, у котрої очi були в тiй хвилi з цiкавостi аж поширенi. Дора, завваживши це, звернулася до неї й говорила далi: - Вона в домi панства Марiянiв, тето, товаришка чи радше гувернантка панни Iрини; вiд часу до часу ключницею, в потребi доглядає й хорих, а часом, здається, не буде й без того, щоб не виручила й кухарку, як та надто обтяжена працею. Чую, добродiй Марiян мав раз казати, що йому з нiчиїх рук не смакує так чай, як з рук панни Обринської! - Тим лiпше! - обiзвався я майже проти волi з радiсним вдоволенням. - Тим лiпше, Богдане? - зчудувалася Дора моїм словам, а вiдтак додала: - Я признаюсь, Богдане, що хоч уже надто симпатична не була менi нiколи та твоя полись виiдеалiзована Маня, але щоб я аж радувалася тим, що хтось з п'єдесталу своїх високих мрiй зiйшов на звичайне "Madchen fur alles"[46]... то не скажу. - Не так високих, Доро, як бiлих, - поправив я її спокiйно. - Все одно, Богдане, але менi її жаль. - А менi - нi, Доро. Хоч я там з нею бiльше не сходжусь I її тепер не знаю, себто що з неї виробилося, але менi дає її давнiша iстота запоруку, що низько вона нiколи з свого "п'єдесталу" не впаде. Зрештою, потiшся. Оскiльки менi вiдомо, панна Обринська перебуває вже давно в домi своєї матерi i хоч i задержується iнодi у панства Марiянiв, то виключно в характерi довголiтньої приятельки самої панi Марiян i виховавчинi її однiської дитини. До того панна Обринська подає лекцiї музики в кращих домах, то ледве чи ставало б їй часу брати на себе обов'язки, як ти кажеш, ключницi й кухарки. - Вiдки тобi це все вiдомо? - спитала Дора. - Чи не вiд неї самої? - Вiд її брата Нестора, з котрим частiше бачуся i котрий навiть не допустив би, щоб його сестра, що її обожає чи не бiльше, як матiр, брала на себе обов'язки ключницi й кухарки. Чи видається вона тобi такою? Дора закопилила спiдню губу й вiдповiла сухо: - Не знаю На свiй вiк вона держиться доволi гарно. - Такi тонкокостi жiнки не старiються нiколи, - обiзвалась мати тоном, що мов камiнь упав мiж нашу оживлену розмову. - Зрештою, що вона нас обходить, Доро, як i чим займається - додала, наче побоювалася, що вже сам спомин про ту дiвчину може на мене по-давньому вплинути. - Я здибала її кiлька разiв, як переїжджала з панею Марiян, i коли минали мене, вона якраз у тiй хвилi добачила щось дуже цiкаве на противнiй сторонi. Вона мене мало що обходить. - Не турбуйтеся тим, мамо! - обiзвався я. - Хто знає, що це було, що спонукало її поглянути саме тодi в противну сторону. Зрештою... - додав я, усмiхаючись, - може, стрiнетеся ще й не один раз вiдтепер, i вона ще вклониться вам, мамо, направить свою похибку Цього лiта буде вона з своїм братом Нестором i панством Марiянами також у горах в К., а може, навiть знов i нашою сусiдкою, як давнiми роками її родичi. - Нехай собi мешкає коло мене, хто хоче, - вiдказала мати роздразнено. - Я, певно, не буду тою, що нав'яже давнi знайомостi, котрi могли б принести менi щонайменше втрату часу. Нас дуже мало що в'яже... одробина минувшостi, деякi дрiбницi, а бiльше нiчого. Я тобi навiть наперед заявляю, що будучи там, не буду прилучатися до жодного товариства, нехай би собi там були й самi графинi. Я їду на свiже повiтря, газдую собi, як у себе дома, не звертаю на нiкого уваги, а далi не обходить мене нiчого. - Це вам не поведеться так цiлком гладко, як уявляєте собi, тiточко, - обiзвалась, лагiдно вспокоюючи, Дора. - Хто має такого сина, як ви, i до того й нежонатого, мусить заздалегiдь помиритись з тим, що його особу будуть, хоч би що, втягати в товариства. I не лиш його, але й вас, розумiється в вашому вiковi вiдповiднi товариства. На те спустiться. - Мати лиш жартує, Доро, i в тiй хвилi роздразнена, - вмiшався я, усмiхаючись. - Але вона добра й, певно, так не поступить, як говорить; а хоч би, то я єсьм далеко вiд того, щоб силувати її до чогось, що було б їй з душi противне. Мати не вiдказала нiчого, а Дора обiзвалася: - Ти, Богдане, будучи там, гляди, - i покивала до мене пальцем, забираючися до вiдходу. - Панна Марiян, а що бiльше її кузинка панна Наталя Ливенко, гарнi, молодi й маючi дiвчата, а ти не такий ще, якого з себе насилу вдаєш. Ми мужчин знаємо... * * * _ (Знов пiзнiше). Моя мати вже вiд'їхала, а тиждень пiзнiше одержав я вiд неї ось якого листа: "Я вже мiж нашими горами "вдома", - писала, - iнакше не можу висловитися. Вiдколи побачила себе знов у своїх давнiх стiнах, побачилася в своїм городi й цвiтнику, поплакала й помолилася над могилою нашого батька, я нiби подужала. Але поки розпишуся ширше про своє тутешнє буття й газдiвство, мушу тобi найсамперед описати свою подорож. Як знаєш, виїжджало тої днини, що й я, багато люду, i це було добре, що ти мене вiдпровадив до двiрця й ждав, поки я не всiла в поїзд, їхала я, як їхала (жидiвок було повно, їхали до Дорної-Ватри - я не повинна була їхати в п'ятницю). I менi не конче було вигiдно, але все якось їхалося, поки не доїхалось до Г., де, як знаєш, треба