не поможе ридання, нiщо вже не поможе, Треба iнакше шукати. - О, се ти, Раду, зробив! - кличе вона, пiдносячи тонкi свої руки розпучливо вгору. - Се ти! Обiцяв убити, як собаку - i убив. Але було вже i Мавру з дитиною убити. А то... - тут вона вриває раптом i знов впадає в розпуку. Риє в волоссi руками, б'ється по грудях, термосить одiж на собi... перестає, надслухує, i знову нова розпука, знов те саме, але - все дарма. Дитини нема. Округ неї лиш порозкидане, порозриване її лахмiття, густий лiс i шум дерев. Ослабши з ридання i розпуки, вона лягла i вмовкла. По її блiдiм худiм лицi з-пiд затулених повiк сунуться гарячi сльози... От i по всьому. Як обiцяв помститися, так i зробив. Дитину вбив, її покинули, i мусить умерти. Сили встати i пiти за ними в неї нема, тож мусить тут лежати i умирати або ждати, аж надiйде, може, хто лiсом. Може, ще з її людей хто. Може, їх силомiць вигнали з села... i вони лиш поки що зоставили її тут, а пiзнiше прийдуть I знов заберуть. Може... Але дитина? Дитина належить до неї. Вона лежить i слухає... Округи тихо-тихесенько, лиш лiсовий шелест. Десь нiби гуркає недалеко млинське колесо... шумить якась рiка... але господь знає, де те. Господь знає, де ще люди. Вона починає знов плакати, знов кликати. Пробує встати, та бачить, ледве вдержується на ногах. Вона ж ще хора. Господи боже, що їй робити? Зсувається знов на землю, припадає лицем до землi i заходиться з божевiльного плачу, розпуки. Нiчого не чує, не знає, лиш один жаль i один бiль. Вже починає i на тiлi палити з якогось внутрiшнього вогню. Та що вже їй по собi, в неї нема дитини. Дитини!_ Убили!! Їй темнiє в очах, в ухах дзвонить, потiм стає якось так слабо... гаряче... глухо... гине. Нараз хтось шарпає її, пiдносить. - Не спиш вже, жiнко? Не спи! Насилу розтулює очi, вдивляється вперед себе, опам'ятовується. Над нею схилена висока постать якоїсь немолодої жiнки, мабуть, якоїсь панi чи щось, а коло неї якiсь люди: жiнки й чоловiки. Жiнка чи панi в чорно заповитiй головi, сама блiда i худа, дивиться милосердно на неї i говорить: - Вставай i ходи зi мною. Будеш в мене. Ти хора. Лежала тут бiльше як добу. Мої люди запровадять тебе помалу до моєї хати. Мавра все ще добре нiчого не розумiє, але слухає i намагається встати. Цiкаво приглядалися присутнi, особливо жiнки, нещасливiй покиненiй, що лежала, мов пiдстрiлена велика птаха, з чудовими, невимовне смутними, як нiч чорними очима, а коло неї порозкидане лахмiття, якась одiж i мiж ними тут i там золотi червонi. Сама вона, хоч молода i гарна, та тепер блiда, з розбурканим довгим чорним волоссям, що розсипалося по плечах та грудях, майже страшна. - Де мої люди - цигани? - питає слабим голосом з чужим виговором. - Вiдай, покинули тебе, - пояснює висока марна жiнка в чорнiй одежi, що хоче нею заопiкуватися. - Вiдай, покинули тебе. Мавра отворяє широко очi, а коло уст задрижало плачем. - Коли? - питає. - Недавно, здається. Межи ними зчинилася бiйка за якусь крадiж, як розказували, мiж тим поранено одного чоловiка - цимбалiста, а вiдтак, роздiлившись по своїх фiрах, вiд'їхали вночi, що й нiхто не бачив. Тебе надибали ще вчора ввечерi люди, що прийшли нинi зранку до мого млина, але я не могла сама скорше забрати тебе до себе, аж ось нинi. До того ти спала. Страшним сном спала ти, як мертва. Що тобi було? - Не знаю, - вiдказує Мавра i дивується, роззираючися майже блудним оком по чужих для неї людях, а далi, згадавши дитину, заливається наново гiркими сльозами. Плаче i пiдiймає, благаючи, до них руки i говорить щось чужою незрозумiлою для людей мовою. Та тут же перериває її Iваниха Дубиха, бо_ се вона сама була, i пiдносить її з помiччю людей догори. - Куди поїхали мої люди? - питає хора. Нiхто не знав. Здається, в Угорщину. А де дiлася її дитина? Також не знали. Вона мала дитину?_ Так. Сина. Бiлого._ Перша її дитина. Вона жiнка Раду, самого старшини циганiв. Чи її люди забрали дитину з собою? Не знали. Не гадали нiчого. Так само, як i не видiли. По бiйцi зараз вночi зникли... То, може, убили її дитину? Нi. Не знали. О, певно, убили! Нi. Не чули. Лиш чоловiка одного в бiйцi, чули, що старшина мало що не вбив. - О Раду! - вистогнала Мавра, заломлюючи руки, I розплакалася наново. - Вiн, певно, i дитину вбив. Нi. Не знали. Не знали i не припускали, щоб невинну дитину вбити. - О Раду! - знов лиш зойкнула Мавра i розхлипалася вголос. - Вiн страх який недобрий, розлютившись раз. - Вiдтак додала: - То хiба вiд неї дитину вкрали i утiкли? Може. Також не знали. О, певно, що лиш так, коли зникли, неначеб їх земля пожерла. То певно, що вкрали. Вони все так робили... i по утратi своєї дитини вона Раду пiзнає. - Може, - вiдповiли люди. Чи не бачив нiхто тої дитини? Не бачив. Бiла_ була. Може. Не знали. - Бiла, бiла_ була! - майже скричала. Не знали. Вона розплакалася ще бiльше, а люди безпомiчно мовчали. Мовчали, неначе не хотiли зрадити якоїсь тайни, а може, й не хотiли