авдання. - Неправда, Наталко! Ти пересаджуєш, хоч я не знаю, чому, - кликнуло молоде дiвчатко вражено й озлоблено. - Я лиш помагала д-ровi Обринському ловити гарнi мотилi, панно Маню, - звернулася виключно до своєї виховавчинi, мов оправдуючись у неї, - котрi вiн хоче долучити до своєї збiрки вдома, а це не було легко. Тебе, - сказала через плечi до Наталки, - правда, не займало це анi крихти, бо ти, взагалi, нинi не в гуморi й дряпала б кожного, а мене найбiльше, хоч я сьогоднi нiкого не питаю, чи вiн "щасливий". Чому ти така, я не знаю. Ще менше займає тебе нинi цей лiс, котрий назвав доктор Обринський нашим скарбом i найкращою красою. Говорити вiн не заборонював нiкому, а найменше тобi, Наталю. Чи не йшли ви разом довгий час, мiж тим коли я шукала орхiдей? Лиш коли вiн попросив тебе спiвати в тишинi лiсу i ти вволила його волю, вiн зробив менi рукою знак помовчати, вибачаючися, що хотiв чути, чи йде вiдгомiн. Зрештою, - додала гнiвно, - було залишитись з прочими гiстьми, як тобi не було з нами мило. Я б була й без тебе до товариства потрапила; а загубити, - доктор Обринський був би мене також не загубив, як ти фальшиво думала. Лице панни Наталi покрилося гарячою краскою. - Справдi? - опитала, й її гарнi зеленавi очi замиготiли в тiй хвилi потаєною злобою. - Зрештою, запишiм це нецiкаве справоздання, котре виявляє твоя шiстнадцятилiтня розпалена... голова, - додала й вiдвернулася. - Отже, пiдемо в iншу сторону, пане Олесь? - спитала й приступила до Манi. - Менi здається, що було б лiпше вертати назад, - обiзвався нараз Нестор i приблизився до нас. Вiн був дуже спокiйний на вид, хоч легка блiдiсть його лиця зраджувала тим, що його лiпше знали, що вiн був у душi дiткнений i лиш панував так над собою. - Ви самi втомилися бiльше, чим признаєте, хоч я переконаний, що ви це заперечите, як заперечували вже i в лiсi, коли я просив вас вiдпочити, бо я бачив по вашiм лицi й по вашiй ходi, що ви добре втомилися. - Я втомилася, пане доктор, це правда. Чого мала б я це заперечувати? - вiдказала вона. - Але, мабуть, i ви не укiнчений спортсмен, бо я також завважала, що ви неабияк томилися, шукаючи для мене якогось там гриба на деревi. Але мимо того я б ще завше могла свої сили звiрити з вашими. Не хотiли б ви цього, пане докторе? Це нам обом не пошкодить? - спитала й окинула його цiкаво поглядом. - Чи мусить це нинi бути? - спитав вiн поважно й поглянув на неї вигребущим поглядом. - А коли ж думаєте? Самi собi скажете, що нинi найкраща нагода. Ми, здається, посерединi лiсу. Година може бути п'ята. Як пiдемо ще глибше iншою стороною скорим кроком, то точно о шостiй будемо знов тут, згода? - спитала й з тими словами оглянулася, мов надумуючися, куди б пуститися наново в лiс. - Нi, панно Наталю, нинi не пiдемо бiльше. Вона, тими словами вражена, мов електричним ударом, обернулася живо за ним. - Нi? - Нi, моя панi. Край вашої сукнi, як i вашi, як бачу, замоченi черевики свiдчать, що на нинi для вас ходу доволi. Вона змiшалася й схилилася. - Чи справдi моя сукня замочилася? - Справдi, Талю, справдi, - потвердила Iрина, - i то тодi, як ти хотiла зiрвати орхiдеї над водою й передати їх докторовi. - I опустила їх, побачивши, що загналася в захватi за ними аж по кiстки в воду, - докiнчила дiвчина роздразнено. - Значить, сьогоднi ми не попробуємо своїх сил. Доктор надто над усiм застановляється, а... може... i шкодує тих своїх сил на нинi. А менi нараз страх як закортiло цю спробу перевести нинi. Ледве що вимовила вона послiднi слова, коли Нестор не багатьма кроками опинився коло неї. На його щоках горiли двi червонi плями, а коло уст лежала лiнiя рiшучостi. - Я до ваших услуг, панно Наталю, - сказав спокiйно. I, поглянувши ще раз на свiй годинник, звернувся до мене. - Де здиблемося? - спитав. - Де? - сказав я. - На мiсцi, з котрого ми вийшли. Зрештою, щоб вiд того мiсця, де стоїмо, з'єднатися з рештою товариства, що пiшло в противну сторону, ми потребуємо добру годину ходу. Тим-то, кажу я, що ми мусимо не йти далi, а вертати, Несторе! iПанно Наталю, - звернувся я до дiвчини, що пригадувала в тiй хвилi напружену стрiлу. - Нинi ваша "справа" не скiнчиться. Ви бачите, доктор Обринський готов ваше бажання сповнити. Але розваживши, що найдальше о сьомiй ми мусимо з лiсу взагалi до старших вертати, що без нас не вiд'їдуть, ви не схочете через те задержуватись самi тут довше. А без вас ми також не поїдемо. Вона опустила погляд i, стиснувши вуста, шпортала, змiшана, зонтиком у травi. - Про мене, - вiдповiла. А вiдтак, коли ми звернулись, щоб покликати Iрину, що пiшла, не вижидаючи кiпця дебатiв, трохи в глибiнь мiж дерева, зачувся з противної сторони в лiсi мiж молодшими смереками шелест i тупiт кiнських копит. В кiлька хвиль по тiм виїхав з-помiж сосен у скорiм темпi на конi доктор Роттер. - Назад! - кликнув вiн могутнiм голосом. - Якнайскорше назад! Над лiсом збирається туча! Цей