елегантним офiцером, а разiв кiлька й брата його молодшого, Нестора. Послiднього я вже здалека пiзнавав. Високий i тонкий ростом, iшов рiвно з трохи пiднятою головою й легко примруженими очима, як це бачимо iнодi в деяких короткозорих. Чи був уже й вiн короткозорий? Я не знав; чув однак, що вiн з незвичайною повагою вiддається своїм студiям. Минаючи й пiзнаючи мене, вiн неначе вертав думками з iншого свiту й усмiхався. О, який милий був той усмiх для тих, котрi його ближче знали. Скiльки тепла крилось у тiм усмiху. Скiльки щирої скромної ввiчливостi! Одначе лиш на недовгi хвилини ставав до розмови, в котрих вiдповiдав на мої запитання або ставив їх сам, i то лиш дотично мого або моєї матерi поводження. Вiдтак вiдходив спiшно, залишаючи менi по собi на спогад в уявi вид свого гарного бiлого чола, очi й усмiх своєї чистої душi. * * * _ (Майже рiк пiзнiше). Нестор був уже по штатських[31] iспитах i вже початкуючий урядовець, як застукав одного разу до моїх дверей. За кiлька день мала вiдбутися його промоцiя, й вiн був би рад бачити мiж iншими запрошеними гiстьми й мене. На превеликий жаль мiй, я мусив йому за запросини до врочистої церемонiї подякувати. Службовi обов'язки не дозволяли менi саме в той день вiддалятися з уряду, хоч i як радо був би я сповнив його бажання. Вiн виглядав вдоволено i впевняв мене, що для нього не буде кращої хвилi, як оця, в котрiй його старенька iдеальна мати i його сестри будуть при тiй церемонiї присутнi, особливо - мати. - А тепер що? - спитав я його, як колись, коли довiдався, що мав уже нижчi школи за собою. - Вiдбудете яку подорож? Вiн похитав головою. - Борюся з собою. Маня й мати намовляють виїхати з ними в гори в колишню батькiвщину, щоб, як кажуть, вiдпочив я з науки трохи, а я не рiшився ще. Будучи раз у розумовiм розмаху, я б волiв залишитись за той час удома й забратися до дальшої працi. В мене, окрiм обов'язкової поважної науки, що ще не один рiк моєї свободи й волi поглине, е ще багато й iншого дiла, поминувши урядову працю й дорогий мiй iнструмент. Але, зрештою, - додав i якось любо усмiхнувся, мов усмiхнувся до своєї душi тайком, у котрiй спочивала лиш йому знана тайна, - ще не знаю. Вiдколи ми з гiр випровадились, я пробував там лиш один раз лiтом, а й то коротко, дарма, що не один раз, тут уже, бажалося кинутись у траву пiд смереки, простягнутись i глядiти, випочиваючи, за хмаринками на синьому небосхилi. Мати, - говорив мiж iншим на моє запитання про стан її фiзичних сил, - занепадала iнодi на здоров'ї, а Маня вже вiд пiвроку вдома. I так вони живуть. Тихим, мало вiдмiнним життям, хiба що часами зайдуть до театру або на бiльшi концерти. Знайомих у них небагато, бо Маня числиться з часом, як i вiн, дає тут i там у лiпших домах лекцiї на фортеп'янi й найрадше заходить до своїх давнiх хлiбодавцiв, панства Марiянiв, що вiд часу, як панi Марiян перебула тяжку хоробу, а вiн, добродiй Марiян, пiшов на пенсiю, переселились з однiською донькою також у столицю. - Отже, сестра ваша таки не рiшились вийти замiж? - запитав я. - Навпаки, була заручена. - Справдi? - спитав я, чомусь немило вражений, неначе соромивсь, що сам остався без пари. - Так. Але по чотирьох тижнях зiрвала заручини, мотивуючи своє поступування, що не може виходити за нареченого. Вiд часу до часу (впевняла) огортало її таке противне чуття на згадку вiддавання, що не годна була додержати слова, хоч бачила, що чоловiк, за котрого мала виходити, був добрий, чесний i т. iн., i повернула йо'му точно через чотири тижнi перстень, розпрощавшись з ним у найлiпший спосiб. Зачувши це, я в душi неначе чого-то зрадiв. Але якщо читач думає, що це була радiсть, що вона, та колишня моя любов, зiрвала заручини, щоб бути вiльною й менi доступною, - то вiн помиляється. В менi заворушилась радiсть колись вiдкиненого поклонника, що був собi того свiдомий, що перед ним стояв свiт жiночий, що вижидав його вибору, а котрий її тепер... не хоче. I тепер вона осталась - незамужньою... - Як держиться ваша сестра? - вирвалось менi мимоволi з уст. (їй десь тепер мусило бути двадцять сiм рокiв!) - О, дуже гарно! Зрештою, я не знаю, якою б вона вам видалася. Менi представляється Маня все дуже гарною. - I сказавши це, вiн усмiхнувсь знов молодечим своїм усмiхом. - Колись, може, побачите її, - закинув байдужно. I з тими словами пiдгорнув, завше ще опаленими руками, волосся з ясного чола, не запрошуючи колишнього свого "товариша" нi одним словом зайти до їх скромної, але, як вiдчув я з його попереднiх слiв, iнтелiгентним духом перейнятої хати, що мене подразнило. - Мешкаєте далеко? - спитав я байдужно. - О, нi, - вiдповiв i назвав улицю, що хоч i не була надто вiддалена вiд тiєї, де жив я з своєю матiр'ю, але числилась до побiчних i тягнулась чи не мiж самими городами заможнiших жителiв i нагадувала своєю тишиною кусень провiнцiї. - Там мешкаєте ви гарно? - закинув я з потайним порiшенням у душi при найближчiй