є, що вона графиня Брагiнська i моя наречена! Л а б е н ц ь к и й (розводить руками). Але ж вельможний граф знає, що знайшовся той золотий наперсток, про який розказувала тодi графиня? Р у ж и н с ь к и й (злiсно). Так, я чув. I досить було якомусь пройдисвiтовi, рiзуновi, бродязi заявити, що вiн врятував невiдому панночку, як суддя Дубровський, замiсть повiсити його на першiй гiлляцi, дозволяє собi викликати на суд та зводити на очi з хлопом шляхтянку, вельможну графиню, наречену каштеляна Брацлавського. Я певен, що вiн робить це навмисно, щоб тiльки образити мене. Я завтра напишу листа до його милостi короля. Слухайте, пане Лабенцький, я знаю, що вам давно хочеться мати зорю Станiслава. А? Може, написати i про пана до його королiвської милостi? Л а б е н ц ь к и й (у захватi). О, мiй пане! (Цiлує його в плече). Р у ж и н с ь к и й. Тiльки пан i собi повинен зробити менi послугу, коли буде треба. Л а б е н ц ь к и й. Все, що тiльки накаже ясновельможний пан! Р у ж и н с ь к и й. Насамперед нам треба не допустити, щоб помилували цю скажену собаку, цього проклятого Хмарного. Але як це зробити? Л а б е н ц ь к и й. Пановi треба було ранiше надiслати кого-небудь слiдкувати за цiєю дiвчиною... коли вона їздила по камiнь. Р у ж и н с ь к и й. Та невже ж я цього не зробив! Але нi Лозка, нi Прозка не вернулись додому. Який чорт їх забрав, не можу i втямити. Пане Лабенцький, тут у передпокої сидить ще один мiй шляхтич - пан Мишка, з великими такими вусами, будь ласка, покличте його сюди, може, що й придумаємо. Л а б е н ц ь к и й. Пан Мишка? Так то ж цiлий кабан, а не мишка. Зараз (Iде до дверей). А... ось i вона, ця дiвчина. (Залишається). Хутко входить Стеся i зараз же кидається до Лабенцького. С т е с я. Ради бога? Де суддя Дубровський? Л а б е н ц ь к и й (сухо). Пана Дубровського немає. С т е с я. Боже мiй, коли ж вiн буде? Сьогоднi вiн ще буде? Л а б е н ц ь к и й. Не знаю. Тут не можна розмовляти. Спитай у канцелярiї. С т е с я. Ви не смiєте менi так вiдповiдати. Суддя Дубровський дав менi декрет, я знайшла алмаз, я маю право вимагати, щоб менi дали змогу показати його судовi! Л а б е н ц ь к и й (здивований). Ти знайшла алмаз? Та невже? Р у ж и н с ь к и й (вражений). Як! Ти знайшла камiнь? О, то й щастить же твоєму осавуловi, що має таку принадну наречену. (Пробує її обняти, вона ухиляється). С т е с я. То скажiть же мерщiй, де суддя? Я була в княгинi, але i її немає дома. Входить жовнiр iз пакетом. Ж о в н i р. Лист до пана Дубровського вiд регiментаря Стемпковського. Р у ж и н с ь к и й (злорадно). А, нарештi-таки, нарештi! Лабенцький приймає лист. Жовнiр виходить. Р у ж и н с ь к и й. Ну, що, що вiн пише? Л а б е н ц ь к и й (розпечатує листа). Так i єсть. Вiн вимагає до себе Хмарного. С т е с я (скрикує). Нi, нi, цього не може бути! Л а б е н ц ь к и й (читає). "Юзеф Стемпковський, регiментар i комендант вiйськ коронних, каштелян Київський i святого Станiслава кавалер. За властю i достойнiстю регiментарською даю цей ордер пану Дубровському, вельможному суддi Житомирському, щоб негайно по прийняттi цього ордера вiн вiдiслав до мене в Кодню бунтiвника Василя Хмарного (Стеся скрикує) з усiм судочинством, що до нього належить, а також аби повiдомив, з якої саме причини припиняється виконання смертного декрету над вищеменованим бунтiвником. Дан в Коднi, Вересня дня, Юзеф Стемпковський регiментар". Р у ж и н с ь к и й (злорадно). Ага! Стемпковський не жартує. З Коднi ще нiхто не повертався живий. С т е с я (що пiд час читання листа вхопила за руку Лабенцького, слiдкуючи з жахом за змiстом, зараз скрикує). Нi, нi, ви не зробите, ви не допустите цього! (Хапає за руки обох). Це ж неможливо - адже ж я знайшла камiнь. Ради бога, ще ж термiн не минув, ради бога! Господи, що ж робити... Р у ж и н с ь к и й. Ага, затрiпотiла, моя перепiлочко. Ну, добре, слухай. Є така згода, ми вже зробимо тобi таку послугу. Давай твiй камiнь, я передам його зараз княгинi. Тiльки умова: за цю послугу ти повинна менi вiддячити своєю любов'ю. Розумiєш? (Обiймає її). Ми поїдемо зараз до мене, ти там не будеш така соромлива... чуєш? Я ж бачу, що ти палка, як вакханка... Очi твої горять, як алмаз. О, не дивись так гнiвно... Якби ти знала, яка насолода поцiлувати цi гнiвнi очi, кинути на подушку цю горду голову, розкрити цi пишнi, незайманi дiвочi груди (вiн задихається, розпалений жагою) i припасти до палких уст, забувши все на свiтi... С т е с я (виривається пiсля боротьби i вiдштовхує його, обурена). Ганьба! Менi соромно за вашу честь шляхетську! (Вибiгає). Р у ж и н с ь к и й (упавши в крiсло, не може отямитись). Яка чарiвна краса! (Прикладає руку до чола). Здається, розум мiй помутився вiд жаги. Л а б е н ц ь к и й (усмiхається). Здається, графа дуже розпалила ця дiвчина, а все ж таки алмаз, мабуть, у неї. Р у ж и н с ь к и й (одним стрибком зривається на ноги). Чого