Я не буду сперечатись з вами, мамо, щодо змiсту листа панни Обринської, i не буду його анi оправдувати, а ще менше - боронити. Скажу хiба лише те одне, що писала його невинна, талановита, з душею, переповненою мрiями, дiвчина, яких не часто стрiчаємо. Дiвчина, в котрої є непогамована жадоба до розумової працi i взагалi акцiї i котра лагодиться до життя способами, якi їй, в її окруженнi й свiтi, можуть бути лиш доступнi. Оскiльки я її розумiю, то життя й свiт для тої дiвчини - це нiби якийсь великий храм, до вступу котрого треба приготуватись неначеб подвiйно. Раз для вимог самого, чистого, матерiального биту - iснування, а друге для якогось другого свiту, котрий вона ставить вище, i для котрого треба видосконалитися краще. Що її в тих подвiйних свiтах стрiне, вона не знає. А йде вона в них з душею, повною iлюзiй та надiй, мов з бiлими лелiями. До одного - свiдомо, до другого - з зачиненими очима. Перед чим спиниться, якi здобутки збере, яку розвине акцiю, лежить у тайнi часу, i нiхто їх з нас не знає. А щодо мене, мамо, не скажу навiть, чи женюся з нею, ба чи й взагалi коли в життi оженюся, бо цього цiлком не маю тепер на метi. Передi мною ще така сила працi, що довгий час мушу вiдстати вiд своїх iнтимних бажань. А щоб ви вже цiлком не зворушувались нi мною, нi моїм щастям, то скажу вам, що дiвчина, котрою ви так надмiрно займаєтесь, витрачаючи силу на її осуд i поступування, уступається нам усiм з дороги й вiд'їздить на неозначений час у чужi сторони. - Справдi, Богдане? - кликнула Дора, i крiзь її голос вiдчув я невтаєне вдоволення. - Так, Доро. - Куди i в якiй цiлi? - допитувалася далi, немов порозумiвшись чуттям про те питання з матiр'ю, що по моїм об'ясненню сидiла мовчки й нi одним запитом про дiвчину не думала "понижатися". - Куди - не знаю. Але щодо цiлi, то йде за виховавчиню в лiпший i, як мiг я догадатися, заможний дiм. Вiд противного кiнця столу роздавсь здавлений смiх матерi, а Дора, пiдсунувши брови високо вгору, спитала, протягнувши голосом: - I оце-то все, Богдане? - На таку молоду дiвчину, котру не виганяють матерiальнi злиднi з дому, а сама одна чиста внутрiшня сила - все. Чи може б ти на бiльше змоглася? - Нехай мене господь боронить, щоб я бралася за таку проблему, котрої закiнчення непримiнно: старе панянство, - вiдповiла й здвигнула раменами вгору, мов її дiткнув мороз. - Отже, бачиш, - сказав я i почав якнайспокiйнiше крутити папiроску. - Коли виїжджає? Не можна б менi там ще зайти? - Не знаю. А щодо виїзду, то останеться, здається, аж до рiздвяних свят. Зрештою, розвiдайся. Я... ледве чи там ще буду. - То ви вже попрощалися? - спитала дiвчина i аж прошибала мене очима з цiкавостi. - На цей раз - уже. Я скiнчив свою папiроску i вийшов мовчки в сад. Надворi знявся вiтер. Мiсяць стояв ясний i вповнi, в садi було видно, мов уднину, лиш опале листя вiдзивалось пiд ногами, а верхи дерев колисались легко... Я приступив, мов притягнений таємною силою, до бiлих штахет i задивився через хвилю в сад Обринських та на освiтленi вiкна їх дому. Що дiялось за тими вiкнами? Що дiялося в душi дiвчини?.. Нiчого менi не вiдповiло... Дерева хитались, i там злегка, за ясно освiтленими вiкнами, показалась раз стать панi Обринської, - i бiльш нiчого. Одне вiкно в другiй кiмнатi було вiдчинене. В нiй не було нiкого видно, лиш що була освiтлена. Я дивився, мов загiпнотизований, - i ждав. Шум дерев, кругом тишина, небо засiяне зорями, в серцi смуток i я - сам... Нараз дитячий спiв... голос Нестора, в супроводi нiжяого акомпанементу фортеп'яна, а далi той легенький голос строфою одної старої гарної пiснi пестить... обнiмає... Луна далеко в гори мандрувала, Бо при курищах спiвали поганцi. Але... хто скаже, якi сльози лляли Взятi в неволю християни-бранцi?!.. Але хто скаже - (тут прилучився голос Манi) якi сльози лляли Взятi в неволю християни-бранцi... Я вiдвернувся. Тi два голоси - м'якi i непоборнi силою своєї невинностi, стали одним... i - гнали мене звiдсiль... Зсунувши капелюх на очi, я перейшов сад, покликав свою велику собаку й пустився в сторону нiччю, звiдки мав над'їхати батько-мужик. * * * _ Перед двома тижнями мав я ще батька, а нинi його вже нема. Несподiвана й нагла смерть звалила його, мов блискавиця, додолу, i вiн вже бiльше не пiднявся. Страшна була та хвиля, в котрiй я про все переконався. Страшна, незабутня. Раз, що втратив я свого найщирiшого приятеля, а друге, що бачив уперше свою матiр в потрясаючiм жалю. Нiколи, здавалось їй, не могло того сильного "мужика" щось тяжке постигнути. Нiколи. Вiдповiдно до її вимог вiд нього за життя, повинен вiн був навiть iз самих обiймiв смертi власною силою спастися. А коли замiсть того вiн перед її i моїми очима впав без слова додолу, мов дуб-велетень, захитавшись лиш разiв кiлька, - її жаль i розпука були неописанi. Неначеб уперше по майже двадцять кiлькох роках пожиття з ним потрясла нею свiдомiсть, що вона посiдала його, i