувся шовковий дитячий голос у вiдповiдь. - По цвiти, кажу, - наставала мати на своїм. - Не вмiєш говорити? Та все одно, що скажеш, я знаю, чого ти прийшов. Мого сина нема вдома, iди! "Мамо! - вирвалось тут глухо з моєї грудi. - Мамо!" - а далi й завмерло. Що мав я робити? Вихилитись у цiй хвилi вiкном i понизити її перед дитиною, виказавши себе, що "дома"? Цього я не мiг. Не мiг так само й знести, щоб вона накидалася обидливо на невинну дитину, що й без того десь з своєю несмiливiстю боролась, поки з'явилася тут. Хвилину я вагався, пiд час тої хвилини чулося з-пiд вiкна дальше: - Ти не чув, що мого сина нема вдома? Мiй син не для вас. Затямте це собi всi. Всi що до одного, раз на все! Тепер я вже не вагався. Я вже знав, що роблю, i так, як стояв, я вийшов у город, опиняючись несподiвано мiж ними. Мати. станула, мов укопана, почервонiвши аж пiд сиве волосся, побачивши мене... А малий Нестор, з побiлiлими устами й очима широко створеними, кинувсь з усiм дитячим довiр'ям до мене. - Я лиш до вас, пане Олесь, не по цвiти! - виговорив вiн насилу, поборюючи по-мужеськи плач. - Лиш до вас хотiв, - i з тим обернувся, щоб вiдiйти. Одначе тут я заступив йому дорогу. - Я знаю, що не по цвiти... ти мiй гарний, гарний товаришу. Знаю надто добре, що не по цвiти. I майже не тямлячись, з якогось жалю, що прокинувсь у моїй грудi, я притягнув малого до себе й притиснув до своїх грудей. У тiй хвилi розсмiялася моя мати... О, яким морозячим, до сеї хвилi незабутнiм менi смiхом. I не поглянувши на мене нi одним поглядом, вiдiйшла без слова попри мене в хату. Ми остались самi. Малий держав мене судорожно за руку й глядiв незрозумiле великими вогкими очима на мене. Коли моя мати вiдiйшла i її не стало видно, я схиливсь над хлопцем i спитав: - Що тобi, Несторко? Ти задачу хотiв? Ходи, я поможу. Ось сядемо собi там пiд деревом на лавку перед столиком, i я покажу тобi. Та тут вiн заперечив головою. - Не задачу... - сказав вiн, i нараз несподiвано усмiхнувся. - Не задачу, пане Олесь... але ось що... - I сказавши це, вiн витяг спiшно малесенький нотес[20] з бiчної своєї грудної кишенi й показав. - Маня привезла, - сказав щасливим поглядом. - Ще як приїхала, i я принiс вам показати. Досi був дощ... вас не було в городi, i я тому сьогоднi прийшов, не хотiв довше ждати. Але не по цвiти, - впевняв з вибухаючою враженою амбiцiєю. - Ми маємо свої. I Маня також привезла великий букет вiд пана Янка. Я усмiхнувсь насилу. - Так, так, - вiдповiв я. змiшаний. - Гарний нотес, - погладив хлопчину, що так довiрливо притуливсь до мене, а вiдтак з раптовим бажанням остатись на самотi сказав: - А тепер iди, щоб тебе вдома не шукали. Ми ще побачимось. Чи ти скажеш твоїй сестрi, що був у мене? - спитав я й вiдвернувсь, щоб малий, що не вiдвертав своїх очей вiд мене, не бачив, як я в цiй хвилi почервонiв. Малий надумався. - Я запишу в денник, що був у вас, а вона як схоче... то нехай собi читає. I сказавши це, не прощаючися зi мною, вiн спiшно вiдiйшов. * * * _ Я залишився в городi. Був надто несподiваною й немилою сценою зворушений, щоб мiг спокiйно вернутися в хату. Хвилювався матiр'ю, її невимовним, незрозумiлим менi пересудом i - заразом радувався вiдомiстю, що вже вона повернула. До того, мiж одним i другим вертiлись заодно слова малого, що привезла з собою i букет, i не давали спокою та викликували бiль у душi. "Вiд нього, вiд нього... - обзивалось раз у раз у серцi... - А далi: чи не має та моя мати, що iнодi жорстокiстю своєю пригадує вовчицю, слушностi? Матерi - вiщунки, i з їх почуттям не годен нiхто рiвнятися. Вiн вивчив її їздити, виправив на дорогу з цвiтами, - чим ще те все доповниться? Гм! Та зрештою, що я за