- Я так люблю.
   - Чому ти не був передучора на вечiрцi в Марiянiв? -  спитав  я.  -  Не
дiстав запрошення?
   - О, так; але подякував. Був  змучений.  Я  зайнятий  бiльше,  як  вони
гадають. Ось нинi вдосвiта, ще ледве виднiлося, я вже встав i  при  свiтлi
готувався до одної поважної урядової справи. А  майже  коло  другої  вночi
лiг, бо займався ще й студiями. Та, слава богу, моя праця вийшла в користь
убогим i покривдженим, i тим я сьогоднi вдоволений.  Про  те,  правда,  не
знає нiхто. Але це менi найкраща нагорода. А замiсть пiти  на  вечiрку,  я
пiшов далеко на прохiд. Довго йшов я так та скрiпляв свою душу самiтнiстю.
Чи не було жаль менi, що я не був у товариствi? питав я себе.  Там,  може,
була й вона. I я уявив собi гарнi освiтленi покої в панства Марiянiв i її.
Але нi. Я б не належав до їх гурту. Там було  б  моє  нутро  самiтнiше.  А
самiтнiсть у гуртi - ще самiтнiша. Краще самому... i довго  йшов  я.  Коли
вернув остаточно я в свою тиху  кiмнату  i  свiтло  лампи  розсiялось  над
столом i книжками, мене огорнуло почуття  вдоволення.  Засiвши  наново  до
перерваної працi, я сказав собi: "Так, справдi, краще. Праця одна може нам
дати рiвновагу духу. А там десь безпечно гуляють, i для цiлющої самоти  не
було мiсця".
   Я вiдчув, що вiн вступив у другу судьбу.  В  ту,  де  особистi  бажання
вмовкають, а бажання ближнiх стають на їх мiсце.
   Однак чи справдi я не помилявся?

   * * * _

   Чай пили ми в кiмнатi матерi, що  пригадувала  своєю  бiлою  головою  й
спокiйною лагiднiстю якусь постать з бiблiї. Скiльки доброти й любовi било
з її iстоти. Скiльки  розумiння  людського  горя,  вад,  а  однак  скiльки
терпеливостi в осудi й готовостi прощати! Я був  захоплений,  i  моя  душа
почула себе обiч неї мов в iншiм свiтi - чулась свобiдна  й  без  нагнiту.
Про те, що я з її донькою належали  до  себе,  вона  знала.  Однак  жодним
словом не впливала на доньку пiдчинятись  моїй  просьбi  -  не  вiдкладати
вiнчання.
   Чи боялась, як i донька її, моєї матерi?
   Я не знав.
   Допитувалася тепло про стан її здоров'я, говорила про давнi лiта, i  як
усе бувало, коли її муж ще жив i т. iн. Одначе злоби або жалю до матерi  я
не вiдчував у неї. Маня вешталася нечутко коло столу з чаєм, закидаючи тут
i там в мою розмову з матiр'ю i братом свої замiтки. Раз,  коли  в  бесiдi
Нестор  закашляв  сильно,  обi  женщиiни  замовкли,  мов  дiткненi  якоюсь
погрозою. Зараз услiд за тим сiла Маня незамiтно обiк мене, неначе  шукала
в мене помочi. Одначе як мало мiг я їй на  дiлi  помогти!  Я  мiг  її  лиш
потiшити. I справдi. Хлопець був молодий, вiдпорної сили, i лиш  невiра  в
те, що вiн пiдпадав недузi, i тягар надмiрної  розумової  працi  вiддаляли
його вiд видужання.
   - Чому не йдеш мiж "патрiотiв", щоб хоч там,  у  розмовi  з  ними,  вiд
працi вiдiтхнути? - спитав я його мiж iншим. Вiн здвигнув плечима.

   - Нi. Я чуюсь вiд них вiддалений. Що вони менi скажуть або дадуть нове?
Ледве що. Я маю почуття, що моя особиста культура вiдмiнна вiд їхньої.  До
того роблять вони скоки вперед, мiж тим, на мою думку, не треба, йдучи  до
культури, нiчого пропускати. Тому нехай кожне  в  свiй  спосiб  працює,  а
вкiнцi, при обрахунку нашої працi, побачить кожний свою  суму  на  собi  й
поза собою. Чи я вже такий старий, щоб, не закiнчивши  одного,  бравсь  за
друге? - додав, усмiхаючись. -

   Лиш трохи... трохи... дайте менi ще спокою  й  вiльної  волi.  Трохи...
трохи... а там... - i вмовк. Вслiд за тим,  пiдiймаючись  з  свого  мiсця,
простиг свої руки, поставив їх рiвною лiнiєю на мої рамена i,  усмiхаючись
весело, додав: - Лишiм подiбнi дебати в кiмнатi моєї матерi. Я так люблю в
неї випочивати, слухати,  як  її  старосвiтський  годинник  тикає,  неначе
сторожить над нами, чи не марнуємо ми свого часу. Люблю, як  її  святi  по
стiнах придивляються нам, коли вона сама  мiж  ними  всiма  менi  найлiпше
подобається, для мене найсвятiша; а ти поважних  дебатiв  хочеш,  Богдане!
Скажи, властиво, - додав, звертаючи нараз на  iнше,  i,  як  стояв  передi
мною, потермосив мною з щирiстю й жартiвливiстю  дитини,  -  коли  ви  раз
поберетесь? Маня якось на тiй точцi неясна,  а  мама  до  тiєї  справи  не
мiшається. Не так, мамо? - спитав i звернув голову,  всмiхаючись  щиро  до
матерi.

   Я зчудувався. Вiдколи ми з собою товаришували, це було по  раз  перший,
що вiн про те явно заговорив, - а тепер навiть зачепив i матiр. Що  з  ним
зайшло? Я вказав мовчки на Маню, що аж пiiд саме чоло почервонiла.  В  тiй
хвилi мати, мов справдi не хотiвши мiшатись у нашу розмову про цю  справу,
пiднялася з свого мiсця й, забираючи трохи  посудини  з  столу,  вийшла  з
кiмнати. Бути може, їй стала хвиля розлуки  з  донькою  перед  душею  або,
може,пригадавсь упiр з сторони моєїї матерi, i вона  усунулась,  залишаючи
нас самих довести справу до кiнця

