д з свого життя! Але, - тягнула з поспiхом дальше, - до того треба поважної музики, пояснив доктор Обринський. А Наталка сказала, що найвiдповiднiша була б "Мiсячна соната" Бетховена. Я пригадала собi, що це одна соната Бетховена, матусенько, котру ви ще з його сонат не забули грати, хоч уже й поволеньки граєте. Особливо першу часть. Я так дуже люблю, як ви її граєте. Тож заграйте її нам. Я б так дуже хотiла, щоб воно так вийшло, як доктор з Наталкою планують на чолi з панею Мiллер, котра нинi знизилась бути нашою Ленорман. - Це послiднє додало до мене молоде шiстнадцятилiтнє дiвчатко, усмiхнене беручи безцеремонне мою руку й посiпавши нею сердечно. - Ви також нам щось оповiсте, пане совiтник. Ви також, правда? - Хто ж там у вас є? - спитав я молоду дiвчину, що тiшилась через свою симпатичнiсть i невиннiсть навiть у моєї критично успособленої матерi незвичайною прихильнiстю. - Ходiть, то й побачите! Самi незнайомi, - вiдповiла жартiвливо. й обернувшись та кивнувши за мною, сама поспiшила вперед. Панi Марiян похитала, усмiхнувшись до мене, головою й пiшла виконати бажання "всього товариства", мiж тиїм коли я ступив на веранду. Привiтавшися з господарем дому, матiр'ю й панею Мiллер, що подала менi з щирим усмiхом руку, я поглянув перед собою на сходи вниз. Посерединi на них сидiла Наталка з Iриною Марiян, нижче вiд них, трохи їм у ногах, Нестор... а надолинi, ях здавалося, на найнижчiм ступеню сидiла Маня сама. Привiтавшися, я зiйшов удолину i, не надумуючись довго, сiв вiдразу коло Манi. По обох сторонах широких сходiв здiймалося залiзне ажурове поруччя, а до них, знадвору притискаючись, розросталися корчi рож та iншi цвiти, що виростали низькими корчами. Свiтло, що розпливалося згори на веранду, доходило до нас вдолину на сходи слабо, i через те не був майже нiхто з нас цiлком освiчений. Маню й мене не досягало воно майже цiлком, i менi (а може й їй) було це мило. Нагорi сидiла мати з своїм гостро обсервуючим оком, i хоч я не крився з тим, що мене займала поважна дiвчина, я волiв, щоб вона не звертала на нас уваги. Дiвчина сидiла на сходах, опершися об ажурове поруччя, мовчки, а до товариства, що було вище, звернена профiлем. Через те була половина її голови й статi освiтлена, а друга тонула в тiнi. Подавши менi руку на привiт, вона не обзивалася, полишаючи цiлком моїй волi розпочати з нею розмову або нi. Я, усiвши, звертав, щоправда, зразу увагу на говiрку над собою мiж дiвчатами й Нестором, але моє око опинялось тут i там вигребущо на її лицi. Вона дивилась у темiнь i, як здавалося, вслухувалася в звуки фортепiана, що лились з створених вiкон. Це господиня дому грала, неначе усипляла кого, початок т. зв. "Мiсячної сонати" Бетховена. Так недовгий час, поки остаточно музика не позачинювала уст тим, що балакали тихцем. - Ось подивiться на мiсяць. Який вiн пишний виринув над горою, саме проти нас, i жарить, - обiзвався пiвголосом Нестор i з тими словами поклав овiй бiлий ширококрисий капелюх кало Манi на сходи. - Настроює вас поетично? - спитала так само пiвголосом Наталка й схилилася до нього. - Часом настроює. Але я нiколи не пишу вiршiв. - Я не вiрю! - обiзвалась дiвчина. - Такi, як ви, мусять писати вiршi. Ви чистий українець. - Виходить, i ви мусили б так само чинити, - боронився Нестор, усмiхаючися. - О, я з занадто великим респектом вiдноiшуся до поезiї, щоб i собi забиратися до вiршування. - Можна бути лiриком, не пишучи нiколи поезiй, - сказав молодий чоловiк. - Можна, - вiдповiла дiвчина, а по хвилинi спитала: - Чи вiльно спитати, як почуваєте себе пiд час от таких ночей, а радше хвилин, як тепер, коли вже ви лiрик непишучий? Менi б це було цiкаво знати. Я переконана, що кожний герой пера (а уважаю вас також за такого, ви ж ревний урядовець), вiдчувши красу природи, кидає зараз свої враження й "нутро" для своїх ближнiх на папiр. - Може, дехто й кидає, - вiдповiв спокiйно Нестор, незважаючи на її ледве замiтну iронiю; а помовчавши, додав: - Пiд час мiсячних ночей, як хоч би й от таких, як нинi, душа моя неначе багатiє, неначе одчиняється для чогось, когось-то; неначе розширяється. В нiй починає оживлятися щось, що вднину мовчить, а не знаходячи грунту для своїх зворушень, нiжнiє й починає перемiнятися в пiсню чуття, з'єднуючись несвiдомо з природою й такою беззвучною пiснею ночi. От так або й подiбно вiдчуваю я пiд час мiсячних прегарних ночей на самотi, коли це цiкавить вас знати. - Ви не лише лiрик, що не пише поезiй, але ще мрiйник, котрий, може, й нiколи не вiддавався свiдомо мрiям, - закинула на це пояснення дiвчина. - Як яким, панно Наталю! - вiдповiв Нестор; а я, в тiй хвилi поглянувши на нього, побачив, як щасливий потайний якийсь усмiх перебiг по його нiжнiм молодiм лицi. - Як яких, кажете! - тягнула дальше дiвчина, i з її iнтонацiї чулася, як перше, так i тепер, легка iронiя. - Очевидно, мрiї героїв закону не можуть бути порiвнянi з мрiями справдiшнiх поетiв чи артистiв. Зрештою, "pardon"[60], ви буваєте звичайно такi замкненi, що, по правдi, хто там знає, якого сорту вашi мрiї! Може, якби ви їх зрадили, ми б склонили свої голови перед ними, а так не випадає нам нiщо iнше, як мовчати або й ждати, поки не зводите їх самi об'явити. Чи не так? - I вона усмiхнулася зачiпливе. - Може й так, - вiдповiв Нестор, що неначе не хотiв вiдчути в тiй хвилi її зачiпливого настрою. - Очевидно, колись, може, й настане та хвиля, в котрiй виголошу свої "мрiї" й "закони". Я осторожний i не люблю на не пiдготований вiдповiдно грунт класти те, що менi дороге й цiнне й походить з глибини душi. - Маєте слушнiсть, - обiзвалася знов дiвчина. - Але щоб ми не стратили дещо з того, що могло б розширити й нашi душi, то будьте ласкавi розказати нам хоч одну з ващих мрiй. Нестор поглянув зчудовано на неї. - Нинi, панно Наталю? - спитав недовiрчиво. - Нинi. Я вас про те прошу. - Розважте, чи це не буде ризиковно, - закинув i усмiхнувся. - Я правник, до того дуже поважний, i слово, що скажу, буде сказане на все. Могла б з того вийти дискусiя, i хто знає, чи одне з нас не пожалувало б того. Позвольте, що я вiдмовлю вам на цей раз у вашому бажаннi. Мiсячних ночей доживем ще й iнших. - Як хочете, - вiдповiла вона з уданою байдужiстю. - Бути може, ви й побоюєтесь, як прийме наша "громада" ваше "об'явлення". З фаху ви все ж таки не поет. Ми нинi лиш бавимось, могли б i не поглибитись вiдповiдно в вашi мрiї на тлi, як сподiваюсь, "юриспруденцiї". I ви б почули себе невдоволенi. - Я скромний, панно Наталю, i можу й зовсiм зректись прихильностi в осудi моїх, як ви сподiваєтесь, "юридичних мрiй". Дуже часто вистарчає менi й мiй власний, на пiдставi науки вироблений суд. Наталка вмовкла, а замiсть того обiзвалась Iрина Марiян. - Як кому не цiкавi мрiї пана доктора, якi б вони там i не були, то я б хотiла зачути лиш одну мрiю. Взагалi, я б хотiла, щоб хтось щось сказав, що було б на тлi мiстицизму або входило у круг мiстицизму. Якби не боялась я, що мене висмiють, я б таки в цiй хвилi попросила паню Мiллер, щоб менi вияснила один сон. На цi слова всi, мов на потайний розказ, розсмiялися в один голос. - Бачите? Ви смiєтесь! - кликнула молода дiвчина, що страх як цiкавилася, що буцiмто панi Мiллер, як впевнили її ще передше, вмiла толкувати сни. - Тепер я вже не оповiм свого сну, хоч матуся скiнчила вже й грати. Хiба колись окремо й тайком зайду до панi Мiллер й попрошу про це. Панi Мiллер усмiхнулася добродушно й попросила зайти до неї, коли захоче. Дiвчина вдоволилася й тягнула дальше: - Зачинайте ви, пане докторе, - звернулася довiрочно до молодого доктора, що, очевидно, з своєю нiжною лагiднiстю й спокоєм у голосi тiшився в неї найбiльшим довiр'ям. - Чи вам не снилось нiколи щось дивне, загадочне, чого ви не могли собi сам пояснити? - Доктори прав пояснюють собi все самi й не потребують нiкого до того, а найменше жiнок, Iрусю! - Почасти ви й не помиляєтесь, панi, - вiдповiв Нестор i усмiхнувся, мов тi слова говорила малолiтня дiвчина. - Хоч я й не сню нiколи особливих снiв, а часто навiть пересипаю ночi без всяких снiв, та один сон, що снився менi минулого року осiнню, зацiкавив мене все-таки на часок i не згубився з пам'ятi. - I не толкували собi його? - питала Iруся, присуваючися з цiкавостi ближче до молодого доктора. Вiн усмiхнувся, здвигаючи плечима. - Ну, що ж? - натискала дiвчина. - Толкував. I, як замiтила передше панна Наталя, "сам". - По-юридичному, пане доктор? - вмiшалася цiкаво, але цим разом без додатку свого зачiпливого глуму Наталя. - Як кому видасться, - вiдповiв Нестор. - Передусiм я на сни та їх толкуваяня нiколи й нiчого не покладав i не покладаю, а мiстицизмом взагалi ще менше займаюся. А ще менше вiрю в силу надземних об'явлень, феноменiв, снiв i т. iн. - Отже, як витолкували ви собi свiй сон? - спитала знов Наталя. - Але-бо ти не питаєш доктора вперед, який був той сон його, Наталко! - кликнула з докором молода Iрина. - Отже, сон... просимо о сон, пане докторе! - попросила Наталка. - О сон, о сон!.. - зачулося й з уст панi Мiллер i Марiян. Мiж тим Маня не звернулася нi на волосинку до балакаючих, а опершися раз плечима до залiздого поруччя, не спускала очей з свого брата й Наталки. - Сон незначний! - вiдпирався Нестор весело на оклики з усiх сторiн. - Може, на вашу думку, незначний, докторе... - вмiшався навiть добродiй Марiян з своєї висоти. - Хто знає, що за скарби й фiлософiя криються в ньому! А ви мовчите, - додав жартiвливо. - Нехай i незначний, а розкажiть! - попросила й собi панi Мiллер, що нараз з несподiваною цiкавiстю зайнялася розмовою молодих. - Розкажiть сон, а ми вже самi розтолкуємо його, як личить. Хоч ви, пане. докторе, i насичений всякими науками й законами, хоч i не вiрите в свiт надземний з його невидимими подiями, то однакож, щодо снiїв i поетснень деяких мiстичних "феноменiв", жiнки перевищають рiшуче своїми здогадливими iнстинктами i т. iн. мужчин. Жiнка, чого не виучиться, - здогадається, чого не знає, - вiдчує. Тому просимо з найбiльшим зацiкавленням про сон! - Отже, сол, - вiдповiв на це Нестор. - Halt![61] - кликнула панi Мiллер поважно. - Коли снився вам сон, докторе? Та тут доктор оглянувся безпомiчно. - Забув докладно коли, добродiйко, - вiдповiв i стиснув плечима. - Знаю тiльки, що було це торiк осiнню i що оповiдав сон своїй сестрi, а ще ближчих дат не можу вам подати. - Це було в послiднiх днях листопада, Несторе, - обiзвалась нараз Маня своїм альтовим голосом, що мило, мов помиряюче, задзвенiв мiж трохи високим гуртом голосiв прочих пань i дiвчат. - Це може був андрiївський сон! - кликнула побiдним голосом панi Мiллер, мов здобула цею заявою якийсь терен, на котрiм могла пописуватися. - Не знаю, не пригадую собi, щоб взагалi коли звертав увагу на це чудне свято, - вiдповiв знехотя Нестор. - Та оповiджте ж бо його вже раз, .пане докторе, оповiджте ж, я вже не можу спокiйно висидiти! - кликнула майже розпачливо панна Марiян, що чекала, мов спасения, того сну, по чiм мала б право й свiй сон оповiсти й мудрому толкуванню новомодної Пiфiї пiддати. - Отже, сон, - обiзвався вдруге Нестор. - Приходжу я нiби десь з уряду додому, як звичайно, входжу в їдальню й вижидаю обiд, що, мимоходом сказавши, вносила i вносить менi його й досi власноручно мама або Маня. I, як кажу, жду. Нараз замiсть мами входить до їдальнi старша якась дама незвичайного росту й ставить перед мене тарiлку. Не звертаючи уваги на неї, що сама кудись щезла, я схиляюсь над тарiлкою i бачу на нiй замiсть страви павука. - О! о! о!.. - почулося нараз з усiх уст з жахом, пiд час коли одна Маня не обзивалась i сидiла мовчки. - Так, павука, що заховувався нерухливе, - пояснив Нестор. - Що далi сталося, я не знав. Однак, здається менi, а може, це фантазiя сама виробила вi снi, що з нього зробилась страва, котру я, мабуть, з'їв... - О! о! о! - почулося вдруге. - Це значить - щастя! - кликнула пророчо панi Мiллер. - Нiсенiтницi, - обiзвалася взгiрдливо, непогамовано Наталка. - Лихий омен[62]! - докинула панi Марiян. - Жєнячка... Але далi, далi, любий доктарцю, - просив згори добродiй Марiян з щирим усмiхом на устах. - Я рад знати, що далi сталося. Нестор розсмiявся. - Далi не сталося нiчого. Бо коли сни вставляються, як знаємо, перельотними картинами, то слiдуюча хвиля - картина по появленню павука, побачила мене веселого, ба смiючогося в церквi. I коли я припадком оглянувся, побачив, що всi присутнi зо мною були так само весело настроєнi, як я, мали так само щасливий вигляд i, врештi, як i я, розсмiялися... - Дивне, чудне! - почулося тут i там з уст, а далi: - Як толкуете ви цей сон, панi Мiллер? - Просто, - обiзвалася та. - Передусiм незабувати при поясненнi, що це сон "андрiївський", хоч сам доктор про те, може, й не знає, i в кожному разi важний якраз через от це. Друге, надмiрно високого росту дама, здається вдовиця, значить, - що ви носитесь або будете носитись з гадкою одружитися. - Славно, славно! - кликнув добродiй Марiян з веранди, а Наталка, пiдперши в тiй хвилi голову на руки, пробурмотiла: - Глупiсть, бабськi терефери. - Третє, - тягнула панi Мiллер пророчим голосом дальше, - вас жде напевно одруження, однак не тепер ще, аж за два роки. Але цього року пiзнаєте свою суджену або може заручитесь. А це тому, що в церквi стояли ви самi. Значить, вона була ще для вас закрита серпанком тайни... - Але ж доктор жодного серпанку бiля себе не бачив... - вмiшалася розчарована панна Iрина. Всi, як недавно, на її слова, мов на приказ, розсмiялися. - То нiчого, дитинко, - поправила панi Мiллер, недовiрчивiстю молодої дiвчини трохи дiткнена. - Це нiчого. Серпанок сам собою розумiється. Вi снi не може ж все бути таке ясне, мов на долонi в ясний день. Зрештою, ваш сон, докторе, здiйсниться ще цього року, - додала. - Бодай перша часть його незабавки, бо вiд часу ону проминуло бiльше як пiвроку, а андрiївськi сни сповняються до року. - Punctum![63] - пiдтвердила Наталка б розсмiялася здержано. - А ваша матуся як пояснила вам сон, докторе? - спитала нараз, дотепер мовчки заховуючись, панi Марiян. - Мама сказала, що буду мати якусь прикрiсть, бiльше нiчого. - Тобто й є, - вмiшалася моя мати, - тобто й є... Я тої самої думки. - А ви самi як пояснили його? - спитала Наталка. Вiн здвигнув плечима. - Не люблю взагалi павукiв, - сказав, - то й мiг би уважати його в тiм разi або якою пересторогою, або лихим оменом. - Я з вами годжуся, докторе, - обiзвалася Наталка. - В чiм? Чи в тiм, що сон пересторога, чи що павук омен? - спитав Нестор, - Що сон пересторога, - вiдповiла якось твердо дiвчина. - В "омени" не вiрю. - Одне не уступає в нiчому другому... - сказав Нестор. - Найкраще нi в одне, нi в друге не вiрити. - А однак ваше пояснення подобається менi, "юридичне", - сказала вона. - Воно має замало певностi в собi, щоб назвати його таким, - сказав вiн i усмiхнувся. - Не все добре, що певне, - вiдповiла. - Не можу дивитися спокiйно, - тягнув далi Нестор, - як павук спускається на муху й запутує її. Господь знає, чому робиться менi тодi прикро, i я стараюся кожний раз перешкодите такому процесовi. - Не можу дивитися, - повторила за ним ледве чутно, мов шелест листя, Наталка й замовкла. - А я вам пророкую з павучком щастя, пане докторе! - обiзвалася певним веселим голосом панi Мiллер. - Будь що ви його любите, будь нi. Нестор розсмiявся. - Буду слiдити за всiма павуками вiдтепер, - сказав жартiвливо, - й нотувати, коли який покажеться, коли вже так впевняєте, добродiйко. Хоч я й далеко вiд того, щоб вiрити в такi поетичнi казки, то на пiдставi вашого впевнення, а може й досвiду на полi мiiстицизму, буду вижидати щастя. Воно все ж таки має в собi щось миле - чути-таки певний заповiт. Правда, Богдане? - опитав i з тими словами схилився до мене. Я поглянув на нього, його лице, освiтлене в тiй хвилi свiтлом з високої лампи на верандi, видалося менi таким щасливим i вдоволеним, що я, мимоволi захоплений ним, вiдповiв голосно: - Я б хотiв, щоб i менi таке пророчено. - Чи ви думаєте, що вона любить його? - шепнула до мене нараз несподiвано Маня, звертаючися цього вечора вперше до мене. I в ожиданнi моєiї вiдповiдi сперла голову на руку й похилилася перед себе в темiнь. - Так, хоча вона капризна й химерна вдача, - була моя вiдповiдь, так само неголосно. - Менi вона загадка. - Менi - нi, Маню. Вона лиш несвiдомо бореться проти впливу його спокiйної, але перемагаючої вдачi. Цi два характери приналежнi до себе. Не вважаєте? Вона не хоче улягти його впливовi, а не має ясно сформованого рiшення в душi вiдвернутися вiд нього, i поки до цього дiйде, вiн її переможе. Дарма лише, що дратує себе та його. Одначе вiн хоч шовкової вдачi, а твердий, мов камiнь. - Не так? - Так, Богдане! "Так, Богдане!" пiшло ехом у моїй грудi, i мов тепла струя оживила її. Я не сказав анi слова, але коли на верандi на горi заметушилися пiвгодини пiзнiше до вiдходу, а ми обоє в долинi ще не рухалися, я сидячи зiрвав, простягнувши руку через ажурове поруччя, бiлiючу в темнотi якусь рожу й поставив її дiвчинi на колiна. Вона взяла її. Коли, отже, пiднялася й обернулася цiлком до свiтла, що упало нiжною струєю на неї, видалося менi лице, мов срiбне й зворушене... Я стояв ще в тiнi коло неї. Нiхто згори не звертав на нас увага. Вона стояла з очима, зверненими на брата й дiвчину коло нього, i неначе забулася в огляданнi їх. - Ходiм, панi, - сказав я спокiйно пiвголосом i обняв її, ледве дотикаючись, за рамена. Вона прокинулася, я опустив руку, i саме в тiй хвилi почувся згори голос моєї матерi: - Богдане, ми iдемо!!! - Iдемо, мамо! - вiдкликнув я й ступив за дiвчиною, що звiльна й спокiйним кроком, з похиленою головою, ступала втору чимраз вище за братом i прочим товариством. * * * _ Якийсь час пiзнiше проходжувався я по обiдi в себе в саду й поглянув мимоволi через бiлi штахети в сад "Обринських". Тут побачив я Нестора, пiзнавши його по стрункiй постатi й бiлiм ширококрисiм капелюсi. Вiн стояв, оскiльки бачив я, коло зiльника i, очевидно вижидаючи когось з домашнiх, потонув в огляданнi цвiтiв або чогось там iншого. - Несторе! - кликнув я на нього. Вiн випростувався й оглянувся. - Тут, хлопче... я тут! - кликнув я вдруге й приступив ближче до штахет. Через кiлька хвиль стояв вiн бiля мене. - Що, ти шукаєш, як за хлоп'ячих лiт, золотої мушки? - спитав я. - Нi, - вiдповiв вiн, усмiхаючися. - Я зайшов сюди, щоб вiдвiдати дiвчат. Тимчасом чую, вони всi йдуть сьогоднi, i то зараз, до твоєї матерi. Я жду тут, щоб позбирали свої зонтики, бо хочу їх вiдпровадити до вас. - Це правда. В моєї матерi сьогоднi якась "кава", бо чую, що наслiдник мого батька разом з жiнкою приходять до неї. Та щоб уже товариство було оживленiше, попросила мати й своїх сусiдiв. Я сам вернув що лиш недавно додому, забарившись у свого давнього шкiльного товариша лiкаря, що тут практикує, доктора Роттера, через якусь його справу, i довiдався про це в останнiй хвилi Чи е тепер i сестра твоя тут у Марiянiв? - Нi, ми умовилися з сестрою, що пiдемо вечором на прохiд до В., бо тепер ще мiсячно. Перед полуднем була вона зайнята, а по обiдi, як iшов я сюди, казала, що закiнчить якусь книжку, котру читає. Я не вiдповiв нiчого й не питав бiльше про неї. Одначе, простягаючи руку до нього, я додав: - Ти ж зайдеш, Несторе, до нас, хоч би вже й тому, щоб побути довше з Дiвчатами. - Прийду... на часок. - Чи маєш також яке дiло до викiнчення? - с.питав я, усмiхнувшись iронiчно. - Нi, - вiдповiв вiн спокiйно й зняв своє золоте пенсне, щоб його витерти. - Я б хотiв лише ще нинi переграти деякi ноти на своїм iнструментi. Бути може, ми зложимо собi тут який квартет, то треба б трохи приготовитись. Але ось... - додав, обертаючись у сторону, звiдки загомонiли нараз голоси молодих дiвчат, - вже йдуть нашi. Я вiдвернувся. - До звидання, Несторе, - сказав я з притиском, вiдходячи. - До побачення, - вiдповiв вiн розсiяно. Пiвгодини пiзнiше засйли в нас у зiльнику саме на мiсцi, де мати iритувалась колись на малого ще Нестора, панство Марiяни з обома дiвчатами, Iриною й Наталею, та Нестор. Мiж тим мати, за помiччю своей слуга й молодої жiнки наслiдника мого батька, прилагоджувала пiд широкою грушею недалеко зiльника пiдвечiрок. - А де нинi панна Обринська? - обiзвався нараз добродiй Марiян, звертаючись з тим питанням виключно до мене. - Менi неначе чогось недостає, як її мiж нами нема. Привик так до неї. Чи не так? - обернувся до своєї жiнки. I не вичiкуючи моєї вiдповiдi, звернувся так само до Нестора: - Чому залишили ви нинi свою добру сестричку вдома, докторе? - Доктор сам попався нечайно до нас, - поспiшив я вiдповiсти замiсть доктора, побачивши нараз краску замiшання на обличчi моєї матерi. - Виходячи з дому, я не знав, що буду нинi тут. I крiм того, Маня постановила сьогоднi докiнчити якусь книжку, а вечором умовились пiти на прохiд до В...ки, - обiзвався тепер Нестор. - До В...ки? Чи справдi? - кликнула з радiстю молода Iрина. - Не взяли б i нас з собою? Ми там ще не були. Правда, мамо? - I сказавши це, молода дiвчина поглянула при тих словах на матiр, неначе прохаючи о дозвiл прилучитись до обох. - Прошу, - обiзвався Нестор, ввiчливо кланяючись. - Вперед мусить панна Обринська появитися тут мiж нами, - заявив нараз добродiй Марiян. - Ви ж не маєте нiчого проти того, добродiйко? - додав, сердечно звертаючись до матерi, не маючи найменшого поняття, на який пекучий терен ступив у тiй хвилi з цими словами. - Але, прошу, й овшiм! Панна Обринська й так у мене рiдкий гiсть, - вiдповiла мати, уникаючи мого погляду. Я вiдчув при її словах, як тепер менi, як перед хвилею їй, обiлляла краска замiшання чоло. - Тож iдiть i приведiть нам сестрицю, - домагався старий добродiй. - Книжку нехай залишить на завтра. Скажiть, есе товариство просить, щоб прийшла. Скажiть, до звичайної гармонiї недостає одного звука. - Але просiть з дуже гарним привiтом вiд нас, - вмiшалася тут Наталка тепло, кладучи на слово "дуже" натиск. - Панна Маня вражлива, головно, коли не в настрої та не вiдчуває правди й щиростi в словах, до неї звернених. Ба готова й застрайкувати, хоч би мала й сама вiд того терпiти. Така вона, - звернулась до моєїї матерi, мов оправдуючи перед нею за щосьто неприсутню дiвчину. - Часом, - тягнула далi, звертаючися до нас всею красою своїх ясних очей, - коли вона буває не в настрої й неприступна, я доказую їй жартом, що це в неї шляхетська кров замулюється. А щоб впровадити її в поновний гумор, я впевняю її, що герб Обринських, котрий буцiiм у неї криється на її нiгтях, при її розстроєннi блiдне й робить з неї звичайну смертну. Тому, докторе... - додала виключно до Нестора, - просiть вашу сестру тепло, коли б не мала охоти з'явитися мiж нами, а тодi, я певна, вона кине книжку й прийде. - Ви гербовi, пане докторе? - звернувся тут молодий священик до Нестора, що сидiв мовчки i вдоволявся прислухуванням дiвчинi. - Так, - вiдповiв спойiйно Нестор. - Але наш диплом шляхетства затратився з смертю нашого дiда. Батько мiй вiдносився байдуже до поновлення його, ми, сини його, не починали в тому напрямi також ще жодних крокiв, i поки що спить вся ця справа по сьогоднiшнiй день глибоким сном. - Яка шкода! - обiзвалася тут панi Марiян з правдивим жалем. - Кожний народ гордиться своєю шляхтою, лиш один українець вiдокремлюється чи не насилу з того вiнка людських окрас, неначеб це була марнота - мати значних предкiв i почу-вати в собi шляхетську кров. Я не кажу, - додала, - щоб з того робити в життi якусь головнiшу квестiю [64], ставити те понад iншi вартостi духовi або придбанi працею чи наукою, вiддiлятися гостро йiд працюючої нижчої верстви або iнтелiгента-пролетарiату, як це дiялось колись. Але, щоб уже так уступати властi мужицтва чи радше демократизму, котра й без того становить у нас найсильнiший елемент, менi здається, це не зовсiм слушно й на будуче нездорово. Будь-що-будь, - тягнула, - повиннi ми й над тим застановитися, чи не було б добре узнати й плекати, як цiнну, i силу шляхетства не лиш душi, але й iменi, себто пiддержувати невмиручiсть пам'ятi тих предкiв, що надали своїми геройськими вчинками славу й блиск своєму iменi. Чи не так, пане докторе? - звернувся з нiжним, неначе прохаючим усмiхом до Нестора. - Ви повиннi постаратись о поновлення вашого затраченого гербу, повиннi поставити це собi за першу задачу. Ви, молодi, вступаєте в життя, вам це вiддячиться в життi. - Побачу, - вiдповiв Нестор лаконiчно. - Поки що я занятий наукою й мушу задоволятись ореолом своїх власних скромних здобуткiв на полi працi й науки. - А вони гарнi, i ними може доктор Обринський гордитись, - вмiшався з притиском добродiй Марiян, що, як здавалося, не конче подiляв думки своєї жiнки. - Але, боже мiй, - додав. - Ми вас задержуємо, докторе, мiж тим коли ви повиннi були поспiшити вже по сестру. Як вернетесь, побалакаємо про це дальше. Нестор встав i вклонився легко товариству. - Стiй, Несторе! - кликнув я нараз ii пiднявся й собi за ним у тiй хвилi з свойого мiсця. - Ця задача припадає менi, добрий товаришу. Iстоти, що носять на своїх нiгтях герб шляхетства, як панна Обринська, як заявила перед хвилею панна Наталя, мають, попри свої добрi й злi настрой', також i свою велику амбiцiю й ледве чи схотять появитись там, де забракне запрошуючого голосу господаря. Тому прошу ласкавих гостей о дозвiл на часок вiддалитись, щоб сповнити задачу, яка припадає в першому рядi передусiм господаревi хати. - Славно, славно! - кликнув добродiй Марiян, а за ним i другi. - Знаменито видумали й знаменито зробите, як пiдете. А ви, - додав, простягаючи руку за Нестором, - ви там зайвi, оборонче прав. Добродiй Олесь виконає свою задачу краще, як ми всi. Я вклонився. Вiдходячи, я поглянув на матiр. Нашi погляди стрiнулися. її очi мерехтiли вогнем зворушення. Я зрозумiв її. Вона нервувалася, що дiвчина, котру вона раз на все бажала зiгнорувати в своїм життi, тiшилася, мов наперекiр, де б вона й не поступила, щирою симпатiєю й ушануванням. Кiлька хвиль пiзнiше я стояв коло старої "лiсничiвки". Низькi вiкна покою Манi стояли створенi, i вiдти доходили до мене голоси панi Мiллер i її - Манi. Хвилину я завагався вступити. Раз, я зачув своє iм'я, а по-друге, поглянувши в створенi вiкна, я стрiнувсь тут несподiвано з очима дiвчини. Я не знаю, про що говорили обi дами. Догадуюсь одначе, що про мене, бо, побачивши так несподiвано мене в вiкнi. Маня змiшалася до такої мiри, що олiвець i книжка, котрi держала в руках, зсунулись їй, мов вiдiбранi невидимою силою, раптом додолу. - Я злякав вас, панi? - перепросив я дiвчину. - Одначе я являюсь у ролi пiсланця. - I розказавши їй тут причину свого несподiваного появлення, я додав, що сподiваюся, що вона не вiдмовить так менi, як i просьбi всього товариства, i зайде до нас. Вислухавши мене, вона поглянула на паню Мiллер, начеб шукала в неї помочi. Одначе панi Мiллер, у цiй хвилi тверда, мов скала, обiзвалася сухо: - Це укладається гарно, Маню. Ти поралася нинi до полудня зi мною в господарцi, потребуєш тепер вiдсвiження. Нема тому найменшої причини вiдмовляти просьбi всього товариства й замiсть того пересиджувати в таку гарну днинку в хатi. Може бути, i я вийду з дому; нам вийшла на завтра ярина, i я пiду до огороднички за рiкою замовити знов усього, що треба на цiлий тиждень. Отже, чому мала б ти пересиджувати сама в хатi, коли в товариствi буде тобi краще? - Iз тими словами, котрих iнтонацiя випрошувала собi заздалегiдь хоч би й найменшу опозицiю з сторони заклопотаної дiвчини, вона встала i, попрощавшися через вiкно (при котрiм стояв я опертий), вийшла з хати. Я не вiдводив очей з лиця Дiвчини. Одну хвилину вона стояла безрадно, вiдтак поглянула на мене великими благаючими очима, котрi мов говорили: "Бачиш?" I ждала. Я зрозумiв її. - Не можете рiшитись, панi? - спитав я лагiдно, i на мої уста виступив мимоволi смiх болю й образи. Вона потрясла головою. - Пусте, - сказав я нараз твердо. - Ви боїтесь. Однак, хоч у мене нема тих "гербiв шляхетства" на нiгтях, про котрi згадувала нин'i в нас панна Наталка, буцiмто вони в вас у деяких хвилях блiднiють, я все-таки не ставлю своєї мужицької честi i сили нижче i впевняю вас, що вже консеквенцiя тої мужицької потуги й моєї сили не допустить, щоб i тiнь пониження дiткнула вас у моїй хатi. Чи вистарчає вам це? - спитав я й вихилився глибше до неї в хату. Вона мовчала. - Чи, може, ви порiшили наборзi де-небудь виїхати? - додав я спокiйно, коли вона, борючись проти мене, ще не рухалася з мiiсця. - Або почуваєте себе в тiй хвилi нездоровою? - Анi одне, анi друге, - вiдповiла й поглянула на мене, як перше, благаючими очима. - Я прийду колись, iншим разом, - сказала. - Це важна обiцянка з вашої сторони, i я вам за неї вдячний, - додав я. - Одначе що має переказати Богдан Олесь товариству, що жде на вас, а передусiм матерi своїй, котра знає й бачила, що вiн пiшов по Маню Обринську?.. Якою причиною оправдати його поворот без вас? Невже ж тою банальною вимiвкою, - додав я, не вспiвши погамувати голосу, щоб не продзвенiв у ньому гнiв i ураза, - що хочете до кiнця "книжку" дочитувати? Або, може, що лiпше залишитись самiй у хатi? В оцю "наївнiсть" вам нiхто не повiрить. Навiть i ваш брат нi, хоч i як любить i шанує вас. Вона не обзивалася. - Ну, що ж, панi Обринська? - спитав я й при тих словах поглянув на свiй годинник. - Даю вам до розваження, що ми не знаходимося на кладцi над рiкою, як перед одинадцятьма роками, коли мiж нами станула альтернатива: або вернутися кожному з кладки, або одному з нас скочити в воду. Тодi, - тягнув я зворушеним голосом далi, - пiшов я за iнстинктом свого мужицького й палкого почування, забрав вас на руки й поставив позад себе, щоб могли далi йти. Нинi цього не можу вчинити. Маня Обринсыка, що має герб шляхетства не лиш на своїх нiгтях, але й на душi, застрайкувала б проти "мужицтва" аж до судного дня. А цього я не хочу. Мiж нами рахунок ще не скiнчений. Я вп'ялив свої очi в йї лице, що в тiй хвилi покрилось легкою блiдiстю, i не вiдводив їх. Нараз вона пiдвела погляд. - Я прийду, пане... - сказала стисненим голосом, мов у глибинi душi чим-то примушена. - Я прийду. Ви йдiть уперед, я доповню свiй туалет й надiйду за вами. Я вiдхилив капелюх i подав через вiкно руку. Жодне не промовило з нас хоч би й словечка. Велике, глибоке мовчання, що обгорнуло й нашi душi, наказувало те й надальше. Лиш як клала вона свою руку в мою долоню, промайнув її погляд несмiло по менi й наповнив мою душу мов сонцем... _ * * * (Знов пiзнiше). В кiлька день по тiм пiшло наше звичайне товариство на прохiд в гори в В...ку. Всi були тої днини поважнiше настроєнi, лиш одна Iрина Марiян, здавалося, загорнула якийсь блиск у свою молоду душу й розвеселяла нас своїм балаканням, дотепами й замiтками. Вона ставала чи не коло кожного джерельця, черпала з нього рукою воду й пила, силуючи майже всiх по черзi пити з нею "разом", її родичi й моя мати порiшили по двогодиннiм, хоч повiльнiм, ходi залишитись коло одної селянської хати недалеко лiсу й ожидати нас, молодших, тут, поки не вернемо з послiднього "закутка" з-помiж гiр. Ми, "молодшi", вiддалялися ще на годину-двi дальше; вона розклала разом з Нестором мiж камiнням пiд скалистою стiною гори з сухої смеречини вогонь i тiшилася тим, мов незвичайним здобутком. Коли смерека розгорiлася з трiскотом, прискаючи золотими Iскрами, мов перемiнялась в iнший елемент, - вона розкошувала. Було вже по заходi сонця, але вечiр стояв ще ясний. - Тепер я щаслива, пане докторе, щоб ви це знали, - впевняла живо Нестора, що сидiв, задуманий, на великому каменi, наглядаючи вогонь, i дивився мовчки, як червоне полум'я пожирало лакомо одну галузку за другою. - Тепер я щаслива. А ви, пане докторе? - питала. Вiн усмiхнувся одним кутиком своїх уст i вiдповiв: - Це заповажне питання, щоб на нього так скоро вiдповiсти, як ви питаєте. Дiвчина поглянула на нього й похитала головою. - Хотiiла б я знати, пане, чому не можете зараз вiдповiсти, чи щасливi ви, чи нi. Якраз ви... - додала з притиском, - повиннi вiдповiсти: "Я щасливий". - Доктор, герой бюро, а цi не бувають такi скорi в своїх вирiшеннях, як ти, Iрусю, - вiдповiла замiсть молодого чоловiка Наталка, й її очi замиготiли дивним, мов ревнуючим блиском. Нестор звернувся до шiстнадцятилiтньої й вiдповiв спокiйно: - Бачите, панно Iрино, як розумiє мою психологiю ваша кузинка? Але почасти вона має слушнiсть. Я дiйсно, як вона каже, "герой бюро", отже, не можу говорити на таку важну тему, не надумавшися i на мить. Бодай у моїй вдачi це не лежить. Однак, щоб не ждали ви надто довго моєї вiдповiдi, я вам скажу: я чоловiк скромний, i в своїх обставинах з пiдставою власної працi сподiваюсь почуваїи себе колись ще щасливiшим, як досi, оскiльки, розумiється, може "герой бюро" сподiватись у життi щастя. Бо що могло б йому станути в дорозi до нього? Тобто, я маю тут на думцi чисто iнтимне щастя. Я бiльш-менш на все приготовлений. - А як помилитесь у ваших "приготовлениях", докторе? - спитала Наталка, i її очi всмiхнулися. - Хто знає, - вiдповiв вiн. - А коли б i так, то буду шукати нового змiсту життя, щоб здобути своє, себто душевне вдоволення. Я не боюся. - А я б боялася так напевно числити, - закинула дiвчина. - Хто бере за основу життя працю, може напевно числити, - вiдповiв вiн. - Так, праця, але життя має й свої iдеальнi вимоги, заспокоєння котрих власне може чоловiка по крайнiй мiрi ощасливити. - Я iменно маю тi вимоги на думцi. - А як i тi вас заведуть? Нестор розсмiявся, а через хвилю поглянув на неї, прижмурюючи очi, як чинив це, коли вглиблявся в що думкою, i сказав: - Оскiльки себе знаю i досi переконався, зрозумiв я, що праця одна дає розчарованiй життям людинi вдоволення. Отже, коли б менi життя й вiдiбрало те, що було для мене цiнним, одної працi воно не може менi вiдiбрати. А хто ставить її на першому мiсцi, не впаде нiколи, хоч би й як життя й обставини складались для нього ворожо. - Значить, ви ставите працю понад усе? - обiзвалася дiвчина й поглянула на нього з вигребущим супокоєм. - Понад усе нi, але бодай нарiвнi з поняттям "щастя", моя панi, - додав Нестор. - Часом можемо впасти й саможертвою, як вiддамо всi нашi сили тому молоховi "праця", - зачепила вона. - Можемо; але так само можемо знищитись i в iншому напрямi; особливо женщина, котра скорiше може в своїх обчисленнях помилитись, чим мужчина. - Женщина? - спитала вона й неначе задержала хвилю в собi вiддих. - Так. Особливо коли укладає життєвi плани виключно на пiдставi одного лиш подружжя. Хоча я особисто маю дуже високi поняття про це послiднє й любов. - Колись побалакаємо ще ширше на ту тему, докторе... - обiзвалася нараз дiвчина з притиском i замовкла. - Побалакаємо, панi, - вiдповiв вiн знов спокiйно. I мов вгадуючи щось з її слiв, нараз поглянув на неї поважно й додав: - Якщо мої найiнтимнiшi бажання не сповняться, то будьте переконанi, я перейду попри них, хоча б мав пiд їх ваготою внутрiшньо й покривавитись. Вона не вiдповiла. Звернула до нього зчудовано голову й у тiй хвилi їх погляди стрiїнулися. Гарячi, повнi внутрiшньо го порiшенiня й характеру погляди. Очевидно, вона не знала Нестора, не мала поняття про силу, енергiю й волю того на вид так нiжного, спокiйного мужчини, з котрого одухотвореного лиця била в тiй хвилi така залiзна постанова й духова сила, як її бачимо iнодi лиш у значних i розумове багато одарених людей. - А ти, Наталко, щаслива? - звернулася нараз, перебиваючи розмову, Iрина до гарної дiвчини, що сидiла недалеко Манi й мене, i якраз у тiй хвилi сягнула за моїм капелюхом i заткнула за нього кусник соснини. - Щаслива? Що за фантазiя нинi ставляти людям такi питання, Iрино! - вядповiла, поглянувши на молоду дiвчину майже строго. - Невже ж тому, що ти розпалила в товариствi вогонь, вiн горить, i ти тим перейнята? Я обсервую життя, - вiдповiла i, вiддаючи менi капелюха, додала ласкаво: - За лицарську опiку й силу! Я подякував i мимоволi повiв поглядом по Несторi. По його лицi перебiгла нiжна, ледве замiтна краска, мов по дiвочому лицi, одначе вiн не рушився. Маня сидiла мовчки, як брат, i, як вiн, глядiла блискучими очима в огонь, а її бiлi руки були оплетенi й обвили нерухомо колiна. - Отже, Наталка "обсервує", - тягнула далi Iрина i, знявши тепер овiй власний капелюх, почала його також сама прибирати зеленню. - Нам би вже час додому, панно Маню, - обiзвалася тут Наталка трохи роздразнено до Манi. - Як залишимось тут при вогнi ще дальше, Iрина готова й перехожих селян задержувати й розпитувати про їх почування щастя. Ходiм! - З тими словами почала оглядатись за капелюхом i зонтиком, щоб справдi пiдiйматись з свого мiсця. - Iди, як хочеш! - прокинулась уражено шiстнадцятилiтня; засiла вигiднiше на своїм мiсцi, присуваючися ще ближче до Нестора, коло котрого чулася дуже певно. - Я маю ще розвiдатися в добродiя Олеся, чи й вiн щасливий, а вiдтак пiдемо. Дiвчина сказала це так певно й рiшуче, що всi в один голос розсмiялися. Але її те не займало. - Ви щасливi, пане Олесь? - звернулася до мене наперекiр своїй гарнiй кузинцi, i її любi дитиннi очi опинились поважно на моїх устах. - Менi здається, що нiхто не може буї и цiлком щасливий, поки не влюблений i iне заручений. Знов смiх. - Кажiть, пане Богдане! - Так вона називала мене iнодi залюбки, виминаючи консеквентне мого титулу. Я всмiхнувся, погладивши вуса. - Я щасливий, навiть дуже щасливий. Ось мiй капелюх удекорований прекрасними бiлими руками, знаходжуся в товариствi, рiдко гарнiм i симпатичнiм. Що менi ще бажати? - Ет! Це не цiкаве! - вiдповiла молода дiвчина i, закопиливши спiдню губку, подивилась на мене неласкаве. - Скажiть що iнше. А як нi, то найкраще я попитаю сама, що хочу знати. - Прошу! - Iрино! - впiмнула Наталка поважно свавiльну дiвчину. - В присутностi родичiв ти б не була така цiкава! - Власне тому, - вiдповiла прямо Iрина. - Зрештою, добродiй Богдан дозволяє питати. Я розсмiявся. - Прошу, - повторив. - Ви завше такi поважнi, пане Олесь, а я хотiла б знати, чи ви були через те коли влюбленi, бо я не була ще нiколи. Поновний смiх. - Був, - вiдповiв я цiлком спокiйно. - А чому не оженились. - Бо... мiж мною й нею станув час. Дiвчина зчудувалася, пiдсуваючи брови вгору. - Цього я не розумiю, пане Олесь, i чогось подiбного нiколи не чула. - Це дуже просто. Вона була дiвчина розумове високо розвинена, повна предприємчих мрiй i танiв, повна стремлiнь до самостiйностi, з душею, що вижидала щастя чи не виключно з того боку. А я, з роду мужик, любувався в старосвiтських iдеалах о глядiв земного щастя. Я бажав, щоб вона зiйшла з свого бiломрiйного п'єдесталу, а вона не могла. I мiж тим коли ми, з одного боку, через ту нашу любов внутрiшньо виростали, пiшли другою стороною, вiдмiнними шляхами в життя i... тодi от i втиснувся мiж нас час, затирав нашi почування й робив нас чимраз бiльше байдужими до себе... - То вона вже завмерла, та любов? - перервала мене поспiшно дiвчина, звертаючи до мене свої майже прислухаючiся очi. - Може, й умерла. Бодай так здається, коли стає мовчки... Але... цiкава моя iсторiя? - спитав я, усмiхнувшись, i нараз урвав. Дiвчина не звертала з мене своїх очей, мiж тим коли всi кругом сидiли нерухомо. Лиш раз, при словах "час, що затирав нашi почування, робив нас байдужими", Маня пiдняла руку, мов хотiла запротестувати моїм словам, але, мов