опам'ятовуючись, уже в слiдуючiй хвилi опустила її наново, i вираз найбiльшого супокою й байдужостi запанував на її лицi. - А тепер? - питала далi дiвчина. - Тепер я все ще старосвiтський. До того теперiшня жiноча молодiж не займає мене, дарма що мiж нею находиться велике число прегарних, талановитих i власними силами високо поставлених одиниць. Але загал менi не цiкавий. Я не знаю, - додав я, звертаючись вже до всiх, - не можу собi порадити; одначе в стремлiннi здобути рiвноправнiсть я бачу лиш хаос оправданих i фальшивих шляхiв, хоч тяжко супроти того i держатися байдужо. Я один ще все бiльше поклонник непорочних уст жiнки, чим виголошуваних нею парламентарних бесiд. Волiю бiльше лагiдну бiблiйну вдачу, вирiвняну внутрiшньою красою i культурою, як мужесько-жiночу iстоту з прапором у руках, що кличе до бою 1 т. iн. Я мужик... - додав я, - на думку якого не смiє "домiвство" нi на волосок бути нарушена модернiзмом, фаховим заняттям жiнки, одним словом - елементом "самостiйностi", що зводить жiнку на зманерованих, упривiлейованих "зарiбниць"-емансипанток, котрих лiпша часть марнується, а друга нiчим не стає по правдi вище вiд давнiх жiнок i матрон. Оце iсторiя моєї "любовi", панно Грусю. Вона не скiнчена, бо, як казав я, мiж нас втиснувся час. Блискавкою звернулася Iрина до Манi, що сидiла нерухомо й глядiла, як здавалося, в огонь; а по правдi очi її були зверненi в своє нутро. - Панно Манусю! - запитала молода дiвчина i при тих словах зсунулась поважнiй дiвчинi до нiг. - Ще лиш ви лишились, щоб сказати, чи щасливi. Ще лиш ви. Скажiть нам дещо й ви. Нам усiм, панно Манусю, що любимо й шануємо вас! Ви нiколи про себе не говорите. Маня пiднялася, подаючи свому братовi руку, з свого мiсця. - Час додому, Iрусю... - вiдповiла поважно. - Ось мiсяць виринув уже на небi, а ми ще пiд скалою. Родичi й панi Олесь певне вже давно вiд'їхали, не дiждавшись нас, як сподiвались. - Сказавши це, зiгнулася по свiй зонтик i пальто, що саме в тiй хвилi я взяв у свої руки. - Час додому... * * * _ Саме минув тиждень, як оце сталося. Я виїхав на вiсiм день до купелевоiї мiсцевостi Дорна З., а в кiлька день по моїм приїздi тут же стрiнувся з добродiєм Марiяном i молодою Iриною, що приїхали також сюди, щоб оглянути цей гарний мiж горами захований курорт. Ледве привiтавшись зi мною, вiн сказав: - Слава богу, що ми здибались. До вас хотiли ще передучора нiччю вислати депешу, але що незнали докладно, чи застане вона вас ще в Д., чи не поїдете ви i до Б., залишили це й вижидають вашого повороту, не телеграфувавши. - Чи сталося що? - опитав я, занепокоєний словами й поважною мiною доброго панка. - Хто хотiв висилати депешу до мене? - I перед моєю уявою станула нараз моя мати, а за нею Маяя. - Може, занедужала моя мати? - спитав я. - Так i нi, - вiдповiв панок вздержливо. - Зрештою, - додав, - я розкажу все. У вас, добродiю, вдома горiло, але - (додав з поспiхом) - не хвилюйтесь. Тепер там уже все в порядку, Вражений до глибини сею несподiваною заявою, я поставив нараз кiлька питань: "Горiло в нас? Коли, через що?.. А з матiр'ю що, здорова?" Добродiй Марiян розказав. В кiлька день по моїм вiд'їздi прийшло моїй матерi на думку розпочати прання. - Бiлизна, мовила, прана й переполiскувана у гiрськiй водi, це не то, що в водi мiста, а вона хоче вивезти всю бiлизну снiжнобiлу додому... - Та наїм ще не час додому! - закинув я нетерпеливо. - Але далi, добродiю, прошу вас, далi, - нетерпеливився я. - Кажiть, чи вона здорова? - Не цiлком здорова, то-то й є; але слухайте! Бiлизна пралася справдi, - тягнув добродiй Марiян спокiйно, - i то так, як бажала, щоб на рiцi "переполiскувалося". Коли надвечiр прачка з слугою не вертали додому, вилiзла мати на пiд, щоб поглянути вiдти на рiку, що з обома жiнками дiється, чи не йдуть уже. Так роздивляючися, воїна нараз побачила, що з поду, а радше з вiкон лiтньої кухнi, що припирала до її кiмнати, садить чорний густий дим, а в кiлька хвиль пiзнiше вже й полум'я. З переляку, що це в неї горить, неначе громом поражена, в першiй хвилi не могла з мiсця й рушитись. Одначе силуючись усе ж таки зiйти, i то якмога найскорiше, щоб покликати вдолинi о рятунок, вона впала, обезсилена з остраху й зворушення, коло дверей на подi, стративши свiдомiсть. Як довго лежала вона там так, не знати докладно. Одначе коли на поклик Наталки й Нестора, що, на щастя, першi побачили в сусiдствi (будучи в той час у садi) вогонь, прибула памiч, о котру в першiй хвилi було тяжко, бо люди по бiльшiй частi були на роботi, вiднайшла її панна Обринсцка, що прилетiла на мiсце, - без свiдомостi, на подi. На щастя, добродiю, - додав поважно добродiй Марiян, - на щастя. Панна Обринська, переконавшися вiдразу, що господинi вдолинi нiде нема, кинулася, iнстинктом ведена, вгору i тут її вiднайшла. Якби .