лови!" подумав я, не виявляючи вголос послiдньої гадки. - Зрештою, - додав я знов уголос, - я вже на дорозi, хто їй був у тiй справi помiчний. Та про це тут говорити зайве. Менi доста самого факту. Вона не обзивалася... а я продовжував ходити. Нараз я все зрозумiв. Свого часу, як пригадав я собi тепер блискавкою, споминала менi мати про якусь позичку, затягнену в неї Обринським, але чи довг той був уже сплачений чи нi, я в неї нiколи не розпитував. Я й батько знали добре, що та жiнка, що сама одна займалася чи iне всiм нашим газдiвством, не любила нiколи, щоб їй хто в її грошовi справи яким-пебудь способом вмiшувався, за що, по правдi кажучи, я був їй невимовно вдячний. Маючи доволi своєї власної бюрової працi, котра спожирала й без того в мене найкращi хвилi мого життя, я не хотiв займатись справами переважно дрiбними, а ще до того й грошовими. Тепер же й об'яснились менi нараз її нехiть i упередження до Обринських; її розстроєная й денервування, коли я заходив до Обринських, i тiут i там зраджувався перед нею своїми почуваннями для дорогої менi дiвчини. Ба я зрозумiв i бiльше ще, i саме те виводило мене з рiвноваги. Знаючи Обринських, як людей чесних i дискретних,[72] вона бажала задержати цiлу справу передi мною в тайнi, щоб тим безпечнiше побирати вiд чоловiка гонорового якнайвищi проценти, з котрих, як знала, не втратить у нього анi шеляга. Одначе щоб одним боком забезпечити себе перед Обринськими, другим - передi мною, втягнула, очевидно, в оцю погану справу й Дору, пiдписуючи мене її рукою на листi довжностi, утрудняючи менi заразом мiж тим особистi зносини не лише з дорогою дiвчиною, але й з усiєю родиною чесного її довжника, на котрiй їй i так небагато залежало. По смертi батька Обринських не поступала так само iнакше, хiба з гешефтярських взглядiв. Але чи були вони вже мiж ними впорядкованi? Про те я ще не знав. Отак малась цiла та справа, в котру я хоч не втаємничений самою матiр'ю, знав i розумiв її тепер нараз доволi сам... Я ходив по хатi, потопаючи в тисячi гiрких думок, вiдгортаючи вiд часу до часу з розпаленого чола волосся. "Це вчинила менi моя мати... моя мати... - товклося заодно в моїй розпаленiй головi. - Донька колишньої високоповажної духовної особи, котрою так усе гордилося, ради котрої не було для її онука вiдповiдної дiвчини на цiлiм свiтi; ради котрої мусив вiн, стоячи вже чи не на блискучiм становиську, в глибинi душi терпiти й миритися з гiрким почуттям, що вiн, хоч i обертався впосерединi кращого свiту, був, по правдi, самiтнiший, чим хто iнший, бо на грунтi, пiд котрим горiв аулкан деспотизму матерi, не мiг здобути особистого iнтимного щастя, з ким бажав". Ходячи отак, я нараз розсмiявся. Батько мiй - "мужик"; той погорджуваний нею й понижуваний до глибини душi мужик... вiн, що запивався iнодi, як не з ким iншим, то i з простим мужиком; вiн, що розкидував грiшми, за котрими вона вiчно зiтхала, мов половою; вiн, понижуваний i погорджуваний нею мужик, - вiн нiколи не був до такого вчинку спосiбний, i слава богу, що хоч вiн, "мужик" - нi. З тою думкою я спинився по раз другий перед дiвчиною, що, здається, ще й досi ждала всею iстотою на моє вспокоєння i чи не заодно своїми очима за моїми рухами слiдила. - Панно Маню! - обiзвався я до неї. - Оцю прикру справу, що завдала нам обом стiльки гiрких почувань i розчарувань, а найбiльше - вам i вашiй чеснiй .матерi, передайте менi. I вiдтепер, коли вона ще не закiнчилася, не турбуйтеся нею нi на хвилину бiльше. Я полагоджу її з Нестором, i вона загасне. - О, нi з Нестором! - кликнула вона з переляком. - Я сама одна виплачую й виплачу цей довг. Нестор має iнше перед собою, його не турбуйте. Весь заробок мiй iшов на сплачення того капiталу. Вiн же через мене був затягнений! Але слава богу, пане Олесь... - додала, i її очi блиснули радiстю, - його вже небагато; ще через доброго пiвроку... i тодi я освобо-джена вiд усього! Освободжена на все. Послiднi слова висказала вона з такою невимовною радiстю, з таким притиском, неначеб тягар усього свiту тяжiв тою справою на її плечах. На хвильку-двi заслонив я очi. - Iдiть, панно Маню, до спочинку, вам уже крайня пора... - промовив я до неї пiвголосом. - Нинi я неспосiбний з вами дальше говорити, не смiю. Не смiю й довше задержувати вас. Ви зайшли на хвилину сюди, щоб полюбуватися спокоєм i нiчним краєвидом, а я, зайшовши за вами, розбив це. Йдiть i прощайте. Вона поглянула великими стурбованими очима на мене i, не промовивши нi слова, подалася, не супротивляючись, до дверей. Я, мов побитий, постояв ще хвилю, опустився вiдтак на фотель, у котрiм сидiла вона, i, схиливши голову на руку, не рухався. Не просидiв я отак ще хвилин кiлька, коли оце почув нараз, що вона вертається, а враз з тим зачув i легкий дотик її руки на собi. Мов зелектризований, я пiдняв зчудовано голову до неї - i поглянув. Вона стояла передi мною. Чого хотiла? Знов, може, подiбний "факт" оповiсти? Я