ча сам тайком за пройдисвiтство набирав, - лише знайшли маленького пiд нашою хатою. Вiн, може бути, i панська дитина - ми сього не знаємо. Його яким-небудь словом не зачiпай, вiн зараз кипить, i вже його борзо не примириш. В мене Гриць не пройдисвiт. - А я кажу, що вiн таки пройдисвiтська дитина. Найшли в закуренiм лахмiттi, дарма що з вузликом золотих червоних. - Та вже в закуренiм чи нi, а тепер вiн наш. А як вже наш, то не збиткуй. Бачиш, вiн терпцю не має. Ще колись, розлютившись, покине нас. Господиня вмовкла i здвигнула плечима. Се їй нiколи на думку не приходило i тому потрохи на хвилю занепокоїло. - Ет, i наговорили! - закинула вже чомусь примиряючим голосом, неначе не хтiла бiльше про "пройдисвiтство" говорити. - Тепер "покине" - коли ми його вигодували i вiн головою майже стелю здiймає? - Якраз тепер. Тепер вiн де-небудь годен на роботу стати, а передом був малий. - Ет, що там! - перебила йому сухо жiнка. - Радше знайте, Михайле, що оногди[15] казав менi, що дав собi знов новий писаний кожушок шити. Вiн вже вiдтепер зачинає дiвчатам голови завертати. - Або я йому це забороню? - вiдповiв господар. - Гарний, молодий, то й завертає. - Вiн вже чи не на кождiм танцi мусить бути. - Та нехай собi. Хто молодий, той гуляє. - Як завтра скаже вам, що хоче женитися. Його дiвчата роєм обступають... А тодi що вдiєте? - Не позволю i землi не дам. Йому ще час женитися... нехай ще коло нас газдує, щоб знав я... кому землю передам колись... - Овва... вiн вас дуже послухає! - закинула жiнка. - Я вже чи не раз перехопляла його з Настунею Кривинюкiвною. До других залицяється, а до неї таки горнеться. Господар усмiхнувся. - Я вже давно то знаю. Сам її батько менi говорив се. - Та вiн би рад його дiстати до себе. Але, по-моєму, Гриць ще не однiй голову закрутить, заким не одружиться... - вiдповiла жiнка. - I на свою_ натрапить... - докiнчив господар. - I на свою натрапить... - повторила вона i вмовкла. - Старий Кривинюк добрий газда, i Настка працьовитi дiвчина, в батька вдалася. Нехай би колись побралися, як йому суджена, - обiзвався знов господар. - Та добра_ дiвчина... - вiдповiла якось знехотя жiнка. - В неї вiдтепер якийсь розум,_ як у старої. Добра, - i урвала. - Та тим-то_ для нього i добра, - вiдповiв чоловiк. - Вiн за кiньми голову забуде... а вона буде на все позiр мати. Тим-то_ й добра... Гриць, бачачи iнодi по суперечках з родичами, що правда по сторонi їх, але заразом i його, особливо тому, що його вдача силувала його "от таке" заводити, що викликувало гнiв з обох сторiн, забирався з хати i не вертав до неї скорше, доки не заспокоївся вiн сам, а з ним i господарi. I таке повторялося чи не згуста, а все через його чудну вдачу, що нiякого примусу не зносила, чим-будь ображалася i понад усе любила свободу. Якби не сусiдська донька Кривинюкова Настка, з котрою добре держався, всi жалi дiлив, якби не батьковi конi, якi любив понад усе, та вiвцi, над якими ще як хлопчина своїм голосом, як над дiтьми, панував - вiн був би вже давно батька-матiр покинув i поволiкся в свiт. Його держать тут, як на ланцюгу, а деякi люди розказують, особливо ж один старий бiлоголовий циган, що все що кiлька рокiв переходить через їх село з Угорщини i до них вступає по милостиню та спочиває, оповiдає, що там десь далеко вiд їх гiр, лiсiв, є ще й iнший свiт i люди. Мiж них вiн би iшов, учився би та став великим паном i так жив би, вивчившись передусiм на скрипцi грати. Отаке роздумував часто-густо Гриць, особливо, як був молодим хлопцем; волiкся неспокiйно з вiвцями з мiсця на мiсце i побирав за те вiд батька-матерi лайку. Але тепер вiн вже парубок пiд вусом i, як батько смiючись казав, "до розуму носом зближався", як здавалося, успокоївся. Коли мати, роз'ятрившись чим-небудь, "пройдисвiтом" або, ще лiпше, "циганом" прозве... вiн смiється. - Чи в мене, мамо, чорнi очi i я чорний, що в вас я на цигана похожий? В мене очi голубi, як небо, кажуть дiвчата, особливо Кривинюкова Настка, ними я їм милий, а ви - не бачивши нi мого батька, нi матерi, вигадуєте циганiв на мене. Грiх, мамо! I мати вмовкає, усмiхнеться... i стає знов добра; вона дала б i душу за свого Грицька, якого їй чи не всi завидують, такий вже гарний i розумний вдався. Вже-таки нiхто не годен на Гриця довго гнiватися. Вiн всiх за пазухою має, як його впевняє бiлолиця Настка. Чим? Може, саме тiєю подвiйною вдачею своєю, а радше двома душами, що в нiм, нiби вiд часу до часу пробудившись, поборюють себе. Одна непостiйна, тужлива, пуста, палка, друга вразлива, горда i вдатна. До доброго тягне Гриця, до красного, до любовi... а передусiм до свободи, широкої, безмежної, як крилатi лiси по верхах, як бистрi рiки там, в долах. Як та широка пуста, що йому, по оповiданню старого Андронатi_ (так звав себе бiлоголовий циган), iнодi аж у снi ввижається. "Хижуном" родився, баламутом, каже Настка, що його любить, як рiдного брата або чи не бiльше