не те, пане Олесь, були б ви її живої, може, й не побачили. Лежала вона з пораненою голоївою i, як сконстатував прикликаний пiзнiше лiкар, з вивихненою ногою. Тепер знаходиться вона пiд опiкою панi Мiллер, моєї жiнки, а передусiм панни Обринської, що вiд хвилi, як вiднайшла її в такому станi, не вiдступала бiльше вiд неї. Всi вичiкують вашого повороту з нетерпеливiстю, добродiю, бо, - додав панок тепер одверто, - тепер ваша матiїнка дуже хора... Вислухавши це, я стояв малу хвилину також мов громом побитий. Не сказавши нi слова на цю вiдомiсть, я лише чув, як моє лице мов льодом обволiклося i коло серця мов застигло. Моя мати в такiй небезпецi! Хора, може, безнадiйно!. Я поглянув на годинника, а вiдтак засунув його мовчки в кишеню.! Була третя по обiдi, потяг, що мав мене повезти додому до неї, що лежала ще, може, й досi непритомна й знаходилася мiж чужими, вiдходив аж о-пiв на п'яту. Значить, менi приходилось перечiкувати, мов на вугiллях, ще пiвтори години. Добродiй Марiян зрозумiв мене. - Злагодьте ваш багаж, - сказав щиро, - а опiсля приїжджайте до нас у готель, де будемо вас вижидати. А як нi, i я думаю, це буде вам приємнiше, вишлiть багаж на дворець, а самi зайдiть у пар.к коло кургаузу[65], де я буду з Iрусею вдвох вас вижидати. Там побалакаємо ще про дещо, щоб не денервувались самi довгим вижиданням на потяг. Я згодився й розпрощався. Не минуло бiльше як пiвгодини, коли я опияився коло добрих знайомих при столi в невеликому гарному парку недалеко курацiйлого дому. Добродiй Марiян вiддалився на часок, покликаний несподiвано якимсь давнiм знайомим, котрий перебував також на курортi, а я й Iруся лишились самi. - Я так ждала "а вас, добродiю Богдане, - сказала дiвчина, звертаючи на мене свої щирi оченята всею щирiстю своєї одвертої вдачi, i подала руку. - Хотiла так дуже з вами поговорити про те нещастя, що скоїлося у вас дома. Як ви змiнилися, пане Олесь, цiлком зблiдли! - Розповiдайте! - попросив я стисненим голосом, стискаючи вдячно дрiбну руку молоденькой приятельки. - Все було так страшно... - почала зворушеним голосом. - Днина була така парна, i все було таке розсушене, як почало горiти. Господи боже, пане Олесь! - сказала й нараз притиснула обi долонi до лиця, мов вiддаляючись тим рухом вiд страшної картини, що, покликана уявою, станула перед її очима. - Страшне було це все, а ще до того перед вечором! Ви побачите, як вернете, руїну. Один господарський будинок пiшов цiлком, а... - А... помешкання також? - спитав я, здержуючи вiддих. - Нi. Лиш дах з одної сторони, котру, як казали менi, якраз замешкувала ваша мати. Дах запалився й завалився. Господи боже, неначе пiд небеса, так пнулося полум'я рiвно вгору. О-о-о! Я все бачила, пане Олесь, усе, - впевняла нервово раз по раз, i в її голосi зачувся здавлюваний плач, - хоч мама туди не пускала. Вона страшно боялася за мене, i щоб вогонь яе перенiсся й до нашого дому, хоч вiтру не було замiтно. Але я не видержала, втекла вiд матерi. Наталка боролась там i доктор Нестор. Наталка помагала при гашеннi, мов мужчина, тягнула й подавала воду... а Нестор... - додала й на хвилинку мов здержалася. - Доктор Нестор рятував за кiлькох людей. О, коли б ви були бачили, як вiн там працював, наче купався в власному потi, вiн командував, поки вогнева сторожа над'їхала, аж захрип, ба ще й опiсля. Менi здається... це й пiрвало Наталку за собою... що вона, та елегаятська панi... не зважала нi на сукню... що тут i там здерлась, зачiплюючись... нi на фризуру, що змокла телiпалась остаточно одною довгою косою по плечах, надаючи їй чудний вигляд. Одним словом, усе робила, робила нiмо, пiд впливом Несторових приказiв. - Щирий дорогий мiй хлопець! - вирвалося менi з зворушенням з уст. - Правда? - спитало мене молоде дiвчатко одверто, виявляючи тим одним словом своє нутро. - Правда, - вiдповiв я й стиснув її руку. - Я не казала. Але Наталка... ви знаєте... - додала вона приниженим голосом i зморщила похмуро брови. - Вона все любить з ним гризтися й iнших понад нього ставити; особливо фiзична сила iмпонує їй. Я її не розумiю. Але менi все здається, що вiн колись, як каже мама, стане високо, i тодi вона понизиться. Коли б вiн лише пiд час цiєї катастрофи не простудився й не перемучився. Мама каже: вiн "мiмоза", - звернула нараз на iнший шлях. - Господь знає, - вiдповiв я. - Часто-густо потягає одне нещастя й друге за собою. Але... може й нi, - додав я. - Мiй хлопець твердий i вiдпорниїй. Взагалi Обринськi не пiддаються так легко чужим властям. Знаючи Нестора наскрiзь, я переконаний, що серед гамору, крику, остраху й нещастя вiн один не стратив там анi на хвилинку рiвноваги духу й стояв на мiсцi, де вимагала конечнiсть, мов мур. Але мати моя? - спитав я нараз i схилився до молодої дiвчини, що прислухувалася послiднiм словам моїм з поширеними очима, мов завiщанню якому. - Оповiдайте менi про мою матiр. - Вашу матiр вiдшукала панна Маня, бо про неї в першiй хвилинi нещастя нiхто не погадав. Мов той птах прилетiла, дiзнавшись, що це у вас горить, на мiсце й кинулася мiж товпу цiкавих i