горне, i голубить її, щоб жаль дарувала. - Не жалуй любити, - додає знов, благаючи. - Тiльки й мого щастя, що ти одна на свiтi. Приходь все, зозуле, не забувай мене. А як будуть лаяти, що ти блудиш лiсами, скажи всiм в очi, що шукаєш щастя. - Як, Грицю? - питає вона i чудується. - Що шукаєш цвiт папоротi, - пояснює вiн. - Не знаєш? Вiн дає щастя. - Не знаю, - вiдказує вона i знов дивується його скорою видумкою. - Цвiт папоротi, - об'ясняє вiн ще раз. - Його треба довго, довго шукати, а хто знайде, знає вiдтак все на свiтi i знайде своє щастя. От таке кажи. Хто тобi заборонить того цвiту шукати? Може, твоя мати? Смiйся!.. - Може... моя... мати, - вiдказує задумливо i вмовкає. - А заки снiг упаде, - повторює вiн, - будеш у моїй хатi. - А заки снiг упаде, - повторює вона i, не докiнчивши речення, мов їй блисла iнша думка, додає з жахом: - Лячно, Грицю, довго ждати..._ - _Чому би лячно, серце? - питає вiн. - Доки ти зо мною, нiчого вже не бiйся. Тебе одну люблю, одна моя ти будеш, про iнше не журися. - На осiнь заповiдаються старости, - жалується вона i, шукаючи поради, бере його за шию. - Вiдки старости? - скипiв вiн. - Не казали ще звiдки, лиш мати натякає, вже, мабуть, хоче мене сього року вiддати. - Нехай натякає. А я он в тебе перший. Вiд усiх ти вiдвернися. - Я вже й так вiдвернулася, - вiдказує вона. - Тебе одного знаю, а якби силували, розкажу матерi правду. Ти ж багатирський_ син. За тебе мати дасть. - За мене мати дасть... хоча... - каже вiн непевним голосом i не доказує. - Хоча? - питає вона, i чомусь в нiй серце млi... - любиш другу?_ Вiн жахнувся, а вiдтак додав з поспiхом: - Нi, другу - нi, Тетяно, але... по правдi, я... - Що, Грицю? - перебиває вона з переляканими очима. - Я, - докiнчує вiн i вiддихнув легше, - я, по правдi, не багатирський син, а бiдний сирота. Я годованець - пiдкинена дитина... - Пiдкинена дитина? - чудується вона. - Як то?.. - Пiдкинена дитина, годованець; а мої господарi - не рiднi мої родичi. - Грицю! - каже вона i нiби боронить щось своїм голосом. - Ти ж сам казав... мiй батько багатир... о... не... - i не докiнчила. - Я казав i кажу: мiй батько багатир i, може, дасть колись i весь маєток. Вiн дiтей своїх не має - лиш мене. А як пiдеш ти за мене, вiн, певно, добру пайку дасть... а колись, може, i все. Один я в нього в хатi, батьком його i зву. Та поки що я бiдний - тебе одну лиш маю... люби хоч бiдного! Не покидай, Тетянко! - Грицю! - каже вона з неописаною щирiстю. - Я перемовлю маму; хоча вона i строга, але вона_ мене любить. Чуєш, Грицю, любить - _волю нашу зробить. Вона_ нас не розлучить... - То добре, зозуле, - каже вiн успокоєний i ще додає: - але ще мовчи, лiтом все приходь, а заки снiг упаде - будеш в моїй хатi. Тетяна слухає його, однак нараз стає близько коло нього i тоне з широко розтуленими очима в його гарних голубих очах. - Грицю! - каже. - Я люблю тебе, сам знаєш, як нiкого на свiтi, але... - i, пiднявши високо свої брови, наказує щось ними. - Не журися нiчим, моя Туркине, - каже вiн, не звертаючи уваги на вираз її лиця, лиш любується нею. - Не журися нiчим. Ти моя._ - _Твоя, - повторює, виймаючи нараз чомусь спiшно червонi маки з волосся, i кидає йому їх пiд ноги. - На, маєш, - каже. - А тепер iди. Я надто припiзнюся. А он сонце за горою червонiє, заходячи, розстрiлює вже промiння по небесах; мати буде знов лаяти, що дурно волочуся. - Не бiйся, - каже вiн. - Я пiду. - I з тим бере її востаннє за стан. - Але прийдеш знов лiсом? - питає, як за кождий раз, i їх погляди злучаються востаннє в якесь одно полум'я, що лиш сама любов його творить. - Приходь, моя квiтко, обзивайся лiсом... - Обiзвуся знов лiсом... - Лиш вiн i я знаємо Туркиню... - _А моя мати, Грицю? - питає вона нараз. - Бог нас не поблагословить, що ми її обманюємо. Вона добра i любить мене... а я... - i, урвавши та кивнувши головою, вiдходить. Одначе, вiдiйшовши ледве кiлька крокiв, стає i за хвилю гукає пiвголосом: - Грицю!.. Грицю!.. Вiн опиняється коло неї. - Грицю! - каже вона, i її уста викривляються якось гiрко. - Що там? - питає вiн i усмiхається мило своїми щирими очима. - Забула ще раз сказати, що любиш? - спитав. - Так ось скажи ще раз, я послухаю... - Коли побачимось,_ Грицю? - спитала... i пiдсунула допитливо чорнi свої брови. - Я ще сам не знаю; та побачимось..._ ти ж прийдеш!_ - _Я прийду... - i з тими словами завернула направду ї зникла в лiсi. За нею замкнулись вiти, подрижавши трохи... Гриць не вiдходить ще зараз з мiсця, порається коло коня, пiдiймає червонi її цвiти, i чудно стає йому на серцi. "От здобув собi Туркиню, - перетягається думка його душею... - Здобув"._ "Я прийду", - повторює вiн в гадцi її слова i задумується над ними. Чудно якось так вимовила те слово. "Я_ прийду..." i смутна вiдiйшла. Нараз прокинувся, слухає... щось нiби її голос пролетiв он там у правiй сторонi лiсу. Вiн напружив слух - жде, а округ нього все, здається, з ним враз слухає... жде... "Не забудь!" - добивається до нього її голос. "Не забудь!" - упоминається й собi вiдгомiн лiсом i десь завмирає. Гриць не обзивається. Замiсть того вiн сiв на коня i вiд'їхав. * * * - Мавро! - Що там, доньцю? Зайшла врештi i до старої Маври? А то за своїм коханням вже i за неї забула. Тетяна обiймає стару няню, тулить до себе i просить: - Прости, Мавро, що не заходила. Не було як забiгати до тебе. Вдома все в роботi, а недiля... - А недiля? - питає циганка i блищить вигребуще чорними очима на молоду дiвчину перед собою. - А недiля? - Як недiля, Мавро! - вiдказує Тетяна i вiдвертається вiд старої. Але тут же i в тiй хвилi знов подобрiла. - Мавро, - додає далi, - ти знаєш, я люблю Гриця. - Ти оповiдала, доньцю, - вiдказує циганка i все стереже дiвчину очима, - оповiдала. - I вiн мене любить. - А також так щиро, як ти його? - Мавро! - кликнула нараз з докором Тетяна i вiдвертається чогось уражена вiд старої жiнки, що остала спокiйна. - Я тобi не буду нiчого бiльше казати. Ти заєдно як не вiриш, то безпечно поглузуєш. Що б i не сказала я, ти нiчого не вiриш! Сором, Мавро... - Бог з тобою, донько! - успокоює Мавра покiрно. - Та я його на очi не видiла, а не то... - Не видiла, не видiла! - повторює люто Тетяна. - А все твоїм голосом гонить невiра i ненависть. Все не вiриш. Я знаю. Ти цiлому свiтовi вже не вiриш. А хоч я добре тямлю, що ти про себе оповiдала, що перебула через зраду - то йому одному,_ Мавро, йому одному на всiм свiтi - я вiрю. Вiн мене щиро любить, Мавро... О! ти не знаєш! - Я вiрю, доньцю, що тебе любить, - вiдказує Мавра твердо. - Хто тебе, зоре моя красна та як ангел добра, не любив би? Кого на свiтi любити, як не таких, як ти? Га-й, га-й! - заспiвала нараз, мов на хижуна, i заколихалася цiлим своїм тiлом. - Га-й, га-й! Тетяна подобрiла. - Заки снiг упаде, казав, Мавро, буду в його хатi. - Слава богу! - вiдповiдає стара, вже потрохи iншим голосом i зiтхає легше. - Кваптеся, бо як прийде осiнь, мати прийме других старостiв. Казала менi оногди, що хоче тебе сеї осенi вже конче вiддати, а сама пiде в монастир. - О, мама все своє! - каже Тетяна. - Найбiльше, вiдай, чого вона бажає в життi, то пiти на старiсть у монастир. - Може, й добре робить, доньцю. - Та за кого й там вже стiльки молитися? Вона вже доста й так молиться... щонедiлi, свята... - _Може, i за твоє щастя, - вiдповiдає стара. - Тебе одну лиш має. А вiдколи твiй батько помер, з котрим так добре жила, як вона i люди розказують, то її тягне в монастир. А за твоє щастя хто буде молитися, доньцю, як не вона? Знаєш, вона рада тобi неба прихилити. - Се правда, - вiдповiдає Тетяна поважно i вмовкає. Вiдтак, надумавшись хвилину, додає: - Вона одна, ти, Мавро, друга, а вiн_ третiй любить мене щиро i по правдi. - Правду кажеш, доньцю, - притакує Мавра. - Добрий чоловiк - то для жiнки все одно що тато й мама. - А не правда, Мавро? - обзивається Тетяна, i її очi заяснiли самим щирим щастям. - Правда. - Коби ти менi його хоч раз показала, донько, - потягає Мавра, - не ховай вже його так, як золотий червiнець. Тетяна усмiхнулася весело. - Побачиш його, Мавро, побачиш, красний такий, Мавро, що... о, о, о! - Як ти? - питає стара. - Високий, вус чорний, а сам бiлий та синьоокий. А все їздить на чорнiм, як вуголь, конi. Тодi вiн вже найкращий. На нiм вiн летить, як вихор. О, Мавро, - красний! Мавра слухає, i її думки летять кудись в минулiсть. - Такий i вiн_ був, - каже вiдтак нiби бiльше до себе. - Високий, як то кажуть, як дуб, бiлолиций, синьоокий, а конем перелiтав попри нашi шатра, як сам вiтер у пусту. Такий i вiн_ був. А все посвистував. Пан був, Тетянко! - Про кого ти кажеш, Мавро? - питає дiвчина, що була в цiй хвилi всею душею коло свого Гриця. - Про того, синку[24] через котрого змарнувала я свою долю, стратила батька, матiр, Раду, а вкiнцi i дитину. Через котрого я тепер сама-однiська на цiлу гору, на цiлий лiс, на весь свiт. Коби були менi хоча дитину оставили, - говорила жалiсно, - був би менi свiт свiтом, а так що я маю? О Раду, Раду! - зажалувалася гiрко. - Чи вже не було iншої кари для мене, як викинути мене з-помiж себе? Лiпше було таки на мiсцi вбити, як обiцяв. Було покинути, пiти самому далi, а тато, мама були б назад до себе забрали, а так... - I забiдкалася, як кождим разом, коли про те говорила - по своєму циганському звичаєвi, загойдавшись цiлим тiлом i майже заспiвавши з жалю та огiрчення. - Цить вже, Мавро, цить, - потiшає Тетяна, - та не жалуй стiльки. Воно вже й так на нiщо не здасться. Дитинка, мабуть, у бога, там жде на тебе, колись повiтає, i, може, лiпше для неї так. - Повiтає, повiтає, - вiдказує жалiсним голосом Мавра, та тут же опам'ятується i починає нараз iншим голосом: - Вже був би дорослим парубком, десь, може, в службi заробляв на себе i на маму. I було би йому добре, i було би мамi добре. А так що? Га-й, га-й! - пожалiлася знов. - Га-й, га-й! - Може, й заробляє де, Мавро, хто його знає, - каже спокiйно Тетяна. - Так вже бог дав. По правдi, Мавро, ти свого Раду зрадила, а з того вийшло все горе. - Зрадила, бо була молода, дурна i повiрила, - обзивається Мавра вже спокiйно. - Задивилася на бiле панське лице, нециганськi очi, панську ношу[25], а господь за те i покарав. Держись свого, каже i карає. Будь воно зле, будь добре, а на грiх не вийде. Дiвчина слухала мовчки, задивившись нiби кудись, хоча перед нею були лиш низенькi стiни старої низької хатини i бiльше нiщо. - Гриць_ не пан, - каже вiдтак, вимовляючи певно i твердо iм'я милого перед старою. - Гриць не пан, хоч також бiлолиций i синьоокий i на конi їздить, як вiтер. I ми любимося, - i сказавши се, встає i прощається з Маврою. - Приходь, Мавро, до нас, як мене подеколи в недiлю в тебе не буде. - Га-й! га-й! - вiдказує Мавра. - Я прийду. А ти, хоч i не прийдеш в недiлю, то приходь i в робiтну днинку, та сповiсти бабу, коли їй на твоє весiлля лагодитися та на хлопця подивитися. - Незабавки, Мавро, незабавки, - обзивається Тетяна i виходить. - А не виходь до нього щонедiлi в лiс, - остерiгає, випроваджуючи її геть аж поза хату. - А як пiдеш, то вiзьми i мене з собою, - жартує з чудним поглядом Мавра. - Нехай i на стару няню своєї любки раз погляне. Вона ж йому_ на щастя от яку зорю ясну та красну викохала. Казками вигодувала, серцем випестила, очима зберегла, то най їй хоч тепер словом ласкавим подякує. - Подякує, Мавро, подякує, - вiдказує Тетяна щиро i поважно. - Вiн добрий i щирий, доконаєшся сама, як побачиш, як вiн мене по-щирому любить, коли менi не вiриш. Тетяна, вiддалена вже на кiлька крокiв вiд хати, оглядається нараз раптом позад себе. Чи се їй причулося, що Мавра, вiдвернувшись перше вiд неї, захохоталася до себе? Чи справдi воно так було? Нi. Мавра саме в тiй хвилi переступала порiг своєї хати i зникла в нiй, мов в ямi. Нi. Хiба причулося... та як вже так погано! Тетяна, мов холодною водою обiлляна, з неописано прикрим почуттям упокорення i пониження вертає зiв'ялим кроком назад. Вже стiльки разiв постановляла собi не говорити Маврi нiчого про Гриця, про їх любов, i завше переможе любов i щирiсть до тої старої чортицi, вона зраджується, говорить. Зате вертає, от хоч би й нинi, знов з затроєною душею додому, iз зболiлим серцем, з жалем недовiр'я в душi до нього, доки його знов не побачить, доки вiн знов своїми ясними, як небо голубими та щирими очима не роз'яснить її посмутнiлу душу, не успокоїть i вона знов не повiрить. "Грицю! - кличе її щире, тепле серце i рветься чистою неподiленою любов'ю. - Грицю, чи не так? Ти любиш?" "Га-й, га-й! - прочувається їй в душi остерiгаючий голос старої циганки, мов вiдганяв би якогось хижака... прошибає її душу гострим жалем. - Га-й, га-й!" Тетяна розплакалася... Вернувши додому, кидається мовчки в тихiй свiтлицi перед iкону пресв. богородицi, як одного разу, рiк тому назад, ломить судорожно руки, притискаючи їх розпучливо до грудей i чола, повторює заєдно: - Господи, чому менi смутно? Чому менi смутно? Смутно менi, о боже!.. Кiлька рокiв тому назад розказував одного разу старий бiлоголовий мандрiвник, перепочиваючи кiлька день у богомiльної i милосердної Iванихи Дубихи, молодим ровесницям Тетяни, якi зiбралися в неї, що був або, може, й єсть ще мiж українським дiвоцтвом звичай в надвечiр'я Iвана Купала ворожити та про свою будучнiсть у русалок довiдуватися. - Як? Чим? - допитувалися молодi дiвчата цiкаво в старого мандрiвника. Докладно вiн сього не знає, не з тої вiн околицi, але дещо осталося ще йому в пам'ятi, i вiн переповiсть. Пiзнiм вечором перед Iваном Купалом плавають дiвчата по водi човном або, коли бояться, щоб русалки їх не заманили з-пiд води на дно до себе, в русалку не обернули, проходжуються понад берегом i спiвають рiзнi тужливi, любовнi, гарнi й приманчивi пiснi. Дiвчата на той вечiр пристроєнi пишно, мають на головi гарнi вiнки i, спiваючи отак в човнах по водi або над берегом, кидають їх з голови на воду. Кинувши вiнки в воду, ждуть, спiваючи, i роззируються, куди донесе вода вiнок або викине на берег, як що кому суджено. Часом люблять русалки розстрiлювати[26] пiд водою свавiльною рукою вiнки - се знак, що або вона, або милий до року згине, або обоє розiйдуться. Часами задержується вiнок з тої сторони рiчки, звiдки суджений прибуде. А все прикликуваний, заманений русалками, їх мiццю i силою, все з вдячностi, що в вечiр Iвана Купала дiвоцтво їх згадує, пристроюється в їх честь пишно i оживляє їх, до води заклятих, молодечими, приманчивими спiвами, за що вони займаються їх долею, розкриваючи її перед дiвочою душею рiзними подiями, зрозумiлими лиш дiвчатам, або чудними снами, що вказують на будучнiсть. I зацiкавилися дiвчата оповiданням старого мандрiвника. Та хоч i зацiкавилися, не квапилися жодного року так ворожити. Однi не хотiли, бо не було човнiв, другi вiдмовлялися, вимовляючися, що бояться, аби русалки не заманили мiж себе в воду, iншi знов вагалися, бо хлопцi, довiдавшись, поглузують, i так вiдмовлялися, аж врештi нiхто з охочих не остався. Так було тому кiлька рокiв назад. Але сього року склалося iнакше. Сього року захотiлося бог зна чому самiй Тетянi_ розвiдатися про свою будучу долю. Товаришки i ровесницi, котрим вона заявила свою охоту поворожити на Iвана Купала вiнками, мов лиш ждали поклику. Поклику найкращої та, на їх гадку, найвiдважнiшої дiвчини, що, як впевняла, нiчого не боялася: нi русалок нi вдень, нi вночi, нi смiху всiх хлопцiв у селi, а так просто хотiла._ Хотiла побачити, куди попливе її вiнок водою, куди покерують ним русалки. Тому запросила всiх товаришок i ровесниць на надвечерiє[27] Iвана Купала над рiку оподалiк трохи вiд млина. I справдi, вони сповнили її волю, набравши нараз i собi охоти поворожити вiнками, погуляти ясною нiччю над берегом рiки, переспiвати в гуртi як змога найкращих спiванок i приспособити собi ласку русалок, захованих на днi води... Аж от настав врештi очiкуваний вечiр, а з ним i мiсяць вповнi. Завтра Iвана Купала, а сьогоднiшня нiч ясна, зориста, неначе умисне розцвiлася, щоб молодим дiвчатам зрадити[28] над рiчкою будучу долю i милого. Мов гарнi птахи, зiбралися вони над берегом рiки, що, осяяна мiсячним свiтлом, виблискувалася приманчиво межи густо залiсненою, вечором темною Чабаницею та бiлою дорогою, що бiгла попри неї. Неначе срiбна широка струя, рухалася вода шумливо вперед i все вперед. Але не на всiх мiсцях однаково. Он там, де її ложисько на часок звужується, де з її дна висадилося камiння-велетень неповоротною формою, вона поважнiє. Там, пiд тим камiнням, що пригадує невеличку скалу, береже вона кiлька мiсць, мов тайн своїх, мiсць проразливої глибини, над якими її поверхня то морщиться, то виром крутиться. Морщачись i дрижачи якимось злорадним приманливим миготiнням, вона старається все в тiм мiсцi безпощадно поглинути в себе, що появиться на поверхнi. Нiхто не переходить тих глибiней, таких супокiйних на вид, а таких зрадливих своїм супокоєм, нiхто не пробував перепливати їх. Вони не цiкавi. Супокоєм своїм не манять нiкого до себе, а кого приманять на хвилину, той вiдвертається, збагнувши оком глибiнь обiч камня-велетня, не журиться бiльше ним i йде. Тож i рiка на тiм мiсцi нiби опущена i нiхто не мутить там її супокою. Не самi прибули дiвчата над берег блискучої вночi рiки. Межи ними є й циганка Мавра. Пристроєна в якусь стару червону хустку, спущену недбало з голови, в срiбне давнє намисто на шиї i на грудях, з розпатланим волоссям, вона проходжується мiж дiвчатами, мов марево. Розвеселена дiвочим балаканням та дарунками, якими привабили її зi сховку помiж себе, виспiвує вона якiсь чуднi монотоннi пiснi, на рiднiй, лиш їй зрозумiлiй мовi, i чогось вдоволена. Нинi захопила її, очевидно, струя живого життя молодiжi, i вона нiби вiдмолоднiла сього вечора з ними. Зрештою, вона найбiльше через Тетяну тут. Тетянi захотiлося над рiкою поворожити, а се було для неї те саме, що її власне бажання. Тому вона весела. Вона вiдповiдає голосно на всi допити дiвочi, що радi би заглянути хоч на хвилиночку в зачинену перед ними будуччину, i смiється весело. Дiвчата уставляються врештi по вподобi i волi кождої на обiбраних мiсцях i спiваючи, кидають з голови одна по другiй пишнi вiнки з лентами, якими пристроїлися сього вечора, на блискучу воду - i ждуть. Коли упав перший вiнок на воду, почувся перший голос: Гей, на Iвана, гей, на Купала, гей, гей, гей! Красна дiвчина долi шукала, гей, гей, гей! Цвiтки збирала,вiночок вила, Долi водою його пустила. Другий голос: Поплинь, вiночку, по блискучiй хвилi; Поплинь пiд хату, де живе милий. Поплив вiночок долi водою, Серце дiвчини забрав з собою. Третiй голос: На зарiночку змарнiв поволi, Не дав Купало дiвчинi долi. Гей, на Iвана, гей, на Купала Дiвча во пiвнiч зiлля копала; В пiвнiч копала, в пiвнiч варила, А до схiд сонця вже отруїла... Вiдтак глядять всi дiвчата на веселi хвилi, куди i як несуть вони вiнки. Понесуть їх далеко чи близько? До милого чи до чужого? На якiм мiсцi берега спиняться? I тут же в сiм селi? Чи, може, розiрвуть їх дикою грою в дрiбнi куснi, не донiсши цiлими, де судьба призначила?.. Якийсь час глибока мовчанка. Дiвчата стоять посхилюванi на березi, дивляться, стережуть очима, ба чи не всiм тiлом, розколисанi водою вiнки - i лиш десь-не-десь повторюється пiвголосом: Гей, на Iвана, гей, на Купала Красна дiвчина долi шукала! Цвiтки збирала, вiночок вила, Долi водою його пустила. Нараз крик i смiх. Один вiнок натрапив на бистрiшу хвилю коло берега, i вона викинула його збиточне[29] на траву. Зо два iншi, сплетенi немiцно, розiрвалися зараз з самого початку i розплилися поодинокими цвiтами по всiй рiцi, мов роздробилися для всеї рiки, i хутко зникли з очей. Лиш одна Тетяна мовчить, не дбає нi про кого, не цiкавиться нiчим. Вона опинилася на березi коло спокiйної глибини, означеної велетнями-каменями, i надумується. За нею поволiклася, мов друга її тiнь, i ворожка-циганка. Її обходить нинi найбiльше вiнок Тетяни. Що станеться з ним? Куди понесе його_ рiка? Чи далi до красного Гриця в гори, чи на берег кине? Чи розiрве на куснi, на смiх пустить? То її цiкавить! Тетяна не здiймає вiнка з голови. Вагається. Передусiм вона не хоче, щоб хто бачив, як кине його з голови, не хоче спiвати. Не хоче, щоб звертали увагу на неї, одним словом, не хоче нiчого. Нiчого, в чiм захотiли би й iншi брати участь. Щось_ сама однiська хоче. А нараз вже нiби й того не хоче. Так стоїть i вагається. Вагаючись, спиняється тим часом думками коло Гриця, питає себе: "Звiнчаються вони сеї осенi, як заповiдав їй вiн, чи будуть ще далi ждати?" "Заки снiг упаде, будеш в моїй хатi", - казав вiн їй сам своїми устами, i вона йому вiрить. Йому одному на всiм свiтi. Вiнок i вода не скажуть їй бiльше, як вiн сам. Вiн своїм голосом i своїми устами, якими цiлував... - Ти тут хочеш кидати вiнок? - обзивається нараз за нею голос Маври i перебиває раптом лет її думок. - Не тут! - _вiдповiдає знехотя молода дiвчина i вiдвертається, немило вражена циганкою, що перебила їй думки. - Не тут, доньцю, не тут, - пiдмовляє Мавра, - бо, ади, тут у водi вир, i вiн не дасть добре вiнковi поплисти. Все буде ним в однiм мiсцi крутити. Iди трохи далi та кинь вiнок, згадавши свого милого, чи поберетеся сеї осенi, чи нi. - Поберемося, поберемося! - вiдповiдає Тетяна гордо i додає роздразнено: - Кину вiнок, де схочу. - I з тими словами вiдступає вiд циганки на кiлька крокiв. Хотiла кинути вiнок нiким не спостережена, сама однiська, тим часом Мавра не дає. - Кидай, де хочеш, доньцю. Кидай, де хочеш! - каже примиряюче Мавра, та проте не рушається з мiсця. Се подразнило ще бiльше уперту вдачу дiвчини, що не зносила над собою нiякої властi, i вона вiдступила вiд циганки дальше. Ще недалеко вiдступила, коли її нараз щось мов пiдтручує невидимою силою назад на те саме мiсце. Вона вернула i зняла з голови вiнок. Далi - не створивши уст нi на одне слово, кинула вiнок з усеї сили коло каменя в воду... Вiнок заколисався сильно i, поплававши кiлька хвилин кругом по тихiй водi, почав, немов кермований невидимою силою з-пiд блискучої поверхнi, сунутися ледве замiтно вперед. Не далеко. Тетяна стояла на березi, похилившись, з очима широко створеними, i не рухалася нi на волосок. Ззаду за нею чигала вдвоє зiгнена циганка. Важка хвиля... мовчання... - О! о! о! - скричала нараз Тетяна i простягла з переляком над водою руки. Саме до середини доплив її вiнок, як тут захопив його вир. Крутив ним якусь хвилину на однiм мiсцi, грався. Коли нараз потягнуло його щось в глибiнь, i Тетяна не побачила його бiльше. Мовчки обернула вона своє побiлiле лице до старої циганки, що й собi витрiщалася без руху тривожними очима в воду. Тепер поглянула поважно на дiвчину. - _Не посватає тебе сеї осенi твiй хлопець, - обiзвалася врештi, не надумуючись, - не посватає. Тетяна вiдвернулася. - Ов-ва! - сказала лише згорда i повела спущеними очима по водi. - Ов-ва?! кажеш, доньцю? - спитала з явним докором Мавра. - Ов-ва! - вiдповiла, як перше, гордо дiвчина, мов не своїм вже голосом, i, вiдвернувшись вiд води, вiдiйшла... * * * Знов минув якийсь час. Настка пiшла з своїми родичами на прощу в далекi сторони i не попрощалася з Грицем, їй болiло серце, що вiн майже цiле оце лiто занедбував її, навiдуючись лиш рiдко до неї. Та не показувала вона йому свого жалю, а ждала терпливо, доки не звернеться знов сам до неї, як уже не раз бувало давнiше, коли його що-небудь розлучало з нею. Щоб його могла ще i яка iнша дiвчина заняти, їй не приходило досi на думку. Звичайно, бувала се досi сама його чудна непостiйна вдача, що брала над ним верх i або вiддаляла з хати на якийсь час, або силувала до гарячої запальчивої працi; тодi й тижнями не заходив до неї. Та все ж вiн i тодi навiдувався до неї бодай на хвилину-двi, показувався, поспитав що-небудь, особливо ж як його в роботi захопляла сльота, вiн звертався хоч крадьком до неї. Але сього лiта вiн лише десь та не десь загляне на хвилину до неї вечором, а зрештою в недiлю, свято його мов вiтром удувало... Куди ходив? - запитувала себе Настка i чудувалася. А може, i взагалi не ходив? Се раз. А по-друге, чому вже не говорить їй, як давнiше, де бував, коли вже вiддалявся? Вони ж собi межи собою вже давно по словi[30] i ждуть ще нiби дозволу батькiв, щоб вiдбулося весiлля. А саме тепер_ починає вiн її занедбувати. Саме тепер, їй болiло серце, вiщувало смуток, i бували хвилi, коли вона гiрко жалувалася на його невдяку i байдужiсть, на чудну вдачу, а iнодi, переговорюючись з матiр'ю, навiть плакала. Збиралася одного разу вже й до ворожки-циганки йти, про якої силу i мiць чула лиш мов з казки, та все побоювалася. А далi й соромилася. Ворожка, як вона чула, жила десь на самотi, на горi Чабаницi, в лiсi, отже, треба би ще iз кимось iншим iти. А вона не мала з ким. А хоча, говорила собi, i пiде до неї, то що скаже ворожцi? Що милий спроневiрився?. Вона того напевно не знає. Не раз i не два впевняв її, що її одну любить, її одну на свiтi._ Та що питати її? Про що розвiдуватися? Що вiн не любить довго держатися хати, одного мiсця? До того вона звикла. Такий вже зроду вдався. На те й ворожка, хто знає, чи поможе. Хiба що, може, йому ким що починено? Ким? Не знає. Дiвчиною якою? Котрою? В селi всi дiвчата знали, що вони собi по словi, жодна межи них не стане, хiба би яка молодиця. А молодиць їй не страшно, хоча й кажуть люди, що є мiж ними i такi, що чоловiкам вiдбирають розум. Та вiн не боїться. Гриць не боязливий. На цiле село вiн один нiчого не боїться. Тож чого їй до ворожки? Так роздумувала Настка i осталася, не пiшла. Лиш коли родичi заговорили про хiд на прощу в далеку сторону, вона просилася з ними. Хотiла господу помолитися, за свiй грiх покаятися, про щастя попросити. I пiшла. Не зрадившись перед нiким з товаришок - зiбралася й пiшла. Грицевi стало нiяково, коли зачув, що Настка пiшла з родичами так далеко в чужу сторону, як казали люди, не спiмнувши йому про те нi словечком, i не попрощалася. I стало йому нараз прикро i жаль за доброю, щирою дiвчиною, що за цiле лiто не зробила йому нi одним словом докору за байдужiсть до неї. Правда, вiн не все був до неї байдужий, лиш саме в той час, як стрiчався з Тетяною. Тож лиш тодi вiн її занедбував. По кождiй стрiчi з Тетяною вiн неначе тратив власть над собою, так дуже пiдходила вона йому пiд душу. I був би, коли б був мiг, з нею вже давно одружився. Вона, - як говорив їй iнодi сам, - весь розум з голови випивала i мов шовком за палець кождим словом обвивала. Однак, не бачивши її довше, як ось i тепер через якусь роботу, до якої батько мов прикував, починав тужити за Насткою i вiдчував виразно, що без неї не може обiйтися. Яка вона добра, яка податлива, як приставала у всiм за ним, а нараз вiдвернулася. Тому вiн сам винен. Сам-один. Вона все однакою бувала. Окрiм нього, нiкого не любила... - Грицю, - грозила саме останнiй раз (пригадалося йому), усмiхаючись жартiвливо до нього, не бачивши його довше в себе. - Вiдай, ти знайшов собi другу Настку, що першу вже забуваєш. Як знайшов, то держи! - казала, а проте, хоч i каже се, тягне i обiймає його пестливо за шию. - Я знайду собi другого Гриця. Не тiльки свiта, що наше село, не тiльки хлопцiв, що Гриць на границi. Як хочеш, Грицю, - додає i, усмiхаючися, заглядає йому в очi, обiймає i голубить, доки не усмiхнеться вiн i не прихилиться, не примириться знов з нею. I так все i завше. Однакова, добра, поблажлива, хитра, як та лисичка; тяжко Настку не_ любити. Завше вона з веселими, як небо голубими очима, що не знали гнiву, з устами, що з усмiхом вiтали. А тепер пiшла на прощу - слова не сказала, тепер, перший раз в життi, здається, вiдчула справдiшнiй жаль до нього. "Невже ж дiзналася про Туркиню? - подумав з прикрим почуттям, мов очутившись, Гриць. - Господи! А коли вже дiзналася, хоч i не знаю звiдки, бо як i хто таке розказав би? - то вже лiпше розкаже вiн їй сам про все. Хоч буде по правдi. Про все переконається. А розгнiвається вона, вiн її перепросить. Вона мудра, простить йому i помиряться, як не раз вже. Вона ж у нього добра, як кавалок хлiба, хоч до рани приложи. З нею все зробиш. Iнакше годi поступити, її шкода, її жаль лишити, її давно вiн любить. Отаке. Одної жаль лишити, бо вже давно любить, ба навiть зв'язався, другої не годен покинути, серце не за тим; тому нехай самi мiж собою зроблять лад, як котрiй що не по душi... Як повернула Настка з прощi, Гриць пiшов до неї. Дiждався її врештi. Вийшла проти нього якась мов не та. Висока, годна, та проте марна якась. Вiн поглянув на неї i пожалував в душi. Тому всьому вiн винен, - _заговорило в нiм сумлiння. А далi обiзвався. Чому не сказала, що йде на прощу? - спитав, вiтаючись з нею. - Може б, був i вiн до них прилучився, був би i вiн пiшов. Чому затаїла перед ним, що йде, i пiшла без нього? Чи вiн їй вже байдужий? Не любить його бiльше? Вмiсто вiдповiдi Настка розплакалася. Вона його любить, як давно любила, але вiн_ не щирий. Вiн вже сторонить вiд неї, так робить недобре. Нехай по правдi признається, куди тепер заходить, а вона простить йому, i все буде добре. Але старостiв, "знай", - додала поважно, - нехай присилає, бо довше ждати її родичi не хочуть. "Через того Гриця, - кажуть, - що гонить за вiтрами, вона ще бог зна як остане з сивою косою". З жалю пiшла на прощу, впевняла. "З жалю". Щоб вiд нього та вiд грiха вiдмолитися. Щоб вiн се знав. Раз на все каже йому се. А тепер нехай сам признається. На кого думка в нього? Любить яку iншу? Як любить, то най любить. Гриць тягне її до грудей, до себе i притискає. - Та хоч я скажу, то що з того вийде? - Вийде те, що треба, тим нехай не журиться, - вiдповiдає вона. - Ти лиш скажи. - А он, - каже вiн врештi, - Тетяну Iванихи Дубихи в третiм селi вiдси знаєш? З чорними бровами, першу багачку. Вона його любить._ Настка побiлiла. - Туркиня? - Туркиня. - Та, з золотими пiвмiсяцями в ухах, що бровами мiрить? - Ота сама, що бровами мiрить. - Тебе,_ Грицю, вчепилася? - ледве питає. - На смерть полюбила... - А ти? Гриць смiється, тулячи її знов до себе. - Обох я вас люблю, обидвi ви однаковi. Одна синьоока, друга чорнобрива. Обi ви дiвчата, лиш Настка не Туркиня._ Настка споважнiла, як нiколи досi. - Грицю! - каже. - Чи в тебе двi душi, що двох нас любиш, що двох нас сватаєш, що двох нас дуриш? Але знай!.. - додала, i раптом її синi очi замерехтiли. - Настку не покинеш._ Настку не здуриш. - _Досi ще жодної я не здурив! - борониться Гриць. - Бо ще до жодної сватiв не слав. - Але знав дорогу, як казав, що любиш?.._ - _Знав, Настуне. I тепер ще знаю, - вiдказує вiн. - Але все шкода Туркинi. Буде заводити. Буде проклинати i мене, i тебе. Що нам тут робити? - Будемо добиратися, - каже рiшуче Настка i нараз, як великий змiй, обiймає Гриця. - А Туркиня, Настко? Я ж її не уб'ю. I вона, як ти, по правдi мене любила. Настка спустила очi, захмурилася i хвилину немов роздумувала над чимось. - Ти нею не журися, - вiдповiла врештi. - Я беру її на себе, сама з нею упораюся, щоб було все добре, щоб не проклинала нас, нi тебе, нi мене. Гриць видивився на Настку, що стояла близько перед ним i майже дотикалася його грудьми. От вона вже знов була така сама, як давно, добра i прихильна, знов знала всьому раду, де вiн нiяк не знав. Не змiнилася. Мудра була, хоч би i в чiм. - Що ти зробиш з нею? - спитав врештi несмiливо, майже покiрно. Настка розсмiялася. Вiдтак умовкши, закинула обидвi руки за його шию i втопила в нього свої синi, тепер мерехтячi очi, якi вiн любив, i спитала: - Любиш дуже Туркиню, Грицю? Гриць вiдiпхнув її. - Дай менi спокiй, Насте, - скипiв, подразнений нараз чимось в її голосi. - Роби собi, що хочеш, а менi дай спокiй. Раз_ я все сказав, то тепер дай менi спокiй... - А Туркиня? - Убий її, як вона тобi в дорозi. Я її не уб'ю! - I я нi, Грицуню, - вiдповiла Настка i зареготалася, показавши свої бiлi зуби. - I я нi, Грицуню! - То роби, що хочеш. Ви обi однакi!_ А мене лишiть. - Ми обi однакi,_ кажеш, - пiдхопила вона, - i тому тобi однаково, кого посватаєш. Здавна я вже твоя... сам дав перший слово, тепер вже не лишиш, мене_ ти не здуриш... - А Туркиня? - завернув знов Гриць. Настка викривила погано уста. - Не журися нею, - сказала коротко. - Я її не уб'ю. - I я нi, Настуне. Та що з нею зробиш? - допитувався Гриць неспокiйно. В Настки знов замерехтiло в очах, що аж позеленiли, i вона, як перше, розсмiялася. Гриць розлютився. - Чого знов регочешся? Менi не до смiху. - А менi до смiху, - вiдповiла Настка. - Ти, Грицю, май розум, - поучала нараз своїм звичайним розважливим спокоєм, яким усе брала верх над ним, над його подвiйною вдачею. - Чи ти справдi гадаєш, що лиш ти один на свiтi? Що як за тебе вона не вийде, не знайде другого? Господи, борони вiд такого розуму, як твiй! Гриць умовк. - Та знайде, - каже нараз. - Але буде проклинати, буде нарiкати... - Хто, Грицю? Туркиня? - питає Настка. - Невже ж ти її боїшся?.. Хто буде проклинати? - повторює визиваюче, а заразом заперечує чимось в своїм голосi... заздалегiдь тому, що має прийти вiд нього. - Iваниха Дубиха, - вiдповiдає Гриць. - Вона_ не жартує... - Та нехай, - каже зневажливо Настка. - Вiд прокльонiв я нас вiдiб'ю. Ти менi лиш оповiдж про неї, що знаєш... Гриць змiшався. - Що розказати?.. Гарна... i вже... - Чи справдi вона така багачка в селi? - За таку її люди мають. Я не числив її отари овець. Худоби до води також не гнав. Кажуть - перша багачка. то, певно, багачка. - Так, так, Грицю, не журися, - почала знов, успокоюючи, Настка. - Вона i без тебе вiддасться. - Та я знаю, що вiддасться. Жаль лиш так_ казати. Настка випростувалася... а була висока. - А мене не жаль? - _сказала се голосом, в якiм тремтiли сльози i огiрчення, що вже давно накипiло. - Та як не жаль! - успокоював Гриць. - Жаль, зозулько. Навiть i себе жаль, що двi полюбив, а жодної ще не маю. Одну брав би, i другої не лишав би. Одну любив би, другу голубив би. Одну сватав би, з другою вiнчався б. - I з тими словами якось чудно розсмiявся. - Що менi робити? - По двi не любити. - То не любiть... ви! Покинь мене, Настко! Чого мене держиш? Як мене покинеш, засватаю Дубiвну... Настка розплакалася. - _Не боїшся бога? - спитала крiзь сльози. - Тепер _так говориш? Яка в тебе душа?.. - Станемо колись всi перед бога. Я, Дубiвна i ти. Цить, не плач. Чуєш?.. Я, Дубiвна i ти!