пересiдати. Тут, на станцiї тiй, я перелякалася, коли побачила, яка маса пасажирiв ждала на поїзд в гори й К. Я висiдаю i, розумiється, оглядаюся передусiм за пакером[47]... Але гадаєш, що побачила в тiм натиску я кого? Але де! Хоч би i хлопчину якого! Двох чи трьох, що, здається, все-таки десь були, розiрвали подорожнi мов на куснi. Четвертого, послiднього, що тут i там на тiй малiй станцiї виринав, забрали також, а я лишалася з своїм багажем i пуделком[48] - сама, Богдане; сама i мов на посмiховисько й то недалеко самого потягу. Хоч би я, може, була й понесла свою Handtasche[49] й пуделко сама, та, як знаєш, мої крижi й ревматичнi ноги не позволяють менi вже вiд двох рокiв тяжчих речей до рук брати. Тож я залишила те й стою. Стою, Богдане, в найбiльшiм заклопотаннi, шукаючи чи не заодно очима (ще й недовиджаючими) за якоюсь доброю душею, котра вибавила б мене з того положення (вiднесла багаж до почекальнi, де могла б я присiсти, перекусити дещо, поки поїхала б дальше). Отже, стою, як кажу, отак посерединi чужої товпи, мов сирота, i перечiкую хвилю за хвилею, причiм ще, на моє нещастя, i мiй шнурочок вiд пенсне як навмисне за гудзик мов навiки заплутався, - i ще бiльше попадаю в роздразнення й несупокiй. Коли оце iритуюсь так, надходить нараз до мене якась дама й промовляє: "Простiть, добродiйко, що я до вас зближаюся. Одначе, пiзнавши Вас i завваживши, що стоїте тут якось безпомiчно, мов вижидаєте кого або бажаєте чого, я рiшилася приступити до вас i спитати, чи не могла б вам у тiй хвилi чим-небудь услужити? Ви, бачу, самi. Я Обринська Маня, може пiзнаєте мене? Я їду в гори в К.". Сказавши це, всмiхнулась i ждала. Можеш уявити собi мої почування! "О, впiзнаю вас, панi, пiзнаю", вiдповiла я їй у найбiльшiм. замiшаннi. Раз, Богдане... що... не могла так борзо розплутати шнурочок вiд пенсне i вложити його перед очi, а по-друге, що й справдi такої... атаки якраз у тiй глупiй хвилi нiколи в життi не сподiвалася! "Ви не маєте пакера, панi?" спитала вона (i, щоправда, ввiчливо). "Нi. Власне жду й оглядаюся, чи не побачу я кого, - вiдповiла я. - А що я короткозора, то через те й у подорожi трохи непорадна. Мий син не мiг зо мною тепер їхати, i тому я сама". "Пождiть тут, панi, - обiзвалась вона знов, - ще лиш хвилину-двi, а я пiшлю вам зараз свого. В мене небагато багажу, дещо я й надала; в потребi упораюсь з тим, що маю, i сама. Але ви, панi, мусите конче когось мати". I з тими словами змiрила оком мiй багаж, мов зчудувалася, що в мене, крiм того (себто двох чемоданiв i малої Handtasche), ще й пуделко було. Так, коли б я мала свiй парадний капелюх везти з собою в кишенi. I не сказавши вже бiльше нi слова, десь нараз у товпi, мов риба, проховзлася i з моїх очей щезла. Кiлька хвиль я ще ждала, а по недовгiм тiм часi вона з'явилась справдi з пакером i, взявши мене обережно пiд руку, повела аж до почекальнi. "Так, - сказала вiдтак, нiби вдоволена бiльше з мене, як з себе, коли я остаточно вигiдно сiла. - Тепер прошу собi тут приточити, а може, й лягти. До другого поїзда маємо ще майже з пiвтори години. Бо щодо мене... - додала, - то я це зроблю безцеремонне. Менi болить сьогоднi голова так шалено, що чую, що мушу конче трохи передрiматися". I сказавши це, вона в кiлька хвиль пiзнiше лягла справдi, iгноруючи мене й других, мов була хора, й заплющила очi до сну. Я, розумiється, не лягала (прецiнь не уходило!). Я сидiла на своєму мiсцi так само спокiйно, як вона лежала, й приглядалася їй, що мною на хвильку запанувала i, заплющивши очi, старалася в присутностi чужих людей усну-ти, мов була сама в себе в хатi. Чи заснула вона врештi, я не знаю. Я дещо за той час i перекушувала, але здається, що уснула, бо коли я по добрiй пiвгодинi або й бiльше, може, встала з свого мiсця й пройшлась по залi й попри неї, вона лежала все ще нерухомо. На хвилинку станула коло неї, i мої очi спинилися цiкаво на нiй. Ти свого часу займався нею, Богдане, може, навiть бiльше, як це тобi тепер мило, й менi захотiлося, не таю того, придивитися їй лiпше. Вона держалась справдi гарно й молодо, як впевняла й Дора, лиш видавалась менi в цiй хвилi блiдою, а коло вуст виступила легка риса втоми, яка викликала в менi на хвильку навiть жаль. Будь-що-будь, Богдане, вона все ж таки була - хоч уже не моя симпатiя, дiвчина гiдна пожалування. Яке її життя?.. Її мати - стара жiнка... браття живуть кожний для себе, - а вона чи буде вiчно тулитись коло чужих? Яке то життя мiж чужими? Одначе, мiй сину, щоб бути ще й дальше помимо всього щирою й одвертою, скажу тобi просто, що в її присутностi обхоплює мене почуття, начеб вiд цеї дiвчини мало менi ще щось прийти в життi. Добре чи зле - я не знаю, але прийти певно. Одначе що сам розум каже, що така iстота, що стоїть бiльше сама в життi, як з другими, не зможе менi нiчого доброго принести, а щонайменше стати в моїм життi впливовою, тож надiюсь скорiше вiд неї на прикрiсть, чим на щось