один поклик гарного їздця мов отверезив усiх. Iрина з'явилася, неначе з землi виросла коло нас. Наталя найшлась мов на чийсь розказ при боцi Нестора... а доктор Роттер, зсiвши з коня, прилучився до мене й Манi. - Ти вiдки тепер тут узявся? - спитав я. - Я вже не сподiвався побачити тебе нинi. Вiн поклепав свого коня по шиї. - Завдяки пишним ногам мого товариша я здогонив вас скорше, як ви сподiвалися, i заїхав з противної сторони. Я знаю цю околицю наскрiзь. Догадуючись, що о цiй порi не могли ви ще вернутися до старших, котрi, сказавши мимоходом, вижидають вас нетерпеливо, я зробив їм у зв'язку з хмарами, що насуваються, пропозицiю, що поїду проти вас i заверну вас. Товариство, що залишилося позаду, перепровадив я коротшою дорогою до якогось самiтного чабана, де вони, заклавши лавицю з усяким їдлом i напитками, вижидають вас. Чи ви дуже втомилися, панi Обринська? - спитав вiн, окинувши мовчаливу дiвчину допитливим поглядом. - Я - нi. - Ви - нi. То хто ж такий iнший? - Може, мiй брат. Вiн легко втомляється, i я все за нього турбуюся, - вiдповiла вона й оповiла кiлькома словами перепалку з Наталею. - Не турбуйтеся тим, - потiшив вiн її. - Панна Наталя трохи зарозумiла й розпещена дiвчина, але в грунтi речей добросерда. Вона надто добре знає доктора. Не бачите? Вони вже знов iдуть разом. Всi ми йшли живо, перекидаючися тут i там мiж собою веселими словами. Одна Маня йшла поважна, неначе вiдчувала сильнiше тучу в воздусi, як ми прочi. До берега лiсу мали ми ще з пiвгодини ходу, коли нараз потемнiло в лiсi i мiж соснами знявся сильний шум. Молода Iрина покинула нас й побiгла вперед до Нестора й Наталi, що обоє випередили нас о добрий кусень! Доктор Роттер провадив свого коня, а Маня йшла недалеко нас обох - сама. Ще йшли ми схороненi, неначе обтулюванi густим лiсом, ще не падало на нас нiчого зверху. Лиш стогiн мiж смереками взмагався чимраз дужче й розходився далеко воздухом. За недовгий час почало гримiти, а зараз вслiд за тим крапати. Всi ми поглянули на себе. Нестор з Наталею й молодою Марiян прилучилися до нас. - Перечекаємо дощ, - спитав Нестор, - чи пiдемо далi? Наколи б усюди так, як тут, ми могли б спокiйно йти; моя думка, не ждати тут. Чим скорiше дiйдемо до берега лiсу, тим лiпше. Пiзнiше потемнiє, i тяжче в лiсi визнаватися. - Я також тої гадки, - вiдповiв я. - Решта товариства, а особливо панство Марiяни, будуть нашою довгою вiдсутнiстю тривожитися; мiж нами панна Марiян i панна Наталя. А ти, Роттер, якої гадки? Вiн згодився. - Прошу, йдiть всi за мною, - сказав. - Я запроваджу вас до одного мiсця над потоком, де знаходиться колиба, там переждемо дощ, а вiдтак мiй кiнь перенесе нас через воду, а вiдти вже недалеко до прочего товариства й фiр. Отже... за мною! Ми пiшли за його проводом; однак не пiшли далеко, як нараз перерiзало блискавичне свiтло лiсовий сумерк, i в тiй же хвилi, як здавалось, недалеко нас ударив грiм. З страшним лоскотом, мов ломилось у висотi над лiсом, покотилось щось раз, другий i третiй горами. Ми станули. Нiхто не промовив слова. Але лиш на хвильку. Дощ, що почав падати, скакав великими краплями по рослинах i потоцi, й ми, хоч i як держались бiльше пiд соснами, почали на добре вiдчувати, що над лiсом туча. Остаточно по скорiй ходi опинилися ми коло означеноiї розпадаючоїся якоїсь колиби, привiтавши її, мов найкраще убiжище. Вона знаходилася, справдi, на краю лiсу, кiльканадцять "рокiв вiд потоку, але була така маленька й низька, що ледве троє осiб могло в нiй мiститися. Тим-то в нiй схоронилися лиш панi, з котрих Iрина майже плакала, що гарна її сукня перемокла, Наталя всмiхалася нервово, а Маня, замовкши, здавалось, мала очi лиш для окружаючої її природи. Ми всi троє мужчини станули недалеко колиби пiд густими ялицями, захищаючися вiд дощу, i дивились так само на чудову дику панораму перед нами. - Отже, там "Чортовий млин", - обiзвався Нестор i вказав на далеко перед нами двi стрiмкi скали, що стояли проти себе й були нам вiдси лiпше виднi, як перше. Потоком, що плив мiж двома сторонами оцього старенного лiсу, можна було до скал дiйти. Саме там, в поблизькостi скал, був протяг найсильнiший, i через те там шум лiсу найбiльше чутний i безконечний. Шум той викликав у народу околиць за собою назву "Чортовий млин"... За якийсь час дощ притих, однак у лiсi ще хлипало вiд нього, а сильна вегетацiя, освiжена дощем, аж лиснiла вiд раптової зливи. Сам потiк, зворохоблений раптовим дощем, шалiв - i вода його стратила прозорiсть. Нестор стояв мовчки, як здавалося, захоплений лиш самою пишнотою природи. Але хто його добре знав, бачив, що за його чолом думки не були спокiйнi. I дiйсно. Вiн поглянув на свiй годинник, але не сказав нiчого. Очевидно, нетерпеливився, що мусив тут стояти. Одначе недовго стояв без руху. В слiдуючих хвилинах загримiло й заблискало наново i поновно вдарив грiм. Цим разом однак так сильно, що, здавалося, потрясло