рятуючих вiдшукувати передусiм її. Кликала, шукала, приказувала й другим шукати її, але нiхто не знав, де вона подiлася i чи взагалi була дома. Лиш коли вона сама, перелетiвши в найбiльшiй небезпецi всю хату, над котрою з одної сторони горiв уже дах, i не знайшовши її, побачила дверi вiд поду вiдчиненi, блиснула їй гадка, що вона може туди пiшла дещо рятувати там. I не надумуючися нi хвилину, вона погнала вгору, не зважаючи, що дах уже горiв. I яке щастя, пане Олесь, що туди пiшла. Велике, несказанне щастя. Кiлька хвиль пiзнiше... - додала, вiддихаючи глибоко, - як знесено матiр удолину, саме то тiй сторонi, де силувалася вона знести її сама вдолину, заломився з страшенним лоскотом дах. Я зiтхнув i заслонив на хвильку рукою очi. Коли б це справдi було так сталося, Iрино... Коли б справдi був дах над ними заломився! Молоде дiвчатко своїм жiночим iнстинктом мене зрозумiло. - Це було б страшне, пане Олесь, - прошептало, перелякане, й стягнуло лагiдним рухом мою руку з очей. - Це було б страшне, пане Олесь. Але воно не сталося. Завдяки притомностi й силi Манинiй, воно не сталося, успокойтесь. Вашу матiр знесла Маня з якимсь чоловiком, що побiг ще своєчасно на її поклик, вдолину, i її залишили в найбезпечнiшому мiсцi. Годину-двi по тiм був вогонь зовсiм погашений, i люди порозходилися. Залишився лиш вартiвник, на часок ще Нестор, Маня й панi Мiллер, котра забрала вашу матiр в затишну лiсничiвку до себе, де перебуває й досi. I настав спокiй. Бiдна паяна Маня, вона також ушкоджена. Якось злiтаючи, надпалена дахiвка вдарила її в чоло над лiвою бров'ю. Вона, мабуть, i досi ходить з зав'язкою кругом чола, хоч, може, їй уже добре, - додала, коли я при її послiднiм реченнi зморщив брови. - Лiкар взяв i її пiд овiй спецiальний догляд i наказав яких вiсiм день носити зав'язку кругом голови над очима. Вiд'їжджаючи передучора надвечiр, я вiдвiдала її на хвильку. Вона вийшла з кiмнати хорої безшелесне й, прикладаючи пальцi до вуст, наказувала тишину. "Хора спить... - прошептала до мене. - Сон для неї є тепер чистою благодаттю. Страшна подiя плутається їй заодно в уявi i тим викликує погiршення стану". "А ви, панно Манусю?" опитала я її. "Менi нiчого. Не журися. Скоро пан Олесь верне, я буду лiчитися. Менi не грозить небезпека, але тут... - додала й указала рукою на кiмнату хорої, - тут треба сумлiнного догляду й щонайменше ще десять-чотирнадцять день. Однак своє мiсце я вiдступлю лиш йому". Але я Манi не вiрю, пане Олесь... - оповiдало дiвчатко поважно. - Вона сама мусить бiльше терпiти, як показує. Цiла її постать i вигляд свiдчили менi про те. Не менше велика блiдiсть, втома її лиця й хiд. Сама дуже змарнiла за цi кiлька день, неначе перебула тяжку хоробу. Я аж перелякалася її, така поважна видалася менi. Ходить так поволi, що й сукнi не чуєш, як волочиться за нею. Я не можу собi порадити, але менi все здається, що й вона вогнем ушкоджена та затаює це. Зрештою, побачите самi. Я не вiдповiв, Сильнi внутрiшнi почування мої до матерi й сеї дiвчини, що, я вiдчував це, становила мою долю, пiднялись таким вихром з дна моєї душi, що не дозволяли менi тепер хоч би й на хвилину вiдчинити уста на яке-небудь слово. Я усмiхнувся гiрко. Дивна гра долi! На тiм самiм мiсцi, звiдки гнала колись моя мати малого Нестора за те, що перелiз через бiлi штахети, щоб показати менi свiй перший нотес, одержаний в дарунку вiд своєї сестри, - рятував вiн вiд пожежi її хату. А вона, та дiвчина, з голiвкою, колись повною мрiй та iдеалiв, ненавиджена й майже переслiдувана нею, щоб вiдвернути її вiд свого сина, - вирвала її вiд смертi з нараженням власного життя й сторожила над смертельно хорою. Хто це викликав? Чия рука? Дiяла тут яка невидима потуга? И усе те пiд час моєї неприсутностi, щоб кинути вже цiлком мужика до нiг аристократки! Як їй вiддячитись? Чи годен я це взагалi? Або хоч би й вона, мати моя! З готовiстю й щирiстю обiбрала службу сестри милосердя коло хорої неприятельки, будучи сама ушкоджена! О, хто б не знав тої дiвчини, якою бувала, коли хотiла раз щось постановлене перевести. Нiкому не хотiла вiдступити мiсця при хорiй, лиш менi одному. Вона знала i мала слушнiсть. Крiм мене одного, не любив нiхто по правдi ту неприступну жiнку, котрої любов здобулася так тяжко? Чудна дiвоча душа! Чудна психологiя. Жодна просьба з моєї сторони, жоднi натяки на мою прихильнiсть до неї не годнi були наклонити її вступити в мою хату на довше, як на обчисленi хвилинки; мiж тим коли тут у нещастi оце пожертвування себе всею iстотою. Хто її мiг зглибити? Я опустив голову на руку, заслонив очi рукою, як недавно, i мовчав. - Пане Олесь! - Чую, панно Iрусю! - обiзвався я й поглянув на неї, усмiхаючися насилу. - Чи я вам споминала, що ваша мати не лежить у своїй хатi, лише в лiсничiвцi в панi Мiллер? Ще пiд час пожежi вiдвезли її туди, i там вона лежить. Лiкар казав, що це дуже добре, що її в такий тихий закуток затранопортували, бо лиш