вартi всi нашi солодкi панянки поруч з цiєю дiвчиною, палкою, мов огонь, гнучкою i бистрою, мов турецька шабля. Але все ж таки що робити? Як забрати в неї цей алмаз? Л а б е н ц ь к и й. Вельможний граф занадто поспiшив, вона б сама вiддала камiнь. Р у ж и н с ь к и й. Яке глупство! Вона вiддала б його в панськiй присутностi, а це нiчого не варто. Добре, справа ще не загублена. (Пiдходить до правих дверей i кричить). Пане Мишко! Увiходить пан Мишка, здоровенний шляхтич з величезними вусами i дурнувато-лютою фiзiономiєю. Р у ж и н с ь к и й. Ну, то що ж, пане Мишко? М и ш к а (несподiвано для його вроди тонким голосом). Та дiвчина приходила, вельможний пане. Р у ж и н с ь к и й. Та невже! А ми без твоїх мишачих очей i не бачили. (Наближається до нього, таємно). Слухай. Треба зараз же, за всяку цiну, перейняти цю дiвчину! Вона поїхала до княгинi - алмаз у неї, розумiєш? Зараз же бери двох гайдукiв i скачiть чимдуж простою дорогою їй навперейми. Затямив? Треба її перейняти, поки вона не поспiла до княгинi. М и ш к а. Розумiю, вельможний граф. Р у ж и н с ь к и й. Сховайтесь у завулку коло Бернардинського кляштора, вона повинна проїжджати мимо. Зараз же хапайте i везiть до мене. Мiсце там глухе, - нiхто не побачить... Тiльки дивись, щоб не було галасу. М и ш к а. О, то нехай бог милує, ясновельможний графе, хiба ж це вперше? Р у ж и н с ь к и й. Дивись. (Киває пальцем у нього пiд носом). Не дай бог, як не зробиш. М и ш к а. О, цо то, ясновельможний пане. То хiба ж я яка фуяра або я в бога не вiрю? Р у ж и н с ь к и й. Рушай мерщiй. (Пан Мишка виходить). Ну, пане Лабенцький, я вже бачу, як зоря Станiслава сходить на ваших грудях. Л а б е н ц ь к и й (захватi). О, ясновельможний графе! Р у ж и н с ь к и й. Ну, а зараз треба кiнчати другу справу. Дивiться ж - графиня Брагiнська не приїде на суд, нехай пан Дубровський не дожидає. Iде до дверей i зустрiчається з Дубровським, що ввiходить. Обидва холодно вклоняються один одному. Граф виходить. II Д у б р о в с ь к и й (сiдає в своє крiсло). Чого тут вештається цей граф? Пане Лабенцький, ви мусите, здається, знати, що в цiй залi не мiсце стороннiм особам. Листiв не було? Л а б е н ц ь к и й (шанобливо). Негайний, вiд регiментаря Стемпковського... (подає листа) про вiдсилання злочинця Хмарного. 41 Д у б р о в с ь к и й (читає, нахмурившись, листа). "Даю цей ордер пановi Дубровському" мм... "негайно по прийняттi цього ордера... вiдiслати... бунтiвника Хмарного... Юзеф Стемпковський". (Злiсно мне i кидає листа. Зривається, обурений, з крiсла). Вiн не має нiякого права писати менi ордер i втручатися в мою юрисдикцiю... Хiба я вже не суддя на Українi! Я маю таке ж jus gladii, як i гетьман Бранiцький, маю право карати на смерть i дарувати горлом. Вiн тiльки солдат i екзекутор i мусить поважати цивiльний суд! Завтра ж напишiть листи королю з моєю протестацiєю! (Сiдає в крiсло). Га, я знаю, чиї це iнтриги! Це найяснiший граф Ружинський забiгає i спереду i ззаду, щоб тiльки не вiдчинилася клiтка i не вирвався на волю звiр, якого вiн роздратував необережно. Л а б е н ц ь к и й (шанобливо). Але, якщо пан дозволить, зараз нiчого не можна зробити. Адже ж смертний декрет пiдписано, а вiдстрочка, що дав пан суддя, кiнчається сьогоднi о восьмiй годинi. Д у б р о в с ь к и й (хмуро). Княгинi не було? Л а б е н ц ь к и й. Нi, ясновельможний пане. Д у б р о в с ь к и й (про себе). Проклята баба, вона заварила це пиво i хоче, щоб я сам його пив. (Задумується, похиливши голову на руку. Лабенцький чекає, зiгнувшись). I дiвчина ця десь загинула. (До Лабенцького). I дiвчини цiєї не було? Л а б е н ц ь к и й (збентежившись). Якої дiвчини? Д у б р о в с ь к и й. Дiвчини, якiй я дав ордер, - нареченої Хмарного? Л а б е н ц ь к и й (ще бiльше збентежений). Так, вельможний пане, була. Д у б р о в с ь к и й. То що ж ви мовчите! Що ж вона казала? Може, вона знайшла камiнь? Л а б е н ц ь к и й (остаточно розгублений). Не знаю, ясновельможний пане. (Не витримуючи проникливого погляду Дубровського). Себто, звичайно... вона каже, що знайшла, але вiдкiля ж я знаю... Вона хотiла бачити пана суддю. Д у б р о в с ь к и й (розлючений). Як! I ви її не допитали, поки я прийду, i вiдпустили з цим алмазом, який у неї можуть просто вiдняти. А! Я бачу, що у вас тут згода з графом Ружинським! Л а б е н ц ь к и й. Але що ж я мiг зробити? Вона навiть не давала менi цього каменя, та хоч би й давала, то хiба ж я ювелiр, щоб знати, який це камiнь? Може, це зовсiм не алмаз, а як алмаз, то не той. Тiльки одна княгиня Вiлькомiрська має право атестацiї в цiй справi. Д у б р о в с ь к и й (береться за голову). Неначе сам сатана обплутав цю справу тисячею судових закарлюк. Що в нас на сьогоднi? Л а б е н ц ь к и й. Тiльки одна справа тих трьох музик, що їх затримали бiля кордону. Д у б р о в с ь к и й. Викликали графиню Брагiнську? Злочинцi i свiдки тут? Л а