казати, щоб не ранити звiсткою серця нещасливої, а може, просто не знали. Завели молоду осиротiлу циганку крок за кроком в хату Iванихи Дубихи i там вона остала. * * * Чому хотiв Раду Мавру вбити, а радше, на її думку, на нiй помстився, вона призналася лиш Iванисi Дубисi, i Iваниха її задержала в себе. В два мiсяцi по смертi чоловiка Iванихи Дубихи знайшлася в неї, хоч не молода вже була, дитина, маленька Тетянка, i Мавра її доглядає. Сама Iваниха, повдовiвши, має в господарствi i в млинi багато працi i клопотiв, а коло однiської її дитини, над якою дрижить, яка становить тепер одиноке її щастя, треба їй все когось мати. Мавра, обезсилена, не годна тяжко робити, вiдшукувати людей своїх теж тепер не в силi, тож нехай, - казала циганцi, - остане в неї, доки хоче, а тут, де рiзнi люди приходять, може, й за дитину свою що вчує, розвiдається. А може, вернуть ще й її люди - по неї, то тут, у млинi, вона найскорше зачує про те. Мавра послухала. Зосталася. Однак не довго видержала в тихiй вдовичинiй хатi пiд горою Чабаницею. Сидiла, доки до сил не прийшла, але подужавши, кинулася в околицю своєї дитини шукати та розвiдуватися про людей своїх. Ходила, блукала тижнями, мiсяцями, мов голодна та вовчиця, а врештi вернула. Марна, блiда, без краплi кровi в молодих устах, з понурими смутними очима, i знов зажила в Iванихи Дубихи. Її люди зникли своїм звичаєм, як пiд землю пропали, а по дитинi так само, як i по них, не осталось слiду. Нiхто не знав нiчого. Не знав i не чув. I не плакала вже Мавра бiльше. Знала - нiщо не поможе. Виплакала сльози. Лиш очей своїх чудових, що сипали смутком, не пiдводила нiколи смiливо на людей. Соромно було. Чоловiк, родичi i свої люди викинули з-помiж себе, мов собаку, чужим людям на посмiховисько, а їй самiй на горе. Та й що могло ще гiрше бути? Осталась, як здавалося, на все у багачки Iванихи Дубихи i доглядала її дитини. А що потрiбувала поживи для розбудженого раз материнського чуття, тож стала чи не другою матiр'ю для малої Тетянки, бо з часом стала Тетянка нiби її власною дитиною, i вона заспокоїлася, призабула власну свою дитину. Так жила, доглядаючи, розпадаючися над чужою дитиною, аж до хвилини, в якiй не прокинулася в нiй туга i привичка її чудного люду - змiняти вiд часу до часу мiсцевiсть свого побуту, - забаглося предивною тугою поволiктися кудись в дальший свiт. Тодi прощалася з дитиною, заливаючися гiркими сльозами, а Iванисi кланяючись, з руками, зложеними покiрно на грудях, низько до нiг, цiлувала її колiна i руки i йшла. Iваниха Дубиха, що звикла до неї, полюбила її за любов i щирiсть для своєї дитини, гнiвалася на неї... хоча вiдповiдно до своєї поважної вдачi не словами, а очима i мовчанкою, i не пускала. Як сказано, вона любила осиротiлу циганку, а по-друге, була їй i вдячна за правдиво материнський догляд за дитиною. - I куди тобi йти самiй однiй в далекий незнаний свiт? - докоряла. - Збожеволiла? Не гнiвиш ти бога, покидаючи отак . легко хлiб-сiль, прив'язаних до себе людей i дитину? Пощо i чого пiдеш... i яким шляхом? Чи не кара господня се вдруге над тобою? - Нi, - вiдказувала сумно циганка. Вона мусить iти в свiт. їй горить земля пiд ногами, її спокiй неначе в незнану далечину вiд неї полинув i тепер заєдно приманює до себе. Вона мусить змiнити мiсце - оправдувалася. Може, здибає батька-матiр, розвiдається тепер про них, може, кого хоч одного з своїх тодiшнiх людей побачить, зустрiне. Може, щаслива година злучить її по роках з дитиною, з батьком-матiр'ю, а може, стрiнеться iз самим Раду... Вона знає, куди, коли цигани мандрують з Угорщини або Молдави, а коли вертають. Знає їх знаки, якi лишають по собi для других по деревах, камiнню при дорозi i т. п. Вона мусить iти, щось не дає їй спокою. Не пiде - занедужає з туги, суму... Чує, що хора з того, мусить iти... чого їй сидiти? Пiде. - За Раду хоче, щоб побив добре? - питає сухо Iваниха Дубиха i проникає циганку, яка мовчки слухає, очима. - Та нехай, не боюся. А не найду, не стрiну нiкого, вернуся. Окрiм вас, панi (так звала Iваниху Дубиху, що все в чорному ходила), не маю нiкого в свiтi. - А дитину як лишаєш? - питає Iваниха i вказує на малу Тетянку, що таки вештається i собi поважно мiж обома жiнками, мов розумiє, що її пiстунка вiдходить чи не назавше вiд неї. - Ой! - зойкнула Мавра, розридавшись вголос. - Ой, не обтяжайте ще гiрше бiдне серце Маврине. Одначе успокоївшись по недовгiм часi, iшла. Люди, бачачи її на вiдходi з торбами, переповненими якимсь зiллям та лахмiттям, смiялися вслiд за нею. - А он, - ругалися, - Мавра йде вже знов у свiт. Iде шукати цигана-пару, її одної замало в селi. У вдовицi обгорнув її сум. Вона вiд'їдалася гiркими прокльонами, сиплючи при тiм iскрами погорди з чудових своїх чорних i сумних очей, i йшла. Вертаючи по кiлькох мiсяцях, а iнодi i по роцi, по таких мандрiвках нараз пiд Чабаницю, втомлена i розчарована, ридала неповздержно з утiхи, побачивши пiдрослу