ттер усмiхнувся. Оксанко! Ти повинна була бачити в тiй хвилi тих обох 'мужчин. Одного - з захмареним чолом i поглядом, що узнавав авторитет у даному разi другого лиш з найглибшим внутрiшнiм опором, i другого - з очима, зверненими на дiвчину, повними блиску й захвату. Оба не виглядали в цiй хвилi як добрi приятелi, товаришi. "Цеї ночi буду вам уже помiчна, пане Олесь", звернулася Маня до нього, iгноруючи цiлком його хмарний настрiй. I неначе приготовляючися вже до свого обов'язку, вона пiднялася з крiсла. "Дякую вам! - обiзвався тут доктор Ротгер, простягаючи до неї руку. - Я знав, що мiй щирий асистент не вiдтягне в послiднiй хвилi своєї помiчної руки вiд мене, що рад би i з своєї сторони поставити шановану ним хору якнайскорiше на ноги. - I звертаючися востаннє до добродiя Олеся, що стояв мовчки коло мене, подав йому ще деякi вказiвки про новi, хорiй записанi заспокоюючi медикаменти, вклонився й поставив уже руку на клямку дверей. - Ов! - кликнув нараз i задержався, мов пригадав щось. I з тим, сягнувши рукою у внутрiшню грудну кишеню, витягнув звiдти щось невелике, в тонкий папiр заловите. - Сьогоднi зрання, - сказав, - принесла менi моя господиня розцвiлу неї бурливої ночi бiлу рожу, а я не мiг... не подiлитися з вами, панi Обринська, сею пишною бiлою квiткою. Вона пiзня, - додав, звертаючися неначе вибачливо до товариша, - але самi побачите - препишна. Погляньте!" I поставивши з тими словами бiлий цвiток перед Манею на стiл, сам попрощався. "Вiдчуваєш, Оксанко, ти дещо за тим? Це чудова!.." Маня розвинула з слабим усмiхом шовковий папiр, похилилася мовчки цiлим обличчям над пишною бiлою квiткою. "Чудова, дiйсно... одинока! - прошептала й хвилинку мов упивалася рожею. - Погляньте, пане Олесь... панi Мiллер!" Я взяла квiтку в руки, подивляючи її непорочну красу, мiж тим коли добродiй Олесь, неначе пiдождавши, щоб ця сцена скiнчилася якнайскорше, почав нетерпеливо по хатi туди й назад проходжуватися. Налюбувавшися рожею не менше, як дiвчина, я заткнула її, не надумуючись довго, дiвчинi позад уха в звисаючу косу. Побачивши це, добродiй Олесь захмарився, як недавно, i задержався в ходi. "Чи не було б краще, панi Мiллер, дати паннi Обринськiй хоч на кiлька день ще обв'язку на чоло? - обiзвався, поглянувши ще завше понуро на оздобу в дiвочiм волоссi. - Доктор Роттер, очевидно, забув про те спiмнути своїй молодшiй пацiєнтцi. Але я, дивлячися на гострий, незагоєний цiлком шрам коло її виска, не можу позбутися почуття, що, при найменшiм зворушеннi або напруженнi реконвалесцентки, з нього мусить на чолi витиснутися кров". "Справдi, це не пошкодило б", вiдповiла я спокiйно i, вiдшукавши обв'язку, я сповнила його бажання, обв'язуючи нею чоло дiвчини наново. "Моя рожа!" кликнула тут Маня з жалем, кинувшися тривожно за своєю квiткою, що, порушена незручно моєю рукою при обв'язуваннi чола, скотилася саме в тiй хвилi по її рамелi на долiвку. "Вона тут... їй нiчого не сталося", сказав Олесь сумно i, пiднявши квiтку з долу, подав її назад дiвчинi. "Вона така чудова й перебула бурю!" закинула Маня й похилилася наново над нею. Пан Олесь не сказав бiльше нiчого, але замiсть того поглянув на годинник i заявив менi, що мусить вiддалитись конче на часок до свого помешкання, бо має там умовлятися з деякими висланими йому робiтниками, що рiшили вiдреставрувати йото ушкоджений дiм. Взагалi, вiн буде мусив вiдтепер частiше вiддалятися надглядати за робiтниками ще й сам, бо рад би матiр якнайскорше перевести до свого дому, що мусить статися перед закiнченням його вiдпустки. В разi, - додав, не звертаючи на дiвчину уваги, - коли матерi було б чого пiд час його вiдсутностi потрiбно, то вiн просить мене його заступити. Гу! Який це мужик, Оксано, цiлий той Олесь, та ще й ревнивий, und das soil ein "Vollblutmensch aus einem GuB" sein?[67] Як це скiнчиться? Твоя А. Мiллер". * * * _ (По довшiм часi). Я дуже давно не писав нiчого й оце кидаю лиш наборзi. Будучи з нею тепер коло матерi так часто в якихось майже ясно окреслених вiдносинах, я, здається, розумiю її далеко краще й лiпше, як давнiше. При нiй я стаю, мов видючий. Про почування нашi жодне з нас не натякає. Але я вiдчуваю, що її душа належить до мене. I не любов'ю, що бажала б у менi мати лиш батька для своєї дитини, а якоюсь iншою. Я б сказав, що вона становить у неї її буття. I чи це не є правдива любов женщини? Всiма нервами чую я, що вся безшелесна праця її, вся її нiжнiсть вiддана моїй матерi, вона вiддана через призму моєї матерi - менi. Свiдомо чи нi, воно так є. Одначе уста її мовчать. Мiж нами стоїть її неподатливий елемент, що менi вже стiльки завдавав дiла й мук. Вiн притягає, а заразом огiрчує мене. Iнодi я б роздавив його з ненавистi... А потiм заявляю сам собi, що всi лiта, котрi втиснулися мiж нас, не змiнили змiсту її душi, а противно, виковали його в сильнiший характер. I той її характер, неподатливий елемент у нiй, вiн володiє