б е н ц ь к й й. Тут, шановний пане. Д у б р о в с ь к и й. Добре. Починайте. III Лабенцький iде до середнiх дверей i розчиняє їх навстiж. Зараз же по обидва боки дверей становляться величезнi гайдуки з топiрцями. Увiходять Ружикський i пан Мишка. Сiдають праворуч. В о з н и й (увiходить). Суд його королiвської милостi. Дубровський, Лабенцькнй, Виверський i секретар займають мiсця. Возний зачиняє середнi дверi. Д у б р о в с ь к и й. Iменем його королiвської милостi i найяснiшої республiки суд нинiшнiй оголошую вiдкритим. (Перегортає справу). Соntinuatio* (* Продовження (лат.).) справи лотрiв i людей свавiльних - музик Прокопа Скряги, Мусiя Шенчика i Лук'яна Iлька, яку справу було перенесено до очевистого виклику перед судом графинi Єлени Брагiнської. Пане возний, введiть перших двох злочинцiв. Возний вiдчиняє дверi. Вартовi вводять Скрягу i Шенчика, що займають влаштованi для них мiсця посерединi бiля задньої стiни зали. Секретар, що займає мiсце за окремим столом, весь час записує запитання i вiдповiдi у велику книгу. Д у б р о в с ь к и й. Мусiю Шенчику! Значить, ти стверджуєш, що нiколи не приставав до гайдамацьких куп i в жодних ексцесах або лотровських вчинках участi не брав? Ш е н ч й к. Так, ясновельможний пане. Зроду був музика, нiколи чужого не хотiв i за багатим не гнався, - коли мав миску вареникiв, то другої не шукав, ясновельможний пане. Д у б р о в с ь к и й (хмуро). Добра твоя вдача, Мусiю Шенчику, але вiдкiля ж це в тебе панська камiзелька взялася? Ш е н ч й к. Що ж, вельможний пане, доводиться i юшку сьорбати, коли риби немає, - прийшлося взяти її за роботу, коли грав у корчмi якимсь добродiям. Д у б р о в с ь к и й. Ой, чи не зi списами були тi добродiї, Шенчику? А де ж ти пострiчався з цими музиками - це твої давнi товаришi? Ш е н ч и к. Прокопа Скрягу знав i ранiш, але вкупi не грали нiколи, а про Iлька тiльки чув, що добре грає на скрипцi. I дiйсно, вельможний пане, кращої скрипки немає на цiм боцi. Д у б р о в с ь к и й. А чого ж це ви опинилися бiля самого кордону? Та ще розпитували корчмаря, як би перебратись на той бiк? Ш е н ч и к. Що ж, ясновельможний пане, це тiльки чортовi, кажуть, добре грати, сидячи в очеретi, а музикам потрiбнi широкi свiти; тут нашу музику вже чули, хотiли ще подивитись, чи добрi пампушки на тiм боцi. Д у б р о в с ь к и й. Так. Пане возний, введiть хорунгового товариша Пшепюрковського. (До Скряги, який усмiхається). Здається, ти не дуже весела людина, Прокопе Скряго. Чого ж це ти всмiхаєшся? Увiходить пан Пшепюрковський з обв'язаною головою, сiдає на мiсце для свiдкiв - праворуч. С к р я г а. Так, вельможний пане. Каже Шенчик, що нашу музику тут уже чули. Здається менi, що, наприклад, у пана коменданта (показує на Пшепюрковського) од моєї бандури ще й досi в головi гуде. Пшепюрковський виявляє своє обурення. Д у б р о в с ь к и й (усмiхається хмуро). Боюсь я, добродiю Скряго, що твоя голова скоро й рада буде густи, та не зможе. С к р я г а. Що ж, пане, раз козi смерть. Д у б р о в с ь к и й (перегортаючи справу). А вiдкiля в тебе срiбне люстро, Прокопе Скряго? (Скряга мовчить). Мовчиш? (Перегортає справу). А з ким це ти наводив донських козакiв на пана Спендовського - теж iз троїстою музикою чи вже соло, без акомпанементу? С к р я г а. Сам наводив, пiвтора лиха. Д у б р о в с ь к и й. I сам теж бив i грабував? С к р я г а. Та вже ж не дивився, коли панiв били. Д у б р о в с ь к и й. Я гадаю, панове, що нiчого його допитувати про iншi його ексцеси та злi вчинки. Пане Пшепюрковський! Пшепюрковський наближається до стола. Д у б р о в с ь к и й. В той день, як ви затримали цих музик, ви робили трус навколо, по хуторах? П ш е п ю р к о в с ь к и й. Так, ясновельможний пане, робив. Д у б р о в с ь к и й. Чи не затримали ви яких-небудь спiльникiв цих лотрiв? П ш е п ю р к о в с ь к и й. Аякже, вельможний пане, навiть забили одного рiзуна, що збирався втекти за кордон. О, в мене на гайдамакiв жадливе око, пане суддя. В мене такий звичай: бий сороку i ворону - доб'єшся i до ясного сокола. Д у б р о в с ь к и й. Ви плутаєте, пане товаришу, - той козак, що ви забили, проживає на тiм боцi. А чого це у вас голова зав'язана, пане? П ш е п ю р к о в с ь к и й. Це шляхетнi рани, пане суддя, що я одержав у бою з цими розбiйниками й лотрами, не жалкуючи життя для блага короля i Речi Посполитої. Д у б р о в с ь к и й. I багато, крiм вас, одержало рани? П ш е п ю р к о в с ь к и й. Ще сiм, пане суддя, - два капрали, два шерегових i три жовнiри. Д у б р о в с ь к и й. (нiбито не знає). То якою ж зброєю заподiяно пановi тi рани? П ш е п ю р к о в с ь к и й. (збентежений, з досадою). Адже ж пан знає, що бандурою... Д у б р о в с ь к и й. Не дуже ж шляхетнi тi рани, коли один музика мiг переколошкати бандурою двадцять польських жовнiрiв - цiлу пiд'яздову команду. (Гнiвно). А що ж було б, коли б вас почали лупити