безголовий, що собi тим голову сушу? Погано на душi, ну, то й погано; а пониження, здається, чи не найпiдлiше з почувань. Гречкосiй якийсь, не будучи, може, й нiякою особистiстю, витиснув з серця молодої, як здавалось, по вдачi значнiшої поступової дiвчини - iнтелiгента. Але... ага, правда! Фiзична сила вiдiграє також свою роль в людськiм життi; забирає в полон, побiджаючи якимсь несвiдомим гiпнозом. Отже, бути може, що в тих спiльних прогулках верхом по лiсах i полях розвинулося щось, що не далося зiгнорувати, i не раз уже навiть у значних мужчин i жiнок рiшило долю. Отже, чого я роздивувався? Яке право менi до неї, а радше до них мiшатися? Ет, божевiльний я, що бог знає куди думками поринав, стрiляв, мрiяв, жив якимсь життям поза межею реального життя, мiж тим коли тут вiдогралась цiлком звичайна iсторiя. Моя мати мудра. Недармо про неї говорять, що вона повинна замiсть мого батька ставати на казальницю й проповiдувати". Так. Моя мати мудра. Ет!.. - Я махнув рукою й зайшов, перебравши уста в усмiх i посвистуючи, в хату. * * * _ Проти мене вийшла мати. - Не маєш охоти виїхати з нами (себто з нею й Дороюо К." що перебувала вже в нас) поглянути, що дiється з нашим сiном в С.? - Вона спитала голосом рiвним i в тiй хвилi таким спокiйним, неначеб лиш я один був тим, що лиш щонедавно хвилювався. - Поки сонце зайде, - додала, - вернемо. Я хочу переконатися, чи пообертали робiтники ввесь покiс, як наказала я. Але ти мусив би цим разом сам кiньми поводити, бо я вислала i фiрмана з дому, щоб помагав при роботi. - Добре. Нехай i так, - вiдповiв я i був у душi тiй нагодi рад, що мiг зараз себе чимось зайняти й не потребував тепер до нiкого говорити. Я запряг з помiччю малого хлопчика конi, i ми виїхали. Мати сiла ззаду сама, а Дора, кузинка моя, що любила все на козлi обiч мене сидiти, коло мене, й ми поїхали. Минаючи попри Обринських, я глянув туди й побачив, що заїзна брама вiд дороги була вiдчинена, i малий Нестор стояв з батогом у руках, мов когось визирав. Побачивши мене, вiн щось кликнув до мене й показав у сторону, куди ми саме їхали. Я не зрозумiв його. - Оцей малий такий iнтимний з тобою? - спитала кузинка ущипливо. - Так. Це чудовий хлопчина. - Що кликав вiн? - допитувала вона. - Не знаю, - вiдповiв я сухо б затяв конi. Конi нашi були бистрi й швидкi, i ми скоро виїхали за мiсто. Погода була чудова, i їзда за недовгий час успокоїла мене. Я перестав думати про недавню сцену, а задержувався думками бiльше про дiвчину, що по довшiй неприсутностi вернула, врештi, додому. Коли, властиво, вернула, що я досi не бачив її? I якою вернула? Свобiдна ще? Чи вже як власнiсть того, що вивчив її верхом їздити, передав цвiти на дорогу!.. А тепер, думав я далi, коли й як ми побачимось? Ми ж майже вороже розстались. Вглибившись про неї думками й концентруючись одиноко перед собою на конi, я їхав, так задуманий, довший час... їхав, та ось нараз порушила мене гарна Дора легко лiктем, i я зчудовано поглянув на неї. - Дивись направо! - кликнула вона пiвгалосом до мене. Я глянув. Недалеко перед нами з вузької одної бiчної вулицi, що вела глибше в гори, в лiс, виїхала проти нас на конi Маня. Їхала кроком. Минаючи попри нас, вона спаленiла i, кланяючись з ушануванням перед моєю матiр'ю, вдарила коня й майнула далi. Яка гарна була в тiй хвилi! Одначе її очi, тi молодi чудовi очi, що кермували мною, випивали несвiдомо спокiй з душi, то знов викликували бiль у нiй, - чому не бачили мене?.. Була надто змiшана несподiваною стрiчею? Не знаю. Я вiдчув лиш, як менi вiдступила вся кров з лиця, як менi серце холодом обняло, - i я мов цiлий сам похолодiв. Дора уносилась словами про гарну амазонку, звертаючися раз по раз