ої Маври? Га?.. А он яка красна, пишна, мов та бояриня. Га-й! га-й! Тетяна паленiє пiд тим поглядом, одначе вiдповiдає з чистою душею: - Для себе, Мавро. Для кого ж би? Нинi недiля. Але встань-но. Сядьмо там, де смерека кидає тiнь, а то годi менi ще далi в сонцi пражитися, доста упрiла, iдучи вгору, а тепер ще й сидiти проти сонця не хочу. I чого ти аж понад сам край пропастi полiзла? Не боїшся, що колись, як заснеш, скотишся в глибiнь? Циганка вишкiрила бiлi зуби. - Не боюся. Засипляти не засипляю, а скотитися також не скочуся. Хiба що хижун з-пiд синього неба кинеться на Мавру i знiме її в висоту. Але й того не лякаюся, бо хижун, переконавшися, що Мавра стара, випустить її аж надто скоро з пазурiв, тому нема їй чого боятися, хоч би вже й самої оцеї пропастi. А коли хочеш знати, чому я ось аж сюди ховаюсь, зачинивши хоч би i з полудня за собою хату, мов перед розбiйниками, то се i справдi я перед розбiйниками роблю: нинi рано-ранесенько, я лише ще нiчку досипляла, коли нараз проклятущi пастухи, змовившись, мов сама чортиня, кинулися на мою хату i заверещали: "Мавро, татари йдуть! Давай грошi, Мавро, татари йдуть!" - i, загримавши щосили в дверi i вiкна, розреготалися на весь лiс i знов пощезали. Тьфу! - закляла... - Чорти, безголовники, самий сон прiрвали... Тетяна розсмiялася, уявивши собi з малих пастухiв "татарiв" i уганяючу за ними розпатлану Мавру. Вiдтак сiдають обидвi мовчки в тiнисте мiсце коло смереки. Коли Мавра розпитується многословно про здоров'я Iванихи Дубихи, про її господарськi справи, вiдповiдає Тетяна якось розсiяно, заслухуючися при тiм майже несвiдомо в шум потока в яру, бачить, мов з вежi, з свого мiсця, як вiн поблискується в глибинi до сонця, як полоще прозоро чистою срiбною водою бiле камiння, а противна стiна сусiдньої гори, стрiмка й густо залiснена, вiддiлена вiд них яром, саме тепер впивала в себе струї заходячого сонця, що виднiли, ллючися скiсним спадом згори в зелену гущавину рiвних смерек, нiби пронизуючи їх... - А он справдi хижун, Мавро! - перебиває нараз многословнi розпитування Маври дiвчина i вказує на великого хижуна, що навiть не надто високо кружляв над ними, нiби шукав мiж коронами смерек найкращого мiсця для себе... Мавра зиркнула пiд чисте синє небо. - Вiн над тобою кружляє, доньцю, - каже вона пророчо. Дивись, нинi недiля, та щоб вiд сьогоднi за тиждень не впала ти якому хижуновi-хлопцевi в очi, не замоталася в нiм на все, - каже i шкiрить, як перше, бiлi зуби. Тетяна спаленiла. - Я на танцi рiдко коли ходжу, Мавро. Ти знаєш, мама не пускає нiде, коли не може сама зо мною йти. В нас, як в монастирi. В нашiй хатi тихо, лиш святi iкони i ми. - Прийде час, вiддашся, - вiдказує Мавра, - то й чого тобi ходити? Нехай ходять тiї, що нiчого не мають та по танцях долi шукають. Але таким, як ти, люди самi в хату приходять. Твоя мама добре знає, що i як робити. Другої Iванихи Дубихи в селi нема. А горя зазнавати, бiди-злиднiв шукати - не таким, як ти, дитинко. Сеї осенi вижидай старостiв. Менi мати казала, що знов якiсь там домовляються. Тетяна не вiдповiдала. Вона чула се кiлька разiв з уст Маври, але що їй байдуже про те, чи старости прийдуть, чи нi, тож не обзивається й сим разом на слова старої приятельки. - А он скажи по правдi, - запитує стара, - не уподобала собi ще жодного? Не любиш? - Нi, Мавро, - вiдповiдає сухо Тетяна i каже правду. Вона не любить справдi жодного. Не любить i не жадна нi одного з тих, яких вже здавна знає. - Тiльки твого добра, донько, й спокою, доки жодного не любиш, - пiдхоплює Мавра, - а розлюбившись, вступаєш одною ногою нiби в добро, а другою в пекло. - Не знаю, - каже стиха Тетяна i якось широко, цiкаво дивиться, пiдсуває чорнi брови, а дивлячися вперед себе, нiчого не бачить. Противна сторона гори однако, як i перше, залiснена здолу догори смереками, пронизана скiсним промiнням сонця, саме так, як i перше, виглядає. А бiльш нiчого. - Не знаєш, серце, - впевняє Мавра, - правда, що не знаєш. Але зате я_ знаю. - Притiм усмiхається вона таким усмiхом, що його нiколи не розбереш. А Тетяна дивиться на неї чистими своїми зорiючими очима, цiлим єством своїм, i неначе приправляється вже заздалегiдь до слуху, що має дiйти до неї вiд старої нянi. - Любов - то так, - каже нараз Мавра i сiдає рiвно, пiдiбгавши ноги пiд себе та схиляючись до Тетяни, неначеб мала їй вiдкрити велику-превелику тайну. - Так, - каже, - ти стрiнешся з ним раз,_ i другий, i третiй, а може, й бiльше, я не знаю. Се як що кому за який час суджено. Вiдтак колись нi з сього нi з того зачуєш його коло себе, вiн зближається до тебе, i ти чуєш, вiн вже й поцiлував тебе. Так раз, i другий, i третiй. Вiн, Тетяно, тебе любить._ Ти, Тетяно, його любиш..._ i чому б йому не вiрити, коли вiн тебе любить? - i тут розрегочується Мавра, що аж жах тiлом iде. Тетяна побiлiла, не зрозумiвши старої. - Але буває й таке, що вiн тебе по тiм всiм покине, - говорить