пiд її неприсутнiсть Тетянку, яка тiшилася нею бiльше, якби самою матiр'ю. А Iванисi Дубисi падала знов до нiг, як при вiдходi, i, цiлуючи її колiна, молила: - Приймiть мене знов до Тетянки, славна господине! Менi було вас слухати, а не свого циганського розуму. Набiдилася лише мiж чужими, набралася лайок, упокорень, ругань i знов повернула, не подибавши нiкого. Нi батька-матерi, нi про дитину не чула, нi про своїх людей не розвiдалася, нi про самого Раду - лише стiльки, що межи чужими людьми чудотворним зiллям торгувала... i то тут, то там поворожила... i от гостинця вам та душечцi своїй принесла. - При тих словах ставила якi-небудь звичайнi лакiтки, якi любила сама пристрасно їсти, перед поважну Iваниху Дубиху i її малу доньку. В кiлька рокiв по послiднiй мандрiвцi в свiт, саме як Тетянцi йшло на дванадцятий рiк, станула Мавра одного разу перед Iваниху Дубиху з просьбою дозволити їй вiдокремитися вiд неї i замешкати деiнде. Iваниха Дубиха зчудувалася. - Ви добрi для мене, мамцю-господине, - поясняла. - Ви i ваша голубка дорога, але сiльськi люди... вже надто допiкають, глузують тут в вашiм млинi з мене. - I з тими словами розплакалася на добре. - Як-то глузують? - спитала Iваниха, знаючи добре, що з бiдної нещасливої глузували iнодi селяни, особливо чужi в млинi. - Та як же, не знаєте, мабуть, i самi? - вiдказувала роздразнено Мавра, закурюючи свою люльку та пакаючи з неї голосно, причiм набирала вiдваги опиратися iнодi навiть i самiй Iванисi Дубисi. - Все, котрий зайде, - мовляла, - на ваше обiйстя, поглузує з мене. "А ще довго будеш, - кажуть примiвками, - муку в млинi молоти? Довго ще чорними очима колеса обертати?" Побий їх сила божа, - закляла. - Або знов, що найгiрше жаль, бо се вже за вас i за мою доньку. "Обсипуєш ти добре, - питають, - хату Дубихи циганським зiллям, щоб багачi навiдувалися до її доньки вже вiдтепер? Вона вже нiвроку, ади - пiдростає". А другий каже: "Та де, - каже, - пiдсипує. Якби сього вмiла, сама й собi б наворожила, аби приїхав чорний з шатра, бодай на старiй мiтлi, i засватав, бо ади, вже посивiла, дарма що очима свiтить, як чорний кiт з-пiд печi". - От таке, господине-мамцю, зачуваю я сотки разiв вiд людей - i чим рiк, то все бiльше. Не годна вже бiльше... А й вам неслава, що таке верзуть про ту, що живе в вашiй хатi, що вашу Тетянку вибавила й дозирає. Нехай я уступлюся з хати, вони самi замовкнуть. Iваниха розсердилася. Вона не довiряла цiлком циганцi, про яку знала, що в неї був хитрий розум i язик на мiсцi i вона вiдтинала кождому, хто посмiв її прикрим словом подразнити, гiрше, як оса. - Я тобi не вiрю, Мавро, - говорила, бажаючи тим способом вивiдатися правдиву причину постанови пiстунки своєї дитини. - Не вiрю я, Мавро. В тебе iнша причина, що хочеш нас покинути. Мене i мою дитину. Лiпше скажи правду i не крути. Ти, мабуть, змовилася з деякими циганами пiд час твоїх мандрiвок i хочеш вертати назад в Угорщину. Чи не так? Мавра заперечила. Не до своїх людей вона хотiла. Як не вiднайшла досi батька-матерi, дитини, ба навiть i чоловiка-ворога та iнших людей - вiдтепер не найде, i їй вже байдуже. Вона не до своїх людей хоче, що викинули її, молоду, як звiрюку з-помiж себе, знiвечили долю, - а спокою вона хоче i вiдтепер зажити по їхньому звичаю. Ось що. - Та як се? - зчудувалася знов Iваниха Дубиха, що нiколи не зачувала подiбної думки з уст Маври. - Та ось так, - була вiдповiдь. Тут вона одна лиш циганка на все село, на всю гору Чабаницю, а здається, i поза Чабаницею, на всю околицю. Iванисi Дубисi не треба бiльше її до Тетянки, бо Тетяна за два, за три роки буде доросла i стане дiвочити - отже, їй, Маврi, iншої роботи треба, як годиться справедливiй циганцi. - Та якої ж роботи? - спитала знов Iваниха Дубиха. Чи не береться вона сама до роботи, яка їй найбiльше по вподобi? Хто коли був годен присилувати її до того, чого не хотiла або не хотiла робити. Лягала проти сонця i вигрiвалася, щоб лиш не робити того, що не любила, або дитинi казками голову набивала. А зимою лiзла на пiч, впевняючи всiх, що хора, - то i хто ж коли силував її до чого? - Се правда, - дала вона вiдповiдь неначе якось болiсно. Тут не силувано її нiчим. Тому-то й вертала вона сюди завше назад, мов до своєї рiднi, дарма що тут не цигани. Але вiдтепер хоче вона вже проживати на самотi. Геть сама. Он там, на Чабаницi. Там стоїть порожнiй бурдей-колиба, над самим яром-пропастю, що в нiм проживали iнодi за життя самого господаря лiтом або зимою його чабани. Тепер та полонина, що до неї належав колись бурдей, спродана, а бурдей, нiким не замешканий, все ще належить до Iванихи Дубихи. Ту колибу просить вона вiд господинi для себе i хоче туди назавше переселитися. А коли вже господиня вдоволить її волю i не прогнiвається, то вона скаже їй по правдi, що хоче там займатись ворожiнням. Там на Чабаницi рiзне-прерiзне чудотворне зiлля - лихе i добре - як кому що треба, яким вона вже не