до мене й позад себе до матерi, а я мовчав, мов камiнь. Коли вернули ми додому, i проти нас вийшов мiй батько, було перше, про що заговорила моя кузина, що ми здибали "амазонку". Батько не чудувався. - Я ж її бачив уже разiв кiлька, - вiдповiв байдужне. - Справдi? - скликнула вона. - I як ще! Кiлька разiв уже. Я йшов до церкви, а вона вже звiдкись вертала, навiть у дощ. Вйдко, встає ранiше, як ти, мiська панно! - Яз нею познайомлюсь, Богдане! - звернулась вона до мене. - Добре, що вернула! - Як хочеш, - вiдповiв я лаконiчно i, знявши з голови капелюх, вiдкинув його на стiл. Я кинувсь, втомлений, у крiсло. - Ти втомився? - спитала мене мати, стурбовано окинувши мене довгим бадаючим поглядом. - Трохи... - Конi гострi, їх треба сильно держати, - додав батько. - Ти зарiдко правиш тепер ними. - Справдi! - вiдповiв я, як перше, i з тим вставши, вiддалився з кiмнати. * * * _ Сонату заграйте менi, потужну, пориваючу сонату Бетховена, щоб я в нiй пiрнув, i себе, i всiх забув... * * * _ Нинi щось про свого батька й матiр. Мiй батько, широка мужицька вдача, потайний алкоголiк, що протрачує перiодично грубi суми в картах. Одначе, щоб це перед своєю совiстю й своїми парафiянами залагодити, скуповує невеличкими шматками землю, переплачуючи їх часто вдвоє, i вiддає за незначну суму тим парафiянам в оренду. Згодом довело таке його поступування й життя, як i подiбнi тому iншi вчинки, до того, що коли б не велика тверезiсть i огляднiсть матерi, було б те все довело нас до злиднiв. Помимо того, було йому, як упевняв нас тепер, з тим лихом у життi добре. - Своє життя й працю дiлю, - говорив вiн, - на двi частини. Одну - для себе, а другу - для парафiян, котрi мають до свого душпастиря перше право. З вами (себто зi мною й матiр'ю) я мало маю спiльного. Цей опришок (вказуючи на мене) буде завтра соромитись свого батька, бо вiн мужик з роду, дарма що батько дав би й душу за нього, а мати, - додав, усмiхаючись сумно, - з свого панотця давно вже невдоволена. Отже, краще не лiзти нам обопiльне в нашу капусту. Головна рiч, щоб все-таки щось робити. Будь воно "панське", будь "Iванське", лиш без працi не оставай. Я з собою в рiвновазi, а ви як хочете! Це був мiй батько. I справдi. З собою був вiн у рiвновазi. Як сам гуляв, потопаючи в своїй пристрастi до нестями, мусили й другi того зазнавати, - не жалував нiкому. Коли ж забирався до працi, не смiли й другi супочинковi вiддаватися. Все мусило за дiло братися. Не щадив нiкого. Мати хоче з своєї сторони вдержати нормальнi вiдносини мiж парафiянами й нами, а з тим i матерiальним нашим битом, головно своєю працею. Встає о 3 - 4 удосвiта, - ходить з наймичкою по наших левадах по горах, контролюючи тим вiрнiсть, вiдданiсть i пильнiсть на своїй службi робiтникiв i вiдносини парафiян до нашого майна, - творячи тим (хоч i не такий уже, як їй здається) маєток. I їй, як пересвiдчуюсь я часто, з тим також добре, її люди бояться i шанують, вiдчуваючи в нiй якусь незламну силу, з котрою мусять числитися. I коли вже деякi кланяються перед батьком за його широку попiвську гойнiсть i благороднiсть душi, то, певно, - ще бiльше матерi за її характернiсть i працьовитiсть, котру кожний на свiй лад пiзнає й цiнить. Тяжко з батьком не числитись, тяжко й матiр, що, як мур, за свою хату перед людьми обстоює, не любити. В нiй є щось геройське. Нiколи скарга, дрiбний лемент не отворять їй уст, але й нiколи приниженiсть духу, обезсилення не найдуть у неї спiвчуття. Вона знає й держиться одного. Вперед i вперед. Духом не падати й на поверхнi життя держатися. З внутрiшнiм життям вона менше числиться. Вийшовши з любовi за свого чоловiка з мужицького роду, славного з своєї поверiхавної