ан комендант? Бiлет маєш? С т е с я (отямившись, гнiвно). Геть! Нiякий пан комендант не має права затримати мене. Маю листа вiд старости Iллiнського i суддi Дубровського. (Нервово виймае листа з печаткою i показує шереговому). П ш е п ю р к о в с ь к и й (якому 1-й шереговий передав листа). Та невже! Дивись, яка пишна персона. (Розглядає листа). А чого це панна добродiйка була на тiм боцi, в Борисполi? С т е с я (згорда). Це вже моє дiло. Зараз же пустiть i вернiть мого листа. П ш е п ю р к о в с ь к и й. Твоє дiло? А накладати з гайдамаками теж твоє дiло? П р о з к а (втручається). Дозвольте доповiсти вельможному пану, вона тут весь час радилася з тим гайдамакою, все балакала про якогось музику в Таращi. П ш е п ю р к о в с ь к и й. Ось воно що! А нум, пане Птушинський, берiть її за ручки та ведiть до вiйта, нехай посидить там iз тиждень, а ми поки розпитаємось, що в неї за справа. С т е с я (перелякана). Нi... нi... ви не зробите цього... ви не зробите... я мушу зараз їхати далi... вiд цього залежить життя людини... чуєте, життя! П ш е п ю р к о в с ь к и й. Пане Птушинський! Жовнiри беруть Стесю пiд руки. С т е с я (виривається i кидається до Пшепюрковського). О, благаю вас, пане коменданте... я не можу гаяти часу... я не можу марнувати жодної хвилини... (Кидається до нiг Пшепюрковського). Благаю вас, мiй ласкавий, мiй вельможний пане! П ш е п ю р к о в с ь к и й (до жовнiрiв). Зараз же одвести її до вiйта i стерегти до мого приходу. Жовнiри беруть Стесю. С т е с я. То будьте ж ви проклятi, гвалтiвники, кати, душогуби! Нехай перша дiвчина, яка вас побачить, плюне вам у вiчi. (Жовнiри виводять Стесю). Нехай рiдна мати зречеться вас i нiхто не подасть вам напитись, коли ви будете здихати! П ш е п ю р к о в с ь к и й (смiється). Ще й сама поцiлуєш, голубочко, лайся не лайся, а з цiлим пiр'ячком ти вiд мене не вийдеш. Ну, то рушаймо й ми. Ходiм, пане чеснику, бачите, як треба поводитись iз гайдамаками. Субординацiя, пане! Iде до дверей, за ним Пауша, Лозка i всi жовнiри. К о р ч м а р (жахається). Пшепрашам вельможного пана. А хто ж менi платитиме за вино? П ш е п ю р к о в с ь к и й (грiзно). Що таке! А ти знаєш, пся вiро, пуста воронко, горiлчана затичко, що роблять з тими, хто переховує гайдамакiв? Так ти хочеш, щоб я тебе i твою погану корчму, сто дяблiв i чотири бiса, в Кодню спровадив! (Корчмар тремтить). А нум, пане Вержбенто, - берiть його мерщiй за хавки. К о р ч м а р (кричить). Нi, нi! Я ж нiчого. Це я так... Я пожартував. П ш е п ю р к о в с ь к и й. Дивись, удруге не жартуй. Усi виходять, крiм слiпої дiвчини. К о р ч м а р (пiсля виходу здiймає руки вгору). Три кварти бургундського вина по червiнцю кварта. Добрий гешефт, нема чого казати. Ой-ой-ой! (Порається, зiтхаючи). Пауза. V Знов розчиняються дверi, й увiходять, озираючись, троє музик: Скряга з бандурою i бубном, Шенчик з цимбалами i Iлько iз скрипкою. Скряга, високий, з хмурим поглядом, вже немолодий козак з довгими, трохи присивiлими вусами. Могутня, iмпозантна, але вугласта фiгура. Шенчик - бувала, обметана, але не стара ще людина, сторожка, хитра й лукава. Iлько - молодий, вродливий, з виразним обличчям i мрiйним поглядом справжнього артиста. Всi троє сiдають за столом лiворуч, за тим, що ближчий до рампи. Ш е н ч и к. Здається, нiкого непевного немає. А все ж таки лучче було б почекати до ночi. Щось не до вподоби менi той пройдисвiт носатий. Гей, шинкарю! Горiлки та сала. С к р я г а (хмуро). Що вдень, що вночi, пiвтора лиха. Трьом та кози бояться. Корчмар подає горiлку i страву. Ш е н ч и к. Слухай, шинкарю, як тут у вас з переходом на той бiк? Тут, бачиш, нашу музику вже чули, хочемо, щоб там послухали. С к р я г а (хмуро). Музика гучна... далеко чути... (Усмiхається). Вiд Уманi аж до самої Варшави... К о р ч м а р. Не знаю вже, що вам i казати... Я цим не займаюсь. Небезпечно... але попробувати можна. Посидьте... я спитаю тут одного з наших. (Вiдходить). Ш е н ч и к. Що ж, попробуєм, раз козi смерть. С к р я г а. Бiльш як пiвтора лиха не буде. Ш е н ч и к. Думка п'є воду, а одвага мед. (Наливає чарки). Пий, Iльку, поки п'ється. Та чого це ти такий смутний? Лихо менi з такими товаришами. Ну, що Скряга сумний, то я ще розумiю, шкода козаковi, що мало ляхiв перебив. С к р я г а (хмуро). Авжеж мало. Пiвтора лиха! Ш е н ч и к. А чого тобi сумно, то вже не знаю. Хiба закохався. I л ь к о. Слухайте, товаришi, хоч i тяжко менi це вам казати, але не можу я їхати з вами на той бiк... Ш е н ч и к. Як не можеш! То де ж ми вiзьмемо другу скрипку? От тобi й маєш! Та чого ж ти ранiш не казав? I л ь к о. Давно вже хотiв, та все думав, що переможу себе... з самої Вiльшаницi. Слухай, Шенчику. Пам'ятаєш, як ти питав мене, де я взяв той золотий наперсток, що ти в мене бачив. Я вiдповiв тодi, що знайшов його тiєї ночi, як руйнували замок Калиновича в Яблунцях. Правда, в Яблунцях дiстався менi той