ще цимбалами або якби у Скряги була шабля замiсть бандури... С к р я г а (пiдiймає руку в захватi). О, якби, пiвтора лиха. П ш е п ю р ко в с ь к и й. (наївно). То коли б пан бачив, яка то бандура... справжня сатана - тридцять струн, всi мiднi. Д у б р о в с ь к и й. I всi заграли на панськiй головi - добра, мабуть, була музика! Сiдайте. Пшепюрковський виходить, весь червоний. Д у б р о в с ь к и й. Прокiп Скряга, що маєш сказати в останньому словi? С к р я г а. Не вмiю я говорити, пане суддя, i шкода, що нiколи немає в мене того, що менi в той час потрiбно, пiвтора лиха. Якби була в мене в корчмi шабля, то не бачили б ви мене тут, вельможний пане, а коли б тут у мене була бандура, то заспiвав би я вам про Хмельницького або Перебийноса, що засiяли Україну лядськими костями. Але не спiвати менi бiльше на цьому свiтi,- тiльки не загине наша пiсня - ще заспiває її вiльний народ український. Д у б р о в с ь к и й. Пане возний, одведiть злочинцiв i введiть Лук'яна Iлька. Вартовi виводять Скрягу i Шенчика в середнi дверi i зараз же вводять Iлька, що становиться на мiсцi пiдсудних. Д у б р о в с ь к и й. Лук'ян Iлько, чи продовжуєш ти стверджувати, що цього (показує) наперстка дала тобi панночка, яку ти нiбито вирятував в Яблунцях пiд час грабування гайдамаками замку пана Калиновича? I л ь к о. Так, ясновельможний пане. Д у б р о в с ь к и й. Значить, ти признаєшся, що був укупi з рiзунами, що грабували цей замок? I л ь к о. (помовчавши). Так, я був у цьому загонi музикою. Д у б р о в с ь к и й. (суворо). А ти знаєш, якi великi кривди i шкоди вчинили гайдамаки в цьому замку? Ти знаєш, що не тiльки все пограбували i зруйнували - золото, перли i шати коштовнi, - але, не дбаючи про страх божий, майже двадцять чоловiка забили i на смерть замордували, шляхетних жiнок згвалтували. Важко ж повiрити, що ти вийшов з чистими руками з цього кривавого пекла. I л ь к о. Я був музикою, вельможний пане, а коли б хотiв убивати або гвалтувати, то не вирятував би од товаришiв тiєї панночки. Д у б р о в с ь к и й. I ти мiг би пiзнати цю панночку? I л ь к о. (палко). Я пiзнав би її серед тисячi дiвчат. Приведiть сюди тисячу красунь i поставте їх рядом, я пiдiйду й одразу пiзнаю ту, що дала менi наперсток тiєї незабутньої ночi. Д у б р о в с ь к и й. Це ще не доказ: ти мiг її бачити там, коли хто-небудь iнший рятував її вiд гайдамакiв - шляхетний рицар, а не рiзун, як ти. Чи знаєш ти, як її iм'я? I л ь к о. Так, знаю. Гельця. Але хто вона i якого роду - не знаю, та й не думав про це, коли нiс її, тремтячу й непритомну, при свiтлi пожежi серед руйнування й крику. Д у б р о в с ь к и й. Пане возний, одведiть його поки в кордегардiю. (Iлька виводять у середнi дверi). Попросiть графиню Брагiнську. IV У залi напружена увага. Возний iде в дверi праворуч, i через хвилину входить графиня Брагiнська, блiда й схвильована, але спокiйна на вигляд. Вона зупиняється недалеко вiд стола. Д у б р о в с ь к и й. Графиня Брагiнська, чи знайомий вам цей наперсток? Б р а г i н с ь к а (ще наближається до стола). Так -це мiй наперсток. Д у б р о в с ь к и й. Коли так, то розкажiть судовi, кому ви його вiддали. Б р а г i н с ь к а (починає розказувати спочатку тихо й нерiшучо, а далi все бiльш переконливо i натхненно. Обстанова суду, урочистiсть моменту i загальна увага надають її словам виразностi закiнченої промови). Тiєї жахливої ночi я сидiла одна в своїй кiмнатi, роздягаючись перед сном. Золотий наперсток залишився на пальцi, бо перед тим я гаптувала кошулю... Зненацька страшенний гвалт залунав по замку i захитав його стiни... галас, тупiт, стрiльба розлагалися з усiх бокiв. Мов безумна, вихопилася я з свiтлицi i побiгла в парк... Але в ту ж мить двоє чи троє гайдамакiв схопили мене на руки i понесли в темряву ночi... (Не може продовжувати вiд хвилювання). Даремно я билася в їхнiх руках i кликала на порятунок. Звiдусiль чула стогони i крики... i крiзь гiлля дерев червонiла висока заграва. I враз, коли я вже втратила надiю i майже була непритомна, з'явився невiдомий рицар. Одним могучим ударом уразив вiн лотрiв i вихопив мене з їхнiх рук. Обгорнувши своєю кереєю, однiс вiн мене в сусiднє село i залишив там у безпецi... I перше нiж зайнялася зоря, вiн зник так само несподiвано, як i з'явився. I тiльки, прощаючись, спитав моє iм'я на спомин. Три речi дала я тодi йому на спомин - цей наперсток, моє iм'я... i... (зупиняється, дуже тихо) i мiй поцiлунок, бо нiчого бiльше не було в мене в той час. Але вся моя душа належить цьому рицаревi з тiєї пори, - i йому досить тiльки прийти, щоб повести мене за собою, куди вiн схоче. Довга пауза. Д у б р о в с ь к и й. Графиня Брагiнська, чи знає цей рицар, хто ви i якого роду? Б р а г i н с ь к а. Нi, тiльки хрещене iм'я сказала я йому в той час. Д у б р о в с ь к и й. Графиня Брагiнська, чи припускаєте ви думку, щоб ваш збавитель мiг оддати кому-небудь