ж на це наставав. Нi. - Почуваєте себе нездоровим, пане Олесь? - спитала з невимовною добротою в голосi. - Сеї ночi я остануся ще коло вашої матерi, а ви йдiть до супочинку... - Нi, панно Маню... - вiдповiв я, усмiхаючись мимоволi гiрко й смутно. - Ви йдiть, я не так хорий, як це уявляєте ви собi. Я iнакше хорий, а сам сон одної ночi не оздоровить мене. Ви йдiть. I взявши її руку мiж свої долонi, я вiдвiв її до дверей, а сам вернувся до постелi своєї матерi. * * * _ (Пiзнiше). Заява Манина про матерiалiстичнiсть i поступування моєї матерi, враз iз поданим менi задокументованим фактом, тяжить на моїй душi тяжким соромом i сумом! Ось до чого допровадили фанатичний егоїзм i також любов! Навiть не знаю, як узятися до тiєї справи, щоб випровадити її до взаємного вдоволення й гармонiї. Раз, щоб скривдженим нею вернути надмiрно високими процентами видерту суму, а по-друге - щоб i не роздразнювати матiр проти дiвчини за зрадження моїй особi тiєї поганої справи. Здається, вона все простила б їй, чим би й не прогрiшилася проти неї особисто, але об'явлення захованої передi мною справи моїй особi - вона не простила б нiколи. Тому до вибуху поновної дисгармонiї мiж тими двома так близько моїй душi стоячими iстотами, я в жоден спосiб не смiв допустити. Обдумавши цю справу на всi сторони, я рiшився, мимо просьби дорогої дiвчини не втягати брата, розмовитися все ж таки без вiдома дiвчини з Нестором i почути його думку. Як постановив я собi, так i вчинив. Зайшовши на самотi до Нестора, що останнiми днями замешкував мою кiмнату в моїй хатi, зрадив я йому, що я втягнений без вiдома в справу позички, а вiдтак i дальший свiй замiр - направити цю провину моєї матерi. Постанова моя в тiй справi була слiдуюча. Всi досi надмiрно високi проценти, виплачуванi моїй матерi, я верну його сестрi, на його руки, котрими опiсля нехай орудує вiн по своїй думцi, на користь її. Так само поступлю й на будуче з тими грiшми. - Не можу допустити, Несторе, - сказав я, - щоб ти не хотiв у тiй справi бути помiiчний, зрозумiвши раз моє прикре й фальшиве положення проти твоєї сестри й матерi. Сама гадка, що сестра твоя працювала стiльки рокiв на сплачування того нещасного довгу з процентом лихварським, коли моя мати та я, живучи в достатку безжурно, загарбували тi засоби для "мене", що мiг з самого доходу свого становиська удержувати її й себе якнайкраще, виводить мене з рiвноваги! Нестор сидiв мовчки й прислухався моїм словам поважно, погладжуючи вiд часу до часу своїм звичаєм своє гарне волосся рукою, i врештi обiзвався: - Це правда, Маня не раз жалiлася, як пiдтинають її тi лекцiї, а становисько виховавчинi пiдмулювало чимраз бiльше давню енергiю й еластичнiсть духу. Але, - додавав, - обнявши раз обовязок сплачування довгу на себе, не хотiла цього нiкому вiдступити, так само як i предмета довгу спродати. "Раз її батько (говорила) це для неї придумав, то ж вона його замiр виконає". Зрештою, - додав, усмiхаючись, - довгу того вже небагато, за найдальше пiвроку або й трохи бiльше вона буде вiд нього увiльнена, а з тим i вступить, як iнодi жартує, в "нову судьбу". - I висказавши це, вiн помовчав ще якусь хвилину, а вiдтак спитав: - Що маю я, властиво, з тими грiшми почати, Богдане, щохочеш їх звернути, я не знаю. Знаючи Маню добре, можу тебе впевнити, що вона їх нiколи вiд тебе не прийме. Довiдавшись про це, вона заявить: "Ту сплатню, Несторе, я не прийму; раз батько визичив капiтал пiд такою умовою, так треба нам тих умов i додержувати! Милостинь, поки в силi ми працювати, нам не потрiбно". Я здвигнув плечима, вiдчувши, що Нестор аж надто добре знає свою сестру, щоб не вгадати i її думки в тiм напрямi вперед. - Що ж!.. Тяжко й менi їх задержати, а вже зовсiм неможливо їх ще й дальше побирати, знаючи не менше добре, що такi проценти законно не дозволенi. Вiн усмiхнувся, неначе любувався моїм заклопотанням. - Придумай якийсь iнший вихiд з цеї ситуацiї, Богдане. Я не хочу в вашi грошовi справи мiшатися, а самих тих грошей хоч би й рукою доторкнутися! Тодi я пiднявся. Випрямовуючися, обiзвався: - О, ви аристократи! Аристократи хiба бiльше по душi, а передусiм мрiйники! Сюди загонюєтеся ви з вашими поглядами? Хоч би одне з вас подало помiчну руку до дiйсного збудування нового храму. Кожне з вас тверде, невмолиме, начеб прямувало своїм шляхом просто до раю. Але менi вас не треба. Мужик має також створенi очi i його рука сягає дальше, як здається! Вас мусить ординарне тверезе життя задавити, коли пiдете дальше тою дорогою, що досi, пiддаючись безопiрно грубим i сильним елементам! Вiн знов здвигнув плечима, як перше, й усмiхнувся дитинним своїм нiжним усмiхом, що так дуже розсвiтлював смисл його небуденної iстоти. - Що ж хочеш, щоб зробили ми? - спитав спокiйно. - Будували дальший храм? Храм матерiалiзму? Може бути, правда й по твоїй сторонi, що нас здавить груба власть життя матерiалiстичного; будемо ходити взимi в лiтнiй