наперсток, тiльки не знайшов я його, а подарувала менi його чудова, прекрасна, як зоря, панянка за те, що врятував я її вiд двох товаришiв, якi несли її, роздягнену i злякану, на гвалт, а може й на згубу. I коли принiс я її, обгорнувши в свою керею, в безпечне мiсце... зняла вона цей наперсток iз свого пальця i поцiлувала мене... Хто вона - я не знаю й досi. С к р я г а (обурений). Як! Ляшку, панянку, дочку ворогiв наших лютих! I нiхто не забив тебе, як собаку! От пiвтора лиха! Ш е н ч и к. Та цить-бо, старий вовгуро. Не все ж гризти, треба колись i лизнути... Ну, i що ж, що далi? С к р я г а. Тьфу! (П'є горiлку). Пiвтора лиха! I л ь к о. Певно, що це була якась графиня... Знаю тiльки, що зовуть її Гельця. I ось цей наперсток (показує), поцiлунок i солодке, як мед, iм'я - все, що залишилося менi вiд тiєї ночi... Моя керея ще й досi пахне чудовими пахощами i нiжним дiвочим тiлом, i скрiзь переслiдує мене цей чарiвний запах... i не маю я спокою... i тiльки одного бажає душа - знов, хоч на хвилину, побачити її, тiльки побачити... а потiм хоча б i вмерти. С к р я г а. От пiвтора лиха! Ну, то йди, дурню, до Стемпковського - нехай вiн покаже тобi твою цяцю. Звiсно, що не на жовч, а на мед мух ловлять. Тьфу. Увiходять пан Прозка i пан Лозка i займають попереднi свої мiсця позаду музик. Прозка пильно прислухається. Ш е н ч и к (милується з наперстка). Забажалось козаку зеленого часнику. Цiкава нагода. I щастить же людям! Тiльки хоч подержався за голу панянку, а менi так i цього не трапилось. Одного тiльки разу лучилася в Гнiванi панi, та й то така мармиза, що ледве втiк, як побачив. Так само i з поживою. Тобi хоч наперсток дiстався, а менi все чортзна-що. На що вже (стишуючи голос) багато було добра в Липовцях, але й там поживився, як пес макогоном. Тiльки i знайшов, що в садку на дорозi оцю скляну затичку. (Виймає з кишенi величезний, але забруднений алмаз i тре його руками). Трапилося, як кажуть, слiпiй курцi бобове зерно, та й (плює на алмаз i знов тре) тим подавилась. Затичка вiд пляшки, чи що - не можна збути, як лихого шеляга, навiть у карти нiхто не бере. I л ь к о. А може, це алмаз? Бачиш, як грає. Ш е н ч и к. Тю, дурний, - де ж ти бачив алмаза з горобця завбiльшки? С к р я г а. Та хоч би й алмаз. Якби на нього можна було викупити хоч одного козака, а то що з тих каменiв - пiвтора лиха. Як камiнь, то нехай буде такий, щоб ляха вбити... Пан Прозка i пан Лозка зацiкавились каменем i придивляються, пiдморгуючи один одному, аж поперехилялись через свiй стiл. Корчмар теж пiдходить, зацiкавлений. К о р ч м а р. Ой! Я вже дивлюсь, що то за цяцька у пана музики. А може, пан музика продасть тую цяцьку, в мене якраз є дiти... нехай би бавились. Ш е н ч и к (неймовiрно). Ну! А скiльки ж ти даси? К о р ч м а р. Ну, що значить скiльки - це ж не кiнь. Ш е н ч и к (рiшучо). Давай десять злотих. К о р ч м а р (смiється). Та пан смiється. Пiвчервiнця за дитячу цяцьку. Ш е н ч и к (розчарований). Багато! А скiльки ж ти думав? К о р ч м а р (затримуючи хвилювання). Ну, два... дванадцять грошей. Ш е н ч й к. Е, то нехай буде вiсiмнадцять грошей i кварта горiлки. Менш не вiддам. К о р ч м а р (вихоплює алмаз). Д... добре... зго... згода... Кладе грошi i хутко вiдходить. Пан Прозка i пан Лозка переморгуються многозначно. I л ь к о (що весь час придивляється до Лiї, пiдводиться i пiдходить до неї). Гей, шинкарю, що це за дiвчина - твоя дочка? К о р ч м а р. Нi, добродiю. Це бiдна слiпа дiвчина, єврейка. Конфедерати забили в неї всiх рiдних, то вона й ходить ось так по чужих хатах спiває, ворожить... I л ь к о. Через що ти ослiпла, бiдна дiвчино? Л i я. То хiба ж ти не знаєш? Я ж була перепiлочкою i повиколювала очi, як лiтала вночi по стерниночку... коли зруйнували недобрi люди мою хатку... Iл ь к о. Бiдна дiвчино... вона збожеволiла з горя... (До Лiї). Кажуть, що ти вмiєш ворожити... Поворожи ж i менi, чи знайду я дiвчину, що дала менi цього наперстка. (Дає їй наперсток). Коли б ти знала, яка вона прекрасна... Як променiють її очi, коли вона всмiхається... i яка чудова ласка в тих очах, коли вони плачуть... Л i я (вертає йому наперсток). Краще б тобi нiколи не бачити цього наперстка... Поки ще є час, вергни його з мосту в глибоку рiчку... Купи менi черевики, козаче... бо змерзли мої бiднi нiжки. I л ь к о. I правда, що на лихо собi дiстав я цього наперстка, - i все ж таки вiн дорожчий менi над усе на свiтi. VI Раптом за дверима чути галас. Дверi розчиняються, i знову ввалюється Пшепюрковський з усiєю своєю компанiєю. П ш е п ю р к о в с ь к и й (розкидається за середнiм столом. Шереговi сiдають. Жовнiри стоять навколо.) Ну, тепер можна й погуляти пiсля працi. Гей, вина. Та дивись, щоб знов не було аптеки. Так-то, пане чеснику. Це вам не Варшава. Жовнiр на вiйнi не минає нi ворога, нi дiвчини. Ха-ха-ха. (Спiває). Липнуть до мене дiвчата, Успiвай лиш цiлувати, Перша, друга