великий зовнiшнiй i внутрiшнiй спокiй приведе її найборше до здоров'я. - Котрий лiкар лiчить її? - спитав я. - Доктор З. Роттер, - вiдповiло дiвчатко. - Вiн прецiнь найлiпший лiкар в К., кажуть. Наталцi вiн дуже припадає до вподоби. Вона каже, що вiн має вид князя, i що се мужчина. - Справдi, доктор Роттер має щось у своєму виглядi княжого. Вiн мiй товариш ще з гiмназiї, чесний i поважний мужчина. Я дуже рад, що саме вiн опинився коло моєї бiдної Матерi, - Вiн казав, що звихнення йоги в неї не дуже небезпечне. Бiльше побоюється, щоб до 8 день стан нервiв не погiршився. Через те й наказував найбiльший супокiй i хвалив собi лiсничiвку з сторожами-соснами, i окружения в панi Мiллер. Ваша мати лежить в покою мiж кiмнатами панi Мiллер i покоєм "цвiтiв", до котрого притикає покiй панни Манi, а далi й її брата. Ви знаєте тi кiмнати. Їй там добре, пане Олесь, - впевняла мене молода дiвчина щиро. - Це, як кажу, сам доктор Роттер казав, що дуже добре. Вiн все з Манею конферує[66], бо панi Мiллер бiльше зайнята кухнею. Доктор Роттер i панну Маню лiчить. Дуже якийсь добрий чоловiк. Панi Мiллер каже, що шкода лише, що не жениться... Але... що вам, пане Олесь? Ви так чоло зморщили! - Я не знаю, панно Iрусю... Не здаю собi з того справи й слухаю вашi слова. Менi вже час їхати на дворець, - додав я нараз здавленим голосом i з тими словами доглянув на годинника. Я не мiг довше над собою панувати. Я потребував самоти або iїзди. Шаленої, невздержаної їзди, щоб почування, що володiли мною, не розсадили менi груди. - Вже? - сказало дiвчатко й поглянуло з жалем на мене. - Вже, - вiдповiв я майже дрижачим з якогось несформованого несупокою й остраху голосом. - Я б рад перелетiти через усi тi гори й лiси, що мене вiддiляють вiд моєї хати й вiд них. Ви зрозумiєте мене! - О, ще й як, - вiдповiла вона й подала руку. - Їдьте здоровi, пане Олесь. А там поздоровте Манусю... Вона буде вас також дуже вижидати. Скажiть там вiд мене всiм, що за три днi побачимося. - За три днi! - почувся нараз за моїми плечима голос добродiя Марiяна, що надiйшов з противної сторони цiлком задиханий, щоб мене не втратити. Одначе я, не задержуючися довше, попрощався. * * * _ Лист панi Мiллер до сестрiи Манi Обрияської замужньої Оксани Е. з року 188 *: "Дорога Оксавко! На твоє спецiальне жадання пишу тобi дальше. Около одинадцятої години вночi лляв дощ, мов через хмаролом. Надворi панувала така темiнь, що годi було предмети розрiзнити. Дерева в саду i сосни, що виростали тут i там коло хати, шумiли так сильно, похитуванi вiтром, що з спокiйної хати було лячно визирнути, Коло моїх скляних огородових дверей виростають кущi рож i бозу, i сеї ночi, обливанi надмiрним дощем i похилюванi вiтром, угинались, притискаючися до стiни, мов сироти. От сеї-то ночi вернув добродiй Олесь з Д. додому. Та не до своєї хати поїхав вiн, а просто сюди до мене, до своєї матерi, зайшов вiн. У низькiй, але обширнiй кiмнатi хорої панi Олесь панувала глибока тишина й пiвсвiтло. Сама вона лежала i, дрiмаючи, вижидала неспокiйно, як кожного дня, свого сина. Вiд часу до часу, як вiтер вэмагався надворi, бив дощем, мов невидимого рукою, до вiкон, вона вздригалася неспокiйно, отвирала лякливо очi й питала, чи нема його, хто коло неї пересиджує й котрий там час. Коло її постелi в ногах сидiла в поручевiм крiслi Маня. Опустивши обв'язану над чолом голову на спинку фотелю, сидiла i, сторожачiй на вiдмiну зо мною за хорою, чи та не впадає в поновну гарячку, вiддавалася бог зна яким думкам. Це була саме п'ята нiч, що ми обi, а радше бiльше вона, сторожили над хорою. Сильне потрясения нервiв виступало так грiзно у старої дами, що лiкар побоювався, щоб з того не виникла яка поважнiша хороба нервiв. Лише сон, успокоения надмiрно потрясених нерiвiв i усунення сильної гарячки, що лиш на недовгий час опускала хору, могли її до давнього стану привести. Бiль унаслiдок вивихнення ноги, як i ушкодження на головi й тiлi, якi понесла хора, падаючи безпритомно, засудили звичайно енергiчну й рухливу жiнку на кiлькатижневе лежання. Неприсутнiсть улюбленого сина-одинака, як i свiдомiсть, що знаходиться в хатi людей, нею досi iгнорованих, взмагали хоробу ще бiльше. Бували години, особливо пiд нiч, коли вона в гарячцi не пiзнавала осiб, що її окружали. Коло одинадцятої вночi, коли ми от так, майже не рухаючись, коло хорої сидiли, поглядаючи вiд часу до часу в вiкно, звiдки била темiнь i чулось лише гудiння вiтру, шум дерев i хлипання зливи, перериванi блискавками й громом, зачувся нараз жиiвий туркiт брички, що коло нашої хати, недалеко вiкон притикаючої кiмнати цвiтiв, котрої дверi стояли вiдчиненi, задержалася. Хора, що, як здавалося, знаходилася в пiвснi, видко не спала, рiвно нам прислухалася до найменшого шелесту знадвору, пiднялася тепер гарячкове в постелi й сiла. Витрiщивши очi на мене, промовила одне слово: "Приїхав". Маня, мов наелектризована її рухом i тим словом, а може почасти