ще, саме яким вже вдався. З нею вiн i найлiпше товаришує чи в тузi чи по веселому настрої. Вона його нiби до ладу приводить. - Чому ти такий смутний, Грицю? - питає iнодi, побачивши його поважного, невдоволеного з виду. - Тяжко на душi, - вiдповiдає вiн. - То заграй на сопiлцi або трембiтi. Собi i менi заграй, Грицуню! - просить щиро... i тулиться до нього бiлолиця Настка. - Нiхто в селi не грає так, як ти, любо та до серця. - I тими словами впроваджує його нiби в iнший свiт. I щоб вже догодити їй i сяк-так собi, вiн починає грати. Тiльки щастя його, - каже, - що сопiлка, трембiта i Настка. I те правда. Нiхто на всi сусiднi гори не грає так до серця, як вiн. Особливо на трембiтi, вiн мов святою молитвою по верхах... жене. А лiтнiми вечорами, то вже i голосом нiхто так не виспiвує, як Дончукiв Грицько, вештаючись коло хати i худоби, виводячи одну просту пiсню понад другу. А всi або дуже смутнi, або всi веселi, iнших вiн не любить. В селi всi дiвчата липнуть до нього, хоча вiн до жодної. Хiба що до синьоокої Настки, але й то, як каже товаришам, "не все", лиш тодi, як вона його назад до "розуму" приведе, до працi нажене, не дасть "волочитися" - вiн її голубить, впевняючи, що колись її посватає. А зi всiх iнших дiвчат, - хоча й гуторить з ними, - все кепкує. - Ви, дiвчата, - говорить Настунi, - всi дурнi. - До часу, Грицуню... до часу... - вiдказує спокiйно Настка. - До часу, може, i дурнi ми, але як саме натрапиш на таку, що заверне тобi голову або, може, й любистку дасть, - то дивися, щоб не стратив ти весь великий розум твiй! - А он я вже тебе люблю, Настунько, - борониться Гриць i смiється веселими очима, - та ще розуму не втратив. - Хто знає, чи вже i не втратив... - вiдказує вона i дивиться так само, як вiн, щиро i просто в очi. - А он, - каже, - ти любиш мене i приходиш, а часом як покинеш, то i з тиждень волiєш з конем перебувати, як зi мною: чи се указує на розум? - Та я чи не все такий був? - борониться Гриць. - А може, ти i межи iншi дiвчата ходиш, чи я знаю, Грицуню? - питає вона. - Я не знаю. - I говорить се без докору, без злоби, а так собi спокiйно, мов дитина. - А чому б я не приставав з кiньми, не сходився з другими дiвчатами? - - питає вiн, та бiльше вже, щоб подразнити її. - Сiдай i ти, - каже, - на якого-небудь коня твого батька i їдь зо мною i доволi дивися, як Гриць з кiньми розмовляє, а з другими дiвчатами гуляє. Будеш бачити. - Я не цiкава, - вiдказує вона гордо, а все-таки в глибинi душi вражена його байдужнiстю, хоч i не показує того, а вiдтак, поглянувши в його щирi очi, що якийсь час з потайним усмiхом дивилися на неї, усмiхається й собi i каже: - З дiвчат не глузуй, не кепкуй, Грицуню, бо в деякiй i нечистий сидить. А дивись, - додає поважно, - замолоду деякi гарнi притягають до себе... особливо тi, що чорнобривi, а на старiсть, казала раз покiйна бабка, коровам молоко вiдбирають та опiвночi на мiтлi комином вилiтають. - А менi що до того? - вiдказує вiн. - Я анi не корова, анi їх не боюся. А вас всiх, бiлих i чорнявих, загалом я люблю, хоч ви всi на одно копито i добрi, i краснi, i дурнi - а Настуньку Кривинюкiвну найлiпше люблю. А якщо я часом, Настуне, тебе призабуду, ти нi на мене, нi на нiкого не ворогуй. - Або ж я ворогувала коли, Грицуню? - питає вона i дивиться знов щиро з невимовною терпеливiстю в його очi. - Я ж сама казала, що ти хижуном, баламутом родився... i при нiчiм... довго не встоїш. Я не ворогую. - Я сього не кажу, серце. Ти одна для мене в свiтi добра i щира, одна до ладу приводиш. До хати, роботи принукуєш, до родичiв навертаєш - а то без тебе був би я вже давно... - i, замахнувши лукувато рукою та указавши далеку далечину, свиснув i усмiхнувся. Бiлолиця Настка чисто упивається словами красного хлопця. I для неї значать вони i любов, i щастя, значать увесь свiт, а заразом вiдчуває вона, що держить його справдi неабияк чимось при собi, панує над ним. Чим саме? Не знає. Не здає собi нiякої справи. Вона знає лиш те одне, що мусить i дальше держати його, що його любить всею душею i не годна гнiватися, ворогувати на нього. Погнiвається, поворогує, - думала iнодi, - вiн розлютиться i, мов той птах, вiдлетить, присяде на iншiм деревi - i пропав для неї... I так Настка не гнiвається нiколи на Гриця... Вона його любить i тiєю своєю любов'ю прив'яже його до себе на все. Вони ж колись поберуться. Де є в свiтi сила, - питає себе щирим почуттям, - якiй мiг би Гриць бiльше пiддатися, як їй однiй? З дiвчат вiн її любить найлiпше, признає сам, що вона приводить його до розуму, принукує до роботи, навертає до родичiв. А далi?.. Те, що вiн... iнодi на тиждень... два... конем за село виїжджає... Те їй не страшне. Мати каже, що се йому, може, й почи-нено... З часом само перейде, i щоб тим йому не докоряти. Тому вона спокiйна I любить його спокiйно. Що iншого вона не знає. Своє щире, просте серце знає i красного Гриця, що двi душi має. I в тiм