зазиває, А та, третя, ще й моргає. А четверта за вус смика, П'ята кличе до музики. Шоста вудкою частує, Ну, а сьома вже цiлує. Восьма тягне до стодоли - Ось яка жовнiрська доля. П а у ш. Що й казати - доля непогана, тiльки чого це в пана так подряпанi щоки й нiс, хiба вiд поцiлункiв? П ш е п ю р к о в с ь к и й (хапається за лице). Де? От проклята гайдамачка! П а у ш а. Видно, буває i так, що дев'ята трохи пошарпає. П ш е п ю р к о в с ь к и й. Ех, є про що згадувати. Стану я зв'язуватися з якоюсь гайдамачкою. В мене такий звичай: "Коли любиш-люби гаразд, а не любиш- кажи зараз, коли любиш - так любись, а не любиш - не горнись, коли любиш - люби двiчi, а не любиш - кажи в вiчi". П а у ш а (регоче). Ну, ця, мабуть, так i зробила. Ще спасибi, що хоч очi зоставила, не повидирала. То невже ж пан так її i випустив? Пшепюрковський мовчки п'є, сопе. С к р я г а (до Шенчика). От тобi й маєш, пiвтора лиха! Принесло цих жовнiрiв - треба тiкати. Ш е н ч й к. Треба то треба. Та чи пощастить? Всi троє музик обережно пiдводяться i хочуть вийти. Корчмар подає, зiтхаючи, вино й великi кубки. П ш е п ю р к о в с ь к и й (помiтивши рух музик, грiзно). Гей! А це що за люди? Стiй! Пане Вержбенто! Ану! С к р я г а. Побачив-таки, пiвтора лиха. Лях триклятий. Ш е н ч и к (виступає наперед i низенько вклоняється). До розказу ясновельможного пана. П ш е п ю р к о в с ь к и й (грiзно). Що за люди, вiдкiля i куди? Ш е н ч и к (вiдповiдає за всiх). Бiднi музики, ясновельможний пане полковнику. Троїста музика, з дозволу ясновельможного пана. Прокiп Скряга - бандура, вiн же бубон. Лук'ян Iлько - скрипка, найкраща скрипка на всiй Українi, принаймнi на цiм боцi, i аз покiрний слуга мосцi пана - Мусiй Шенчик - цимбали. П ш е п ю р к о в с ь к и й. Шенчик? Хтось менi казав про Шенчика музику. Гм... А може, ви гайдамаки? Що ж ви тут робите? Ш е н ч и к. Граємо добрим людям, вельможний пане. П ш е п ю р к о в с ь к и й. Та хiба ж корисне ваше ремесло? Ой, чи не гайдамаки ви справдi... Ш е н ч и к. То що ж робити, ясновельможний пане? Коли б не скрипка та не бас, то й музика б свинi пас, - добре, кажуть, бути взимку котом, а на великдень - попом, але не вiд нас це залежить. Ми ж люди бiднi, заробляемо помалу на сiль до оселедця, через крупи до пшона не сягаємо, натягаємо маленькi латки на великi дiрки, де їдять - там пхаємось, а де б'ють - тiкаємо. Така вже наша доля, з дозволу вельможного пана. П ш е п ю р к о в с ь к и й. Гм... може, й справдi музики. Ану, утнiть лишень якої-небудь веселої, щоб аж у носi засвербiло. Ш е н ч и к. Слухаємо, ясновельможний пане. Всi троє сiдають лiворуч, Скряга - з бубном. Iлько - зi скрипкою. Шенчик - спереду з цимбалами. Грають. Ш е н ч и к (спiває). Мала стара бабусенька Чотири доньочки, А всi були такi гладкi, Як тi ластiвочки. Хорошенькi, молоденькi, В личку рум'яненькi, Височенькi, пухнатенькi I чорнобривенькi. Отакi носатi, А такi зубатi, Ой, тра-ра-ра-ра, Вмiли жартувати. У с i (пiдхоплюють хором): Ой, тра-ра-ра-ра, Вмiли жартувати. П ш е п ю р к о в с ь к и й (регоче, задоволений). Ха-ха-ха. О, тепер бачу, що справдi музики. Ану, утнiть якої-небудь польської. (Спiває). Iде вода через дуби, гречна панна, дай мi губи, Я би губ не жалувала, якби мати не видала. Або "Бернадина"... "Прилучилася новина, з'їли вовки Бернадина", або нi. Краще "Мазура". Ш е н ч и к. Слухаємо, ясновельможний пане. Грають "Мазура". Пан Пшепюрковський спiває, iншi пiдспiвують. П ш е п ю р к о в с ь к и й. Гей, мазуре, бий нiжками, Дiстань вогню пiдкiвками, А ти, Казю, скачи живо, Аби не ходила криво. Панно Зосю, не барися, Веселiше повернися, Тодi мазур тiльки радий, Як танцюють всi до ладу. П ш е п ю р к о в с ь к и й. Ф... фу. (Вихиляє кубок). Що то значить наша старопольска. Ну, так. Тепер я бачу, що ви справдi музики. Можете йти, коли хочете. Ш е н ч и к (пiдводиться). Дякуємо, ясновельможний пане. П ш е п ю р к о в с ь к и й. Стривайте! Все ж таки щось тут непевне. Але чого ж це ви опинилися тут, бiля самого кордону? (Пан Прозка пiдходить i щось шепче Пшепюрковському). Ану, пане Вержбенто, подивiться, чи немає в них чого непевного в торбах. С к р я г а. А щоб тебе чорт лизнув, лядський сину! Пiвтора лиха. Жовнiри i шереговий пiдходять i починають обшукувати музик. Ш е н ч и к. Та що це ви, вельможний пане, хiба ж ми злодiї! Ш е р е г о в и й (виймає з торби в Скряги досить велике кругле люстро в срiбнiй рамцi). Знайшов, пане коменданте! Люстро, та ще в срiбнiй рамi. (Подає люстро Пшепюрковському). П ш е п ю р к о в с ь к и й. А, так ось якi ви музики! Люстро в срiбнiй рамi, та ще з графским гербом! Добре. I справдi, як такому красунчиковi та без люстра? Може, тобi ще й пудри треба? С к р я г а. Глузуй, лядський сину, прийде и на тебе час. П ш е п ю р к о в с ь к и й. Ще що? (Дивиться в люстро). А й справдi подряпала, проклята гайдамачка... А бодай Ш е р е г о в и й. В