й задержанням возу, звернулася в тiй хвилi неначе без свiдомостi очима до мене. Я її зрозумiла. Мала хвилина напруженого мовчання настала. "Обринська... погляньте!.." обiзвалася тут же хора захриплим, твердим якимсь голосом i, вхопивши мене судорожно обома руками, ждала. Перелякана дiвчина встала й пiдiйшла до одного з вiкон. Хоч i як тиснув вiтер знадвору, вона все ж таки вiдхилила одну половину вiкна й вихилилася надвiр. "Це ви, пане Олесь?" клякнула доволi чугно в темну нiч мiж хлипання дощу й черев хвилину ждала. "Я!" "Я!" Воно добилося аж до нас, до хорої, що в найбiльшiм напруженнi, з широко створеними очима, дивилася i, мов не тямлячися, повторяла: "вiн, вiн"... Я вже не слухала її. Слава богу, буде зараз тут. Я поглянула на дiвчину. Блiда, як смерть, вона зблизилася, майже хитаючись, до мене й шепнула: "Ви запишiться, я пiду". Я кивнула головою, i вона вiдвернулася. Ледве що дверi вiд сусiднього, а радше покою цвiтiв за нею зачинилися, коли за недовгий час увiйшов i вiн. Оксано! Я знала, що вiн свою матiр обожав, що жив чи не бiльше для неї, як для себе. Знала, що вона за ним, однiською своєю дитиною, пропадала, але що в тiй жорстокiй, мов камiнь твердiй жiнцi була така сила любовi, я не сподiвалася. Вiн, неначе не бачачи нiкого в хатi, йшов мов загiпнотизований просто до неї. Пiшов i тут же над нею схилився: "Мамо!" Вона не вiдповiла. Вхопила його за шию, з її грудi виривалось щось, мов плач, мов смiх, а далi й замовкла, i лиш її грудь, мов приважена тягарем, дихала важко. Через хвилину найсильнiшого напруження вона нараз, мов тратячи вiдразу всю досi виказану силу, зiмлiла в його обiймах i подалася цiлим тiлом безвладно взад. Лице її побiлiло, i вона не обзивалася. "Мамо!" кликнув пiвголосом удруге i цим разом тоном, що вiдкрив менi цiлу шкалу найтрагiчнiших почувань сеї одної хвилини; всю тривогу люблячої душi, що в однiй хвилi вiдчуває радiсть i тут же й жах... "Вона гине, панi Мiллер!" вирвалося стогоном з його грудей, i вiн поглянув на мене поглядом, якого не забуду до кiнця життя свого. "Нi, пане Олесь, нi! - вспокоювала я його наслiпо, а сама з зворушення аж дрижала. - Вона умлiла, втомилася, вижидаючи вас днями й чи не кожної хвилi аж до сеї послiдньої. Успокiйтесь. Вона мусить прийти до свiдомостi, це лише радiсть побачення звалила її". I справдi. По недовгiм часi, в якому поступали ми з нею згiдно приказiв лiкаря, вона почала наново вiддихати, а потiм отворила очi; побачивши наново сина при собi, вона їх знов замкнула. "Не кидай мене, Богдане... сину... - прошептала ледве чутно. - Не кидай!" "Нiколи, мамо, до iпослiднього вiддиху не покину!" вiдповiв вiн з зворушення аж стисненим голосом i схилився нараз низько над нею, майже прилiг лицем коло її голови. Так кiлька довгих поважних хвилин, мов любовного впевнення без слова... або також сповiдi... душi... душi... Мене обняло холодом. Чи плакав вiн, цей сильний мужчина? Не знаю. Соромився, може, своїх слiз, що втиснулись йому в цiй хвилi в очi? Я не знаю, я вiдвернулася, здержуючися сама вiд слiз, вiдiтзонувши глибоко, i раз на все зрозумiла оцього мужчину. Оцiй матерi, що була в своїй егоїстичнiй любовi тверда й недоступна, мов скала, проти iнших почувань, а разом з тим вiдчувала всi ступенi материнської любовi до свого сина, не годен був вiн опертися, так само й її бажанням дотично своєї особи, та поступати по своїй волi, не зломивши її або себе... Приглядаючися йому от так кiлька хвилин, я врештi встала й вiддалилася безшелесне кiлька крокiв до дверей, щоб заглянути за Манею, коли оце вiн пiдняв голову i звернув своє гарне мужеське лице до мене. "Залишiть, панi, - попросив шепотом, простягаючи руку за мною. - Вона, може, успокоївшись, засне, й тодi я займу на всю нiч ваше мiсце". I сказавши це, вiн всунув мовчки руку пiд подушку хорої i, схилившися боком над нею, мов над малою дитиною, неначе самою силою присутностi своєї iстоти усипляв її без руху. Коли я дала йому жестом знак, що зараз знов верну, вiн притакнув головою, а я подалася до сусiдньої т. зв. цвiтної кiмнати. Що Маня там робила? Лягла до супочинку? Ждала мого поклику, як щоночi, коли ми мiнялися коло хорої? Я не знала. "Панi Мiллер!" Я оглянулася. Вiн звернув голову за мною й спитав пiвголосом: "Чи панна Обринська є де тут? Менi здається, це був її голос, що питав мене з вiкна, чи я це приїхав". "Так. Вона тут. Вона вiдiйшла в оцю кiмнату, - сказала я i вказала на дверi, при котрих уже опинилася. - Я саме йду поглянути за нею". Вiн, як перше, притакнув головою й звернувся до хорої. Я вийшла. Мимоволi полетiв мiй погляд до софи, де iнодi опочивала, вижидаючи поклику або спочиваючи. Одначе нi. Цим разом вона стояла коло вiкна, заложеного з долiвки високими цвiтами, i дивилася в темiнь густої ночi. Надворi вiтер притихав, а дощ лляв спокiйнiшим темпом. Мабуть, охолоджувала розгарячене чоло коло шиби, бо зав'язка, що обдавала бiлим перснем її голову, була