й, скiльки його тут! Його тут повно. Гей, Мавро! - кличе задихана з дикою якоюсь втiхою. - Твого зiлля повно! "Ага, Мавра! - заблисли їй спогади про стару циганку, i знов починає їй в мiзку плутатися. - Що казала Мавра про зiлля з-пiд "Бiлого каменя"? Хвильку надумується. Вона знає що. Воно про всяке лихо_ - учила Мавра. "В недiлю рано - _казала - зiлля копати, в понедiлок пополокати, в вiвторок варити, а в середу.." _в середу?" - киплять в її головi думки i тут нiби вмовкають... Вона усiла наново на землю коло зiлля, пiдсунувши високо чорнi свої брови, i - нагадує. В середу?_ "В середу", - щось Мавра казала. Га, вона вже знає, - стрiлило їй нараз блискавкою через ум. В середу, казала Мавра, зiллям лихо приспати,_ а в недiлю весiлля!! Так. В недiлю, казав старець, в недiлю весiлля. I з тим задивлюється знов на зiлля. Його тут повно. Аж само в руки лiзе, то треба рвати. Мавра буде рада, а вона уб'є ним лихо, що в Грицю сховалося._ Але... борзо... борзо... щоб не утiкло. I з судорожно дрижачими пальцями, в шаленiм майже поспiху, неначе за нею стояв хто та наганяв до того, копає, рве зiлля i ховає в подолок. Вiдтак, нарвавши його над мiру, стає на рiвнi ноги, опускає голову низько назад, що довге її волосся майже дотикає землi, i кличе з усiєї сили: "Я прийду!" А зараз по тiм, наслiдуючи голос жайворонка, кличе щасливо: "Люблю!.." - Врештi вмовкає, задивившись великими очима та пiдсуненими вгору бровами кудись далеко, i слухає: з другої сторони скали, мов аж тепер дiйшло, обзивається почерез пропасть i тут же завмирає: "Люблю!!" Настав вечiр в середу перед весiллям. Мавра стоїть коло своєї лави i перебирає при свiтi зiлля, роздумуючи, котре б дати Тетянi, щоб її жаль за Грицем утихомирився. Вона була саме нинi знов у Iванихи Дубихи, яка зз сей короткий час з горя побiлiла. Та от вже i перебрала зiлля. Вона дасть Тетянi зiлля з-пiд "Бiлого каменя". Воно добре, чудотворне. Як дати його мало, воно в сон кидає - з примiвкою: серцю, головi дає спокiй; а дати забагато, воно iнодi i смерть приводить. Нараз в тих гадках вона зупиняється. Нi. Нинi вона вже не годна Тетянi зiлля дати. Вже пiзно, i Тетяни вдома нема. Хiба, може, завтра. Вже третiй день, як вона, нещасна, лiсами блукає, ба навiть десь аж в сусiднiм селi її бачили, де й ночувала. До того нинi обiцявся i батько прийти до неї, а може, й зараз надiйде, тож не пiде з хати. Так розгадувала Мавра, перекладаючи i перебираючи рiзне своє зiлля. На всi гори, скiльки тут здiймаються, немає щасливiшої вiд Маври. Вона вiднайшла свого батька, якого вважала мертвим, i знає, що Гриць з угорської границi, годованець Михайла Дончука, се її, вкрадений вiд неї, її син. Довiдавшись про те все, її бралося зразу божевiлля з радостi. Вона бiдна, змарнована циганка, сама на цiлу гору, на цiлий лiс, вона мати прекрасного хлопця, а її батько, Андронатi, живий. Був ось тут. Вiн довiдався припадком вiд Гриця i Настки, що на Чабаницi живе циганка-ворожка сама одна i зараз же вiдшукав її. Господи боже! Плакала вона з горя, з злиднiв, з турботи i жалю, туги, але плакала i з радостi, коли батько ступив в її хатину i вони пiзналися! Вiн ледве пiзнав її, так вона постарiлася, а вона аж перелякалася довгої бiлої його бороди i згорблених плечей. А вiдтак настало каяння. Вiн вже був пiд її хатиною, тяжкою зимою. Впрошувався, вмолювався, а вона його не пустила! А вже тодi були б вiднайшли себе, був би вiн, бiлоголовий, коло неї