що може... не все була для нього така, яка повинна була бути... Кидаючися менi вiд часу до часу з жалем на груди, вiдзивалася в потрясаючому болю, вихлипуючи, що нiколи не буде вже бiльше вiн її, i хоч би тiло його й кров'ю своєю хотiла обудити, вiн до неї не поверне. Коли ж ми вернули з його похорону, i вона по раз перший переступила порiг його спорожненої кiмнати, обняла мене судорожно за шию та, вiддаючися повному гiркому риданню, заблагала, щоб я не опускав її нiколи, щоб прирiк це ось тут у його кiмнатi, де ще дух його перебував i є свiдком її просьби, що - "нiколи!" - бо я один лиш у неї на свiтi по нiм - її! Я зрозумiв її жалем, а також i гризотою совiстi розриту душу, й успокоїв, прирiкаючи не опускати її нiколи... I тепер ми самi. Ходимо, мовчимо, працюємо, i неначе мовчанням тим бережемо мiж собою духа його, котрий, як нам вiдчувалося, вiд голосних слiв i розмови мусив вiд нас вiдступити чи не на все. Вiд часу до часу мати втирає мовчки сльози, роздає з Дорою грубi милостинi за "душу". А в мене мов душа до всього зовнiшнього зачинилася й нишпорить за чимсь у минувшинi, де вiн жив ще ясним i здоровим, розпещував одинака по широкiй своїй вдачi, неначе несвiдомо напам'ятував той час для споминiв улюбленому синовi на пiзнiше, де не зможе його вже живим чуттям обдавати. I вона приходила до нього. Раненько, того дня, поки його винесли i коли майже нiкого коло нього не було, вона ввiйшла сама легким, ледве помiтним кроком i зблизилася до нього. - Отче мiй!.. - прошептала й схилила на хвилину свою голову на його груди... Вiдтак несподiвано побачивши мене, що стояв за високими цвiтами олеандрами, що окружали його, вона, неначе вибачаючись, що "посмiла", сказала стисненим голосом, що прийшла, бо вiн був добрий. I стиснувши менi мовчки руку та поставивши галузку зеленої смеречини (улюбленого його дерева) йому покiрно в ноги, склонилася перед ним глибоко i вийшла з кiмнати, мої не була... * * * _ Непогода, осiннi дощi з снiгом, гонуре мрячне небо, утеча хмар з вiтром понад верхи гiр у далечiнь. Болючi спомини по батьковi, гризлива туга в серцi, розстроєння матерi - так у хатi. Поза домом навальна урядова праця, нацiонально-обов'язковi прикростi й невдоволення з загалу i з себе. * * * _ Кiлькаденний побут у дощi i снiговицi в глибинi в горах, в урядових справах. Тут i там розмови з гуцулами, захват поодинокими з них i осiннiм краєвидом, фiзична втома, - i поворот додому. Вдома з привiтом враз новi прикростi. Вiдкриття матiр'ю якихось батькових довгiв, вибух поновного огiрчення проти його особи, настрiй її - mol[26], а в мене комiсiйнi наслiдки - простуда й недуга. * * * _ (Впосерединi грудня). Зима й бiлiсть. Я реконвалесцент, i ще не виходжу з хати. Вокруги мене щось вродi нудьги, а на душi двояко. Сумно й хвилями радiсно. Визираю тужливо крiзь своє вiкно та через сади до неї. Не бачу її. Не бачив навiть вiддавна. Вона живе в менi тепер якоюсь мрiєю, за котрою розпирає туга груди, котру не годен я осягнути, а котра загарна, щоб з нею розставатися. Дивлюся в вiкно й не можу вiд того, що бачу, вiдвернутися, хоч воно звичайне, спокiйне, тихе. Снiг падає густо, грубими латками, потрохи скiсно, але невтомно. В тiм паданнi є i втома. Гарна якась резигнуюча втома... Так дивлюсь я довго, аж приходить менi на думку, що, може, й вона визирає в тiй хвилi вiкном? Мiж нами деревина саду, бiлiсiньким пушком вкрита, а повiтря там надворi чисте й переповнене життєвою силою. Який вiн легкий, свiжий, чистить землю й усе, що на нiй, а снiг лягає на все нiжно, бiлим пухом, нечутно, майже не дотикаючись. Ти, дiвчино, он там за садами, з молодими очима, вiдчуваєш, що я ношу в грудях? Глибоку, неуступчиву тугу, що не хоче вспокоюватись, не хоче змiнятись, як i ти, котру я люблю. Гори з лiсами, як здавалось би на погляд, так не далеко, переповненi самою бiлою якоюсь красою, за котрою простяг би руки - i з'єднався з нею. Щось смiється в грудях i ридає. Що менi? Чи я iстерик? Чи поет, чи хорий? Не знаю... Я - мужчина, сильний великий мужик навiть... а однак... Клаптики снiгу зсуваються, падуть i наростають повсюди, де падуть, грубою верствою. Десь погнались дорогою якiсь сани, бо їх живi дзвiнки добились i до мене, перебiгли своїм звуком через душу, поздоровили й умовкли. Я лягаю на софу, заплющую очi, мов до сну, але я не сплю. Я вiддаюсь самим мрiям. Мiж iншим: казав би запрягти конi, вступив би по неї, загорнув би добре, посадив обiч себе, як це роблять з малими дiтьми, - i давай їхати! Бiлi снiжини били б нам у лице, а вона смiялась би. Десь хтось жене за нами, шоб нас перегонити, а я не даюся. З нею та.