трохи пiдсунена з-понад брiв вгору, i широкий шрам, що показався незагоєний коло виска, був виставлений на холод. "Ти не пiшла до твого покою?" опитала я. "Нi. Чи ви того сподiвалися?" опитала. "Так i нi, - вiдповiла я. - Я сама не годна б заснути, хоч би й могла вже вiдiйти вiд хорої. Вiн хоче сам сторожити коло неї, хоча його годi самого з нею оставляти". "А вiн... як взагалi?" вихопилось з її вуст несмiливо. "Зворушений до крайностi". "Чого ж? Вона ж жива", вiдказала пiвголосом. "То-то й є. Раз тому, що найшов її живою, а по-друге... що бачить її все-таки ще тяжко хорою". "Казав що?" "Майже нiчого; вiддається їй всею душею. Маню! - додала я, побачивши на її блiдiм лицi мав проблиск якоїсь радостi. I це перший раз вiд часу послiднiх поважних подiй. - Вiн любить несказанно ту свою матiр. Вона виповняє його життя. Я розумiю їх обох, їх не розiб'є жодна сила..." Дiвчина .не вiдповiла, подалася безшелесне вiд мене трохи взад, мов прагнула зiллятися з тiнню, що походила вiд високих фiкусiв, пальм i густих блющiв, що простягались над скляними дверима, що вели до саду, i вiдвернулася вiд мене. "Чи залишимо його коло матерi самого?" спитала я "Нi. Як же ж це можна? - вiдказала вона сухо. - Вiн же не обзнайомлений з iнструкцiями лiкаря. До того, змучений подорожжю. Ночi гiршi в хорої, як днi. Особливо сеї ночi, коли треба над нею уважнiше сторожити, в котрої радiсне зворушення могло б так само викликати погiршення стану, як i неспокiй. Щодо мене, - додала, - то я буду й сеї ночi на своєму звичайному мiсцi. Маю надiю, що вiдтепер буде стан хорої скоро полiпшуватися, хоча доктор Роттер впевняв мене нинi зрання, що недуга досягає кризису". "Погано", вiдповiла я й приступила й собi до вiкна, щоб поглянути в темну нiч, звiдки заодно доносилося хлипання дощу. Так стояла я довший час, не обзиваючися до дiвчини, котра тимчасом сiла коло столу, а голову опустила на охрест зложенi на столi руки, звертаючися мимоволi профiлем до мене. Очевидно, змучена й зворушена, не мала охоти розмовляти, а коли Нестор заглянув з своєї кiмнати до неї, запитуючи, чи вона не загляне до нього, вона сказала, що не прийде, хiба аж хора усне, що настає звичайно аж надранком, а тодi вiн i так буде спати. Вiн вiддалився, зрадiвши звiсткою, що Богдан уже приїхав i був коло матерi, i, попрохавши ще сестру не засиджуватися надто допiзна, вiдiйшов. Ми залишилися знов самi. Я, не хотiвши ще переривати тишину в кiмнатi хорої, сiла в фотель у темiнi коло листових цвiтiв, а Маня, мов та квiтка зложившись у себе, з опущеною на руки головою на столi, сидiла неповорушно. В кiмнатi ставало тихо й тихiше, лиш хлипання дощу й осторожне тiкання великого стiнного годинника переривали тишину. Iз звисаючої лампи, ослоненої зеленою ажуровою заслоною, розходилося нiжне, лагiдне свiтло. Так минуло доброї пiвгодини. Я вже хотiла пiднятися й вернути до хорої, при котрiй вижидав мене, може, її син, коли оце саме в тiй хвилi пiднялася Маня з свого мiсця, поправила бiлу зав'язку над очима i, мов зачувши нараз рух у кiмнатi хорої, пiдняла голову й заслухалася напружено. Шелесту не було жодного чути, але зате роздалося до наших дверей ледве замiтне стукання. Мов електричним ударом дiткнена, жахнулася Маня й попросила увiйти. Я не рухалася зi свого заслоненого мiсця. В слiдуючiй хвилi створилися повiльно дверi й увiйшов Олесь. "Добрий вечiр", сказав зворушеним, пiвголосним звуком, простягаючи до дiвчини обi руки, i приступив до неї ближче. "Добрий вечiр! - вiдповiла так само. - Слава богу, що вернулися. Бiдна ваша мати..." почала говорити. "Терпiла подвiйно", докiнчив вiн. "Так, - тягнула вона далi. - Раз через саму страшну подiю, про котру ви, очевидно, чули, а по-друге - через вашу неприсутнiсть. Вiдтепер буде її стан уже, певно, полiпшатися". I сказавши це, вмовкла. "I я тої гадки, - сказав вiн, - хоч її стан тривожить мене. Але ви, ви... - додав вiн здавленим голосом, мов здержував якийсь вибух чуття в грудях, - ви... як я вам вiддячуся?!." Вона махнула рукою. "Це раз, Маню... А по-друге, ви, певно, жалуєте гiрко, що вибiгли з хати на мiсце нещастя й попали в хвилю, що потягла вiд вас тяжкi вчинки, вас самих не пощадила". "Гадаєте?" спитала й звернула до нього своє блiде лице, з котрого засiяло тепер двоє прегарних, внутрiшньою радiстю просвiтлених очей. "Я в тому переконаний, - вiдповiв вiн. - Нiхто не бере на себе тягаря чи жертви, котра получена з небезпекою власного життя". Вона всмiхнулася змучено. "Що ж... - вiдповiла, - чи мала я в хвилi найбiльшої небезпеки вiддаватися розвазi про на слiдки свого вчинку, котрий вимагав якнайскорiшого рiшення? Ви знаєте, - додала з тим самим усмiхом, - Обринськi не були нiколи добрими математиками!" "Добрими математиками", панно Маню, - повторив вiн гiрко. - Неначеб хвиля, як та, про котру споминаєте, могла що iнше з собою принести, як нещастя й горе. I вас вона також не пощадила, пересвiдчуюся... - додав й