добре. I тому порiшила я, як i досi, держатися вiд Обрин-ських здалека, i не нав'язувати жодних зносин. Коли я приглядалася їй отак, як вона спала, пригадало менi її (щоправда) гарне волосся моє власне волосся в молодостi. Одначе чи було воно в неї дiйсно її власнiстю, - спитала я себе й приблизилася о крок до неї, щоб поглянути лiпше на її голову. Але вона, мов вiдчувши мою близькiсть, збудилася. Господи! Що я таке вчинила, що вона, збудившись, витрiщилася на мене, мов я зблизилася до неї в злiм намiрi. Так через хвилинку витрiщалася вона на мене, а вiдтак, мов опам'ятовуючись, зiрвалась з лежачої позицiї й сiла. "Я заснула добре, - сказала, мов уневиннялася за свiй сон передi мною. - А мимо того, - додала, притискаючи руки до вискiв, - болить менi все ще голова. Вчора сидiла я до пiзньої ночi, викiнчувала якесь шитво, вiдтак пакувала речi, а коли лягла, була така перемучена, що не годна була скоро уснути, доперва десь аж надранком. - Але перервала себе перелякано: - Може, нам уже час всiдати до вiд'їзду, не знаєте, панi? - З тими словами глянула на свiй годинник. - Ой, я довго спала... - сказала. - Ходiм, може, зараз i всядем. Спершу ви, панi, бо в вас бiльше багажу... я вiдтак". I за недовгий час, коли вона знов виховзнулася по пакера для мене, ми всiли (вже обi) у вагон i поїхали. Окрiм нас, сидiло ще двi панi в купе, але що це були румунки й говорили мiж собою лиш по-румунськи, ми були полишенi щодо дискусiї виключно на себе. Я не говорила багато, а вона, з своєї сторони, була мовчазливiшою, як я сподiвалася. Коли ми вже були в послiднiй мiсцевостi перед К., а то в Ч., i там, як собi пригадуєш, околиця просто захоплююча, - вона стала перед вiкном i, притиснувши чоло до шиби, дивилась уважно на околицю. Що в нiй дiялося - не знаю, але, як могла я завважити, була сильно зворушена. Коли дивитись з вагона вiкном у долину, то бачилось, як шумiла в глибинi й товклась рiка М., побиваючись одним берегом до тiєї гори, котрою тяглася залiзна дорога, а другим до противної гори, котра пишна з багатства свого дерева. Цiла височезна гора - одна зелень, з шпиля до стiп, а в долинi рiка гучлива, повна буйностi й поспiху. "Тут чудово, панi!" обiзвалася я до" неї, що стояла, мов прикована, при вiкнi. На мої слова вона обернула, нiби пробуджена мною з якихось мрiй, голову й поглянула на мене; поглянула, Богдане, такими сумними очима, що я своїх слiв майже пожалувала. Нащо я до неї обзивалася? Замiсть вiдповiдi вона спитала: "Чи буде вас хто на двiрцi ожидати,, панi?" "Так. Знайома моєї кревної, - вiдповiла я. - Богдан так було листовно умовлено. Зрештою, я цього нiе потребую. Я їду до своєї хати, там є добра слуга, що вже все прилагодить". На оцi мої слова вона звернулася знов очима на околицю i, як ранiше, потонула в гадках. По хвилинi мовчання я спитала: "А вас? Буде, може, й на вас там хто ждати? Ми приїздимо аж вечором". Вона похитала головою: "На мене нiхто, хiба дух мого батька..." вiдповiла й по тих словах зною змовкла, як перше, зложившися в себе, мов кiтка, i вже не заговорили ми до себе, аж на двiрцi в К. Ба нi... ще опитала я її, до кого вона заїжджає. Вона не заїжджає до нiкого, - вiдповiла... Вони з братом виїнаймили собi два покої у панi Мiллер, доброї щирої товаришки їх матерi, i будуть там свої ферiї. Незабавки приїде й брат. за ним незадовго панство Марiяни з донькою й кревною, панною Наталею Ливенко, котрi беруть покої в колишнiм їх помешканнi, той, наш дiм, Богдане, - i їм, себто їй i братовi, буде це дуже мило. Зрештою, вони обоє люблять спокiй. Брат вiддається студiям, i їх обоїх буде лiс, певно, бiльше бачити, чим яке-небудь товариство. В столицi вони також найбiльше лиш з панством Марiянами зносяться. Мешкання хотiла вона зразу брати за рiкою на Д., але, щоб не бути надто вiддаленими вiд своїх знайомих, рiшилась на пропозицiю панi Мiллер взяти покої в неї. Там буде їм близько до того мiсця, де перебували свою молодiсть, де жив i помер їх дорогий батько. Де ловив Нестор хлопчиною метеликiв, шукав золотi мушки i т. iн. Все це буде для нього милим спогадом. "А мати ваша?" спитала я. "О, вона пiд доброю опiкою. Вона виїде по вiд'їздi Нестора до сестри Оксани". На двiрцi в К. знов та сама метушня. Знов бiганина, i знов на часок я безпомiчна. "Знайомої" не було, як я й сподiвалась в духу, фiякрiв лиш кiлька, котрих розiрвали до одного, i ми мусили обi залишитися й дожидати, аж не вернеться замовлений наборзi фiякер, котрий врештi забрав нас i наш багаж, клунки, кошики й т. iн. - i довiз додому. Коли ми зближалися до мiста, а вечiр був погiдний, вона сидiла в кутку брички мовчки i раз, як менi здавалося, втерла тайком очi. Менi стало її потрохи жаль. Я її психологiю зрозумiла. Мене, Богдане, не "ожидав" також нiхто на двiрнi, щоб бути помiчним; ожидав хiба також лиш дух того, що спочиває тут вiчним сном; але все ж таки в'їжджала я з iншим почуттям у батькiвщину, як вона. "Ви давно не були