мною!.. її колишня молода любов, що пригадувала ледве розпочатий розквiт рожi, була тодi позбавлена тої страстi, котра несвiдомо впливає на мужчину, що тягне її зiйти до нього з свого п'єдесталу непорочностi. Її й тепер у неї нема. Вона ще бiльше споважнiла, зглибшала, вирiвнялася, помимо своєї неподатливостi, спокiйна, хоч я... часом чую, що цiлком вона не все буває спокiйна. Яка гарна! * * * _ (Пiзнiше). Ходить, вештається коло моєї матерi, успокоює її своїм альтовим виразистим голосом, i сама не замiчає, як непомiтно кладе на все, що носить наш характер, щось вiдмiнне з своєї iстоти. - Маню! - кликнув я раз несподiвано її по iменi iнтимно (не хотячи майже), бо це вимагала хвиля коло матерi, i вразив ЇЇ несподiванiстю мого голосу, мов електричним ударом. Вона сполохалась, мiняючи барву лиця, а я зачинив вiдкриту тайну в собi, як мiй скарб. Тепер вона вже стережеться, а я чимраз бiльше клонюсь перед нею. Доктор Роттер, той спокiйний, мудрий нiмець, обожає її без слова. Все слiдить поглядом за нею. Здається, вiн щось догадується. Але, що вiн джентльмен, не питає нi про що. Я так само мовчу. Та чи надовго стане мiж нами того тяжкого мовчання? Один звук бiльше, один погляд гарячiший, - i воно розiб'ється... Мужик має струни, а любов його мужицька - стережися, Обринська! * * * _ (Пiзнiше). Оксанко! Днина була пишна. Я сидiла коло хорої, що ослонена параваном [68]дрiмала, а пан Олесь i твоя сестра, що проходжувалися недовго по городi, вернули незамiтно до кiмнати i, сiвши оподалiк вiд хорої, сидiли якийсь час мовчки. Чи звертали увагу на мене, я не знаю. Менi про це байдуже. Вона взяла якусь роботу до рук, а вiн, усiвши проти неї в моїм глибокiм поручевiм крiслi, спер голову на руки й приглядався мовчки, як шила. В нього пишний профiль, Оксанко, i взагалi вiд голови до нiг поважний, темний, як та смерека. Гарний мужчина. Сидять обоє проти себе, i хто б не знав, що мiж ними бувають iнодi хвилi бурливi й гарячi, мов грань, - думав би, це якась, бог зна яка, миролюбна пара. "Ви змiнилися, панно Маню", обзивається вiн холодним пiвголосом, щоб не збудити засипляючу матiр. У м'яких звуках, за винятком першого вечора, вiн взагалi до неї тепер не говорить. Нiби провадить розпочату (може, в городi) розмову. "Бути може, - вiдповiдає вона спокiйно своїм симпатичним голосом, - але без впливу одиниць, що бувають iнодi й несвiдомо керманичами нашого життя й наших учинкiв. Однак самою вдачею я не змiнилася, хiба що, може, тут i там змiнила в деякiм напрямi свої погляди, затвердла бiльше в своїх постановлениях; розгiрчилась, може, проти духу й часу життя". "Матерiалiстичного?" спитав вiн з притиском, мов збудився нараз з якої глибокої задуми й вiдразу вiдгадав її думку. "Так. Iнодi менi лячно... так, неначеб для слабiших, а може, лиш тонко вiдчуваючих, настає кiнець, час упадку духового життя й моральних вартостей мiж українцями". Вiн усмiхнувся. "Не бiйтеся Як однi оборонцi духу минуться, однi вартостi переживуться, заступлять їх другi. За собою мають вони ще народ. Мужикiв". "Мужикiв?" спитала вона. "Так. I таких, як i я". Вона похитала головою. "Ви невiльник. Ви ще не розбили в собi матерiалiстичного духу, потребуєте ще самi для пiддержання свого "я" потвердження вашого окружения; себто патенту знадвору". "Отже, на вашу думку я - матерiалiст? - спитав вiн. - Я ж також уже "нарушений" тим духом, як каже доктор Роттер, "aus der Hohenluft" [69]i не з первiсної руки". Вона так само заперечила. "Нi?" "Нi, пане Олесь!" Була б, може, дещо доповiла, одначе дверi недалеко них створилися й тихо, мов на шовкових пiдошвах, увiйшов Нестор. Вiн приступив до сестри. Вона опустила руки з шитвом на колiна i, здається, всiм теплом своєї гарної душi звернулася допитливим поглядом до брата: "Що там, Несторе? - спитала. - Потребуєш мене? Я прийду. Ми вже вижидаємо лише доктора Роттера, що обiцявся передучора, вiд'їжджаючи кудись, зайти вже сьогоднi в оцiй порi сюди, а тому i я тут". Нестор схилився над сестрою i, спершися одною рукою на її фотель, гладив другою мовчки її волосся. "Коли скинеш цю пов'язку, Маню? Вона заслонює менi твої очi". "Ще за день-два, мiй хлопче, - обiзвався замiсть сестри добродiй Олесь. - Вже за день-два не буде вона тебе разити. Менi знов о те чоло без тої пов'язки лячно..." "А мене якраз нинi питав доктор Роттер, чи Маня ще носить її", сказав Нестор. "Доктор Роттер? - спитав Олесь, зчудований, неначе немило вражений, мiж тим коли гаряче полум'я затемнило його лице ще о вiдтiнок бiльше. - То вiн уже вернув?" "Так, - вiдповiв Нестор. - Власне перед годиною бачився я з ним. Вiя вернув. Споминав про те, що зайде й сюди, але що мусив непремiнно вiдвiдати вперед якогось небезпечно занедужавшого, вiдложив вiзит сюди на пiзнiше, а сам поїхав верхом". "Дивак вiн", закинув Олесь. "О, нi, вiн гарна людина, пане Олесь! - боронила Маня. - Вiн вiд голови до нiг джентльмен". Олесь усмiхнувся ледве