одного не раз i тут, за плечима господинi, на ноги поставила i добре вчинила. Там буде вона його збирати, сушити, i кому чого треба, давати, спродавати, i так буде жити. Вона знає дуже багато лiкiв i вмiє ворожити так, як мало хто з циганiв - бо й цигани не всi розумiються на зiллi i ворожбi або примiвках. Але її вчили ще змалечку. Тато й мама. I тим вона i межи панами грошi заробляла... та зносила Раду... бодай би його по всiм свiтi рознесло... Заживши отак на Чабаницi, над яром, в колибi, вона все буде навiдуватися до господинi-мамки i Тетянки. Не забуде їх! Їй де вже забути! I при тих словах заплакала. Її тягне тепер до самоти, як давнiше до мандрiвки. Вона все, що знає з лiкiв i ворожби, буде там на самотi мiж людьми подавати. Туди будуть люди до неї заходити, а сюди соромляться. Нехай знають колись люди, хто була Мавра. Мавра - донька славного музики Андронатi, а жiнка самого Лукача Раду. Тут, в долах, в Iванихи Дубихи, де до млина навiдуються рiзнi люди, вона не має спокою. Та i глузували вони собi з неї, глузували! Але там, знаючи її на Чабаницi в лiсi, в затишку над яром, мужик стає перед ворожкою iнакше. Там вона панi. Вона кермує силою своєї примiвки, там вона його i на ноги поставить, як захоче. I, говорячи оце, розреготалася Мавра до своїх слiв дивним якимсь смiхом, болючим, глузуючим i повним потайної погорди - неначе перед нею стояв уже селянин... Iваниха Дубиха мовчала. Роздумувала над чимсь i застановлялася. Роздумуючи над словами циганки, то i справдi слушнiсть була по сторонi Маври. Нiяк було тримати навiки в своїй хатi "пройдисвiта" - як називали її люди, тим бiльше, що вона займалася ворожбитством, примiвками i таким iншим богопротивним дiлом... проти якого панотець не раз у церквi виступав. До того ж увiйде дедалi i Тетянка в дiвочi лiта, зачнуть поважнi люди навiдуватися до її хати... а тут живе в неї циганка-ворожка. А знов противно[10]. Не дозволить вона Маврi колиби на Чабаницi, вона готова з дитиною забратися кудись у свiт. Куди очi понесуть, може, якраз назад мiж свої люди. А тодi... Та гадка найбiльше затривожила поважну Iваниху Дубиху i причинилася до того, що вона пристала на просьбу циганки, дозволила їй зажити в колибi-бурдеї на Чабаницi... i займатися там, чим захоче... Трудно було означити, хто любив бiльше малу Тетянку, чи вона, мати, чи циганка-сирота, позбавлена власної дитини, родичiв i чоловiка, ба всього, до чого була привикла - i прив'язалася всiм серцем, всею гарячою душею своєю до дитини своєї доброї опiкунки i кормительки. На нiкого в свiтi не була би Iваниха Дубиха оставила свою Тетянку, лиш на одну-однiську Мавру. Хто бачив безграничну невгасаючу любов циганки до тiєї дитини, яку, вибавивши змалку, уважала майже за свою, той i мiг припускати, як оце Iваниха Дубиха, що вона могла би, з жалю за дитиною, забрати її з собою i пiти кудись в свiт за очi. Тому й вагалася Iваниха в душi опиратися цiлком просьбi Маври, яка доволi часто виконувала свої постановлення пiд тим чи iншим позором. А Тетянка гине, пропадає за своєю чорною нянею. Змалечку вона заколисувала її своїми смутними, монотонними, якимись незнаними нашим околицям спiвами до сну. Годувала бiльшеньку вже прерiзними казками, яких також в селi нiхто не знав, не чув. I дiйшло того, що дитина слухала наслiпо всiх приказiв чорної приятельки своєї, - що б не наказала вона їй, не зажадала вiд неї, куди б не послала, не покликала її. Вона у всiм пiддавалася їй, слухала всього, що походило вiд неї - часто навiть проти волi самої Iванихи Дубихи. Тепер, правда, Тетянцi вже дванадцятий рiк, але циганка все має чи не бiльший вплив на неї вiд самої матерi. Тому нехай Мавра iде з богом в лiс над яр, як бажає, заживає там, як хоче, а мало-помалу вiдвикне й дитина вiд неї, звернеться, пригорнеться всiєю душею до одної своєї матерi, як i повинно бути, чого вона в душi вже давно вижидає. Тому, може, стане Тетяна й послушнiша без Маври, а то, розпещена нею до краю, не все пiддається бажанням i приказам поважної матерi. Тетяна хоче щось мати, а коли Iваниха не на все дозволяє, вона летить, розжалiвшися, до Маври i ридає, захлипуючися гiркими сльозами. Тодi Мавра утирає замiсть всього бiлесеньке заплакане личко, i як вже не зараз, то бодай пiзнiше вдоволить тайком дитину. Так у всiм i всюди. Поки що Тетяна великих бажань не мала, але й тi не все було добре сповняти... Мавра i сповiдниця i дорадниця дитини, i коли б не Iваниха зi своїм поважним тверезим розумом. Мавра перевернула би дитину зовсiм на свiй бiк. Але Iваниха, хоч як пропадала за своєю однiською дитиною, хоч як обтяжена працею свого господарства, для Тетяни i Маври мала все свої очi, свiй час i глядiла проникливим зором на вiдносини мiж нянею й дитиною. Чи на добре може вийти таке колись дiвчинi, як звикне у всiм знати лиш одну свою волю? Певно, що нi. Отак роздумувала Iваниха Дубиха - а врештi i обiзвалася: - Не моя сила, Мавро, тебе при собi