вiдповiднiй хвилi зайти проходом у затишну вулицю й поглянути на те мешкання, де проживали. - Гарно й спокiйно, - вiдповiв вiн, - я дуже радий, що дiстав те помешкання. Мати має гарне повiтря; Маня не чує гуркiт возiв при граннi, а я, як впевняє мене мiй господар хати, нiмець, став своїм до пiзньої ночi освiтленим вiкном для цiлого сусiдства просвiчуючою вежею. - А... ви працюєте й ночами? - спитав я. - Так, - вiдповiв журливо. - Вднину нема коли. Уряд пожирає бiльшу часть днини. Нiччю можу найбiльше вглиблятися в науку, музику й писання, i з тим мушу миритися, поки не покiнчу та не вийду на шлях свободи, щоб вiдтак, окрiм урядової працi, вiддатись або виключно працi для нашої суспiльностi, або дорогiй менi музицi. - Може, що пишете? - спитав я. - Поважний який твiр? - О, тепер ще нi. Щось подiбне находиться поки що ще в станi ферментацiї на днi душi. Те, що я пишу - це все для наших селян, що, зайшовши до нашого уряду й опинившись перед урядовцем русином, розкладають йому зараз усi свої жалi й бажання, просять о пораду й помiч. Тож я, що можу, роблю для них... помагаю в тiм чи iншiм дiлi. Це моя тайна, про котру я нiкому досi не споминав, бо воно псувало б мою радiсть. А що менi на всю працю нестає вднину часу, я сягаю за ночами; через що придбав собi власне в господаря назву: Leucht-turm[32]; ба старенька жiнка його, привикша до того, що в моїй кiмнатi допiзна видно свiтло, впевняла мене одного разу, що засипає лиш тодi спокiйно, коли, обiйшовши вперед своє обiйстя, бачить мене схиленого над книжками, себто бачить моє вiкно освiтлене, лягає спокiйно до спочинку, бо каже: "Wenn, auch alles schlaft, unser Leuchtturm wacht"[33]. Вечорами концертуємо з Манею. Вона на фортеп'янi, я на челло[34]. I цi хвилi - це наша наймилiша нагорода за всi нашi деннi труди; тимчасом наша добра мати сидить у своїм старосвiтськiм крiслi, плете панчоху i, прислухуючись, згадує нашi дитиннi колись вчинки, опiсля нам про них говорить, або як нi, порається коло самовара, лагодить нам чай... Але... - докiнчив, неначе опам'ятовуючися з своїх слiв i навертаючи до давньої теми, - я цього лiта, може, й вирвуся на кiлька тижнiв i поїду з матiр'ю й Манею в гори, щоб послухати шуму смерек i поглянути на той дiм i сад, де я колись... розпочав думати й пережив свiй найкращий, а то дитинний, вiк. - Їдьте, - заохочував я його. - Там знайдете все по-давньому, з малими лиш вiдмiнами. Колишнє ваше мешкання новий власник розширив i винаймає самим лiтникам. У нашу хату, як знаєте, спровадилась моя тiтка-вдовиця, i коли мене з матiр'ю лiтом в К. нема, вона винаймає також лiтнiм гостям для нас призначенi покої. Як хочете, - додав я, - то можете, коли б рiшили виїхати в гори, замовити в неї тi кiмнати, котрi, як казав я, замешкую iнодi пiд час овоєї вiдпустки з матiр'ю. Там буде вам вигiдно й будете поблизу колишньої своєї резиденцiї, бо на лiто виїжджаю я з матiр'ю над море i... в горах не буду. Вiн подякував. - I Манi й матерi буде мило мешкати в знайомiй околицi, - сказав з властивою йому вздержливiстю, занотовуючи собi подану йому мною адресу моєї тiтки. Вiдтак, поговоривши ще дещо на тему нашої нещасливої нацiональної боротьби, вiн попрощався й пiшов. * * * _ (Пiзнiше, по довшiм часi). Вiд тижня сльота. А сьогоднi... я й сам не тямлю, як це зложилося, що я, вертаючи досить пiзньою годиною з нашого казино вечором, пiшов ще на прохiд. Але не довго йшов я, коли нараз пригадалась менi вулиця, де мешкали вони, i я, не надумуючись довго, завернув туди. Людей на вулицi тiй подибав я небагато, i то, як переконавсь, кiлькох мiщан i двох-трьох iнтелiгентiв. А що дощ заодно росив, то кожне з них спiшило пiд своїм парасолем, i нi я не знав, хто вони були, i нi їх не обходило, хто був я. Мене покортiло чомусь-то побачити, де живуть вони, а радше - вона. Нестор споминав, що працює допiзна, то, може, як припадок захоче, побачу в нього i її. Iшов обережно, розглядуючись недовгою новою вулицею й перешукуючи заодно очима за самiтним освiтленим так зв. "венецiанським" вiкном - Leuchtturm'ом невеликого партерового дому i... побачив. Воно було не лиш освiтлене, але до того ще й широко створене, знаходилося на розi недалеко входової хвiртки, обросле диким виноградом. "Це мусило тут бути", сказав собi, i сам над собою усмiхнувся. Що це було, що мене погнало аж сюди? Проста цiкавiсть - нi. Любов до майже забутої мною дiвчини - також нi. Отже, в кожнiм разi якесь iнше, нове ще зворушення. Я перейшов на другу сторону вулицi, щоб могти лiпше заглянути в середину хати, i став, i - бачив. Вулиця була неширока. Вiкна були низько в мурi, i тепер, коли те одне вiкно стояло широко вiдчинене, я переглянув цiлу освiтлену кiмнату. При писемнiм столi, що стояв посерединi i був закинений книжками й паперами, сидiв справдi Нестор. Одною рукою спер вiн недбало голову, а другою водив по паперi. Нараз опустив руку й повернув головою, як менi здавалося, в