замiтною iронiєю й погладив свою гарну, темну, плекану бороду. "його всi жiнки люблять, але вiн не має замiру женитися". Маня здвигнула плечима. "Вiн i його кiнь виглядають, неначеб з одної маси скованi", сказала, iгноруючи останнi його слова. "Так. I вiн любитель природи. Як має час, їздить у гори або в лiс, i товариства уникає. Терплячий на серце, каже, що, може, впаде колись мертвий з коня, як застрiлений птах; а це була б, на його думку, найкраща смерть. Вiн знає тут у горах кожний закуточок". "Це менi також казав, - потвердив Нестор, - а задокументував це саме послiдньою своєю проїздкою". "Якою проїздкою?" спитала Маня. "На скалу Р. Д.", вiдповiв Нестор. "В товариствi?" спитав добродiй Олесь. "Не знаю, - вiдповiв Нестор. - Дав менi ось кiлька чудових шарiток". I оказавши це, вiн витягнув свiй нотес, отворив його й указав кiлька бiлих, уже трохи затисиених цвiтiв, що звикли ми бачити лиш в альпiйських горах. "Якi чудовi! - кликнула Маня i взяла їх обережно на долоню, приглядаючись їм хвилю, мов малим нiжним створiнням. - Дай менi одну, Несторе", сказала, всмiхаючись до брата. "Бери i всi". "Залишiть їх Несторовi, панi. Вони йому здадуться... Я вам постараюся о свiжi", вмiшався тут увiчливо Олесь. "Менi якраз оцi подобаються, i вони вже тут", заперечила, не надумуючись, дiвчина, схилившися наново пестливо над гiрською квiткою. Господи, що вона таке сказала, що вiн так на неї витрiщився? Дiвчина, мов вiдчувши його змiну самим жiночим iнстинктом, не пiдводячи цiлком голови, подала квiтку братовi назад. "Задержи їх, Маню, деякi з них, може, i для тебе призначенi", сказав брат. "Нi, - вiдповiла вона спокiйно. - Оцi цвiти я люблю понад усе, але вони зриваються з небезпекою життя. Сховай їх. У тебе вони будуть лiпше захованi, як у мене. Ти любитель усяких незвичайних рослин". "Коли вернемо додому. Маню? - спитав нараз брат, ховаючи цвiти назад у свiй нотес. - За вiсiм день моя вiдпустка кiнчиться, а я б хотiв скорiше вiд'їхати. На мене жде багато працi". "Як мусиш, то поїдемо, Несторе, - вiдповiла дiвчина лагiдно. - Моя задача тут скiнчиться вже за два-три днi, i зможемо їхати. Моє мiсце займе панi Дора К., що, як чую, приїжджає цими днями; все пiде давнiм ладом, i кожне найде себе на давньому мiсцi. Правда, пане Олесь?" При питаннi дiвчини обернувся Олесь, що зблизився був на хвилину до вiкна, i його лице показалося дуже поважним. "Може, й так, панно Маню. Я був би тої гадки, Несторе, - додав, звертаючися виключно до молодого чоловiка, - щоб ти, наколи б це не потягло для тебе особистих прикростей, остався з сестрою ще як не довше, то хоч з чотирнадцять день. Через нещастя, яке постигло мою матiр, твоя сестра, та й ти, стратили багато на силi, а я не в силi направити це моментально. Не можу й переiначити, що раз сталооя. Чи справдi мусиш їхати? Ти ледве чи набагато досi скрiпився", Нестор поглянув щиро бесiдниковi в очi й вiдгорнув якимось заклопотаним рухом волосся з чола. "Мушу, Богдане, на мене ждуть обов'язки. А сестра як... хоче. Хоча... - додав, - по правдi кажучи, менi було б наймилiше, наколи б i вона зо мною їхала". Добродiй Олесь думав, гладячи раз по раз гарною рукою свою плекану бороду. "За вiсiм день, кажеш, мусиш?" "I се твоє непохитне постановленвя?" Нестор потакнув головою. Добродiй Олесь здвигнув плечима, "Я б тобi пригадав, - сказав, - що для твоєї сестри було б лiпше, якби вона побула ще якийсь час у горах, як вертала в гаряче, порошне мiсто. На мою думку, вона ще реконвалесцентка. Подумай, якою поверне й стане перед своєю матiр'ю. А до того жде її також праця. - Останнi слова висказав якось несмiливо й оминув погляд дiвчини, немов боявся нагадувати, що її ждуть утяжливi лекцiї, якими заробляла на життя i причинялася також до удержання. - А й тобi, як сказав я, не завадить побути довше на гiрськiм воздусi. Кажеш, тебе жде велика прадя, а про свiй фiзичний стан не дбаєш нiколи. Розваж, Несторе! Пiд час пожежi напружувався ти надмiрно. Це знаю я не лиш вiд панства Марiянiв, але й вiд других, що були в той час там присутнi й бачили тебе. Ти не силач. Вiд тої пригоди тобi сили не прибуло. Моїм обов'язком, як уже не бiльше, є подбати, щоб ти й твоя сестра виїхали вiдси не менше здоровi, як (прибули. Тому прошу тебе, щоб вiд часу закiнчення твоєї вiдпустки залишився ти ще хоч з кiльканадцять день тут у горах, i .