цiла її правда. Велика, глибока, поважна правда, яка їй вистарчає, з якою їй добре... * * * Глибока зима. Лiсом неспокiйно. Зеленi вiти, обтяженi снiгом, вгиналися нижче до землi, як i iншою порою, i вiтер, що над ними буяє i з труднiстю мiж них тиснеться, доводить їх до живiшого руху. Вони опираються йому, та годi цiлком опертися. Вiн садить мiж них з чимраз бiльшою силою, i остаточно пiдiймається за недовгий час лiсом нiби шум-стогiн. Розколихалася завiрюха. Вiтер змагається чимраз сильнiше, збиває снiжини з дерев, колише хоч би i найвищими коронами до розгону, гуде лиховiсне, а в воздусi розходиться широкий крилатий шум всього соснового лiсу... Страшно тепер в лiсi i глухо. I хоч се не пiвнiчна година, а з вовком можна все-таки в таких ночах стрiнутися. Над хатиною Маври, обтуленою з усiх сторiн старанно смереччиною, посхиляли сосни, нiби змилосердившись над нею, глибоко свої вiти, обтяженi снiгом, неначеб хоронили її вiд вiтру, що тиснувся повними грудьми мiж них, розбиваючи їх звичайний поважний спокiй. В тiй же хатинi Маври тихо. Лиш в печi горить, трiщить веселий огонь i освiтлює нутро хатини, а найбiльше те, що найближче самої печi, а то: саму Мавру. Вона присунула широку лавку з почорнiлого дерева до печi й, умостившися тут, розкладає свої карти. Чорний кiт на самiм краю печi простягся i дрiмає, нiби стереже огонь в печi i рухи своєї чорної панi. На самiм же верху над пiччю, налущившись i заховавши головку пiд крило, спить самiтний усвоєний чорний ворон Маврин. Всi iншi предмети в тiй закуренiй хатинi тонуть в темiнi, що здається в мiру, як огонь горить або опадає, слабне або зростає. Мавра нинi собi карти кидає. Худа, марна, з розбурханим сивим волоссям, виглядає мов яке марево. Вiд часу до часу простягає свої худi руки, грiє їх коло полумiнi, що палахкотить в закуренiй, аж чорнiй печi, i перешiптується сама з собою, її великi чорнi очi, в яких нiби назавше задержався смуток, тепер, немов слухаючи, шукають вiд часу до часу дрiбного, викривленого однiського в свiтi вiконця i ждуть. Надворi заєдно гуде вiтер. Сьогоднiшня нiч заповiдається чимось недобрим, хоча їй самiтнiй вже не першина такi ночi перебувати, а нинi все-таки чогось лячно. Вiтер гуде лiсом, аж несе, виє, аж полумiнь хвилюється в печi. А лiс шумить, стогне, мовби смерть тиснулася з своїм вiйськом мiж деревину. Щось ломиться лiсом, трiскає, щось стогне, щось сунеться. Аж тут... господи боже... що се таке? Затовк оце в тiй хвилi хто до шибчини, чи се вiтер жбурнув до неї купою снiгу, щоб її самiтну... одну на всiм лiсi, злякати? Вiтер найбiльший ворог циганiв, вiн так любить. Вiн живий. Iнодi вiн гiрший, як сила божа... Вона се ще змалку знає. Полумiнь грає, веселиться, освiчує її цiлу i лаву, викликує на противнiй стiнi страховища, освiтлює лаву з розложеними старими, затертими, майже закругленими картами, i Мавра ось що з них вичитує: Злиднi, смуток, самiтнiсть, як звичайно, але ось тут i якiсь люди. Щось велике, несподiване жде її, щось нероз'яснене, що ще потрiбує часу. Воно ще далеко, але прийде. В тiм всiм i її дорога дiвчина, її Тетяна вмiшана. Вона, що ще одна держить її на свiтi при життi. Тота її "туркиня",_ як вона сама i люди прозвали Тетяну за золотi ковтки, пiвмiсячики в ухах. А далi сама не знає, як роз'яснити собi карти. Чи то все доторкається її, чи дiвчини? Не знає. Ось вона сим разом цiлком не знає. Другому, може, i знала би роз'яснити, чи днi... чи долю... в тiм її нiхто не перевищить. Але собi сьогоднi не знає. Чи то все, що перед собою бачить, значить смуток чи радiсть? Бо смуток i радiсть падуть, нiби рука в руку. Отут стоять кривавi сльози, змiшанi зi сльозою радостi. Що се? Знеохочено збирає карти, кладе їх оподалiк вiд себе, запалює свою люльку... i жде. Її нiби болить сьогоднiшня нiч надворi, їй тяжко на душi, як зрадницi, як проступницi. Адже вона сьогоднi i не бачила навiть людської душi, не те щоб обтуманила кого. Хто би й iшов такою дорогою лiсом... як тепер? Хiба хто смертi хоче, шукає її. А навiть i вона ще не хоче її. Вона... що сама не знає... чого по тiм свiтi плентається. Чого ж бо їй жити? Хто її потрiбує? Чого має вона ще дожити? Вона йде самою тiнню життям, iде, доки з самою нiччю не стрiнеться, не злучиться з нею навiки... Думала, роздумувала отак сумовито, коли оце щось в її мале вiконце жбурхнуло, аж дзвенькнуло, i вона майже з остраху зойкнула. I знов тихо. Знов нiчого. Знов лиш крилатий широкий шум та стогiн в лiсi. Се смерть iшла. Мавра на самотi нiби вiдчуває, що се так смерть лiсами тиснулася, дотикала її хату, косою зашарпувала, щоб себе пригадати. Смерть. Певно, сiєї ночi не один велет-деревина повалиться, не одна корона переломиться, не одна звiрина загине. Страшна нiч. Мавра оглядається. Чогось їй неначе нестає. I не знадвору, а в душi, в серцi хибує... Чого? Адже вона до самоти звикла. Не знає. Її руки мимоволi укладаються на грудях наохрест, але