указав рукою на її обв'язку. - А могла для вас скiнчитися трагiчнiше. Маню! - додав i заслонив на хвилину рукою очi. - Ви великi в своїх почуваннях i вчинках, але в своїй консеквенцiї легкодушнi до розпуки. Ви могли разом з моєю матiр'ю свiй крок оплатити життям. Ви - молода людина, а моя мати - вам чужа. Чи ви взагалi є того свiдомi, що для мене вчинили? I як вiддячуся вам? Ваш вчинок мене пориває й потрясає, ви..." Вона, як перше, перервала йому. "Що ж, чи повторити вам ще раз, що Обринськi без талану до математики й фаталiсти? Що... поповнивши раз легкодушнiсть, мусили її або направляти, або за неї вiдпокутувати. I я, - додала з чудним усмiхом, - уже за свою похибку спокутувала". I сказавши це, скинула з гарним, повним свободи рухом обв'язку з чола й кинула її на стiл. Яка гарна була в тiй хвилi, яка шляхетна! "Маню!" "Так, пане Олесь. Лишається менi ще мiй вчинок направити. Коли, як i що, я поки що не знаю. Коли надплине хвилина, я їй вiддамся й направлю. Чи добре так? - З тим запитанням вода пiдступила до нього й заглянула йому в очi. - Бiльше тим не журiться, пане Олесь... Я..." додала й нараз урвала. Сильне зворушення, котре, очевидно, перед ним укривала, надмiрна фiзична втома й безсоннiсть кiлькох ночей взяли верх над нею, i вона, всмiхаючись сонним якимось усмiхом, захиталася. Вiн пiддержав її. "Маню, ви хворi!" кликнув. Але вона не пiддавалася. Освободившися з його рук, стала, як перше. Вхопивши заразом поруччя крiсла, говорила далi: "Це пусте, пане Олесь. Так менi вже кiлька разiв лучалося й миналося. I якби власне не та моя "легкодушнiсть", когра всiх умiрковайих, не виключивши й доктора Роттера, лякає, я б на прикази доктора Роттера лежала вже давно в постелi й ослабла дальше; мiж тим коли мiй вами й ним засуджуваний iмпульс до легкодушностi держить мене й досi на ногах... Але ви простiть, - тягнула майже гарячкове дальше, неначеб не мала вже з ним бiльше говорити, звертаючи на нього свої в цiй хвилi надмiрно блискучi очi, - що я зроблю вам ще дещо противне. Панi Мiллер казала менi, що ви хочете вже сеї ночi самi сторожити коло хорої, а з цього не може нiчого бути". Вiн зчудувався. "Як, - спитав, - не може бути? Моє мiсце вiднинi коло неї. Я вже досить приймав жертв, досить надуживав вашi й панi Мiллер сили й доброту. Зрозумiйте, що вiднинi це не смiє бiльше бути. А про те, до якої степенi я став вашим довжником, ви, мабуть, досi й не подумали?" "Ви мене зле зрозумiли, - обiзвалася тут дiвчина спокiйно. - Зле зрозумiли мої слова. Обтяжувати вас обов'язками, себто впроваджувати в положення довжника проти нас, нiхто з нас не задумує. Але коли застановитесь хвилину над моїми словами спокiйно, зрозумiєте мене також. Стан хорої, як поясняв менi нинi доктор Роттер, взмагається чи не до кризи, хора вимагає найбiльшого догляду й уваги в хвилях, котрi своїми об'явами в хорої вам ще незнакомi. Самi з нею, без нашої, т. є. моєї або панi Мiллер помочi, ви не впораєтесь. Позвольте, щоб ще два-три днi ми були вам коло вашої хорої помiчнi, котру, я признаюсь, сама вже ваша присутнiсть буде лiкувати. Як її стан полiпшиться, поступайте, як самi хочете, i ми не будемо втручатися". "З того не буде нiчого, - вiдповiв вiн рiшуче. - Сили панi Мiллер, крiм ще цеї одної ночi, я не буду довше надуживати. А вашої вже й стiльки нi. Ви самi хорi, обезсиленi, як щойно я пересвiдчився. А я б мав вас ще й дальше займати? Який там мужик, егоїст i бог зна що iнше, я видаюся в ваших очах, однак визискувачем слабших я нiколи не був. А по-друге, панно Маню, - сказав вiн, i його погляд задержався з неописаною нiжнiстю на нiй, - чи ви гадаєте, що я прийняв свою матiр з ваших рук, що вирвали її з самої пропастi смертi, на те, щоб другою пхнути вас за те в недугу? Нi, Маню! Хоч i як дорожу я життям моєї матерi, рад би їй самого неба прихилити, але тут i в тiм разi я зрiкаюсь вашої помочi, не годен її приймити. Телеграфiчне покличу я завтра з Ч. служебницю i з її помiччю й доктора Роттера, що, на щастя, є моїм щирим другом, я маю надiю, що вирву її з хороби". "Спробуйте це!.. - оказала дiвчина понуро, - коли хочете зворушити хору наново. Самою вже появою сестри-служебницi, котра не раз ввижається хорим безвинно вiстуном смертi, вона може впасти в стан погiршення. А я якраз цьому хотiла запобiгти, перебираючи мiсце коло хорої, покiй стане її стан вiдраднiший. Однак буду мусила вiд того вiдступити. Вашi права першi, мої припадковi". По його лицi перебiгло мов промiння. "Ви боретесь хоробро, панно Маню, - сказав вiн i приступив до неї ближче. - I якби не те, що саме ви були тiєю, що видерли матiр вiд смертi, я прийняв би вашу помiч з найбiльшою вдячнiстю... Але так, як є стан речей i стан вашого здоров'я, я цього пiд жодною умовою не можу вчинити... Не журiться... - додав тепло i взяв її звисаючу руку мiж свої долонi. - Змогла сама одна дiвоча сила вирвати її з самої найгiршої пропастi, то чей же найдеться i в мене сила допровадити її благородне дiло до кiнця". "Робiть, як хочете! - обiзвалася вона майже розпучливо. - Доктор Роттер скаже вам те саме. Оскiльки я його погляди про хоробу вашоїї матерi знаю, не згодиться вiн з вашою постановою нiколи". "Доктор Роттер? - спитав вiн зчудовано й усмiхнувся болюче. - Чи за цей короткий час пiзнали ви вже так добре його погляди, що впевняєте про це так твердо?" спитав вiн i, сказавши це, спинив свої очi вигребущо на її блiдiм лицi. Вона видержала його погляд. "Ми надто часто зносилися в останнiм часi коло хорої, щоб не могла я предсказати його думку дотично хорої". Добродiй Олесь вiдвернувся. "Ви є також його пацiєнткою? - сказав нараз. - Чи не так? Червоний шрам на вашiм чолi свiдчить, що й не так скоро перестанете нею бути. Але, - додав, - щоб дiйти до кiнця про порушену мiж нами справу, то я буду вас просити пiдчинитися цим разом моєму бажанню, хоч би воно мало навiть вас i болiти. Будьте добрi, - закiнчив речення лагiднiше, побачивши, що дiвчина хапається немов судорожно наново за крiсло, - i йдiть на опочинок. Воно вже й так доходить до пiвночi. Завтра будемо, може, про це далi говорити". "Як доктор Роттер прийде..." сказала вона ледве чутно i звернулася до своїх дверей. "Як доктор Роттер прийде, - вiдповiв вiн i, вимовляючи iм'я лiкаря, так сильно зморщив чоло, мов вимовляв iм'я найтяжчого ворога свого, а не доброго й щирого приятеля. - Як доктор Роттер прийде..." Вiдтак сталося, як бажав. Я внховзнулася незамiтно через склянi дверi, обiйшовши дiад, й вернула в кiмнату хорої, котра спала сильним сном. За недовгу хвильку вернувся й вiн. На годинку уступила я йому на його бажання своє мiсце, пояснюючи, як має в деяких хвилях з хорою поступати. Але вiн просив припочити довше, бо як упевнив мене, годен сам i до рання пересидiти, - що я i вчинила. На щастя, перейшла нiч доволi щасливо, - i вiн мене не покликував. Хора була спокiйнiша, як ми сподiвалися, а я, скрiпившися довшим сном, змогла оце все моє оповiдання обширно i в подробицях описати. Другий раз знов, а до того часу поздоровляє тебе щиро твоя А. Мiллер". * * * _ (Два днi пiзнiше). "Оксанко! Доктор Роттер був i, по огляненню хорої, в котрої почалася мимо двох спокiйних ночей сильна гарячка наново, супротивився намiровi добродiя Олеся покликати сестру-служебницю з Ч., що могла б йому бути в догляданнi матерi помiчною, й увiльнити Маню й мене вiд утяжливих, хоч i добровiльно на себе прийнятих обов'язкiв - гостро й рiшуче. "Панна Обринська, - поясняв доктор Роттер, - доглядала хору з першої хвилини нещастя, як лиш прийшла вона до свiдомостi. Хора вже звикла до неї, панi Мiллер i мене, i тепер, коли хороба доходить до кризи, вимагає найбiльшого догляду й посвячення, усувати вiд неї знайомi лиця й брати чужi було б для неї не лише получене з небезпекою, але могло б навiть i продовжити хоробу. Я сам, - додав вiiн, обiймаючи при тих словах теплим поглядом дiвчину, що сидiла мовчки в своїй кiмнатi, де саме вiдбувалася конференцiя, сперши голову на руки, не мiшаючися в розмову, - був би перший, що увiльнив би панну Обринську вiд цього чину, не застановляючись над тим нi на хвилинку, наколи б саме не грiзний стан хорої, що, як кажу, вимагає саме тепер ще хоч кiлькадневного посвячення з її й панi Мiллер сторони. "Бiдна панно Маню! - додав, звертаючися до неї. - Ви самi ще реконвалесцентка, а мимо того вашi надужитi сили мусять це ще недовгий час видержати. Чи зможеiе нам ще посвятити зо двi-три ночi? Лиш три, - повторив лагiдно, неначе доторкався якогось болючого мiсця в її душi. - Я маю певну надiю, що як не наступить поновне сильнiше зворушення хорої, по упливi того часу її стан пiде рiшуче до лiпшого" "Я радо сповню ваше бажання, пане докторе, - вiдповiла дiвчина, звертаючи вповнi своє лице до нього. - А коли б не опозицiя добродiя Олеся, котрий супротивлявся моїй присутностi зараз першого вечора, коли приїхав, ця справа не була б навiть прийшла до дискусiї, однак..." i урвала. "Супротивляючися тому, я мав передусiм ваш власний стан на оцi, - обiзвався поважно добродiй Олесь, - i лиш у другiй точцi входили мої власнi, вам вiдомi причини до сеї справи Чи почуваєте себе справдi настiльки сильнi, щоб обняти наново покинене мiсце коло моєї матерi?" Останнi слова були проведенi хмарним, майже понурим поглядом до дiвчини, мов за дим крилося бажання, щоб дала вона противну вiдповiдь. "Так, - вiдповiла вона просто. - Я до вашої матерi привикла, а остаточно я хочу це" "Хочете?" спитав зчудований доктор Роттер. "Так, пане докторе, - повторила дiвчина. - Чи в тiм щось дивного?" "Нi, своїм питанням я лиш хотiв довiдатися, чи ви певнi, що сила вашої волi не спроневiриться вам". Замiсть вiдповiдi вона всмiхнулася й не обiзвалася. "Панна Обринська переб'є головою й мур, - пояснив добродiй Олесь докторовi, - однаково, чи голова розiб'ється вiд того, чи нi! Це в Обринських значить - "свобода волi". Тепер i доктоїр Ро