   - Маня на тiй точцi неясна, - повторив молодий чоловiк весело, -  а  ти
годишся, як бачу я, з усiм.
   - Що ж, тяжко й змагатися мужиковi з аристократкою, -  обiзвавсь  я.  -
Вiн вдовольняється тим, що вона йому вiрна. Вiн жде...  бо  знає,  що  раз
прецiнь настане та хвилина, коли вона сама скаже прямо й  щиро:  "Тепер  я
вже можу йти з мужиком, коли б i не захотiв вiн. Вже я впоралась з  своїми
"умовами" i всiма консеквенцiями неподатливого свого "елементу".
   - Коли так, то я бачу, що менi припадає задача прийти вам на помiч, щоб
павутина мiж вами пiрвалася i ви остаточно дiбралися до цiлi.
   Вiн говорив це весело, жартом, не змiняючи своєї позицiя передо мною, а
Маня розсмiялась вимушено.
   - Що, не вiльно, може? - спитав брат, що, очевидно,  набрав  у  кiмнатi
матерi незвичайного якогось гумору й розговорився проти звичаю. - Я  б  не
такий був податливий, як Богдан,  але...  це...  -  додав,  поважнiючи,  -
правда, також любов. Але ось послухайте, - докинув, нiби зацитькуючи  щось
насилу  в  собi.  -  По-моєму,  поберiться  навеснi.  Це  найкращий   час.
Поберiться навеснi, як  усе  зачне  розцвiтатися.  Буде  боз,  будуть  уже
конвалiї, будуть уже лiлеї виганяти бiлi стрункi пупчики вгору, а  зелений
дикий виноград коло мого вiкна розлiзеться лабатим  листям  по  стшi...  i
стане зазирати до моєї кiмнати.  Не  гарно  так?  Згода,  Маню?  -  спитав
вкiнцi.
   А я глядiв i чудувався йому. Вiн був чудний нинi...  i  нiби  виступав,
прокидавсь нараз в iншого.
   - Могла б бути й згода, Несторе, чому нi?  Але  я  все-таки  кажу,  лиш
"могла б".

   - Ого, Маня ще з чимось не впоралась у душi  або,  може,  в  практичнiм
життi, коли так говорить, - обiзвавсь вiн. -  Але  дарма,  Маню,  до  того
часу, може, вже й я з якоюсь частю своєiї працi упораюсь. Так бодай я собi
вже обчислив у душi, i так воно й мусить бути. А ти, Богдане?
   Я похитав головою.
   - Нi, хлопче. З моєї сторони я кажу, що не згода. Я  хочу  твою  сестру
забрати скорiше.
   На мої слова опустив вiн руки, а Маня стала, мов укопана.
   - Скорiше? - спитав Нестор i на тих словах споважнiв.
   - Скорiше, бо вже за два мiсяцi хотiв би я аристократку  в  своїй  хатi
мати Думаєш, хлопче, я згоджусь вижидати  в  своїй  хатi  весни  без  неї?
Нiколи! I зима гарна, Несторе, - тягнув я далi. - I вона має  свiй  чар  i
свою поезiю. I коли ми вже на те зiйшли, то я скажу тобi, що я  цiле  лiто
носився з думкою забрати твою сестру пiзньою осiнню й перший снiг стрiнути
в її й твоїм товариствi. Коли б не те, що ти сам так гарно  цього  пишного
вечора доторкнувся цеї справи, твоя сестра, моя постiйна противниця,  була
б довiдалася, що в городника  О.  вже  замовленi  вiднедавна  деякi  гарнi
цвiти, щоб на її вступi в мою хату розцвiлись. Тепер питаю я. Згода?
   -  Нi,  Богдане,  ще  нi,  це  заскоро,  -  вiдповiв  молодий  чоловiк,
заклопотаний щиро, мiж тим коли Маня, задивившися з зчудування на мене, не
обзивалась нi одним словом.
   Небагатьма кроками я приступив до дiвчини.
   - Що ж, Маню, ви зчудованi? - спитав  я,  усмiхаючись  i  обiймаючи  її
легко правою рукою за стан. Я ж вам казав, що довго ждати я не буду, i  як
прийде час, я ставлюсь у вас i заберу, що моє.
   З тими словами я притягнув  її  лагiдно,  не  зважаючи  на  присутнiсть
брата, пiд звисаючу лампу, взяв її голiвку мiж свої долонi й  повернув  до
свiтла, щоб заглянути добре в її очi.  Вони  були  спущенi,  i  з-пiд  вiй
блиснули сльози.

   - Що ж, Манусенько, ви не кажете нiчого? Ломите протестом мовчання своє
слово? Вона похитала головою.
   - Ще цей раз, Богдане, зробiгь мою волю; цей один,  i  нехай  буде  вже
так, як каже Нестор. Я ж i так його й матiр назавше покину.
   Я замовк,  вражений  немило.  Як  i  любив  я  сам  цього  її  брата  з
найдавнiших лiт, однак у цiй хвилi, коли ходило для нас обох о  так  важну
хвилю, в менi скипiла ревнiсть i ураза. Я вiдсунув її вiд себе й  поглянув
на нього. Вiн стояв недалеко  нас,  високий,  рiвний,  заложивши  руки  за
спину, з блискучими, в цiй хвилi аж розцвiвшими  очима,  i  нiби  ждав  на
якесь рiшуче слово з моїх уст.

   Але я ще  мовчав.  Ще  не  сформулювались  бурхливi  почування  в  одно
рiшення, не витворили ясної думки, мiж тим  коли  вона  глядiла  так  само
вижидаюче на мене, як вiн.
   Нараз заблисла менi одна думка, - i я рiшився.
   - Добре, - сказав я, звертаючись поважно до обох. -  Мужик  i  цей  раз
пiддасться волi аристократiв, однак бажає, щоб i Нестор сповнив йому  одне
бажання.

   Нестора очi впилися  в  мене,  мов  збiльшилися,  а  дiвчина  так  само
дивилась.

   - Що, Богдане?
   - Нiчого такого, що мужчина Нестор не змiг би не виконати.
   - Що, Богдане? - спитали вдруге, цим разом уже обоє, в один голос.

   - Те одне, щоб Нестор, як. прийду по нього, пiшов зо мною до  лiкаря  i
дався докладно оглянути.
   Я сказав i ждав.
   Чи обоє стратили мову?
   Так здавалось.
   Та, проте, що я сказав таке, що вiн так змiнився? Побiлiвши, мов  зачув
з  моїх  уст  у  цiй  хвилi  засуд  смертi,  вiн  блиснув   таким   тяжким
непогамованим гнiвом з очей на мене, що я на хвильку занiмiв.
   - Для чого? - спитав. - Чи на те, щоб  я  посерединi  тяжкої  розумової
працi розривався якимось лiкуванням?  То  нi.  До  лiкаря  я  пiду  й  без
поставлених тобою умов, i пiiду сам. Але знай, -  додав,  обернувшись  вiд
нас обох, - одначе я пiду аж за мiсяць.
   - Несторе!.. - скрикнула тут розпачливо сестра. - Ти себе губиш!..