уста не заворушуються до молитви. Вона не вмiє молитися. Не молилася бог знає вiдколи. Та хоч i молилася, то її людям бог неприхильний. Не любить їх. Тому вони i в вiчних злиднях по свiтi тиняються. За кару тисячолiтню. I лиш нiччю оживають, до ночi їх тягне, бога занедбують, хiба звертаються вони до мiсяця з своїми просьбами. Мiсяць їм помагає, але такими ночами i вiн перед чимось ховається. Полумiнь запалахкотiла нараз сама з себе наново i кинула червоним свiтлом на лаву, де лежали карти. Мавра взяла їх наново в руки, прошепотiвши вперед щось над ними, i розложила, як перше. I знов дивиться... i дивиться... I знов не знає добре розiбрати, що вони їй вказують нинi. Щось велике-велике, i смутне, i радiсне жде її. Нiби нiч, нiби день. Нiби весiлля, нiби смерть. I замiшаний хтось в тiм, хтось зблизька i хтось здалека. Чоловiк i дiвчина. Ба нi. Двi дiвчини. I раз добре, раз зле. З одної сторони нiби маєток i добро, а близько коло того старецька торба i жебрацький бич. Мавра сплюнула, хоче вже змiшувати карти. Ба нi. Одно нiби ясне. До її хати падуть два чоловiки. Одному - нiби їй, нiби йому - смерть. Другому - нiби їй, нiби йому - радiсть. Мiж обома стоїть радiсть. Один молодий, другий старий. I оба прийдуть до неї. Самi прийдуть. От - молодий... паде просто до її хати, хоча ще не зараз. О, не зараз ще! Оба якби мали зiйтися в її хатi... одначе... господи боже, чи не смерть приведе... один з собою? Так - смерть. Страшна, чорна смерть. Ось як заповiдається... самими чорними картами. Стережись, Мавро! Ти не раз в життi прогрiшилася. Не раз туманила, ошукувала людей, що з довiр'ям до тебе о помiч зверталися... I знов в її головi помiщалося. Знов вона з того всього нiчо не розбере. Вона вiдсунула з неохотою карти, мов прикрого пророка, вiщуна, вiд себе i, обернувшись плечима до теплої печi та скулившись на широкiй лавi майже вдвоє, - пробує уснути. Уснути! Не такими ночами спиться! Не в таких мiсцях, як ось тут. Хатину колиби звалить, зсуне бiла заметiльниця туй-туй в глибоку страшну пропасть. От тисне, притискає, силує уступитися з дороги, гуде, виє. А снiг чимраз вище до вiконця добирається. Припирається до стiни, пiдвiяний заметiльницею. Однi смереки, що її хоронять своїми широкими густими вiтами, та свята деревина, що здержує приступ смертi. Але хто обчислить мiць заметiльницi такими лютими ночами? Смерть не сама волiчеться. Вона з вiйськом волiчеться, як давно ще тато i мама говорили. Вона все з вiйськом суне, лiтає. Сама летить попереду, а за нею вiйсько. I всi з косами, з чорними хоругвами. Все всi разом. Все от такими ночами. От як виють, як себе заповiдають. I вже Мавра дрiмає; гудiння заметiльницi знадвору поволi, поволi її усипляє. Нараз Мавра прокидається, на рiвнi ноги, майже на рiвнi ноги стає, та й зателiпало нею раптовим ляком. В її вiкно щось товче, хтось добивається. Смерть? Мавра надумується. Безперечно, вона. Мавра блискавкою кидається плазом до землi i човгає пiд дверi, нiби заслоняючи собою комусь вступ до хати. Пiд дверми темно, нiхто її не побачить. Полум'я в печi вже нiби умлiває, блiдне, в хатi почорнiло. - Пустiть в хату! - чує вона виразно старий захриплий голос, що її майже з переляку вiд нього морозом прошибло, а розбурхане волосся дубом стануло. I утихло. А по хвилi знов: - Пустiть у хату! Мавра не рухається. Перестала дихати, i все її єство напружене в сiй хвилi лиш до слуху. I уха, i очi, i серце, i все, що живе в нiй, тепер разом слухає. I вона чує: Гей, як колишеться вiтер, збиткується над соснами, як розшумiлися лiси, пралiси! Ось вже її хата колихається, вже сунеться в яр, ось-ось розсиплеться, завалиться. Краплi поту виступають на її чолi. Смерть. - Пустiть у хату! - добивається старечий голос вдруге до хати, гримає хтось розпучливо в дверi, а вiдтак хтось мов жде, i тихо, нi словечка бiльше... В хатi смертельна тишина. - Пустiть у хату! - добивається пораз третiй з розпукою страшний голос... Мавра застигає, не рухається, нiби знає заздалегiдь, що її жде, наколи створить. Не годна тому. Розбiйник не пожалує. Знає множество таких випадкiв, якi лучалися межи людьми, а як i самi цигани поступали собi давнiше. Проситься в хату, чоловiк створить в добрiй вiрi, щоб порятувати, а його за те ворог, як звiрюку, бух... i вже по всьому... Нi, Вона не сьогоднiшня, вона не впустить нiкого. Не хоче бути вбита. Вона лякається смертi, вона боїться. "Мавро, Мавро, в тебе не один грiх на душi, зроби добро яке... буде тобi прощений, - обзивається в нiй знов голос. - Впусти! Може, хто бiдний, незнайомий, боїться гинути. Впусти!" "Мавро, Мавро, схаменися", - молить щось далi в нiй, телiпає нею, мов в лихорадцi. Бореться в нiй, пхає до дверей створити. То знов потрясає нею, жахом наповняє, вiдпорною силою, мовби справдi почула пiд вiкном голос смертi з-пiд самої землi, що добивається до неї. Майже божеволiє з страху. Не знає, що робити. Вона не пiдводиться