цього бiльш немає. (Обшукує Шенчика). Камiзелька, пане коменданте. (Пiдiймає вгору блакитну єдвабну камiзельку). П ш е п ю р к о в с ь к и й. Добре. Ще один галанець. Якраз Савцi свитка, тiльки рукавiв нема. Ш е н ч и к. Така вже в мене вдача, пане полковнику. Я не органiст - не перебираю. П ш е п ю р к о в с ь к и й. Добре, добре. Далi. Ш е р е г о в и й (обшукує Iлька). Щось у руцi затиснув - не дає. Iлько кидає на стiл наперсток i одвертається. Ш е р е г о в и й (подає Пшепюрковському). Золотий наперсток, пане коменданте. П ш е п ю р к о в с ь к и й. Га! Наперсток! То з кого це ти його зняв, приятелю? Чи, може, ти не музика, а кравець? С к р я г а (хмуро). Шив вас Швачка i без наперстка, вельможний пане. П ш е п ю р к о в с ь к и й. Ага, не втерпiв, приятелю. Обiзвався. Так ось якi ви, виходить, музики! Добре. Бачите, пане чеснику, яке в мене око на гайдамакiв. Ну, що ж, пограли, погуляли - тепер потанцюйте в Коднi. Пане Вержбенто! В залiза їх! Так-то, пане, здається, Скряго, хоч i добре ти граєш на бубнi, але прийдеться й тобi заспiвати. С к р я г а (кидає об землю своїм бубном i хапає бандуру - тепер вiн випростався на весь свiй великий зрiст, i жовнiри мимоволi одступають назад перед його повною дикої величностi постаттю i натхненним поглядом). Геть з цим бубном, пане коменданте! Спiвали ми вам не з власної волi, так послухайте ж по нашiй охотi... (I перш, нiж устигли йому перебити, вiн ударяє зразу в струни i спiває на стародавнiй широкий голос з могучою експресiєю i силою). Перебийнiс водить немного - Сiмсот козакiв з собою, Рубає мечем голови з плечей, А решту топить водою. Ой, пийте, ляхи, води-калюжi Болотянiї. А що пивали по тiй Вкраїнi Меди та вини ситнiї. Ой, чи бач, ляше, що пан Хмельницький На жовтiм пiску пiдбився, Лядськую славу загнав пiд лаву - Вже не вернуть вам Вкраїну! П ш е п ю р к о в с ь к и й (схоплюється). Зараз же хапайте мерзоту! В залiзо його, поганця! А! Ти заспiваєш у мене iншої, собако! Жовнiри хапають Скрягу; вiн, ухопивши за шийку бандуру, починає бити нею жовнiрiв, деякi падають. Пан Пшепюрковський, що пiдходить ближче, теж дiстає по головi й падає. П ш е п ю р к о в с ь к и й (пiдводиться i, вхопившись за голову, закриває хусткою рану). Бий! Колоти їх на мою голову! Так ось якi це музики! Добра музика, до ста дяблiв! Бачите, пане чеснику, яке наше життя з цими лотрами. Нарештi пiсля колотнечi i великих зусиль зв'язують Скрязi руки за спиною, потiм в'яжуть Шенчика й Iлька. П ш е п ю р к о в с ь к и й. Бачите, пане чеснику, що за звiр? Що й казати - ведмiдь здоровий. От тобi i музики. Шикуйся! Гайдамак наперед! (Придержує голову хусткою). А, проклятi лотри... Рушай! Пшепюрковський, Пауша, зв'язанi музики i всi жовнiри виходять, забравши також i конфiскованi речi. На кону тiльки корчмар, обидва пани i слiпа дiвчина. К о р ч м а р (здiймає догори руки). Ну й день сьогоднi! Хороша торгiвля, щоб я так жив! По всiй корчмi слiди бiйки, перекинутi лавки, поваленi столи тощо. Слiпа дiвчина сидить у своєму кутку, притуливши руки до вискiв. VII Л i я. Боже мiй... Як страшно i шумно на цiм свiтi... Чого вони всi так кричали?.. I яка страшна їхня музика... Пани Лозка i Прозка, переморгнувшись мiж собою, зараз же рiшуче пiдступають до корчмаря. П р о з к а (виймаючи пiстоль). Ну, пане Янкелю, давай мерщiй алмаз. Живо. К о р ч м а р (зляканий). Який алмаз? (Зухвало). Та що це за жарти! Забирайтесь геть! Л о з к а (теж виймаючи пiстоль). Що таке? Що тобi - життя набридло? Зараз же давай алмаз! П р о з к а (шипить од злостi). Мерщiй, пся крев, нам нема часу. К о р ч м а р. Пробi... Кала... Обидва шляхтичi враз притуляють пiстолi до його голови. П р о з к а. Писни тiльки, пся крев... Зараз же давай алмаз. Ах ти, собако! Ми за цим алмазом два тижнi полюємо. Ну! К о р ч м а р (виймає камiнь й оддає шляхтичам). Ой, вей iз мiр! Гвалтiвники! Гайдамаки! Лотри! Л о з к а. Що таке? (Загрожує йому пiстолем). К о р ч м а р. Пробi! (Вибiгає геть iз репетом). Л о з к а (вихопивши камiнь у Прозки). О... Яка ж розкiш! Ха-ха-ха. Нарештi - таки вiн мiй. Ну, й дурнi ж цi гайдамаки! Ха-ха-ха. Сказано, хлопи. Свинi, пся крев. П р о з к а (в свою чергу вихоплює камiнь у Лоз-ки). Але не так швидко, мiй пане! Здається, i я тут не зайвий. Л о з к а (розлючений). Прошу не хапати з рук, мiй пане! (Знов вихоплює камiнь, вiн падає i кудись котиться). А, до ста дяблiв, - покотився. (Нагинаються обидва i починають шукати по всiй пiдлозi камiнь). Ще, не дай бог, куди закотився. А все ти, пся крев. Лазять, шукаючи та лаючись, по хатi. Нарештi обидва пiдводяться i неймовiрно дивляться один на одного. П р о з к а. Що за чортовиння! То де ж вiн? Л о з к а. Еге, голубчику, ти, мабуть, знайшов, та думаєш, що так i буде. (Хапає його за комiр, починається бiйка). Ах ти, котолупе поганий! П р о з к а (вихоплює шаблю). Калавур! Пробi! Л о з к а (теж вихоплює шаблю). Вкрав, та