далi циганка, прижмурюючи очi, - бо вiн має вже другу або, може, мав i двi перед тобою - тож... - О, о, о! - перервала нараз Тетяна болiсним зойком i, затиснувши уста, вiддихає важко. Вона дивиться на стару благаючими очима, складає перед нею руки, мов до молитви, нiмiє i чомусь не рухається бiльше. - Не жди. милосердя, доньцю! - вiдповiдає їй, приказуючи твердо, Мавра. - Милосердя на свiтi нема нi в кого, а найменше у тих, що так_ поступають. Та й... на що воно тобi придасться? Хiба тодi_ придасться, як ти по тiм всiм ходиш по милостиню, тиняєшся вiд хати до хати, але зрештою - "милосердя". Господи боже! сохрани нас перед тим, щоб ми його потрiбували. Так, доньцю. Таке перебула Мавра. Вона мала за чоловiка отамана циганiв i розбiйникiв Лукача Раду, злого, як вовк, хитрого, як лис, i гарного, як боярин. Так що з того? Одного разу гуляла в пустi недалеко одного малого мадярського мiстечка перед якимись такими, що поїхали зумисне в пусту оглядати циганськi шатра i циганiв, i заробила тим грошi. - Ти гуляла, Мавро? - питає зчудовано дiвчина, бо перший раз чує се з уст старої жiнки. - Гуляла, донько. Ще й як гуляла, а все округи огню, особливо як до нас заходили пани та розвiдували про наше життя i звичаї. Тато грав на скрипцi, другi на цимбалах, а я гуляла. Боже, як грав старий Андронатi! - i при тих словах Мавра нiби з подиву аж захитала головою. - Вiдтак просив одного разу один з панiв, гарний i молодий боярин, щоб я й до мiстечка приходила ворожити i гуляти, i я кiлька разiв ходила туди, часом з татом, а часом i з чоловiком. Там стрiтила я того гарного молодого боярина вдруге. Вiн сипнув Раду грiшми за танець, а менi за ворожiння, а Раду, лакомий на золото, давай i далi мене на такi зарiбки посилати. Як iшла я з ним, то гуляла, а як сама, то лиш ворожила. I хоча я не все хотiла, та з боязнi перед ним мусила ходити. Там стрiчалася я з тим пишним боярином вдруге, втретє, ба i вчетверте, доки не став вiн потайно цiлувати мої очi, мене голубити i називати Мавру своєю чорною звiздою - аж доки не збожеволiла вона з любовi за ним... Доньцю! - додала нараз Мавра, остерiгаючи побiлiлу чомусь, як снiг, дiвчину, - я була молода, гарна i дурна, вiн багач, красний, як мiсяць, що носився на конi, як вiтер, i - чому не мала я його_ любити, коли вiн, пан, не цурався пригортати до себе бiдну циганку, називати її своєю звiздою, цiлувати i голубити?.. Доньцю! хто бачив таку любов, правдиву, i щиру, i палку, таку, як бачила молода Мавра в його, той... господи боже, змилосердися над бiдною жiнкою, що все-таки согрiшила на свiтi, - застогнала Мавра i, кинувшись лицем до землi, вмовкла. - Вiдтак, - додала по якiйсь хвилi зворушення, - вiдтак, коли я, плачучи та жалiючись перед ним, дрижала з остраху перед тим, що настане, та бiльше ще перед Радовою карою, що мусила_ мене досягнути - бо ж я прогрiшилася, - вiн здвигнув плечима, кинувши менi в лице, що сама я винна,_ i, свиснувши нараз, мов на собаку, вийшов собi з хати... Хоч я бiдна циганка, доньцю, - тягнула стара далi, - яку iнодi й собаками лякають, а вiн був гордий пан, що цiлував i голубив мене, та хоч я багато забула з того, що мене вiдтодi постигло, але того свисту, що дiстався менi вкiнцi в нагороду за любов вiд його, я нiколи не забуду. Нiколи!.. Я його прокляла. Але що з того? - спитала гiрко. - Вiн остався паном, а я... збавила свою долю... по сьогоднiшнiй день. Доньцю моя красна... - говорила дальше, знов остерiгаючи, - донько моя пишна, стережися любовi! Я кажу тобi ще раз. Гадаєш - кара постигла його? - питає i просто нiвечить дiвчину своїми диявольськими очима. - Його кара не постигла, а лише мене одну. Мене Раду через дитину викинув з циганами вiд себе, дитину вбили, а може, i вкрали, родичi опустили[18] мене, i я, мов пiдстрiлена звiрина, опинилася в вашiм лiсi. Свята деревина, от тота, - додала з незвичайною побожнiстю, указуючи на смереку, - охоронила мене вiд смертi, спровадила твою матiр i утримала i досi при життi. Якби не те, з Маври давно вже й слiду не було би. До такого доводить любов, дитинко, - звернулася циганка назад до перших своїх слiв, - до такого. I ось то любов! Але що то й говорити! - додала майже з розпукою в голосi, - що то говорити._ То всi знають. Я також знала, що треба лиха стерегти... бо мала вже й Раду за чоловiка, а проте... - вона урвала, поглянувши далеко вперед себе таким несказанно смутним поглядом, що Тетяну обгорнуло жалем. - Люби, Тетянко, щиро, як любов i тобi суджена, - обiзвалася вiдтак остерiгаючи, нiби схаменувшися вiд своїх тяжких споминiв, Мавра, - лиш не люби за плечима матерi i не люби вiдразу двох._ Окрiм того, стережися одного, доньцю... одного._ - _Чого? - спитала ледве чутно Тетяна i, як перше, побiлiла. - Стережися... бережися... - говорила, - щоб не дожила свисту..._ В очах Тетяни заблистiло нараз чимось таким гордим i сильним,_ таким гарячим i недоступним, що Мавра