тут?" спитала я її нараз, як ми вже чи не доїжджали мiж першi доми мiстечка, що тут i там мов виринали краєм дороги. "Вiд часу смертi батька", вiдповiла вона стисненим голосом. "О, це давно", закинула я. "Давно", вiдповiла знехотя, нiби я перебила її немило в якихось думках, i вихилилася з повоза, оглядаючись чи не всiм єством своїм, за пишним гiрським краєвидом, який розкривався щораз пишнiше перед нашим видом, замикаючи невелике мiстечко собою. "О", кликнула вона нараз живо, з несподiваним захопленням, i вказала рухом на дорогу, що вiддiлялася вiд тої, котрою ми їхали, та бiгла аж мiж двi пишнi скелi й далi за ними, як знала я (i ти її знаєш), у лiс. Я звернулася за вказаним мiсцем у надiї, що побачу щось особливше, одначе не побачила нiчого. "Цiєю дорогою любила я колись їздити пристрасно верхом - рано-ранесенько..." пояснила вона менi, угледiвши моє зчудування. I знов, як перше, складаючися в себе, вона подалася в кут брички, мов жалiючи, що на хвилину розкрила своє нутро передi мною. "Колись, правда, було воно iнакше, - вiдповiла я, а по хвилинi мовчання додала: - Якби був ваш батько жив, було б, може, й ваше життя iнакше уладилося. Вiн був практичний, був би забезпечив вас цiлковито, зложив якийсь капiтал. Ви б були нинi своєю панею, а так..." i я урвала. Боже мiй, що сказала я таке, що вона на мене видивилася й аж по уста побiлiла? "Капiтал?" спитала все ще поблiдлими устами. "Так, моя панi, капiтал, - повторила я. - Ту силу, що дає життю пiдставу, що дає людинi власть у руку, можнiсть розвинутися, жити, надає їй вартiсть... особливо дiвчинi". Вона не вiдповiла. Около її уст, мов тiнь, поблукала гiрка усмiшка, i вона, мов зрезигновано, не обзивалася. "Чи не так, моя панi?" спитала я. "Це правда, - обiзвалась вона мов насилу, дивлячись далеко вперед себе. - Коли б мiй батько був жив, моя доля була б iнакше уклалася. Вiн був би менi помагав мої життєвi плани й постанови здiйснити, а так з його смертю урвалося все, i нинi я в очах людей, помимо всього, осталася без всякої вартостi. Нинi дiвчина мусить мати заробковий титул, себто "диплом", щоб бути цiнною. Бо ж хоч i не має маєтку, то її "фах", коли його має, вiдкидає прецiнь проценти. А я i його не маю хоч стремiла колись до того всею душею. Менi осталась музика. Вона мiй фах. I слава богу, не лиш фах, але й товаришка життєва моя". Я не вiдповiла їй, Богдане. Що ж; чи мала я їй притакнути до того, що само собою розумiлось? Вона дуже споважнiла, та колишня твоя Маня; робить враження молодої мужатки, а не дiвчини. I по правдi кажучи, я нетерпливо вижидала, коли вже доїдемо до нашої хати. Менi нiяково ставало в її товариствi. Мимо вбожества й безвиглядностi на будучнiсть (я розумiю пiд тими поняттями женячку, Богдане), пробивалася така гордiсть i недоступнiсть у єствi тої дiвчини, мов вона робила менi ласку, що розкрила на хвилину свою душу. По недовгiм часi почали тут i там лiхтарнi мiж домами малого мiстечка освiтлюватися, а далi, далi мали ми вже й до моєї хати доїжджати. "Може, поступите вперед на хвилинку до мене, - сказала я їй (менi все-таки було її жаль, Богдане, вона ж була, як i ти, без батька), - а опiсля вернете до себе. В мене нап'єтесь i гарячого чаю, я везу з собою й рiзнi тiста, що їх собi до чаю вдома напекла". "Дякую, - вiдповiла. - Панi Мiллер буде на мене нетерпливо ждати. На дворець вона не виїжджала, бо я собi те просто вимовила, але зате вдома ожидає мене теплiсть i щирiсть її серця. Я її знаю. Вона ж товаришка моєї матерi а перша моя вчителька музики. Я їй багато завдячую. Я була її улюблена учениця. О, я вже також вiдчуваю її iстоту й тепло коло себе". Я не казала нiчого. Нехай i так. Ось, ось ми вже доїжджали до моєї хати. Вже бачила я здалека дерева нашого садка перед хатою, великi, розмашистi; i я сама не знаю, чому я поглянула на неї. Вона вихилилася, як недавно, з повоза й мов пожирала в западаючiй темiнi очима все, що здавалось їй рiдне й миле (правда! до нашого саду притикав прецiнь їх колишнiй сад). Мов мала там когось побачити, що мав би звiдти проти неї вийти й привiтати її. Одначе того всього не було. I лише дерева, тi самi давнi дерева i кущi, тi самi бози й жасмiни, виринали темними набитими постатями з-поза штахет при дорозi й визирали в нiч. Перед нашим домом фiякер став. Я почала рухатись з мiсця, щоб устати. Я цiла з утоми мов зiштивнiла, i пiдносячись, я мимоволi подавалась знов назад. Тимчасом вона обiзвалася: "Панi, у ваших вiкнах я не бачу жодного свiтла. Хто знає, чи ваша служниця дома. Позвольте, щоб я вперед вiдвезла свiй багаж до свого мешкання. Вiдтак поверну з вами, вiдпроваджу вас до хати, стану вам, може, дечим услужною, i аж потiм поверну до себе. Я ж недалеко вiд вас". Тепер я не хотiла й подякувала. Однак вона перемогла мене. Поки я їй ще раз подякувала, вона вже поiнформувала фiiякiра, куди має нас везти, i кiлька хвиль пiзнiше сталося, як вона розпорядила. Свої речi вона вiдвезла, причiм