ще й пробi! А цього не хочеш! Б'ються. Прозка падає. Лозка зупиняється з жахом, опустивши шаблю. Л о з к а. А, до ста дяблiв. Невже ж у шию... (Нахиляється до нього). Так i єсть... не дише. (Хапливо обшукує тiло). От лихо, Єзус, Марiя! То невже ж i в нього немає?.. Здається, йдуть... (Схоплюється й озирається з жахом). Боже мiй, що ж робити? (Хапається за голову). Де ж камiнь? (Озирається). Слiпа! Вона не бачила... тiкати, тiкати мерщiй! (Вибiгає геть, ще раз озирнувшись на труп). Лi я (опанована безумним жахом, виходить iз свого кутка, йде на середину хати, простягаючи обидвi руки перед собою). Хто? Хто тут? Чому всi мовчать... Чому тут так тихо, наче в могилi... Менi страшно... менi страшно, мамочко моя рiдна... (Спотикається на труп Прозки i, торкнувшись його руками, кричить з жахом). Ай! Ай! Хто, хто тут? (Забруднила в кров руки). Чому... чому мої руки мокрi?.. Ай! це кров! Пуста корчма з перекинутими столами i лавками. Труп довгоносого шляхтича i бiдна слiпа дiвчина, опанована жахом, яка не може зрозумiти, що таке дiється навколо. Нарештi вона йде праворуч i наступає босою ногою на алмаз. Л i я (кричить вiд болю). Ай! (Плаче), Я наступила на щось гостре. Як заболiла моя бiдна нiжка. (Нахиляється й пiднiмає алмаз). Якийсь камiнь... або бите скло... (Держить алмаз). Вiдчиняються дверi i ввiходить Авраам Цвiкловiц, старий єврей з виразним i вродливим обличчям, з довгою сивою бородою, одягнений у чорну оксамитну шубу, велична, iмпозантна постать. Ц в i к л о в i ц (на порозi). Гей! Хто тут? Хазяїн! (Увiходить у хату i здивовано озирається). Що таке? Все зруйновано, перекинуто... труп... (Вiн пiдходить до Лiї). Якась дiвчина... здається, єврейка. Слухай, дiвчино, чи не бачила ти, де хазаїн? Л i я. Я не можу бачити. Я слiпа... Виведи, виведи мене звiдси, добрий чоловiче... Менi так холодно... страшно... тут було так галасно, хтось бився... кричав... Ц в i к л о в i ц. Бiдна дiвчино, де ж твоя хата? Л i я. В мене немає хати... Я хотiла вийти сама, але накололася ногою на це скло, - у мене ж немає черевикiв. (Показує йому алмаз). Бачиш, яке велике скло. Менi було так боляче. Ц в i к л о в i ц (бере алмаз. Здивовано). Боже великий! Це ж Липовецьке жорно! Славетний алмаз княгинi Вiлькомiрської. Алмаз, який вона шукає по всiй Українi. Скiльки людей тебе шукало даремно, ти облитий кров'ю i зараз... (Вiн озирається на труп Прозки). Одна людина вбила другу за володiння тобою... а знайшла тебе бiдна слiпа дiвчина, що не знає навiть твоєї цiни, що навiть не побачить нiколи твоєї блискучої краси. (До Лiї). Ходiм. Я заплачу тобi за цей камiнь тисячу червiнцiв i вiзьму тебе в свiй дiм замiсть дочки. Л i я. Нi, нi, менi не треба грошей, купи менi тiльки черевики, щоб не болiли мої бiднi нiжки... Ц в i к л о в i ц. Якби ти не була босонiжкою, то не знайшла б алмаза. Ходiм. (Вiн бере її за руку). Ходiм. Не журись, що ти слiпа, не жалiй, що не бачиш цього алмаза; зате ти не бачиш кровi i грязi, що ними заплямували люди цей прекрасний свiт. Виходять. Завiса. ДIЯ ТРЕТЯ В домi Авраама Цвiкловiца в Житомирi. Праворуч стiл, покритий до самої землi оксамитним килимом: на ньому високий канделябр i велика книга з срiбними застiжками на рiзьбленому пюпiтрi. Великий глобус з мiдним екватором на точених стовпчиках. Велика пiдзорна труба, килими, шафи з книжками. Просто проти сцени широкий схiдний ослiн, укритий килимом i оксамитними подушками. Дверi - праворуч вхiднi, лiворуч - в iншi кiмнати. I Авраам Цвiкловiц i Лiя. Слiпа дiвчина, розкiшно вдягнена в легкi схiднi тканини, сидить на ослонi, перебираючи струни своєї цитри. Цвiкловiц сидить бiля неї на низькiй табуретцi, похиливши голову на руки. Вiн у чорному вбраннi, в чорнiй оксамитовiй ярмулцi на сивих кучерях. Л i я. Тiльки чотири днi живу я в тебе i чую, як прояснюється мiй бiдний розум... Мабуть, ти великий мудрець або чарiвник, що знаєш тайни великi... Але нащо розбудив ти мiй розум? Щоб знов болiло моє бiдне серце, згадуючи все, що я забула, коли була перепiлкою... Та хiба ж не можна жити i з розумом, але без спогадiв... без спогадiв гiрких i жахливих. (Закриває лице руками). Ц в i к л о в i ц (прикро усмiхнувшись). Багато ти просиш, дiвчино... Тайни цiєї не розгадали ще мудрецi людськiї. Де ,та криниця води забуття, щоб напився з неї народ єврейський i вiдпочив хоч на десять рокiв од спогадiв та страждань своїх безмiрних... Сiмдесят рокiв живу я на свiтi... Скiльки разiв i маленьким хлопчиком i дорослим мужем читав я в синагозi велику поминальну молитву, що спiвають в мiсяцi сiвон на пам'ять усiх незчисленних євреїв, що загинули сто двадцять рокiв тому в Тульчинi, Немировi, Кам'янцi, Полонному, Бродах - по всiй Українi i Польщi... I важко було повiрити в жахливу дiйснiсть минулого... Казкою стародавнiх часiв здавалася менi ця молитва... I ось тепер, коли посивiла моя голова, довелося побачити, як вернулася