зажив, нараз тяжкою зимою не вертав в Угорщину Мавра каялася, гiрко плачучи. А вже тодi сповiщала їй карта, що в її хату падуть два чоловiки. Старий i молодий. З одним щастя, з другим горе. - З вами щастя, тату, - говорила зразу, - з вами щастя, а з котрим би горе? - Був ще в неї хто з чоловiкiв? - питав старий. - Вiд часу, як вона його не приймила? Було пам'ятати. Пригадай. Вона гадала, роздумувала, аж i пригадала! Лиш один був пишний-препишний хлопець на чорнiм конi. Йому вона i в карти кидала, долю вишукувала. Остерiгала двох не любити i сповiщала далеку дорогу; щастя йому падало, але губилось в дорозi, та се вона йому не казала. Вiн їй добре заплатив... При тiм її оповiданнi в старого Андронатi очi усмiхнулися чорним блиском. - Не питала вона, як вiн називається? - питався. Не питала. Лише знала стiльки, що вiн викликав в її душi жаль, бо такий, як вiн, був лиш той, котрого вона, грiшна, любила i через нього в своє горе попала. Молодий i красний. Точнiсiнько так вiн виглядав. Тодi розказав їй старий батько, як поступив собi з нею, щоб їй врятувати життя, на яке Раду напосiвся. Тодi напоїв вiн всiх трунком, заправленим зiллям, а за тим i її саму, щоб могти її винести. Слава богу, йому все вдалося. А дитину мусив пiдкинути багачам, щоб не вбив її Раду, далi, щоб коло хорої в лiсi не загинула, i лiпшої долi, як циганська, зазнала... Про неї, Мавру, сподiвався, що вона не пропаде в свiтi, найде притулок мiж добрими людьми, i вiн її колись вiднайде. До внука вiн не признавався, щоб не пошкодити циганським походженням, а все лиш вiд часу до часу навiдувався, щоб переконатися, як йому живеться. I переконався, що в добру годину пiдкинув дитину, бо в добрих руках опинився хлопець. А тепер вiн її на всю милiсть просить не признаватися ще до нього, доки не вiддiлить йому його господар землi, не стане вiн газдою в своїй власнiй хатi. Його господарi - люди заможнi, гордi, могли б дiда i матiр з хати викинути, а хлопця не надiлити землею. Нехай вона ще жде, нехай мовчить, як i вiн, а все вийде на добре! Хлопцевi i їм. Ось вiн скiльки рокiв мовчав, як камiнь, i на добре вийшло. Гриць незабавки жениться, пiде на своє, а його молода, добра бiлолиця дiвчина, заможна, обiцяла йому, що вiзьмуть його, старого, до себе. Вiн їй зробив одну прислугу i на її помiч найбiльше числить. А як вiн коло них раз опреться, Гриць матерi своїй не випреться. Тепер нехай вона ще помовчить i хлопцевi щастя не псує. Вони на весiлля пiдуть, здалека будуть, як бiднi, придивлятися; на весiлля вiн їх просив, а там... нехай жде. Прийде час, заговорять. Мавра опиралася. Плакала, рвалася йти до сина. Але батько лаяв i кляв, ба навiть, по своєму звичаєвi, з лютостi кiлька разiв її ударив. Аж тодi Мавра покорилася його приказовi i з його радою погодилася... Тепер лиш одно її щастя мутить, одно її гне додолу, давить. Велике горе Тетяни, заподiяне її сином, i бiль доброї Iванихи Дубихи. Чому не любив Гриць Тетяни до кiнця? До кiнця? - _питала вона в розпуцi майже сотню разiв. Який оборот було би все взяло як для них обох, для її бiдної матерi, так i для неї самої! Чому, сину мiй, чому роздвоїв так свою душу? А ще й вона_ причинилася до Тетяниного горя, ворожачи йому, остерiгаючи його... перед чорними очима!.. Жура i жаль про Тетяну не дає їй спати, не дає їй їсти. Вона чи не на все життя позбавлена. Хто знає, чи й прийде вже цiлком до давнього розуму Тетянка! Хвилинами вона, здається, нiби