   Нестор звернувся блискавкою до неї. Неописана  мука,  терпiння  й  жаль
пробились у його в тiй хвилi майже прозоро-бiлiм вiд зворушення лицi.
   - Ви робiть... як хочете, - сказав погаслим голосом, - а я  зроблю,  як
сказав i мушу.
   Вiн опустив кiмнату, а вона припала до моїх грудей, заривши на них своє
лице. Я гладив без слова раз по раз її волосся й не перебивав  її  тяжкого
жалю - мовчання. Я лише вiдчув, що над нами всiма запанувала якась  влада,
i ми помимо всього пiддавались їй...
   Сама влада... походила вiд нього... що перед хвилею без  слова  зачинив
за собою дверi...

   * * * _

   (Пiзнiше).

   До неї заходжу на хвилинки. Десь-не-десь. Навiть не в означених днях, а
так - тут i там сумерком, часом не кидаючи навiть i  пальта.  Не  бачу  її
нiколи в вiкнi, коли минаю її хату, але вiдчуваю, що вона... та моя чайка,
десь коло котрогось сидить, похилена, може, над яким шитвом,  думаючи  про
мене, або просто, притиснувши чоло до  шиби,  виглядає  надвiр,  любується
снiгом. Вiн уже припадає  нечутним  льотом  до  землi  й  заповiдає  якесь
успокоения. Iнодi приношу їй якийсь цвйт. Оногди егiс-у[98],  а  там  знов
орхiдеї. Яка радiсть i вдячнiсть!
   Я сказав, ненадовго заходжу я до неї, на короткi хвилини. Так найкраще.
Не мучу її. Нехай душа її остається свiжа. Тому мiж  нами  нема  застою  в
почуваннi.  Хвилини  ти  не  мають  у  собi  анi  забагато  з  тої  смiлої
"поступовостi", що вибiгає iнодi аж у грубу iнтимнiсть, анi старосвiтської
пересиченої нудьги... воно гарно, природно...

   * * * _

   (З кiнцем листопада).
   Вiн похмурий, закутаний у мрiях про зиму й сам почасти поснiжений.

   Я не  бачив  Нестора  з  мiсяць  i  зайшов  оногди  вечором  до  нього.
Розумiється, здалека вiщувало менi свiтло в його хатi, що вiн дома; там  i
найшов я його. Сидiв, похилений над  актами,  закинувши  на  плечi  якийсь
плед, хоч у хатi було тепло, - i писав.
   Я вступив, не застукавши, бо не хотiв його полохати, i  вiн  оглянувся.
Ми привiталися.
   - Тобi холодно, що ти закинув на себе плед? - спитав я, а в душi сказав
собi, що вiн не поправився з виду, а противно -  змарнiв  бiльше  ще.  Очi
сяли однаковим блиском, як вiд останнього часу, лиш на  щоках  червонiлись
цього вечора плями.

   Працював запальчиво.
   - Так, я змерз, - вiдповiв вiн i, пiдсуваючи менi крiсло недалеко себе,
сам оперся о поруччя свого й дивився, вижидаючи, на мене.
   - Що ж, проживеш гаразд? Зближаєшся до кiнця  з  своїм  матерiалом,  що
його мусиш у себе набирати? Вiн усмiхнувся їдко й здвигнув плечима.
   - Де там! Ось поглянь, що передi мною накопичилось  знов  нового,  -  i
вказав на величезний стос пожовклих актiв перед собою.
   - Що це? - спитав я.
   - Мушу посортувати, а того є в мене в бюро ще стiльки, що  заповнив  би
бiльше, як два мої столи. Але я знав, що щось буде, - додав,  i  його  очi
блиснули дивним блиском, наче усмiхом.
   -  Зрозумiв  урештi,  що  тебе  й   твоє   велике   почуття   обов'язку
використовують твої настоятелi? - спитав я з обуренням. Вiн  здержав  мене
за руку, мов я хотiв комусь з тих згаданих заподiяти кривду.
   - Не  вони  виннi,  а  уряд,  що  використовує  молодi  сили  надмiрно,
ощаджуючи тим кошти побiльшення сил. Гадаєш, вони, тi "настоятелi", сидять
самi з заложеними руками? В нас у моїм урядi - нi. Вiр менi. А щодо  мене,
то я ступив у такий перiод, коли брак сил. Раз вложив голову в ярмо, то  й
цить. Це вiднинi в мене на столi, - додав, указуючи на акти. - А я мав уже
овiй стiл чистий, без рестанцiй[99], i вiддавсь на хвильку мрiї, що спiчну
й буду менше  працювати  ночами,  скрiплюсь.  Займусь  бiльше  наукою,  що
обходить мою особистiсть у будучинi. I коли я оце так сиджу й  обчислюю  в
думках, коли остаточно зможу до послiднього свого iспиту ставитись...
   Слухай,  Богдане...  -  додав  поважно,  мов  мав  у  слiдуючiй   хвилi
сповiстити тайну, - спускається... майже незамiтною павутиною нараз передi
мною на чистий папiр невеликий павук. I став. "Омен", подумав  я,  i  менi
пригадалась... хвиля перед нашим виїздом у "Чортовий млин"  цього  лiта...
Тодi... спустився передi мною... також "омен"... заколюючи муху й... добре
вiщував. Ви бачили його всi. Ти, Маня й панi Мiллер. Але лихою ознакою був
вiн лише для мене. Так i нинi. Побачивши його перед собою, я  подумав,  що
оце мене не мине якась нова тяжка праця, що поглине новий  час,  пiдмулить
бiльше ще пошарпанi сили, i я  наново  попаду,  мов  по  шию  в  землю,  в
обов'язки буденщини.
   - I що ж? - спитав я, придивляючись молодому роздражненому товаришевi з
зацiкавленням. З тої сторони, щоб вiрив в "омени" ("ознаки"),  я  не  знав
його. Вiн був тверезий, мудрий i  анi  мiстицизмовi,  анi  iншим  подiбним
рухам недоступний; а тепер, мов молода дiвчина  або  старуха,  маячив  про
"ознаки".

   - I справдi, - тягнув вiн з повагою дальше. - Я не помилився, що з того
часу павук для мене вiщуном лиха й турботи. Не минуло хвилин кiлька,  коли
покликав мене до себе "настоятель" i обтяжив новою працею, що кинула мною,
мов м'ячем, щонайменше на два мiсяцi позаду.
   - Припадок, Несторе... - закинув я, усмiхаючись.
   - Припадок, - вiдповiв вiн з огiрченням, - але в кожнiм рази проклятий,
з фатальними консеквенцiями[100].