я мусила ще бути свiдком, як вона з своєю "панi Мiллер" вiталася й обiймалася, а потiм ми вернули обi до моєї хати. Вона помогла менi висiсти (я вже тобi все пишу за порядком, нiчого не опускаю), i поки фiякер поздiймав мiй багаж, вона взяла мене безцеремонне пiд руку, i ми пiшли алеєю до моєї хати! З вiкон била до нас темiнь, i лиш запах рож, тих наших пишних бiлих рож, Богдане, що ти їх так дуже любив, вiтав нас обоїх сею тихою вечiрньою годиною. Навкруги панувала глибока тишина, й мої дерева, i все те, що я з малого, здавна дозирала й доглядала, вiтало мене. Твої вiкна, Богдане, дивились зчудовано на мене, що я без тебе проти них з чужою дiвчиною йшла; коли я отворила дверi бiчної веранди, мене неприємно вразив спокiй, що панував навкруги. Що це мало значити? Чи стара Христина, що мала менi тут услугувати, не ожидала мене? Вiд'їхала куди? Була хора?.. I я висказала своє зчудування перед дiвчиною. "Не журiться, панi, - поспiшила вона, - я зараз розвiдаюся, що з нею є. Я ще не забула, де тут кухня". I сказавши це, оставила мене з фiякром i клунками на верандi, сама побiгла кругом до кухнi. Поки я вiдправила фiякра, повернула вона. "Вже йде ваша Христина, - повiдомила мене. - Вона, бiдна, хора. Лежала сама в кухнi, через те й усюди темно. Простудилася, але каже, що їй уже нинi лiпше й вона зараз прийде". I справдi, за пару хвилин причолопала й Христина. Обмотана, мов снiп (хоч лiто), i, вiтаючися, постогнуючи, та все ж таки з радостi, побачивши мене, усмiхаючись, отворила нам перше дверi до твого покою. Тут запалила свiтло й пiшла по самовар. Я, щоправда, чулася така втомлена, що, не оглядаючися нi на що, кинулась вiдразу на твою софу й, випочиваючи, оглядалась лiвш мовчки в тiй колишнiй твоїй кiмнатi. Мимоволi я мусила бути в душi Манi Обринськiй вдячна, що вона, хоч i знала мою неприхильнiсть до її особи, завешталася тепер, мов у своїй хатi. Злагодила за часок спритними руками чай i остаточно, при помочi Христини, котра справдi показалася на цей раз до чого iншого нездатна, присунула до мене столик i налляла менi чай. Зробивши це, щоправда, безшелесне й зручно, вона вхопила капелюх i зонтик i почала прощатися. Я задержала її. "Як то, панi, я сама маю пити чай, коло котрого ви заходилися? - спитала я. - Я вас не пущу". "Я дякую", вiдповiла вона, вибачаючись, що на неї ждала панi Мiллер з вечерею й чаєм, котрiй (як я сама чула) обiцяла найдальше за пiвгодини прийти. "Таж у мене ось там у пуделку краснi свiжi тiста. Панi (вибери-но деякi й подай на стiл, звернулася я до старої слуги), запишiться, будьте моїм першим милим гостемi!" Але вона вiдмовилася. "Залишаюся, отже, сама в отих чотирьох стiнах", зробила я їй закид, побачивши, що неначе з собою боролася. Але в тiй хвилi Христина несвiдомо виручила нас обоїх з колiзiї. Побачивши, що вона не виявляє охоти залишитися, обiзвалася: "Як пааночка нiяк не можуть залишитися, то я ось що скажу, потiшу. Iмость [50]не будуть уже такi самiтнi, як думають; ось тут... - i вказала на стiну, де висiла велика твоя фотографiя, - повiсила панi, поки вiд'їхала, образ iз салону їмостиного сина. Вiн дивиться на мамцю своїми очима й вiтає її. Крiм того, як панi прикажуть, присяду я он там на стiльцi й буду розказувати дещо, щоб панi не було самiтно". При споминi про тебе я мимоволi глянула на дiвчину. Вона дивилась на твiй образ, котрий, мабуть, уже ранiше побачила. В тiй хвилi, як Христина промовила про нього, обернула вона голову, й нашi очi стрiнулися. Лиш на одну хвилину стрiнулися вони, одначе нiколи я не забуду того жаху, який виявився в цiй хвилi в тих її очах. Мов на лихiм учинку спiймана (як стояла недалеко дверей), вона, простягаючи мов безтямки руку за клямкою, вклонилась передi мною i, не оказавши бiльше нi словечка, отворила дверi. "Вiдвiдайте мене знов колись, панiї - кликнула я, прохаючи, вслiд за нею. - Зробите менi приємнiсть". Але її вже не було, пiшла, не обiзвавшися до мене бiльше i словечком, мов i слiд за собою затерла. Так скiнчився мiй подорожнiй епiзод з колишнiм твоїм iдеалом, Богдане. Наколи б не те, що маю стiльки вiльного часу й супокою, що аж вкучуєгься, ти б був про цю несподiвану Й непотрiбну стрiчу нiколи нiчого не довiдався. Але знаючи, що тебе займає кожна дрiбниця логично моєї особи, я нiяк не могла себе побороти, щоб не розповiсти тобi й про цю iсторiйку. Як хочеш, розкажи її i Дорi, бо я сама не буду про це їй окремо писати. Вона й досi займається сею дiвчиною, котра свого часу, як не помиляюся, iгнорувала не лиш мене, але й її. Остаточно, сину мiй, кидай раз твiй уряд i приїжджай сюди. Погода чудова! I кожної днини, що там перебуваєш, шкодаї Твоя мати". * * * _ (Чотирнадцять день пiзнiше, i вже в горах). Ходжу, блуджу по лiсах, щоб здибатись з нею, але досi ще не бачив її. Дивне почуття - оглядати тi мiсця з почуттям, що вона так само їх оглядає. Вона!.. Вiд часу прочитання листа матерi думка про неї мене не покидає. Я