при умi, оповiдала їй Iваниха Дубиха, а хвилями божеволiє, не пiзнає, не бачить нiкого, а все Гриця згадує i лихо._ Який кiнець тому буде? Чому, боже, так тяжко людям до щастя дiбратися? От хоч би тепер i їй. Сина вiднайшла, а Тетяну - тратить. Сама майже не знає, хто тепер ближчий її серцю. Вiн чи вона? Тепер одно вiнчається, а друге остає без долi, розбите... Чому Тетяна їй не звiрилася? Цiлком зараз спочатку? Чому так таїла, щоб мати не розвiдалася? Як тут тепер рятувати? Як усунути лихо? А тяжке лихо! Мавра аж сплакала, згадавши молоду дiвчину чудову, та - збавлену власною її дитиною. Вiдтак гiрко усмiхнулася. Ось як син в батька вдався! Двi душi в нiм. До Настки горнувся, а її Тетяну любив. О, коби Тетяна була зараз з усiм призйалася. Ба... Коби!_ Коби вона була тодi_ знала, що її син живе. Тодi!!! Але батько... i нараз урвалися її думки. Вона _винувата. Вона, однiсiнька вона. Батько її, ще коли впрошувався, молив, а вона не впустила. Тодi вiн закляв. А вiн страшно кляв. Чи не закляв вiн тодi її щастя, а прикликав горе? Не винен тут нi Гриць, не винна нi Тетяна, а винен... винен... хто? - питає себе Мавра i плаче. Грицю ти мiй, сину, чому так в батька вдався? Чому не в матiр... i тут, як перше, думка її урвалася. Чи була вона, його мати, лiпша?_ Вона ж мала чоловiка, а зрадила_ його. О, о, о! - застогнала нараз i вдарила з жалю нараз п'ястуками до голови. "Грiх, грiх, грiх! - ридало її серце. - Який страшний, великий, який без кiнця. Грiх_ винуватий всьому, вiн один!.." Але вона ще врятує Тетяну. Нехай буде, що буде. Тетяну вона врятує. Коби лиш до недiлi, коби лиш по весiллi, вона вiзьметься до неї, приведе назад до розуму, ладу. В недiлю рано-ранесенько пiд "Бiлий камiнь" пiде, зiлля накопає, буде пробувати. Зразу самим зiллям потрохи усипляти, вiдтак примiвками, вiдтак через сiм недiль мольбою до нового мiсяця, доки не успокоїться. А там... з часом вона Гриця забуде i за другого пiде. Отак думає, передумує Мавра, перебираючи та впорядковуючи рiзне своє зiлля, котре вже вiд чого, коли нараз чує.. щось застукало до її дверей. Вона прокинулася. Хто до неї о такiй пiзнiй годинi? Се вже далi пiвнiч. Вона ще не лягала, бо батька вижидала. Пiшов по милостинi до недалекого мiстечка. А вона тут за скорбними думками та всiм своїм зiллям сном припiзнилася. Чи не Тетяна се? - Хто там? - по звичаю своєї осторожностi питає i надслухує. - То - я! - вiдказує якийсь голос. - Тетянка? - питає Мавра i надслухує знов, може, й вона, нещасна, лiсом блукала i за свiтлом до неї добилася. - Нi! То - я! - вiдказує знов той голос. Мавра вiдчинила. Перед нею станула дiвчина. Висока, молода, в лицi бiла-бiлiська, з заплаканими очима. Цiкаво придивляється їй Мавра, i її переймає при видi цiєї дiвчини прикре почуття. - Тобi що, доньцю, о такiй пiзнiй годинi? - питає. - Тепер далi пiвнiч. Але сiдай - ось тут. Твої очi плачуть. Чи й серце плаче? В кого серце хоре, нехай iде до Маври, - говорить, мов молитву, Мавра, а сама блискучими своїми очима аж пронизує. - О, рятуйте, мамцю! - кличе дiвчина з розпукою i падає на лаву. - Мiй суджений хорий, може, i умре. Крiзь сон говорить, нiхто не розумiє. Ой мамцю, рятуйте! - i з тим заридала. Далi, зсунувшися додолу, здiймає розпучливо руки вгору i молить. - Царю ти небесний - чим я провинилася? Чому мене караєш? Я ж не винувата. Я вiрно його любила, тiло, душу дала, то... вона... вона!!