одежинi, а влiтi у витертiй тiй же, з браку засобiв достарчити собi вiдповiдне з подвiйним лицем. Але чи мусимо ми всi рекрутуватися в армiї самого твердого безiлюзiйного матерiалiзму, що не витворює нi одної мiмози з чудом нiжностi i вразливостi, нi одного твору красної штуки, нi одної країни мистецтва, що розпливалося б дальше, як досягає грубий розум тверезостi, Ii такого ж матерiалiзму? Ми є люди, що живемо бiльше з зворотом до свого нутра, чим на внiшнiсть, тому й пiдчиняемося бiльше голосам внутрiшнiм, як покликам i вимогам знадвору. Наше щастя мусить нам походити з глибини нашого нутра. А коли воно й трапляється, що нас використовують матерiалiсти, то оскiльки порушує це найглибше життя лiпшого? Ми, себто потвоему "мрiйники", понесли лиш кiлька матерiальних утрат, але чи можна це справдi назвати побiдою першого над послiднiм? Хто збiльшує своє майно почувань, той збагачує й свiй розум, а це є, властиво, тi людськi сили, котрi остаточно задержують послiднє слово. Вислухавши його слова, я звернувся до нього. - I що маю я, "мужик", з тими твоїми фiлософiчними висновками зробити? - Роби, що хочеш, - вiдповiв вiн, усмiхнувшись, як перед тим. - Твоя справа така глупа й нiкчемна, що я взагалi дивуюся, що такий поважний чоловiк, як ти, переймається такими нiсенiтницями. - Я зворушився. Я у всьому признаю тобi рацiю, але ввiйди i в мою ситуацiю проти твоєї сестри. Вона прикра й фальшива. Вiн вiдповiв: - Вона, безперечно, така, як кажеш. Але я на твоїм мiсцi пiшов би найпростiшою дорогою. Зложив би грошi на її iм'я в банку, i бiльше тим не журився. Як до року або двох вона їх не прийме, тодi нехай iдуть на яку добродiйну цiль, i бiльше не журися. Прецiнь сей вузол можна розв'язати без болю голови. Але щоб я тими грiшми займався, ти не сподiвайся. Я помовчав хвилину. А вiдтак спитав: - Чи твоя сестра вiдноситься просто сама до моєї матерi в тiй справi? - Оскiльки я знаю, Богдане, нi. Якийсь її один знайомий впорядковує делiкатно, мов женщина, цю рiч. Грошi - це послiдня рiч, котрою я б у життi займався. А ще до того якимось там лихварським чиншем. I сказавши це, вiн засунув обi руки в кишенi й почав з найбiльшою байдужнiстю ходити по хатi. - А як оженишся з Наталею i тобi прийдеться орудувати її грiшми? А може, якусь часть i для себе зужити? Вона доволi маюча [73]дiвчина. - Я орудувати її грiшми? - спитав вiн, i на його лице виступила краска змiшання й болю. - Так - ти, Несторе. - Передусiм ти мусиш знати, що я б грошей своєї жiнки не порушував нiколи для своєї особи, хоч би й що там. Я, мужчина, чоловiк працi й честi, я мав би пiдойматися тої ганьби, орудувати її маєтком, а що бiльше - будувати своє буття й iснування за помiччю жiнчиного майна? Ти помиляєшся. Я сам, скромний у своїх особистих вимогах, буду старатися урядити її домiвство по змозi моїх сил, мого становиська й культури мого нутра. На те ж я й працюю. Але брати щось для себе вiд неї, слабшої в суспiльностi, як взяло це тепер верх i сталося обичаєм, цього я не годен. Нехай, щоб мене назвали не лиш мрiйником, але i менш пiдхлiбне. Що має вона, нехай остане її власнiстю, а я один хочу завсiди i всюди бути там, котрий дав. Ради своїх поглядiв i позицiї моєї в життi я хочу бути таким, що дає зi свого. - Чи Наталка знає тебе з сеiї сторони? - спитав я i спинив погляд на нiжнiй статi гарного мужчини. Вiн здвигнув байдужне плечима. - Це менi невiдомо. Не пригадую собi, чи порушували ми коли-небудь цю тему. Але це неважне. Вiн замовк, зiтхнув з усiєї грудi й опустився на софу, неначе втомився оцим iнтимним зiзнанням своєї замкненої молодої душi, що, неначе силувана мною, вiддiлила вiд себе частину своєї цiнної сили. Я глядiв якийсь час мовчки на нього, порiвнюючи його в душi з сестрою, а там, приступаючи до нього, я взяв його за ра.мена, глянув у його лице й спитав: - Ще хотiв би я знати, Несторе, якого роду твоя любов до неї? Його лице споважнiло, очi оминули мiй погляд ii, набравши якогось усмiхнено-сумного, майже пророчого виразу, вiн сказав: - Ich gehore zu dem Stamme, welche sterben, wenn sie liеben [74]. * * * _ (Пiзнiше). Моя мати вже в своїй хатi. Тета й Дора приїхали, покликанi мною, майже разом, i зараз пiсля того переселилася й мати. Здається, коли опинилася вона знов мiж своїми стiнами, не було щасливiшої вiд неї. Завдяки щирим рукам моєї тети й панi Мiллер, вона найшла в своїй хатi все на мiсцi, в найбiльшому порядку i в блискучiй чистотi, неначеб ще кiлька тижнiв тому не виглядало тут так, мов усе перебуло якогось роду землетрус. Зате менi було тяжче покидати стару лiгничiвку з-пiд густих смерек, чим би це був хто сподiвався. Ще через якийсь час гнала мене туга назад, i я вертав, щоб хоч хвилину-двi поглядiти на тих, що були такi близькi моєму серцю. Скiльки б i не виходив я в мiсто, все починав я, забувшись, пару крокiв в глибiнь тої вулицi, i доперва спам'ятавшись, що там не маю я бiльше жодного дiла - вертав. * * * _ (Знов пiзнiше). Недавно здибався з Нестором. - Як стоїть справа з твоїм вiд'їздом? - спитав я. - Не залишишся довше, як до означеного термiну вiдпустки? Вiн здвигнув плечима. - Вижидаю ще про це звiстки, - сказав. - - Коли одержу, скажу крайнє слово. Зрештою, - додав, - менi здається, що ми не будемо мати довго погоди. Небо затягається хмарами, а що найважнiше - цей пригноблюючий спокiй у воздусi замикає вiддих, i я чую, що десь нам за плечима, хоч невидимо, чигає злива й не обмине нас. Шкода, - докинув вiдтак, мов з нього заговорила раптом iнша iстота. - Ми, себто Наталя, Iрина, Марiяни i я, хочемо прилучитися до одного товариства, що уряджує прогулку незабавки в "Чортовий млин" на орхiдеї. Числимо на тебе й на Маню; а тут, як перерве нам безконечний дощ, то не знаю. - Не журися. Дощу не буде, а на мене й сестру твою можете числити. * * * _ (Пiзнiше). Нестор не був злим вiщуном погоди. Вiд кiлькох день паде дощ без упину й доводить деяких лiтникiв, а мiж тими Наталю й Iрину - до розпуки. * * * _ Цими днями святкувала панi Мiллер день свого янгола, а той день не минув i для мене без наслiдкiв. У неї зiбралося, як щороку, невеличке товариство добрих її знайомих; мiж iншими з лiтникiв панство Марiяни з донькою й панною Наталею, доктор Роттер та iншi. Моя мати, будучи ще рекоявалес-центкою, вiдмовилася, а Дора, котра була також запрошена, дала за претекст[75] своєї неприсутностi, що мусить товаришити моїй матерi, хоча вдома була й тета, котра й без Дори сторожила над матiр'ю. Задержаний якоюсь несподiваною справою моєї тети, з'явився я пiзнiше, як на означений час, у товариствi надвечором. Зложивши солiнiзантцi[76] свої бажання, я просидiв якийсь час мiж старшими гiстьми, жертвуючи годину полiтицi, подiям малого мiстечка, погодi, поводженню лiтникiв i т. iн., а далi пiднявся, щоб удатись до дальших менi знайомих кiмнат. Дощ лляв надворi струями, старшi з гостей позасiдали до тарока, деякi до шахiвницi, молодшi, мiж котрими були панна Марiян i Наталя, пiшли за проводом доктора Роттера до салону й там грали й бавилися. Манi й Нестора не бачив я ще цього вечора. Очевидно, знаходились також у салонi. Зразу не зважав я на музику, яка доходила з салону до нас; однак по якiмсь часi залунали два голоси, що зливались у дуетi, з котрих пiзнав я баритон доктора Роттера i прегарний, знаний менi вже голос панни Наталi. На те я, не гаючись довше, подався туди, де й знайшов мале зiбрання молодих, що, мов заховавшися вiд старших, перебували тут неначе на малiм островi, зачинивши за собою ще й дверi. Коли ввiйшов я, спiвучi на хвильку перервали, але, на мою просьбу не переставати, спiвали дальше. Маня стояла оперта на фортеп'янi й виглядала блiдо, а може бути, це видалося менi лише тому, що була одягнена в темному вбраннi, що пiдносило її звичайно бiлу й нiжну краску лиця ще бiльше. Коли я приступив до фортеп'їяна, її очi були першi, що привiтали мене. Привiтали гарним вогким блиском - i сховались. Без слова подала менi руку й указала так само рухом, щоб сiв я коло її брата, що, одягнений в чорнiм строю [77], 'виглядав дуже поважно й святочно. Тепер, опершися в однiм кутi софи, опустив голову на руки й глядiв неповорушно на спiвучу дiвчину. В неї був гарний голос, i обоє з нiмцем доктором спiвали на нiмецькiй мовi дует Рубiнштейна "Suleika" [78]. Оба голоси, мов з природи дiбранi до себе, переливались так гармонiйно й шовково в одно, що всi ми, присутнi, пiд враженням спiву повмовкали з очарування. При словах просьби в пiснi "Bleibe, bleibe mir gewo-gen..."[79] я поглянув, мов ведений внутрiшнiм наказом, на молодого свого приятеля, i на вид його лиця я споважнiв. Нiколи не бачив я бiльше одухотвореного лиця, як у цiй хвилi лице цього молодого чоловiка. Незвичайний блиск його очей просто чудував мене. Так мiг дивитись чоловiк, котрого душа понеслася в iiншу країну, зiллявшись з музикою в одно, повертаючи хiба на те мiж смертних, щоб, з'єднана з прегарними словами пiснi, спинитись коло дорогої дiвчини й пестити її. "Ich gehore zu dem Stamme,welche sterben, wenn sie lieben..." [80], пригадалися менi його поважнi, щойно недавно заявленi слова з одної пiснi того самого композитора, котрого чудовiй композицiї прислухувалися ми й тепер... О, як дуже любив вiн, мабуть, оцю спiвучу в цiй хвилi свою "Зюлейку", i як же дивувався я йому! Вона була гарна-прегарна в своїм родi (хоч i дехто не знаходив її такою), хоч i тяжко було й окреслити душевну суть тiєї дiвчини. Одначе цiла iстота її, як i поверховнiсть, мали свiй окремий смисл. Була чим-то небуденна й повна чарiвної сили. Але я, самий - чи був я спокiйнiший у тiй хвилi? Нi! Противниця моя, оперта там коло фортей яна, недалеко свiтла, - що посiдала тi самi очi, що її брат бiля мене, всмiхалася тим самим пориваючим усмiхом, як i вiн, що не давав моїй душi вдень i вночi супокою, чи не була вона мотором i мого в тiй хвилi сильного внутрiшнього