   - I ти прийняв наложену на тебе "задачу"? Вiн потакнув мовчки головою.

   - Несторе! - кликнув я з явним гнiвом. - Завтра пiду я до твого шефа  й
представлю  йому  твiй  фiзичний  стан  вiдповiдно  до  своїх  "мужицьких"
поглядiв.

   - Не посмiй! -  обiзвався  вiн  з  раптовим  обуренням  i,  пiднявшись,
опинився близько передо мною.
   - О, ви, аристократи! - сказав я з неописаною їдкiстю в голосi. - Чи  в
тiм лежить ваш героїзм, ваша вищiсть i  шляхетство,  щоб  згинатися  перед
формальнiстю й урядовим ярмом? Несторе, ти пожалуєш твого вчинку, коли  не
скинеш вкоротцi з себе вложеного на тебе свiжого обов'язку. Ти хорий!..
   - Я хорий... - вiдповiв вiн з ледяним супокоєм, - а ти, Богдане, мужик.
Чи так розумiєш обов'язок, колегiальнiсть, честь i сумлiннiсть? Думаєш,  я
один угинаюся в ярмi? йди! Поглянь  вечором,  який  плiк[101]  актiв  бере
додому той "настоятель", скiльки беруть мої товаришi бюро... а побачиш, чи
я маю право свою пайку на одного з них накладати? Є там i iншi хорi. А  що
я хорий, - додав, - не їх  вина.  Мiсяцiв  два  тому  дораджував  мiй  той
"настоятель", щоб вiдпочив я, перервав студiї i працю. Але я сам...  знай,
Богдане, сам вiдложив це. Не хотiв того.
   - Ти божевiльний! - не мiг я здержатися, щоб не висказати йому  в  лице
свою гарячу гадку.
   - Як на чию думку. Нащо переривати працю, щоб, вернувши  з  "спочинку",
застати вдвоє стiльки на столi, а до того й що iнше: власнi  студiї.  Так.
Не йди, Богдане, я мушу те все побороти. Бути може, -  додав,  усмiхаючись
гiрко, - я не бачу так далеко, як ти, Богдане, цього я не перечу.  Але  як
пiдемо оба в глибiнь, то я чую, що слушнiсть стає по моїй сторонi.
   - По твоїй, Несторе, але за те можеш впасти  й  жертвою.  Вiн  здвигнув
плечима - i вказав на груди.
   - Тут щось е, Богдане, що не позволяє менi iнакше поступати. Слiди моi,
- додав, мов заговорив до себе, й заслонив на хвилину рукою очi,  -  слiди
оставлю за собою чистi. Iнакше я не вмiю.
   "Це твоя трагедiя", хотiв я вiдповiсти. Але, надумавшись, змовчав.

   - А тепер послухай, - обiзвався я до нього. - Я прийшов пригадати  тобi
сповнити свою обiцянку. Себто отверезити тебе упiмненням, щоб iшов  ти  до
лiкаря. Ходiм завтра вдвох. Сам ти цього  не  вдiєш.  Я  бачу,  ти  пiдляг
науцi, студiям i урядовiй працi душею й тiлом. Ти не пiдеш.
   - Ти ласкав, Богдане... - сказав вiн  з  повагою.  -  Але  не  журiться
стiльки мною. Я був уже в лiкаря, Богдане, був сам. Я видивився на  нього,
зчудований.

   - Справдi? - спитав я й вiдiтхнув, мов у  цiй  хвилi  зсунувся  з  моїх
грудей тягар.

   - Справдi. Був сьогоднi сполудня.
   - Ну... i? - вимовили мої уста.
   - Нiчого, - вiдповiв вiн, схиляючи голову вбiк  дитячим  своїм  якимось
звичаєм  i  уникаючи  мого  погляду.  -  Зразу  лiкар  лаяв,  чому  я  так
занедбався, не зайшов скорiше до нього, а коли я розповив  про  всю  працю
свою й заняття взагалi, вiн вмовкав чимраз бiльше,  чудувався,  пiдсуваючи
брови вгору, й остаточно наказав виїжджати якнайскорiше на полуднє.
   Я вiдiтхнув удруге.
   - Коли виїжджаєш? - було моє перше слово.
   - Не знаю ще напевно, але вiн казав, що вже завтра не смiю йти до бюро.
Поїду через двадцять день.
   - Чому то? - кликнув я з докором. - Чому вiдкладати виїзд?
   - Бо хочу, щоб слiд за мною остався бiлий!  -  вiдповiв  вiн,  впадаючи
нараз цими словами в сильний кашель.
   - Що ж це ти  виправляєш,  Несторе?  -  почав  я  нетерпеливитись.  Вiн
вiднiсся до моїх слiв байдужо.
   - Я надовше їду,  Богдане,  отже,  хочу  всю  на  мене  наложену  працю
викiнчити до послiiднього. Недобре так? - спитав i поглянув своїми гарними
очима на мене щиро.
   - Добре, хлопче, - вiдповiв я. - Ти все добре робив, лиш  для  себе  не
був ти нiколи добрим.
   - Ти буденно говориш, Богдане.
   - Вже ж, Несторе. Я  навчився  законiв  життя,  i  вони  наказують  так
говорити. Треба мати сталеве серце й такi ж костi, щоб у життi  держатися.
Хоч i який я "мужик", Несторе, але плями кровi маю я також з того в серцi.
Тебе хотiв би я вiд них охоронити.
   Вiн махнув рукою.
   - Я все виходив i виходжу з того становища, що лиш наше я освячує  нашу
працю. Будь вона буденна, iдеальна, патрiотична  чи  яка  там  iнша.  Наша
праця олицетворяє нас - одиницю, громаду, всю нашу народнiсть.  Моя  праця
це - я. Скiнчу, запакую книги, потрiбнi менi до закiнчення студiй, i  тодi
поїду. А ви, що лишаєтесь тут, вижидайте весни й мене. Але глянь, Богдане,
що за пишний снiг! - додав, приступаючи близько до вiкна. -  Пожди,  нехай
надивлюся. Коли поверну, його вже не застану. Я в сонце їду.
   Вiн вiдвернувся знов вiд мене, дивився  хвилину,  притиснувши  чоло  до
шиби, а за часок спустив штору.
   - Так.
   Вiдтак, неначе хотiвши мене позбутися, щоб я не  мiшав  йому  в  працi,
засiв до столу, спер голову на руки й спитав:
   - Ти бачився вже з Манею? - Але iнтонацiя його голосу й сумний  погляд,
яким сказав слова, говорили: "Чи довго будеш мене мучити?"
   - Нi.
   - Я попрошу її сюди.
   - Нi. Нинi я виключно до тебе i вже йду. Розумiється, ще зайду до тебе,
хоч би й на те, щоб тобi перебивати працю.
   Вiн усмiхнувся так сумно, поглянувши  менi  повно  в  вiчi,  що  якийсь
раптовий жаль стиснув менi серце. Вiдтак пiднявся з спокоєм i повагою; був
блiдий.