з землi, лиш мацає дверi i з напруженням всiх сил прислухається над чимсь. Пiд вiкном утихло, лиш шум сосен i якесь розпучливе шолопання нiг, що нiби теплого мiсця в снiгу шукають, студенi опираються. Мавру наново смертельним потом обливає, i пiдведенi догори руки безсильно опадають. Нi, не може створити. Не годна. Нема в неї сили, страх бере перевагу. Страх перед тим якимось, як їй здається, пiдземним голосом, що до неї впрошувався. Нехай дiється божа воля. Вона сама на свiтi, нiхто її не оборонить, нехай хоч своєю смертю загине. Створити не годна. Вона заховалася сюди вiд людей, мов дика звiрюка, а лиха година i тут їй спокою не дає. Нехай її оставлять в спокою i люди, i вона. Вона не створить. Не може. Нехай той_ з тим_ голосом iде з богом, хто б се й не був,_ добрий чи лихий, здалека чи зблизька, нехай собi йде. Їй також говорено, коли iнодi давнiше в чужинi, в пошуканцi за своїми, мов та собака, пiд дверми о милостиню з голоду i студенi майже скавулiла: "Нехай iде з богом". I вона йшла. Чи з богом, чи нi, вона з жалю не знала, але що казали забиратися, вона собi йшла. Тому... Вона все мовчить, не обзивається, не рухається, вона бореться з якоюсь силою чи почуттям, що наказує дверi створити. "Мавро, Мавро, отвори, Мавро, встань! - благає щось в нiй майже розпучливо, опам'ятовуючи. - Мавро, отвори!!" Волосся, як перше, стає в неї дубом, далi наступає пiдслухування з напруженням всiх сил. I знов вона... нiби туй-туй умлiває, зараз же гине, пiддається комусь; пiд вiкном, як перше, зачувається шолопання нiг... "Два чоловiки падуть в її хату, а з ними i смерть", - стрiляє нараз блискавкою через її думки вiщування карт. "Нi, не створити", - наказує щось в душi. Їй смертi не треба. Перебуде сю нiч, буде ще жити, а той ворог,_ що ось загадав їй смерть пiд хатою, прийшов по її душу, нехай вертає назад. Такою нiччю добре не ходить. Вона се знає. Знає вiд своїх людей, що лиш нiччю грабили, здобували, лихо коїли. О, о, о! Хто б лихого не знав! I укладається знов змiєю пiд дверми, знов плазом. Нараз - що це? До її слуху добивається з-пiд дверей страшний проклiн, що потрясає нею аж до глибини душi, тiло ледом обiймає, а потiм нiби гинути наказує. Вiдтак ще одна хвилина i - .тихо. Шолопання нiг пiд дверми устало, слова завмерли, i нiчого. Навiть, здається, i шум лiсу уступив комусь, губився, утихав. Мавра божеволiє. Вона крикнула з остраху не своїм голосом i упала лицем до землi... Коли се було, що вона сей голос чула? О, коли ще! I проклiн сей страшний. Вiн добився тепер до неї хiба з-пiд землi!_ А кого постиг, того й убивав. О, о, о!.. Коли вона той голос чула? Коли ще?.. Мавро, пригадай... Се гiрше, як смерть. В її душi перестрах i спомини здiймаються вихром, телiпають нею, що справдi чи не гине. А тут рятунку нiзвiдки. Вона ж сама. Сама на всю гору, на весь лiс... сама... вже гине._ Тепер знає, чий був се голос. Знає. Се був голос її батька. Голос Андронатi, яким проклинав за непослух i проступки. Голос його!_ Та тут i розсмiвається Мавра страшним божевiльним смiхом, яким не смiявся нiхто в тiй самiтнiй оселi-хатинi. Голос її батька? Звiдки? З тамтого свiту? Вiд часу, як знайшлася в неї її бiла. дитина, як побачила себе мiж деревами на чужинi, двадцять або, може, й бiльше рокiв, бо вже й сама не знає. А що з батьком i матiр'ю сталося, нiхто не знав. Не могла довiдатися. Ходила свiтами, питала, шукала, вертала назад i знов iшла. Балакала i плакала перед деким, розпитуючись, але нiчого не довiдалася, як i про ту свою бiдну дитину. Лиш смерть одна слiди так затирає. Смерть одна. А от се був батьковий голос. Духом до неї вставився. Думки товпляться роями в її острахом i споминами розбурханiй душi, що майже не тямить себе добре. А все ж таки то був голос її батька, Андронатi. Лиш вiн один проклинав тим страшним прокльоном, якого всi, як вогню, бояться. Вiн один. Вiком був вiн i її мати мiж всiма найстаршi. Та звiдки взявся той прокльон до неї, щоб її побити в нiчнiй годинi? З-пiд землi? Як закляне було, земля дрижить. I вона переконана, що вiн взявся до неї тепер вже з-пiд землi. Такої чорної гучливої пiвночi лиш з-пiд землi. Його душа прийшла, щоб заповiсти їй смерть. Три рази впрошувалася до неї, три рази не обзивалася вона. А що не вийшла i не впустила, вiн закляв... Батьковий голос. Голос посмертний. Страшний, захриплий, глухий, зловiщий. Вона ж винувата!