занiмiла. Занiмiла тим бiльше, що Тетяна, не кажучи нi слова, встала нараз на рiвнi ноги i, випрямившися, мов смерека, сказала: - Не свисне, Мавро, не бiйся. З мене "не свисне" нiхто. - I пiдсуваючи високо чорнi свої брови, повторила ще раз: - Не свисне. - Нехай господь боронить вiд того, - притакнула Мавра, побачивши дивне зворушення у дiвчини. - Нехай тебе боронить. . - Нехай боронить, - повторила сим разом i Тетяна i затиснула уста. Мавра усмiхнулася i, пiднявшися на колiна та обхоплюючи дiвочий стан, стягнула її пестливо назад коло себе. - Нехай боронить. Тетяна мовчала, мовби їй щось мову вiдiбрало. Не могла бiльше на слово здобутися, їй кружило в головi. Спомини з останньої недiлi вiджили в її душi, вона неначе давила їх в сiй хвилi в собi нечуваною силою гордостi. Мовчала i не хотiла про них говорити. Краще з тою тайною в он ту пропасть зсунутися, нiж про неї перед кимось хоч би й словом зрадитися. Не хотiла - не могла. - А такий був красний i пишний, - почала знов Мавра, навертаючи до своєї минувшини, - як сам мiсяць на небi. Пан був, от що! Ростом високий, волосся темне, очi голубi, як небо, пишнi та щирi - господи, якi вже щирi! - вус, як шовк, га-й, га-й!! - Мавро! - крикнула нараз дiвчина, мов з другого свiта вернула. - Мавро! - i тут же змовкла... Мавра повела цiкаво очима за дiвчиною, одначе Тетяна мовчала. Була лиш блiда, очi блистiли, як двi чорнi зорi, широко створенi, а червонi маки коло лиця дрижали злегка. - А он твiй половик, - обiзвалася стара i указала на хижуна, що справдi, припочивши на хвилинку на якiйсь вершинi, здiймався саме вгору i полетiв. - Вiн з тамтої сторони, - вiдказує якось розсiяно та задумливо Тетяна i встає поволi. - З тамтої сторони. - Я вже пiду, Мавро, - каже дiвчина. - Сонце зайшло. Поки додому зайду - потемнiє. - Iди - i приходь до Маври, - просить стара i здiймається i собi на ноги, щоб провести дiвчину хоч кiлька крокiв. - А другим разом, - додає, - розкажи вже ти_ що, i будь твоє краще вiд мого. Тетяна не вiдповiла. Мов та сполохана серна, метнулася з чудним тужливим смутком в душi через лiс, скорше i скорше в долину - аж опинилася дома. * * * Настала дальша недiля, i Тетяна йде знов лiсом, як звичайно, поступивши на часок до Маври. Розлучившися з матiр'ю, що й собi сим разом зайшла до старої в справунках, Тетяна пiшла стежкою сама дальше. Однак, не подибавши на нiй нiкого, полiзла на Чабаницю i опинилася аж недалеко "Бiлого каменя"-велета. Припочивши там добре, розглядалася звiдти по селах в долинi i от починає звiльна з Чабаницi спускатися. Сходячи отак вниз, зоглянула нараз на сiльськiй дорозi, якою нiс колись старий Андронатi бiлого внука i яка вела в село Третiвку та тяглася i попри Чабаницю з бiлою стежкою - їздця, в якiм пiзнала на перший погляд Гриця з угорської границi. Та чи лиш її очi доглянули його? Гриць так само зобачив молодим острим оком своїм дiвочу постать, як спускалася живо легким кроком горою вниз. Вiн пустив коня i летiв, мов орел. О, вона добре пiзнає його, але боїться з ним здибатися. Хотiла б, але боїться чогось._ Квапиться злiзти з гори, збiгти додолу до матерi, але вiдчуває, що запiзно. Вiн вже пiзнав її своїм бистрим оком. Погнав коня щосили i от вже на бiлiй стежцi. В долинi, вище стежки, прив'язує коня до деревини, а сам спiшить вгору до неї. Що їй робити? Збiгати ще борше вниз? - питає її серце. Сховатися де в лiсi?.. Не вспiє. Зрештою лiс аж трохи нижче зачинається, а вона саме на левадi, де лиш недавно скошено сiно, i вiн вже бачить її. I вiн квапиться. До того гадав би, що вона його боїться. А вона не то, щоб по правдi його боялася, лиш так прикро їй чомусь _перед ним. Вона ж нiкого не боїться. Так вона казала йому, а що раз казала - не буде перемiнювати. Станула геть аж вже понижче "Бiлого каменя" закинувши руки позад голови, i дивилася вдолину на нього, як спiшить до неї. Вiн спiшиться, iде скорим кроком вгору, а вона стоїть, як на вуглях, люта на себе, що запiзно його побачила i не мала вже спроможностi сховатися перед ним. - Чекай, я йду! - кличе вiн до неї, i вже туй-туй стане коло неї. Вона не вiдзивається, хоча їй спiшно: там, вдолинi у Маври, вижидає її мати, а вона он в що тепер попала. Остаточно опиняється вiн вже коло неї. - - Туркине! - кликнув радiсно i окидає її оживленим, блискучим оком, вiддихуючи здоровими грудьми з поспiшного ходу вгору. - Туркиня, - вiдповiдає вона йому i так само окидає його своїми очима. Але чогось бiла-бiлiська стала. - А он, заквiтчалася знов, як колись, i яка вже красна! - каже вiн, бо сам не знає, що має казати. Вiдтак додає: - Не зривай весь мак, не стане на рiк на насiння. - Менi в цвiтах красно, - вiдповiдає з супокоєм i стоїть далi неповорушно перед ним. Вiн нiмiє. Вона так високо на Чабаницi, сама-самiська чи не на всю сторону, а спокiйна, мов з каменя. Не боїться. "Гей, Туркине, Туркине, в чiм твоя сила?" - виривається йому на уста, але вiн