_ - i, не докiнчивши, знову гiрко заридала. - Цить же, доньцю, цить же, - вспокоювала Мавра i пiднiмає дiвчину догори. - Кажи, що твому судженому i чия ти дитина, а зможу, порятую, в горi вас не лишу. - Я, Настка, Грицева суджена! - кличе дiвчина з невимовним жалем i знов здiймає, благаючи, руки до Маври вгору. - Йому починено._ Рано вiн поснiдав, вiдтак впав у сон i так спить все i спить. Спить мертвецьким сном. Зразу в снi ще згадував, що хтось там iшов, що вiн зараз прийде,_ а далi вмовк... - Грицева наречена? - скрикнула тут Мавра, а сама сiпає дiвчину, мов божевiльна. - Грицева. Я Грицева! Я його суджена, а в недiлю, мамцю, наше весiлля... - Грицю! - скричала Мавра страшним криком розпуки i зсунулася на землю. - - Сину!!! Сину ти мiй, сину! _Ось уже гине, ось уже вiдходить; ледве що найшла! Грицю, жди на свою матiр, вона вже йде. Жди, не гинь!! - Останнi слова її, викликанi якоюсь нелюдською силою розказу[33] перемiнили її саму нечувано. Вона зiрвалася на рiвнi ноги, вхопила клунок з своїм зiллям, пiрвала дiвчину за руку i обi погнали... Бiжить стара Мавра пiд гору i проти вiтру окриленим кроком, важко вiддихуючи, стогнучи. Летить, здоганяє Настка, i туй-туй паде. Лиш одно її пiддержує, вiра в силу Маври, а коли б не те, вона б далi не годна. - Йому починено, його затроєно! - кричить в один голос до старої Маври. - Пiд вiкном найдено пляшку, а пастух наш бачив дiвочу постать, як летiла лiсом, якась чорноброва..._ - _Тетяна! - кричить Мавра i сама стає. Мороз її переймає, i вона хреститься. - Ось що грiх, що грiх! - _стогне i звiльняє крок - далi вже не годна... Було в четвер рано, як на мiсцi стали, а коли стали, було вже по всьому. Гриць вже перенiсся... * * * Коло Грицевої хати - сум i повага. Посхилялись старi газди всi, що Гриця знали. Посхилялися в смутку i мовчки ждали. Умлiває в хатi бiлолиця Настка, молодицi плачуть. Товаришi-хлопцi походжують, утираючи сльози. А матерi, перешiптуючись, хрестяться i моляться... Перед хатою лише що скiнчилася тяжка, гiрка сцена. Циганка Мавра в нечуванiй розпуцi кидалася вовчицею на старого батька. Вiн її сина, - заводила, - вiд неї забрав, пiдкинув багачам, щоб зазнав лiпшої долi, як циганська, i ось яка доля постигла його в багатствi... I нiхто не бачив досi такого ридання, такого поведення, як у бiдної циганки. Кидалася лицем до землi, роздирала на собi одiж, знiмала руки розпучливою мольбою догори, а все промовляла. Спiваючи, ридаючи, заєдно розпачала - аж доки не ув'яла: Старий Андронатi зразу боронився, а вiдтак умовк. Зсунувшись з всею ваготою свойого старечого тiла на свiй жебрацький костур - вiн мовчав. Сам не замiтив, як остаточно по голосiннi зболiлої доньки заслухався в жалiбну гру трембiти, що неслась горою недалеко хати. Вона йому нагадала своїм смутком щось давно минуле. Давно-давненько, дуже давно, вона також так смутком вигравала - пригадав вiн собi. Вiн тодi стояв рано зi сходом сонця високо на горi сього села i держав бiлого внука на руках... Держачи отак, глядiв в сивiй ранiшнiй iмлi .