всiма горами. Довго котилося вiдгомоном, неначе нутром гiр, аж не докотившися до найдальшої гори, врештi успокоїлося. Коли втихло i дощ падав, лиш мов сiяв, i залишився лиш вiтер, здiймаючись вiд часу до часу, вихилилася Маня з колиби й зблизилася до нас. - Несторе, - звернулася до брата, - йди хоч на часок до колиби, я залишуся тут. Тобi, мабуть, холодно. Ти зблiд. - Дощ прохолодив нас усiх, - обiзвався доктор Роттер, поглянувши на її гарне, в тiй хвилi мов мармурово-спокiйне лице. - Може б ми взагалi рушили звiдси, - сказав Нестор, - дощ лиш дробить. - I з тими словами покинув своє мiсце. - I я тої гадки... - сказав доктор. - Як пождемо ще довше, то завтра котрась з пань буде напевно моєю пацiєнткою. Тому краще ми пiдемо. Нестор з сестрою були першi, що рушили з мiсця, але й обоє враз, мов на тайний приказ, оглянулись ще раз у глибiнь лiсу. Вiдтак за часок опинились ми всi над потоком. Хто конем доктора, хто просто через воду, а дехто по великiй соснi, що лежала напоперек у потоцi, - мали ми через .воду переходити на другий бiк. Першу посадили ми молоду Iрину на коня, i доктор Роттер перепровадив її сам на другий бiк. Так само вчинила й Маня; з рiзницею, що переїхала без нашої помочi. Коли ж прийшла черга на панну Наталю, вона вiдказалась, вимовляючись, що перейде сама по смерецi через потiк. - Конем лiпше, панно Наталю, - вмовляв Нестор. - Як самi знаєте, смереки лиш здолини грубшi, а дедалi до верху тоншають. Така ж сама смерека й от та, в водi, що становить кладку. Здається, вона ледве чи й досягає цiлком до другого берега. Оскiльки видко, вода переливає її перед тамтим берегом. Замочите собi без потреби ноги. Я й доктор Роттер потвердили його слова. - До того ще й вiтер не втихомиряється, - докинув я. - Хоч вiн i не стругать вас, то напевно буде вам у рiвноваженнi тiла перешкоджати. Сядьте на коня, а один з нас перепровадить вас. Ви й так хотiли б верхом їздити. Зробiть нинi першу спробу, - шуткував я. - Себто перше представлення, добродiю, - вiдповiла вона й вiдступила вiд нас о крок назад. - Отже, як так, то сосною через воду! - кликнув доктор Роттер, що сидiв на конi й вижидав нетерпеливо, чи має зсiдати з нього, чи переїжджати. - Я смерекою через воду, - рiшилася вона. - Але їдьте вперед, докторе Роттер. Всi йдiть вперед, а я перейду собi на самiм останку сама. Доктор переїхав, я перейшов по соснi, замочивши собi добре ноги, а за нами остались дiвчина й Нестор. По рухах їх бачили ми вже з противного берега, що вони обоє торгувалися, i вона висилала Нестора, бажаючи, дiйсно, сама по соснi перейти. I справдi. Не вагаючись довго, вступив Нестор на сосну й рiвним, спокiйним кроком, не захитавшись нi на одну хвилину, перейшов через воду до нас, зробивши, як i я, кiлька крокiв у водi, де вже не досягала сосна до берега. Тепер стояли ми вже всi на другiм березi й ожидали ще дiвчини, котра на протилежнiй сторонi, по довшiм надуманню, зiбравши одною рукою сукню, пустилася переходити, як i її попередник, через воду лежачою в нiй сосною. Потiк шумiiв, мов перемагав одну перепону за другою, а коло лежачої деревини розпiнився, неначе хотiв її тим до вiдпливу присилувати. Однак дарма. Вона не рухалася, i вiн, не вдiявши нiчого, через широкi зеленi її розпростертi рамена булькотiв й шумiв, гнав безуспiшно далi. Легка, грацiозна постать дiвчини вирiзувалася пластично над водою й доходила чимраз ближче й певнiше до середини сосни, не пiдводячи нi на хвилину очей вiд своїх нiг i деревини, по котрiй ступала. Ми стояли на березi й глядiли, не промовляючи нi слова, з цiкавiстю на неї, наче з її переходом мало рiшитись важне дiло. Я глянув на Нестора. Вiн стояв найближче коло води, прижмуривши очi й пiдкручуючи вус, як чинив це несвiдомо, коли або був зайнятий думками, або збиравсь до якоїсь промови. Одну руку мав закинену на спинi, а коло його уст малювався вираз рiшучостi... Тепер поступила дiвчина поза середини сосни й зблизилась до нас з дванадцять крокiв. Тут стала. Не поглянула анi разу на нас. Здавалося, в тiй хвилi займав її найбiльше розпiнєний потiк, що товкся шалено коло деревини й шалiв, пiнячись мiж розпростертими зеленими її вiтами. Чи справдi займав її потiк? Не знаю. Але по виразу її лиця я догадувався, що вона пожалувала свого переходу деревиною. Що прийдеться їй кiлька крокiв, справдi, цiлком у водi зробити, вона не сподiвалася, хоча ми всi остерiгали її перед тим. Але, вiрна своїй недовiр-чивiй вдачi, вона не повiрила й пустилася, мимо наших запевнень, вперед. Раз оглянулася, неначе питаючи себе, чи не вернути їй краще й попросити коня. Але нi. Вона ж надто рiшуче вiдкинула нашу пропозицiю. Фальшива амбiцiя перемогла, вона рiшилась, будь-що-будь, перейти тих пару крокiв мiж сосною й берегом, як недавно перед нею Нестор i я, водою... Мов загiпнотизований, я не вiдводив очей вiд дiвчини й Нестора. Тепер по раз перший за весь час вона пiдняла очi й