вiдчуваю - з хвилею, в котрiй стрiнемося коло нашого або її колишнього дому, чи знов тут або там у знайомих мiсцях лiсу, зайде з нами змiна. Минувшiсть з своїми бiлими подiями надто сильна, щоб не подiяла в який-небудь спосiб на нас i на будуче. Значить, на тепер. До моєї матерi не показувалася вона бiльше, хоч, як упевняє мене мати, була б її повiтала радо в себе, хоч би й тому, щоб подякувати їй за її труд коло неї пiд час подорожi i вдома. - Коли вона до вас не приходить, мамо, - сказав я їй в кiлька день по моїм приїздi, саме як згадала мати про неї, - то нам не залишається нiчого iншого, як пiти до неї самим i вчинити це. Мене дивує, що ви цього взагалi не зробили. Мати поглянула на мене й похитала головою. - Чи справдi ти це поважно говориш, Богдане? - спитала. - Цiлком поважно, мамо, - вiдповiв я. - Ти б припускав, щоб я щось подiбне зробила? - Чемнiсть вимагала б це. Зрештою, я далекий, щоб силувати вас до чогось подiбного... - Нехай що по-твоєму й вимагала би чемнiсть, - сказала вона, - але по правдi я цього не вдiю. Зрештою... я переконана, що в своїй зарозумiлостi вона цього навiть вiд мене не вимагає. Вона iгнорує мене. - У своїй тонкостi, мамо, хотiли ви, може, сказати, а не зарозумiлостi. Про яку-небудь зарозумiлiсть у тiєї дiвчини бесiди не може бути. Я знаю Обринських. У них зарозумiлостi немає. Щирiсть i доброта не вражають нiкого, отже, розумiється, i її також нi. Коли б ви по-щирому до неї вiднеслися, вона б, певно, вас не оминала так, як очевидно оминає. Я й так нiколи не припускав, що вона перша зблизиться до вас. - Менi байдуже про це, Богдане, - обiзвалася мати. - Гадай про це, як хочеш. Це рiч твоя. Але йти менi до неї i дякувати за незначнi чемностi, якi робить одна культурна людина другiй, я вважаю з своєї сторони в даному разi за пониження своєї гiдностi, а щонайменше - за нонсенс. Я була досить ввiчлива проти неї, запрошуючи її до себе на чай... - Котрий вона замiсть вашої хорої служницi приготовила власними руками, - докiнчив я не без злоби. - Я б була їй i половину своїх тiст додому передала. Я не така, Богдане, щоб не вмiла вiддячитися. - Нащо це, мамо? - спитав я. - Власне з щиростi, Богдане, - вiдповiла мати твердо. - Будь спокiйний; вона на нещастi й злиднях знається, хоч i не зраджує того. Вона була б посилку тiст вiд мене прийняла. - На злиднях бiльш-менш кожне з нас знається, мамо, - вiдповiв я, iгноруючи її послiднє речення. - Рiч лиш у тiм, як ми себе до того ставимо й те переносимо. Зрештою, ви помиляєтесь, мамо, як утримуєте, що Обринськi живуть у злиднях. Оскiльки менi вiдомо, Нестор побирає вже хоч невелику, але все гарну плату, з котрою не один молодий чоловiк на його мiсцi вже й одружується. Сама панi Обринська по мужевi також не без жалування. Ну, а вона має свої доходи з своїх лекцiй. - Овва, доходи!! - обiзвалася мати. - Хоч би була якою вчителькою при семiнарi [51], або сякий-такий титул мала, а то й того нема. А я, Богдане, мала б сама йти перша до неї i за незначнi услуги дякувати? - Не "дякувати", мамо, - закинув я подразнено, - а радше лиш розпитатися, як вона мається. Самi споминали-сьте, що, їдучи з вами, вона жалiлася на бiль голови. А те, що закидуєте їй, що вона не державна хоч би "вчителька", мамо, дивує мене. Вiдколи виросли вчительки в ваших очах так, що ви надаєте їм нараз таку важнiсть? Чи не так? Колись були ви найбiльша противниця жiнок з фаховими студiями, i якраз проти панни Обринської, чи не через її стремлiння до того, ворожо настроєнi. Тепер, коли обставини вiд смертi батька склалися на її некористь, i вона мовчки, без жалю, хiба лише з внутрiшнiм смутком, iде життям, заробляючи по змозi своєю iнтелiгенцiєю й таланом на своє удержання, ви закидуєте їй брак якихось титулiв i фаху. Ви не консеквентнi, мамо! - Нехай i так, мiй сину, нехай, що я неконсеквентна. Свої погляди з часом можна змiнити. Ти також змiнив їх, займаючись iншими iдеалами, що не стояли навiть на рiвнi з першим, поки не дiйшов остаточно до теперiшнього стану. При її словах я чув, як менi пiдiйшла гаряча краска до лиця i я встав. - Я iду, мамо... - звернувся до неї, шукаючи очима за своїм капелюхом. - Куди? - До неї. - До Обринської? - До панни Обринської. Через хвилину витрiщилась мати на мене, мов туй-туй мала надi мною завалитися стеля. - Стережись, сину! - вибовтнула вона нараз змiненим, майже упавшим голосом. - Чого, мамо? Убогої, немолодої вже дiвчини? Вона не вiдповiдала нiчого й вiдвернулася. - Я ж щоб направити те, що ви занедбали, мамо. Iду їй подякувати за ввiчливiсть до вашої особи. Чей же менi це увiйде... - Iди! - Я йду. Я замикав дверi, а вона розсмiялась! О, той знайомий менi так добре, мене так часто тиранiзуючий смiх. Як прикро вiдбився вiн тепер у цiй хвилi в моїй душi! * * * _ Я вийшов у сад i вiдiтхнув. Чи не було в тому, щойно пережитому, щось подiбне до минулого? Так. Це тепер мов вiдживало наново. Мiй взiр пролетiв мимоволi в сусiднiй город. Але там не було нiкого. Все дрiмало в лiтнiм сонцi, що клонилося до заходу, все було гарне, зелене; але з Обринських, як колись давнiми лiтами, не видко було нiкого. Нi малого Нестора, що вештався за золотими мухами й синiми мотилями, нi її самої. Колишню нашу хату перемiнено на елегантну вiллу для лiпших гостей, i лиш давня широка вигiдна веранда й давня пишна алея осталася така сама. Так само стояли й усi кущi й рожi коло веранди, хiба що ще бiльше розрослися. Сама вона - десь заховалася. До старої якоїсь удовицi нiмкенi; зачинилась там, мов монахиня, i "хто хоче її бачити, нехай вiдшукає". "Я й брат, мiй прибули в самоту й лiс, а бiльш для нiкого"... Я вiдшукав її. В низькiм обширнiм старосвiтськiм домi, мiж поважними смереками, з дахом, що аж угинався, помiж цвiтами, з ганком, оброслим блющем, з бiлими, як снiг, занавiсами - найшов її. Це не було по-"панськи", як вiднайшов я її. По привiтанню з панею Мiллер у зiльнику, я увiйшов у довгi, взiрцево чистi, коверцями ручної роботи виложенi сiни, й коли на моє стукання не обiзвався нiхто, я отворив дверi i вступив у кiмнату. Вона була тут, в обширнiй кiмнатi. Стояла в тiй хвилi обернена плечима до дверей i вбивала цвях у стiну. Вiдтак взяла якийсь перед нею припертий портрет i старалася його повiсити. Її тонка стать нiби натягнулась, щоб повiсити портрет добре. Одначе це не вдавалось їй. Очевидно, був образ затяжкий для неї, i вона опустила на хвилю, мов втомившись, руки з портретом униз i ждала, неначе спочиваючи. Так постояла кiлька хвилин. Вiдтак чи закрався протяг крiзь мною створенi дверi, обняв її i примусив оглянутись, чи може зачула шелест, доста, вона обернулася, й нашi погляди стрiнулися. Нiколи в життi не бачив я вдруге такого змiшання й заклопо-тання в жiнки, як у цiй хвилi - в сеї дiвчини. Почервонiвши аж пiд саме волосся, вона стояла хвильку, майже безпомiчно, як дитина, i дивилася на мене. - Тут заховалися ви, панно Маню? - сказав я, вiдкладаючи капелюх i палицю на стiл та приступаючи безцеремонне до неї, що уст з замiшання не отвирала. - Тут, - вiдповiла лише й оглянулася мов о помiч, щоб щось з образом зробити. - Як бачу, я приходжу в саму добру хвилю, - тягнув я дальше, вiдбираючи передусiм тяжкий портрет якогось даївнього вiйськового фамiльянта панi Мiллер з рук заклопотаної дiвчини. - Позвольте, панi, що вас виручу з сеї роботи. Вашi руки не вдержать цього добродiя, що, засiвши вигiдно в крiслi, нiби жде, щоб нiжнi руки дами вмiстили його на високiм становиську. Тепер вона мов опам'яталася й, обминаючись з моїми очима, подала менi з словом "дякую" образ i зiстуїпила легко з низької лавки. - Дрiбниця, - закинув я з уданим супокоєм, щоб припровадити її до рiвноваги, а вiдтак додав: - Тепер я займу ваше мiсце, а ви будьте ласкавi й глядiть, чи вiшаю рiвно оцього добродiя. - Рiвно, рiвно, - вiдповiла й дивилась, як я, вiдсунувши лавку набiк, одним майже рухом пiдняв портрет угору й повiсив на вбитий нею цвях. Вiдтак, постоявши ще й приглядаючись хвилинку, чи добре виконав я своє дiло, я нараз обернувся й простягнув до неї обi руки. - Тепер ми вже по роботi, панно, - обiзвався я до неї, що стояла мовчки й блiда, мов ждала, щоб я був перший, що промовить. - На мою думку, личить нам, як добрим давнiм товаришам, що виконали спiльно благородне дiло, привiтатись мирно. Як маєтесь, панно Маню? Ви зчудованi моїм приходом, а радше моєю несподiваною атакою на вас? Чи не так? Вона не обiзвалася зараз, але замiсть того поглянула на мене великим допитливим поглядом i, вкладаючи обi свої руки в мої, вiдповiла, що добре, й усмiхнулась. - Я й моя мати довжники вашi, моя панi, - говорив я далi. - В подорожi були ви їй помiчнi, хоч, як переказувала менi мати, були самi не зовсiм здоровi. Досi вона не вспiла до вас особисто навiдатися, щоб поглянути за своєю опiкункою, подякувати їй за труд коло неї. Однак я, довiдавшись про це щойно недавно, прийшов сам замiсть неї. Вона, як ранiше, всмiхнулася, i по тiм її усмiху, що чи не огрiв цiле її обличчя, вона перемiнилася нiби вiдразу в давню Маню Обринську. - Хто б ще на те й увагу звертав, - вiдповiла просто. - Трапилась хвилина стати комусь помiчною, то й стала. Побачивши вашу матiр, що стояла, заклопотана, посерединi чужого гурту, менi пригадалась моя власна мати, що дуже не любить сама їздити, i я, не надумуючися, зважилася приступити до неї. Не знаю однак, чи не справила я їй тим прикростi. Вона жiнка горда й неприступна, а я подекуди боязлива, то не знаю... - I з тим замовкла. - Чому ж це? - спитав я, приступаючи ближче до неї й заглядаючи їй у вiчi. - Давнiше ви, здається, не були такi. - Давнiше! - вiдповiла вона, i її очi майнули якось чи не зчудовано по менi. - Давнiше було не одно iнакше, а тепер то все перемiнилося. Я пiзнала життя, i через те й погляд на людей змiнився. Однак... - перервала себе, - яка я неуважна; я говорю, а ви стоїте. Будьте ласкавi, сядьте. - Я слухаю