к гарно їхати. Конi летять, дзвiнки товчуться на їх хребтах... А вокруги зима мовчить, бiлiє... У дверi хтось застукав несмiливо, а коли я просив увiйти, то вони отворились звiльна, й увiйшов, чи не всей укритий снiгом, малий Нестор. Увiйшов, мов янгол, в мою тиху кiмнату, потягаючи за собою широку струю чистого свiжого повiтря знадвору, i - станув. З її устами, з її рисами лиця, а з своїми любими мудрими очима. Прийшов (знизився!) зарадитись в однiй математичнiй задачi, котрої не мiг розв'язати, хоч i як трудився над нею. Вислухуючи його та здiймаючи з нього верхню зимову одiж i шапчину, я говорив собi: "Чи не прибула оце вона в нiм до мене?" Так. У нiм була вона. Несмiлива, замкнена, з непорочними устами - i говорила (як так часто давнiше) про рiзнi дрiбнi справи. Зразу про математичну задачу... а далi й про iнше. Про те, примiром, як надворi гарно, як лiпилося чоловiка з снiгу. Як у городi скакали снiжнобiлi кролi з червоними оченятами проти годуючих їх рук... а вiдтак я.к казала осiдлати свого коня й поїхала верхом просто в лице зимi з бiлими снiжинами, що зсувались i зсувались з неба й не хотiли губитися. Вкiнцi здивувалася, що я хворий, що не виходив чи не третiй тиждень з дому й не знав, що вона точно за мiсяць виїжджає... - Твоя сестра знає, що ти до мене зайшов? - спитав я, переглядаючи з зацiкавленням його письмо. - Сестри нема дома. Нiхто не знає, - вiдповiв i замкнувся. - А в твiй дневник записуєш багато? - питав я далi. - Нi. Може на рiздвянi свята буду, - вiдтак, забравши мовчки свої книжки й убравшись з поспiхом, мов збираючись при тiм ще подякувати менi, усмiхнувся лиш, окинувши мене блискучими вдячними очима, вклонився i вийшов. Пiшов, а з ним - пiшла й вона. Вiн мов павутинку якусь тче несвiдомо мiж нами невинною рукою, i нам треба дуже обережно обходитися з нею, щоб не роздерлася мiж нами. * * * _ (По рiздвяних святах). Комiтет, зложений з кращих членiв нашого товариства, уряджує прощальну проїздку саньми в честь Дори, котра (ще не офiцiально) заручена з паном К., виїжджає вкоротцi зовсiм додому. Проект до проїздки слiдуючий: їдемо саньми до управителя лiсiв, панства С., на чай, а вiдти, вечором, у мiсячнiм свiтi (тепер - повня) дорогою, що веде самим поважним лiсом назад. А тому що саме тепер стоїть уся деревина в iнею (на що саме ждано), заповiдається їзда лiсом при мiсячнiм сяйвi чудово! * * * _ Я зворушений i перейнятий згадкою про проїздку, хоча, може, й цiлком не буду брати в нiй участi. Раз, що ледве чи саме тодi буду мати час, а по-друге, не знаю напевно, чи й вона там буде, чи взагалi! бачитись менi з нею. Побачу ще... * * * _ (По всiм). Днина була лагiдна, спокiйна, хоч дитину винести. Цiле товариство поїхало вперед, а я вибрався, аж вернувши з уряду, чи не о двi годинi пiзнiше. Я їхав сам, скоро, не задержуючись нiде нi на хвилину, i приїхав саме, як зiбранi тут гостi кiнчали чай. При моїм вступi в кiмнату пiднявсь веселий гамiр - привiтання, i так господарi, милi гостиннi люди, як i iншi знайомi, обступили мене з запитанням, чому я спiзнився. Вiтаючись з одними, а вiдповiдаючи другим, мої очi перелетiли по всiй кiмнатi, що була хоч обширна, а тепер повна гостей, майже тiсна, шукаючи за Манею. Вона була. Стояла оперта коло якогось столу й розмовляла з сином господарiв. Побачивши мене, а радше стрiнувшись з моїм поглядом, її очi мов побiльшились, мов не довiряли собi, заблисли радiсно - i сховалися Я, перебиваючись через веселий гурт, звертався здалеку до неї. - Ось там бачу свою сусiдку, панну Обринську, з котрою ще не привiтався! - кликнув я, вибачаючись рiвночасно перед господинею, що зараз бажала мати мене побiч себе при чаю, до котрого вона щойно перед моїм вступом до кiмнати заби- ралася i аж тепер дiждалася "гарного партнера". За пару хвиль я опинився перед молодою дiвчиною. Вона була, як здавалося, поважно настроєна, ховала повний погляд вiд мене, однак подала руку. - Ви верхом? - спитав я, i мiй погляд промайнув по її стрункiй в чорну амазонку одягненiй постатi, i такiй же обведенiй смушком шапочцi, що лежала на столi обiч неї. - Так, - вiдповiла вона. - О, панна Обринська дуже спритна амазонка, - кликнув до мене пан К. з гурту. - її кiнь згубив, здається, пiдкову, виховзнувся i впав, однак вона, на щастя, не ушкодила себе. Нас злякала тим небажаним представленням [27]чимало, а сама затяла коняку й поїхала далi, не подякувавши нам навiть за нашу благородну пропозицiю сiсти до нас у вигiднi сани й доїхати спокiйно, як господь приказав, до цiлi. Майже все товариство розсмiялося на слова молодого чоловiка, киненi з щирим гумором, а вона мовчала, зморщивши брови, мов у фiзичнiм болю. - Це правда, панно Маню? - спитав я її пiвголосом. - Правда, але це маловажна рiч. - I не ушкодили справдi себе? - допитувався я. - О, про це допитуєшся даремно! - вмiшалася тут Дора ясним голосом. - Панну Обринську допитувалось про те саме чи не все наше зiбране тут товариство, однак нiхто не був такий щасливий дiзнатися правди, хоч я одна переконана, що воно не обiйшлося так гладко, як вона нас впевняла. Кiнь погано впав. Не так, Маню? - спитала з гострим притиском. - Признайся, що ти сильно вдарилася в ногу i що, певно, ледве доїхала сюди. Дiвчина