глянула на Нестора. Вiн мов лиш вижидав тої хвилини. Не кажучи нi словечка, поступив живо в воду й за пару хвилин опинився коло неї. Ще стояла вона на сухiй деревинi, ще не дiйшла до тонкого кiнця сосни, вода ще не переливала тут лежачої сосни, але вже слiдуючий крок мусив бути вчинений у водi, бо тут показалася соона цiлком тонка, як i буває звичайно верх тої деревини. - Стiйте, панно Наталю! Я вас перепроваджу назад на покинену сторону й переїдете, як моя сестра й панна Iрина, конем! - кликнув Нестор упоминаючим, повним доброти й щиростi голосом. - Вам нiяк вступати в воду. Замочите наскрiзь ноги, i пощо! Вона не бачила нiкого з нас, окрiм нього. - А он ви також у водi, докторе! - вiдповiла... А по хвилинi, усмiхаючись, як бачив я виразно, насилу додала: - Не могли ми йти навперейми лiсом... то ходiмо водою! - i не рушалася з деревини. - Панно Наталю, розважте, що робите, - кликнув строго доктор Роттер, а за ним упiмнули рiвночасно Маня й молоде дiвчатко капризну дiвчину. Вона смiялась нервово, мiж тим як коло її нiг пiнився, розливався потiк. - Панно Наталю, доктор Обринський стоїть через вас у водi, а ви ферментуєте! - упiмнув удруге доктор Роттер роздразнено. - Як лiкар, я наказую вам строго в тiй хвилi вертатись i переїхати конем. Обринський не смiє довше в водi стояти! - А хто ж його просить, - вiдкликнула, розсмiявшись i потрясаючи, мов божевiльна, головою, дiвчина. - Я, певно, нi. Я послiдня була б та, щоб його про те просила! Ледве що вимовила вона цi слова, коли раптовий удар взмагаючогося вiтру похитав нею несподiвано так сильно, що вона втратила рiвновагу. Впасти вона не впала в воду, лиш обома ногами опинилася нараз високо понад кiсточки в водi. Була б, безперечно, i впала, заплутавшись сукнею в збентеженнi мiж гiллям сосни, коли б не Нестор. Скорiше, чим хто подумав, вхопив вiн її за стан, i поки могла опам'ятатись або й опертися, донiс її до берега, i о кiлька крокiв вiд нас вони опинилися. Чи подякувала йому? Нiхто не знав. Нiхто не чув. Лиш, вiдвертаючися вiд нього, що в тiй хвилi здiймив капелюх з голови, мов вода обприскала його чоло краплями, вона неначе щось кликнула до нього, зробивши до того зневажливий рух рукою. Що? До нас її слова не дiйшли. Вiтер їх розвiяв, шум потоку в себе поглинув, i про них нiколи не розвiдались. Вона прилучилась до своєї молодої кузинки й доктора Роттера з очима, .повними зворушення, неначе побiльшеними. А я й Маня попрямували до Нестора, що якраз вернувсь до нас. Бiлий був як полотно, брови мав зморщенi мов у фiзичнiм болю, а вуста були так сильно стуленi, мов до дiвчини ще недавно вимовив овоє послiднє слово. Ще не сказав вiн менi, що лослiдня хвиля iмiж ними окоїла, ще не поглянув на нас жодним поглядом, ба - вiн не бачив нас навiть. Нi сестри своєї улюбленої, нi мене, товариша свого... Я лиш сам вiдчув, що мiж ними зайшло, й тому спитав: - Вкусив тебе вуж, Несторе? Вiн нiчого не вiдповiв. Однак з-пiд його цiлком спущених вiй трафив нас обох погляд невимовного жалю й пониження... а коло вуст, мов з самого дна душi, добивався, неначе з-пiд льоду, усмiх. Але вiн не добувся на поверхнiсть, завернувся назад у глибiнь. ...I ще раз бачив я в нього пiзнiше в життi те, що зарилося менi навiки в пам'ятi; бачив таке саме зусилля... до усмiху... а опiсля - утонення в глибiнь. Бачив ще раз. Я положив йому руку на плечi. - Ходiм, товаришу! Тим закiнчилась довго упрагнена, ожидана, обговорювана проїздка й мрiї - в лiс по орхiдеї... * * * _ Другої днини надвечором, саме лiд час заходу сонця, я зайшов упослiднє до старої, соснами отiненої "лiсничiвки". Маню застав я, як пакувала речi до виїзду. Була поважна й тиха i в рухах шовкова. При моїм видi її очi на хвилину засiяли, але ненадовго. Вона терпiла ще внаслiдок впливiв вражень учорашнього дня, - вiд болю й смутку за брата свого. Я притиснув мовчки дрiбну руку до своїх уст. - Що з Нестором? - спитав по привiтi. - Загляньте самi до нього, - сказала, а вiдтак додала: - Я того боялася, Богдане... а все сподiвалася. А часто неначе бачила, як воно чимраз ближче на нього насувалося. Поки не насунулося, йдiть до нього... Я подався до його кiмнати. Признаюсь, що я йшов не цiлком спокiйний до цього молодого чоловiка, котрий бував для мене iнодi чистою дитиною, а хвилями найповажнiшим мужчиною, якого лучилося меяi в життi бачити. Врештi, я ввiйшов. Вiн стояв, як не раз, перед вiкном, обернений до дверей, котрими увiйшов я, спиною; i доперва як опинився я близько нього, вiн звернув своє лице до мене. Нашi погляди стрiнулись, але в тiй же хвилi вiн вiдвернувся, наче вiдгадав причину мого появлення. Повiки були в нього ледве помiтно почервонiлi, але, зрештою, нiжне лице його, хоч блiде й перетомлене, спокiйне. - Сiдай, Богдане, - сказав. - Цього року ми впослiднє тут разом. - I з тим словом пiдсунув менi фотель, а сам сiв у крiсло коло вiкна проти мене. - Гаразд, хлопче, що бачу