вас, панi! Докiнчiть, - обiзвався я й простягнув руку, прохаючи, щоб не рухалася з мiсця, а стояла й говорила дальше. Так, говорила тим самим трохи альтовим голосом, що, мов шовком, оповивав мою душу. - Змiнили погляд на людей, панi? - Так. Навчилась брати їх такими, якими в дiйсностi є, а не якими хотiла б мати їх наша уява. - Чи це вiдноситься до мене й до моєї матерi? - спитав я й поглянув проникливе в її очi. - Життя змiнило вас, мабуть, так само, як i мене, - вiдповiла, обминаючи моє запитання. - Хто знає, панi! Мене воно лиш виховало, а може, я лиш "отерся" з дечого; але змiнити, як це ви, може, думаєте, воно мене мало що змiнило. В дечiм я все ще давнiй мужик, панно Маню, - сказав я й усмiхнувся з невимушеним усмiхом. Вона поглянула недовiрчиво своїми молодими очима на мене цiлком так само, як робив це хвилями Нестор. - Про вас говорять, що ви щасливий i вдоволений чоловiк, i завидують вам те, - обiзвалась спокiйно. - А те дуже рiдко чути. - Дiйсно, - вiдповiв я. - Мужик не потребує багато до щастя. Гарна хата, добрi, сякi-такi матерiальнi вiдносини, добрий харч... чому нi? Я поглянув на неї. В її лице пiдступила, як недавно, темна краска замiшання, - i вона заперечила головою. - Я це не в тому значеннi думала. - Нi... Справдi нi? - сказав я. - А то я б був думав, що й ви пристали до того гурту, що уважає Богдана Олеся за матерiалiста й бог зна якого вдоволеного й щасливого. А все через те, що вiн зачиняє душу й не виносить свойого я на торг. - Я не думала в тiм напрямi, - сказала вона; i нараз мов побоюючись, що я поставлю нове якесь їй прикре питання, пiдсунула менi крiсло, а сама сiла на диван пiд вiкном. - Отже, в iншому розумiннi, - сказав я. - I я догадуюсь, в якому. Очевидно, до вас мусили доходити свого часу слухи й про романтику Олеся, а з там про якесь його нещоденне щастя в жiнок. Правда? Вона не вiдповiла. - Я бачу, що так, панi, хоч вашi уста й мовчать, i вираз вашого лиця говорить виразно, що ви до того не торкаєтесь. Тi слухи й епiзоди з мого життя були побiльшенi й пофальшованi. Я шукав романтики, панi Обринська, свого часу. Я не таю цього. Шукав i на якийсь час находив, i мав свое вдоволення до певного ступеня й часу. Але не назавжди. Вона не вистарчає, ба навiть обридає. Тут мусить поважний мужчина щось тривкiше мати. Бодай з своїми мужицькими iнстинктами думаю так я один. Я не декадент, не модернiст, а мужик. I бути може, тому й визволився з того всього й дивлюсь спокiйно... - Тут нараз я урвав. Панi Мiллер, з котрою я ще в зiльнику перед вступом у хату привiтався, отворила в тiй хвилi дверi, i, не входячи цiлком, попросила до чаю. Я подякував i сягнув за капелюхом. - Не зайдете колись до моєї матерi? - спитав я дiвчину, котра мов з задуми моїми словами збудилась, i на мене розчаровано поглянула. - Вона б радувалась. - Нi, - вiдповiла стиха, уникаючи мого погляду. - I чому, як вiльно спитати? - На це можете ви собi й самi вiдповiсти. Мої дороги ведуть мене туди, де мене шанують i потребують. Передусiм, потребують, пане Олесь. - Значить, iншими словами так: "До вашої матерi я б могла лиш тодi зайти, коли б вимагала цього якась важна, не звичайна потреба". Чи зрозумiв я вас добре, панi? - Так. - А над тим, що можна чиєсь ушанування й любов (навiть ворога) здобути, ви не застановлялися нiколи? - спитав я. - Не мала до того нав'язуючих точок, пане. Зрештою, - додала, - може, але тодi мусив би бути до того iмпульс глибокий i поважний, а тут... - Тут його нема, панно Маню. Правда? - I я усмiхнувся гiрко. - Нема, пане Олесь, - сказала й умовкла. - А коли побачимось ми, панi? - опитав я, подаючи їй руку на прощання, неначе iгноруючи її послiднi слова. Вона здвигнула плечима. - Останьтесь на чай у панi Мiллер. Зробите їй прикрiсть, як пiдете, - обiзвалась вона замiсть вiдповiдi. - Нi. Перепросiть, я пiду, - сказав я поважно, мiж тим коли вона пiднялась з свого мiсця. Вклоняючись, я завважив, що її бiле нiжне лице чи не побiлiло о один вiдтiнок. Але з мiсця вона й один крок не рушилась. * * * _ (Пiзнiше). На один крок вона все-таки сама зблизилася. Тi її - i заразом його (Нестора) уста, i тi її - i його очi, чи могли вони що iнше говорити, як саму правду? Але думка, що вони могли хоча б i на короткий час в очах кого iншого тонути, подразнює мене. А все ще гарна. Поважна, трохи iгноруюча, з однаково "молодими" очима - все ще гарна. * * * _ (Знов пiзнiше). Я здибував її, але не говорив з нею, - не йшла сама. Так, так, це все-таки вона, та Маня, як i я так само той сам, що тодi був. Вона ще трохи виросла, i її стать гармонiйна й принадна... Але ба! Кого вона має? Кого може мати вбога немолода вже дiвчина? Нi. Вона має свого Нестора. Невинного молодого брата - мислителя, мужеську мiмозу, а твердого, як камiнь. Вiн - її оборонець i приятель. Його вона собi виховала, i вiн її сторож. * * * _ Лист панi Мiллер до своєї приятельки, панi Обринської: "Високоповажна моя панi Обринськаї