   Я попрощався.
   Анi слово не  перейшло  бiльше  з  його  вуст.  Лиш  коли  погляд  його
стрiнувся з моїм, я завважив, що вiн був вогкий. Коло дверей я на хвилинку
задержався - спитав:

   - Прощальнi вiзити будеш робити? Вiн обернув лице за мною.
   - Що? Нi.
   Я вийшов. У душi винiс я жаль. Той наскрiзь поважний чоловiк посмутнiв.
Був для  всiх  добрий,  щирий,  нiжний;  робив,  працював,  оскiльки  його
молодiсть позволяла, а собi не мiг помогти. Терпiв i мовчав. Аж  врештi  -
посумнiв.


   * * * _

   На вулицi за хвiрткою зустрiвся я з Манею, котра,  не  знаючи  про  мої
вiдвiдини брата, поспiшала на часок до панi Марiян.
   Ми заговорили про Нестора. Вона була, як бачив я  з  цiлої  її  iстоти,
ущасливлена його вiд'їздом на полуднє,  де  мусив  остаточно  вiдпочити  й
вилiкуватись. Я, подiляючи її погляди, був рiвно  їй  вдоволений  оборотом
цiлої справи.

   - В противнiм раз!, - говорила, - був би через свiй упiр i господь знає
якi постановлення змарнувався. Якийсь час iшли ми мовчки.
   - Ось, Маню, гляньте, що за снiг сиплеться, - закинув я. - Не  дурно  й
Нретор задивлявся з замилуванням на нього.
   Вона всмiхнулася, йшла скорим кроком обiч мене, з  лицем,  вiд  свiжого
воздуху оживленим, i шапочка й костюм її по недовгiм часi  майже  побiлiли
вiд снiжин. Ми йшли в околицю мого помешкання, бо так провадила дорога  до
панi Марiян, i я... йшов з нею, вiдпроваджуючи її. I врештi прийшлося  нам
попри моє помешкання минати По недовгiм ходi показався мiй  дiм.  Вiн  був
гарний Лежав у городi, обведений стрункою залiзною огородою, на  невисокiм
пiдмурку. Перед роком, пополовинi з матiр'ю, ми купили його...
   - Це наш дiм, - сказав я й глянув збоку на неї. Вона  йшла  коло  мене,
рiвна, задумана, i на мої слова  змiнила  легко  краску  лиця.  Одначе  не
вiдповiла.

   - З лiвої сторони вiд веранди, як бачите, з сходами,  -  поясняв  я,  -
подiбно, як колишнє ваше мешкання,  там  покої  моєї  матерi,  а  коли  не
помиляюсь, вона й сидить при вiкнi.
   - Так, - вiдповiла  вона  поважно,  поглядаючи  крадькома  поспiшно  на
вказане вiкно. - З профiлю я пiзнаю її, вона ще завше гарна  женщина.  Чим
займається цiлими днями? - додала.
   - О, вона пильна ще й тепер, - пояснив я. -  Одначе  вiд  якогось  часу
мiняється в неї настрiй, i господь знає, чому це приписувати.  Поводиться,
мов сама з себе невдоволена. Зрештою, все зайнята. Одним лиш сумерком,  як
от саме в оцiй порi, припочиває, т. є. до неї заходять  знайомi.  Однi  на
тарока, другi з ручними роботами, а найчастiше її товариство - Дора.
   - А  ви?  -  спитала  нараз  якось  поспiшно  дiвчина  й  окинула  мене
несмiливим поглядом.

   - О, щодо мене, то я в тiй порi майже нiколи до її салону не заходжу. Я
люблю спокiй, i все  те,  що  там  переливається,  мене  не  цiкавить.  Це
вiдмiнний свiт вiд мого.
   Вона не обзивалася. Правдоподiбно вiдгадала, що не раз i про дiвчину  з
тихої вулицi падали з зiбраних там уст деякi слова, мiж iншим i про те, як
мужчина на гарнiм становиську i з маєтком не покидає вчительки  музики,  а
противно, вижидає терпеливо тiєї хвилини, в котрiй  зможе  ввести  її  мiж
гарнi й украшенi мури своєї хати.
   - А направо, Маню, - тягнув я далi, -  бачите  за  вiкнами  цвiти?  Це,
можна сказати, найкращi мої покої Вони тепер звуться покої "цвiтiв", як  у
"лiсничiвцi", i бережуть вiд трьох мiсяцiв  прегарний  рояль.  Ось  уже  й
освiтлено їх. Я так люблю.

   Люблю,  щоб  по  всiм  мешканню  було  ясно.  Тодi  накручую   я   свiй
старосвiтський годинник; пригадуєте собi його? Вiн у кiмнатi  мого  батька
висiв Вiн починає  грати  чудернацькi  якiсь,  чудовi,  нiжнi,  мов  мрiї,
мелодiї, i я поринаю в них. - Ледве що вимовив я  послiднє  речення,  коли
нараз над'їхали якiсь сани, й у них сидiв,  як  пiзнали  ми  враз,  доктор
Роттер Вiн так само пiзнав нас i казав вiзниковi станути. Висiв з саней  i
поспiшив до нас. Був нашою стрiчею незвичайно врадуваний.
   - Ось щасливий випадок, -  сказав.  -  Тепер  уже  зможу  сказати  панi
Мiллер, що бачив вас, панi, своїми очима. А то хоч i приїздив сюди, не мав
нiколи настiльки часу, щоб вiдвiдати вас особисто.
   Вiн говорив i не спускав з неї очей, мiж тим коли вона, вiдчуваючи його
гарячий погляд на собi, мiнила краску.
   - А ти, Богдане? - звернувся до мене,  i  з  iнтонацiї  його  голосу  я
вiдгадав, що хоче вiн вiд мене дiзнатися.
   - Я все однаковий, - вiдповiв я холодно.
   - Не приїдеш лiтом знов у гори? Я скривив уста.
   - В гори - нi. Скорiше поїдемо на море. Зрештою, побачимо ще... (I  тут
оповiв я йому наборзi про  Нестора  та  його  подорож).  Вiн  не  вiдповiв
нiчого, лиш похитав головою. Вiдтек попрощавшись з нами (причiм,  як  менi
здавалося, держав руку дiвчини надто довго), вернув до саней i поїхав.  Ми
пiшли дальше, не сказавши нi слова.
   - Доктор Роттер був захоплений вашим видом, - перервав я мовчанку.