жахлива казка, побачити - i пiзнати власною мукою. В Бiлiй Церквi забито моїх синiв... забито... замордовано з жiнками i малими дiтьми... I нiколи, нiколи вже не побачу я тих, що сидiли кучерявими хлопчиками на моїх колiнах... не побачу i не почую... нiколи. Л i я (знаходить i цiлує його руку). Життя дало тобi велику мудрiсть... вона допоможе тобi перетерпiти горе. Ц в i к л о в i ц. Мудрiсть... (Гiрко всмiхається). Якщо я знаю трохи бiльше, нiж равини, що тисячi рокiв риються, мов черви, в затхлих пергаментах i пишних, але пустих словах, - то не легше менi вiд мого знання... С л у г а (увiходить). Граф Ружинський з якоюсь панночкою до вельможного пана. Ц в i к л о в i ц (пiдводиться, здивований). Граф Ружинський? Чого йому треба? Чи не дiзнались вони про мiй алмаз? Ну, проси. (Слуга виходить). Слухай, Лiє, здається, що в мiстi вже почули про наш алмаз, бережись, не промовся як-небудь, може, вони за ним i прийшли. Л i я. Нi, мiй тату, я нiкому не скажу... II Увiходять граф Ружинський й графиня Брагiнська. Ц в i к л о в i ц (шанобливо вклоняється гостям). Вiтаю ясновельможну графиню i ясновельможного графа в скромнiй моїй оселi. Якому щасливому випадковi або якiй справi мушу я дякувати за цю велику честь? Р у ж и н с ь к и й (смiється). Та вже звичайно, що без справи не обiйшлося. Б р а г i н с ь к а (побачивши Лiю). Боже мiй, яка прекрасна длвчина! Це ваша дочка, пане Цвiкловiц? Ц в i к л о в i ц. Нi, ясновельможна графине, в мене немає дiтей. Це бiдна слiпа дiвчина... яку я знайшов пiд час моєї подорожi в однiй корчмi... там вона спiвала i ворожила людям за шматок хлiба. Б р а г i н с ь к а (з жвавiстю). Ворожила! Вона вмiє ворожити? О, то нехай вона i менi поворожить! Р у ж и н с ь к и й. Тiльки такий знавець, як Цвiкловiц, i мiг знайти подiбний алмаз у бруднiй корчмi. Яка бездоганна краса! Лiя, збентежена, пiдводиться i пiдходить до Цвiкловiца. Б р а г i н с ь к а (манiрно). Граф ще закохається в цю дiвчину. Р у ж и н с ь к и й. Графиня добре знає, що моє серце належить їй однiй. Ц в i к л о в i ц. Коли я брав її до себе, - не краса її мене привабила, а горе... (Пригортає до себе Лiю). Р у ж и н с ь к и й (несподiвано). А чи правда, що Цвiкловiц знайшов ще другий алмаз - алмаз княгинi Вiлькомiрської? Ц в i к л о в i ц (спокiйно). Ну, якщо за цим приїхав до мене вельможний граф, то менi дуже жаль, що графа потурбували даремно. Р у ж и н с ь к и й. Нi, нi, я маю iншу справу. Але... (Озирається). Б р а г i н с ь к а (жваво). Ви можете йти в другу кiмнату, а я почекаю тут. Пане Цвiкловiц, ви дозволите менi поговорити з вашою вихованкою? Може, ви дозволите, щоб вона й поворожила менi? Ц в i к л о в i ц. Прошу, ясновельможна панi. (До Лiї). Посидь тут, моє дитя, не бiйся. Прошу графа. (Показує йому на дверi лiворуч. Обидва виходять). Б р а г i н с ь к а (пiдводить Лiю до ослона i сiдає сама рядом). Чи правда, що ти вмiєш ворожити? Л i я (хитає головою). О, нi... Це було тодi, як я була божевiльною... Тодi... Менi здавалось, я бачила те, чого не видно людям... А тепер, коли прокинувся мiй розум, смутнi спогади опанували мою душу i не дають менi чути чужої муки. Б р а г i н с ь к а (зiтхає). Так... у кожного власна мука... Л i я (бере її за руку). Але слiпi очi навчили мене дивитись не в лице, а в душу людинi... Здається менi, що й твоя душа схвильована якимось спогадом... Про щось i жахливе... i разом солодке... Б р а г i н с ь к а (здивовано). Ти справдi чарiвниця! Вiдкiля ти знаєш? Л i я (пригадує). Стривай... кому це я ворожила... востаннє... тодi, в тiй корчмi!.. (Радiсно). Ах, надумала! Тому молодому музицi, що питав мене, чи побачить вiн дiвчину, що дала йому золотий наперсток. Б р а г i н с ь к а (схоплюється, вражена, i вiдступає, хрестячись). Єзус, Марiя! Ти чарiвниця! Ти велика чарiвниця! Л i я (спокiйно, без будь-якого здивування). Так це ти та дiвчина, що дала йому золотий наперсток... (Мрiйно). О, ти повинна бути прекрасною, як зоря... Як королiвна чарiвної казки, бо такою невимовною ласкою, так нiжно й ясно, мов золота струна, дзвенiв його голос, коли вiн говорив про тебе... Б р а г i н с ь к а (забувши свiй страх, знов сiдає на табурет i бере її руку). Ти бачила, ти розмовляла з нимi Ну, то скажи ж, скажи ж мерщiй, який вiн, мiй рицар, мiй коханий, єдиний, що за ним занудьгувало моє серце! Де ти його зустрiла?.. Куди вiн їхав?.. У якому вiн був убраннi, чи були з ним iншi рицарi? Може, ти знаєш, як вiн зветься! Ах! Адже ти не могла його бачити... бо ти ж слiпа. Господи, єдина людина зустрiла того, кого я шукаю так довго, - i та слiпа. (Жваво). Але ж ти чула, що вiн казав про мене? Л i я. Вiн розмовляв про тебе з такою журбою i ласкою. I хоч не бачила я його лиця, але тiльки в прекрасної людини може бути такий чарiвний, як музика, голос... Б р а г i н с ь к а. Так, так, вiн прекрасний, як мiсяць. Л i я. Вiн казав, що вiддасть життя, щоб тiльки