держати, як в тебе думки ось куди линуть. Iди з богом на Чабаницю в колибу та i заживай там по душi. Сходи в долину до мене по харч, поможи дещо в господарствi, а там i вертай. Але знай, - додала строго i поважно, - дитину до тебе на гору саму не пущу. Вона в мене одна. Вона в мене все. Схочеш побачити, зiйди - поглянь. А саму не пущу. - Боїтеся, що я вкраду її вам? - спитала гiрко Мавра, i її очi засiяли самим смутком образи. - Не бiйтеся, i в мене вона все i всiм на сiм свiтi. Я її вам не вкраду. - Ти її любиш, Мавро, але й я її люблю. Дитина мiж нами заєдно хитається. Ти її надто розпестила. Що я забороняю, то ти дозволяєш. То не добре; i знаєш, задля того був не раз мiж нами гнiв, були сльози. Вона хоча ще дитина, а вже iншої волi не знає, як своєї. Сьому треба кiнець поставити. Пiд моїми очима воно ще сяк-так уходило, але, застрягши раз в тебе на горi, скiльки менi з неї остане? Стiльки хiба, що буде називатися моєю донькою. Мавра не вiдповiла зараз, лиш обтерла мовчки долонею очi i сплюнула. - Ви-бо хочете, щоб у неї був уже такий розум, як у вас, - обiзвалася, - побожний та строгий, що борони господи! А їй ще що? Метелик, пташка, та й стiльки. Най грається, най радується. Най смiється, спiває, нехай добро зазнає... поки може, i в мами в сонцi най купається... - Я знаю, що вона ще дитина, - вiдмовляла Iваниха Дубиха з попередньою повагою. - Але час вже тим перестати бути. Досi була вона твоя, Мавро, - додала. - Ти годувала її казками, спiвами, забавками та всякою всячиною набивала голову, буцiм вона чисто боярська дитина. А тепер нехай ,до працi береться. Вона лiпше тямить твої пiснi i казки, як молитви, що її вчу щовечора i щоранку. В Мавриних чорних пишних очах заблистiло гордо, i вона усмiхнулася. - Я ж бо й оповiдала їй найкращi казки, якi лиш знала, учила найкращих пiсень. А що вона в мене те саме, що й боярська дитина - то правда. А може, неправда, господине? - спитала. - А от, - каже, i все якось згорда, мов про своє говорить, - чиї полонини найкращi на Чабаницi, як не Iванихи Дубихи? Чий товар такий гладкий, угодований, як не Iванихи Дубихи? А сама прекрасна, чорнобрива Тетянка, пристроєна пишно, чи не в Iванихи Дубихи? - Цить, цить, Мавро! - перебила Iваниха Дубиха, морщачи строго брови, що не любила пiдхлiбства[11] нi в честь своєї особи, нi свого маєтку, бо була скромна, побожна i корилася, як, може, нiхто навiть з убогих в селi, господу богу, не забуваючи про нього та храм його святий. - Цить, цить, - каже, - i знай: сходи з колиби, як кажу, коли зможеш, i щоднини, похарчуй, пороби, що треба, попести Тетянку, а там i вертай. А в недiлю, свято, як зможу, буду як не густо, то бодай хоч зрiдка з малою в тебе. - А як Тетяна виросте, буде вже на вiдданнi, тодi вже хай приходить, коли сама захоче, - не втерпiла Мавра все-таки докинути. - Як бог дасть, що так буде, то нехай iде. А тепер не лишу. Знай, Мавро, - додала з чуттям, майже молячи, - не полонини на Чабаницi, млин над водою маєток_ мiй, а вона одна, вона_ моє щастя. Мушу стерегти... - В дорозi до мене не стрiне її нiчого злого, - обiзвалася Мавра знов i вже смiливiше, - перелетить бiлу стежку вiд млина до гори, до мене, мов сама та пташка, а в долину пурхне i буде знов у вас. Iваниха Дубиха усмiхнулася. - Якось-то буде, Мавро, - сказала ласкаво, - якось-то буде. Мавра задоволилася - i на тiм скiнчилося... Чабаниця - висока гора, почасти покрита старинними лiсами, була одною з тих, на якiй простягалися мiж лiсом найпишнiшi полонини декiлькох багачiв, а мiж тим i багачки Iванихи Дубихи. На нiй, особливо з-тiєї сторони, по котрiй тяглася бiла стежка, де зеленiли полонини багачки, саме недалеко її шпиля, висадила Чабаниця з себе бiляву скалу, яку прозвали люди впрост "Бiлим каменем". З-пiд того "Бiлого каменя" було видно всi сусiднi верхи i лiси, а мiж ними й одне село, назване Третiвка, що лежало чи не на угорськiй вже границi, i було справдi, як сусiдили села около себе, з ряду третє. Зi схiдної сторони Чабаницi, з якої пiвгодини ходу вiд обiйстя i млина Iванихи Дубихи, вибiгала в лiс бiла стежечка, що, як сказано ще повище, обвивала гору Чабаницю i кiнчалася за її плечима, злучаючися з одною широкою дорогою, що провадила в iншi села, а також в Третiвку... Iдучи тiєю стежкою вiд млина Дубихи вгору лiсом, з одної сторони попри її полонини, а з другої попри глибоку пропасть, де журчав веселий потiк, що нiколи не висихав, натрапляв мандрiвник трохи оподалiк вiд берега пропастi, за кiлькома старими смереками колибу-бурдей Iванихи Дубихи. Бiла стежка, що бiгла попри колибу, обперiзуючи пестливо Чабаницю саме над яром, не конче спинялася около колиби. А колибi i байдуже було про стежку, що могла iнодi i непрошеного для неї гостя-мандрiвника впровадити до неї. Вона стояла, оперта з одної сторони до якогось каменя, чи не її великостi, що, здавалося, вiдломився зi шпилю Чабаницi вiд самого головного "Бiлого