за той час був моїм гостем, однаково, чи за мешкував би в лiсничiвцi, чи в моїй власнiй хатi. Якби не те, що досi був я такий зайнятий хоробою матерi й клопотами поновного впорядкування своєї хати, був би ти вже про ту мою постанову довiдався. Нинi ти доторкнувся сеї оправи сам, i я тобi за це вдячний. Я маю надiю, що за кiлька день полiпшиться стан моєї матерi остiльки, що зможу забрати її вже в свою хату, i тодi запанує в лiснйчiвцi давнiй супокiй i свобода. Застановись над моєю просьбою, Несторе". Молодий чоловiк помовчав хвилину, а потiм похитав головою. "Ти зробив рахунок без господаря, Богдане, - сказав. - Нехай би й якi там шляхетнi мотиви спонукали тебе до того проекту, але прийняти його я в жоден спосiб не годен. Щодо моєї сестри, то вона, коли хоче, нехай остається у панi Мiллер, але я один мушу за вiсiм день вертати. На протязi тих трьох тижнiв, що я тут перебув, я скрiпився бiльше, як навiть сподiвався. Навiть i кашель уступив по бiльшiй частi, i я чую, що можу хоч би й подвiйну працю взяти на себе". "Що я тобi ще рiшуче вiдраджую. Ти не так скрiпивсь, як повинен", закинув тут добродiй Олесь. "Радо прийняв би я твоє предложения iншим разом, Богдане... Однак цього лiта не годен се вчинити. А щодо моєї незначної помочi при пожежi, то ти переоцiнюєш її. Кожний iнший на моїм мiсцi був би те саме вчинив, i про якiсь "обов'язки" проти нас ти навiть не згадуй, бо тим справляєш менi прикрiсть. Залиши доторкатись сеї справи. Ти не настроїш мене iнакше, як настроєний я тепер". "А я поїду з тобою, Несторе! - обiзвалася тут.Маня, що заховувалася досi спокiйно. - За вiсiм день побуту й супочинку в лiснiм воздусi i неперериваного сну я наберу давнiх сил. Вашi сумнiви щодо мого фiзичного стану, пане Олесь, - додала, звертаючись до нього, - цiлком безпiдставнi. Навiть це, - додала й указала на пов'язку кругом голови, - ношу я бiльше на бажання мого окружения, як з справдiшньої потреби. Менi вже нiчого не хибує! - I сказавши це, вона, мов на доказ своїх сил, встала й, отворивши нараз широко обiйми, майже блискавкою пiдняла брата одробину вгору й поставила назад. - Бачите, пане Олесь?" сказала вiдтак, вiддихаючи глибше, i всмiхнулась через плечi до нього, що витрiщився перелякано на неї. "Дiйсно, - обiзвався добродiй Олесь з гiрким вiдтiнком у голосi. - Ви готовi цей experiment[70] ще й на кiм iншiм повторити, щоб лиш свою постанову, як i брат, перетерти. Чому нi? Але вам це все не поможе. Доктор Роттер нехай рiшить. Вiн буде в тiй справi компетентнiший, як я. Я, як бачу, не вдiю нiчого. Мужик проти аристократiв безсильний. Для них знайдеться в кожнiм разi задня хвiрточка, через котру вони перед ним вивинуться. Я це вiдчуваю. Йому остається" лише пересвiдчення, що вiн проти них довжником, i що до сплачення свого довгу не подасть йому жодне з них помiчної руки. його матiр i майно вирвали з пожежi, а особистi його почування вiдносно тої цiлої подiї їм байдужi. З ними нехай справляється вiн сам". Наступила хвиля мовчання. Тяжкого, напруженого мовчання. А однак його слова, висказанi з поважним, майже понурим супокоєм, викликали дивнi наслiдки. Брат i сестра поглянули на себе, i коли лице дiвчини покрилось блiдiстю, обiзвався Нестор: "Коли ти, Богдане, з цеї сторони береш цю оправу, то помиляєшся сильно. Не якою-небудь поверховною забаганкою є моя постанова скорiшого вiд'їзду, а поважною рiччю. До того примушений я працею, котра, як i сам знаєш, робить нас часто-густо невiльниками. Крiм того, вимагають того вiд мене й особистi причини, про котрi тепер говорити рiч зайва. Все те разом вимагає вiд мене подвiйної пильностi та вiдречення хоч би й найменшої особистої свободи. Коли моя сестра хоче товаришити менi, то робить це без впливу з моєї сторони. Та все ж таки я обiцяю тобi розважити ще раз твою просьбу й буду старатись вдоволити її хоч почасти". По лицi добродiя Олеся перебiг мов сонячний проблиск. Одначе вiн, здержуючись вiд усякого теплiшого тону в своїм голосi, простяг руку до Нестора й сказав: "Дякую, мiй хлопче". Нестор i Маня мовчали хвилину. Сестра похилилася наново над шитвом, а Нестор, поглядiвши деякий час в створене вiкно, подався нараз до дверей. "Куди, Несторе? - спитала Маня пiвголосом. - Залишися трохи коло нас". "Я обiцяв прийти коло цеї пори до панi Марiян i не хотiв би, щоб на мене ждали". "Що поробляють дiвчата? - спитала Маня. - Я вже цiлик три днi не бачила їх". Нестор усмiхнувся. "Панна Iрина вчитується завзято в iсторiю музики, котру дiстала вiд мене, а панна Наталя вiдсилає й приймає листи й вижидає, мов сходу сонця, днини, в котрiй окинеш пов'язку з чола й зможеш взяти участь в однiй проектованiй прогулцi по орхiдеї в околицi "Чортового млина". "Держись, Несторе... - погрозив йому жартiвливо добродiй Олесь, - i не заглядай надто глибоко в морськi очii..." По нiжнiм лицi Нестора перебiгла краска. "Не бiйся, - обiзвався вiн, а вiдтак, мов вiдриваючися вiд обох, насилу додав: - Ось я бачу, йде доктор Роттер, i я тепер тут лишнiй". Сказавши це, вiддалився так само нечутно, як прийшов. Будь здорова. Твоя А. Мiллер". * * * _ (Пiзнiше). Чотирнадцятий день минув передучора вiд часу, як моя мати лягла в постiль i майже чи не з смертю боролася. Слава богу, криза минула щасливо, доктор Роттер вважає її врятованою, i вiд тої хвилi йде її стан чимраз до лiпшого. Саме, як кажу, передучора була та тяжка нiч, коли ми, чи не всi, пересидiли коло її постелi. То є: панi Мiллер, доктор Роттер, Маня й я. Коли ж коло пiвночi, в котрiй побоювались погiршення, вона впала в глибокий спокiйний сон, а лiкар, переконавшися востаннє, що органiзм освободжений вiд гарячки, - вiн залишив її пiд наш догляд i пiшов. Вiдходячи, звернувся до Манi, за котрою слiдив очима, як звичайно, i сказав: - Тепер, панно Маню, спочивайте спокiйно. Ваша задача, яку повзяли ви на себе, вже скiнчена, а ваша помiч вiдтепер майже лишня. Хора цим сном скрiпиться бiльше, як попереднiми, а її дальший догляд не буде вимагати стiльки осiб, як досi. Я дуже вдоволений з її стану. Вiдтепер дозирайте ви вже себе й брата. Вам обом треба бiльше одпочинку, чим вам здається. - I докинувши, що з нею ще, мабуть, побачиться, вiн попрощався. Маня, зачувши з уст Роттера, що вона при постелi хорої вiднинi зайва, пiднялася по його вiддаленню з свого мiсця i, замiтивши, що йде в сусiднiй кiмнатi лиш створити вiкна, вийшла нечутно в кiмнату цвiтiв, у котрiй мали ми вже першого вечора дискусiю. Моя мати спала спокiйно, панi Мiллер сидiла напiвдрiмаючи непорушно в фотелi коло неї, i я пiшов за дiвчиною. Вона отворила дiйсно одне вiкно широко i, сперши голову на руку, дивилась якийсь час мовчки в чудову безгомiнну нiч. Було по легенькiм дощi, i теплий воздух, переповнений вогкiстю, пригадував собою веснянi ночi. Саме перед вiкнами, над горою, пишався мiсяць, i навкруги панувала тишина, майже пiвнiчної години! Я пiдiйшов до дiвчини. - Крiпiться, панно Маню... - промовив я до неї пiвголосом. - Я тепер такий щасливий, що хотiв би, щоб усi... а й ви, почували себе такою. Але тепер ви втомленi, i я не задержу вас довго. Я хотiв вам нинi лиш поки що одним словом за все добро, що пiшло вiд вас для мене й моєї матерi, подякувати. Але де те слово, панно Маню, щоб ним висказати всi мої почування для вас? На мої слова дiвчина звернулася до мене, i по її лицi було видно вираз зчудування. - Я тут недалеко вашої матерi ще лиш на хвилину задержусь, - сказала, - а вiдтак також пiду. - Чи моя присутнiсть вас виганяє? - спитав я, i мiй голос, котрий мав я досi завсiди в своїй властi, задрижав мимоволi м'якiстю. - Ви ж тут у своїй хатi; я втиснувся в неї й розбив на силу її супокiй. - Не в тiм рiч, пане Олесь, - обiзвалась вона. - Я потрохи звикла перебувати тепер в оцiй кiмнатi. Ви самi чули, що моя присутнiсть при постелi хорої лишня. Сповнивши свою задачу, я вважаю зайвим задержуватись в поблизькостi вашої матерi довше. Цими днями, а може й завтра, як чую, приїде панi Дора К. Вона займе, як заявила менi панi Мiллер, оцю кiмнату. На час, нехай би й який короткий, поки переїде хора досвого дому, я пiду до панства Марiянiв. Краєвиду, як оцей, - додала, вказавши рукою на дiйсно чарiвну картину ночi перед очима, - може, й не побачу перед вiд'їздом вдруге. - Вiсiм день злетить скоро, тому зачинаю поважно прощатися зо всiм. - Маню! - обiзвався я пiвголосом i приблизився до неї. - Завтра не йдiть ще вiд нас. Хто знає, чи Дора буде вже завтра тут. А хоч би. так, тодi хоч тут i там покажiться у хорої... i в нас. Тут ви дома, а хора, вона також... звикла... до вас. - Як хора, - докiнчила дiвчина з ледве замiтним нервовим усмiхом. - Але я сповню ваше бажання. За кiлька день перевезуть її додому, там вона вiднайде себе, як вiднайде себе з нас кожне; а вiдтак пiде кожне своєю дорогою, стаючи на своїм мiсцi, не забираючи нiчого з усього пережитого на будуче з собою. Чи вдоволенi ви, пане? - Це чую я вiд вас по раз другий, панно Маню, - сказав я спокiйно, хоч у менi задрижало на останнi її слова болюче. - Я б думав, що саме по тiм тяжко псребутiм часi, коли ми, мов два добрi товаришi, прямували до одної мети, сторожачи над боротьбою мiж життям i смертю, з пожертвуванням всеї сили, - ми повиннi тепер розiйтись iнакше. Ми ж станули собi ближче. - Гадаєте? - опитала вона, i її нiжнi вуста скривилися гiркою усмiшкою. - Я так думаю. - А я - нi. Якраз тi нашi переконання не зливаються в одно, - вiдповiла вона поважно. - Я признаю, панно Маню, що багато дечого, що стояло незрозумiлiстю, упередженням i поглядами молодшої "Sturm-i Drangperiode" [71]мiж нами, ви вирiвняли своєю благороднiстю, а головно шляхетним поступуванням. Останнiй, для нас обох утяжливий час затер чи не на все нерiвностi мiж минувшиною а теперiшнiстю. Такого погляду й почування, я переконаний, е й моя мати. Вона не могла не бачити вас, якою ви є в дiйсностi. Не могла не взнати ваш несамолюбний героїчний учинок проти неї, не вiдчути вашої безкорисностi. Вона вам мусить вiддати належний поклiн, якою б i не була консеквентна в своїх почуваннях i постановах з давнiшнiх лiт. - А я буду досить твереза не повiрити хвилевим настроям, пане Олесь! - вiдповiла вона й пiднялась гордо. - Зрештою, i на що б це все здалося? За тиждень або й кiлька день пiзнiше розiйдемось ми назавше; пощо, отже, скидатись того, що пiддержувалося тверезим розумом цiлими роками? В кожнiм iншiм разi, - додала, - була б мене, може, змiна її поглядiв