не вiдповiла їй зараз, но замiсть того з-пiд її спущених вiй блиснув погляд такого неописаного жалю до неї, що я зчудувався. - Ти чуєш, Доро, - обiзвалася тут дiвчина, - що я не те що не прийняла пропозицiї пана К. i твою їхати з вами "вигiдно й тепло", але навiть "не подякувала" за вашу ласкаву пропозицiю. Як бачиш, я цiла й зовсiм неушкоджена. А пан Олесь може також спокiйний бути. його сусiдка - (при тих словах промайнув по її устах нiжний i лиш менi зрозумiлий болючий усмiх) - витривала, i її не так легко викинути з сiдла, хоч би воно й як небезпечне видавалося. Зачувши о це все, я майже був переконаний, що дiвчина була ушкоджена, i лиш самий якийсь потайний жаль i амбiцiя не позволяли їй признатися до того прилюдно, а найменше - Дорi, котру уважала через щось чи не своєю противницею. За цiлий час не спускав я її з очей, i хоч i як вона вдавала з себе балакучу, я вiдчував, що з нею дiялося недобре. Кiлька разiв я пробував до неї зблизитися але вона, мов вiдчувши мiй замiр iнстинктом, вiдверталася ї запускалась з ким-небудь у розмову, - не давала себе захопити. Лиш раз, коли хтось з присутнiх заговорив про мою недавню хоробу, i вона припадком була поблизу, вона обернула живо голову й слухала уважно мої пояснення. За якийсь час, це було коло шостої вечором, вибиралися до повороту. Кожне з гостей, попрощавшись з господарями, умощувалось по попередньому порядку й умовi в свої сани та, обтулюючись i обириваючись старанно шубами, вьрушало весело з подвiр'я. Я ждав аж до кiнця, бо хотiв наостанку виїхати. Раз, щоб мiй кiнь схолоднiв i припочив цiлковито, а по-друге, щоб бачити, що зробить з собою Маня. Дора, а бiльше ще пан К.., взяли собi нинi за обов'язок опiкуватися гарною дiвчиною, хоч нею займались i iншi дами й добродiї з товариства, що були iнтимнiшi знайомi її родичiв, як двоє першi. Одначе вона дякувала всiм однаково, пораючися коло свого коня враз з фурманом господарiв - сама. Осталося лиш ще троє саней, а врештi запряг один хлопак i мого гарного гуцула до малих санок. У тiй хвилi я побачив, як Маня всiла на коня i взяла вже за поводи. Першi з трьох саней рушили вперед, далi другi, а там третi, а вона, мов лиш того вижидаючи, пiдняла шпiцруту, щоб ударяти гнiдого й прилучитися до них. Сани виїжджали звiльна, однi по других, а я, приступаючи скоро перед неї, задержав її коня й сказав: - Зсядьте з коня, панно Маяю! Вертати верхом ви нинi не можете бiльше. Вона злякалася. - Чому? - спитала великими очима. - Бо се могли б ви опiсля пожалувати. - Та ледве що висказав я цi слова, коли й оказався вже опiр в її очах, а уста здригнулися болюче. - Ви також не довiряєте моїй силi, як Дора? - спитала, а далi додала глумливо: - Це, очевидно, так по фамiлiї. - В цiй хвилi це менше важне, - вiдповiв я, iгноруючи її послiднi слова, - а важнiше те, що ви їдете неосторожно. Ваш кiнь, як я це вже давно завважив, непевний верховець, мiг би, наново пошпотавшись, упасти, i з того могла б вийти для вас прикрiша пригода, як думаєте. Крiм того, ми вертаємо через лiс, нас стрiне незабавки нiч i хоча мiсячна, для вас було б рiшуче певнiше їхати саньми. - Дорога лiсом, оскiльки я чула, має бути широка, мiсяць, як самi знаєте, тепер уповнi. Я не боюся, - вiдкинула. - Про те я переконаний, - вiдповiв я спокiйно. - Однак я прошу вас мене послухати. Зсядьте з коня, пересядьте в мої сани i поїдемо разом. Моїй опiцi можете спокiйно повiритися. Вона заперечила головою. - Я обiцяю, що буду їхати обережно, - вiдповiла вона далеко вже лагiднiшим голосом, як перед тим. - Це дуже багато з вашої сторони, панно Маню, ба навiть бiльше, як я сподiвався, - закинув я, легко всмiхаючись. - Одначе я настаю на своєму й прошу вас зсiсти з коня. - Ви прецiнь чули, що я неушкоджена! - сказала зворушено й зморщила брови, насилу вiдвертаючи свiй погляд вiд мене. - Панно Маню! - упiмяув я її, здержуючи в собi напливаючу нетерпливiсть. - Я звик з ваших чистих уст чути саму правду, пощо оце затаювання її в цiй хвилi передо мною, що нiколи не був i не є вашим ворогом? Воно негiдне вашого "я". Я знаю, що ви ушкодженi, пiзнав це по вас, хоча не признаєте того; знаю, що лиш сама амбiцiя i впертiсть, котра в вас вражає мене завше боляче, наказують вам у тiй хвилi виставляти себе на нову небезпеку. Чому так? Чи хочете об'явити тим консеквенцiю емансипантки, чи просто хибу вашої вдачi? Вiдповiджте! Вона мовчала й боролася, як колись, майже перед роком, на кладцi, а я обiзвався: - Не силуйтеся до нової видумки, панно Маню. Вона вам нiчого не поможе. Радше будьте добрi й послухайте мене в своїм власнiм iнтересi. Зсядьте, як прошу вас, з коня, їдьте зi мною, а вашому коневi також не буде кривди. Я прив'яжу його до свого гуцула, i за пiвгодини здогонимо все товариство. Вона поглянула поважно на мене, мов вагалася ще чогось-то. її очi з внутрiшнього зворушення майже потемнiли. А вiдтак обiзвалася стисненим голосом: - Будьте ласкавi, пане Олесь, вiдступiть вiд мого коня; сядьте в сани, щоб через мене не простудились, стоячи в снiгу, i їдьте. Нова простуда могла б вам по вашiй хворобi скорiше вийти на лихо, як менi моя їзда верхом. Цього я б не годна на своє сумлiння взяти. - I вклонившись передi мною, пiдняла, як передше, шпiцруту, щоб ударити коня, але я не допустив. - Цим разом помiняємо свої ролi! - сказав я тремтячим уже вiд гнiву голосом. - Цим разом послухаєте ви мене. Я мужик. Маню! I ледве висказав цi слова, я обняв її рiшуче за стан, i поки змогла опертися - я зняв її на землю. - Так, панi, - додав зворушеним голосом. - Iнакше я не знаю. А тепер ходiть! - I взявши її, що не опиралася бiльше нi словом, пiд руку, запровадив до саней. Коли опiсля вже сiла, i я її добре обтулив шубами, прив'язав її коня до свого, Сiв сам коло неї. Взявши врештi вiжки в руки, я сказав: - А тепер просто в лiс. Вона не обзивалася. Якийсь час їхали ми побiч себе мовчки. Одначе коли вона сидiла коло мене, мов занiмiла, я схиливсь раз над нею й поглянув у її лице. Воно було поважне, блiде, а коло уст появився знак утоми й болю, який потвердив мiй здогад, що вона ушкоджена i лиш не признавалася. - Простiть моє поступування, панно Маню, - обiзвавсь Я перший мимоволi м'якшим голосом. - Але це моя мужицька вдача, що вiд слабших опору не зносить. До того бувають у мене хвилi, в яких я майже трус, що не годен себе в рiвновазi вдержати, як ось i примiром при уявленнi, що хтось там мiг би через свою впертiсть упасти пiд кiнськi копита... i я денервуюсь. Вона не обзивалася. По кiльканадцятьох хвилях їзди ми в'їхали врештi в лiс, i його зимовий спокiй та предивна краса замкнули нам ще бiльше уста. З правої й лiвої сторони дороги знiмались, як i глибше в лiсi, високi крилатi смереки - чисто великани. На їх пишнiм, тяжкiм, що вгиналося, гiллi насiв прозоро-бiлим надихом iнiй, i вид перед нами й обiч нас був чи не казочно гарний. Всюди, де не глянеш у лiсi, на верхах його - прозора бiлiсть. Дорога лiсом була добра, i їхалось справдi мов крiзь зачарований свiт. Високо над лiсом, на небосхилi мiж зорями, виринув мiсяць уповнi, а тишина вокруги була перемагаюча, могутня. Я глядiв на зачарований зимовою красою лiс в яснiй ночi вперед себе безмовно, а вiдчуваючи до того її так близько коло себе, я чувся невимовне щасливий. Не мав однак у тiй хвилi спроможностi перебити мовчанку мiж нами хоч би одним словом. Щось, здавалося, виростало мiж нами, що глибше в'їжджали ми. в оцей, неначе прозорий, свiт. Вимагалося й робилося сильнiше за нас i слова, лягало на уста й наказувало мовчання. Звуки дзвiнкiв на хребтi коня неслись далеко в глуху глибiнь лiсу й там десь нiби губились. Вiд часу до часу зачiпало деяке крилате галуззя об мою i її шапку, i тодi посипувався на нас iнiй, з якого ми мовчки стрiпувались. Так минув довгий час. Нараз я схилився наново над нею. Що дiялося з нею, що так завзято мовчала? Терпiла фiзично - перебувала пiд впливом лiсової краси? Шукала мiж деревиною постатей мрiй своїх? Чи, може, гнiвалася ще, дрiмала? Нi. Коли я над нею схилився, були її очi в тiй хвилi широко отворенi й потонули на хвилину в моїх... а уста її вимовили спокiйно-довiрочно голосом, що наповнив мене, мов обхопив вiдразу невимовним щастям: - Те все - як бiлiа мрiя, Олесь!.. - Бiла мрiя, Маню... як моя, - сказав я, мов прийняв вiд неї заховану досi тайну. А далi... сам не знаю, як це склалося, обняв її рукою, мов малу дитину i, схилившись низько аж до її уст, - я поцiлував її. Через хвилину вона мовчала, не опираючись, а вiдтак, мов збудившись з якого сну, обiзвалась, прохаючи: - Але... бiльше нiчого, Олесь. Нiколи й нiчого бiльше. Я не обзивався. За часок вона вiдiбрала менi вiжки з рук i правила якийсь час сама кiньми, не одкриваючи уст нi на слово. А конi, нiби вгадавши її бажання - вивезти її якнайскорiше з бiлого зачарованого свiту, а з тим i вiд мене, несли нас вихром, i незабавки здогонили ми й усе iнше товариство. Коли я одвiз її додому, показався мiсяць чи не пишнiше над горами й освiтив через хвилину групу саней коло її дому. Одна часть гостей, що їхала в нашу околицю, задержалася, щоб попрощатися i з нею, що, рiвно як Дора, виїжджала небавом. Коли ж вона висiла й подала менi з декiлькома словами руку на прощання, я притиснув її до своїх уст i сказав, схиляючись з сидiння до неiї, пiвголосом: - Ви уходите вiд нас, мов та бiла мрiя, котру оставили ми недавно за собою. З чим оставляєте мене на будуче? Ви мусите мене розумiти! Тодi вона, струнка, простягнувшись на мить до мене, вiдповiла так само пiвголосом: - Ви не знаєте? I з тим докiнчив я кращу часть своєї молодостi. II Шiсть рокiв минуло з часу, як попрощався я з Манею Обринською i її рiднею. Шiсть рокiв, повних працi, несупокою й розчарувань. Через рiк по вiд'їздi Манi зiстав я перенесений в авансi на провiнцiю, в противну сторону моєї колишньої батькiвщини, пережив тут ледве три роки... мене кинули наново з вищим "рангом" в подiбну мiсцевiсть, де перебуваю й досi, потiшаючись надiєю, що вже небавом дiстануся до столицi й залишусь там чи не на все. Поки що закопуюсь чимраз глибше в працi урядовiй, нацiональнiй, i видаюсь собi iнодi, мов шахтар без свiтла. Мати зi мною, розвиваючи тут, як i давнiше, дiяльнiсть господарчу з давньою енергiєю, мовби посiдала не одинака-сина, а мала щонайменше доньку на вiдданню. Вiд часу до часу їжджу на "оживлення духу" в столицю, а лiтом, в часи вiдпустки, або з матiр'ю в гори в батькiвщину, а як нi... за границю - сам. Про давнiх своїх знайомих Обринських i саму колишню улюблену дiвчину чував я вiд хвилi розлуки небагато. В пiвроку по моїм переселенню з гiр доспiла до мене вiсть, що батько Обринський помер, вдова по нiм переселилася в столицю, щоб дати можнiсть молодшим синам покiнчити студiї, а Маня перебувала й дальше в характерi виховавчинi (а може, й помiчницi в господарцi домовiй!) в домi одного знаного заможного завiдателя лiсiв, добродiя Марiяна в околицi столицi, та вчилась (закинувши колишнi постанови здобути незалежне становище через вищi студiї i т. iн.) на вчительку музики, доїжджаючи вiд часу до часу в столицю до побирання лекцiй тут в одного з найвизначнiших учителiв музики. По смертi батька я вислав до неї кондоленцiйне [28]письмо, не натякаючи одначе жодним словом про колишнi свої почування до неї, й одержав вiд неї так само коротке письмо подяки. Вiд того часу мiж нами мов усi нитки пiрвались. Я анi не чув про неї, анi не мав змоги бачитись з нею, тим бiльше, що сам, як здавалось менi, я чи не байдужнiв до неї, тим бiльше, що не був i матiр'ю заохочуваний будувати за своїм серцем свiй власний храм. Жiноцтво, проти котрого приходилось менi стояти, було, як вiдчував я, чи не все, в кращому значеннi слова, заздалегiдь уже моїм, - через що жодна не приковувала "мужика" своєю iстотою настiльки, щоб був вiн перейнявсь нею поважно й рiшивсь вступити в iншу судьбу. Правда, при цiм або тiм кращiм знайомствi, десь там на днi його душi вiдзивалось щось болюче, мов випрошувалось наверх, бажаючи якогось викiнчення. Але тої з неподатливим елементом i непорочними устами не було, не було навiть i надiї стрiнутись з нею, - тож мужик "складавсь у себе" i жив життям, як укладалось. Буденно, тупо, iнодi й дико, вiд чого уходив в одних за "романтика", других за "Дон-Жуана", а в деяких дивака й таке iнше. Мiж своїми стiнами однак був вiн розоружений лев, що схиляв покiрно голову на матернi слова, просьби й бажання, i чим дальше, тим менше вдоволяв своє найiнтимнiше "я", на сторожi котрого стояла з одної сторони з огненним мечем i вулканiчним деспотизмом - мати, а з другої - власне його слово, що не покине її нiколи. Шостого або може було це й сьомого року, виїхав я знов одного разу на кiлька день до столицi. Зайшовши якоїсь днини мiж iншим i в книгарню по деякi лiтературнi й науковi твори, котрими одними годував я душу в провiнцiальнiй пустинi, застав тут же якогось панка, як переглядав i перебирав ноти. Стоячи збоку й вижидаючи за бажаними мною книжками, переглядаючи наборзi деякi часописи, я став мимоволi приглядатися молодому стрункому добродiєвi, котрий з якимось майже незвичайним зацiкавленням чи не студiював ноти, а видавсь менi до того свого зацiкавлення - надто молодим. Кажу надто молодим, бо хоч i бачив я його поки що з профiлю й низько натисненим на чоло капелюхом, як у людей, що в поспiху не дбають про зверхнiй свiй вигляд, одначе весняне його пальто зраджувало, в порiвняннi до зросту його, надто нiжну й молоду стать. Забравши остаточно свої книжки й заплативши, я глянув упослiднє на молодого чоловiка, що саме в тiй хвилi, мов отверезений з свойого заглиблення, пiдняв живо голову з-над нот i поглянув менi в лице. - Добродiй Олесь! - сказав й усмiхнувся, зближаючись до мене. - Несторе... хлопче! - кликнув я. - Це справдi ти? Це був справдi вiн. Пiзнав мене в останнiй хвилi по голосi, по котрiм був би мене пiзнав i в товпi "тисячiв". - Я ж трохи музика, - додав, мов вибачаючись за свої слова. Я, врадуваний такою несподiваною стрiчею, поставив колишньому любимцевi нараз кiлька питань. Питав, що робить, як поживає, що взагалi з усiма дiється, а вiн вiдповiдав. Поважно, спокiйно, бiльше тихим голосом, усмiхаючись одним кутиком уст, мiж тим коли я нi на хвилю не вiдвертав очей з того вимуждiлого лиця, що чимсь ще залишилося майже дитинне. Слово по словi плили питання, i вiн так само вiдповiдав. Вiн менi писав, хоч, може, його письма й не доходили до мене... Повiдомив мене, як здав матуру, а коли не одержав на свої два або, може, й три листи жодної вiдповiдi, не обзивався бiльше. Тепер лагодиться вiн, не тратячи нi одної хвилини, до штатського iспиту, щоб, маючи їх раз за собою, якнайскорiше вступати на урядову службу. - На яку? Вiн назвав. Це була одна з найповажнiших iнстанцiй, що вимагала багато працi й студiй, але, як поясняв, його туди тягне. - Увiйдеш в елiту[29] i урядництва, - закинув я, а в душi подумав: "Ти ж аристократ", а по хвилi додав: - А де ж твоя сестра? - Маня? - спитав вiн i поглянув на свiй годинник. - Так. Вона. - Перебуває все в панства Марiянiв. Але... - додав квапно, - лиш доти, доки не почну побирати, вступивши в службу, платнi. Тодi зараз мусить вона до нас вернути. Це моя найкраща мрiя. - А доти? - опитав я. - Доти буде мусила перебувати мiж чужими. Зрештою, - додав, - це ще не певне... може, й скорiше верне. Говорячи, ми вийшли з книгарнi. Вiн став прощатись. - Куди? - спитав я, що мав охоту перебувати довше з колишнiм любимцем своїм. - Власне, до неї. Манi. Сьогоднi з полудня вона тут. За годину виїжджає, а щоб могла побути довше з матiр'ю, я пiшов замiсть неї поробити закупна для неї й її ученицi i спiшусь вертатись. А ви, добродiю? - О, я залишусь тут ще днiв кiлька. Зайди... зайдiть до мене. - I я назвав йому свiй готель. - Радо, як буду мати час... - сказав. - Або що? - спитав я. - Я дуже зайнятий студiями... Крiм того, даю лекцiї, вправляюсь сам багато в музицi... i через те... Я зрозумiв. - То вступiть, коли эможете. А їй, т. є. вашiй сестрi, поклонiться вiд мене. Вiн пiдняв капелюха... Я побачив бiле, майже мармурове чоло, що стояло трохи в контрастi з його нижчою, трохи обгорiлою партiєю лиця... i кiлька хвилин пiзнiше я стратив його в очей. "Гарний виробився, дуже гарний, - думав я, - не менше, як був хлопчиною. До того з її устами, її усмiхом i тим самим виразом молодостi в очах..." I вже не опускав мене образ молодого чоловiка i спомин про неї того дня. Точно в два днi по тiм вiн з'явився. Старанно одягнений, скромний, з поважними рухами, трохи марний, ростом чи не до мене пiдходячий, з чолом мислителя, маломовний, спокiйно-вижидаючий i з тонкими, трохи опаленими руками музики. - Отже, тепер приготовляєтесь до iспиту, - спитав я, побалакавши з ним уперед трохи про останнi роки його в гiмназiї, подаючи йому папiроски, за котрi дякував, вимовляючись, що не курить. - Чи ви належите до якого академiчного товариства? Я не мiг через ту його, хоч i яку молоду, а правдиву повагу здобутись, дивлячись у його спокiйнi очi i на її уста, вимовити, як колись: "ти". - Аж тепер буду мусив. - Чому кажете мусив? - Бо не заповiдаю собi з того багато хiсна нi для себе, нi для других. Я зчудувався. Чогось подiбного не сподiвався з уст щойно чи не вчорашнього матуранта почути. Вiн .говорив спокiйно, з повною свiдомiстю того, що говорив. - Я волiв би нiде не належати й незалежно працювати так. Я видививсь на нього. - Це ж лiта свободи, а в нас, на Русi, заразом i т. зв. Drang- i Sturmperiode [30], в котрi вступаєте. Вживiть тепер своєї молодостi, пiзнайте життя... Вам тi лiта остануть у пам'ятi. Вiн усмiхнувся. Цей його усмiх був той сам, що в його дитинних лiтах - молодий i також дитинний, що розкривав його чисту душу. - Що я можу дати тепер, себто як академiк, свому народовi", - спитав, - коли я ще сам не готовий? Знаю й чую, що я сам стою ще пiд влiастю свого власного буття, себто буття розвою одиницi. Значить, тепер я ще нiчого не годен дати й не такий ще, щоб мiг себе давати. Отже, до чого шматуватися? А якби вже кому себе давати, то передусiм своїй сестрi! - Я бачу, ви все ще той сам Нестор з гiр, що був i дитиною, любив самоту й не любив подiлятися. Вiн всмiхнувся. - Окружения, а до того невiдповiдне, перешкоджає в думаннi, - вiдповiв. - Я дiйсно ще й тепер пiд тим взглядом не дуже змiнився. Але свого життя й своєї молодостi я помимо того для себе не задержу, те знаю й вiдчуваю. Я лиш хочу вперед себе самого вiднайти. В товариствi я буду мусити передусiм стати полiтиком, а я не хотiв би дати в себе вмовити i напрям, котрий маю полюбити; а там буду мусив зараз щось позитивне заявити, до чогось рiшитись. - Ага! - закинув я, пригадуючи собi миттю малого Нестора, що сам хотiв свої задачi виробляти. - Я б передусiм хотiв свою власну культуру на пiдставi сили особистостi й на рiвнi вищого її розумiння виробити, а роздроблюючись по рiзних напрямах, особливо ж - полiтичних, я б ледве чи дiпняв того цiлковито. Я поглянув на нього. Вiн видавсь менi чимсь визначний i, розумiється, не знав нiчого про те; був скромний. - Полiтика, - тягнув далi, - сотворила неможливi партiї. Я не знаю, може я одстав у своїх поглядах поза моїми товаришами, бодай чую, що я мiж ними сам. Але мимоволi мушу згадувати слова одного письменника, котрий казав, що, хотячи щось зробити, треба станути понад партiї, що ми виховуємось полiтичне чи не найбiльше, i через те вмовляються партiї у все, де їх i цiлком немає, й багато нашого безголов'я й горя треба приписувати спустошенню через полiтику. Тому я кажу, що хочу передусiм доглядати свою власну культуру, культуру одиницi. Через хвилю я знов дививсь на оцього хлопця, що своїм обличчям мiг би зробити на чужого враження великої дитини, а вiдтак обiзвався: - Може, ви маєте в смислi своєї теперiшньої особистостi слушнiсть, але менi здається, що нi. - Може й нi, - вiдповiв вiн. - Та про це рiшить досвiд i розвiй його власного я. Я ж ще, як каже моя сестра, доперва в дорозi до розумового життя. Передi мною стiльки працi й науки, що... Коли б лише часу стало, а спiшитись з нiчим не хочу, хоча я... - Тут вiн мов сам над собою всмiхнувся, - маю час. Я люблю глибiнь кожного вчинку й постанови вимiряти. Може бути, що через те й не бачу далеко, бодай так впевняє мене мiй брат Василько, коли ми, розгонившись у диспутi, iнодi й сперечаємось. Але в таких хвилях стає знов Маня по моїй сторонi, доказуючи, що з мене не виробиться нiколи тип, а залишусь одиницею з цiлою самiтнiстю й дивацтвом, якi вiдрiзняють чоловiка чи одиницю вiд одиницi, i на тiм кiнчаємо звичайно свої дискусiї. - Ага, ваша сестра! - закинув я з уданою байдужнiстю, - чи вийшла замуж? - Нi. Але може рiшиться тепер. - Так? Має поклонника? - Має. Але вона чудна, хоч я її розумiю. Вправдi... - додав з комiчною повагою, - я не був досi ще нi залюблений, нi заручений, але я її дуже добре розумiю, що... видатися за чоловiка на цiле життя, котрий не має з нами поза границями особистих потреб нiчого спiльного, тяжко... - Не любить його? - спитав я. - Любить, здається... Але вiн не українець, а германин. - Здається? - повторив я, спиняючись лиш на тому одному словi. - Так. Бо не говорить про свої почування нiколи, хоч я й те розумiю. - Ви, здається, свою сестру дуже добре розумiєте, - сказав я мимоволi чомусь зачiпливо. Тонка вдача молодця вiдчула це, бо, покраснiвши ледве замiтно, сказав з притиском: - Справдi. Свою сестру я дуже добре розумiю. Їй i завдячую бiльшу часть свого виховання. - Помимо того, що перебувала стiльки мiж чужими? - закинув я. - Так. Для своїх вона має все час. У часi, коли не могла до нас сама приїжджати, писала менi, а її листи були нам дуже дорогi, особливо менi. Тепер приїжджає до нас частiше. О, коли вона в нас, то тодi дуже гарно! Вона! Вiн сказав це так гордо й з такою певнiстю, що я вiрив. О, я вiрив! Вони, тi Обринськi, всi мали в собi дар вiрити в себе обопiльне й любитися. Менi стало зараз вiд його слiв зависно, i я питав далi: - Ну, а з поклонником що? - Не знаю. Здається, заручиться. Вiн її любить, i мати за тим. - А вона сама? - Вона бореться. Каже, що хоч i чує, що з ним особисто змогла би вижити добре, з другої сторони має виразне почуття, що, вийшовши за нього, того колись пожалує. Одного разу навiть мене просила, щоб я, наколи б вона справдi рiшилась за нього вийти, цього нiколи не допустив за жодну цiну, за нiчого в свiтi. В неї є, каже, такi хвилi, котрi їй ясно вiщують, що вона свого кроку, хоч би й зробленого тепер у любовi, колись тяжко пожалує, i я мусив їй це приректи. Я здвигнув плечима. - Трудна рада, - сказав я, а потiм додав: - А ви? - О, я вiдраджую їй. Нащо їй вiддаватися? Я буду її сам удержувати. Василько бере маму, а я заберу її. Я всмiхнувся. - Ваш план ви ще так скоро не зможете зреалiзувати, хiба десь аж за кiлька рокiв. - Все одно. Але це одна з моїх найкращих мрiй, котру в душi плекаю. Я подiлю своє життя на науку, працю й музику. I вiдчуваю, що те, що постановлю, виконаю. Так i подiбно балакали ми ще, а пiвгодини пiзнiше вiн попрощався. При вiдходi я просив його, як змога, вiдвiдати мене ще раз на часок перед моїм вiд'їздом. Вiн хвилину завагався, поки обiцяв свiй непевний прихiд. А по його вiддаленню я своїх слiв пожалiв. Нащо просив я його, щоб ще вiдвiдав мене? Чи не пiддавсь я потайному голосовi серця - почути знов дещо про неї, що вiдповiла менi колись на моє питання, з чим оставляє мене на будучий у: "Ви не знаєте?.." Справдi. Я ж сам знав. Знав незламну волю своєї деспотки-матерi, знав i мрiї про студiї й самостiйнiсть - i мiг з тим починати, що хотiв... Але Нестор, може, не прийде. З його iстоти било стiльки повздержливостi й того, що вона назвала слушно "самiтнiстю й дивацтвом", що я був майже певен, що вiн не прийде, й успокоївся. I вiн не приходив. Сам я обхопив всею душею цього молодця, в котрому вiдчував я якусь будучу поважну силу, вiдчув чистоту й непорочнiсть душi його, хоч молодого ще, але майже укiнченого вже характеру. Вiн починав те зреалiзовувати, що колись заповiдав малий Нестор своїм поступуванням й почуванням. Я залюбився в нiм, мов молодець у молодiй дiвчинi. А вона?.. Що виробилось з неї? Чи її судьба вже готова? Вiн, Нестор, став, перейшовши школи, мов чистилища, якимсь дозрiлим. А вона? Якi здобутки в неї за всi тi часи, що ми бачились? Га! Хотiв би я станути перед нею й помiрятись з нею в чiм-то. Хотiв биi Але вони обоє несвiдомо любов'ю своєю зв'язалися проти мене. Зв'язались нерозривно... * * * _ Три роки минуло з того часу, а пiвроку, як живу я вже в столицi урядовцем гарного рангу - звiдки правдоподiбно не рушуся. Про Обринських, як i давно, не зачуваю нiчого особливого, хоч раз здибав Василька гарним