каменя" i, скочуючись, опинився остаточно поза бiлою стежкою над берегом пропастi, становлячи якусь опору для малої колиби. Зi схiдної сторони зазирала колиба з-пiд смерек в саму пропасть з гучливим потоком... а там далi почерез неї - i на сусiдню залiснену гору. Та її майже не видно зразу з-пiд широких крислатих вiт старинних смерек лiсу. Тим-то i припала вона циганцi Маврi так до душi... i збудила в нiй думку... зажити в нiй на самотi i вiддатися цiлком ворожбицтву та лiченню людей рiзним зiллям з гори Чабаницi. В перших лiтах свого iснування хоронила колиба чабанiв багача Iвана Дуба, що не лиш лiтом пробували тут, доглядаючи по пасовиськах i полонинi товар i конi, але iнодi й зимою, коли сього вимагала господарська потреба. По смертi Iвана Дуба стояла колиба кiлька лiт порожня i аж тепер дiждалася нового мешканця в особi циганки Маври, якiй здавалося, що нiхто i нiщо не замутить тут її спокою i вона зможе нестiсненно вiддаватися ворожiнню, примiвкам i всьому iншому, що входило в обсяг циганки-ворожки. * * * Одної прекрасної лiтньої днини спровадилася Мавра на Чабаницю. Мала дванадцятилiтня Тетянка вiдпровадила її в товариствi Iванихи Дубихи, нiби помагаючи переносити циганську обстанову i речi, яких, впрочiм, було так мало, що по двох разах стануло вже все в хатинi над яром на мiсцi. Коли Тетянка вертала вiд Маври бiлою стежкою, плачучи, телiпалися в її малих ушках золотi обручки-ковтки, пiвмiсяцi, якi Мавра випорола десь з якогось старого лахмiття i вложила дитинi на пам'ятку вiд себе. - Носи їх, доньцю, i не скидай нiколи... - говорила-примовляла Мавра поважно, вкладаючи їх дитинi в уха. - Золото хоронить вiд зла i притягає друге золото. Малою дiстала я їх вiд своєї матерi, що здобула собi їх десь далеко, далеко в свiтi славним ворожiнням своїм. Носи їх, а будеш в них красна i пишна, як сама туркиня._ - _Як сама туркиня, - _повторило так само поважно дiвчатко, пiддаючись спокiйно операцiї чорної приятельки та прислухуючись з увагою кождому її слову. Вiдтак, обiцяючи собi обопiльно забiгати як змога "частенько" до себе, розсталися. - Приходи до мене, Мавро, бо я без тебе умру! - наказувала Тетянка ще раз при вiдходi. - Прийду, доньцю... прийду! - прирiкала свято Мавра, утираючи мовчки сльози з очей, що сунулися їй по худiм лицю з жалю за дитиною. - Щоднини, - наказувало знов дiвчатко. - То, може, вже й нi, - чулося у вiдповiдь, - бодай спочатку нi. Бо люди, побачивши мене так часто у вас, глузували б, що "дверми (сказали б) вiдiйшла циганка, а вiкном назад вернула..." Але не журися, доньцю. Мавра Тетянку любить i вона її не забуде - прийде. I справдi, вона держить слова. Вiдвiдує, як приобiцяла. Хоча i не щоденно, але й не зрiдка. Лиш зимою гiрко. Мати доню не пускає, та раз-два на тиждень приходить Мавра до неї. А наповнивши собi бесаги[12] тим, чим обдарить Iваниха Дубиха, i напестивши та налюбувавшися доволi Тетянкою, вона вертає вдоволена назад до своєї хати. А Тетянка, що вже потрохи вiдвикла вiд Маври, звертається назад, усмiхаючися вогкими очима до матерi, i тулиться до неї... Хутко звикла Мавра до своєї романтичної оселi i не жалує свого переселення. За сiльськими людьми вона не тужить, бо допекли їй в долах доволi, чи не на всi часи. А жiнки й молодицi, що потрiбували поради i лiкiв чи примiвок вiд знахарки-ворожки, знаходили i вiдвiдували її й тут. I жодне, що тут появиться, не приходить з порожнiми руками. Одна принесе муки, друга молока, хлiба, третя одробину свiтла, дехто грошенят на тютюн, а кожде чимось обдарить, жодне впорожнi не прийде. I добре їй живеться, Мавра не знає великих злиднiв, їй багато не треба. А Тетяна що рiк, то бiльша i краща, прибiгає також погiдними ранками до давньої своєї приятельки - i не скучно Маврi. Лiтом збирає вона гриби, малини, ягоди, носить в мiсто на продаж, i все капне щось i за те. В п'ятницю i суботу спускається в сусiднi села або й мiста межи багачi по милостиню i нiколи не вертає з порожнiми торбами. Вечором розкладає свої здобутки на лаву i стiл, що ще по пастухах остали, i радується ними. Ранками збiгає за деякою товариною Iванихи Дубихи дозирати - i живеться їй не согiрше. Сказано: їй багато не треба. А зимою знов днi короткi, ночi довгi - i хутко переживаються. Весною i лiтом, аж до пiзньої осенi ходить ще i по зiлля, яким мiж людьми тайком торгує, ворожить... I от як тручає ворожка Мавра свої днi на горi Чабаницi, в лiсi навперед себе... * * * Iнакше живеться Iванисi Дубисi та Тетянi в долинi коло млина. Iваниха подається пiд вагою господарських клопотiв, а Тетяна виростає, розвивається в прекрасну справдiшню лiсову русалку. Їй вже двадцятий рiк. Висока, гнучка та бiлолиця. Особливо одним впадає вона кождому в очi, хоч би кому. Се своїм блiдавим лицем i чорними густими бровами, що лукувато здiймаються, зцiпившися над носом, над чорними задумчивими очима. Виглядає, мов якась пишна боярська дитина, що дивується мовчки всьому на сiм