ваш наперсток? Б р а г i н с ь к а (палко). Нi. Мiй рицар вiддав би цей наперсток тiльки разом iз життям. Д у б р о в с ь к и й. Графиня Брагiнська, обмiрковуйте вашi слова. Багато золотих мрiй роїться в дiвочому серцi, але грубе й жорстоке життя, i не так, як у мрiях, складаються його шляхи. Пам'ятайте, що вашi слова кидають смертну тiнь на iншу людину. Б р а г i н с ь к а (гордо). Я знаю, що кажу. Д у б р о в с ь к и й (суворо). Графиня Брагiнська, чому ви такi певнi, що тiльки рицарем мiг бути ваш збавитель? Темної ночi, смертельно злякана, майже непритомна, бачили ви цього чоловiка. Хiба не мiг це бути один з гайдамакiв? Знов нагадую вам - не змiшуйте дiвочих мрiй з грубим, але правдивим життям. Б р а г i н с ь к а (обурена, гордо). Я не хочу навiть вiдповiдати на цю образу. Д у б р о в с ь к и й (усмiхнувшись). Це ваше право. Пане возний, введiть злочинця. V Брагiнська залишається стояти бiля стола, трохи вiдступивши, поклавши руки на спинку крiсла. Знов вiдчиняються середнi дверi, увiходить Iлько. Брагiнська скрикує i робить невiльний рух до Iлька. I л ь к о. Гельця! На обличчi графинi тяжка, болiсна боротьба. Радiсть змiнюється жахом, розчаруванням i нарештi огидою. Не витримавши, вона закриває лице руками. Д у б р о в с ь к и й. Графиня Брагiнська, знаєте ви цього чоловiка? Б р а г i н с ь к а (ступає крок до Iлька, очi її широко розкритi, руки стискують серце. Вона шепче, мов непритомна). Хлоп... Гайдамака... (Голосно, рiшуче). Нi! Нi! Я не знаю цього чоловiка! Вона стоїть скам'янiла, вхопившись за спинку крiсла. Д у б р о в с ь к и й (до Iлька). Лук'ян Iлько, чим вiддячила тобi панночка, крiм цього наперстка? Р у ж и н с ь к и й (пiдводиться, обурений). Я протестую проти цього запитання! Це глум з шляхетної панни! Д у б р о в с ь к и й (суворо). Граф Ружинський, ви не маєте тут нiякого голосу! Я примушу вас шанувати суд. Лук'ян Iлько, вiдповiдай. I л ь к о. Вона... вона... (Вагається). Вона поцiлувала мене. Загальний рух. Б р а г i н с ь к а (вiдразу почервонiла, кричить iстерично). Хлопа! Нi... Нi... Не його, не його, нi! (Падає в крiсло i здригається вiд iстеричних ридань). Який глум... який сором, роздягли, намучили... перед всiма. Р у ж и н с ь к и й пiдходить до неї, дає їй склянку води, заспокоює i щось шепче. Д у б р о в с ь к и й. Графиня Брагiнська, ще останнє питання. Ще раз обдумайте вашi слова, чи знаєте ви цього чоловiка? Я не можу примусити вас присягнути, але не забувайте, що коли вiн дiйсно врятував вас у ту нiч, то це єдине, що може дарувати йому горло, бо, вказуючи на вас, вiн бере на себе вину за всi ексцеси i злочинства тiєї ночi. Л а б е н ц ь к и й. Я протестую проти цього запитання. Це натиск на сумлiння свiдка. Б р а г i н с ь к а (пiдводиться, рiшуче). Нi. Я не знаю цього чоловiка. (Падає в крiсло). I л ь к о. Спасибi вам, пане суддя, ви бажали менi добра. Але тричi зреклася хлопа вельможна панна, бо нiколи не простить панянка, що хлоповi завдячує життям, що забив вошивий гайдамака золотого рицаря, якого берегла вона в своїй шляхетськiй душi. Брагiнська пiдводиться, схвильована, i знову сiдає. Д у б р о в с ь к и й (бере вiд Лабенцького заготовлений аркуш i тихо кiлька хвилин радиться з Виверським). Пане возний, введiть перших двох злочинцiв. VI Вартовi вводять Скрягу i Шенчика, якi становляться рядом з Iльком. Напружене мовчання. Дубровський надiває шапку, обидва пiдсудки роблять те саме. Д у б р о в с ь к и й (пiдводиться). Пане возний! Одчинiть дверi, щоб усi вислухали смертний декрет. Брагiнська скрикує. Загальний рух. В о з н и й (пiдходить до середнiх дверей i тричi вiдчиняє i зачиняє їх з гуркотом, залишивши востаннє одчиненими). Silentium* (* Мовчання (лат.).), панове! Втихомиртесь для вислухання декрету смертного. (Гучно повторює тричi цi слова). Д у б р о в с ь к и й (читає). "Iменем його королiвської милостi i найяснiшої республiки, я, Дубровський, суддя Житомирський, з пiдсудками Виверським i Лабенцьким, обмiркувавши фортельнi вчинки i гайдамацькi ексцеси нижчеменованих лотрiв i людей свавiльних перед судом нинiшнiм очевисто ставших: музик Прокопа Скряги, Мусiя Шенчика i Лук'яна Iлька, вирозумiвши i зауваживши вини кожного, а меновите* (* Поiменно (лат.).): Прокопа Скрягу, яко бунтiвника i бродягу, що наводив донських козакiв на пана Спендовського i сам його бив i грабував, i, яко сам признався, iнших шляхетних панiв окрутне забив i грабував; Лук'яна Iлька, як бродягу i лотра, що вкупi з iншими гайдамаками замок пана Калиновича в Яблунцях розграбив, великiє шкоди, гвалт i душогубство вчинив, не дбаючи нiчого на боязнь божую i на право посполите, - суд нинiшнiй за таковиє їх виступи i вини горловиє вищеменованих Прокопа Скрягу i Лук'яна Iлька на стинання шиї декретує i на екзекуцiю до регiментаря Стемпковського в Кодню надсилає. Мусiя Шенчика, що його участь в гайдамацьких ексцесах не доказано, залишити