_ Чому не створила? Її уста викривляються. Кому створити? Се була пiвнiч, а опiвночi ходять лиш розбiйники або мерцi. ...I мучиться Мавра на землi, стогне, викликає iм'я господнє. Молиться... А коли б її батько жив, - стрiляє їй нараз думка до голови, - i от, так свiтом iдучи, натрапив несподiвано на її оселю, а вона не впустила... О боже... не дай, щоб так було, i се вона батька_ свого не впустила. Однак... - мучить її думка далi... - се могло й так бути. Вiн iшов, як iдуть бiднi люди... iшов, все одно, на життя чи на смерть. Хто так волочиться, як не цигани? Заблудив, мерз i добивався до свiтла, до теплої хатини. Впрошувався, молив... О, о, о!.. Мавро, ти не впустила, може, й батька свого, в тебе грiхiв i без того доволi на душi. Ти провинилася! А так вона боролася з собою, так їй пiдносило щось руки... молило створити дверi - а однак... страх перед смертю не допустив. Не годна була, боялася. Потiм надслухувала ще, дрижачи на цiлiм тiлi. Не верне? Але нiчого не дослухалася бiльше. Тиша то й тиша. Лиш десь якесь глухе, протяжне та голод зраджуюче виття вовка неслося лiсом мiж одностайним шумiнням дерев. Бiльш нiчого. Огонь в печi ледве свiтився, мов клiпав до темряви в хатинi, i мертвецька тиша запанувала... Мавра не покидала свого мiсця пiд порогом, все чогось боялася, так вже тут i остала. Зворушена переляком i думкою про батька, мучилася чи не до самого ранку. Рано-ранесенько, як лиш в лiсi розвиднiлося, вона пiднялася i заглянула перед хату. Перед дверима i пiд вiкном виднiли в навiянiм пiд хатиною снiгу великi, неповоротнi, неспокiйнi слiди чоловiка i губилися потiм в сторонi, що вела в сусiднє село. Мавра вернула до хати. Не могла позбутися почуття, що поповнила щось дуже лихе, не створивши дверей. Тепер, вднину, сказала собi, що голос, що так її перелякав i пригадував голос батька, не мiг походити вiд умерлого, лиш вiд живого. Тепер вже знає. Великi, неспокiйнi, повнi розпуки людськi слiди були тут, коло її хати. А коли не створила бiдному, згубилися в лiсi або i пiшли, може, навiть чи не назустрiч вовкам. Вернувши до хати, вона розклала знов огонь. Що мала робити? Взялася передусiм ворожити зерном-кукурудзою. Чи було оце вночi в неї добро чи лихо? Не доворожилася. Зерно не падало в пару. Скiльки i змiшається, не кине вона ним, а воно все не в парi укладається. Все не до рiвного числа... Мавра задумалася. Вона вiдчуває виразно, що вчинила зле, не впустивши чоловiка в хату, що з того вийде горе... * * * Кождої погiдної недiлi ходить Тетяна, пишно пристроєна, до своєї старої приятельки Маври на Чабаницю в лiс понад яр. Так i сеї недiлi. Зiрвавши в зiльнику пишнi два червонi великi маки та заквiтчавшися ними з обох сторiн лиця, виглядала в золотих пiвмiсячиках своїх, що достала колись вiд Маври i задля яких була в селi названа змалку "туркинею", - прегарно. Так пiшла. Опинившися врештi коло Мавриної хати та переконавшися, що дверi знадвору були старанно зачиненi, вона вгадала, що Мавра вийшла або в сусiднє село, або шукала десь лiсом, як часто-густо, чудотворного зiлля. Вичiкувати її повороту було годi, бо вона бавилась iнодi й цiлий день, вийшовши отак з хати. Тетяна пiшла бiлою стежкою далi, в думцi, що, може, стрiне де стару по дорозi. Iдучи попри пасовиська своєї матерi, зазирала залюбки з правої сторони в глибокий яр, яким гнав веселий потiк, оживляючи цiлу глибоку мовчаливу долину i вiддiлюючи нiби срiбною стежкою Чабаницю вiд сусiдньої стрiмкої i залiсненої тори. Сказано: Праворуч яр-пропасть з шумливим потоком, з лiвої Чабаниця, а на нiй оперiзуюча її бiла стежка. То ширшає мiсцями на два-три люда, то звужається знов у вузьку гадючку - як де мiсце над яром. Тетяна, любить сюди ходити. По сiй сторонi Чабаницi i чудовий вiдгомiн: кликнеш що, то вiдгомiн вiдiзветься, мов з людської грудi. Часом, хоча дуже рiдко, переходять сюди знайомi її й матерi. Звичайно, цiлком чужим не вiльно. Тетяна знає тут кожду деревину, знає цвiти, знає, де виростають найкращi трави, де, на котрих мiсцях найбiльше суниць i малин, як iти, щоб якнайскорше дiстатися пiд "Бiлий камiнь", звiдки видно сусiднi села, мов на долонi, i як до них найборше[16] дiстатися. Вона тут все знає. I от зiйшла саме з верху Чабаницi, де роззиралася на всi сторони - не дуже-то ще й квапиться, доки не присилував її нараз до того гострий тупiт кiнського копита. Зчудована виступила Тетяна з-помiж смерек на бiлу стежку з питанням в душi, хто сюди їде конем... i станула. Проти неї їхав бiлою стежкою, кроком, на чорнiм, як вуголь, густогривiм конi Гриць iз села Третiвки. Побачивши дiвчину, заквiтчану в великi червонi цвiти, що вийшла з лiсу так сямо зачудована його видом, як вiн нею, вiн станув, як i вона, - i обоє дивилися якусь хвилину мовчки на себе. Потiм вiн перший схаменувся. Здiйнявши капелюх, поздоровив. Вона вiдповiла i не рушилася з мiсця, дивлячись на нього своїми блискучими очима, i в тiй хвилi з якогось несподiваного зачудування високо пiднятими чорними бровами. - Iдеш далi? - спитав Гриць i при тих словах злiз з коня, не знаючи майже чому. - Нi, - вiдповiла спокiйно, байдужно, а вiдтак додала: - Об'їдь мене. - Об'їхати тебе? - спитав i окинув її поглядом повного зачудування, а заразом якогось нiмого ушанування. - Так. Об'їдь мене. Я не пiду бiльше нi далi, нi назад. Мушу тут ждати. - Чому мусиш ти ждати? - Бо так. - Ждеш кого? - питає далi. - Сьогоднi вже ледве. Пiду потому додому. - Та хiба ти тут завжди