мовчить. Вiдтак обзивається: - Тепер скажи, чия ти донька? I його голос нiби заповiдає, що тепер вiн пан над нею. - Спитай ще раз... може, й скажу. - Але попам'ятай, - погрожує, - з Грицем_ ти не жартуй. - Я тебе не кликала, - вiдказує вона. - Iди назад. Я також iду. В нiм починає варитися. Вiн закляв крiзь зуби. - А ти хто такий? - питає вона, не спускаючи з його очей. - Я багатирський син, - вiдповiдає вiн. - Казав вже тобi, на всю гору. - Ба-га-ч? - питає вона протяжно i пiдсуває високо брови. Багач нiби чудується. - Багач, - спiшиться вiн об'яснити голосом, що несвiдомо старається з'єднати собi її ласку. - А я не наймичка твоя, - вiдказує вона згорда i, спустивши погляд додолу, починає певним кроком спускатися вдiл. - Я ж не кажу, що ти наймичка, - обзивається вiн i тепер, як перше, з якоюсь покорою в голосi. - То чого кленеш? - Бо ти глузуєш з мене. - Нi, - каже вона, i анi на хвилину не задержується, сходить рiвним кроком вниз. - Поскидай свої маки i дай менi! - просить вiн, приказуючи, i стає визиваюче перед нею. Вона стала i дивиться на нього, чудується бровами. - Ти не бачиш, що менi в них красно? - питає. Вiн затискає зуби. - Бачу, - бовтнув. - Ти що з ними зробиш? Затичишся, як я? - За капелюх заткну. Вона усмiхнулася мовчки. Кiнь коло стежки заржав. - Твiй кiнь кличе тебе, - каже вона вiдтак спокiйно. - Сходи скорiше. Я також спiшуся. - I кiнь пожде, i ти пождеш! - обзивається вiн майже люто i приказуюче. - Кiнь пожде, а я нi, бо на мене мама жде, - вiдповiдає вона. - Ти пождеш, - _каже вiн рiшуче хвилюючим голосом, - щоб я надивився на тi твої брови, що тобi їх чорти над очима змалювали... - Дивися! - каже вона, а сама стає слухняно перед ним, мов дитина, i чудується, як перше, саме тими бровами. I втiм, побiлiвши, додає нараз: - Я тобi казала, що ти дурень! - _i ладиться дальше сходити. Вiн знов спиняє її в ходi, кидаючи їй на сей раз свiй капелюх пiд ноги. - А дивися! - каже. - Ми лиш двоє на цiлу Чабаницю. Чи тобi не страшно? - i в його голосi дзвенить щось недобре. - З сеї сторони, - вiдповiдає вона спокiйно. - З сеї, - повторяє вiн i палить її очима... - Та вiдтiль, - каже вона. - А перше, як тебе не було, я була цiлком_ сама. Чому ж би менi з тобою боятися? Говори, що маєш говорити, борше, - додала квапно, - бо в долинi мама жде. Вона_ не жартує. Вiн успокоюється вiд її слiв, мов водою облитий, i дивиться з подивом на неї. Тепер глядить i вона смiливiше на нього, в його великi голубi очi, що нiби бережуть в собi кусник неба i прив'язують до себе добротою. - Чому ти отак заєдно зо мною говориш? - питає вiн з нiмою просьбою в голосi, а очi його аж розпачають[19]. - Бо так ти питаєш. Не задержуй довше, бо я спiшуся! Вiн затискає п'ястуки. - А як менi не схочеться цiлком тебе пустити? - То я тобi в десятий раз скажу, що ти дурень, i ти мене пустиш! До глибини вражений несвiдомою певнiстю її iстоти, вдасть якої вiн лиш вiдчуває i з якою не може упоратися, уступає їй нараз з дороги i сходить враз з нею з гори до стежки. Iдуть обоє. Мовчать. Сильна, кипуча мовчанка. Вона блiда, як голуб, а вiн з сильно зворушеними грудьми, аж дрижить. Зiйшовши до бiлої стежки, вiн сiдає без слова на коня, не кинувши на неї нi пiвпоглядом, - вертає назад; а вона так само мовчки, не поглянувши й собi на нього, щезає десь в лiсi - i бiльш її не бачить. Довгий, довгий час не чути нiчого, крiм повiльного тупоту кiнських копит, вiдтак утихає й вiн, i зачувається тужливо протяжний голос Гриця просьбою: - Туркине, прий-деш??_ А небавом по тiм, мов ясним дзвiнком пробiгло, мов перлинами кинулось, долiтає до нього: - Не прий-ду!_ I слабо дрижачи, мов бореться з тишиною лiсу, обзивається вiдгомiн, передає шум дерев, вдруге вже й послiднє: "Не прий-ду!"_ * * * По поворотi додому Гриць мов трiйла напився. Не їсть, не п'є, не спить; тверезий, та проте нiяка робота його не береться. Вiн не годен. Одно, що має перед очима, се чорнi очi, чорнi брови, два червонi цвiти маку, а бiльш нiчого. Тато, мама лають, а вiн нiчого неначе й не чує. Вислухує мовчки, що заслужив, усувається їм з очей, вiдтак iде на гору пiд лiс, на широку леваду, де випасається товарина, конi. Кидається де-небудь в траву i лежить отак. Довго вiн тут чи коротко, про те не знає. Йому се й байдуже. Круг нього спокiй, тишина, мушня вертиться в сонячнiм свiтлi, калатають дзвiнки товарят, воздухом iде одностайний шум смерек - i то все догоджає йому. Бiльше не треба йому нiчого. - Розлiнивiв наш Гриць до краю, - жалується господиня-мати чоловiковi, а той i нагримить несподiвано на нього. Тодi Гриць скипить, неначеб в нiм прокинулася замертвiла досi нiби його власна кров, ворохобиться проти господаря i вiдгризається. - А то що? Я в вас на днi станув? - кличе згорда i вiддаляється упертим кроком, щоб не доходило мiж ним i батьком до гнiву, причiм прийшлось би знов наслухатися, що вiн, ласкою годована дитина, невдячний, i рiзне iнше таке, що болить i приводить жаль за собою. Вiн сiдає на свого як вуголь чорного коня, до якого прив'язаний бiльше, нiж до людей, i їде, куди очi несуть, на день-два в гори або через гору в мале угорське мiстечко. Йому однаково де, щоб лише скорше з очей. - _Бог знає, що се ми вигодували за кров нашим хлiбом, працею, - роздумує журливо батько-господар. - До роботи нi, до господарки[20] нi, все б то лиш дармувало, чужими руками вугля вибирало, другим хiба розказувало[21]! Панська вдача... де, де, де! - посвистує господар, а врештi вмовкає. А всi його люблять, та й чорт знає за що, над всею молодiжжю в селi верховодить, мiж дiвчатами вiн перший. От - петльованець_[22] його. Гей, Грицю, Грицю... будучий ти мiй газдо, схаменися завчасу, щоб не нарiкав колись. Так ось i сим разом. Гриць лежить пiд лiсом, виграє на своїй довгiй парубоцькiй сопiлцi довгi, тужнi мелодiї - а робота жде. Йому Туркиня запала в душу. Така вона пишна, така горда... така... хто вона така? Сам не стрiчав її по селах нiколи мiж другими. Ще йде i до Настки, до якої так звик. I хоча таїть перед нею, що його серцю дiється, йому добре з її спокоєм, з її розвагою та з тим, що вона не допитується, не судить, а сама лиш любить. Вона пестить його, тулить до себе, вiн пiддається тому мовчки, а вiдходячи хiба скаже: - Спасибi тобi, Насте, за твоє добре серце; тiльки й мого добра, що ти одна на свiтi - колись вiдвдячуся... - Гай, гай... - погрожує вона злегка, жартiвливо i, усмiхаючись, додає: - Як другу посватаєш... Але вiн мусить її ще де-небудь стрiнути, годує вiн себе однiєю думкою, хоча добре тямить, що вона вiдкликувала лiсом, що "не прийде". "Та - може... - думає, - може, таки раз ще "прийде". Тодi, останнiй раз, бог її знає, за чим приходила в лiс з своєю матiр'ю. А тепер, може, приведе її знов якась причина. Хоч раз ще. Лиш раз". Та не така вдача в Гриця, щоб довго ждав, журився. В двi недiлi пiзнiше каже батьковi, що їде на "хвилину" в сусiднє село, щоб оглянути коня якогось, що занедужав в його знайомого, а надвечiр верне, "Їдь", - сказав батько - i вiн поїхав. Iде вiн довший час вузькою каменистою сiльською дорогою i бачить нараз бiлу стежку, що оперiзує з захiдної сторони Чабаницю, прилучається саме тут, мов дрiбний потiк до рiки - до сiльської дороги. Та його кiнь мудрий. Ось вiн i не кермує ним, а вже завертає вiн сам на бiлу стежку з сiльської дороги, вгору понад яр. Пнеться, садить пильним кроком, нiби гордується гарним їздцем своїм, а далi звiльняє крок. Ось ще пiд'їдуть якийсь час, i стежка сховається в лiс. Iдуть що їдуть, а нараз стали. Перед ними ще бiлiє бiла стежка, але - "куди веде вона дальше? - питає Гриць себе, - вiдки вибiгає? До кого належить? Нiколи не їздив нею дальше, не знає її добре. Чи не в третє село вiд їхнього, себто Третiвки? А може, лиш на якi полонини? А може, в тiм селi за Чабаницею i вона_ живе? Гей, Туркине, обiзвися, там_ живеш?" Все одно. От, праворуч, високо на Чабаницi, саме ось над бiлою стежкою виднiє той "Бiлий камiнь"-велет, пiд яким бачив її останнiй раз. Може, вона знов сюди зайде. З лiвої - яр-пропасть, звiдти не надiйде. За яром - _стiна сусiдньої гори, так само не прийде. Далi вiн не їде. Нема, вiдай, i чого, була б вже тут була. Стежка дедалi чи не вужча, i нема часу. Скорше вже буде її тут вижидати. З тою думкою прив'язує коня до деревини праворуч на Чабаницi, сам лягає коло його i лежить. Як вийде вона з лiсу на бiлу стежку, щоб вiдтак, може, як тодi, полiзти пiд "Бiлий камiнь", вiн побачить її зараз здалека. Буде йти проти нього, якщо в яр не спуститься. А там чого? Значить, хоч сяк, хоч так, вiн її догляне. Кiнь поскубує траву, а вiн лежить, прилiгши плазом до землi, саме почерез стежку, спустившись геть аж над край пропастi; лицем же звернувся за стежкою до лiсу. От i мусить її вже здалека бачити, як буде сходити до нього стежиною, мов схiдцями з лiсу, крок за кроком... Гей, Туркине!.. я тут! Жде... Лiсом iде легкий шум. Колишуться ледве замiтно ширококрилi смереки. Щось шепочуть, перешiптуються - урочисто настроюються. Здавалося, святкують... А там вдолинi, в пропастi, журчить потiк, щось i собi приповiдає... Гриць роззирається, чигає, засягає гострим молодим оком своїм, мов яструб, у саму глибiнь лiсу. Довго-предовго, терпливо дивиться, надслухує, чи не почує шелесту крокiв яких, i дослухався, врештi, чого ждав. З лiсу просто стежечкою до нього, може, двiстi крокiв перед ним, спускається легко, без шелесту... сама-самiська вона!_ "Тихо!!" - неначе наказує деревина вокруги i сама лиш тихо колишеться: вона_ йде. I справдi - вона_ йшла. Вона не дивиться нi вправо, в пропасть, нi влiво, на Чабаницю з "Бiлим каменем", нi рiвно вперед себе, де плазом почерез стежку простягнувся вiн, мов змiй, - а дивиться на свої ноги i йде. Пристроєна пишно, в шовкову спiдницю, стан, мов тростина, гнучкий та тонкий. А личко мiж маками червоними, великими маками, а з-пiд них золотi ковтки-пiвмiсячики. Туркиня._ Скрикнув би - та боїться. Вона зараз щезне... В нiм аж серце б'ється. Лежить, не рухається... Але врештi треба. Стає на рiвнi ноги, здiймає капелюх i, склонившись низько, майже дотикаючись капелюхом землi, iде так в покорi схилений просто проти неї. - Туркине! Вона побачила. Скорше, нiж гадав, пiзнала по конi, серцем вiдгадала. - Ти тут? - питає i вже дивується бровами. Все така, як завше, вiн се вже вiдчув. - Добрий день тобi, Туркине, коли вже себе так звеш, - починає вiн i випростується проти неї. Може, хоч сьогоднi буде вона iнша. - Я прийшла тебе бачити, - _каже вона просто i дивиться йому в очi, але знов блiда чомусь аж до уст. Вiн упав, кланяється, мов перед царiвною. - Не кланяйся менi стiльки, менi доста раз. Лиш моїй мамi кланяються бiльше, її звуть панею. - А тебе? - Я - Туркиня! - Чому ж вже так? - В мене от, - каже i показує на золотi пiвмiсяцi в ухах, - турецькi ковтки. - Хто тебе так охрестив? - питає. - Люди в селi. Ти не чув про мене? - питає. - Нi. - Не буваєш в нашiм селi в Б...? - Бував щось разiв кiлька, звичайно ходжу бiльше на угорську сторону. Був раз i на храму в вашiм селi, але тебе тодi не бачив. - Або ти нiби знаєш? - каже i чогось заздалегiдь усмiхається. - Чому смiєшся? - А чому би нi? Вiн уразився. - Гляди, - каже i морщить брови, - щоб часом люди не посмiялися з тебе. - З мене нi, - каже вона певно i гордо. - Ов-ва! - наслiдує вiн її. Вона не зважає. - А про тебе я, здається, чула, - обзивається вiдтак, - та лиш не бачила i не знала, як тебе звуть. - Гриць, - каже на те вiн. - Ти вже це казав, - вiдповiдає. - Але ваше село велике i багато людей так зветься. - Гриць... Гриць, - _притакує вiн i вдарився по грудях. - Той, що має всi дiвчата за собою, що гуляє, як ногами пише,_ що на все село найкраще на трембiтi грає... той Гриць._ Сеї зими буду, може, i в вашiм селi, - додав потiм. - Один мiй товариш має там вуйка, i той переказував, аби вiн прийшов до нього, має для нього гарну i добру дiвчину. Тодi гляди... - грозить вiн, а усмiх ховається в нього пiд чорним вусом, украшує його лице. Вона пiдсуває мовчки чорнi свої брови i дивується його словам. - Нiчого. Будемо любитися. Вона мовчить, а вiдтак обзивається: - Чи ти також посвистуєш собi з тих дiвчат, яких перестаєш любити? - А що, - вiдповiдає вiн. - Буду плакати? Хiба за тобою плакав би - бо ти он яка красна! Вона подивилася на нього великими очима, а вiдтак, мов несвiдомо, хапається за червонi маки i, витягаючи їх мовчки з-за ух, опускає на землю. - А що роблять тi, з яких ти посвистуєш? - питає далi i впиває вигребущо в його лице свої чорнi очi. - Або я їх маю вчити? - вiдповiдає. - I в них є свiй розум, як i в мене свiй. Мене нiхто не вчить. Неук я. - Хiба iдуть свiтами, - каже задумливо, пiвголосом. - Не журися ними, - потiшає i, приступаючи до неї близько, заглядає їй мило в очi. - _З мене не будеш посвистувати, - вiдповiдає нараз твердо, рiшуче, та проте тоне, губиться своїм поглядом в його гарних очах. - З тебе нi, - каже вiн впевняючим голосом. - Ти моя зозулька. - Ти! - _каже вона нараз понуро i простягає вiдпорно проти нього руки, так що її розпростертi пальцi опираються об його груди. - Ти!!! - -_ повторює ще раз. - Ти знаєш що? - Знаю, - вiдповiдає i смiється очима. - Ти красна, мов бояриня, i тебе я люблю! - Ов-ва! - _обзивається вона. - Ов-ва?_ - повторює вiн запитуюче, i крiзь його голос зойкнув жаль. - Гей, Туркине, Туркине, - додає вiн, погрожуючи голосом i очима, - щастя твоє, що ти красна, а то... Вона хапається за уха i завважує, що цвiтiв нема. - А он, на землi, - каже вiн нараз чомусь з покорою, що старається з'єднати собi її ласку. - Самi випали? - питає нiби себе, не спускаючи з нього очей. - Ти, - каже вiн далi, - така красна, що тебе одну я люблю. - О... о... о! - викликує вона болiсно i згинається по червонi цвiти маку. - Не вiриш? - Що маю вiрити? - питає i пiдсуває зчудовано чорнi свої брови. - Що тебе одну люблю. - Мене? - Тебе. - I ти красний, - каже вона просто, - але менi тяжко на душi. - Чому? - питає вiн щиро i нараз обiймає її за шию. - А он менi_ не тяжко. Вона виховзується. - З тобою_ менi тяжко. - Зо мною? - Так. Я прийшла тобi сказати, що бiльше вже не прийду. - Та зате я_ прийду, - вiдказує вiн. - Куди? - Всюди - де ти будеш. - Ба не всюди прийдеш. - Прийду, як раз кажу. - I до нашої хати? - I до вашої хати. Та де ваша хата? - Коло млина над рiкою. Знаєш? - До Iванихи Дубихи? - _питає вiн зчудовано. - Так? - Так. Вона моя мати. - То гонорна панi, - вiдповiдає i майже свиснув. - Здалека кусає. - Моя мама богомiльна, робить людям добре, саму правду любить. - Та що з того? - обзивається вiн. - Нiщо. I тихо в нашiй хатi, лиш вона та я i святi iкони; красно так i любо... - Ще тебе в черницi дасть, - жартує вiн. - Може, й дасть, якщо коли захочу. - Як не посватаю. Вона спаленiла. - Чи пiдеш, за мене? - Як захочу, пiду. - Ов-ва? - наслiдує її знов. - Ов-ва! - обзивається вона згорда, не споглянувши на нього. Нараз додає спокiйно: - Iди собi! - Пiду, коли схочу, не розкажеш менi, хоч ти i Дубiвна! - А менi лiпше, як тебе не бачу, - обiзвалася вона зi спущеними вдiл очима. I з тими словами завертається, iде. - Туркине! - кликнув вiн з жалем, благаючи, а за хвилю опиняється коло неї. - Зозулько! - Хочеш свиснути? - _питає вона i прошибає його великим, допитливим, мов остерiгаючим поглядом. - Туркине! - Iди собi! - майже молить. - Менi тужно, менi тяжко. Менi сто раз лiпше, як тебе не бачу. Грицю! Iди, iди собi! Менi так тяжко... iди! - Дурна ти! - обзивається вiн. - Гадаєш, я не кажу правду? - вiдповiдає i, станувши близько перед ним, дивиться великими щирими очима з блiдого свого лиця, i ще й додає: - I не вижидай мене бiльше, бо я вже не прийду. - Прийди, прийди, зозуле! - просить вiн покiрно i схиляється низько перед нею. - Прийди i закукай тут лiсом, а я буду тут ждати. Нараз, поки вiн спостерiг, спам'ятався, вона вiдвернулася живо вiд нього i, не оглянувшись бiльше анi разу, роздiлила смерековi галуззя, пурхнула мiж них, мов та птаха, i зникла...неначе її й не було. Вiн не смiв чомусь пiти за нею. Згадав її матiр-паню, не хотiв i її дразнити i остався, де стояв. Вiдтак вернув до коня, обняв, мов товариша, за шию, зiтхнув, пождав коло нього хвилину, а потiм, не надумуючись довго, протяжно свиснув... Слухає... Легкий-легесенький, ледве замiтний шум колишеться воздухом, наказує мовчання... Все мовчить, вижидає. "Не прийду!" - _долiтає нараз звiдкись згори до нього тремтячим любим голосом. А вслiд за ним вiдбилося почерез яр на противнiй скалистiй стiнi, виразно умлiваючи: "Не прийду!"..._ Збiгла надолину додому, задихана, зворушена, кинулася перед святi iкони i молиться: "Господи, менi смутно! - жалiється, затискаючи, мов удержуючись вiд плачу. - Господи, менi смутно... Чому менi смутно?" Вернувши скорою їздою додому, Гриць iде просто до бiлолицьої Настки. Йому хочеться до когось пригорнутися, до когось притулитися, комусь сказати, що вiн любить Туркиню. Що вона така,_ що вона сяка... Що його серце болить... Що казала се... вiдповiдала те - i багато такого iншого кипить в його грудях. Тому й пiшов. Настка ждала. Вона все ждала. Коли б i не прийшов Гриць, вона все на нього ждала, однаково його любила. Без вiдмiни, i все радувалася ним. - Настуне, голубко! - каже вiн сумно, тужливо i обiймає її. - Настуне, я дуже втомлений... Настка тулить i голубить. Настка догоджає, вона не питає. Що вiн хоче, вона мовчки сповняє, завше добра, завше люба. Тепер сидять обоє обiк себе i не говорять нiчого... Само мовчання говорить за них. Вiн глядить задумано вперед себе на лiс i гори i нiчого не бачить. На нього дивляться чорнi очi з-пiд лукуватих зчудованих брiв, горять коло лиця червонi маки, дрижать в ухах золотi пiвмiсячики, цвiтуть любi уста. "Туркине! - стогне, благає мовчки його стужене, зворушене серце. - Туркине! Чому мене не любиш?" "Не прийду-у!" - _вiдзивається в його слуху любий голос i замирає в смутнiй глибинi спрагненої його душi. "Не прийду!"_ - _Поцiлуй, Насте! - обзивається вiн нараз по якiйсь хвилi твердим, якимсь приказуючим голосом i притягає повнолицю слухняну дiвчину до себе й тулить. - Поцiлуй!.. Поцiлувала... - ...Так... - каже вдоволено, встає живо, не оглянувшись за нею бiльше нi пiвпоглядом, i вiдходить... * * * Повiдцвiтали червонi маки, якими прибиралася цiле лiто молода Тетяна. Настали понурi днi. Понурi, короткi i дощовi. А в хатi Iванихи Дубихи, що стоїть межи горою i гучною рiкою, панує майже заєдно пiвтемiнь. То смереки, що здiймаються густими рядками перед хатою на горi, заслоняють вступ сонця i творять в нiй понурiсть; в хатi перед iконою пресвятої дiви горить, як звичайно у побожної Iванихи Дубихи, мале миготливе свiтельце. Смутно i тужно тепер осiннiми днями краснiй Тетянi. Мати за господарством та справунками в млинi, лиш недовго пересиджує в свiтличках. Тетяна, прибравши їх рушниками, сушеними цвiтами та килимами, не знає iнодi, що з часом починати, так багато, здається їй, має його зайвого. Хоча й помагає матерi в господарствi... клопочеться враз з нею... втiм, все ж таки бувають у неї такi хвилi... де здається їй... має його ще все забагато. Грубої челядинської роботи Iваниха Дубиха своїй однiськiй доньцi не дає в руки, а туга за Грицем i потайна любов до нього пiдмулюють душевний спокiй i рiвновагу дiвчини. Летiла би, як птаха, на гору до нього, вiн же кликав, молив лiсом, щоб зайшла хоч раз ще. Однак вона не була. Щось, що було сильнiше вiд неї, держало її вдолинi, вдома, не допускало виходити проти нього. Хотiла бачити - не йшла. Любила - не показувалася Зачинила душу i нiби ждала чогось. Неначе боялася любити так, як була годна... "А що, буду плакати?" - _гомонiло його голосом в її душi, коли пригадувала собi розмову з ним та те, що