_ I вiн нас осудить. Цить, не плач, - потiшає Гриць i знов тулить дiвчину до себе. - Що я тому винен, що так склалося? Чи я хотiв сього? Так було суджено або, може, менi починено. - Останнє слово вимовив, усмiхаючись, однако Настка не завважала його. - Чого ходив до Туркинi, як мав вже мене? - спитала. - Бо починила, - вiдказує вiн. - Перша чарiвниця. Гарна на все село. Чорними бровами та очима приманювала, червоними цвiтами маку, що ними все затикувалася, держала... От i ослiпила душу, розум. Що хочеш? На те ж я хлопець, на те серце в мене... Цить, не плач! - вмовляє. - Я ще не помер, як колись помру, станеш вдовицею, тодi заводь чи там голоси, а тепер ще смiйся. А як не хочеш смiятися, то хоч люби по-давньому, iнакше кидаю тебе i йду до Дубiвни. Вона не плаче. Настка задрижала в душi на тi слова, успокоїлася i утерла сльози. - Я тебе люблю, Грицю... ти ж мiй, - сказала. А наблизившись до нього, обняла його, як недавно, пестливо. - Ми собi по словi, Грицю... Чуєш? - питає, просить, а очима, що миготять неспокiйно, грозить. - Ми собi по словi. Мене_ ти не здуриш... - Чув уже. Коли скiнчиш? - скипiв нараз Гриць. - Я що знав, сказав тобi по правдi, а тепер дай спокiй. Що хочеш? Щоб я пiшов в свiт за очi? Менi не тяжко - пiду. Настка - знов обнiмає за шию. - Не в свiт, Грицю... - як сновида успокоює, - а звiнчатися, Грицуню... - Тож звiнчаємося... але... - i нараз урвав, вiдсуваючи вiд себе дiвчину, якої рiшучiсть знав i боявся. - Нiколи бiльше до Туркинi не виходь, - _наказує нараз поважно i строго дiвчина, пронизуючи своїми ясними очима, що то за сю хвилю з внутрiшньої боротьби аж потемнiли, i додає: - Щоб ми через неї не побралися?.. До неї пiде другий. Вона без тебе не згине, вона багачка, _Грицю, а я... - i урвала. Сльози знов спинилися в її очах, i вона затулила лице обома руками. - Не бiйся, цить! - втихомирює Гриць. - Чи я тебе покидаю?.. Не вийду нiколи до Туркинi. Не вiриш? Тому, може, що я сказав, що вона гарна на все село? Бо правда, що гарна, правду за пазуху не заховаю, - каже, а сам з-пiд уса усмiхається. - Не бiйся... В Настки знов очi замерехтiли. - Гри-цю! - погрозила рукою. - Мене ти не здуриш, я се ще раз кажу, а до Дубiвни не виходи. Гриць вiдвернувся мовчки вiд неї i, вiдiйшовши кiлька крокiв, кликнув: - Бувай здорова! Вона не вiдповiла, але, надумавшись нараз, прожогом опинилася коло нього. - Не вийдеш? _ Вiн оглянувся: - Не вийду! - Треба закiнчити, Грицю. - Треба. - Я вже закiнчу. Ти лиш пiд очi їй не йди, а iншим не журися. - Я не журюся! - вiдповiв вiн. - Журiться ви. Ви всi однакi. Дай менi спокiй... - i з тим знов iде... - Грицю, я лагоджу рушники. - Лагоди на осiнь..._ - _Та осiнь от вже тут. - Ну, то й гаразд. - Iнакше, Грицю, втоплюся, згину! - жалується, грозить Настка. - Не бiйся! - сказав i станув. - Ви_ не гинете. Скорше я умру... - Я не дам, Грицуню... - Ов-ва! - вирвалося нараз Грицевi з уст, i втiм замовк, вiдiйшов... * * * Старий Андронатi приблукався до села, де жив Гриць з своїми родичами, i вже чи не вдруге обiйшов те село по милостиню. I знов, як звичайно, обдарувала його синьоока Настка чи не найкраще. Вона любила подавати йому милостиню, бо вiн дякував так щиро i красномовно, так знав до душi промовити, що iнодi не наслухався б його слiв. Так i сим разом. Подякувавши i поблагословивши її чи не вдесяте, може, схилився ще кiлька разiв низько перед молодою жвавою дiвчиною, що не досить того, що ласкава в дарунках, та ще й нинi сама йому ворота вiдчинила, щоб не трудився. Та ось коли вiн погляне лiпше, а вона чомусь коло нього. Випроваджує, щебечучи щирими словами, а дедалi i з наказом шанувати в горах старi ноги, бо гори зривають їх у тих, хто не родом з вершин... Так вона говорить i нараз стає. Та постоявши ще хвилину, врештi сiдає i з тим просить i його усiсти. Дiд здивувався, однак не сiдає. Вiн оперся лиш на палицю i дивиться на неї. Яка вона добра та щира, оця дiвчина, яка милосердна? I не вiднинi вона така, а вiдколи її знає, бувала все така. - Господи благослови її, господи благослови! - повторює раз по раз i збирається йти далi. Однак Настка встає i задержує його. - Дiду, - каже. - Сьогоднi я маю з вами щось говорити. А ви хоч сядьте, хоч постiйте, а казати мушу. Дiд зчудувався. - Кажи, дитинко, - вiдмовляє, - що там тобi треба, чи що хочеш знати, а я вже лiпше постою. Так вже звик вiчно на ногах пробувати, що нiчого менi й стояти. - Дiду Андронатi, - почала Настка, посилаючи притiм свiй ясний погляд далеко по верхах, неначеб нагадувала, збирала щось в думках. - Ви мене, дiду, знаєте. Мене i Дончукового Гриця, з котрим не раз балакали - i не вiд сьогоднi вже. Знаєте, чиїх я родичiв, чиїх вiн родичiв. Тому i послухайте, що я вам розкажу. А розказавши, опiсля вас про щось попрошу. - Кажи, душко, голубко, - вiдповiдає старий i опирається лiпше на палицю, спозираючи на дiвчину уважно, щоб нiчого з її слiв не стратити. Вона ж така милосердна та синьоока. Добра дитина, хоч куди. Нiколи з порожнiми руками з хати не вiдправляла, а часто-густо i куток на нiчлiг приладжувала, коли деiнде на нього лиш