краси й опiву, як донька загальношановного панотця Б., а пiзнiшого владики буковинського, здавила все своє розчарування в подружньому пожиттi, красу й молодiсть душi своєї в собi раз на все. Мов махнувши на молодiсть, вона все йшла вперед. Iдучи, тягнула й мене за собою; вдержуючися силою духу свого на поверхнi життя, мов уходила з тим вiд терпiння й знесилення в дальшу, як їй здавалося, досконалiшу добу життя, яке мав утворити їй одинокий син, одинока дитина її; зриваючи з тим усi мости за собою, що лучили її з минувшиною, розчаруванням, самою одною працею. Мiж ними обома з противними їх стремлiннями, характерами й працею - я. Цiлком сам один. Я, становлячи цiле щастя матерi, осередок затаєних її мрiй, що завдяки найбiльше її старанню i працi вийшов, на її думку, вже на якусь укiнчену (га-га!) людину, жив i живу ще й досi доволi безжурно, не зазнавши нiчого гiркого вiд життя, - я невдоволений. I - як би нi? З неясним почуттям обов'язку, мовби мав з життя батькового й матерi випровадити своїми силами, як третя цiлiсть, щось лiпше, нове. Це раз. Друге - устроїти iнтимне щастя й собi (з бажань переважно матерi!), держатись, iдучи чимраз вище, на кращiй поверхнi життя, в котре поставив мене степiнь мого образования, iнтелiгенцiї й становиська,станути понад рiвень буденної людини, - а тут щось, мов друге "я", будиться в менi, зачинає критично до мене вiдноситись. Я невдоволений. Я невдоволений батьком, невдоволений залiзною матiр'ю, невдоволений з суспiльностi нашої, а найбiльше з себе. Чи видобувсь я на українця - європейця? Пробував хоч ступити на iнший шлях, чим на один, буденщиною широко утоптаний? Нi. Я - iнтелiгент-мужик, що (вiдчуваю) не вилупився ще цiлком а усiх лушпин мужицтва, i тому й дiла й поступування його ще отяжiлi, безправнi й недалекосяглi, що топчуться на одному мiсцi без ширшаго горизонту, крiм погляду в заплакану традицiйну минувшину, i вузької перспективи будучини. Як казала ота молода дiвчина, що й поглядом не окинула мене тодi, освiдчаючись, мов божевiльна, старцевi, щоб лиш свого дiпняти i йти далi? "Старосвiтський!" Га-га! Старосвiтський! Нi. Не старосвiтський. Маню, а мужик. Безiдейний, котрому лежить ще в кровi пiдданство, пiдлiсть, покора, прокляте безсилля, i котрого досi задовольняла пересичена буденщина, - не старосвiтськiсть. Так, Маню, я мужик i не дав ще нiкому чогось нового. Все, що робив, наприклад, i для свого народу досi, не було чимсь свiжим (а може - навiть i правдою), бо не було внутрiшньою потребою, а слiпим наслiдуванням дрiбних учинкiв таких iнших, як i я... Якась ненависть пориває мене проти себе. Ненависть, коли питаю, чим об'являю я свою силу iнтелiгента... своє так зване вперед? Якi мої жертви? Ах, Маню! I в усiм тiм пiзнав я тебе. Чудове ти моє блудне свiтло, що грає зi мною несвiдомо, дратує мене, зближається до мене, уходить i оставляє мене з усiм тим тяжким i пригнiтаючим мене невидимим моїм тягарем, з чого моє мужицтво не годне освободитись ще. Молодими устами твоїми торгала ти мене, називаючи старосвiтським i т. iн. Затям! Твоє, майже дитинне, а таке вже сильне, свiже нутро, твiй несформований iмпульс до дальшого кращого говорили з тебе несвiдомо, i щось, що з тебе виростає, суне й на мене, будить i мене... Всi "моднi" жiнки - то блуднi свiтла, без поваги й жертволюбностi; без тої непорочної правдивої жiночостi, що одна вдержує лад на свiтi мiж обома полами, - впевняла мене раз моя мати, i з тим запевненням стала мiж нами обома, мов неповорушна сила скелi. * * * _ (По довгiм часi). Цими днями здибав я знов малого Нестора, що вертав iз школи, вже недалеко його мешкання. Надворi падав дощ, а вiн iшов звичайним кроком i лиш вiд часу до часу здiймав капелюшину i стрiпував з дощу. Я здогонив його й силував iти враз зi мною пiд парасолем, що вiн не дуже радо чинив. - Я не маю парасолi... - впевняв щиро. - То треба так iти. Але це нiчого, вдома переберуся, i буде добре. Сьогоднi. - додав живо, - завдав нам професор знов тяжку математичну задачу, по обiдi буду її виробляти. - Як не будеш чого знати, то зайди до мене, а я .