аd resolutionem* (* До вирiшення (лат.).). Пане возний, виведiть злочинцiв. Брагiнська скрикує i пiдводиться. С к р я г а (Iльковi). Не помiг тобi панянський поцiлунок, Iлько. I л ь к о (до Брагiнської з презирством). Прощавай, ясновельможна графине. (Зараз же нiжно). Прощай i ти, Гельцю, дiвчино з золотим наперстком, що пригорнулася в однiй льолi в мене на грудях в ту чудову нiч... Вартовi виводять усiх трьох. Б р а г i н с ь к а ревно плаче. Ружинський її виводить. Пан Мишка виходить за ними. VII Сутенiє. Гайдук запалює канделябри на столi. Д у б р о в с ь к и й. Пане возний, введiть Василя Хмарного. Возний вiддав розпорядження. Ружинський повертається в залу i сiдає на перше своє мiсце. Д у б р о в с ь к и й (дивиться на свiй годинник.) Пане Лабенцький, чи повiдомили ви княгиню Вiлькомiрську про скiнчення вiдстрочки? Л а б е н ц ь к и й. Так, вельможний пане. Р у ж и н с ь к и й (пiдходить i кидає на стiл папiр). Ось лист вiд княгинi Вiлькомiрської, що уповноважує мене зректися викупу з огляду на скiнчення строку. Д у б р о в с ь к й й. Занадто вже зрiкаються сьогоднi шляхетнi панi. За яким дияволом було заводити цю собачу комедiю? (Кидає папiр). Р у ж и н с ь к и й (спалахнувши i хапаючись за шаблю). Занадто ви дозволяєте собi, пане Дубровський! Д у б р о в с ь к и й (у страшнiм гнiвi). Графе Ружинський! Я звелю зняти вам голову за те, що ви осмiлюєтесь хапатись за шаблю перед судом! Не досить того, що ви клопочетесь, мов стара баба, щоб не випустили звiра, якого ви роздратували! (Ружинський вiдходить на своє мiсце, зiгнувшись i злiсно стискуючи кулаки). Але ви допнетесь лише того, що я помилую його власним моїм правом. Л а б е н ц ь к и й. Але цього не можна зробити, пане суддя. Декрет уже пiдписано всiєю колегiєю. Ж о в н i р (увiходить i подає листа Дубровському). Вельможному пану Дубровському вiд регiментаря Стемпковського. (Повертається i виходить). Д у б р о в с ь к и й (розпечатує листа, читає). Загнано звiра з усiх бокiв. Здаєтся, що не втекти вже йому. Чути, як дзвенять залiза за дверима. Вартовi вводять Хмарного. Д у б р о в с ь к и й (ставить перед собою пiсочний годинник). Василь Хмарний! Строк моєї лiцензiї* (* Тут: дозвiл.) кiнчається. Викуп за тебе нiхто не внiс, алмазного жорна не знайдено. Пiсок пересипається, i тiльки десять хвилин залишається в склянцi. За тобою вже прислано варту з Коднi. Тобi належить останнє слово. Х м а р н и й. Не просив я у вас цього викупу, пане суддя, i не ждав милостi вiд панського суду. Жаль тiльки Стесi, що витерпiла даремно стiльки мук за брехливу панську принаду. Нiколи не буде спiльного мiж паном i хлопом. Ви замордуєте тисячi нас, але сотнi тисяч виростуть нам на змiну, i знову повстануть цi тисячi, щоб довершити ту справу, що нам не вдалася сьогоднi. I не врятує вас тодi й цариця, бо й на царицю прийде козацький мороз. Бо недаремно пролили ми кров, а щоб скинути ваше ярмо, щоб визволити з панського гнiту вiльний народ український. I хоч не швидко мелють нашi млини, та завзято. I прийде день, коли жорна, твердi, як алмаз, розтрощать i царськi корони, i вашу могутнiсть, i силу, i живi будуть хлопи на власнiй українськiй землi. А ти (до Ружинського), ти ще згадаєш мене, тхорева душеI Не я, так iнший козак вiдплатить тобi i за мене, i за Стесю, якути загубив, проклятий. Бо була б вона жива, то з залiз, з неволi, з постелi смертельної доповзла б, добiгла сюди, щоб бути бiля мене в смертну мою годину! Д у б р о в с ь к и й (пiдписує папiр i пiдiймає пiсочний годинник). Пересипався твiй пiсок, Василь Хмарний, i тепер я повинен вiдiслати тебе до регiментаря Стемпков-ського. Пане возний... Х м а р н и й. Прощавайте, пане суддя. Прошу вас" узнайте про Стесю. Д у б р о в с ь к и й (не дивлячись на нього). Я зроблю все, що можна. Хмарного виводять в середнi дверi. Д у б р о в с ь к и й (пiдводиться). Прощавайте, панове! (Швидко виходить у дверi праворуч). VIII Зараз же обидва пiдсудки пiдводяться з своїх мiсць. Ружинський пiдходить до них, i починається шумна розмова. Р у ж и н с ь к и й. Це нечувана образа, наруга над шляхетством! Вiн збожеволiв! Я завтра ж писатиму до короля. Л а б е н ц ь к и й. Вiн одверто захищає бунтiвникiв. Якби не ми i не Стемпковський, вiн би його помилував. Р у ж и н с ь к и й. Образа, наруга, глум! В цю хвилину з правих дверей з криком вбiгає Стеся i кидається до стола. С т е с я (в страшному зворушеннi). Стривайте, спинiться, вельможнi суддi! Ради бога, вернiть, вернiть його, скорiше! Я знайшла камiнь, я знайшла камiнь княгинi! Де суддя Дубровський? (До Лабенцького). Ви ж чули, ви ж бачили, як я приносила його. (Бачить Ружинського). А, й ти тут, проклятий злодiю! То слухайте ж усi, тут, перед судом, перед цим розп'яттям! Вiн, граф Ружинський, схопив мене своїми гайдуками, коли я везла алмаз до княгинi... одняли алмаз, кинули в льох i заперли; я поранила всi