свiтi. Переходить хто попри неї з людей, задивиться на молоде прегарне лице з високо пiдсуненими чорними бровами, що надають лицю виразу глибокого зчудування, - задержиться мимоволi на хвильку i любується нею. А вона нiчого. Вiдповiсть з зачудованим поглядом мовчки згори (бо ж ростом в матiр вдалася) - вiдтак, засоромившись бог знає чого, усмiхається. I яка ж чудова вона тодi, коли усмiхається. Скiльки м'якостi душi i серця, скiльки тепла зраджує мимоволi усмiх тих молодих невинних уст. Попри те й душа її чиста, бiла, мов голуб, i нiчогiсiнько злого не знає. Яке зло знала би молода Тетянка, коли, окрiм лiсу, млина, своєї хати з святими iконами i старої нянi Маври, нiчого iншого не знає. Та, здається, нiхто не знався так добре на красi молодої Тетяни, як сама її поважна мати. Глядить iнодi на неї i мовчки в душi молиться до неї. I не лиш до тої її тiлесної краси, але й до душевної доброти тої одинокої своєї дитини. Нiхто-бо її справдi не знає, не розумiє так добре, як сама мати. Яка працьовита, чесна, яка милосердна вдалася вона їй. Господи, змилосердися лиш над нею та дай добру долю! Їй iнодi лячно за долю тої дитини, над якою дрижить, i на яку молодi люди чигають, мов справдiшнi хижуни. Вона бачить, як вони за нею спозирають, бiгають, окружаючи її зразу здалека, мов тi рабiвники[13]. А є мiж ними й гарнi, є й багачi, та Iваниха жде все ще на щось лiпше, гiднiше. Сама вже не знає, на кого ще жде, i через те заховує її iнстинктивно для якогось нiби ангела-царевича, що має ще десь-звiдкись прибути i забрати її вiд матерi пiд свою щиру опiку. Звiдки мав би вiн прибути? Не знає. Її серце ще не вiщує. З долу, з її села - нi. Бо тут в долинi вона знає вже всiх._ Вже й кiлька разiв старостiв виправляла. Не до вподоби були їм. Нi матерi, нi доньцi. Але, може, он там з-за тої гори, куди ховається рiка, потужнiвши... то, може, i сплавами вiн колись над'їде. Може... Тому треба стерегти та доглядати Тетянку, щоб не подалася за нерiвною собi парою. Доглядає i пестить Iваниха Дубиха дiвчину, дрижить i молиться о добру долю для неї. Вона прийде. Тетянка добра, милосердна i робуча - чому б i не надiлив її за те господь доброю долею? Для добрих злої нема. Живе Тетяна спбкiйно в матерi, мов цвiтка в зiльнику. Не бачить i не чує багато. Особливо ж не бачить нiколи лиха. Не бачить навiть краси своєї, що всiх мов те сонце, слiпить; хiба як над чистою водою похилиться - побачить себе. А там... Сказано - не бачить i не чує нiкого. В село до дiвчат-ровесниць мати лиш рiдко коли пускає. Вони - вiддалiк вiд її обiйстя i млина, i їй лячно про неї. Одну її лиш має, як одну душу, одне серце в грудях, тому всього боїться. Хто богом суджений, сам навернеться до млина. Вiн пишним гуком своїм не одного приводить. Вiн як окремий який свiт, - а Тетянка його бояриня. Хто б не зацiкавився нею, не поглянув на неї? Лиш одного не спиняє тепер мати Тетянi. В однiм не стiсняє її нiколи. А то - заходити до ворожки Маври над яр, коли б не захотiла, i гуляти лiсом. Iдучи вгору лiсом, спiває Тетянка повною груддю, нiби вiддає, що в душi дзвенить. Воно ясне, сильне, природне i чисте. Сказано - краса з першої, божеської руки. Iде вона по бiлiй вузькiй стежчинi все вгору, тут i там схиляючись за тужливо похиленим дзвiнком-цвiткою - мiж хвилюючим шумом смерек, i все попри свої та сусiднi полонини. I їй тут добре. А стара Мавра! гай, гай, хто так умiє сторожити над дiвчиною, як сама вона! А її вже всi бояться - хоча б лиш для страшних очей, що одним їх полиском - знає покарати. То нiхто i словом не торкнувся би Тетяни. Сама ж Iваниха Дубиха, строга i богомiльна, щонедiлi i свята ходить з донькою своєю удвiйцi до храму божого, а зимою їздять... * * * Молодий Гриць, годованець багача Михайла Дончука в Третiвцi, недалеко угорської границi, дiзнався доволi рано про те, що вiн не рiдна його дитина, а чужа, пiдкинена, яку знайдено колись в лахмiттi на призьбi. Хоча його господарi, чи, як вiн їх звав, батько-мати його, i добре держать, i гарно зодягають, то господиня, розлютившись iнодi, заклене йому на добре. I в таких власне хвилях зачуває, що вiн "пройдисвiтське насiння", що в "циганськiм", закуренiм лахмiттi опинилося на "гризоту" та журу добрим людям пiд їх спокiйною стрiхою. При таких нагодах переймав Гриця такий жаль i туск[14] до всього тутейшого гiрського свiту, що був би йшов, куди очi несли, щоб лиш не чути i не бачити тут нiчого. Та не лиш тодi прокидається в нiм якась чудна туга в серцi до далечини... i iншого свiту. Нi. То нещасне почуття не дає йому i в мирних хвилях спокою. Не дає оставатися довго на однiм мiсцi, через що, головно, i набрався вiн вiд господарiв якнайбiльше лайки, а часом i бiйки. Заставляють його iнодi доглядати вiвцi; вiн доглядає день, два або й чотири добре i щиро. А далi нi з сього нi з того покине все стадо i поволiчеться в цiлком противне мiсце, де немає нi доволi пашi, нi води. Або знов пристане до