зворушення? Я не вiдвертав очей вiд неї, а коли нашi погляди стрiнулися одного разу несподiвано, вона, мов порушена в душi вогнем мого нутра, вiдступила нечутно вiд спiвучих i подалася та'к само до кiмнати цвiтiв, у котрiй свого часу, по кризi матерi, ми вели гарячу боротьбу, i вона передала менi нещасний документ свого довгу. По кiлькох хвилях спiв скiнчився, всi вернули до старших, а я один пiшов до цвiтучої кi'мнати за дiвчиною. - Добрий вечiр, панно Маню! - сказав я пiвголосом, вiтаючись ще раз. - Я не бачив вас бiльше чи не три днi. Але ви блiдi. - Я змерзла, - вiдповiла вона й пiдняла плечi догори, мов у тiй хвилi перебiгла нею дрож. - Вiд чого? - Вiд музики, - вiдповiла й уникала мого погляду. - Нестор i я, ми все мерзнемо вiд гарної музики. О! - додала з одушевленням. - Наталя спiває чудово, саме як душа вимагає. Вона володiє своїм голосом, як чаром своєї iстоти. Я не дивуюсь, - додала шепотом i оглянулась боязко, хоч у кiмнатi не було, окрiм нас, нiкого, - що Нестор її так безгранично любить. Я також її люблю. - За спiв? - спитав я. Вона всмiхнулася. - Я не знаю. Може, й за спiв. Але в кожнiм разi найбiльше за саму силу її особистостi. Здається, i брат мiй пiдляг тiй самiй потузi. А я, хоч женщина, також її поклонниця. Дивлячись у деяких хвилях на неї, я чую, як пiдлягаю їй. Рiдко коли можу їй щось вiдмовити. - Не дивiться на неї, - просив я. - Оця дiвчина має для мене, мужика, щось небезпечне в своїй iстотi, дарма що доказати це фактами неможливо, її усмiх, котрий назвав доктор Роттер слушно по-нiмецьки "bizarr"[81], вражає iнодi мою просту душу боляче. Не пiддавайтесь їй надто. Вона здвигнула плечима. - Ви бачите примари в ясний день, пане Олесь... - сказала вона. - Наталю знаю я не вiднинi. Вона добра й гарна людина, лиш у деяких хвилях неясна менi й зачинена. - _ Може, й бачу я примари, панно Маню... Але часом менi так хочеться взяти вас i вашого брата пiд свою мужицьку опiку перед нею, що це б, може, вас i зчудувало. Одначе... - додав я, - вiдтак переконуюсь, що це дарма. Ви не послухаєте мене, бо фактами я нiчого вам не докажу. До того маєте ви свiй аристократичний шлях, з котрого ледве чи захотiли б зiйти. Наталя - це ваш контраст. Дивна рiч, Маню... - тягнув я далi, - ви й брат ваш такi багатi на чуття, м'якi iнодi, мов шовк, а проте заразом iнодi твердi й невмолимi. Що це? Вона всмiхнулася. - И iншi люди люблять, панно Маню, - говорив я далi, - й iншi улягають силi особистостi. Може й бiльше ще. - Як брат мiй i я? - спитала вона, i її очi опинилися зчудовано на менi. - Не дивiться на мене так, Маню, неначеб я вам цими словами чинив кривду. Вона потрясла головою. - Ви якiсь чуднi цього вечора, пане Олесь. Хочете випровадити мене з моєї рiвноваги? Це ледве чи вам удасться. Я маю замiр бути нинi спокiйною й доброю. Панi Мiллер з самого ранку настроїла мене так. - I гарно вчинила це, - сказав я. - А однак робите ви нинi враження, мовби вам що долягало. Почуваєте себе нездоровою? Вона заперечила головою, мiж тим коли. кутики її вуст викривились якось болiсно. - Так i нi. Я це розумiю, - сказав я . - А впевняли мене, що змерзлiї з музики. Я вам не вiрю, - тягнув я далi. - З вами щось скоїлося. Я не бачив вас три днi й вiдчуваю це. Щоднини визирав я вас, думав, що прийдете вiдвiдати мою матiр, як цього й вона сподiвалася, i щоднини переконувався наново, що надiявся цього надармо. Чи шукати менi причини того в нещасливiй провинi моєї матерi? Маню! - додав я, приступаючи до неї ближче. - Я не можу собi уявити, щоб ви, зрадивши менi оцю тайну, хотiли тим понизити нею мене й мою матiр. Чи не так? - спитав я й шукав її очей, котрi консеквентне вiдводила вiд мене. Вона потрясла головою. - Нi! Слава богу! Я це знав. Вам не може справляти сатисфакцiї пониження й прикрiсть другого. А тепер, панно Маню... - тягнув я далi, - на пiдставi того, що ви хочете нинi бути спокiйною й доброю, я вас про одне спитаю. Чи ви будете менi помiчнi заподiяну вам i вашiй матерi кривду виправити? Вона витрiщилась перелякано на мене. - Не дивiться на мене наново такими очима, Маню, неначеб я мав замiр вчинити вам щось злого! Ви ж можете собi самi заявити, що вже через ваш неподатливий елемент не прийде нiкому на думку вiд вас щось неможливе жадати. Я лише питаю вас, чи хочете бути менi помiчнi виправити заподiяну вам моєю матiр'ю кривду?.. Вона мовчала. - Скажiть просто "так" або "нi". Не мучте мене мовчанням, - просив я. - Так, - вiдповiла вона, мов проти своєї волi, i сказавши це, вiдвернулася, неначе хотiла вiд дальшої бесiди зо мною уйти. Тимчасом я її задержав. - Я ще не готов, панно Маню, пождiть. Ми не маємо багато часу перед собою. - I ви? - спитала вона. - I я, - сказав я. - Я не можу тут нинi довго задержуватись. Один з моїх найлiпших товаришiв, котрий задержався в подорожi до Б., нинi тут, заїхав на моє спецiальне запрошення на нiч до мене й жде мене. Завтра рано вiн їде далi, в нього