руки, поки зламала грати. Я присягаюсь у цьому, я вимагаю правди, я обволаю на нього перед судом! Р у ж и н с ь к и й. Вона божевiльна! Накажiть, щоб її забрали. Л а б е н ц ь к и й (з усмiшкою). Ти трохи спiзнилася, дiвчино. Суд закiнчився, i твого нареченого вiдведено в Кодню на страту. Р у ж и н с ь к и й. I коли б ти мала навiть десять алмазiв, то не приставиш уже голови твоєму Василевi. Регiт. Стеся з жахом хапається за голову, потiм бiжить до дверей, але зараз же падає непритомна на помiст. В ту ж хвилину з середнiх дверей входить Дубровський. Побачивши Стесю, вiн окидае оком присутнiх i, одразу зрозумiвши, що тут скоїлося, пiдходить рiшуче до стола. Настає глибоке мовчання. Лабенцький мимоволi пiдводиться. Д у б р о в с ь к и й. Що тут скоїлося? Чого хотiла ця дiвчина i що ви їй сказали? Л а б е н ц ь к и й. Я не знаю... вона... вона... Д у б р о в с ь к и й (гнiвно). Пане Лабенцький! Л а б е н ц ь к и й (озираючись i побачивши, що були свiдки). Вона казала, що знайшла алмаз... але нiбито в неї його одняли... нiбито заперли в льох... якiсь байки... Д у б р о в с ь к и й (швидко пiдходить до Стесi, становиться бiля неї i бере її руки). А, байки, її руки в кровi... одежа розiрвана. (Швидко пiдводиться. До гайдука). Зараз же привезти лiкаря. (Знов пiдходить до стола). Вона вирвалася з гвалту, з неволi, вона прибiгла сюди, вона запитала вас, а ви пiдняли її на глум! Я чув регiт, коли йшов сюди. (В страшному гнiвi). Як! Вам, суддям його королiвської милостi, об'являють перед цим розп'яттям i за цим столом, що скоїлося злочинство, а ви регочете i глузуєте, як лакеї на кухнi! Ганьба! Я завтра ж напишу королю, щоб менi дали других пiдсудкiв. Пане возний! Зараз же вчинiть очевисте сознання про гвалт, що зроблено цiй дiвчинi, як тiльки вона прийде до пам'ятi. Ви вiдповiдаєте менi за її життя. (До гайдукiв). Негайно осiдлати менi коня, - я їду в Кодню до регiментаря Стемпковського. Дубровський швидко виходить у правi дверi, гайдуки кидаються з усiєї сили перед нього. Возний схилився над Стесею, Ружинський i обидва пiдсудки стоять остовпiвши. Завiса. ДIЯ П'ЯТА Досить широке мiсце перед брамою, що веде на Кафедральний плац у Житомирi. За широкою брамою з архiтектурними оздобами i статуями над просвiтом видно плац, католицький собор i народ, що сновигав по плацу. Обiк просвiту брами двi лучковi нiшi, що правлять за примiщення для варти. Там на порозi на табуретках сидить кiлька жовнiрiв у мундирах i бiлих гамашах з люльками в зубах. Лiворуч бiля самої брами - шинок пiд вивiскою "Золотий млин" з 2- З столиками коло входу. Трохи далi одкривається широкий краєвид на поля i далекi гаї. Праворуч - ряд крамниць, зараз зачинених. Коло крайньої крамницi на землi навалено кiлька чималих млинових жорен, одно на одному, а найбiльше стоїть притуленим до стiни. I Весь час проходять купки святочно одягнених городян i городянок. Травневий ранок. Раз у раз чути музику. П е р ш а к у п к а. Казали, що приїхав сам великий гетьман Бранiцький, у костьолi буде врочисте набоженство. I не тiльки в костьолi, а навiть у синагозi. Хiба ж пан не чув, що євреї пiднесли Бранiцькому алмазну шаблю? - Ще б пак не пiднести! Знали б вони, коли б не Бранiцький! - Коли б не Дубровський. Ось хто оборонив Житомир вiд гайдамакiв. Проходять. Д р у г а к у п к а. Приїхало три бiскупи* (* Бiскуп - вищий духовний сан у католикiв.), двадцять ксьондзiв. - Що бiскупи! З Варшави приїхав якийсь славетний капуцин, буде казання говорити на плацу перед костьолом. Проходять. Чути музику. П е р ш а к у п к а. Ходiмо скорiше. Чуєте музику? Певно, це вiтають великого гетьмана. Боже мiй, яка юрба! Нi, це, мабуть, казання. Кажуть, що приїхав капуцин з Варшави, ходiм скорiше. П а у ш а. Е, що там казання! А ви чули, що в Бернардинському кляшторi влаштовано дарове частування для шляхти i мiщан? Пан не чув? Це вам краще за капуцина. (Сiдає на купу жорен бiля крамницi, кiлька чоловiк зупиняються i слухають). Самого пива сто двадцять бочок, сорок бочок венгжини* (* Венгжина - сорт вина.), вiсiмдесят волiв, дванадцять возiв кракiвської ковбаси, двадцять чотири вози бiлого хлiба - кожну булку несли троє кухарчат, чотири бочки риби, дванадцять кругiв швейцарського сиру, кожний по три пуди вагою, - ось точнiсiнько як цi жорна. (Ляскає рукою по жорнах, на яких сидить). Кожне жорно просто котили по вулицi, неначе колеса. Самих кухарiв чотирнадцять, а кухарчат - так нiхто й не лiчив. Щоб тiльки зробити лавки для обiду, сорок столярiв працювали цiлу нiч. А коли розвели вогнища, щоб смажити тих волiв, то дим пiшов аж до неба i зупинився на хмарi. А як почали кришити цибулю та товкти перець, то на всiй Чуднiвськiй вулицi од Бернардина до рибного ринку всi панянки плакали, а всi добродiї чхали пiвтори години! Так ось яке частування, це вам не голомозий капуцин! Ш л я х т и ч (до другого). Чи пан чув? А нум, пане, найкоротшою