тебе спокiйним, - обiзвався я до нього. - Або що? - спитав вiн i вiдгорнув волосся з чола. - Нiчого. Я побоювався трохи, що ти прибитий. - Ледве що вимовив я цi слова, коли вже й пожалував того. Що було в моїм голосi чи словах таке, що його так сильно дiткнуло? - Я спокiйний, Богдане... - вiдказав, - але... - й урвав. Неначе пiд напливом превеликого, сильно здержуваного жалю, вiн, висказавши це, схилив нараз голову в долонi i на хвилину, без хлипання... без руху - заридав. - Це чуття, чоловiче... - сказав стисненим голосом, - це воно... знаєш? Любов. Я не вiдповiдав. Ждав. Вiдтак вiн пiдняв голову. - Спосiб... яким вiдмовила менi несподiвано на мої освiдчини в лiсi, коли поставив я її вчора на берег, зарився ножем у моїй грудi. З найбiльшою зневагою, на яку могла лише голосом здобутись, кинула менi несподiвано шорсткi слова в лице, яких не зачує вiд мене нiхто, що моєю не буде. По тих її словах я вiдчув, як вiд мене щось вiддiлилося, мов сокирою вiдрубане вiдпало. Спосiб, Богдане, спосiб, вiн мене палить... - I сказавши це, вмовк. Аристократ, - заблисло менi нараз через розум, i я поглянув на нього. Вiн звернувся до вiкна, i я подивився на його профiль. Спокiйний, мов виточений, лиш кутик уст його здригнувся раз нервово. - Переболиш, Несторе... i ще до дечого iншого доживеш, гарного. - Авжеж, - сказав i вiдгорнув, як перше, мов в утомi, з чола волосся. - Шiсть рокiв любив я її, Богдане, як один день. - Шмат часу... - I працюючи, мав я її перед душею. - Вона блудним свiтлом перейшла твою дорогу... Вiн здвигнув плечима. - Я не думаю. - Ти був тим, що стояв, мов дуб, на роздорiжжi, а вона на полях перед тобою гралася, розвиваючись психiчно, сама собою. - Я добре знав, що люблю, Богдане. - Її душевна глибiнь зимна, Несторе. Ти гадав, за її очима криється серце? Я в те нiколи не вiрив. Однак це вже поборена точка. Та одне приходить менi на думку. Чому ти їй листовно не освiдчився? - спитав я. - Листовне була б, може, не так болюче вiдмовила. - Хотiв. Але прогулка дала нам самоту, i я сказав, що бажав. Та я тепер написав до неї листа i вiдiшлю, вiд'їжджаючи. З її вiдмовленням я вiдчуваю, що вступаю в iншу судьбу. Я мусив йому притакнути. Вiн, пiднявшись з свого мiсця, пiшов до якогось бюрка, витягнув вiдти листок паперу й поставив менi на колiна. Сам, обернувшися до мене спиною, вихилився через вiкно й глядiв на захiд сонця. Воно заходило над горою, на котрiй пишалась одна-однiсiяька великанська смерека, зарисовуючися тепер гостро на жарiючiм фонi небосхилу. Я читав: "Листки, яа котрих я до вас уже не раз, як i нинi, писав,були бiлi. Чи вiдчували ви однак, що все те, що я черпав з своєї душi для вас, було так само бiле? Так, дiвчино. Бiле було воно. Першим i послiднiм святим почуванням моїм. Молитвою була моя любов до тебе, нiмою, дарма що любов'ю звалася. Як бачив я де бiлий цвiт, з тобою порiвнював я його. Як кортiло зривати його, вагався, бо над тобою застановлявся. Хоч i виривалося iнодi iм'я твоє дороге на мої вуста, в гуртi других мужчин, я затискав їх, щоб не вимовляли вони його. Бiлою бачив я тебе й боявся, щоб з уст других ти не вийшла почорнiла. О, дiвчино! Квiте дорогий мiй! Чи знаєш ти, як угинаюсь я пiд працею? Як горять мої щоки, як товпляться думки за чолом, щоб скорiше дiйти до поставленої цiлi? Як снував я свою життєву павутину? Вiдчувала ти коли над собою потугу "примусу", i що то значить "пожертвування своїх сил працi"? Запалi i силу почуття обов'язку? Все те мало уможливляти менi також i приступ до тебе й сказати: "Ось я готовий, я знав лиш працю. Я зрiкався всеї краси й сонця, що блистить для молодiжi, уникав всього, що волiче за собою в жар життя. Я не поспiшавсь i не спiшусь до нього легким кроком; я приладжуюся до нього, мов до вступу в святиню. Ти й суспiльнiсть, - вам обоїм хотiв вiддати свої сили, свої руки". Але одну ти вже вiдрубала, осталась менi лиш друга. Вчора, ось тут, за оцими дверима, я зачув по раз послiднiй твiй голос. Я мiг увiйти, поглянути тобi смiливо в вiчi, попрощатися назавше з тобою, - але не вчинив цього. Заглибоко встромила ти жало шорсткої душi твоєї в мою грудь, заглибоке. Жалую лиш, що не пiзнаєш нiколи, якого роду може бути мужеська тонкiсть у почуваннi! Але колись, може, вгадаєш її, будеш мрiяти про неї, як саме вона буде обминати тебе в життi, горда дiвчино моя. Тодi згадаєш мене. Д-р Н. Обринський". Я прочитав. - Що зробиш? - Вiдiшлю. - Ти шукав щастя знутра, Несторе, а вона бажає його знадвору, - сказав я. Вiн здвигнув плечима, помовчав кiлька хвиль, а вiдтак, звертаючи на iнше поле, неначе вже забагато про своє нутро звiрявся менi, спитав: - Чи Маня вже готова з пакуванням? - Здається. - То добре. Я пiду ще до доктора Роттера, а потiм у лiс. Коли я з ним попрощався, поступив ще на хвильку в покiй панi Мiллер, вийшла проти мене Маня. - Що казав? - були першi її слова, i очi спинилися вижидаюче на моїх