   Вона зiгнорувала мої слова й вiдповiла спокiйно:
   - Ви станули на тiм,  пане  Олесь,  що  любите,  як  кiмнати  вашi  всi
освiтленi, а тодi накручуєте свiй старосвiтський годинник, щоб вам грав...
i самi потопаєте в мрiї. Чи так?
   Я окинув її вигребущим поглядом. Чи справдi займало її  моє  оповiдання
про мої кiмнати в тiй хвилi бiльше, чим стрiча з її поважним  поклонником?
Хто б їх всiх не знав, якi вони бувають, хто б їх усiх  не  знав!..  Однак
вона, неначе вгадавши мої гадки, звернула  свої  молодi  очi  ожидаюче  на
мене... А не дiждавшись вiд мене зараз  вiдповiдi,  не  питала  бiльше.  В
кiлька хвиль пiзнiше, як доходили ми  до  помешкання  її  приятелiв,  вона
сказала:
   - Я вже у цiлi, пане Олесь.
   Ми подали собi руки; вона постояла ще хвилинку, мов ожидала,  що  я  ще
скажу що, а вiдтак пiшла. Залiзна хвiртка  зачинилася  голосно  за  нею  в
замок. А я вернув сам.

   На мене ждали  гарно  урядженi,  дорогими  килимами  виробу  домашнього
оздобленi, освiтленi кiмнати, моя  горда  деспотка  мати,  не  замешкуванi
"покої цвiтiв", замкнений рояль, - i самота. Я був  невдоволений.  I  тому
всьому був винен (я вiдчув) Роттер - i вона. Чого мала мiшатись  вiд  його
поглядiв?  Прецiнь...  ех,  Богдане!..  Я  накрутив  старосвiтський   свiй
годинник на стiнi, кинувсь, як дуб довгий, на отоману  i,  знеохочений  до
глибини душi, чогось вижидав...

   Надворi падав снiг чимраз бiльший... а я все думав. Думав про неї...


   * * * _

   (Пiзнiше).

   В день, у котрiм вечором мав Нестор  вiд'їздити,  я  зайшов  до  нього.
Думав застати його зайнятим пакуванням своїх писань, наукових  книг  i  т.
iн., про котрi споминав, що вiзьме їх з собою, однак яке велике  було  моє
зчудування, коли побачив я його, як звичайно, похиленого коло столу.
   - Несторе! Ти не ладишся в дорогу? Перед тобою не бiльше  як  1  година
часу до вiд'їзду потягу!
   - Нi, - вiдповiв, не змiняючи анi на хвилину пози, а подаючи  менi,  не
пiдводячи голови з-над паперiв, поза себе руку.
   - Що ж це має значити: не їдеш?
   Аж тепер вiн  пiдняв  голову  й  поглянув  на  мене.  Був  це  великий,
поважний, надмiрно блискучий погляд двох очей,  що,  здається,  нiколи  не
видавалися менi такими гарними й переповненими психiкою, як у  тiй  хвилi.
На щоках горiли червонi плями. Вiн обiзвався:
   - Сьогоднi не їду, Богдане, аж завтра вечором.  Сьогоднi  викiнчую  все
обов'язкове; прочитаю, як стане часу, ще дещо, що постановив  до  вiд'їзду
переробити, й поїду. Сiдай, як маєш час. - З тими  словами  схилив  голову
наново над письмами, з котрих вичитував дещо, робив нотатки й  заглиблявся
дальше. Однак ненадовго. За  хвилину,  мов  на  внутрiшнiй  наказ,  пiдняв
швидко голову, вiдгорнув з чола волосся, окинув мене  блискучим  поглядом,
як перше, i додав поважно: - Богдане, я виїжджаю. Може,  моїй  матерi  або
сестрi буде треба колись,  у  часi  моєї  неприсутностi,  в  дечiм'  стати
помiчним, я тебе прошу - заступи їм мене. Поверну,  вiддячусь.  Одначе  не
жди, щоб самi тебе про те просили. Мати може ще, але Маня - нi.  Брати,  а
також сестра, як знаєш, вiддаленi вiд нас, i лише нас трьох згорнула  доля
докупи назавше. Тим i прошу.
   Я обiцяв, про що вiн просив, а вiдтак ще додав:
   - Якби це вiд мене залежало, я б їх обох наярадше  й  сьогоднi  в  свою
хату забрав i, як  свої  цвiти,  доглядав.  Але  сам  знаєш,  твоя  сестра
вагається вступити в  мої  давно  ожидаючi  кiмнати,  як  вагалась  колись
переходити кладку, бо припадок зарядив, що й  Богдан  Олесь  мав  той  сам
замiр.
   - Запиши її, - вiдповiв Нестор з теплом у голосi. - Вона, очевидно,  на
дещо зосередилася, наважилась навiть своєю долею, отже, нехай i доведе  до
кiнця те, що володiє її нутром i характером. Хто знає, чи не буде воно так
i лiпше. Для тебе вона через те не змiниться. Вона - нi!
   - Хто знає, Несторе, - докинув я, а вiдтак додав:  -  Ти  не  змiнишся,
Несторе, ти один!
   Вiн спер голову на лiву руку, опускаючи її незамiтно взад,  i  заслонив
очi.

   - Кажеш, Богдане, я не змiнюся... - Говорив так, усмiхаючись, мов крiзь
сон, мов побачив нараз духовим зором картину в далекiй будучинi, а в нiй i
себе. - Кажеш, я не змiнюся нiколи? Пожди! Коли б лише мати те  за  собою,
що мене ще до ординарної буденщини в'яже, рабом до часу  держить,  а  тодi
побачите, тодi, може, мене дехто й не пiзнає. Але... тепер...  -  додав  i
усмiхнувся болiсно й махнув рукою. - А оце, - сказав, не  змiняючи  дальше
стурбованої пози, - оця подорож моя  на  полуднє...  це  також  молох,  що
пожере менi  шмат  часу  й  становить  свого  роду  бар'єр,  котрий  треба
перескочити, чи як ти казав, Богдане, перше "кладку", котру Маня  не  хоче
перейти? Я свою перейду. - I замовк.
   Я пiднявсь з свого мiсця.
   - Ти зайнятий, Несторе, i я пiду. Отже, завтра вечором.
   - Завтра вечором, - повторив вiн втомлено. - А  тепер  iди  до  мами  й
Манi. Обi вони радi, що я їду. Але обi вони й  сумнi.  Менi  самому  якось
двояко на душi... - I при цих  словах  один  кутик  його  вуст  здригнувся
нервово. - Це... моя перша подорож у чужину!..
   - Лягай вчасно до супочинку... - упiмнув я, вiдходячи. Вiн  усмiхнувся,
махнувши, як недавно, рукою.
   -  Завтра  в  вагонi,  -  вiдповiв.  -  Нинiшня   нiч   належиться   ще
обов'язкам...


   * * * _

   Другої днини я пiшов о визначенiй годинi до Обринських. Нестора  застав
я одягненого чи не святочно, i вiн  видався  менi  бiльше  "панський",  як
звичайно. Сидiв у кiмнатi своєї матерi, в  її  високiм  поручевiм  крiслi,
мовчаливий i блiдий. Був зворушений. Бачачи, що  не  мiг  говорити,  я  не
чiпав його  багато  до  бесiди,  а  оставляв  бiльше  самого.  Вiдтак  вiн
проходжувався  по  кiмнатах,  з  одної  до  другої,  з  руками,  на  спинi
заложеними, вертався до своєї, в котрiй на його столi  було  майже  чисто,
займався тут деякими дрiбницями i йшов знов до матерi.  Говорив  стисненим
голосом. Очевидно, прощався в душi заодно з старенькою матiр'ю й  сестрою.
Виїжджав надовго. Маня, рiвно братовi зворушена, шукала неустанно заняття,
щоб держатися в рiвновазi. Але заразом була вдоволена! Укладала  ше  деякi
речi  в  його  чемодан,  впевняла  мене,  що  вправдi  будуть  з   матiр'ю
неприсутнiсть його дуже вiдчувати, але нехай хоч там скрiпляється. При тих
її щирих i теплих словах у менi заворушилося болюче почуття жалю  до  неї.
Всюди й завше той брат! Одначе поглянувши на нього, я засоромився! Я ж сам
був так несказанно прив'язаний до оцього молодого чоловiка, як майже рiдко
до кого. Нiжний i тихий, неначе мiмозної вдачi, вiн був чимось визначним i
заповняв тою тихою iстотою своєю цiлу  хату.  А  надто  тепер  вiдчувалося
подвiйно, що з його вiд'їздом... вiддаляється сила...
   Вiдтак наступила хвиля прощання.
   Бiлоголова мати, вiрна сестра i я.  Група  невелика.  Коли  був  уже  в
дверях, сказав до сестри кiлька слiв, котрих я не зачув добре, а здається,
були просьбою не тужити за ним надто, i ми вдвох вiд'їхали.
   Дворець був ясно освiтлений...
   Всiдаючи в потяг, просив  мене  повернутися  по  його  вiд'їздi  ше  на
хвильку-двi до сестри й матерi - "бодай  по  кiмнатi  перейтися".  Вiдтак,
стиснувши менi руку, не вихилявся з вiкна бiльше до мене. В  кiлька  хвиль
по тiм погнав потяг з жарiючими очима, зникши вмить з очей, мов у безвiстi
вiднiс його.

   * * * _

   (Далеко пiзнiше).
   Нескоро наспiли вiд Нестора вiстi, а  коли  наспiли,  були  вдоволяючi.
Говорили про скрiплення й полiпшення стану, лiпший вигляд i т. iн.  Дальше
слiдували  ще  й  описи  природи  околицi,  де  перебував,   окружения   й
товариства, в котрих обертався; а хоч i якi короткi були  тi  його  описи,
знавцевi вони зраджували наскрiзь поетичну вдачу. Я спiмнув про те  одного
разу сестрi його. Вона признала слушнiсть.
   - Так, - сказала вона, - мiй брат лiрик, не написавши, як  сам  не  раз
говорив, нi одного вiрша в своїм життi. Однак хто його добре знає,  той  i
зрозумiє,  що  тягар  буденщини,  тяжкi  фаховi  студiї  i  всякого   роду
обов'язки, що набрав  на  свої  молодi  плечi,  не  давали  йому  досi  ще
настiльки часу, щоб мiг свобiдно вiддати  й  тому  елементовi  данину,  що
добувався з його душi й просив i для себе  одробину  посвячення.  Зрештою,
вiн лиш ще до берега допливає, - додала, усмiхаючися... -  А  як  допливе,
зачнеться аж тодi його властива дiяльнiсть.

   * * * _

   (Знов далеко пiзнiше).
   Тяжка зима оця нiяк не  хоче  уступати,  хоч  повиннi  б  снiги  дедалi
забуватися.

   Правда, гiацинти, орхiдеї й  iншi  цвiти  цвiтуть  уже  й  на  виставах
пишаються, приманюють, мов напрошуються в кiмнати. Сам я вiд часу до  часу
заношу їх до  Манi,  любуюсь  її  радiстю  на  вид  так  пахучих  весняних
привiтiв. Лиш вiд Нестора, що потонув десь сам на полуднi, доходять чимраз
рiдшi вiстi. Крiм того, й  невеселi  вони.  Хоч  i  як,  здавалося,  зразу
полiпшився його стан, тепер однак вiн чим дальше погiршується. Одначе  вiн
терпеливий i жде. З листiв його нi одне слово жалю  про  своє  терпiння  й
поганий стан не говорило, хiба що тут i там споминає, що "багато  роздумує
вiн над своєю минувшиною, теперiшнiстю й будучиною".

   Чи передчував небезпеку яку?
   Нiхто не знав. Листи його коротйi, були без докорiв на людей, окружения
i все, що було й могло викликати щось подiбне. Був сильний  i  в  терпiннi
фiзичнiм, а дописами своїми пiддержував у родини надiю й  добрий  настрiй.
Так довгий час, поки одного дня не  змiнилося  все.  На  просьбу  Манi,  я
звернувся до лiкаря закладу, де перебував вiн, о докладнi  iнформацiї  про
його правдивий стан. Вiдповiдь наспiла.  Вона  нам  заявила  в  небагатьох
словах, що для Нестора Обринського виходу нема. Вiн мусив гинути.  Запiзно
звернувся вiн о помiч для свого хорого тiла.  Забагато  працi  передвигали
молодi сили.
   Вiсть та звалила матiр i  сестру.  Мов  громом  вдарила.  Нестор  мусив
гинути!!  Чи  можливо?  Не  вiрили.  I   менi   припадала   гiрка   задача
освiдомлювати їх на тiй смутнiй точцi. Маня ридала розпачливо по закутках,
давлячися в присутностi матерi сльозами, а старушка, не  говорячи  про  те
бiльше майже нiколи - подалася раптом, мов заздалегiдь бажала зрiвнятися з
землею.
   I настала весна.
   Легко, незамiтно позеленяючи землю.  Тут  прибрала  деревину  в  глибшу
зелень, там ще нiжно, мов окинула її ледве замiтним  серпанком.  По  садах
попристроювалися  бози  й  iншi  деревинки  в   дрiбнi   твердi   пупiнки.
Повисувалися з землi, розвиваючися в подовгуватi трубки, листки й улюбленi
Нестора цвiти весни, -  конвалiї.  Вже  ось-ось  на  розцвiтi,  коли  саме
наспiла вiд  лiкаря  телеграма  -  забрати  хорого  додому,  бо  днi  його
обчисленi, i вiн погасає...
   Нiхто не плакав, прочитавши страшнi слова. Нi мати, нi сестра  -  радше
кам'янiли. ...