до моєїї особи ущасливила, але нинi залишить вона мене холодною Внутрiшньо ми однаково розлученi на все. - На все, Маню? - спитав я. I я чув, як мiй голос мимоволi задрижав. - Так, пане Олесь. Чи як же? - спитала й пiдняла своє лице, що пригадувало блiдiстю в слабiм освiтленнi якийсь бiлий цвiт. - Чи донька колишнього вбогого, але чесного урядовця, що не мала за життя його, з причини свого вбожества, вартостi в очах ваших i вашої матерi, перейнятої матерiалiстичним духом, може її тепер, яко вбога вчителька, що бiгає по лекцiях, щоб здобути матерiальнi засоби... бiльше мати, як перше? Нi, пане Олесь... - сказала й потрясла гордо головою. - Якою й була Маня Обринська колись наївною, вiрующою в безкористь людську слiпо, в здiйснення iдеалiв i мрiй, то нинi вона не є нею бiльше. Не годна бiльше бути. Ми були вiддаленi вiд себе, жили iншим життям i заняттям, - тягнула далi, пiд час коли її альтовий голос заграв нараз сильним зворушенням i пiрвав i мене з собою, - але я вiдчувала гiрко, що лиш сама та моя вбогiсть вiддiлила мене вiд вашої матерi й вiд вас, дарма що душа моя протестувала проти тих розумувань. Остаточно одначе i пiддалась їм, переконуючись, що слушнiсть по їх сторонi. Через хвилину я дивився зчудовано на неї, а потiм обiзвався: - Чи справдi ви того переконання, що я й моя мати причинились своїм, як утримуєте, "матерiалiстичним" духом до того? В якi уявлення загнались ви, пiд яким впливом перебуваєте? Ви несправедливi, панi! - Не можна iнакше збирати, як засiвається, - вiдповiла вона, усмiхнувшися гiрко. - Я не розумiю вас, куди прямуєте ви, панi? Вона здвигнула плечима. - Ви огiрченi й упередженi проти нас, хоч менi не зрозумiло, з яких причин. Ба я пiду навiть дальше, - говорив я спокiйним голосом. - Я припускаю, що в моєї матерi бiльше матерiалiстичного духу, чим, може, в деяких iнших жiнок. Це в неї виробилося з деяких причин, котрi порушувати не належить сюди. Одначе крайньою матерiалiсткою, як ви це заявляєте, вона не бувала нiколи. На те не допустила б уже її релiгiйнiсть. Дiвчина вислухала мене мовчки, а вiдтак, перейшовши повiльним, нечутним кроком кiмнату, звернулася знов до вiкна. - Бачите, панi Обринська! - сказав я. - Ви не маєте фактiв i доказiв на свої заявления, з котрими, як мiродайними, ми повиннi числитися. Вона все ще мовчала, опираючись до вiкна, мов я не знаходився недалеко неї; i доперва по хвилi завзятого мовчання заговорила, iгноруючи мої слова цiлковито. - Понад усе ставила вона й ви матерiалiзм. Той грубий матерiалiзм, що нiвечить безоглядно найтоншi зворушення душi, найшляхетнiшi замiри й постанови людської душi. Понад усе. - I я, панно Маню!.. I я? - спитав я, прокидаючися, мов доторкнений гарячим залiзом. - I я, панно Маню? - I ви також! - вiдповiла вона твердо. - Я також! - повторив я i пронизав її своїм... я чув, у тiй хвилi майже ненавистю спалахнувшим поглядом. - Маню, схаменiться! Ви могли б своїх слiв пожалувати. Я мужик, - упiмнув я, - ви з скоробiжучою аристократичною кров'ю в жилах, це правда; але мужицька амбiцiя, зражена раз до глибини душi, могла б статись для аристократiв динамiтом, яким би там спокiйним i поблажливим не здавався мужик з поверховностi. На точцi честi вiн твердий, як камiнь, а гордiйськi вузли, нав'язуванi аристократичними руками з шляхетськими гербами на нiгтях, розтинає вiн без вагання. Вона стояла спокiйна, блiда, з очима, що зорiли проти мене, мов ждали, щоб я цiлком успокоївся. А вiдтак пiшла до дверей, i мов переконавшися там, що слова нашi не дiйшли нi до матерi, нi до панi Мiллер, вернулася знов повiльним кроком. - Я хочу доказiв i фактiв, хоч би яких незначних! - наставав я на своєму, сильно зворушений. - Добре, - сказала вона, - я їх вам подам кожним iншим разом, лиш нинi нi, пане Олесь! - Iз тими словами вiдвернула своє лице, мов ховала його вiд мене. - Нинi нi. - Нинi нi? - Так, - вiдповiла вона змiненим голосом. - Коли ж я хочу їх саме нинi мати! - Нинi нi, пане Олесь, - повторила вона й цим разом (о, диво!) прохаючим голосом. - Нинi нi. - Чому нинi нi? - спитав я, i в моїм голосi продзвенiв мимоволi грiзний трiумф побiди. - Бо ви нинi щасливi, пане Олесь, як самi сказали... а... я... нинi обезсилена... - Ага! - кликнув я, смiючись злорадно. - Аристократка не хоче псувати мужиковi "недiлi". Чи не так? - спитав я i з тим словом приступив до неї ближче. - Нi, панi Обринська. Я настаю на те, щоб аристократка попсувала мужиковi святочну днину й почислила факти, що потвердили б закиди її та обвинувачення про нашу матерiалiстичнiсть. Могла вона знати їх i про них мовчати, можу й я про них дiзнатися. Знов стулилися дiвочi вуста до мовчання, знов той самий прохаючий вираз у карих очах - не силувати її. Але я не втерпiв. Вона боролась, очевидно, щоб, бути може, не завдати менi своїми висказами болю, мiж тим коли я, саме внаслiдок того, тратив чимраз бiльше супокiй i моя душа неначе видющою ставала. Заразом я не мiг при тiм усiм i не вiдчути, що оця чудна дiвоча душа перейнята до мужика чистою несамолюбною любов'ю, не мiг i не сказати собi, що мiж нами панує якась таємнича перепона, - сила, що спиняє цiлковите довiрочне зiлляння душi в душу... Я почав по хатi проходжуватись, оставляючи їй i собi час до заспокоєння, а остаточно спинився перед нею. - Чи факти, наколи ви їх маєте, е такого роду, що Їх висказ справить вам i менi прикрiсть? - спитав я. - Ви ж бачите, саме ваше мовчання не може нам обоїм також добра принести. Коли вона ще мовчала, вагалася, тодi я обiзвався вдруге. - Ви не вмiiєте неправдою орудувати, .