покажу, - предложив я йому. Вiн пiдняв голову i, поглянувши на мене, похитав головою. - Попробую її сам виробити, i може не буде така тяжка, - i вмовк. Ми зблизились до його мешкання. Вiн зняв капелюшину й, окинувши мене, як звичайно, несмiливими своїми прегарними очима, забiг хутко на подвiр'я. Я пiшов далi. Навiть i вiн буде вперше пробувати сам виробити собi задачу, що, може, не буде така "тяжка". Справдi, Несторе, пробуй, щоб не коритись другiй силi. Вона, твоя сестра, також виробляє сама свої задачi, душевнi й життєвi. Не цiкаво? Сам. А ти, Богдане, велика слiпа сило? В чiм твоя задача? Сам! Велике, горде слово! Воно розiгралось у моїм нутрi рiзними голосами, i спiває, дратує мене. Сам, сам... сам... * * * _ Дора, кузинка моя, познайомилась з Манею i вже разiв кiлька вiдвiдувала її, дарма що мати дивилась на те знайомство неприхильне. Одначе, тому що Дора остається, на її бажання, в нас до рiздвяних свят, вона не противиться дiвчинi нi в чiм, - тим бiльше, що я майже нiколи в їх присутностi про Обринських не споминаю, мовби для мене вони не iснували. Сам бачив я Маню кiлька разiв, як переїздила верхом; але й то скоро й несподiвано. А що я знаходився в товариствi iнших, - отже, досi ще й кiлька слiв з нею не обмiнив. Значить, бiльше як три мiсяцi ми не говорили з собою. Що з нею є, заручена вона чи нi - я не знаю. Все вокруг нас мов мрякою оповилося... * * * _ Дора збиралась урядити бiльшу прогулку в лiс i запросила й Маню взяти в нiй участь. Маня подякувала. Була хора, цiлий тиждень пролежала. Зiгрiлась - як пояснила панi Ординська - одною проїздкою верхом, простудилась i тепер мусила вiдлежувати. Вона, мати, рiшуче не позволить опустити постiль скорiше тижня. Коли Дора, зачувши це, засмутилась i впевнила, що без неї прогулки не урядить; хiба що пережде, аж Маня подужає. Маня прирiкла, виздоровiвши, взяти участь у прогулцi. Одначе заявила рiшуче, що приїде просто в лiс. - Вiдразу i просто в лiс! I ненадовго. Дора супротивлялася. - Нi вже, Маню... - просила дiвчину. - Вперед я прошу до нас. Тiтка просить уперед усiх запрошених до себе на каву, а по кавi сiдаємо всi в брички i їдем! На те Маня схвилювалась i вiдмовлялася. В неї небагато часу. Вона опустить каву, а щоб уже Дорi зробити волю взяти участь у прогулцi - вона приїде на часок у лiс верхом або прилучиться вже до виїжджаючих. Iнакше годi їй прилучитися до товариства. Та тут знов панi Обринська вмiшалася в справу. Вона Манi якийсь час цiлком заборонить виїжджати верхом, - значить, i на прогулку вона не поїде... хiба в бричцi, а й то не тепер, хiба аж за два тижнi, як уже подужає цiлком. Тепер уже осiннi днi, оправдувалася, вправдi теплi й гарнi, але вечором холоднi, i вона не позволить. Остаточно по невеличкiй суперечцi стало на тiм, що Маня, може, й зовсiм не буде на прогулцi. Коли Дора це в нас при чаю оповiдала, сидiла моя мати так мовчки, мов не чула, що її улюблена сестрiниця оповiдала, а мiшала заодно чай. Я так само мовчав. Те, що в менi дiялось, я зачинив у собi. - Ти б сказав, Богдане, що тут робити! - накинулась нараз дiвчина на мене. - Чому маю я тут справу згармонiзувати? - боронивсь я, отрясаючи попiл з папiроси спокiйно. - Ти дала iмпульс до сеї прогулки, то й доведи її до кiнця. Щодо мене, то я зараз зразу був