дiвчата, полюбивши, повиннi мати "свiй розум". Так. Тому ж i в неї був свiй розум, - i вона не виходила в лiс до нього. Не вiрила йому. А он бiднiй Маврi як пiшло життя марно-марнотою, i всi покинули. Нiкого, окрiм неї та її матерi, не мала вона на всiм свiтi. Та вона так не хоче. Лiпше не любити, якщо мав би вiн її забути, висмiяти, що так дуже його полюбила, в його очах душу загубила... I чомусь їй лячно, i чомусь тужно. Скiльки не молилася, вiри до нього в неї нема. Полюбить, покине, осмiє i свисне! - остерiгає заєдно якийсь внутрiшнiй голос її серце. Так учила, остерiгала Мавра, а Маврi вона вiрить. О!.. о!.. о!.. - виривався на саму таку лиш думку стогiн з її грудей, i вiра, хоч би й була на час, щезла без надiї - не вертає бiльше. Думка нестерпна. Вона мутить її душу, вiдбирає спокiй. Насуває смуток, розпiкає душу. Вона, Тетяна Дубiвна, покинена, осмiяна. Вона - що її мати держить, мов цвiтку за образами, шанує, пестить. Що все, чого б не захотiла, мала по волi. Вона ним покинена, а вiн посвистує на неї!.. Мов пiд невидимим тягарем якогось незрозумiлого їй самiй страху - угинається Тетяна, терпить i умлiває душею. Так часто, так густо. Тому зачиненi її уста мовчать гордо, не признаються нiкому про бiль i рай в душi. Прийде вiн або старости вiд нього, вона заговорить, все розкаже. А коли не так, нехай все в нiй згасне. Iншими днями знов Тетяна, мов той лiд весняний, тане. До себе усмiхається, радiючи цiлою душею. Вiн її любить! - красний та пишний, мов орел лiтає. А все її любить, душею в'ялить. Грицю, Грицю! - кличе її молода душа, простягає тужно свої чистi крила, трiпочеться надiями, усмiхається щастям; коли прийде сам? Сам!_ На своїм дорогiм, як вугiль чорнiм конi. Прийде, поцiлує, стане перед матiр, скаже те, що треба, заповiсть їй щастя. Та не спiшить Тетяна лiсом до нього, а бiжить до Маври. "Казати? Оповiсти? - питає її непевний голос. - Розповiсти Маврi? Зрадитися? Чи радше примовчати, аж настане час..." Нi, лiпше мовчати. Не зрадитися нi словечком. Радше буде сама ждати, мовчки щастя виглядати, любити тайком, а промине час, вiн пришле сватiв, i все буде добре. Мати її вiддасть за нього. Вони полюбилися, i вона упросить матiр вiддати її за нього. Та не спiшить Тетяна до нього, а спiшить до Маври. Хоч i не розкаже їй про свою любов, то Мавра знає рiзне, розумiється на всiм, бувала в свiтi, знає ворожити, споминає iнодi i про любов... легше якось буде. Iдучи одного разу лiсом з такими ось думками, завертає Тетяна в сторону, де виднiє Маврина оселя, i... врештi входить до неї. - Мавро! - кличе живо. - А он я до тебе в гостi, хоч i не недiля, та в нас в хатi тужно якось часами i сумно, а iнодi аж... силує вийти... хоч би й до тебе! - Iз тими словами тулиться дiвчина до старої приятельки, неначе бажає, хоч i несвiдомо, пестощiв i любовi. - Мавро, бачиш, я тут... тож за те обiйми, попести... - От i пригадала! - вiдповiдає Мавра, та проте пестить i голубить свою доню. - Чому не приходила? - ставить питання. - Забула вже Мавру? Полюбила якого хлопця? Нехай їй усе розкаже, все, що б лиш не знала. Вона ж лиш її має. її одну на свiтi, її одну над усе. Бiльше... кого їй любити? Хто бiдною жiнкою журиться? Довкруги неї лиш лiс, лiс та гори. А он нинi зранку хлопцi знов зверещали. Прилетiли злобнi, на хату знов спали: "Татари iдуть!" - зверещали. В дверi нагримали i, заки вона з печi злiзла, й пощезали. Кого їй любити? Кого там пестити, як не її, зозулю, зозулю бiленьку! ...Тетяна смiялася. - Страхали знов татарами? - Так, злетiли звiдкись i ну ж бити в дверi. "Вiдчини, Мавро, бо татари йдуть". Стiльки часу оставили, що хiба заклясти, поховати зiлля, щоб не розтрусили. - Багато сього лiта зiлля назбирала? - питає Тетяна i обзирається по закутках, де стара приятелька держала насушене чародiйне зiлля. - Та доста. - А он там на печi, що се за зiлля? - спитала цiкаво Тетяна. - Я ще не бачила його в тебе, ще на сiм не знаюся. - Тото_ зiлля? - питає стара сухо. - Тото._ Вiд чого воно, Мавро? - Вiд усякого лиха, - _вiдказує знов сухо стара, - воно з-пiд "Бiлого каменя". - Та вiд якого ж лиха, Мавро? - допитується дiвчина, придивляючись уважно листю зiлля... - От, вiд лиха,.. - _чує знов те саме. - Даси напитися, то й переможеш його. Переможеш сном, i вже його не буде. Воно дає сон... - додала вiдтак вже приязнiше. - Не можеш ночами спати, звариш, даси напитися, i хоч би як, а мусиш уснути. Мабуть, i мене тим зiллям напоїли вороги тодi, коли мою долю порiшили i з-помiж себе викинули. Винесли в снi з шатра, i я нiчого не чула. Деякi в нас розумiються добре на зiллi. Ще й до них, як треба, примовляють. Гей, гей, зiллячко! - додала i усмiхнулася чудно. - Мавра також знається на нiм. Лиш собi не вари, доньцю, - остерiгала, - хiба тяжкому вороговi. Та ще й знай, коли його копати. Говорячи отак та пояснюючи вплив сили зiлля, вона неначе ще щось затаювала, та Тетяна про те й не доп