устах. - Мало що, - вiдповiв я й розказав, що знав. - Не журiться, Маню. З сею задачею, що горить у його грудях кривавим жаром, вiн упорається сам. * * * _ Поранок настав, i з ним час вiд'зду. На колiйовiм двiрцi[91] з'явились, крiм вiд'їжджаючих, панi Мiллер, доктор Роттер i панна Марiян з батьком. Сама мати її, що не опускала постелi, не прийшла, а попрощалась напередоднi з обома. Наталя залишилась з нею, пересилаючи на прощання своєю молодою кузинкою для панни Обринської кiлька прегарних бiлих рож. Маня й Нестор виглядали блiдо i, як розумiв я їх, були б волiли, щоб їх не втягано багато в розмову. Коли панi Мiллер розпочала по привiтi розмову з добродiєм Марiяном i доктором Роттером про погоду, переходячи многословно й на вiд'їзд п. Марiянiв, що мав незабавки також наступати, - звернувся я до Манi. Вона перебирала мовчки мiж цвiтами, мов хотiла з-помiж них одну найкращу вибрати. - Ви їдете, панно Маню, - обiзвався я. - Чи довго залишусь я тут, не вiдвiдавши вас хоч раз за той час... я не знаю. Вона не вiдповiла, не пiдводячи й очей до мене, лиш перелiтна краска по її лицi свiдчила менi, що мої слова запали в її душу. Вiдтак взяла одну з квiток... i, зблизившись нараз до мене, заткнула менi її в кляпу пальта. - Так, - сказала й нараз її очi стрiнулися з моїми. Скiльки тепла й любовi виявили вони менi... скiльки нiжностi! Я притиснув її руку до уст. - Пишiть... i вашiй матерi поклонiться... - сказала пiвголосом i раптом, мов боялась, щоб в очi її не втиснулись сльози, вiдвернулася. Я не вiдступав вiд неї. Адже ж лиш кiлька хвиль мав я її коло себе... її, що любила мене... щиро, глибоко... А все мовчала про це. - Коли повертаєте в столицю? - спитала ще пiвголосом якось несмiливо. - Думаю, може, аж за чотири тижнi. Мати просить залишитися ще, i я подав уже о продовження вiдпустки. - Це довго... - додала, i по її нiжнiм лицi перебiгла наново краска. - Я це тут найгiрше буду вiдчувати! - сказав я й поглянув на свiй годинник. У тiй хвилi приступив до неї доктор Роттер. Вiн передав їй також цвiти. Але це були цвiти вершин скал. Препишнi бiлi шарiтки, що нагадували зорi. Передаючи їх, вiн сказав: - Це наймилiший менi на свiтi цвiт. З виду скромний, з очима, що не бачили нiколи зла, сам тривкий i шляхетний. Хто хоче його здобути, мусить впорядкувати вперед свої сили. Вiн вершини любить. Вони свiжi, панно Маню. Я власною рукою для вас зiрвав. Тепер пiдняла вона очi. їх погляди стрiнулись, як перед хвилею нашi, i в її очах заблиснули сльози. Була зворушена. Вiдтак мовчки подякувала йому щирим стисненням руки... I вiн пiшов. ...Десь здалека зачувся свист локомотива, i всi заворушились. Нестор здiймив капелюх i почав прощатися... Був дуже блiдий, як полотно, i, як бачив це я в нього вчора, коло його вуст вздригнулось нервово. Вiн терпiв. - Будь здоров, Богдане, - сказав, звертаючись до мене здавленим голосом. - А часом згадуй нас, - i стиснув руку. - Шануйся! - обiзвався нараз десь з-за його i моїх плечей несподiвано голос Роттера, що висунувся, подаючи й собi йому руку. Коли Маня вже сiдала, i всi, що залишились, кланялися й поздоровляли, панi Мiллер i Iрина Марiян розплакалися. Чи добачив Нестор сльози молодого дiвчатка? Ледве. З одною ногою на ступеню coupé[92], вiiн зняв капелюх i .поздоровляв самим одним рухом нас остаючих упослiднє, мiж тим коли очi його перелетiли по шпилях гiр. Вiдтак закрив бiле чоло й зник нам з очей... ...Кiлька хвиль пiзнiше застогнав i зашумiв потяг. З колiєвого вiкна жодне не вихилялося... Ми, не промовивши одне до одного слова, вiдвернулися... * * * _ Ми вертали мовчки. Я з доктором Роттером уперед, а дальше, позаду за нами, повiльним кроком решта. Оба були ми сильно зворушенi. Я мав почуття, що до нас прилучилося щось чуже, а Роттер мовчав так, мов я не йшов цiлком обiч нього. По якiмсь часi я обiзвався. - Нестор був до глибини зворушений. - Вiн хорий фiзично й морально, - почулась коротка вiдповiдь, мов моє питання перешкодило йому в чiм-то. - Фiзично... може, але душевно певно, - вiдказав я. - Фiзично ще певнiше. - Ти оглядав його? - Нi; але менi не треба було його аж оглядати. Вiй слабший, як хто думає. I яка людина! - Таким був уже змалку. I змалку йшов одиою рiвною дорогою... поважно, i все вгору!.. - Шкода!.. Здається, сестра одна вiдчуває iнстинктом, що з ним щось у безладдi. Вона дуже мудра. - Сказавши це, замовк, мов замкнувся. Я також умовк. Через час вiн станув. - Богдане... - сказав, i господь знає чому, ми нараз поглянули на себе поглядом, цiлком неприятельським. - Чи ти женишся з Обринською? - Хочу... - Хочу? - спитав вiн i скривив погiрдливо уста. - Значить, ти не освiдчавсь їй ще? - Противно... - вiдповiв я холодно. - Так прости моє питання. Я думав, та лиш любиш її. - А... хоч би лиш так? - То тим лiпше було б для мене. - Ти був би з нею женився? - Без вагання. - Помимо твоєї тяжкої хиби серця? - Помимо моєї тяжкої хиби