пересвiдчений, що панна Обринська не прийде, як лиш вчув вiд нашого лiкаря, що в Обринських не всi здоровi. Ти наставала так сильно на своїй постановi - без Обринської не уряджувати прогулки, що я остаточно не мав нiчого до сказання, хiба деякi твої бажання нiмо вислухувати. - Я бачу, що прогулка не клеїться! - кликнула Дора з смутком. - А я собi то так гарно уявляла. От як ми всi будемо через лiс їхати. Хто з ким буде сидiти i т. п. незначне, а важне! Я, примiром, хотiла їхати лиш з тобою, Богдане, в маленькiй елегантнiй бричцi вуйка й поводити сама гарним твоїм гуцулом, а коло нас Маня на конi верхом. Чи не гарно? - Як жокей, Доро? - спитав я з легкою неповздержаною iронiєю, знаючи добре, чому їй цим разом було конче коло нас Манi треба. Вона витрiщилась на мене з переляком. - Який ти злобний, Богдане! "Як жокей!" - повторила з уданою уразою упавшим голосом. - Начеб я Маню мала за щось нижче вiд себе. Їй мав би прецiнь товаришити добродiй К., i обоє мали б вести перед. Тому хотiла я її бiля себе мати. А за всiма нами, трохи оподалiк, усе проче товариство. А тепер бачу, нiчого з того всього... Я здвигнув плечима й не обзивався бiльше. В душi подумав: Маня мала держати собою, як амазонка, молодого панка при боцi дiвчини, котрим вона (Дора) над мiру зацiкавилася, а котрий, як здавалося, не реагував доволi на її ласкавi погляди й слова. Але я мовчав. - А тепер бачу, з цiлої прогулки не буде нiчого! - повторила, як перше, дiвчина визиваюче. - Я розстроєна! - Ми можемо й без панни Обринської так само їхати, - закинув я. - А добродiй К. так само товаришити нам, вести перед. Пощо тут панни Обринської? Чи, може, її присутнiсть на конi додасть тобi бiльше певностi в правленнi iмого коня, що мала б тратити ти без неї свiй "настрiй"? Зрештою, iншi гостi чи будуть вони тобi нiчим? Вона зарум'янилася й запротестувала. - О, нi! Щодо того, то нi. Я найповнiша тодi, як їдеш ти зо мною, хоча могла б навiть i цiлком сама їхати. А щодо iдеї з Манею, то... я лиш собi так уявила, що то було б гарно й весело мати й Маню на конi коло себе. Вона iнодi дуже бистра й дотепна. Та тепер хто знає, як то буде з тою прогулкою. Я знов, як перше, здвигнув плечима й не обзивався. - Не знаю, чому прогулка має через панну Обринську розбитись! - обiзвалася тут моя мати, що досi нi одним словом не обзивалася. - Коли ти не будеш настоювати при твоїх химерах i вичiкувати цiлковитого виздоровлення панни Обринської, прогулка вдасться тобi, певно, якнайкраще. А менi буде остiльки милiше, коли прогулка вiдбудеться тепер, а не аж десь за тиждень-два, бо зможу вам обi пари коней дати. Пiзнiше зачнеться звоження сiна, i я не радо переривала би роботу. Ось що... - докiнчила i налляла свiжий чай. - По правдi сказавши, Доро, - почала по якiйсь хвилинi знов, - менi твоя пересадна приязнь до тої дiвчини видається потрохи робленою. Вона й так зарозумiла, а то, як застановиться над твоїм поведениям, ще готова подумати, що без неї ти й товариства не найдеш, мiж тим коли ти повинна себа завсiди ставити вище. - З яких причин, мамо? - вмiшався я тут майже проти своєї волi i чув. як у моїх очах спалахнуло вогнем. - З тих причин, - вiдповiла вона спокiйно, iгноруючи якесь подразнення в менi - що, Дора походить з родини, котра носить шановане iм'я, має батька на високiм становиську(!) i маєток. - То ж то й є... - сказав я з притиском i викривив уста. В тiй хвилi уявивсь менi мiй батько мужик. Скiльки разiв мусив вiн у своїм життi наслухатися упокорень про його походження з мужицького роду. Скiльки разiв! З самого початку, я.