се ще голосно, мов пишалася своїм зростом. Було по обiдi коло п'ятої. Тета i я, натявши й прилагодивши цвiтiв i деякого галуззя на бажання матерi на вiнець для могили батька, були саме зайнятi викладати це все з коша на стiл в кiмнатi моєї тети, коли ввiйшла Дора з матiр'ю в хату. Обi були одягненi до проїздки з панею Марiян, щоб оглянути рiку, побiльшену трохи дощами. - Ви заскоро приладилися, - сказав я до обох пань, поглянувши притiм на свiй годинник. - Оскiльки менi вiдомо, панi Марiян обiцяла приїхати точно о-пiв до шостої, а тепер ледве три чвертi на п'яту. - То ми пождемо, - вiдповiла Дора. - А я б подала ще борзо чай, - обiзвалася тета i, кинувши в своїй звичайнiй живостi цвiти з рук, подалася з кiмнати до кухнi, щоб справдi перевести свої слова в дiло. - Їдь з нами, Богдане, - попросила мати. - Нi, мамо, нинi не можу. Я за пару хвиль вийду також з дому. - До доктора Роттера? - спитала мати. - Вiн посилав за тобою сполудня. - Нi. З ним я вже бачився. Я пiду до Обринських... - Знов до Обринських? - вмiшалася Дора й з тим забрала одну з найкращих квiток i пiднесла її остедтативно [84] до носа. - Знов. Чи маєш що проти того? - опитав я спокiйно i з тими словами заткнув собi маленьку айстерку до кляпи [85]сюртука. - Ще б i що! - обiзвалася вона. - Зрештою, - додала, - може, будеш ласкав передати там нашу, т. є. твоєї матерi й мою просьбу, щоб та героїня зiйшла раз з свого п'єдесталу i вступила до нас, смертних, на часок, щоб ми мали нагоду вiдплатити їй свiй довг; iнакше буде готова погадати, що ми, тебе не виключаючи, Богдане, - додала з притиском, - хочемо справдi прийняти її услуги безплатно. Я пiдняв ачудовано голову до неї. - Якi услуги, Доро? Бо що пiд словом "героїнi" розумiєш панну Обринську, це я розумiю. Але що має означати слово "услуги", те мусиш висловити яснiше. - Ах, не чини, що не розумiєш! - спалахнула гарна жiнка. - Знаєш аж надто добре, що я пiд словом "услуги" маю на думцi її ефектовний чин яко спасительки твоєї матерi вiд нещастя, а по-друге - її "дiяльнiсть" як сестри-служебницi при її постелi. За тi чини, щоб сказати вже все ясно, я привезла тiй паннi штуку прекрасного чорного шовку на сукню, якого, певно, досi не мала на собi. Той шовк хотiла б я їй, як сам зрозумiєш, скорiше, нинi чи завтра, в дарунок передати. А що це не уходить учинити анi тобi, анi твоїй матерi, тож я перебрала цю задачу на себе. - Того не посмiєш ти вчинити! - кликнув я строго i змiрив її з голови до нiг. - Щоб не поважилась ти цього нi в якому разi. Вона вмовкла й вiдступила вiд мене. - Ого... мiй пане! - сказала з неописаною iронiєю. - Це щось нове в тебе - не гонорувати за услугу ближнiх. Iнакше я б не була посмiла й доторкатися цiєї дразливої теми. Була б понесла або переслала дарунок слугою, залучивши бiлет з словами подяки, i на тiм була б справа скiнчена. А так ти винен, як твоя мати тим зворушується! Я поглянув на матiр. Якщо було можна в тiй хвилi слово "зворушуєш" ужити на матiр, то я мiг бути спокiйний. Вона сидiла якнайспокiйнi-ше в своїм крiслi, i лише її очi, оживленi, майже усмiхненi, мов з дитячої суперечки, свiдчили, що вона в тiй хвилi й не снила о якiм-небудь зворушеннi. Зате, може бiльше заiнтересована закiнченням дискусiї, зверталася в тiй хвилi душею на сторону Дори. В менi почало варитись. I мимоволi пригадалася менi погана справа з сфальшуванням мого пiдпису на листi довжностi Обринських. - Я думаю, що яке-небудь "зворушення" в матерi не можна припускати, бо я переконаний, що гадка з "подякою" в постатi шовку не є виключно твоєю видумкою, лиш вашим спiльним дiлом. Але це не вменшає ординарностi й безтактовностi самої думки вiддячитись дiвчинi в такий спосiб за її благородний i героїчний вчинок. - Ти маєш слушнiсть, Богдане, - обiзвалася тут мати сухо. - Думка подяки не походить виключно вiд Дори. Вона одиноко моя. Лиш щодо самого вибору предмета, яким мала подяка заявитися, я була в клопотi. Я хотiла золотий годинник, бо це тривке, i дiвчина була б мала заразом i пам'ятку вiд мене; одначе Дора зробила пропозицiю з шовком, доказуючи, що їй це, може, бiльше придасться, i я на те пристала Що ж iут за причина до такої експлозiї[86]? Замало цiнний тобi дарунок з нашої сторони шовкова сукня? Як замало, то доложи й купи дорожчу. Менi все одно, лиш щоб дiвчинi вiддячитись. I не лиш дiвчинi, але i її братовi; хоч, сказавши правду, як у тiм разi з ним поступити, я поняття не маю. Потрохи я того хлопця боюся. Вiн чим-то здержує мене вiд подяки, але я йото шаную. Чимось-то менi цей хлопець симпатичний. - Ну, ну, ще б не стало й до нього з такими чинами зближатися, - сказав я. - I видивився б на вас Нестор. Аж лячно й думати про тi звичайно задумчивi i блискучi очi, спалахнувшi в гнiвi. Мати здвигнула плечима й сказала: - Я маю добру волю все сплатити. Довгiв, як знаєш, не зношу, нехай би вони були i в рiдної дитини, а я того почуття не зношу. Така моя вдача. Чи як? - звернулася вона до мене. - Гадаєш, менi це мило, як кожний з знайомих приходить i цвiрiнькає менi в вiчi, що ось то вона була тiєю, котра з-помiж цiлого гурту знайомих i чужих вибавила мене одна вiд смертi; якраз вона, до котрої не вiдчувала я нiколи особлиївшої симпатiї, хоч, може, iнодi (я признаю це) в дечiм я й не мала слушностi, i вона, може, й дiйсно лiпша, як я думала. А що "чистий рахунок - це найкращий приятель", цього, може, не заперечиш i ти! - Я щонайменше, мамо... - вiдповiв я i з тими словами обернувся вiд обох женщин насилу, щоб не кинути того всього, що тиснулось менi в тiй хвилi на уста, згадавши її вчинок, їм обом у вiчi. Замiсть того почав я по хатi ходити. О, який слушний, неомильний був той iнстинкт, що здержував дiвчину вiд зносин зо мною, а з тим - i з моєю рiднею. Який неомильний, а який i оправданий заразом! "Внутрiшньо ми й так усе ж таки вiддiленi на все", казала менi. Чи не так? I справдi. "Чистий рахунок - найлiпший приятель", повторив якийсь голос у менi материнi слова. "Чи й тодi, мамо, як брали ви лихварськi проценти, не дозволенi законом, вiд батька сiм'ї, а по його смертi вiд вдовицi й роками вiд дiвчини-сироти, щоб вдоволити свою жадобу й ненаситнiсть за золотом, чи й тодi?" Але цього питання, що горiло в моїй душi, я не поставив голосно. Вона була реконвалесцентка, i на якийсь час я мусив ще багато уступати Їй. Я всмiхнувся гiрко, затиснув уста, i жодне слово не перейшло мої вуста. Нiколи не була моя мати (о, як гiрко!) здiбнiша почути правду з уст своєї дитини бiльше, як нинi, як саме в хвилii, коли чулась довжницею тої, котру брала немилосердно своїми вустами й серцем перед моїми очима пiд ноги. Нiколи бiльше. Але вона була моя мати, i я втопив ту гiрку правду в глибинi своєї душi. Не їй однiй мусив я заощадити хвилi пониження, котрi заслужила перенести. Не їй однiй. Але й тої, другої, що зносила кривду роками, мовчала, здавлюючи її гордо в своїй молодiй душi, не хотiв я наражати на бурхливi й болiсгii моменти. I її також нi. Вона була вже моя. Її слово, що останеться менi вiрною, було для мене невiдкличне, святе. I вiд тої хвилi я сторожив над нею. Горе тому, хто б був посмiв доторкнутися її хоч би одним образливим словом. - Але як же, Богдане? - обiзвалася наново Дора, наколи я, потонувши в думках, гамуючи своє до крайностi схвильоване нутро, ходив по кiмнатi й майже не зважав на обох присутнiх. - Як же скiнчимо цю справу? Вона й так через байдужiсть самої iнтересованої затягнулася довше, як нам пожадано. А й ти сам, коли б не був цими днями такий розсiяний, був би вже давно замiтив, що пакунок, що лежить бiльше як тиждень у твоїй кiмнатi, має iнше призначення, як перележувати в тебе! По моїм лицi перебiгла гаряча краска сорому. I я розсмiявся сардонiчним смiхом. - Чи й я маю в тiй ординарнiй справi брати активну участь? - спитав я. - Твоя задача була й є наклонити дiвчину, щоб прибула сюди, - вiдповiла вражено Дора. - Чого я цiлком напевно нiколи не зроблю. Вона витрiщилася з несподiваного зачудування на мене. - Нiколи, Доро, на те спустися. - - То ти не переказав iїй нашої просьби потрудитися до нас? - Передав, на жаль, хоч i не знав, що пiд нею крилося. - А вона? - Вона, вiдчувши своїм iнстинктом, що в тiм запрошеннi криється, мабуть, потайний замiр вразити її, спитала лише з переляком, "пощо має прийти". А що я тодi ще не знав про замах, що був вимiрений вами проти неї актом подяки, то й передав їй вашi слова; але поминувши те, що вона сказала, можу тебе тепер запевнити, що вона не прийде. - I через що, як вiльно спитати? - обiзвалася мати, i на її блiдавих щоках появилися червонii плями внутрiшнього роздразнення. - Бо я сам постараюся о те, мамо, - вiдповiв я. - Заглянувши в глибину душi тої дiвчини, я переконався, що вона нiколи не дасть себе нагородити за свiй шляхетний учинок. А вами вже найменше! Обi жiнки замовкли, лиш погляд, яким у тiй хвилi перемiнялися, був неспокiйний i повний тривоги. Вiн свiдчив менi ясно, що находять ситуацiю грiзною й остерiгають себе обопiльно мене дальше не роздразнювати. - Отже, вiд нас вона її не прийме, Богдане, - обiзвалася Дора, - i з тим заявлениям будемо мусили по твоїх словах помиритися. Але, може, зате прийме вiд тебе? - I вiд мене нi. Тут моя мати пiднялася. - Лишiм ту глупу суперечку, Доро... - обiзвалася. - Ти видиш, Богдан завзявся нарочно нас нинi обох на тiм тлi рознервувати; шкода часу... я... Я спалахнув i задержавсь у ходi. - Кажете, "на тiм тлi рознервувати", мамо? - спитав я. - Чи це справдi ваша думка? - Я переконана. - Коли так, то ви помиляєтесь тяжко, мамо. Кожне слово, що говорив я вам, я говорив з найбiльшою повагою. А багато дечого, в користь самої вашої материнської особи, я змовчав. - То подякуй ти їй! - обiзвалася вона, iгноруючи цiлком моє послiднє речення, - Вiд себе я їй подякую, про те не сумнiвайтеся, - кликнув я й вiдчув, як мимоволi в мої очi втиснулося тепло моєї душi. - Вiд себе, Богдане! - вмiшалася тут iронiчно Дора. - I чим, як смiю спитатися, коли нашi предмети заподлi? Це було б цiiкаво довiдатися, коли це не тайна в тебе. - Не тайна, Доро, - сказав я й мимоволi всмiхнувся. - Це байка, Доро, - обiзвалася тут зневажливо моя мати. - Байка, котра не обходить мене цiлковито. Що Богдан з своєї кишенi видає, я не мушу знати. Але бiльше займає мене те, коли вiн загадує той свiй замiр сповнити. Це знов не може менi байдужим бути. - На жаль, на се питання я не годен вам нинi певну вiдповiдь дати. Але ви її довiдаєтеся, мамо, ви її довiдаєтеся. Ви ж моя мати, - вiдповiв я тепло i, приступивши до матерi, я взяв її пестливо за руку. Вона зсунула мою шорстко вiд себе. - Дай собi спокiй з акторством, Богдане, - сказала й посунула свої стекла нервово вище пiд чоло. - Жодне акторство, мамо, а щира правда. Я сам вiдвдячусь паннi Обринськiй за те, що врятувала менi мою магiр; сам один я. Вона вiдвернулася люто. - То про мене викинь i соток кiлька! Це мене нiчого не обходить. - Соток, мамо? - спитав я й усмiхнувся болiсно. - На сотки цiните ви ваше життя? Нi, не сотками, мамо; але чимось, що ставлю я понад те. Понад усе. Любов'ю своєю, мамо. Своєю щирою, вiрною любов'ю, мамо, котру ношу я вже не вiднинi в своїй душi для тої дiвчини. Любов'ю. Я, мамо, з Манею Обринською оженюся. Я їй уже освiдчився. Так. Воно було сказано. Хата наша не завалилася, а апоплексiї вiд того заявления мати не дiстала. Вона лишилася спокiйна, i її сильний, понад усе тверезий розум, що в жоднiй, хоч би й найтяжчiй хвилi не тратив рiвноваги, старався ситуацiю опанувати. Зате Дора прокинулася, мов у неї вдарив грiм. - Це неправда, тето! - кликнула. - Цьому ви не вiрте, це неправда. Повтори це ще раз, Богдане! Я здвигнув плечима. - Я вже раз сказав, - вiдповiв я й опустив кiмнату. * * * _ (Пiзнiше, по прогулцi до "Чортового млина" на орхiдеї). Перед виїздом я вступив, вiдповiдно до умови, по Маню, Нестора й паню Мiллер. Дора їхала з Марiянами, а мати вимовилась, що чується нездоровою i залишилася вдвiйцi з тетою дома. Коли ми вже виходили з кiмнати, щоб сiсти на бричку, запряжену прегарними, але нетерпливими кiньми, побачив я Heстора, що вийшов кiлька хвиль перед нами, як стояв тепер на верандi з заложеними на спинi руками, обернений до нас плечима, i приглядався чомусь над одним з вiдчинених вiкон пильно вгору. Ми станули зчудованi. - Що тут такого, Несторе? - спитав я й приступив до нього. - Пiдожди. Я дивлюсь, що з того буде, - вiдповiв той, не рухаючися з мiiсця, ба навiть i не оглянувшися за нами. - Що там? - спитала так само Маня, прилучаючися зацiкавлена й собi до нас. Нестор стояв нерухомо й дивився на якогось павука, що великий спустився десь з якогось закутка темної дерев'яної стелi на своїй павутинi над вiкном i був зайнятий обмотуванням бiдолашної невеличкої мухи, котра, боронячись, бринiла жалiсно. Обмотавши й остаточно доволi густо, павук колов її вiд часу до часу, зближаючися й вiддаляючись... Всi ми задивилися на нйму боротьбу, не промовляючи нi слова, а Нестор, з нас найбiльше зацiкавлений, аж зморщив брови, мов з якогось прикрого при тiм видi почування. Далi, коли, здавалося, було йому цього виду забагато, iпiдняїв руку з палицею i, розiрвавши павутину, викинув павука через вiкно надвiр. - Тепер вiдiграли ви роль якогось або щасливого припадку, або свого роду провидйння в життi бiдної комашки, - обiзвалася паяi Мiллер, виходячи вперед нас на вулицю, де вижидали нас конi. - Я не терплю павукiв! - обiзвався похмуро Нестор, умощуючись зо мною проти обох пань у бричцi. - Не терпиш! - сказав я, всмiхаючись жартiвливо. - А однак молодим хлопчиком ткав ти одного разу в вашiм садi також свого роду павутинку, впевняючи мене чи когось там iншого, що потягнеш її аж до бiлих штахет нашого саду вiд вашого павйльйону, i вона не розiрветься. - Це було що iнше, - вiдповiв вїн усе ще поважно. - Я робив плетiнку, заложившиоя з Васильком, що потягну її аж до твого саду, i вона у мене не урветься; але про правдиву павутину я не мав жодної гадки. I сказавши це, вiн мовчав довго, неначе вид павука вiдiбрав йому добрий настрiй або не сходив з пам'ятi. В дорозi до назначеної цiлii ми станули. Паннi Наталi, котра їхала з своїми кревними й Дорою, забажалося саме посерединi дороги пересiсти до нас у бричку, щоб, як шепнула менi в ухо, повозити хоч одну годинку "правдивими" кiньми, котрi своїм темпераментом перевищали б усiх iнших коней, що везли решту товариства за на.ми. Вислухавши її бажання, я вмiстив фiрмана на iншiм возi i, здержуючи конi на хвильку, поки вона сiла на козла, я сказав їй: - Самi ви не можете їхати; конi молодi й бистрi, порученi менi пiд особливший дозiр, могли б вам утекти. Через те означiть, хто з нас обох, себто мене й доктора Обринського, має коло вас сiсти, щоб, в разi б вам руки ув'яли, перебрати вiд вас поводи. I передавши їй з тими словами поводи, станув я одною ногою на ступiнь брички коло сидячих пань i вижидав її вiдповiдi. Так само зробив i Нестор, з рiзницею, що зiскочив цiлком на землю й дивився поважно на дiвчину. Вона, сiвши на козлах i взявши поводи в руки, через хвилину мов зморщила брови, нахмурилася. - Не буде вам лячно коло мене, докторе Обринський? - спитала, не повертаючи й головою за ним, мов викликувала його напiвжартом i напiвповажно до бою. По його лицi перебiгла легка, майже незамiтна краска. - Я можу й цiлком не сiсти, - вiдповiв вiн спокiйно. - Для мене нема в тiм нiчого лякаючого бачити, як хтось вправляється в спортi, котрим я, будучи ще академiком, займався досхочу. Дiвчина вкусилась в уста й зробила йому коло себе мiсце. - Сiдайте, пане докторе, - сказала, а звертаючися головою потрохи за мною, додала: - Майте око на нас обоїх, добродiю Олесь. Я, - сказала з притиском, - "вправляюсь" у спортi, могла б вас усiх поперевертати, а доктор Обринський не академiк уже, забув при кодексах, що знав. Значить, для вас усе ще останеться поле до акцiї на дорозi до "Чортового млина" i по орхiдеї. I сказавши це, амбiтна дiвчина, подразнена, здається, вiдповiддю свого так само вразливого поклонника, вжила нараз без причини надто сильно батога, i молодi бистрi конi, ледве зачувши на собi батога, скочили в тiй же хвилi чи не сполошенi вбiк, а там i почали сильним галопом летiти за бричками, що задавно нас випередили. Миттю станув я на ноги, в повозi за плечима обох на козлах сидячих, простягнувши руку, щоб здержати зворохобленi гарнi звiрята, однак це показалося вже лишне. Нестор держав їх уже так сильно в овоїх руках, повертав ними так зручно, що звiрята, почувши над собою сильну гамуючу руку, пiддавалися мимоволi керманичевi, i за недовгий час боротьби, пiд час котрої пробували наново вирватись з пануючо'ї над ними влади, бiгли хоча бистро, але все ж таки вспокоєнi далi... Я поглянув на обох. Дiвчина сидiла, блiда з несподiваного переляку, майже без краплi кровi в лицi, мiж тим коли звичайно нiжне, майже хлоп'яче лице мого приятеля виглядало в тiй хвилi дуже поважно й строго. Через якийсь час держав вiн ще поводи сам, вспо-коюючи тут i там бистрi зворушенi звiрята своїм гарним голосом. А коли, врештi, догонивши всiх, що випередили нас, прогулькових, передав гарнiй своїй сусiдцi поводи, окинув її майже стурбованим поглядом. - Тепер їдьте, панно Наталю, дальше самi, - сказав цiлковито спокiйним голосом, хоч я вiдчув, що цiлком спокiйним вiн не був. - Думайте про себе, а з тим i про тих, що сидять позад вас. Моя сестра й добродiй Олесь зручнi. В хвилi небезпеки, коли б ви не хотiли моєї помочi прийняти, вони зiскочать, але панi Мiллер i ви могли б понести ушкодження. Цей лiвий, як вважаю, нервовий, тому батога не вживайте. Зрештою, їдьте спокiйно, я й сам дивлюсь за ними. Вони чудовi! Не поглянувши на свого сусiда анi пiвпоглядом, вона взяла вiд нього поводи, i хто б м'iг був у тiй хвилi заглянути в її очi, що, отiненi гарними темними вiями, заслоняли їх цiлковито, той був би вiдгадав тайну тої душi, що колисалася в тiй хвилi, мов бурхлива вода, в тiй загадочнiй дiвочiй грудi. - Цього трiумфу вона йому не простить, - шепнула до мене панi Мiллер, коли я, врештi переконавшися, що конi бiжать цiлком вспокоєно, сiв, як перше, проти обох пань у бричцi. - Не бiйтесь, вiн їй iмпонує, - була моя вiдповiдь. - Вона азартує з його прихильнiстю, - докинула вона знов. - Але розумове вiн її перевищує. - Його шляхетна скромнiсть була б у неї далеко бiльше на мiсцi, украсила б її ще бiльше, - додала вона на мiй закид. Я здвигнув плечима й поглянув на Маню. Вона виглядала нинi дуже гарно Отворений понсовий її зонтик кидав таке чудове отiнення на її нiжне лице, що воно, спокiйне в тiй хвилi, майже мармурове, видалося менi кращим, як коли-небудь iншим разом Одягнена була скромно, а притiм елегантно й дуже вiдповiдно до сьогоднiшньої прогулки. Опершися трохи на спинку повозу, вона не звертала своїх очей вiд брата й гарної дiвчини на козлах. - Ви знов "загiпнотизованi", панно Маню? - спитав я пiвголосом, перехиляючися до неї, вказуючи незамiтним рухом за амазонкою на горi. Вона похитала головою стурбовано. - Менi це не шкодить, але вiн терпить. - I вона з ним Вона заперечила головою - i нараз простягнула до мене... мов благала о щось безсловно... руку, котру я задержав на хвилину в своїй - Гадаєте, що нi? - Так, - вiдповiла, i її очi мов повели мене до обеих сидячих на козлах. Я зрозумiв її. Я станув у повози на ноги й обернувсь на часок до свого молодого приятеля й гарноiї амазонки. Вона правила кiньми так завзято й певно! Цiла мов виточена постать її, як i лице, були так вiдпорно, майже деспотично нарисованi, неначеб у тiй хвилi здавала перед найгострiшим рiтмейстром свої знання спорту. Вiн сидiв коло неї так само мовчки й поважно, i здавалося, його нiколи не займала гiрська околиця так iнтенсивно, як саме пiд час цiєї їзди. В тiй хвилi, коли завважив мене за собою, поставив руку на вiжки й обiзвався: - Ви губите брошку, панно Наталю; на це роблю я вас уже чи не третiй раз уважною. Вона в вас отворена. Вона перелякалася так сильно його слiв, неначе схоплена на лихiм учинку. Вiдтак, передаючи йому поводи, без опору замкнула брош'ку. Звертаючися потiiм профiлем до мене, обiзвалася: - Я сиджу вже чи не бiльш як пiвгодини мовчки, правлю кiньми й не можу додуматись, як може хтось, хто зазнав раз цеї приємностi панувати над такими звiрятами або хоч би й подiбними лиш як оцi, затоплятись пiзнiше виключно в закони, студiї i т. iн. сухий матерiал. Чому держали ви це в тайнi, докторе, що любувалися колись також спортом? - спитала i її очi промайнули з правдивим зацiкавленням по його лицi. - Я б нiколи не була цього по вас сподiвалася. Ви такi спокiйнi... - додала i вмовкла, мiж тим коли гаряча краска зацвiла на її лицi. - Чому мав я саме про це споминати? - вiдповiв вiн з лагiдним усмiхом i, мов набравшися краски на лицi вiд неї, сам покраснiв. - Сам я на це замилування нiчого не покладаю, хоч признаю, що люблю всяйi спорти, хоч i не можу вiддаватися їм. А тепер найменше. Брак часу не позволяє. - Шкода, що виїжджаєш, Несторе, - вмiшався я, - а то був би з панною Наталею хоч щодругої-третьої днини держав школу в правленнi кiньми. - I звертаючися до неї, я спитав: - Ви, мабуть, знаєте, що панна Маня й доктор виїжджають позавтра вже зовсiм! - Знаю! "Знаю!" Як дивно було це висказано. Напiвздержаним жалем... напiвглумливо. - В нас про це навiть горобцi цвiркають. Iрка лиш про те одне говорить. I коли вона це сказала, її очi промайнули, вислiджуючи з захланнiстю, по його лицi. Однак воно в нього осталось спокiйне. - Але я потiшала її, що доктор ще залишиться. Оцi слова її мали вплив, неначе електризуючий на нього. - Чому мав би я залишитися? - спитав вiн, стягуючи потрохи вiжки до себе, щоб спинити коней до повiльнiшого бiгу. - Бо ми вас упросимо. Я перша прошу вас зробити нам приємнiсть i залишитися довше ще. Вiн усмiхнувся й похитав головою. - Нi? - спитала дiвчина й схилилася, щоб заглянути йому в вiiчi. - Нi. Вашi причини задержати мене тут довше не встоять проти тих, що наказують менi виїжджати. - Чи ви цього певнi? - На цей раз цiлком певний, - вiдповiв, а вiдтак додав увiчливо: - Ви сьогоднi розсiянi, панно Наталю. Перше губили ви брошку, а тепер не бачите, що колесо брички туй-туй[87] захопить вашу сукню. - Хто б мiг так завчасу сформулюватись у певний розумовий кодекс, як доктор Обринський! - вiдповiла вона з вимушеним усмiхом i шарпнула роздразнено сукню до себе пiд ноги. - З часом ви переконаєтеся, що доктор Обринський щонайменше не бавився тими кодексами, про котрi згадуєте нинi глумливо вже по раз другий, - вiдповiв вiн. Я поглянув на нього й вiдчув, що в тiй хвилi вiн був сильно вражений. По її лицi перебiгла, як недавно, краска, i вона не обзивалася бiльше. Я зайняв своє давнє мiсце, давши знак очима своїй дорогiй дiвчинi, що не розумiю тих обох там на козлах, i недовго по тiм доїхали ми до означеного мiсця пiд лiс коло хати якогось побережника, де кiнчалася колова дорога[88], а треба було йти вже пiшки. Тут осталися брички з фiрманами, i всi прогулькозi, роздiлившися, кiлькома то знов поодиноко, пiшли попри берег доволi сильного потоку, що становив саме дорогу до "Чортового млина" в лiс, щоб далеко в його глибинi дослухатися шуму згаданого "млина". Лiс був старий, i сосни його височеннi й об'ємистi. Зелений, неначе плетений, мох звисав довшими пасмовитими китицями з їх рамен, а тишина в тiй святинi була така глибока, що деякi з прогулькових, що зразу, ввiйшовши в лiс, розмовляли живо й голосно, заходячи чимраз дальше в глибiнь, чим раз, то поважнiли. Нестор iшов перший сам i неначе мостив за собою дорогу. Виглядав нинi дуже поважно. В своїх високих елегантних чоботях, що уможливляли йому й перехiд водою, пригадував своєю стрункою, внаслiдок короткозоростi трохи вперед похиленою постаттю й золотим пенсне дослiдникiв природи. За ним пiшла панна Iрина Марiян, а коли вiддалилися вiд нас остiльки, що ми прочi, йдучи лiiсом, стратили їх на часок з очей, перегнала нас нараз Наталка, що осталась була позаду й поспiшила сама одна за ними. - Доктор Обринський забуде ще десь у гущавинi мою кузинку, - гукнула до нас, смiючись чудним якимось усмiхом. - Заглибиться десь-небудь в якусь квiтку або побачить якого мотиля чи хруща, а я за неї вiдповiдаю. - Не дуже, не дуже, - зачувся нараз веселий голос добродiя Марiяна за нами, себто мною, Дорою й ще якимись знайомими й панею Мiллер та матiр'ю молодої Iрини. Маня йшла мовчалива i, як менi здавалося, була розстроєна. - Ви нинi без гумору, панно Маню! - сказав я, вiдлучившися по часi вiд других i зрiвнявшись з нею, що випередила товариство, як недавно брат, i йшла сама самим берегом потоку, неначе мала окрему цiль у лiсi. Здiймивши капелюха з голови, збирала тут i там по куснику прегарного моху й якiсь поодинокi цвiти. Вона звернулася на тi слова до мене. - Я не можу говорили, iдучи отаким лiсом, - промовила. - Вся розмова гурту он там за мною, як i те, що люди йдуть такою святинею, мов добре втовченою буденною дорогою, не бачачи нi на хвилину справдiшнього лiсу, розстроює мене, хоча, - додала, стрiнувшись з моїми очима, й усмiхнулась, - мене це не повинно, може, й обходити. Лiс, як окремий свiт, є для поетiв i знавцiв природи. Чи не так?.. О, господи, гляньте! Гляньте, пане Олесь! - кликнула нараз з радiсним жахом i подалася раптом так сильно назад, що своїми плечима вдарилася о мої груди, коли я якраз у послiднiй хвилi мусив ступити вслiд за нею. - Що там? - спитав я. - Пст... тихо, - наказувала i вказала рукою через потiк на другу сторону лiсу. - Що там? - Великанський хижун, а може, й орел. Чудовий! Он там на тiй смерецi, що, з одної сторони надпалена, виставляє свої голi рамена Вона одна надпалена. Бачите? Вона дуже впадає в очi. Господи, дивiться ж! Вiн ще сидить. Який пишний! Я всмiхнувся. - Я не бачу, - вiдповiв. - Бачу лише, що смереки рiвнi, крилатi, пнуться вгору; бачу, що мiж лiсом по нашiм березi й тим, за противним берегом, горить сонце, що його промiння ллється золотими струями; бачу далеко перед собою, що двi скелi, що виринають з лiсiв, мов розсунувшися, оставили мiсце для перепливу оцього потоку, що провадить в шум "Чортового млина"; i бачу тут у багатствi сеї зеленi перед собою вас. Раз, Маню, це буде тому не мало лiт... - тягнув я зворушеним голосом... - Чи слухаєте ви мене? - додав я... - Слухаю, - вiдповiла, усмiхнувшись, i, отворивши тут же свiй зонтик, станула на хвилю й дивилася спокiйно ожидаючими очима на мене. - Це буде не мало лiт, - повторив я, - як одної препишної мiсячної зимової ночi їхав молодий мужик з аристократкою бiля себе бiлим лiсом, мов мрiєю, й обоє вони мовчали, як i лiс. "Я люблю тебе", об'являла їй цiла його сильна молода iстота, мiж тим коли вона мовчала, мов зачарована лiсом. "Я люблю тебе", i вiн, той молодий мужик, не сказавши голосно нi слова, забрав правом тої своєї першої й одинокої правдивої любовi з її непорочних уст, мов запоруку щастя на будуче, один поцiлунок. Це було давно, Маню, i як були вони, як здавалося їм, невикiнченi, пiдлеглi зовнiшнiм обставинам, i було, як сказав я, зимою. А тепер перед ними знов лiс. Повний зеленi й багатства вегетацiї. I ясне сонце дня. Тепер я питаю її. Чи вiдчуває вона, як та дана йому тодi запорука вiдроджується нинi сама з себе й упоминається, що кожне розпочате дiло вимагає строго викiнчення. Вона, як i тодi, тепер перед вiд'їздом. А вiн, як i тодi, остається. З чим має вiн остатись, Маню? Невже ж з її тодiшньою, йому даною вiдповiддю? Ви не знаєте? Невже, Маню? - спитав я з притиском. - Завтра, позавтра ви вiд'їжджаєте... - тягнув я далi, зближаючись до неї й вiдгинаючи широке крило сосни, що мов загороджувало їй дорогу, куди спiшила, не обзиваючись до мене анi словом. - Стiйте, панно Маню, - просив я. - Ви так спiшите .вперед, неначеб вас ожидало десь у лiсi якесь об'явлення, а щонайменше я був розбишакою. А там дальше те саме, що й тут. А "Чортовий млин"... вiн лиш мрiя в об'явi сильного шуму лiсу, що походить вiд протягу мiж отими там дальше вiд себе мов вiдсуненими скалами. I ви ж чей же не схочете загнатися самi в глибiнь лiсу, даючи деяким щиросердим язикам причину до обмови своєї особи. Цi послiднi слова мої, висказанi бiльше жартiвливо, як поважно викликали в неї в однiй хвилi скуток. Вона задержалася. - Чи довго ми йдемо? - спитала, звертаючи перелякано свої молодi очi на мене, мiж тим коли гаряча краска розлилася по її бiлiм лицi. - Не так уже довго, щоб не замочити оцею справдi чортовою дорогою в легких черевиках нiг i не дати тим, що мають лиш нинi нагоду поговорити з вами без свiдкiв, якої-небудь вiдповiдi. Чи гадаєте, це так мило, зайшовши до вас, бавити вперед обов'язково паню Мiллер, поки дiждусь вiльної хвилини поговорити з вами на самотi? Манюi через мою нескрiплену ще матiр я залишаюсь тут на кiлька тижнiв ще... без вас. Це недовго, але подеколи й дуже довго. Коли верну в столицю, там уже буде листя червонiти. Одержавши вiд вас слово, що ви залишитесь менi вiрнi, я мушу ще знати, коли менi по вас прийти, щоб забрати свою власнiсть назавше. Ви перелякалися, Маню! - додав я, бачачи, що при моїх словах її лице покрилося майже цiлком блiдiстю. - Я надiюсь, що це наслiдки уявлення перед справдiшнiм здiйсненням наших довголiтнiх бажань, що забрали вам усю кров з личка, жах, може, перед якою ще небудь боротьбою з моєю матiр'ю, котрої ви так лякаєтесь. Але не бiйтесь. Самi ви нiколи не будете проти неї стояти, поки я живий. А по-друге, вона звикає до думки, що внук "владики" бере за жiнку колишню "ненависну" їй Обринську. Це вже моя рiч. Ви її побiдили, Маню... Чого жахатись? - При послiднiх словах я пригорнув її до своїх грудей i, схиляючись над нею, як колись у зимовiй чудовiй ночi лiсом, поцiлував її в вуста. - Я жду, моя дiвчино. - Лишiть мене ще, Богдане, - були першi її слова, висказанi з такою болiсною просьбою в голосi, з такою щирiстю, неначеб я бажав втягнути її з собою в саме найгiрше лихо свiту. - Ще залишити вас. Маню? - спитав я й вiдсунув її вiд себе нетерпеливо, щоб заглянути добре в її лице, чи вона не шуткує. - На рiк або пiв, - повторила вона й вiдповiла менi поглядом з повагою всеї своєї iстоти. - На рiк, пiв, - повторив я й усмiхнувся злобно. - На рiк... пiв, - а вiдтак додав: - Для доктора Роттера? Я знаю, нiмець вас любить, робить заходи, але з того нiчого не буде. Зимою, - додав я, - я вас заберу. Чуєте, Маню... зимою. - I сказавши це, я хвилину ждав, взявши її звисаючу руку мiж свої долонi. - Маню?! - пiшов нараз замiсть її вiдповiдi оклик лiсом i повторився вiдгомоном: - Маню?! - Несторе! - кликнула вона з переляком i, освободившися з моєї руки, повторила: - Несторе!.. "Несторе!" Хоч i як любив я її брата, був готов для нього понести всякi жертви, одначе в цiй хвилi впав його оклик мiж нас, мов залiзний камiнь розлуки з висоти. - Нестор кличе! - кликнула вона, мов пiд властю iншої сили i, вхопивши мене за руку, потягнула спiшно вперед. - Ходiм, пане Олесь! - Пiдемо, панно Маню... Але чого так квапитесь? - упiмнув я. - Вiн лиш обiзвався, щоб ми знали, де вiн є. Видко, вiн недалеко. Хвильку-двi заждемо, i вiн надiйде. Вона станула i, переглядаючися, заклопотана, мiж мною й лiсом, звiдки доходив поклик брата, мов рiшалася щось з собою зробити. В тiм клопотi я прийшов їй на помiч. - За тобою, Несторе? - гукнув я лiсом i ожидав вiдповiдi... - Де йти? - зачувся замiсть голосу Нестора голос Наталки. - Ми вертаєм! - вiдгукнув тепер голос Нестора i, як здавалося, вже цiлком десь недалеко. - Ходiм, пане Олесь, ходiм за голосом, але бiльше глибиною, так, як вони, - обiзвалася дiвчина i, зближаючись довiрчиво до мене, мов скинула нараз якийсь тягар з грудей, додала, усмiхаючись: - Я мушу, поки поверну, тут ще щось демонiчне, щоб не сказати "чортове", побачити або почути. О, як тут чудово в тiм кiтлi, трава коло потока яка буйна... i папороть, пане Олесь... А он бачите, вже й орхiдеї... одну, першу, я вам заткну до кляпи сурдута... - i, ледве сказавши, вже вчинила це. - Так, - додала, завваживши, що я заховуюсь поважно й мовчки. - Ви гнiваєтесь? О, не гнiвайтесь... я вас прошу, - говорила пiвголосом спiшно, - а я скорше... в жоден спосiб ще не можу... колись... все скажу... за рiк, пiв... Богдане... я вас Прошу. I нiчого злого про мене не думайте, я лиш хочу, щоб все добре було й так, як менi моє нутро наказує!.. - Вона поглянула на мене такими щирими очима, що хто б на неї "гнiвався"! Я один - нi. - Скажiть менi лиш одне слово на моє запитання, - вiдповiв я їй. - Чи е доктор Роттер у тiм замiшаний, що ви казали, щоб пождати ще рiк або пiв?.. Вона поглянула на мене з переляком, а вiдтак похитала головою. - Отже, нi. То хiба ще моя мати? Тепер вона уникала мого погляду. - Я вас прошу не питати мене. - Я не з цiкавостi питаю... - вiдповiв я понуро. - А тому, щоб мати спокiй.... - Будьте спокiйнi й ждiть. Я також бажаю спокою, а це може лиш тодi наступити, як у моїй душi настане рiвновага, i я вчиню те, що повинна. Але... ходiм, - додала наново й поглянула, як перше, на мене, мав щоб переконатись, чи я оправдi не гнiваюсь... Я не гнiвався. Йшов коло неї мовчки, роздумуючи над щойно нею сказаним... а вона зривала спiшно тут i там цвiтучi орхiдеї. - Тут так пишно... й тихо... тихо, паяє Олесь! - сказала раз, поглянувши вiд цвiтiв до мене, що не вiдступав вiд неї... мов бажала, щоб i я утихомирився тим глибоким лiсовим супокоєм. - Перебуваєте тут радо? - спитав я її замiсть всього, ступаючи все ще зворушений коло неї. - Хто б не бажав сюди! - вiдповiла вона, поглянувши вдоволено на мене. I дiйсно! Хто. б не захоплювався пралiсом, буйною розкiшною вегетацiєю, шумливим потоком, що оживляв тишину лiсу, вилискуючися вiд промiння сонця. Тут i там ставали ми, здержуванi зчудовано блискавичними скоками вивiрки по струнких соснах, i... мовчали. Тодi я. брав її руку в свою, i ми йшли, мов святинею, дальше. Хто б не захоплювався оцею зеленою, як кажу, святинею, в котрiй панувала така тиша, що висказане в нiй голоснiше слово розбiгалось, мов у соборi. - Ви будете щороку о цiй порi проходжуватись оцим лiсом, - сказав я до дiвчини. Її лице покрилося краскою i, мов побоюючись поновних теплих слiв з моєї сторони, вона станула й кликнула по iменi брата. - Несторе! Несторе! - розбiглося в тишинi непорушного лiсу в рiзнi сторони її голосом. - Я вертаю, я тут! - зачулася цiлком близько нас вiдповiдь брата. Ми стали ждати, не промовляючи нi слова одне до одного. О, це мовчання, це потужне мовчання її й моє, в тишинi й красi пралiсу! Одинока хвилина, що творила з нас iнших iстот. Нараз глянула вона на мене очима, що пригадували очi жахливої серни, - i рушила з мiсця дальше. Мов загiпнотизований, я пiшов за нею. Кiлька хвиль пiзнiше опинився Нестор коло нас. Зiпрiлий, з розпаленими щоками, на капелюсi кiлька гарних мотилiв i орхiдей, з чоботами заболоченими, i, мов стрiнувшись з якимись ним ожиданими спасителями, усмiхнувся. - Що ж там, Несторе, дуже втомився? - спитала сестра, вдивляючись з любов'ю в лице брата. - Нi, - вiдповiв вiн якось коротко. - А де дiвчата? - додав я. - Iдуть. - Iдуть!! Ти це так кажеш, Несторе, неначе тобi байдуже, хто йде. - Я їй нинi освiдчився. Маню, - вiдповiв, замiсть всього, молодий чоловiк, звертаючися до сестри, i його нiжнi вуста здригнулися якось нервово. - Нинi? - спитала дiвчина з виразом переляку, котрий говорив виразно, що вона не одобряла вибору днини. - Я це мусив нинi вчинити. - I що ж, прийняла тебе? - спитали в одно Маня й я... - Казала, що не може ще вiдповiсти, але заким вiд'їду - скаже. - Чому не могла нинi вiдповiсти, як любить, Несторе, ти не питався? - обiзвалася Маня. - Нi. Я не хотiв на неї натискати. Ми аж позавтра виїжджаємо. Як любив я її стiльки рокiв вiрно й носив це почуття незмiнене в душi, можу ще й цих кiльканадцять годин пождати. Не про те розходиться менi, - додав вiн, - чи сьогоднi, чи завтра, а про саму її вiдповiдь взагалi. Настiльки знайдеться ще в мене сили волi, щоб свою нетерпливiсть опанувати. Її волю й бажання я шаную, як шаную й люблю її взагалi. Я поглянув на нього. Яке молоде виглядало його iнтелiгентне лице, а однак яка повага й мужеська дозрiлiсть плила з тих уст. Так, вiн був справдiшнiй Обринський, був i по душi братом своєї сестри. - Що вiдповiв ти їй? - спитав я. - Будемо ждати, - сказав я спокiйно, хоч не був спокiйний. - Мої почування для вас остануться незмiненi. Я вас люблю любов'ю, якою любить не багато мужчин. Я поглянув на його сестру. В її очах заблисло мов сльоза, однак, стрiнувшися з моїми, вона їх вiдвернула. Я вiдгадав її почування й звернув увагу на що iнше. - Чому якраз нинi вчинив це ти, Несторе? - спитала сестра. - Бо хотiв перед вiд'їздом дiзнатися, на чiм стою. В мене ж за мiсяцiв кiлька послiднiй iспит, i я хотiв знати, в яку судьбу вступаю. - Вона нинi роздразнена, а її вчинками кермує її настрiй. Нестор видивився на сестру. - Ти чудно говориш, Маню, - сказав. - Чей же "настрiй" не має нiчого до дiла з питанням, що мiродайне на цiле життя. Я на її настроях знаюся i з ними не числюся поважно. - Чого сподiваєшся? - спитав я. Вiн усмiхнувся. - Доброго. Я ж прецiнь не оцiнюю її виключно по її настроях, її недовiрчивостi до людей i наклонах роботи те, що другi не похваляють, її розмах до великого, погорда до дрiбничковостi, воля поширити свiй горизонт i її добре серце, котре укривати перед людьми є її постiйним старанням i бiльше химерою, чим вадою, - дають менi запоруку, що ми будемо щасливi. Вона саме такою, якою є, пiдходить менi пiд душу. Знаючи себе, я маю переконання, що наколи б мiж нами й повстало яке-небудь непорозумiння, воно не з моєї вини пiде. Поки що болить менi з її сторони те, що вона не вважає мене за людину поважних принципiв. - Чи ти переконаний, Несторе, що вона тобi прихильна? - спитала його сестра несмiливо. - Я майже певний того, - вiдповiв вiн. - Зрештою, вона не належить до жiнок надто чутливих, i з тим їй, може, й лiпше буде в життi, - вiдповiв вiн. - Але тобi, Несторе? - Iз тим ми упораємось, Маню, як буде вона моя. Не журися. А про мою любов до неї не потребую говорити. Але ось вони йдуть. I справдi. З противної сторони надходили Наталя й Iрина, i за малий часок прилучились уже до нас. Я спитав у пань, чи будемо вертати, чи пiдемо в iншу сторону, мiж тим коли Нестор, вiдступивши на пару крокiв вiд нас, здiймив свiй капелюх i порядкував щось коло своїх пришпилених мотилiв. - Нехай буде в iншу сторону! - пiдхопила моє слово Наталя, а звертаючись до Манi, сказала з уданою веселiстю: - Доктор Обринський поводився нинi в лiсi, мов його вибраний жрець. Говорити довше не було вiльно, вiд часу до часу треба було ставати, прислухуватись звукам лiсу, ожидати господь знає чого з нього, мiрити очима кожну бородату сосну вздовж i вшир, а наостанку... - i не договоривши, дiвчина розсмiялася. - Наостанку, Манусю, - сказала!, вхопивши Манину руку, потрясла її неначе пестливо. - Наостанку, але не дивiться так поважио на мене, панно Маню, бо менi страшно вiд ваших смутних очей, станув доктор коло якоїсь калабанi, над котрою кружали стрикiзки, охрестив її наборзi[89] "морським оком" в miniature[90] i, наколи б не Iрина, був би там, може, до заходу сонця простояв. Не так, Iрино? Ти перебрала нинi роль якогось його янгола-хранителя, а я, коли не помиляюся, представляла "блудне свiтло", що зрештою лиш ради твоєї особи волiклося за вашими .слiдами. "Вона ревнує", подумав я, завваживши, що дiвчина говорила нервово, визиваючи його й молоду свою кузинку мов до якогось опр