побачити тебе хоч на єдину хвилину... А що було потiм, - не пам'ятаю... Знаю тiльки, що менi його стало так жаль, бо я зрозумiла тодi, що не принесе йому щастя твiй наперсток... I зараз менi здається, що не його ти кохаєш, а якусь мрiю, що склала твоя душа... Б р а г i н с ь к а (мрiйно). Так... це була чудова мрiя... Л i я. I зараз ти питала про нього не так, як питають про рiдну людину... I здається менi, що зречешся ти його в чорну його годину. Б р а г i н с ь к а (пiдводиться, гордо). Ти сама не розумiєш, що кажеш. Щоб я зреклась мого збавителя! Та i яка може бути чорна година в мого найяснiшого рицаря? I все ж таки спасибi тобi, що розповiла менi про нього. Прощавай. Я чую, як вони йдуть сюди, я не можу нiкого зараз бачити. (Швидко виходить у дверi праворуч). Л i я (собi пiдводиться). Може, й справдi краще для мене, що я слiпа. (Виходить). III З лiвих дверей виходять, закiнчуючи розмову, Ружинський i Цвiкловiц. Ружинський видимо розгнiваний. Р у ж и н с ь к и й. Я нiколи не повiрю, щоб у тебе не було такої дрiбницi, як двадцять тисяч червiнцiв. Усiм вiдомо, що самi твої самоцвiти коштують удесятеро бiльше. Добре, доведеться тобi коли-небудь звернутись до нас - тодi побачимо. Ц в i к л о в i ц. Мої самоцвiти? Колекцiя мiнералiв, яку я збирав усе моє життя, щоб вiдписати тепер Кракiвському унiверситету? Коли це багатство, то хiба багатство науки, якiй я служив весь мiй вiк. А грошi? В мене немає iнших, крiм тих, що я заробляю як лiкар, - їх досить, щоб забезпечити життя такого старого, як я. Р у ж и н с ь к и й. Невже! Твої елiксири продавалися по червiнцю за краплю. Князь Потоцький заплатив тобi тисячу дукатiв, коли ти вилiкував вiд сухот його сина. Та хiба тiльки це! Ц в i к л о в i ц. Я лiкую всiх, але з бiдних я не беру нiчого. Р у ж и н с ь к и й. Словом, у тебе є грошi, як у кожного єврея. Нарештi я дам тобi який тiльки хочеш прирiст. Ц в i к л о в i ц (розводить руками). Не маю, ясновельможний пане... Р у ж и н с ь к и й (спиняючи гнiв). Так ось яка єврейська вдячнiсть! Багато б ти мав своїх самоцвiтiв i перлiв, коли б не сидiв у Житомирi пiд обороною польських хоругов, пiд обороною Дубровського, що пiднявся проти гайдамакiв, цiд захистом великого ловчого Бранiцького! Чи не ми ж вступилися за вас i пiднялися месниками за вашу кров, коли цiлими рiчками лилася в Лисянцi, Жаботинi, Уманi i по всiй Українi. (Злiсно смiється). Коли хочеш, я подарую тобi, крiм росту, кiлька живих гайдамакiв, щоб ти змiг замордувати їх власними руками в вiдплату за кров твоїх синiв. Ц в i к л о в i ц (з гiднiстю). Я не купую людської кровi, мiй пане. А щодо вдячнЬстi, ясновельможний пане, щодо вдячностi за кров гайдамацьку, що ллється зараз рiчкою в Коднi, то не за нас ллється ця кров i не за євреїв мститесь ви цьому нещасному народовi... Ви мститеся за свої шкоди та втрати, i євреї - це тiльки один iз записiв у реєстрi цих втрат. Чи не так само пише регiментар Стемпковський у своїм унiверсалi? Не за кров єврейську дорiкає вiн хлопiв, а за те, що позбавили панiв того зиску, що належав їм вiд оренд, якi держали євреї по мiстах та мiстечках панських: "забиваючи жидiв, заподiяли ви панам великi шкоди", - ось чим дорiкає хлопiв вельможний регiментар, а зовсiм не нашою кров'ю. Не євреїв ви жалiєте, а тi грошi, що не встигли з нас дiстати. Р у ж и н с ь к и й (розлючений i обурений). А, так ось якi слова дозволяє собi єврей, що нажився в Речi Посполитiй! Та ти знаєш, що за цi слова я, шляхтич, граф i каштелян Брацлавський, можу зараз же вiддати тебе на суд трибуналу в Люблiнi або навiть до Стемпковського в Кодню! Ц в i к л о в i ц (спокiйно). Я був би недостойним мого народу, коли б боявся смертi, та ще в мої лiта. Р у ж и н с ь к и й. I хто ж обороняє гайдамакiв! Батько, у якого цi звiрi замордували двох синiв! А ти чув коли-небудь, якими лютими муками мордували гайдамаки ваших дiтей i жiнок? Ти зарився в свої книжки та подушки, ти милуєшся з своїх самоцвiтiв i перлiв та дивишся в небо в цю пiдзорну трубу, а не бачиш життя, що лютує пiд твоїми вiкнами. Ц в i к л о в i ц (з перекривленим вiд муки лицем). Годi... Р у ж и н с ь к и й. Нi, слухай, коли хочеш бути мудрим. Як одна єврейка кинулася на шию гайдамацi i благала, щоб вiн її помилував, а вiн струсив її з себе i тiльки смiявся, дивлячись, як її забивали... Ц в i к л о в i ц. Годi! Годi, благаю тебе! Р у ж и н с ь к и й. А, тепер годi. А ти чув, старий, як в одному селi гайдамаки забили єврея i двох його синiв, а третьому дали в руки пiстоля й обiцяли помилувати, коли вiн заб'є свою матiр? Ц в i к л о в i ц (падає на килим i ридає). Вийди, благаю тебе. Р у ж и н с ь к и й (злiсно смiється). Удруге не боронитимеш хлопiв... Прощавай. Виходить. Велика пауза. Музика. Ц в i к л о в i ц (пiдводиться). Чого не в силi були зробити любов i пiснi бiдної дiвчини, те зробила ненависть цього чоловiка... Очi мої повнi слiз, я