мати вмирає, i я обiцяв йому вирватись вiдси за годину-двi, щоб ще про дещо розмовитись з ним. Наколи б не ви й панi Мiллер, котрiй я так багато завдячую, цi вечiїриi години я б був з ним перевiв нинi. А ви? - опитав я. - Ми за кiлька день виїжджаємо вже зовсiм... Я зчудувався. - Як же це? Нестор говорив менi недавно, що, може, удасться йому остатись з кiлька день довше понад вiдпустку. Здається, i йому залежить на тiм, щоб проектована прогулка в "Чортовий млин" на орхiдеї вiдбулася. - Ми лиш i вижидаємо погоди, а скоро вона настане, прогулка вiдбудеться, i ми по нiй хоч би i другої днини виїжджаємо. Так буде найлiпше. - Чому саме так? - Бо таким способом вiднайдемо найборше те, чого нам треба. - Може не всi, Маню... Вона поглянула через вiкно, уникаючи мого погляду, i сказала: - Спокою й рiвноваги духу потребує кожне з нас. Ледве що вона це вимовила, як показалася голова доктора Роттера в дверях, i вiн попросив нас вiд iменii доматорки[82] до чаю. його очi задержалися зчудовано на менi й дiвчинi. Але вiн не сказав нi слова, i ми удалися за ним до їдальнi. Пiвгодини пiзнiше завважив я, що Нестор вийшов на веранду, що провадила просто в сад i насамперед мiж смереки, щоб без сумнiву поглянути надвiр, чи не змiняється нiч на погоду. Якраз перед тим обговорювали саме ту тему. За ним вийшла незамiтно й Маня. Наколи обоє не вернулися зараз у хату, я випросив у панi Мiллер шаль i удався за дiвчиною й братом. Вони стояли обiч себе. Вiн з закиненими на плечах руками, а вона оперта об створенi дверi на порозi, i глядiли мовчки в нiч! Справдi. Дощ перестав падати, з-поза хмар показався мiсяць, i з-помiж дерев заяснiли дрiбним бiлим шутром [83]висипанi стежки старого, гарно удержаного саду. Я зблизився до них. Вони оглянулися, зчудованi, i, побачивши мене, зробили менi мiж собою мiсце. - Ми оглядаємо небосхил, - обiзвався перший Нестор. - Маня впевняє, що вiд завтра настане погода, а я все не довiряю. - Як не настане, то пiдождемо з тим, - обiзвалася Маня. - Але я переконана, що завтрашнiй поранок повiтає нас сонцем. - Ви казали перше, панно Маню, що вам холодно, а тепер стоїте в холоднiй вогкiй ночi. Ви простудитесь. - I сказавши це, я укрив шаллю легко її плечi. Вона стягнула плечi, неначе я впровадив її в фiзичний бiль, i звернула своє бiле лице до мене. - Дякую, пане Олесь... - сказала, - але ми вертаємо в хату. Там у великiй залi вижидають дiвчата Нестора до якоїсь розпочатої гри, а я пiду за ним. Чи не маєте охоти прилучитись також до неї? - Нi, панно Маню, - вiдповiв я, подаючись i собi за Нестором. - Я б волiв послухати вашої гри на форгеп'янi за той час. Найдальше за годину я мушу вертати додому. - О, сьогоднi - нi, пане Олесь, - вiдповiла вона. - Я б найрадше послухала сама, коли б менi хтось щось глибоке й гарне заграв. - Тут нема нiкого, хто б так грав, як ви, - докинув я. Замiсть вiдповiдi вона пiдняла руки, притиснувши їх до вискiв, та, зiтхнувши глибоко, спитала: - Пiдете з нами? - Нi. В мене нема на довгу забаву часу, - сказав я поважно. - То ходiм... - сказала вона й оглянулася за мною. I не зважаючи нi на кого, ми увiйшли просто до невеликого салону (мiж тим коли всi iншi пiшли в гак звану "велику залу", себто дуже обширну кiмнату, в котрiй, може, колись вiдбувалися давнiми лiтами у завiдателiв лiсiв всякого роду забави й т. iн.), де не було нiкого, i де вона сiла до фортеп'яна. - Що вам грати, пане Олесь? - спитала i звернула свої гарнi молодi очi допитливо проти мене. - Що ви хочете... - вiдповiв я I, сiвши недалеко неї, я, як Нестор недавно при спiвучих, опустив голову на руки, ждав. Вона почала грати Бетховена "Мiсячну сонату" oп. 40. Грала її сьогоднi iнакше, як її грають звичайно, i як може й сама грала її звичайно. Нинi, неначе боячись тих звукiв, що викликувала, похилена над клавiатурою, вона грала поволi пiано, вздержливо, лиш тут i там кладучи натиск на деякий нижчий звук, викликаючи заразом мiсцями акорд, мов з звуками дисонансу. Але це не були дисонанси, це були звуки, що обзивалися, вдаряючи в серце, мов окремо для себе iснуючi, котрi, хоч зложенi в гармонiї з iншими, були чим-то замiтнi й пануючi мiж нижчими, тихими й поважними тонами. Два рази повторила вона цю першу партiю однаково. Поволi, обережно, мов для хорого; мов два рази вiдслонила менi нею свою чудну, а проте гарну й чутливу душу. Вiдтак, мов попрощавшись зо всею нiжнiстю погасаючими звуками, вона встала. Я не обзивався. В хатi стало тихо, i лиш з-за замкнених дверей доходив до нас тут i там голос старших i молодих. Нараз обiзвалися, вдаряючи об шибки, грубi й скорi каплi дощу, i дерева, потрясенi раптовим вихром, зашумiли бурхливо... Вона схаменулася. - Знов падає, - обiзвалася здавленим голосом й приступила стурбовано до вiкна. - Ви знаєте, пане Олесь, - обернулася з тихими словами до мене, - що внаслiдок ще оцього дощу може наступити повiнь. - Вона сказала це бiльше рези-гнуючим, як допитливим тоном. - Знаю. Вона поглянула на мене трохи несмiливим поглядом, а вiдтак, приступивши до вiкна, притиснула чоло до шиби... На хвилину втиснулась мiж нас глибока мовчанка. - Такий вихор має для мене щось предиївяо притягаюче, - сказала, коли я не обзивався до неї. - Бо ви самi повнi неспокiйного елементу, - вiдповiв я й приблизився до неї. - О, не тому, - вiдповiла вона i звернула своє гарне, що гiрко всмiхалося, лице до мене. - Не тому. Так, як тепер, менi з тим вихром добре на душi. - Успокоює вас? - спитав я й поглянув проникливе в її очi. Вона, не можучи мого погляду чомусь у тiй хвилi перенести, опустила очi й споважнiла. - Панно Маню... - обiзвався я. - Моя кузинка Дора просить вас зайти на кiлька хвилин до неї й моєї матерi. Вона видивилася на мене i, мов переодягнулась миттю в холод, спитала: - Пощо, пане Олесь? - Не знаю. Але заким вiд'їдете, вчинiть це, коли можете. - Чи й ви собi того бажаєте? - спитала. - Я передаю вам її просьбу. Моїй особi ви б це й так вiдмовили. Я тямлю добре, що маю проти себе минувшiсть, хоча i в тiм я не винуватий, як уявляєте ви собi це хибно. Але як це вам доказати? - спитав я. - I я... i я не все був паном своєї волi, не все щасливий, i я терпiв, панно Маню. Бували хвилi, в котрих я, оточений добробутом i вигодами, в добрих товариствах, мiж увiчливими для мене, гарними людьми, мужчинами й женщинами, бачив заодно молоде дiвоче лице, з виразом гордостi й з виразом характеру перед своєю душею, що, розлучене без'милосердно з своїми бiлими мрiями ударом смертi батька, пiрнуло в грубу життєву дiйснiсть, без слова докору, на заробiток, вступаючи тим у саму противну своїй iстотi долю, остаючись помимо всього собi вiрною. Не питайте мене, як менi тодi на душi робилося. Я чув i знав лиш одне. Я був наскрiзь самiтний мужчина, котрому припадало хiба лиш саме одне мовчання. Я чув жаль до себе, до вас, до матерi, до загалу, а був помимо того мужиком, що не мав вiдваги окияути з себе мужицький тягар. Себто, виступити смiло в оборонi за своє iнтимне щастя, полишити матiр з її маєтком, її славою "родини", пересудами й пiти дорогою, що провадила б до щастя. Тепер, по уплиiвi стiлькох рокiв, ми знов стрiнулися, Маню. Доля зробила мене вашим довжникоїм, котрий полюбив вас чи не щирiше й глибше ще, як ранiше. Котрий чує, що ви становите кращу часть його нутра, i що дальше проживати йому без вас неможливо. - Маню! - говорив я звуками, що походили з самого чи не найлiпшого закутка нутра мого, - будьте моєю! Я стараюсь о вас з щирою глибокою любов'ю, неначеб нас не в'язала гарна, а заразом i гiркiстю переткана минувшiсть. Неначе не в'язала нас одна срiбна хвилина бiлої зимової ночi в лiсi, нашої нiмої, не розцвiвшої до йiнця любовi молодих лiт. Нiколи, здається, я не був спосiбнiший i в правi бажати вас за свою жiнку, як тепер! Нiколи, я це вiдчуваю. Я улажу вам життя, яке вирiвняє всi заподiянi вам кривди й муки людьми й долею! Дiвчина мовчала, мов кам'янiла вiд моїх слiв. - Скажiть хоч слово. Маню! - просив я, зворушений до глибини. - Слово, що зробило б моїм мукам кiнець. Успокiйте мене. Ви ж мусили бачити, що дiялось у менi; за цiлий той час, вiдколи я тут, i вiд хвилi, коли ви помимо всього, що зазнали гiркого й несправедливого з сторони моєї матерi, кинулись, наражаючи своє власне життя в небезпеку, щоб видобути її вiд смертi для мене. Вiдтодi я й вiдчув вповнi, яка глибока й повна чистого й шляхетного чуття ваша iстота, i вiдтодi, повторяю я, не вiдлучався душею вiд вас нi на хвилю, - i таким остануся я для вас до послiднього мого вiддиху. Вона звернула своє лице до мене, що було блiде, мов з нього зникла й послiдня крапля кровi. - Успокоения бажаєте ви вiд мене? - спитала й потрясла гiрко головою. - Слова, що зробило б вашим мукам кiнець? I я маю його вам дати, я, що перебуваю сама невимовнi муки? Того слова я вам нiколи не дам. - Нiколи, Маню? - Нiколи, пане Олесь! Ви самi сказали, що не були нiколи спосiбнiшi i в правi бажати мене бiльше за жiнку, як саме тепер. А чому? - сказала й приступила ближче до мене. - Я Це вам зараз окажу. До хвилi, в якiй постигло нещастя вашу матiр, ви ледве чи були рiшенi до цього кроку. Бажаючи, проте, тепер ту вбогу дiвчину, котрiй раяла ваша мати свого часу вибити собi непотрiбнi уроєння i мрiї з голови, а рекрутуватися в швачки... за свою жiнку... проти волi тої матерi, котра становить не що, а всю "судьбу" вашу, - вважаю не чим iншим, як самим лиш сильним напором позбутись, будь-що-будь, утяжливого почуття довгу проти тої дiвчини, котра (я це признаю) несвiдомо й, може, проти вашої волi втиснулась у вашу душу, виводячи її на якийсь час з рiвноваги. Одначе, пане Олесь, - тягнула дальше, - коли ви не були нiколи досi спосiбнiшi бажати ту дiвчину за жiнку, як доперва тепер, то я скажу вам на те, що та дiвчина не була нiколи здiбнiшою вiдказати вам бiльше своєї руки, як саме тепер. Я пiдняв руку й заслонив нею на