живеш? - Iй де! - вiдказала нетерпливо. - Сьогоднi так трапилося. Мала одну жiнку тут здибати i не здибала. - Та замiсть жiнки здибала мене, - додав, злегка усмiхнувшися, не спускаючи нi на хвилину ока з її чорних лукуватих брiв. - Об'їдь мене! - обiзвалася знов спокiйно, з якоюсь потайною просьбою в голосi. - Об'їдь мене. - Та нащо? - Бо так. - Не хочеш менi з дороги уступити? - спитав з покорою в голосi. - Я не знаю. Але, може, й тому, та пусте воно, - додала вiдтак легковажно i уступилася йому сама з дороги. - Ти хто? - питає вiн i завважив аж тепер її золотi пiвмiсячики-ковтки, що за порушенням голови колисалися злегка в ухах та мов пiдхлiбляли золотим полиском її красi. Вона не обзивається зараз, але, пiдсунувши високо брови, глядiла, здавалося, згорда на нього. - Стiй! - просить i хапає її за руку. - Чого? - каже вона нетерпливо. - Скажи, як називаєшся? - Я Туркиня, - _вiдповiдає i впиває свої очi в його чудовi, голубi, як небо, що її чимось потрохи мiшають. - Туркиня? - повторює вiн з зачудуванням, бо нiколи про жодну Туркиню не чував. - Туркиня, - повторює преспокiйно i вiдвертається, бо не зносить його вигребущого цiкавого погляду на собi. - Пожди, красна Туркине, - каже вiн i обiймає наче на внутрiшнiй приказ рукою її шию. Вона виховзується з-пiд його руки i знов пiдсуває брови вгору. - Не знаєш мене, а зачiпаєш, - каже сухо i вiдсуває його спокiйним, а заразом вiдпорним рухом вiд себе. - Гадаєш - я зараз для кождого? Але я_ не для кождого. Кажу тобi: я_ не для кождого. Вiн споважнiв. - Я виджу, що ти красна, мов русалка, а дiвчата краснi я люблю. - То не штука. - I тебе я любив би. - Спробуй. Гадаєш - як кажу, я для кождого?_ Я не для кождого. - Але, може, задля мене - каже вiн з покорою i кланяється їй нараз низько аж до нiг, задержуючи при тiм капелюх в обох руках. - То люби!! - вiдповiдає, як перше, спокiйно i, окинувши його блискучим сполоханим поглядом, зробила кiлька крокiв вперед. - А от ти йдеш далi, - зачепив вiн її знов. - Чому б нi? Довго на однiм мiсцi не стоїть нiхто. Вiн супроводжає її мовчки, глядить на неї, що ростом майже йому пiд пару, а вiдтак питає: - Твої родичi турки? - Нi, - вiдповiдає вона. - А де ваша хата? - Де я сиджу? - спитала. - А от, бачиш, я в лiсi, та зрештою... - не доповiла, указавши крилатим рухом перед i позад себе. - Десь тут у лiсi? - питає вiн, не зрозумiвши її руху. - Нi, - вiдповiдає i нараз смiється таким сердечним, пориваючим смiхом, якого, здавалося йому, нiколи досi не чув. Та тут прокинулася в нiм його вразлива вдача i вiн уразився. - Чого смiєшся? - Бо ти дурень!.._ Вiн спалахнув i станув. - Ти-и! - _каже, погрожуючи рукою, з заiскреними очима. - Ти уважай, небого, що говориш, бо я не дурень, за якого мене маєш. Вона пiдносить гордо голову, пiдсуває чорнi брови, неначе мiрить його вiд голови до нiг, i каже лиш те одно слово з незвичайним легковаженням, протяжно: - Ов-ва!!!_ Тепер вiн скипiв. - Ти! - каже з притиском погрози, що таки пробилася в його голосi, iдучи чи й не тiлом та концентруючись блискавицею в очах. - Ти скажи ще лиш одно таке слово, i зараз побачиш, хто той дурень! - Ов-ва! - вiдповiдає вона знов i опинюється цiлком близько перед ним. Вiн здiймає руку з палаючими очима, а вона блискавкою схиляється до його обличчя, її очi прижмурилися, мов до пестощiв, а уста усмiхаються. - Ти дурень! - _повторяє вона пестливим голосом. - Ти дурень,_ а я, знай, туркиня! Вiн остовпiв. - Чортиця! - вiдповiдає з сильним зворушенням, що раптовою хвилею найшло на нього. - Чортице! Будь ти i турком, а я як зловлю тебе в свої руки, жива не вийдеш. Ти знаєш, хто я такий? Я Гриць_ з угорської границi, син багатиря! - Ов-ва! - вiдказує вона i мiрить його i очима, i чорними бровами, i, здавалось, високою, стрункою повабною статтю своєю згори вдолину. Гриць сплюнув. Зворушений, не зважає, як коло її уст грає сваволя. - Ти така вiдважна, що не боїшся нiкого? - Кого менi боятися? - Таких, як я, нi? - I таких, як ти, нi. - То ж дивися, що такi, як я, умiють, - вiн указав мовчки на свого гарного коня, - а он гляди! - каже. Вiн обернувся, пiдняв коня, мов малу собаку, за переднi ноги i держав його через добру хвилину дубом. - Видиш, який я мiцний? - спитав. - Виджу. Але що менi до того? - Мене з-за моєї сили всi на селi знають, всi бояться, хоча я не боюся. - Я тебе не питаю, - вiдказує вона i з тими словами взялася незвичайно гордо i певно переходити коло нього i коня. - Я багатирський син... - додає вiн гордо. - А я туркиня..._ - _В мого батька полонини i стадо коней, сотки овець, худоби рогової найбiльше, а скiльки iншого добра! - майже спiвуче закiнчив i свиснув. - Або я тебе питаю? - вiдповiдає знов. - Ти якась... чортзна-хто! - гнiвається вiн. - В моєї матерi багатство, - каже вона, - полонини найкращi ось тут, на Чабаницi, конi, вiвцi, худоба... млин, звоїв полотен вже не знаю скiльки, - а я,_ ти багатирський _сину з угорської