к догадувався я, коли, очевидно, не був такий, як нинi, а гарний, як сама мати казала, мудрий, смiливий муж. А оженившися, як бiдний богослов, з гарною й багатою дочкою одного з найвизначнiших консисторiальних совiтникiв, з часом чи не головне через неї, її вродженою зарозумiлiстю понижуваний i подразнюваний до крайностi, почав шукати, як "вiчний мужик", розради i втiхи в своїм розчаруваннi в чiм iншiм, нiж в подружнiм пожиттi, пiддаючись чимраз бiльша своїм наклонам, доки не став, яким i був. А я, потомок мужика й гордої безсердечноiї жiнки, мав це все направити i, на думку її. затерти своїм життям найменшi слiди того ненависного мужицтва! - Обринська є донька звичайного вбогого, хоч i дуже чесного, урядовця, - почала знов мати, - обтяженого бiльшою родиною. Яка будучнiсть може її ожидати? Така, як її сестру? На мою думку, вона мiзерно вiддалась. Панна Обринська мусить старатися вийти замiж за першого, хто їй навинеться... А до того ще й квапитися! - Що вона цiлком напевно не вдiє, мамої - впав я їй твердо в бесiду. - Так? - спитала мене мати й посунула окуляри на чоло, неначе вони в тiй хвилi їй заважали. - Ти вже про те поiнформований? - Настiльки, мамо, щоб знати, якого вчинку можна вiд неї сподiватися, - вiдповiв я спокiйно. - Вона емансипантка! - докинула мати зневажливо, - котра заповiдає на будуче вчену. - Хiба гувернантку або препарандистку... - закинула Дора пiвголосом i бiльше до себе. - А щоб усе-таки звернути увагу людей на себе, - тягнула мати, неначе не зачула злобної замiтки своєї улюбленої сестрiницi, - вона виучується всяких "Feuerwerk'ia"[21], як от i їзда кiнно, i маневрує ще тим перед молодими й слiпими. Я не можу собi порадити, - додала з роздразненням, - але менi каже мiй iнстинкт, що в усiм поведеннi сеї дiвчини криється якась потайна вирахованiсть, i що в грунтi речей вона прямує до iнших цiлей, як до тих, про котрi впевняє, що ними перейнята. Блудне свiтло, як казала я вже, - закiнчила зневажливо й почала нервово витирати свої стекла. - Така вона не є... - обiзвався я все спокiйно. - Справдi? - спитала вона й уже не поглянула на мене, лиш додала: - Зрештою, може ти це будеш i лiпше знати, як я. Менi Обринськi не були нiколи симпатичними, а найменше - панна Обринська (так називала вона вiднедавна з притиском Маню). Я не шукаю нагоди пiзнавати модернiстичнiсть ближче. Я - жiнка старої дати. - I я нi, мамо, - вiдказав я, не звертаючи уваги на її подразнюючий тон. - Для вашого заспокоєння можу вас запевнити, що я вже бiльше як три мiсяцi не говорив з нею анi слова. В її очах, при моїх словах, заблисло щось, мов радiсть, але стрiнувшися в тiй хвилi з моїм поглядом, вона опустила їх i додала: - Може. Але зате в її братi, малiм полiцмейстрi, обiбрав ти собi предмет глибших студiй. - Мамо! - обiзвався я з щирим обуренням. - Чи, може, панна Обринська винна й тому, що, вертаючи з уряду, я iнодi стрiчаюся з малим її братом, як вертає з школи, i одна дорога злучає нас, як iдемо враз? Ви забуваєте, що я не хлопець уже, а мужчина. Стережiться, щоб не збудився колись дрiмучий у iменi "мужик" i не пiрвав гамулицi[22]... Вона пiднялася i, не спускаючи з мене очей, мов гiпнотизуючи мене, сказала: - Того я не боюся, Богдане. Того я не боюся. З мужицтвом я впораюся, як i з твоїм батьком упоралася. Зрештою, ти надто моїм вихованням став уже моїм сином, щоб мiг ще до мужицтва взагалi вертатися. Я пiд тим взглядом спокiйна, а ти також успокоїшся. - Послiднi слова сказала з таким приказуючим, а заразом ласкавим притиском, що я не годен був у тiй хвилi проти неї пiднятися. - Не числiть надто багато на виховання, мамо, - сказав я i почав, силуючися до супокою, крутити папiроску. - От i зворушилися ви, тiточко, бог зна чого, - вмiшалася тут з уданим жалем Дора. - А все через Обринських. Я не повинна бу