хвилину очi. - Маню! В якi нечуванi уявлення про мене вганяє вас ваше недовiр'я, i якi страшнi ви в своїй консеквенцiї i зраженiй амбiцiї! Що я зроблю? Як докажу, що я вас люблю? Щиро, глибоко, як лиш годен любити з усiєї душi поважний мужчина! - I я вас люблю, Богдане... люблю всiма нервами душi своєї, - обiзвалася вона голосом, що з зворушення звучав без-тонно, - i моя судьба... це та, що вас не годна забути, та що з того? - спитала i звернула до мене своє гарне, гiрко всмiхнене лице. - Я не годна бути для вас такою, якою вимрiяла собi ваша душа. - Маню! - Передусiм я питаю вас, - сказала вона й пiдвела руку, щоб вiдперти мене вiд себе, що, зблизившись до неї, хотiв її взяти в свої обiйми, - яка роль припаде тiй жiнцi, що буде глядiти на мужчину з почуттям свiдомостi, що вiн взяв її з вдячностi, даючи їй себе в замiну за її вчинок для його матерi? Кожний похмурий погляд, - тягнула вона, вiддихаючи важко, - з котрим вертав би вiн у свої чотири стiни, кожна хвиля, в котрiй бачила б вона його невдоволення, уважала б вона в нього за жаль свого кроку, за невiджаловану похибку життя свого, котрою вбив себе, жертвуючись їй назавше разом зi становиськом, маєтком, iменем своїм i матiр'ю. Тим недовiр'ям, - говорила, - пiд котрим терпiла б вона безнастанно, пiдмулювала б вона, помимо своєї невимовної любовi до нього, не лише його i свiй спокiй, але настроювала б i його матiр ще бiльше ворожо до себе, як i досi... - Панно Маню! - перервав я її. - Вашi вуста, вся iстота ваша говорять менi, що ви мене любите, а проте ви годнi себе й мене так мучити. Ваша уява на тiй точцi просто хора! Дiвчина розсмiялася гiрко. - Як моя уява хора, то з яких причин? Чи, може, схочете заперечити все, що вiдбувалося явно й напомацки мiж мною, вами й вашою матiр'ю? - Я шукаю помирення, любовi в вас, - вiдповiв я їй не менше гiрко, - а ви протиставите менi своє майже божевiльне недовiр'я. Схаменiться! - Може, й страшна я, - вiдповiла вона, - але не годна iншою бути. Може бути, я помиляюся розумом, тим здоровим, тверезим розумом, котрого потугу вiдчуваємо саме тепер в епосi матерiалiзму, культi безчуттєвостi й безiлюзiйностi, але чуттям своїм я не помиляюся. Нi... - тягнула далi й вiдiтхнула, мов випочиваючи з тяжкої боротьби з собою, мною i якоюсь третьою потугою, що стояла мiж нами й не допускала взаємного зближення. - Нам не судилося йти разом, пане Олесь; дарма що... любите... ви... люблю я. Нам це не судилось. Мiж нами стоїть щось сильнiше вiд нас. Культура чи невйяснена темiнь, сила яка... я не знаю, але вона стоїть. Коли вимовляла послiднi слова, в менi заворушилося щось, що окреслюю я одним словом "мужицтво", що робить мене сильним, безвзглядним i погнало б у вогонь. Не вагаючись бiльше нi хвилини, я зблизився небагатьма кроками до неї, взяв її голiвку мiж свої руки, як робиться це з малими дiтьми, похилив одробину назад i заглянув у її лице. Воно було блiде, як цвiт лiлеї, брови зморщенi, мов у фiзичнiм болю, а темнi вiї ослонювали цiлком її очi, лише грудь її вiддихала важко, мов боролась у тiй хвилi, як на смерть. - Твiй благородний вчинок стоїть мiж нами, дiвчино. Вiн не позволяє тобi стати моєю, а менi забрати тебе назавше. Одначе чи зрозумiєш, що коїть менi твiй неподатливий елемент? Мiж нас поставила ти альтернативу: або я мушу виконати рiвний твоєму геройський вчинок, або як не те - зректись тебе! Значить, ми стоїмо знов i тепер, але послiднiй раз, на кладцi над глибиною, як кiльканадцять лiт тому назад, i... ти... ви допроваджуєте мене знов до крайностi. Але ви помиляєтесь, утримуючи, що я вас зречуся. Коли я дiзнався раз з ваших власних уст, що ви мене любите, ви сталися з тими словами моєю. Я вас не випущу. Ви останетеся менi вiрнi, Маню? - спитав я. I з тими словами я схилився над нею, заглянув ще раз у її лице, котре вiдвертала вiд мене, i притиснув її голiвку до своїх грудей. - Так! - вiдповiла. - Слава богу! Тож тимчасово ви свобiднi i йдiть. Але не на все. Маню! До якого часу. А потiм я прийду. Вона не вiдповiла. Не оглядаючися бiльше за мною, вона вийшла з кiмнати. В кiлька хвиль пiзнiше я попрощався з товариством i опустив лiсничiвку. Коли минав близько попри освiтленi вiкна й поглянув в одне вiдчинене, бачив я її, як стояла й глядiла в темiнь. Позад неї показалося, мов виринуло нараз, лице Нестора, блiде, як у хвилi, коли прислухався пiснi своєї "Зюлейки", i з тими самими блискучими очима. Я поздоровив їх, i четверо очей провели мене. * * * _ (Три днi пiзнiше). Погода найкраща, небосхил не був, здається, нiколи таким чистосинiм, як тепер, а смерековi лiси, що вiдсвiжилися цiлотижневим дощем, мов набрали бiльше тепла в свою зелень. Сонце, просвiтлюючи вже третю днину безнастанно, повисушувало, здавалося, кожний вогкий закуток i затирало слiди непогоди. Лиш рiка, що двигалася з одної сторони попри мiсто, побiльшена пiд час злив i допливами гiрських потокiв, хоч i спала значно, шумiла в