границi, - _я туркиня. Знаєш? Гриць знов свиснув. - По лiсi ходить, вижидає когось, сама не знає кого, як дурна, - додав погiрдливо i тут же урвав. - I здибає - дурнiв, - докiнчила спокiйно, пiдсуваючи знов угору брови та вдивляючись йому просто-простiсiнько в очi. Вiн розсмiвається. - Ади, яка перегодована турецьким розумом! - сказав. - Така, якою вже зроду вдалася та якою бачиш. Я тобi казала: об'їдь мене. Чого-сь зачiпав? Я не для першого-лiпшого. - А як я отут на мiсцi наб'ю тебе? - спитав вiн i заглянув в її бiле прегарне лице вигребущим поглядом. - Мене нiхто в життi ще не бив, - вiдповiдає нараз сумно. - Ти був би перший, але заразом i останнiй, що таке вчинив би. Чи хочеш спробувати? Бий!! Будеш мати опiсля чим хвалитися, як ось перше конем. Гриць нiби не чує її послiднього слова, пiдкручує вус i дивиться боком на неї. I вона дивиться на нього, але цiлком спокiйно, цiлком без зворушення. Дивиться i задумується. Переходить якийсь час, однак жодне з них не промовляє, що береже щось в собi, зростає на хвилину мiж ними i затулює їм уста. Тетяну обгортає болючий якийсь смуток по лиш що пережитiм, а вiн зворушений. Нараз вона обзивається: - Iди з богом своєю дорогою, я через тебе опiзнюсь. Вiн спиняється, дивиться на неї своїми великими щирими, як небо голубими очима. Дивиться, i хотiв би ще щось сказати, та боїться її. Така вона гарна, а якась така._ Вiн мiшається. Нiколи не стрiчав такої._ Вiдки нараз така взялася? Господи! Нарештi вiдважується. - Ти не любиш нiкого? - питає несмiливо. - Я не люблю нiкого, - каже спокiйно, дивлячись при тiм, як перше, йому просто i щиро в очi, трохи зчудована його питанням. Вiдтак додає: - А ти любиш кого? - I я не люблю нiкого, - _вiдповiдає вiн i, неначе набравшися її щиростi на хвилину, - вiдповiдає їй таким же самим щирим простим поглядом. - Як собi хочеш, - каже вона i знов додає поважно: - Iди з богом своєю дорогою, я через тебе лиш спiзнюся. Вiн посмутнiв. Останнi слова заболiли його глибоко. - Чого тобi спiшитися? - А чого з тобою вистоювати? Вiн затиснув зуби, але все стояв. - Отже, як тебе звуть? - не може здержатися, щоб не спитати ще раз. - Я вже казала. Не догадуєшся сам? - Нiчого не казала i нiчого не догадуюся. - Туркиня! - i з тим словом обертається вiд нього, хилиться i пiдносить поводи його чорного коня, що йому випали з рук, а кiнь на них наступив. Пiдносить i закидає певним рухом на гриву. - Уважай лiпше на свого коня, - каже, а бiльше не додаючи нi слова, вiдвернулася i, розтуливши густе галуззя смерек, - зникла з-перед його очей... Вiн стояв, мов огнем попечений, i дивився за нею. Куди забралася? Де пiшла? Мов саму починщину[17] дала i як вiтер щезла... * * * Його кiнь схилив голову до землi. На землi лежав великий цвiт червоного маку, i вiн його дотикався. Гриць люто, майже зависно, шарпнув коня за голову i, пiднявши червоний цвiт з землi, оглянув його i, заткнувши за капелюх, поїхав назад. Другої недiлi заплiтає Тетяна задумливо чорне шовкове волосся i, як тиждень назад; заквiтчується знов червоними маками i йде до Маври. Iде задумана, смутна i має Гриця перед душею. Взагалi Тетяна про нiщо iнше не думає, як про нього. Не передумує, що говорили з собою, що вiн казав, лиш заєдно має його перед собою. Iдучи, роззирається боязко по лiсi, хоча знає, що сею стежкою вдруге його не подибле. Оця стежка належала до її матерi, i люди нею лиш дуже рiдко ходили, а й то лиш дуже добрi знайомi, яким се дозволили. Отже, Тетяна майже певна, що його не здибле. Нинi вона йде до Маври. Днина така тиха, спокiйна! Смереки дрiмучi випарюються лiниво в лiтнiм сонцi, нiби аж розлiнивiли в нiм. Може, нинi Мавра буде вдома. I нехай би так i було. Їй хочеться говорити з Маврою, хоча говорити про се, що її в лiсi стрiнуло, нi за що в свiтi не буде. А скоро до Маври вже також не пiде. Мати, як здавалося, чомусь нерадо починала дивитися, що вона щонедiлi вибиралася до. неї. Нiби спирати впрост її не спирає, але Тетяна розумiє свою матiр без слiв добре. Врештi спиняється Тетяна коло колиби i обзирається. Хатина зачинена. Тетяна надумується хвилину, вiдтак кличе дзвiнким голосом: - Ти вдома? - Гай-гай!.. - вiдповiдає звiдкись протяжно голос Маври, i Тетяна йде за ним. Може, чотири кроки за хатиною, саме над берегом пропастi-яру, лежить стара циганка на землi проти сонця, пакає свою люльку i вилежується, опершися на лiктi... - Ти що, Мавро, - кличе Тетяна, - заховалася тут, вигрiваєшся в сонцi, мов ящiрка, а хату зачинила, мов перед розбiйниками? - так питає молода Тетяна, а по правдi їй чомусь нiяково ставати нинi перед очi старої циганки, що своїми чорними блискучими очима i душу у чоловiка висотала б. Мавра, не змiнивши позу анi на крихту, нiби не зважає на слова молодої дiвчини, дивиться на неї блискучими, неначе диявольськими очима i питає замiсть всього: - Ти для кого затикаєшся щонедiлi в червонi цвiти, душко, невже ж для стар