дорогою через стару круподерню. (Регiт). Б а б у с я - м i щ а н к а (що слухала весь час, притуливши руку до вуха; до старенького дiда). Чи пан чув! Бернардинський кляштор згорiв. Єзус, Марiя! (Хреститься). Сорок чоловiк гасило цiлу нiч, дим iшов аж до неба... всi плакали. Мабуть, знов гайдамаки. Боже мiй, боже! Дiдок киває головою, обоє виходять. Регiт. Увiходить пак Пшепюрковський, як i завжди в доброму настрої. Жовнiри вiддають йому шану. Вiн зараз же своїм звичаєм розкидається за столиком коло шинку. П ш е п ю р к о в с ь к и й, Гей, кубок венгжини! Тiльки справжнiй кубок, а не наперсток. Дехто й собi сiдає. П а у ш а (пiдводиться). Га! Кого я бачу! Пане коменданте! П ш е п ю р к о в с ь к и й. А, пане чеснику... Прошу, сiдайте, будь ласка. (Шинкар подає кубок). Ще кубок для пана чесника. Ну, то як ся маєте, пане чеснику? П а у ш а. Та нiчого, хвалити пана бога. Адже ж у мене немає такої важкої служби, як у пана товариша. Проходить суддя Дубровський у пишному вбраннi чорного оксамиту, з золотим ланцюжком на грудях i з цiпком з золотою головкою. Гайдук несе за ним шаблю. Д е х т о з ю р б и. Вiват, суддя Дубровський! Вiн навiть не обертається. П ш е п ю р к о в с ь к и й (ухвально). О, цей знає, як завдати гарту, нiкого без прочуханки не випустить. (Чеше потилицю). Жоден гайдамака не вийшов вiд нього цiлий. Що й казати - натоптана голова. П а у ш а. А отже ж i вийшов. П ш е п ю р к о в с ь к и й. Хто ж це такий? П а у ш а. А той гайдамака, як його... що княгиня Вiлькомiрська обiцяла викуп за його життя. П ш е п ю р к о в с ь к и й. Ну, так то ж, пане, iнша рiч. Тут цiла iсторiя. Хiба ж пан не знає? (Стишуючи голос). Коли минув термiн вiдстрочки, що просила княгиня, i нiхто не принiс алмаза, Дубровський удекретував козака на смерть i вiдрядив у Кодню. Аж ось через якусь хвилину прибiгає та дiвчина i каже, що знайшла алмаз, але в неї цей алмаз нiбито гвалтовно вiдiбрав граф Ружинський. Розумiєте, який скандал, пане. Дубровський, що давно вже ненавидiв графа, зараз же помчав у Кодню, припинив страту i домiгся того, що гайдамаку помилували i заслали у Величку, коло Кракова, копати сiль. Тiльки дiвчина, як почула, що осавула вiдряджено в Кодню, так i бебехнулась на землю без пам'ятi та й пролежала так цiлий мiсяць. А як вона отямилась i хотiли допитати її, хто ж це вiдiбрав у неї алмаз, то виявилося, що в неї щось там зiскочило у головi, i вона збожеволiла. П а у ш а. От так оказiя! Ну, а алмаз - так i пропав? П ш е п ю р к о в с ь к и й (вихиляє кубок). Це вже ви спитайте у графа. Кажуть, що вiн продав його княгинi за майорат графинi Брагiнської, з якою тепер одружився, - цiлий Овруцький ключ, пане, десять мiльйонiв злотих. Тiльки й княгинi не дав щастя цей алмаз - син її, князь Вiлькомiрський, дiстав кулю в лоб десь у Парижi, побившись з якимось пройдисвiтом у кав'ярнi, - нема для кого, значить, i берегти цей славетний алмаз. П а у ш а. То, може, його i не було нiколи? П ш е п ю р к о в с ь к и й. Розумiйте як хочете, тiльки Дубровський цього дiла не кинув i, побачите, таки докопається до графа. О, то голова натоптана! Вiн кожного наскрiзь бачить. Гей, шинкарю, ще два кубки вина! Пан чесник пам'ятає, як я ловив тих музик-гайдамакiв бiля кордону. Не жалiючи живота для блага короля i Речi Посполитої. То що ж пан думає? Як тiльки побачив Дубровський на судi мою зав'язану голову i взнав, вiдкiля в мене тi рани, вiн пiдвiвся з свого мiсця, пiдiйшов до мене, зняв iз себе оцей золотий ланцюжок (показує ланцюжок на собi) i надiв менi при всiх на шию... За такi, каже, шляхетнi рани мушу, каже, вiддячити пановi чим можу. Так-то, пане чеснику. (Вихиляє кубок). Чути музику. Д е х т о з н а р о д у. Приїхав! Приїхав гетьман Бранiцький! Юрба поривається на плац. Пшепюрковський i Пауша теж пiдводяться. Пшепюрковський платить грошi корчмаревi. П ш е п ю р к о в с ь к и й. Ну, то що ж, пiдемо i ми, пане чеснику? (Виходять за браму). Злiва увiходять Хмарний i Шенчик. Хмарний одягнений у чорний шляхетський жупан, але без шаблi. Шенчик - у мiщанському вбраннi. Ш е н ч и к (затримує Хмарного за руку). Як собi хочеш, а далi йти небезпечно. Бачиш, яка юрба? Якраз хто-небудь пiзнає. Х м а р н и й. А то менi однаково. Тiльки б Стесю побачити, а там хоч i вмерти... Ш е н ч и к. Ну, то сядьмо, хоч i тут, на цих жорнах. Звiдси ми все побачимо. (Сiдають). Ну й шалена ж у тебе голова, Василю! Ледве з-пiд сокири втiк - i знову лiзеш. Х м а р н и й. Ну, то скажи ж мерщiй про Стесю, ти її бачив? Невже ж це правда, що вона збожеволiла? Та й що тут дивного? - хiба можна було витерпiти все, що дiсталося їй на долю! Все своє життя, всю любов, весь запал своєї душi вiддала вона справi, яку вважала святою, - визволенню рiдної людини... О, якби ми мали стiльки сили, скiльки жило в цiй бiднiй дiвчинi, не загинула б наша справа! I подумати, що вона божевiльна... День у день блу