плачу вперше пiсля того, як забито моїх дiтей. (Утирає очi). Але невже ж... невже ж... його правда? Невже ж я справдi тiльки слiпий безумець, що не бачу життя, шукаючи зiр на небi? Вiн не мiг вразити мене сильнiше, але ж нi, нi! Хiба ж я шукаю правди в цих плiснявих книжках та пергаментних сувоях, як нашi раввi або мудрецi Зогара, що тратять весь свiй вiк, щоб знайти таємний розум у мертвих письменах? Проте багато, мабуть, i в мене старої закваски, коли вся моя мудрiсть безмовна перед голосом старої ненавистi. Але що ж дiяти... i розум не власний над серцем, коли воно болить так смертельно. (Сiдає край стола, похиливши голову на руки). Пауза. IV Тихо входить Стеся, не вiдважуючись потривожити Цвiкловiца, стоїть кiлька хвилин мовчки. На лицi її туга, майже розпач, вона ще змарнiла за цей час. Ц в i к л о в i ц (почувши присутнiсть людини, обертається, стенувшись). Хто? Хто ти, дiвчино? Хто впустив тебе? С т е с я. Вислухайте мене, шановний пане, вислухайте, благаю вас... Ц в i к л о в i ц (пильно дивиться на неї). Я слухаю. С т е с я (хвилюючись). Мiй наречений... його удекретовано на смерть. Завтра... завтра його мусять скарати. Нi, нi, вислухайте, я розкажу все по порядку. Його удекретовано на смерть, але княгиня Вiлькомiрська i суддя Дубровський обiцяли менi помилувати його, якщо я знайду великий алмаз, що пропав, коли грабували її замок. Ц в i к л о в i ц (прикро усмiхнувшись). Знов Липовецьке жорно. С т е с я. Так... так... алмазне жорно, мiй пане. Двадцять день я не злазила з коня, я об'їхала майже все Київське воєводство, я побувала на тiм боцi, я шукала, де тiльки можна, i все то даремно, даремно, не знайшлося i слiду алмаза... Двiчi затримували мене польськi жовнiри... майже перед моїми очима замордували чоловiка, що помагав менi шукати, - на моїй душi його смерть. Скiльки лиха, зневаги, образ довелося зазнати в путi. Як не рiшилася я розуму - не знаю. (Закриває лице руками). I ось тiльки три днi перед цим набiгла я на слiд... Мов безумна, мчала я i вдень i вночi, щоб успiти до строку, щоб не приїхати, коли вже буде пiзно. (Вона хитається). I ось... I ось... я у вас... голова туманiє... в очах темно... (Кидається до його нiг). Благаю ж вас, заклинаю вас усiм святим... ради життя людини... дайте менi цей камiнь, я служитиму вам весь свiй вiк... тiльки врятуйте, врятуйте мого Василя... його ж завтра, завтра скарають. (Ревно плаче). Ц в i к л о в i ц (пiдводиться). Безумна дiвчино! Та чи знаєш ти, що цього каменя не здолає купити i сам король польський! С т е с я. Я знаю, я знаю. Але що ж робити? Я благатиму княгиню, я кинусь до її нiг, щоб вона заплатила вам хоч частину. Але ж не дайте загинути живiй людинi. Ц в i к л о в i ц. А чи знаєш ти, дiвчино, що гайдамаки забили моїх синiв... Адже ж i твiй наречений теж гайдамака. I ось ти просиш, щоб я... щоб я викупив одного з тих гайдамакiв, що забили моїх синiв. Та чи є в тобi розум, дiвчино! С т е с я (латає руки). Немає в мене розуму, немає. Пауза. Ц в i к л о в i ц (пiсля довгого мовчання). Правда, не розум привiв тебе до мене, а серце... Вiн пiдходить до одних i других дверей i замикає їх. Потiм пiдходить до правої стiни над столом i притискує якусь потаємну пружину. Взявши з потаємної шафи футляр, вiн замикає дверi, пiдходить до Стесi, що чекає в попереднiй позi, дивлячись на нього з надiєю i страхом. Ц в i к л о в i ц (одкриває футляр i дивиться на алмаз). Скiльки золота слiз i кровi бачило це променисте жорно. Але чи зробив цей камiнь хоч єдиний раз когоо-небудь щасливим? (Мовчить, потiм подає камiнь Стесi). Вiзьми. Авраам Цвiлковiц платить свiй викуп за право вiльного розуму. С т е с я (цiлує його руки, тихо плачучи). Ц в i к л о в i ц (мовчки дивиться на неї). Завiса. ДIЯ ЧЕТВЕРТА Та сама зала в суддi Дубровського, влаштована зараз для судового засiдання. Лiворуч, трохи навкоси, покритий чорним сукном стiл для суддiв, на столi -канделябр, розп'яття, пiсочний годинник, папери. Час перед вечором. I Лебенцький за своїм звичаєм розбирає папери, стоячи коло стола. Хутко ввiходить граф Ружинський. Лабенцький шанобливо йому вклоняється. Р у ж и н с ь к и й. Дубровського нема? Л а б е н ц ь к и й. Нi, ясновельможний пане, вiн зараз буде. Р у ж и н с ь к и й. I листа вiд Стемпковського теж не було? Л а б е н ц ь к и й. Теж не було. Р у ж и н с ь к и й. А, тисяча дяблiв! (Нервово ходить по залi). Пане Лабенцький, ви знаєте, що ця навiсноголова дiвчина таки вернулася. Який диявол допомiг їй - не знаю, тiльки менi здається, що вона дiстала алмаз. Коли кiнчається термiн, що дав їй Дубровський? Л а б е н ц ь к и й. Вiн рахує, що сьогоднi о восьмiй годинi... Р у ж и н с ь к и й. Та ще ця безглузда iсторiя з другою навiсноголовою. Що там таке з графинею Брагiнською? Чи правда, що Дубровський викликає її сьогоднi в суд? З яких це часiв стали викликати в суд шляхтянок графського роду? Чи пан Дубровський не зна