чабанiв з товаром, або до парубкiв з кiньми... i тут повторюється те саме, доки i не приволiчеться, нiби наситившись тою вiдмiною мiсць, додому. Одного разу, вже як сiмнадцятилiтнiй хлопець, вiн вибрав собi щонайкращого коня господаря i давай об'їжджати чогось сусiднi села. Що нашукалися, нажурилися господарi за хлопцем - вiн пропав без слiду, мов у воду впав. Аж сьомого дня знайшов його господар спокiйного пiд стогом коло коней без капелюха на головi, коли витесував довгу парубоцьку сопiлку. - А ти, опришку, куди уганяв цiлий тиждень на конi? - накинувся на нього господар, вхопивши його за густу чорну чуприну та потермосавши нею по щиростi. - Я об'їздив сусiднi села, - вiдповiв Гриць з найбiльшим супокоєм, освобождаючи так само свою гарну голову з деспотичних рук господаря-батька, - розпитував за скрипкою. - За скрипкою? - крикнув господар i аж витрiщив очi з чуда. - То я тебе до скрипок викохав i держу? Та найдорожчого коня до проїздок тримаю? Чекай, непотрiбе безголовий, чекай! - гукав на все горло. - Ади, чого вже не придумав в своїй головi - скрипки! Тьфу!! - Коневi не сталося нiчого, - вiдказав Гриць спокiйно. Я коня доглядав i пильнував. А дивiть, вiн он аж виблискуеться до сонця, такий ситий i годований. А менi треба скрипки, до того i захопила мене охота подивитися в сусiднє село. Скучно, татку, на однiм мiсцi сидiти, тому я поїхав. А роботу не таку вже страшну я залишив, самi знаєте, тому й поїхав. Коли робота пекуча, я не киваюсь, а коли нема, я тодi їду. От що! Господаревi, нiби з зачудування, аж мову вiдiбрало. Рука знов пiднялася, щоб опинитися, як передше, на головi хлопця, але не годен був. Гриць поглянув на нього такими вже чудно сумними, а заразом щирими очима, що вiн лише сплюнув i, заклявши щось пiд вусом, вiдiйшов. Гриць усмiхнувся, вiдгорнувши пишне волосся з чола, що шовком зсунулося при торганнi, i взявся далi до своєї роботи. Батько знов своє, - думав вiн, - а вiн_ своє. Вiн хотiв собi конче роздобути скрипку, повчитися на нiй грати, щоб, доглядаючи iнодi худобу чи вiвцi верхами, не було так тужно i сумно на самотi, щоб не гнало з мiсця на мiсце; i от таки не успiв. Та зате вiн витеше собi тепер сопiлку, i як заграє на нiй, всi дiвчата на танцях стануть округ нього i будуть слухати та раз плакати, раз самi гуляти. Гей! га! - усмiхнувся Гриць на саму таку принадну думку. Гей! га! Що йому господар... Але господиня-мати, розвiдавшись, куди i пощо гуляв вiн на найкращiм конi сiм день, прибралася до нього iнакше, хоч вже як його любила i при доброму настрої ласкава була, однак, розлютившись, що раз загадала - не дарувала. - Пройдисвiте! - накинулася на нього, коли увiйшов у хату, i не надумуючись довго, вдарила його широкою долонею по щоцi. - Пройдисвiте! - гукала по своїй скорiй вдачi. - Гадаєш, час божий на те, щоб його пусто-дурно на конi прогайновувати? Попам'ятаєш ти ту поїздку, - кричала, розмахуючись вдруге укарати хлопця. - Попам'ятаєш! - Та не вспiла се по раз другий вчинити. З хлопцем зробилася така змiна, що вона здержалася. Мов гадюкою вколений сам боярин якийсь, опинився Гриць близько коло неї i, стиснувши, нiби клiщами, її руку, процiдив: - Я не пройдисвiт, - говорив зi зворушення i обиди погаслим голосом, - я не пройдисвiт. Я ваш син. А коли випираєтеся того, що лиш вихованець, то не безчестiть. Хлiб ваш дурно не їм; як знаю, вiдробляю. А що не роблю стiльки, скiльки вам захочується, то дайте менi спокiй. Я собi пiду вiд вас i не верну. На моє мiсце приймiть собi наймита, i буде вам лiпше. Менi не все хочеться робити, тому й не роблю. I робити не буду. Розумiєте? А пам'ятайте, я не наймит ваш!! Що у вас з'їв, то вже i вiдробив. - I, луснувши з неописаною погордою i гнiвом дверми, вийшов. В його рухах i голосi було стiльки приказуючого i гордого, що господиня вмовкла i побiлiла. - Тьфу! - сплюнула I хрестилася. - А се що таке? Кого я маю в хатi? Приймака, боярина чи поповича? Ади який гонор мамi вiддав, дверми пiд носом, мов жидовi, луснув, i вiн не "пройдисвiт", його не "безчестiть". Михайле, ви чули? - кликнула в другу хату до господаря, звiдки й без того висунулася висока, тепер в низьких дверях похилена постать самого господаря. - Та чую, - вiдказав вiн. - Та що ж? - Що? - кричала жiнка, - ви ще питаєте, що? Адiть, за ваш хлiб-сiль який гонор вiддав. - Та не дразни-бо його вже стiльки тим "пройдисвiтом" та "пройдисвiтом". Ти бачиш, вiн вже такий вдався на мiсцi довго не висидить. То i що з ним вдiєш? Убити його за те не уб'ю. - Я його привчу! - вiдкрикувала господиня. - Ба нi, не привчиш. Я вже без тебе пробував. По-злому - i стiльки на добре не виходить. Знай, тепер вiн знов кiлька день на очi не покажеться. Чорт знає, що в нiм за вдача, але вже такий. - Вiд родичiв "пройдисвiтiв" - кажу вам, - вчепилася господиня знов цього. - Ми його батька-матерi не знали... - боронився чоловiк, що, по правдi, Гриця дуже любив i перед жiнкою заєдно боронив, хо