   Я рiшився.
   - Я поїду до нього, - були першi мої слова. - На  чужинi  вiн  не  смiє
вмерти.

   - Нi, мiж нами! - сказала бiлоголова  мати  чужим  голосом,  вхопившися
твердо стола...
   - Мiж нами! - зойкнула Маня,  зсуваючися  на  софу,  й  зарила  лице  в
руки...

   - Мiж нами!.. - повторив я пiвголосом...
   Надвечiр, о тiй самiй порi, о котрiй пiвроку назад вiд'їздив Нестор,  я
вступив до обох женщин. Надворi падав дощ, колисався вiтер.
   Минаючи вiкна, я поглянув у Манине вiкно, через котре мене тепер  iнодi
визирала. Стояла там. Ждала.
   Я ввiйшов. Застав її саму блiду, як смерть.
   - Прийшов ще попрощатися, Маню, - сказав спокiйно, щоб додати їй  сили.
Але вона  не  вислухала  мене.  Побачивши  мене  в  подорожнiм  костюмi  й
пригадавши цiль мого вiд'їзду, вона без слова кинулась  менi  на  груди  й
заридала гiрко. По часi я вспокоїв її.
   - Богдане! - сказала, непокоївшися врештi. -  Оцим  твоїм  несамолюбним
учинком для мого брата сплачуєш нам усiм сторицею свiй довг. Мiж  нами  не
стоїть Нiчого бiльше.
   Без слова притиснув я її до себе. Тепер була вона моя. Сама прийшла...

   Насилу вiдриваючися вiд дорогої дiвчини, я пiшов. Надворi обхопив  мене
свiжий воздух - вiтер. Я поглянув у її вiкно. З нього била темiнь,  її  не
було. Не могло бути. Залишившися в хатi, заносилася з плачу  за  вмираючим
братом i починала, як впевняла мене послiднiм своїм словом, мене з  братом
дожидати.

   Я спiшив скоро, рiвним, певним кроком. Не мiг я бути  веселий,  не  мiг
бути врадуваний. Але не мiг я почувати себе в цiй хвилi й сумним.

   Нi.

   Сама судьба, само життя дало нагоду вiдплатитися, на жаль,  погасаючому
з найкращих приятелiв i його сестрi, за їх колишнiй благородний учинок для
моєї матерi! Я був щасливий, хоч жалем прибитий.
   Нелегкий був обов'язок, котрий я взяв так радо на себе. Не легкий i  не
веселий. Але з роду мужик, я мав силу,  i  моє  нутро  вiщувало  менi,  що
догоряючого голуба з чужини я завезу до рiдної землi живого.
   I довiз.
   Через два тижнi пiзнiше вiн знайшовся по пiврiчнiй вiдсутностi  знов  у
своїй кiмнатi. Пригадував своїм видом i великими блискучими  очима  бiльше
янгола смертi, як колишнього невтомимого трудiвника.
   Не знав, що має гинути, держався всiма силами життя,  -  й  був  повний
надiї, дарма що хвилями споминав й забував про смерть. Лежав спокiйно, хоч
терпiв. Водив очима по своїй улюбленiй кiмнатi-товаришцi.
   Третьої днини по його поворотi  з  чужини,  саме  вполудне  вертаючи  з
уряду, я поступив до нього.
   Вiн дрiмав.
   Сестра сидiла похилена коло нього й держала, його руку.  Може,  зачувши
шелест коло себе, вiн нараз отворив очi.  його  погляд  упав  на  створене
проти нього вiкно, через котре зазирало тут i там виноградне зелене листя.
   - Пiднесiть мене, - попросив. - Я б сидiв. Ми вдоволили його волю.

   - Маню... - прошептав, i по його нiжнiм лицi промайнуло  щось  зболiле,
що пригадувало усмiх, якби добувався вiн з тяжкою мукою  зо  дна  душi  на
молодi вуста. Однак, цiлком як i тодi, коли дорога йому дiвчина  встромила
жало в його душу, вiн i тепер наверх не добувся.
   Вiн примкнув злегка очi, мов до пiвсну, й через час, коли,  пiддержуючи
його, боялись ми обоє навiть вiдiтхнути - молодого трудiвника не стало.
   Перейшов через свою кладку.
   Третьої днини по тiм зрання зайшла Маня впослiднє  до  мертвого  брата,
щоб попрощатися з ним  назавше  на  самотi.  Я  вступив  за  нею.  Дiвчина
схилилась  низько  над  братом,  щоб  упослiднє  зложити  на  його   вуста
поцiлунок. Одначе  в  тiй  же  самiй  хвилi,  як  схилилася,  жахнулася  з
переляком назад.
   Зчудований, пiдступив я до неї.
   Вона вказала на чоло брата.
   Я поглянув.
   Саме мiж гарними бровами його, де вони зєднувалися  на  мармурово-бiлiм
чолi його, сидiв скулений невеличкий павучок. Блискавкою струтив я його  з
чола i, забравши дiвчину, вивiв її з кiмнати.
   - Його "омен", Богдане, - прошептала вона, усмiхнувшися гiрко.  -  Його
"омен", що над ним сторожив. Вiн один приготовився з ним i до гробу йти...

   - Видiння, Маню, - сказав я спокiйно, але в душi  не  мiг  я  позбутися
прикрого почуття.

   * * * _

   Два мiсяцi пiзнiше, одної сльотної днини, коло  шостої  перед  вечором,
увiйшла до моєї кiмнати, де я був зайнятий одною урядовою поважною  працею
- мати. Була одягнена в чорний дорогий шовк, поважно вiд голови до нiг,  й
обiзвалася:

   - Я прийшла до тебе, Богдане, щоб ти зiбрався й поїхав зо мною  в  одне
мiсце.

   Як сказав, я був у тiй хвилi зайнятий одною  доволi  важною  справою  й
видивився трохи зчудовано на неї, не змiнюючи своєї позицiї.
   - Що ж дивишся на мене, сину, так, начеб бачив мене вперше одягнену  до
виїзду? - спитала вона сухо. - Як прошу тебе, щоб ти зiбрався  й  зо  мною
їхав, то вчини це, а можеш бути певний, що щось неможливого