Маню! Якi несправедливi й "божевiльнi" буваєте ви подеколи проти себе й других! Однак своїх уст нею сплiяiмлювати ви не годнi; це я бачу ясно. Тому я проiшу вас не опиратись моїй просьбi довше, а виявити .менi все, що знаєте. Всi, якi б вони не були, тi мої й моєї матерi провини на тлi нашої матерiалiстичностi. Я хочу їх з ваших уст почути. Зрештою, ви помиляєтесь, коли думаєте, що я неопоiсiбний вислухати їх нинi, бо буцiм я нинi щасливий. Поки що, - додав я, всмiхаючись гiрко, - моє щастя, як бачите, не ослiплює мене. Але сядьте, - додав я нараз, пiдсуваючи їй фотель, побачивши, що вона з зворушення й утоми ледве на ногах держалася. Вона сiла, я коло неї, i вона почала говорити. Тихо, вриваним голосом i трохи вздержливо. Якраз у часi по вiдданню старшої її сестри (Оксани) позичив її батько бiльшу грошову суму в моєї матерi на недовгий час, без вiдома мого батька, як це робила мати не раз, орудуючи сама одна своїм власним маєтком. Вона визичила їх на виставлений лист довжностi за проценти такої висоти, як беруть їх лиш однi крайнi лихварi потайки. Лист довжностi був пiдписаний її родичами, моєю матiр'ю i як свiдком i будучим її спадкоємцем - i мною. Суму ту обернув її батько на закупно одного першокласного шматка землi, що з часом мусив набути подвiйної вартостi, бо знаходився в купелевiй мiсцевостi, котра розвивалася якнайкраще. Шматок землi тої був призначений для неї, в разi вона колись вiддавалась би, а як не те, просто в крайнiм разi на продаж, щоб за узискану за неї суму вона могла вiддаватися без перерви вищим студiям, котрi дали б їй iможнiсть здобути в суспiльностi незалежне становисько й забезпечити тiєю дорогою свiй бит. Несподiвана смерть батька погромила не лиш його плани, але враз з ними й її. Вона мусила покинути постанову вiддатись студiям, що було колись її найгарячiшим бажанням, розстатись назавше з своїми улюбленими мрiями й остатись надальше, як виховавчиня, в домi панства Марiянiв. Молодшi брати її потребували на разi найбiльше пiдпори. Поiвдовiла, турботами прибита мати не була в силi виплачувати точно по умовi довг (як мiг це батько), котрий завдяки високим процентам побiльшився скоро. До того не уставала й боротьба з життям, боротьба о виховання молодших братiв, i часто-густо попадала до злиднiв не звикла мати в розпуку й сум. Одного дня, що був i реченцем до сплачення одної частi довгу, вдалася вона до моєї матерi з просьбою, щоб та опустила їй хоч одну часть високих процентiв, бо iнакше, як впевняла, вона буде примушена спродати гарний й цiнний кусень землi з утратою, а як нi, то вирвати з-помiж малолiтнiх дiтей невеличку готiвку, котру держала на непередбаченi пригоди, як хороби, смерть i т. iн., щоб позбутися затягненого мужем нещасливого довгу як не цiлком, то бодай частково. На ту просьбу, виявлену з усiм теплом i упокоренням пригнобленої матерi-вдовицi, одержала вона вiд моєї матерi вiдповiдь, що, на превеликий жаль, вона не в силi сповнити її бажання. Про яке-небудь "опущення" процентiв не може бути бесiди, бо, визичуючи батьковi грошi, чинила вона це з увiчливостi для нього й його жiнки, а не впрошувалася о те. Одначе, додала, могла матерi остiльки полегшi вчинити, що продовжити реченець виплати капiталу на кiлька рокiв ще або й довше. Крiм того, зробила матерi, мiж iншим, докiр що вона не виховує своїх дiтей практично, особливо - щодо "дiвчини". Вона, - (Маня, говорила) - тратить дурно лiта. Нехай, - сказала, - та донька ваша виб'є, собi непотрiбнi моднi уроєння й мрiї з голови, а вдасться завчасу до якої доброї кравчинi i, не гаячи часу, вiзьметься до заробiтку голкою, як це роблять дiвчата й з iнших добрих домiв в її положеннi. Це принесе їй бiльше користi, чим усякi "розумовi пiдприємства", котрi хiба потягають за собою видатки, а бiльше нiчого. З часом може трапитись їй якийсь жених, що буде до її маєтку вiдповiдний i таким способом усталить своє буття, а вона... бiдна, доволi вже хлопцями обшарпувана, буде мати на собi на один тягар менше. Це її щира приятельська рада, що веде, справдi, не до самого великого панства, але й не до злиднiв. Щождо самого реченця до сплачування грошових рат, - додала при кiнцi, - то нехай панi Обринська додержує його точно, бо син її, котрому припаде ввесь її маєток, так само безцеремонне строгий у грошових справах, як i вона, i не любить заходитись у непотрiбнi дискусiї й жалостi, i в випадку недодержання означених умов або спродасть лист довжностi, або поступить, як вимагають дотичнi таких справ закони. Це каже вона їй без зла в серцi, просто, без зайвих церемонiй, бо шанує її. З тим передала матерi новий прилагоджений уже лист довгу, пiдписаний наново нею й мною, попрощалась i вийшла, бо на неї ждали "мужики-купцi", що прийшли закупити її худобу i т. iн. Оповiвши це, дiвчина мов передала менi з оцим оповiданням якусь останню свою силу. Вiдтак, затуливши лице руками, опустила голову вниз i сидiла якийсь час неповорушно. - Чому ви менi цього не сказали давно, панно Маню? - спитав я беззвучним, майже менi самому чужим якимсь голосом, вiдчувши, що пiд час їй оповiдання з мого лиця зникла чи не остання крапля кровi. - Довiдавшися про це, я був би зараз у самiй першiй хвилi зробив цiй справi одним замахом кiнець. I сказавши це, я зсунув з її лиця лагiдно руки i, вижидаючи на її вiдповiдь, хвилину дивився на неї. - Чому? - спитала вона блiдими вустами, окинувши мене сумним поглядом. - Ви ж чуєте: бо "син був так само безцеремонне строгий у грошових справах i не бавився в непотрiбнi дискусiї i жалостi, як i вона". На часок я опустив голову на руку, заслонюючи рiвно дiвчинi очi, а вiдтак обiзвався. - Маню, - сказав я, - оце, що розказали ви менi, я, присягаюсь, чую нинi по раз перший. I вiрте, всього був би я по своїй матерi сподiвався! Всього жорстокого й безiвзглядного, всього подiбного тому, лиш такого поступування й таких вчинкiв - нiколи! Я признаюсь, хоч i як тяжко до цього признатись синовi матерi своєї, що нiколи а нiколи я цього в свiтi не сподiвався. Маню! - додав я з здавленим голосом, бо в притикаючiй кiмнатi лежала ж вона. Та, над котрою я дрижав, котрiй вiддавав я чи не всю свою молодiсть i своє життя, щоб лиш нагородити її за все, що жертвувала менi, i вдоволити її... - Маню! - повторив я, коли вона не обзивалася, - це чиясь видумка, що має понизити мою матiр i мене; бо ж це з її сторони неможливо. Воно заогидне! - Видумка, пане Олесь? - спитала вона, i крiзь її пишний альтовий голос продзвенiли гiркий жаль i ураза. - Може бути, це й видумка з сторони моєї матерi, - сказала вона. - Але в такiм разi питаю я вас: що скаже на те власноручний ваш пiдпис на тiм листi довжностi? - Мiй? - спитав я, витрiщаючись зчудовано на неї. - Так, ваш. Ви забули... Я ж вам казала, що на листi довжностi були пiдписанi родичi, ваша мати i, як свiдок i спадкоємець, ви! - Я, Маню, я?.. - повторив я, неначе сонний, а вслiд за тим прокинувся. - Де той лист, панно Обринська? Де вiн є? - кликнув я, вiдсуваючи бурхливо її руку зi свого рамена, що спочила там нараз. - Я мушу свiй пiдпис сам па свої очi побачити! - Ви побачите його! - вiдповiла дiвчина спокiйно i вийшла на часок з кiмнати. Коли вернула, була поважна, хоч блiда, i подала менi з вiдверненим лицем якийсь зложений папiр, котрий я не взяв, але вирвав з її рук. Вiдтак, приступивши з ним пiд звисаючу над столом лампу, перебiг його очима i, вчинивши це, не обiзвався до неї нi словом... У кiлька хвиль пiзнiше я перемiрював у найбiльшiм зворушеннi вшир i .вдовж кiмнату, а мої вуста зачинились мов назавше. Справдi! Хоч i знав я запопадливiсть хоробливу, ощаднiсть i безсердечнiсть своєї матерi - однак щоб це все набрало такої iнтенсивностi, що вона допускалася найгрубшого лихварства, заслоняючись до того й моїм сфальшованим пiдписом, - я не мiг сподiватися. Якi чеснi були тi люди, з котрими поступала вона так немилосердно, що не потягли її до сеї хвилi до одвiчальностi. Я був зворушений до крайностi, а щоб не сполошити присутню дiвчину вибухом свого безграничного обурення, як i огiрчення, я вспокоював себе насилу ходом, як чинив це не раз у великiм зворушеннi. Остаточно задержався я перед нею, що, мов склавшись у себе й вiдчуваючи враз зо мною моє зворушення, сидiла, як перше, на своїм мiсцi, сперши голову на руку, i слiдила неспокiйними очима за мною. - Все правда, Маню, що оповiдали ви менi; все, що до послiднього слова. А рука, що писала це письмо, аж надто менi знана, - сказав я, вiддихаючи важко. - Однак лиш одне, що стоїть у письмi тiм, мiж пiдписом моєї матерi й ваших родичiв, горить для моїх очей червоним полум'ям протесту, вижидаючи свого знищення й оправдання моєю рукою. Це той пiдпис, Маню, котрий назвали ви моїм, що слушне настроював вас до нас, а взглядно до мене, вороже, котрого однак я нiколи в життi своєю рукою не виконував, бо вiн фальсифiкований. - Це не може бути, пане Олесь!.. - обiзвалася вона з переляком, пiднявшися з свого мiсця й опиняючися передi мною. - Цього ваша мати не могла вчинити. Я вiдвернувся вiд неї й почав, як перше, перемiрювати кiмнату. - Сама - нi, панно Маню, сама певно, що - нi! - сказав я, всмiхаючись гiрко. "Але думка вчинити це, хоч би й рукою не своєю, вийшла все ж таки з її го