сторону, де знаходився я. Я перелякався, мов на лихiм учинку зловлений. Що це? Анi не знав вiн, що я на тiй вулицi, анi не бачив, що Олесь стоїть кiлька крокiв перед їх вiкном i приглядається йому, А однак через хвильку... була його голова до мене звернена. Менi стало нiяково, я опустив своє обсервуюче мiсце i почав звiльна проходжуватись, щоб ступання по тротуарi не звернуло його уваги. З вiкна я не спускав ока, ждав мов на об'явлення яке. I - дiждався. По недовгiй хвильцi вiдчинилися високi бiлi дверi й увiйшла - я в тiй хвилi пiзнав її - вона. Я поправив пенсне, що саме тепер скривилось перед очима, i витрiщив їх на так добре знайому менi постать. Скiльки рокiв перепливло вже вiд того часу, як бачив я впослiднє ту постать i ту головку, котра, як здавалось менi в цiй хвилинi, нiчим не змiнилася. Тепер вiдбивалась вона з освiтленого фону темно. Ростом видалась менi висока, а бiльше я наборзi нiчого не мiг побачити. Змiнилась дуже? Постарiлась? Я не знав. Але мав i так доста. То була вона, що досi десь, мов легенда, iснувала... Тепер вона вiддалилась знов, схилившись у ходi до брата мов з запитанням... i за хвилину-двi... дверi за нею зачинились... Я обернувся й пiшов. Так. Що хотiв, те й побачив. Це вона була. Сама-самiська вона. її постать, її руки. Це вона. Але "мужик" її вже бiльше не любить; вона для нього згасла. Всi вони його не обходять. Анi русинки, анi польки, анi нiмки, анi вiрменочка. котрої родичi його так гаряче за зятя бажають, - анi нiхто. Вiн самiтний. Вiн чує те почуття самiтностi, що його переймає. Навiть i в тiй хвилi має в собi щось загартовуюче, що дає яснiсть. Ця яснiсть є без найменшої надiї. (Я ж не молодий уже... в тридцять шостому роцi, й вона мене не страшить). Я думаю спокiйно й безнадiйно i не можу вже вiрити, щоб для мене могло ще щось у життi iншого процвiтати, як те, що минуло. З своєю кар'єрою я також уже майже готовий, i лишається мужиковi хiба лиш праця для мужикiв. Для "iнтелiгентiв" зможуть працювати на будуче хiба такi, як он тi двоє, там за тим освiтленим вiкном. Вiн, що в працi не думає про себе й свою молодiсть, i вона, що глядить на будучи iсть, себто на час злиднiв у старопаненствi. без страху, роздаючи поважним людям гарбузи, бо не годна вийти за них. Ви - герої в своїм родi, ви з своїм вiчним iдеалiзмом у душi й усмiхом вiри на устах, що не хоче нi бачити, нi вiдчувати силу матерiалiзму часу. А я, мужик, не маю нiчого спiльного з вами. У - ська вулиця вперше й не впослiднє його бачила. I я вiдчув, що добре зробив, що зайшов у ту тиху вулицю. * * * _ (Три мiсяцi пiзнiше). Я знов удома. Знов та сама одноманiтнiсть, "старосвiтськiсть", те саме окружения, та сама (чи не) безiдейнiсть, все те саме. Побут над морем виринає вiд часу до часу в моїй душi, мов сон який, про що я лиш мрiяв, а не переживав. А я, противно, був над морем, бачив i чув ту потужну силу великана й дещо переживав над ним i з ним. Одначе те все минулося, потонуло там мов у його глибинi... I, як кажу, я знов удома в тiм самiм свiтi. Вже осiнь. Днi короткi, саме впосерединi жовтня... I хоча погода чудова, якось уже в усiм значна та змiна. Та знай, читачу, перший час по поворотi був для мене, як не раз уже з тої нагоди, цiкавий.Праця на моїм столi в бюро цiкавила мене... I се i те в нашiй громадi займало, давало до думання, деякий знайомий задержав на часок собою. Але далi я знов вiдчув, а радше попав у свою давню самоту. Одної пiзньої ночi, вертаючи з театру (не смiйся або, врештi, смiйся, читачу), я знов заблукав у затишну У - ську вулицю з одним освiтленим до пiзньої ночi венецiанським вiкном, за котрим, мов ангел чуваючий, сидiв самiтний молодий працiвник. Що чувати тут? - не мiг я вздержатися спитати себе. - Чи їздили лiтом у гори? Вiн нiчого не писав менi, хоч повинен був, по нашiй послiднiй, хоч короткiй стрiчi в мiськiм парку, кинути менi пару слiвець. Одначе, здається, не їздили. Може, вiдпустки не дiстав? Молодим урядовцям, особливо в його "храмi", не дають так легко вiдпустки, а лiтом уже цiлком нi. Що робили обоє за той гарячий час, коли я проходжувався над пишним морем? Вiн - знаю, сидiв над горою актiв, працював i думав, а вдома брався за книги й студiював. Раз казав: обов'язковi студiї будуть ще багато його часу й сили спожирати. Не може його ще для себе використовувати. Нема як. Треба вперед для iнших працювати, думати. Ще все для iнших. Так - вiн. А вона? Я пiшов у затишну вулицю, котра цими часами мало ще освiчувалась, i глянув на знайоме менi мешкання. Справдi. Його вiкно було, як тодi, так i тепер, свiтлом залляне, але штора була цим разом спущена. Я нiчого не бачив... Чого я вiдтак ще якийсь час коло того дому вистоював i мов чого вижидав, я сьогоднi не знаю. Мав лиш те почуття, що помiж тими стiнами, за тими мурами, крився цiлком iнший свiт, як той, у котрiм я обертався; що там перебувало щось живе, тепле, цiкаве, повне будучини, без таких, як я. Перейшовши