дитинi за долею. Iмла не здiймалася. Не бачив вiн тодi через iмлу сонця, але воно було! В його внука була_ доля. Ждала лиш на нього, як те раннє сонце за iмлою - чому не осягнув її?.. * * * Мiж присутнiми в хатi й Iваниха Дубиха. Дожидає Тетяни. Може, хоч тут вона з'явиться. В домi її нiде не було; i нiхто її не бачив. Ходить i ходить лiсами, людей уникає. Прибувши сюди, Iваниха Дубиха занiмiла. Нiхто вiд неї слова не почує. Мов забула говорити. Лиш вiд часу до часу засуває дрижачою рукою бiле волосся назад пiд чорну свою хустку. Жде. Може ж, дiждеться... Люди ззираються на неї, перешiптуються, а їй те байдуже. Її очi не плачуть, її уста стулилися, лиш душа чимраз кам'янiє. Та ось перед порогом шелест. Її Тетяна? Нi. То Мавра появилася в хатi з батьком, на сина вдивляється. Нараз - що се? Сину божий! Знадвору попiд вiкна доходить спiв, нерiвний, предивний. Iваниха Дубиха бiлiє, хилиться; сим разом се вже Тетяна. Так. То вона. Висока, худа, блiда, з розшарпаним волоссям, червоними маками заквiтчана, з очима, що нiкого не бачать, то - вона._ Нiхто не рушається. Входить i, пiдсовуючи високо чорнi свої брови, прикладає палець до уст, мов наказує мовчання, i обзивається напiвспiвуче: "В недiлю рано я зiлля копала, в понедiлок рано пополокала..._ цить, Мавро, - додає, прохаючи, - в вiвторок,_ Мавро, - додає, прижмурюючи очi, мов нагадує собi щось, - зiлля я варила, а в середу рано... - _нараз уриває... - цить, Мавро, - просить з неописаною нiжнiстю в голосi i цiлковито блудними очима, - цить, я лихо_ убила... твоїм зiллям,_ Мавро, з-пiд "Бiлого каменя". А вiн переспиться._ Цить! А в недiлю весiлля. Цить! - i, вмовкши, вона жде хвилинку, опустивши, мов з глибокої утоми, голову аж низько назад - затулює очi... Всi закаменiли. Нi, не всi. Мавра мовчки з змiїним безшелесним рухом одна наближується до неї. - Суко!_ - скричала нараз не своїм голосом. - Ти мого сина_ струїла. Ти, ти, ти! Гинь! - _i одним-однiським п'ястуком валить дiвчину додолу. Та тут вже Iваниха Дубиха опинилася коло доньки. - Стiй! - крикнула, що всi потрухлiли. - Мене_ ось добий. Вона вже готова, а мене добий!_ Вiдтак, пiднiмаючи доньку на ноги, що судорожне за свої цвiти вхопилася, спитала побiлiлими устами: - Доню моя люба, одна_ в мене в свiтi - ти_ Гриця струїла? Тетяна усмiхається. - Цить, Мавро, - шепче, пiдсуваючи високо чорнi брови, - лихо в нiм_ сховалося... цить! Вже нiде лиха не буде... - Доню! - молить ще раз мати з надлюдською якоюсь силою i тулить нiжно доньку до себе, як малу дитину. - Ти? Скажи правду всiм, ти? Як господу богу скажи... Тетяна дивиться довго матерi в очi, мов пригадує собi щось, а далi, тулячись з правдивою нiжнiстю дитини до грудей матерi та хапаючись знов, як перше, судорожне за свої цвiти, починає любо, пiвголосом, нiби переказуючи тайну, нiжно спiвати: Гей, на Iвана, гей, на Купала... гей, гей, гей!.. Красна дiвчина долi шукала - гей, гей, гей!.. Та вимовивши послiднє слово, вона виривається нараз несамовито з обiймiв матерi i вилiтає стрiлою з хати... Мовчки... без словечка... повалилась Iваниха Дубиха додолу... * * * Поховали Гриця, розiйшлися люди. - Ходiм, Мавро, - обiзвався вже по всiм старий Андронатi до своєї доньки. - Ходiм мiж циган. Тепер ми тут знов старцi... - Ходiм, тату, - каже Мавра твердо, як камiнь, i подала старому довгий костур в руки. - Тут вже мiй грiх скiнчився. I пiшли. Злегка лиш колишуться тi сосни i смереки, яких вони, iдучи не раз бiлою стежкою, мимохiть дотикались злегка, i колишеться лiсовий шум в воздусi, успокоюючи порванi струни в душах, доки не вийшли з лiсу; а коли його оставили, вiн згубився цiлком, i над лiсом схилилася нiч... * * * Iваниха Дубиха перешукала з людьми чи не весь лiс i сховки, куди заходила Тетяна, i не найшли її. Вона без слiду пропала. Настала вже чи не сама пiвнiч, а Iваниха Дубиха лежить обезсилена на своїй постелi - заєдно надслухує. Її серце каже, що Тетяна верне; от-от уже пiвнiч. От-от чує вона шелест. Тетяна верне сама, як не раз вже. От-от зазорiє. I - коби вже й зазорiло... А як вона верне, тодi забере її з собою в монастир i вiддасть її господу богу. Господь один її зцiлить - скрiпить. Господь один - а вiдтак нехай дiється далi його божа воля... В хатi тихо, мов у святинi, лиш дрiбне свiтло блимає i часом прискає перед iконою пречистої дiви, - Iваниха Дубиха жде, надслухуючи, i її стуленi очi заливаються безустанно слiзьми. От-от - знов якийсь шелест. Нi. То рiка. Вона не вмовкає. Кiлька разiв i збудиться вона з пiвсну, рiка все її дразнить, мов чогось домагається. Нараз... i тепер вона не помиляється. Вона чує. Чує виразно, лиш не знає розрiзнити - що се. Чи се бренькiт бджiл причувається їй, чи се нiжнi струни, чи се ангельськi голоси? Не знає. Але вона чує i не помиляється. Попри її слух пересовується легко, мов сонна мрiя, мов бренькiт бджiл, мов шовк, що волiчеться по струнах - предивно нiжний, спiвучий голос, що всю її душу мов у облаки небеснi здiймає: Гей, на Iвана, гей, на Купала... гей, гей, гей!.. Красна дiвчина долi шукала - гей, гей, гей!.. Iваниха Дубиха прокинулась, зiрвалася. Господи боже, се Тетяна! Так. Се був голос Тетяни. Вона чула виразно, що се був її любий голос. Вона шукає пiд вiкном дверей i спiває... Iваниха Дубиха встає як змога скоро, спiшить, хитаючись, до дверей, розриває їх i бачить. Вона, мабуть, спала. Надворi ясний день, усмiхається сонце i вказує все ясно - лиш Тетяни нема. Iваниху Дубиху обняло зимним потом. Чи їй спiв Тетянин лиш приснився? Чи чула вона його справдi? Та тут заблисла їй страшна думка до голови, i вона спiшить до челядi... Iдуть всi над рiку, шукають ще й там. Може, знайдуть хоч там слiди. Пiшли... Не довго iшли. Там, де глибина царювала, де камiнь-велет спокiйно означав неповорушну глибину рiки, де на дно її утонув колись Тетянин вiнок, стояв на поверхнi блискучої води, притулившись до каменя, один великий цвiт червоного маку. Другий, припершись аж до берега рiки, ждав - i як той, i собi не рухався... Стоїть Iваниха Дубиха i дивиться без слова на тi два цвiти, а з нею i вся челядь. Довго, довго дивиться вона на них - далi вiдвертається... Вiдвели Iваниху Дубиху. Чернiвцi, в квiтнi 1908. [1] Пристроєний - одягнений. [2] Фортуна - щастя. (Прим. О. Кобилянської)_ [3] Р а й - отаман, циган-проводир. (Прим._ О. Кобилянської_)_ [4] Спенцер - одяг на зразок жилетки [5] Пуста (пушта) - степ в Угорщинi. [6] Полум'я змагайте - роздмухуйте полум'я [7] П у г а р и к - чарочка. [8] Х и ж у н - беркут. [9] Вивiрка - бiлка. [10] Противно - навпаки. [11] Пiдхлiбство - облесливiсть. [12] Бесаги - сакви, торба. [13] Р а б i в н и к и - грабiжники. [14] Туск - бiль, журба. [15] Оногди - недавно. [16] Найборше - найшвидше. [17] Починщина - примана. [18] Опустити - залишити. [19] Розпачати - впадати в розпач, виявляти розпач. [20] Господарка - господарство [21] Розказувати - наказувати. [22]Петльованець - годованець. [23] Удовiднити - довести. [24] Синку - так на Буковинi кличуть нiжно i хлопцiв, i дiвчат. [25] Ноша - одяг. [26] Розстрiлювати - розкидати. [27] Надвечерiє - нiч перед якимсь святом. [28] Зрадити - тут: розкрити, показати. [29] Збиточне - жартiвливо. [30] Давно по словi - давно дали одне одному слово, домовилися про одруження. [31] Наборзi - нашвидку. [32] Любко - коханець. [33] Р о з к а з - наказ.