серця й її вбожества. - На послiднє слово поставив вiн натиск. - Правда, вона гербова, а у вас, нiмцiв, це цiнне... - Так. У нас, нiмцiв, це цiнне. Чи мав би ти щось проти того, гордий мужику? Я вiдчув, як менi виступила краска обурення на лице. - Не впадай в iнтимностi, Роттер, бо я готов забути, що ти мiй приятель. Вiн усмiхнувсь. - Що ж, чи хочеш заперечити, що в Олесiв маєток грав свого часу головну роль? - О, нi. Анi на волосок. Але що це має з моєю женячкою до дiла? - Тепер, може, нiчого, - вiдповiв вiн саркастично. - Хiба те одне, що любов аристократки (на мою думку - бiльше "аристократки" по душi) i любов до аристократки зробили з тебе iншого чоловiка, радше виховали тебе на такого. Кажучи по правдi, я вважаю це за чудо, що високопоставлений українець жениться з убогою українкою. У вас, здається, жiноча iнтелiгенцiя не входить ще в тiм напрямi в розвагу; але ти, бачу, вразився. Та прости, Богдане, ми ж приятелi з довгих лiт, можемо одкрито говорити. Я нiмець, а ти українець, i того, на що я дивився об'єктивними очима, ти, може, не добачаєш. Коли твоє вiнчання? - Ще не знаю. - Ще не знаєш? - Я тебе повiдомлю в свiй час, не бiйся, - вiдповiв я сухо. - Хiба ж твоя любов стоїть мовчки, що ще не знаєш? - Роттер!!! - спалахнув я. - Не зворушуйся, чоловiче. Я тобi Обринської не вiдбиваю. Я лиш дивуюся, що твоя любов годна "стояти". - По-твоєму, що повинна вона робити? - Повинна або рости, або iншi форми перебирати, а ти й вона видаєтеся менi пасивними. - Так ти думаєш? - спитав я з легкою iронiєю. - Так. Я чув, що ваше знайомство й ваша любов тепер неначе воскресли й повторяються наново. - Справдi. В тiм щось є. Хто тебе поiнформував? Невже ж панi Мiллер? - А хоч би. Чи в тiм щось дивного? - Щонайменше. Воно правда. Перший раз я її любив... i не женився. А тепер люблю її вдруге й хочу женитися. - Хочеш! Женись, - додав по хвилi, глипнувши на мене збоку. - Але, по правдi кажучи, Богдане, я жалую тобi цеї дiвчини. А ще бiльше такої синови́[93] твоїй матерi. - Не жалуй менi її, - вiдповiв я йому спокiйно й поглянув у вiчi. - Нагорода, яку я за неї даю, висока. Моя мати, здається, зiрве зо мною. Вiн зчудувався. - Чи справдi? - Так. Заявила менi категорично через мою кузинку, що з днем, у котрiм введу я Обринську, як свою жiнку, в дiм, вона випроваджується вiд мене до Дори. Роттер споважнiв. - Твоя мати невiльниця своїх матерiалiстичних почувань. Але не журись. Вона, хоч i пiде напочатку, пiзнiше верне. Кожна людська душа, хоч би й найтвердша, має свої недогляденi моменти, в котрих прокидається зерно любовi, i вона м'якне й пiддається шляхетнiшим зворушенням... а найбiльше в старшiм вiцi. Твоя мати не буде винятком... Я здвигнув плечима. * * * _ (Пiзнiй жовтень). По майже двомiсячнiй розлуцi я вчора був у Обринських. День був понурий, зимний, i падав дощ. Деревина, що виднiлась тут i там садами, чи не вся позбавлена зеленi, виглядала сумно, безнадiйно... Я йшов скоро. Хоч i був я вже довший час вдома, не мiг нiяк вирватись з-помiж працi й рiзноманiтних обов'язкiв, щоб вiдвiдати тих, що, крiм матерi, були менi найдорожчi в свiтi. Тож кожна хвилина, котрою розпоряджав я тепер, була менi дорога, - i я спiшився. Врештi, спинився коло дому спокiйної вулицi, котрого одне вiкно (Нестора), кругом обросле диким, о сiй порi почервонiлим виноградом, було освiтлене. Година була надвечiрня, закутана в сумерк, i в нього свiтилося вже свiтло. Так. За тими скромними мурами жили тi, що становили мою долю. Любо й мирно обхопили мене стiни того дому моїх приятелiв... Перша, що стрiнула мене, коли увiйшов я в хату, була старенька мати Обринська, що викликувала в менi, вiдколи я знав її, тонкiстю й добротою своєї iстоти глибоке вшанування. Коли ж спитав я про її доньку й сина, вона, вказуючи на дверi, що вели до кiмнати її сина, сказала: - Там найдете обоїх, - а сама вiдтягнулася скромно. Я застукав. Усерединi було тихо, i я пождав. Вiдтак зблизився хтось до дверей, вони зсередини вiдчинилися, i передi м'ною показалася Маня. - Богдане! - Маню! Щирим, нiмим стисненням руки ми привiталися. - Я мов знала, що ви нинi прийдете, вiдчувала це... - додала, покраснiвши аж пiд чоло, дiвчина. - Несторе! Я поглянув за Нестором у глибiнь кiмнати. Вiн сидiв при освiтленiм столi, як i не раз давно, обернений профiлем до дверей, похилений над книжкою, мiж актами й iншими книжками, i саме в тiй хвилi неначе вiдлучений вiд свiту. Сперши голову на лiву руку, мав закрите пальцями чоло й очi. Я приступив з-за його плечей до нього й поставив руку на його рам'я. - Хлопче мiй!.. - сказав до нього. Вiн прокинувсь i обернувся. Великi темнi блискучi очi витрiщилися з вихудiлого лиця на мене, в першiй хвилi мов сполоханi... Але тут же усмiхнулися. - Це ти, Богдане? - обiзвався. - Я, їй-богу, й не завважив, коли ти вступив! I сказавши це, вiн встав i почав ходити по хатi. Виложений а Lа Гейне бiлий ковнiр