через тиху вулицю та споглядаючи вiд часу до часу на освiтлене вiкно, що мало для мене щось успокоююче (мов для старої властительки дому нiмки), я звернувсь, врештi, в iншу сторону й пiшов додому. * * * _ (Пiзнiше). До мiського великого парку все ще напливає публiка й любується гарним повiтрям та, може, й самою деревиною, що кiлька день зодягається в чимраз бiльше пожовтiле або почервонiле листя. Як кому по природi. Я люблю осiнь. Вона настроює мене елегiйно й мрiйно. I коли я вернусь, примiром, по ось такому проходi додому, мене все тягне до столу й пера. Так i нинi. Я пiшов. Сiв там на якусь лавку й, закуривши папiроску, сидiв. Люди передi мною снувались мов мухарицi, але моє око не найшло нiкого цiкавiшого. По правдi кажучи, я сидiв тут у надiї, що з-помiж публiки вирине може й вiн. Вiн iз своїм iнтелiгентним, потрохи хлоп'ячим лицем, трохи марним, i з очима, що десь далеко понад публiкою мов щось мiряли. Я його любив. I я вiдчував, що як уважав вiн кого мiж мужчинами за свого приятеля, то це був я. Але нинi йому, очевидно, анi в голову не приходило з'являтися передi мною. I так я сидiв сам. Сидiв, дивлячись, задуманий, i курив, i ждав. I коли я отак добру годину насидiвся, виринув нараз, мов з землi, тут же близько коло мене, з невеличкої побiчної алейки, майже за моїми плечима, гурток молодих людей, а мiж ними й ожиданий мною .Нестор. Високий, стрункий, з усмiхненими устами, мов пiзнав мене десь вже, поки я його спостерiг, i тут же задержався. Попрощавшись з товаришами, як мiг я бачити, досить навiть спiшно, присiв вiдтак коло мене, мiж тим коли вони, вклонившись нам (а радше менi), якось недовiрчиво вiддалилися спiшним кроком у противну вiд нас сторону. - I що ж, Несторе? - звернувсь я, щиро врадуваний його появленням. - Як поживаєте? - спитав я, подаючи йому, як звичайно, папiроски, котрi вiн, так само як досi консеквентне, з подякою вiдсунув. - Не дали менi про себе нi одним словечком знати. Згордiли в своїй хатi, чи що? Може, аванс перед вами який або перебутий якийсь врештi важний iспит? Вiн усмiхнувся. - Нiчого, нiчого з того всього поки що. Я з уряду в хату, а в хатi: наука, праця й знов наука, i знов обов'язкова тяжка праця. Так живу й так мушу ще довго, бодай кiлька рокiв, мучитись, поки не поскидаю з себе офiцiальних тягарiв, ярм й т. п. - А ферiї[35] вашi? - Мої ферiї? - спитав. - Хiба ж я мав якi? Я їх не мав i так скоро не буду мати. Наше мiнiстерство оперує молодими силами найбiльше, тож де їм лiтом про вiдпустки марити. Стiльки моїх "ферiй", що забiжу тут у парк, надихаюсь свiжого повiтря, стрiнусь тут i там з товаришами, побалакаю i вертаю назад. - Не працюйте надмiрно. Ваш уряд i ваше мiнiстерство через те не провалиться. Вiн здвигнув плечима. - Я не можу. Перебрав раз обов'язок працi на себе, то й перебрав. Перехитрюватися крiзь життя я не можу, зрештою - в нас усi працюють. I чому я один маю бути самолюбний i занедбувати, що до мене належить? Я не можу. Раз належу до суспiльства, взяв обов'язок на себе, то мушу його й сумлiнно виконувати. Зрештою... - додав весело, - воно все так не буде, це я знаю, то й не журюсь тимчасовим станом. - То в гори не виїздили цього лiта, як споминали? - питав я. Вiн похитав головою. - Нi. Лиш одна мати з Оксаною; а я з Манею осталися вдома. Може бути, на слiдуюче лiто виїдемо, як одержу вiдпустку, i то на довше, як би я це був мiг цього року вчинити. - I замовк. - Чи це були всi товаришi вашi, з котрими ви сюди надiйшли, балакаючи, як не помиляюся я, запальчиво? - спитав я. - Деяких знаю. - То є... - сказав вiн, - вони балакали живо й запальчиво. Щодо мене, то я небагато говорив i не говорю, звичайно, нiколи багато. Я не люблю мiж них ходити, а вже найменше на так званi збори, як i не люблю газет i часописiв перечитувати. Я поглянув на нього, зацiкавлений, а вiн повторив: - Так, так, я говорю правду. Бачите, як вiзьму я який часопис у руки, а особливо тi, що щодня виходять, менi здається, я входжу в ресторацiю, де кожний говорить свое. Я втiкаю з таких кiмнат, ботам тяжке повiтря, мої власнi думки неначе губляться в мене, душа чим-то починає заплямлюватися, i я стаю з себе невдоволений. По-моєму, часописи винищують у нас змогу самим задумуватися, особливо тi, що щодня змiняють свої погляди. А вони, - додав i вказав у сторону, де молодi вiдiйшли, - або бодай бiльша частина їх, не багато лiпшi вiд часописiв. Вони всi з своїми думками видаються менi перегаряченi, а деякi заскоро пережитi. Все, що роблять, пишуть, говорять, видається менд без якоїсь рiвноваги й твердої сили. Все це робиться в страшеннiм поспiху. I не для самої працi, лиш для особистого вдоволення, по-гешефтярськи. На мою думку, кожне наше життя зокрема могло б бути штукою[36], одначе стає лише гешефтом. Ми не вкладаємо смислу нашого життя в саму працю, лише в те, що ми за нашу працю одержимо. I найбiльша штука нашого теперiшнього життя - є найбiльший здобуток за найменшу вкладку з нашої сторони видобути. Через те виходить життя вiчною погонею, полюванням. А прецiнь життя не є без краси. Але я питаю, чи бачать вони те все, i коли? Навiть у тих промiжках, коли належать собi, навiть i тодi вони того не бачать. Все гонять за чимось кращим й ожидають чогось новiшого. Вiн умовк i поглянув у противну сторону, а я задивився на нього. Я нараз зрозумiв його. Вiн ще був молодий, але йото молодiсть не мала в собi того невареного молока, що разить так страшенно у деяких так званих поступових молодих мужчин або й жiнок. Вiн був поважний i глибокий, мов той iнструмент з своїми струнами. I, як кажу, я нараз зрозумiв його. Очевидно, хотiв вiн жити, одначе лише в своїй працi жити, т. є. у працi на будуче, i видавсь менi таким, що все вгору йде трудним, тяжким шляхом сам один, але - все вгору. Звiльна, повний доброти, з лагiдним усмiхом, котрий заздалегiдь нашi провини прощає, поки ми ще о прощення просили. Я мовчав якусь хвилину, як i вiн, а потiм, обнiмаючи його правою рукою за плечi, я спитав: - Вони вам не вистарчають. Правда? Вiн усмiхнувсь якось сумно й вiдповiв: - Справдi. Iнодi я це навiть дуже виразно вiдчуваю, що я їх у деякiм напрямi перерiс, i через те ми вiд себе вiддалились. їм здається, що з мене нема нiчого, бо я не є на їх спосiб активний. Не їжджу по селах, не агiтую при виборах, не закладаю читалень, не держу промов i т. iн., але я, як кожний з нас, знаю сво'ї змагання, моральну вартiсть i без плану не живу. А що найбiльше себе не щаджу. I знов умовк i цим разом поважно. Хто б йому не вiрив! - У вас, Несторе, здається, i нема багато приятелiв, - закинув я, щоб привести його до дальшої бесiди, бо вже надто любив прислухуватися йому. - Я, справдi, не маю приятелiв... - вiдповiв вiн... - Хоча... господи боже... товаришiв i знайомих кожний має... Отже - i я. Я не маю їх багато не тому, щоб вони мене не хотiли, навпаки, вони радi б мене заодно мiж собою мати, але просто тепер не вiдчуваю потреби зноситися з ними. Я вiдчуваю, прислухуючись їм, слiдячи за вчинками, по можливостi, що я їх чим-то перерiс. Чим - не знаю докладно сформулювати. Не розбираю складникiв свого єства, але їх я перерiс. Маня каже "бiлiстю й глибиною душi". Одначе на тiй точцi Маня, може, й грiшить, - додав, мов соромивсь гарних слiв своєї сестри, а ще бiльше того, шо, будучи з природи скромний, вимовив їх голосно перед кимось. - "Ти мовчиш, - закидували менi одного разу на якiмось зiбраннi, - береш замало участi у громадському життi. Ти повинен говорити й робити щось, бо ти згармонiзований i вирiвняний, без страстей, з холодним слухом". А я на те здвигнув плечима: "Вам треба тепер iншого бесiдника, - сказав їм. - Я вiд вас вiддалився, хоч простiть за це. Колись зрозумiєте й те". Хтось у гуртi розреготався грубо. "Добре каже вiн, - кликнув услiд за своїм смiхом. - Погляньте на його уста; вони в нього, як у молодої п'ятнадцятилiтньої дiвчини, котрi, крiм своєї ляльки, цвiтiв, певно нiкого ще не цiлували. Дайте спокiй, вiн не буде говорити!" i знов засмiявся. "I добре сказав, - вiдповiв я. - Я не буду говорити. Тепер ще нi. Пiзнiше колись. Але будьте переконанi (говорячи це, його очi нараз загорiли), що як я колись пiднiмусь зi свого мiсця й вiдчиню уста, з котрих тепер глузуєте, я своїй народностi сорому не зроблю. Так, я буду говорити. Але тепер - нi. Менi треба вперед ще дещо перейти, дещо перерости, перебути i аж вiдтак станути до бесiди й акцiї в смислi моєї особистостi". - Ви хочете колись за полiтичну дiяльнiсть взятися? - спитав я, окинувши його оком. Вiн був трохи зворушений. - Правдоподiбно так. Зрештою, до того треба також вiдповiдно приготовитись. Але не гадайте й ви, як вони, що в мене нема почуття приналежностi до своєї народностi. Навпаки, я лиш не хочу себе в працi шматувати. Я маю звичай вiддаватися цiлком тому, чому вiддати рiшаюся. Iншими словами: що даю, даю цiлком. - По якiйсь хвилинi мовчання почав: - Хтось раз слушно з наших талановитiших сказав: "У нас кричать усе i всюди - "працювати для народу". А виходить, що тi "випрацьованi здобутки" не для цiлої нацiї, а виключно для "мужицтва". Я питаю, чи нам не спинатись у наших змаганнях понад здобутки для мужицтва? Не вiдриватись (в тоншiм смислi) вiд нього, становлячи з себе, себто iнтелiгентiв, другу окрему верству, котра вимагає й для себе працi, науки, штуки й iнших здобуткiв культури? Хоч небагато, а ми для того свого народу, мужика, бодай як не вже щось зробили, то робимо. А для iнтелiгенцiї? Для нашої iнтелiгенцiї ми ще нiчого не зробили. Я мрiю про те, щоб у нас було якнайбiльше глибокої поважної iнтелiгенцiї. Iнтелiгенцiї нацiонально-культурної, а по правдi, того всього ми ще й досi поза мужиком не бачимо майже нiчого бiльше. В тiм велика часть нашої властивої хиби. Я питаю, - додав по хвилi задуми, нiби звертаючи на iнше поле, - що може для людини кращим iдеалом бути, як не власне - людина? Гарна, трудяща, укiнчена людина, в тисячах шляхетних постатей? А мiж тим, яке нутро сучасного українця? Чи взагалi вiдкрите воно вже? Українець його не знає, поминувши вже найглибшу глибiнь того нутра. Вiн не прийшов ще навiть до пiзнання своєї власної сили через призмат правдивої iнтелiгенцiї - культури до пiзнання, може, й великого призначення свойого народу. Взагалi говорячи, ми є народ, що ще себе не вiднайшов. Тому як годен вiн масу, себто весь народ, органiзувати, поки вiн сам себе не зорганiзує? Спершу - як одиницю, вiдтак як - масу, а вкiнцi - нацiю?.. Ось, - почав по хвилинi дальше, - ми вже вiдкинули бога; але лиш тому, бо другi поступовiшi нацiї вiдкинули його також. Одначе мiж тим коли тi другi народи дали замiсть того своєму народовi науку, штуку, змогу пiзнати себе, свої сили й найвищу культуру, шукають за новою мораллю, новими вартостями, стоїмо ми ледве на рiвнi їх колишньої найнижчої культури. Чи, може, нi? Що дали ми нашому мужиковi для його душi, для пiддержування його кращих зворушень серця, розуму? Науку, культуру? Ет! - додав, мов знеохочений, i махнув рукою. - На ту тему мiг би я ще не одно сказати, а з товаришами на тiй точцi я все розходжуся... Але, - додав нараз, мов отямлюючися, - тепер не маю часу... - З тими словами витягнув годинник i поглянув на нього. Вiдтак, сягнувши вдруге в грудну кишеню, вийняв з неї золоте пенсне i, заложивши перед очi, встав i поглянув у глибiнь довгої алеї парку, мов перешукував там кого очима. - Ось! Ви вже також готовi з вашими очима, - спитав я, - що вживаєте в так молодiм вiцi стекла? Донедавна, здається, ви його не вживали ще? - Вже давно, - сказав вiн байдужне. - Але я вживаю його лиш тодi, як хочу вдалi що докладно добачити. Зблизька бачу добре. - Вичiкуєте кого? - спитав я. - Властиво - нi, - вiдповiв вiя, а вiдтак додав: - Сестра казала, що, може, вийде на прохiд i буде за мною виглядати. - Сама? - спитав я. Вiн глянув допитливо на мене. - Не знаю, - вiдповiв. - Може бути, до неї прилучаться її колишня учениця, панна Iрина Марiян, i кузинка тої ж... панна... Наталя Ливенко. Я не питав бiльше, але почав i сам переходячих цiкаво озирати. Тон, яким вимовив вiн слова "Наталя Ливенко", полишив щось у моїй душi... - I менi пора йти... - обiзвавсь я нараз i пiднявся живо з лавки. - Ви залишитесь, правда? - спитав я. Вiн поглянув на мене. - Чому? Нi. - Вiдтак додав: - Я також пiду з вами. Здається, вони... ледве чи надiйдуть ще. Ну, а як надiйдуть, то нехай... У мене "ферiї" сьогоднiшньої днини вже скiнчились; треба вертати до своєї хати. Там, може, ждуть на мене... Я знов поглянув на нього. Перед хвилею казав, що може з'явитися вона тут, а тепер у хатi може "ждали" на нього. Вiн вiдгадав мої думки. - Книжки, праця й акти ждуть i зiтхають за мною. А з ними я, певно, ще так i так побачуся; а як не нинi, - додав мов бiльше в думках i до себе, - то незабаром. I з тими словами, попрощавшись, поспiшив, немов бажав бути сам, а там далi за якийсь часок зник менi цiлком з очей. Я залишився. Мимоволi насунулись менi слова Манi. Вiн не був типом; вiн був одиницею, з цiлою самiтнiстю й дивацтвом, якi вiдрiзняють чоловiка чи одиницю вiд одиницi. Але одиницею значною й не буденного роду. Ось його залишає теперiшня боротьба спокiйним, як i жертви, що падуть у тiм i цiм напрямi. Вiн дивиться якимись iншими очима в будучнiсть, поширеними, може i понад нашi голови. Глибини жадає вiд нас i поваги. Органiзацiї одиницi з собою. Так, так, Несторе. Я також "мужик", що не вiддалився ще вiд мужицтва, котрий якщо пише й робить, то пише, почавши вiд себе, i якщо робить, починає вiд себе, щоб наслiдки працi лиш для нього свiтились, а ти - не мужик. Майже з тужливим серцем вернув я додому i, кинувшись по привичцi по проходах на отоману та запаморочившись димом папiроски, я понуривсь у думках. При Несторi я вiдчуваю, що я в'яну й усихаю i що в менi не виростає вже бiльше нiщо свiже. Менi треба сина. Я дотепер не жив так, як слiд, а може, тому, що я ще мужик, i для того, я вiдчуваю це, хотiв би жити дальше в свойому синi. Моя мати вважала й уважає мене цiле життя своє - як виключну свою власнiсть. Але надi мною, як над певною цiлiстю - вона нiколи не застановлялася. Тому багато, що склалося в мойому життi, можу приписувати i впливовi її iстоти. Правда, голод за якимось так зв. особистим щастям не пiдточує мене вже так, як колись, особливо тодi, коли я розлучився з нею. Тепер я працюю вже цiлком спокiйно; лиш коли здибуюсь з Нестором i, дивлячись на нього, бачу мимоволi i її, обзивається тут i там легкий звук туги в моїх настроях. Одначе раз я мушу з собою до кiнця дiйти! Пiду по довгiм часi знов до вiрменочки... i... * * * _ Був. Вона ще така дитинна! Її тiшить ще все, що тiшить i її малих братiв та сестер... Вона! Боже милий! Я все ще чую її личко близько свого, як нахилялась до мене над столом, коли записував я їй щось на її просьбу в "пам'ятник" - i переходжу все з нею обговорюване. Що вона менi таке казала? Було мiж тим щось важне для мене? Щось значне саме собою? Говорили ми про мiй народ? Або щось iнше, що до нього вiдноситься? Нi. А нащо ж я її тямлю? Ми не маємо нiчого спiльного; вона не належить навiть до мого народу. Коли так, то що менi з такої жiнки, що не подiляє зо мною й iнтересiв мого народу, а провадила б бiля мне лише життя вегетативне? А все ж таки мене тягне до неї, - вона чудова, чудова... i молода! Ех, Богдане, ти мужик. Ти живеш, як i мужик, - очима... А все ж таки нащо ж я її тямлю? * * * _ (Все пiзнiше). Не сподiвався я того. Славний скрипак ї - м дав у нашому мiстi концерт. Я й мати поїхали туди. Не одержавши вже першорядних мiсць, я взяв середущi. I сидимо ми посерединi маси крiсел i публiки в багато освiтленiй музичнiй залi й слухаємо. Грає вiн, цар тонiв i струн, i мов душу на нитки роздiлює, грає i в свiт якийсь безбережний з самих тонiв пориває. Якби не мати, що не менш уважно слiдить за музикою, як я, - я був би до скiнчення концерту й з мiсця не рушився. Одначе вона з досади, що не сидiла в перших рядах, як звичайно, i цього вечора прийшлось їй мати плечi других людей перед собою, - раз уже не знаю котрий оглядалась i за кимсь роззиралася. Так i тепер. Вона зблизилась нараз таємничо головою до мене й прошептала так само: - Глянь, Богдане, на два ряди перед нами направо. Я, затоплений у музицi й будячись немов з iншого свiту i знов своїм звичаєм не добачуючи вiдразу, що бачили очi матерi, питаю: - Що? Хто? - Вона. Маня Обринська направо з Нестором. Налiво, вiд неї панство Марiяни ще з якоюсь. Бач, як гордо розсiлася компанiя в переднiх фотелях. Я, не дослухуючи її послiднiх слiв, почав у вказанiм мiсцi уважно роздивлятись. - Не знаю, не виджу, - вiдшепнув я матерi нетерпливо i сперся знов у крiслi, звертаючися всею душею до музики. - Богдане! - чую через якусь хвилину майже приказуюче. - Таже глянь! Я здвигнув плечима й поглянув знов по переднiх рядах гостей. - Не виджу їх, - прошептав. - То хтось, бог знає хто, а вам привиджуються вони. - Пiзнавай по тiм, - почала мати об'яснювати шепотом, - її брат, бо це вiн, обняв рукою її крiсло за плечима. Гадає, певно, що в себе дома так розложився... дивись-бо! Тон матерi, хоч i в якiм поважнiм настрої знаходився я, тепер отверезив мене в однiй хвилi до того, що я, слiдячи наново в указану сторону й мiсце, мов подвiйними очима, нараз вiдгадав i доглянув їх. Справдi. Нестор, заглибившися, як музика, очевидно всею душею в пориваючу, незрiвняно гарну гру майстра, простягнув i уклав, забувшися, праву руку поза плечi найближчої своєї сусiдки на фотель i так, мов закаменiвши пiд властю звукiв, сидiв i не рухався. Я дивився пильно, з напруженням на нього й на його сусiдку. Вона так само, як i вiн, здавалось, не бачила й не чула нiчого. Крiм одної музики... I вже я не спускав з них ока. Чи була це справдi вона? Не знав ще напевно. Мене приковувала передусiм Нестерова рука з бiлого манжета, тонка рука iнтелекту, що лежала так певно й спокiйно на спинi фотелю, мов охороняючи свою сусiдку, а заразом i вiдмежовуючи її вiд усього окружаючого її свiту. Ще я не знав, хто та його сусiдка. Вона, як казав я вже, мов потонула на все в силу тонiв, що розпливалися з-пiд тонкого смика й бiлих пальцiв артиста. I чи була це справдi вона, колишня Маня? Чи, може, якась iнша, якась вона. Нестерова? Я не знав. Я дививсь на пишно сформовану голову молодого мислителя, котру не раз мовчки подивляв, i на голову тої його сусiдки. Ба нi, тепер я вже просто гiпнотизував їх. Мусять обернутись, одно по другiм, мусять оглянутися. I я вже почав денервуватися; не мав спокою. "Несторе!" I справдi! Артист ще грав недовго i, мов вдоволяючи моє тайне бажання - побачити обличчя Несторової сусiдки, закiнчив найнiжнiшими звуками свою гру. В залi настала через хвильку глибока тишина. Здавалось, усi душi поширилися, потонули несвiдомо в свiт звукiв i... не мали змоги завернутись... Нараз по хвилях найглибшого пориву й подиву оплески шаленого захвату й грiмкi оклики: "славно!" I знов оплески й оклики одушевления, просьби, щоб артист повторив гру. Але вiн, вклонившись, вiдiйшов i не з'являвся бiльше. Тодi публiка почала з мiсць гурмою рухатись. У тiй хвилi поглянув я за ними, - i в тiй же самiй хвилi обернувся Нестор, мов покликаний моїм внутрiшнiм бажанням i поглядом просто на мене. Блiдий, з зворушення музикою, i з очима, що палали надземним ще вогнем, вiн, очевидно, не бачив мене, а лиш дивився, будучи думками в iншiм свiтi. Вiн пiднявся. В тiй хвилi за ним обернулася й сусiдка його обернулася, - i я поглянув у її лице. Бiле-бiлiське, як снiг, а очi, як i брата, упоєнi музикою - не бачили нiкого, а найменше мене. Тi молодi, з природи чудовi, пишнi зорi, що зводили мене свого часу з розуму! Я, як на привид, витрiщився на неї... Чи справдi лежав мiж нами час? Лежало 10 - 12 рокiв? У тiй хвилi я цього не знав. Не знав, але зате я знав i вiдчув лише одно, що це - вона, i що я нiколи, нiколи не забував її. Вона! Цiлком як давно, нiжна, "укiнчена" краса. А проте чудова, i лиш бiля нiжних уст устелилась легка лiнiя втоми. Вона не бачила мене. Вiдвернулася до брата i, звертаючися до своїх сусiдiв, котрим, очевидно, товаришила з братом почали одне по другiм за прочими гiстьми поволi до гардеробних дверей висуватися. - Чи ти бачив? - шептала отверезуючим голосом моя мати. Я не вiдповiдав. - Не змiнилася, Богдане! - Так щось, - сказав я напомацки й слiдив дальше за ними очима. - Та бо ти, Богдане, так мене за собою волочиш, неначеб я була якась плахта, а не жива людина, - гнiвалася маги, здержуючися, мiж тим коли я, не хотячи їх з очей вгубити, тиснувся вперед за уходячими, щоб їх як бодай не здогонити, то щонайменше хоч ще раз побачити Кiлька хвиль пiзнiше в гардеробi, в вiддаленнi, може, яких шiсть крокiв, я стояв проти неї й дивився на неї. Кругом нас iншi гостi, котрi всi з поспiхом одягалися. Вона стояла перед молодою панною Марiян, колишньою ученицею своєю, i з любов'ю старшої сестри защiпляла їй коло шиї якесь легеньке боа i щось у неї вмовляла. Мiж тим її брат якiйсь другiй молодiй дамi, що, очевидно, також до їх товариства належала, помагав одягатися. Я дивився на неї. Це вона була, не мрiя якась, а вона. Виросла ще! Легка, бiла газова намiтка вкривала її голову з темнорусявим волоссям; очi були вниз спущенi, а вуста говорили щось живо до молодої дiвчини. I так я придивлявся їй. Так. Це були ще тi самi чистi, непорочнi вуста, на котрих, я це вiдчував, спочивав лиш мiй один поцiлунок... Мiй один!! Маню! В тiй хвилi пiдняла вона свої очi, i їх погляд упав просто на мене... Не знаю. Чи вже я так сильно змiнився, що вона мого вигляду так сполохалась, чи що iнше, бо, витрiщаючися кiлька секунд мов безтямки на мене, а мiж нами стояли чужi люди, вона нараз вiдвернулася i, взявши свою товаришку пiд руку, пiшла спiшним кроком за братом i панством Марiянами, оглянувшися ще раз за мною, мов у бажаннi переконатись, чи бачила вона справдi колишнього адоратора[37] свого, чи з'явився, може, якийсь фантом[38] перед її очима. Я не слiдив бiльше за ними й не старався бiльше здоганяти їх. А став нараз цiлком спокiйний. Моя мати, всунувши свою руку пiд моє рам'я, держала мене так сильно за руку, що я, вдоволяючи машинально її волю, iшов мовчки її кроком ураз з нею, не отворяючи нi на слово своїх уст, поки не вийшли ми поволi за другими з набитого, ясно освiтленого коридора на вулицю. Надворi вiяв вiтер, заносив потрохи снiжиною. Мати мовчала, себто не допитувалася в мене про неї. А я сам споважнiв. - Бачив-єсь Обринських? - перебила все ж таки нараз несподiвано мовчання, наперекiр моєму що лиш вiдчутому бажанню: мовчати. - Так що ж там... бачив, - вiдповiв сухо. - Вона не змiнилася. Або, може, була й добре напудрована й позакривала зморшки. - Може й так, мамо. Але що це може нас обходити, мамо, чи хтось там вживає косметики чи нi. Ми також не помолодiли за той час, вiдколи з гiр переселилися. Крiм того, вона не проводила своїх лiт марно. Знаю з певного джерела, що працювала пильно й багато. - Так? - зчудувалася мати й на хвилину вмовкла. - Цiкава я, з чого тепер властиво живуть. Треба буде Дори спитатись. Вона буде знати. - Не конче. В мене лiпше джерело, мамо. В мене джерело сам її брат. Вiн же прецiнь був кiлька разiв у мене. - Ага, ти споминав раз, - закинула мати з легкою зневажливiстю в голосi. - Нi, не лише в бюро, а в нашiй хатi, мамо. - Справдi? - Так, мамо. Якщо я вам про те не згадував, то в тiм лиш ваша власна вина. Ви нiколи не любили Обринських. Тепер бачуся з колишнiм малим Нестором, а тепер дуже поважним молодим чоловiком i урядовцем вiд час до часу в урядi, де нас зводять часом урядовi справи, але також тут i там на iнших мiсцях, мiж iншим, у мiськiм парковi. - I що ж... як там... побирає вiн уже яку платню? - Побирає, як це цiкавить вас знати. Поки що вона ще в нього невелика, але зате будучнiсть, оскiльки чув я вiд його шефа, жде його блискуча. Чую, вiн дуже вiдзначається вiд своїх ровесникiв-колег своїми здiбностями й знанням. - Ого! - Так воно i є, мамо. Малим хлопчиною вiдрiзнявся вiд iнших хтопцiв. Здатний, а скромний. Це для мене його найсимпатичнiша прикмета, а є в нього й iншi прегарнi. - Отже, що про свою сестру оповiдає? Чому не вiддалася? - Очевидно, не мала вiдповiдної партiї, як це буває у мудрих iнтелiгентних i вбогих дiвчат або мужчин. Не йдучи далеко, мамо, як би й я. - Це ти вже вигадуєш, Богдане! - закинула мати з досадою. - Тобi б треба лише одне слiвце сказати, один палець простягнути, i ти дiстав би найкращу, найлiпшу й найбагатшу панну за жiнку. - Бути може, мамо. Лиш я того слiвця нiколи не вимовлю. Я вже не молодий. У мене очi стали критичнi й проти себе. Я знаюся вже на рiзницях мiж жiнками, i може бути, що й не такий уже пожаданий для жiнок, як вам, як