його виказував ще бiльше, як дуже змiнився, неначе заникав[94] вiд недавнього часу, як не бачив я його. - Що ж, ти все, як i давно, губишся в працi? - спитав я, дивлячись на його змiнений вигляд, що не вiщував менi нiчого доброго, а противно зраджував скоро розвиваючуся немилосердну недугу, котрої побоювався в нього Роттер. - По-твоєму, мав я її, може, покинути? - спитав i усмiхнувся звичайним своїм усмiхом, а вслiд за тим закашляв тяжким глухим кашлем. - Це нi, - вiдповiв я. - Але ти, як знаю тебе, не береш на увагу своїх фiзичних сил, обтяжуючи себе надмiрно. Вiн махнув нетерпеливо рукою: - Всi працюють, Богдане, не я лиш один. Зрештою, те, що постановив я собi й до чого йду... - i показав на кiльканадцять на столi лежачих томiв, розпочатий якийсь манускрипт, стос актiв i т. iн. - З першим мушу упоратись до кiлькох мiсяцiв, хоч би там що було, бо воно давить, не дає менi свободи, поки не скину з себе тягаря. А це, - додав i вказав на акти, - праця, що вiдiбрала менi присягу, годує мене, i не мене особисто, Анi одного з того не можу я занедбати. Анi одного, Богдане, хоч би що там! Послiднi слова вимовив з iнтонацiєю, немов випрошував собi дальший натяк на ту тему взагалi. - Однак їй форсуєш[95], нищишся, - сказав я, iгноруючи роздразнюючу його iнтонацiю. - Покинь працю на якийсь час. А там по часi знов вернешся до неї. - Не нищуся, - вiдповiв вiн найспокiйнiшим голосом i притиском, поглянувши менi в лице. - Чому б так? - Ось мiзернiєш i кашляєш. Бiльше нiчого... - Овва, мiзернiю! - глузував вiн. - А кашель, прийде час, сам устане. Годi менi мати вигляд банкiра, коли щодня по пiвночi лягаю до сну. - Так вiн усе, - обiзвалась стурбовано дiвчина. - До того хоч би раз пiшов до лiкаря! А то - нi. Волiє згорiти з працi. Вiн, мов опечений тими словами, обернувся, його звичайно нiжне й спокiйне лице набрало тепер такого строгого, вимученого й заразом роздразненого виразу, що я здержався й дав спокiй. - Перестань, Маню, - сказав, немов дивився раптовим напливом гнiву, - як не хочеш, щоб я з хати вийшов. - А вiдтак, звертаючись до мене й гамуючися, неначе пожалував своєї строгостi проти сестри, додав: - Ви, хоч мої приятелi, мучите мене найбiльше вашою вiчною обавою[96], коли я чуюся здоровим. Зрештою... - додав i усмiхнувся, - чи не маємо ми про що iнше говорити? Менi соромно й смiшно, Богдане, що звертаєте стiльки уваги на мене. Смiшно! - кашляв мов у третiй стадiї сухот, а говорив, що "смiшно". - Що ж там гори? - спитав нараз, даючи розмовi iнший оборот. - Зеленiють все ще? - I сказавши це, сiв, мов утомився, у своє щойно покинуте мiсце, опустив голову на руки i, вижидаючи вiдповiдi, задумався важко, мовби ми з-перед його очей позникали. - Зеленiють, Несторе. А щоб оце не забути... маю тобi передати поздоровлення вiд панства Марiянiв. Саме, поки вийшов я з хати, в нас була панi Марiян з донькою, й коли зачули, що йду сюди, просили передати тобi й сестрi твоїй просьбу, щоб зайшли до них. Нестор здвигнув плечима, пiдсунув брови вгору i, закопиливши спiдню губу, мов сказав "не знаю", не обзивався. За недовгий часок бесiди, що велась мiж нами, як прийшов я, вiн анi разу не спускав з мене своїх блискучих очей. Пiзнiше, коли Маня вийшла з кiмнати, покликана, здається, слугою до матерi, вiн, вiдслоняючи своє бiле чоло, звернувся до мене й так сидячи вижидав чогось-то мовчки. Я, вiдгадую чи бажання його душi заговорити про неї, спитав: - З нею бачивсь ти, Несторе? - З нею - нi. Але бачив її. Вона йшла оногди[97] по однiй сторонi тротуару, а я по другiй. Я мiг був звернути увагу на себе й уклонитись їй, але не годен був. Кiнець... то й кiнець. - Вiн сказав це з такою враженою гордiстю, що майже затремтiв, а за часок додав: - Ти боїшся, що я ломлюся пiд тим? - спитав i окинув мене допитливо своїм блискучим поглядом. - Нi. Одначе, може, все таки терпиш... - Це ж любов, Богдане... - вiдповiв вiн тихо, поважно, мов дiткнувся найсвятiшої тайни. - А що я, може, трохи знидiв, то й вона причинилась до того, а властиво... спосiб її вiдмовлення, що зачепив моє почуття моральної вартостi, а бiльш нiчого. Але я находжу супокiй! - I вказав на стiл перед собою. Чи справдi так було, як вiн упевняв мене, я сумнiвався трохи. Це ж був тонкий джентльмен, що так говорив. Хвильку ми помовчали. Я оглянувся по його хатi. Все було, як давно. Тут пересиджував вiн переважно сам, працював ночами й думав про неї. Глядiв на все своїми гарними, тепер надмiрно блискучими очима. Тут лише тишина, що панувала ночами й днями кругом нього, як i колись, переривалась тепер тяжким глухим кашлем. Бiдний Нестор! Хотiвши зсумувати своє дотеперiшнє життя, мав би ти мало потiхи з нього!.. На столi мiж книжками, коло фотографiї його сестри, стояв дрiбонький флаконик з почервонiлим листям винограду, з чорними його ягодами. Коли цвiтiв не стало, вiн украшував стiл. Побачивши, на чiм мiй погляд спинився, вiн сказав: