ть до нього. Вiн бере її обидвi руки i веде на авансцену. I так стоять вони, побравшись за руки, дивлячись мовчки одне на одного. Далека музика. Ю р к е в и ч. Лiдо!.. Яка зустрiч! Лiдо! Невже це знову ти!.. Знову ти, на оцiй самiй станцiї, де ми стiльки пережили, стiльки зазнали i муки, i щастя... Коли це було - вчора? Чи десять рокiв тому? Л i д а (усмiхаючись). А ти все такий же - по-давньому ворогуєш проти часу? Ю р к е в и ч. О, нi, я тiльки намагаюся зрозумiти його капризи... Як майстер Карфункель. Ну, то розкажи ж, розкажи про себе, моя дорога. (Озирається на ящик). Л i д а. Дивуєшся? Це, мiй друже, iнкубатор, виводити курчат. Поки що виписали з-за кордону, а тепер придивимося, навчимося - i самi такий же зробимо. Так ти ж не знаєш: я тепер директор пташиного радгоспу. Ю р к е в и ч. Так, так, я вже чув. Л i д а. Цей для нас малий. Нам потрiбно принаймнi на тридцять тисяч яєць, а цей всього лише на три тисячi шiстсот. Адже ж господарство, в нас росте. Ти знаєш - курку чекає велике майбутнє. Вона повинна нагодувати - i як ще нагодувати! - наших трудящих. Пташине господарство найвигiднiше, найскорiше щодо результатiв. Ю р к е в ич. Ти, як Генрiх IV, мрiєш про курку в супi у кожнiй хатi. Л i д а. Що там твiй -Генрiх! Нiякому Генрiховi й не снилося, що може дати лише один такий радгосп, як наш. Їдьмо до нас - я тобi покажу наше господарство. Нашi iнкубатори, палiсадники, де гуляють кури, пташники, де вони зимують, "брудергауз" - пансiон для молодих курчат. Кожна майже курка несе в нас по сто п'ятдесят, по двiстi яєць на рiк. Ось i порахуй - скiльки м'яса i скiльки яєць. Дев'ять пудiв курячого м'яса i пiвпуда яєць на рiк вiд однiєї лише курки! А в нас їх п'ятнадцять тисяч штук - i все племiннi. Значить, на рiк сто тридцять п'ять тисяч пудiв самого лише м'яса. Але ж це тiльки початок. Через два-три роки ми дамо пiвмiльйона, мiльйон пудiв м'яса! Ю р к е в и ч. Мила Лiдо! Ти все така ж палка - i на вiйнi, i в мирний час. Л i д а (сумно посмiхається). Смiєшся... Так, колись воювала, весь Сибiр, Забайкалля конем проїхала, з Врангелем билася, з Колчаком, японцями. А тепер - куряча мама, квочка, курчат виводжу. (Одвертається). Ю р к е в и ч. Та що ти, люба! Хiба я хотiв тебе образити. Л i д а (зiтхнувши). Нiчого. Ну, а ти як? Та я знаю, читала - став вiдомим письменником. Чула про твої успiхи. Про тебе говорять, пишуть... Ю р к е в и ч. I лають при цьому чимало. Л i д а. Вартий, мабуть, коли лають... Не збивайся з дороги... Так, рiзнi в нас вийшли шляхи. Ю р к е в и ч (лагiдно). Ти сама свiй вибрала, Лiдо... Л i д а (знову повеселiвши). Так, а де ж ця моя красуня? Я й забула зовсiм про неї. Товаришу Таратуто, агов! Ю р к е в и ч (здивовано). Як, Таратута? Та хiба вiн тут? Л i д а. Ну, аякже! Вiн у нас i завгосп, i завтранспорту, i оператор по виводженню курчат. Ю р к е в и ч. Таратута виводить курчат! Таратута - гроза всiх курей, куряча смерть, а тепер... Чудеса! Курчат виводить. Л i д а. Та ще як виводить! За кожним немов нянька ходить. Ю р к е в и ч. I не давить? VI Цiєї хвилини входить Таратута. Як i колись, веселий i шумний. В руках у нього середнiх розмiрiв ящик, теж з закордонними налiпками. Л i д а. Ну, що? Ну, що? Як вона, Таратуто? Доїхала добре, наша принцеса? Т а р а т у т а (весело). Живiсiнька! Живенька бувша принцеса, нетрудовий елемент. Балакає. Ми з неї швиденько пролетарку й ударницю зро... (Помiчає Юркевича). Га! Кого я бачу! Товаришу Юркевич! Ваше благородiє! Ха-ха-ха! Яким вiтром! Чудеса - i все на свiтi! Ю р к е в и ч. Таратуто! Друже мiй любий! (Цiлуються i довго тиснуть один одному руки). Та невже ж ти споважнiв i на землю сiв? Т а р а т у т а. Ох, сiв, товаришу Юркевич, та ще як сiв - прямо на курячi яйця. Часи тепер, брат, не тi - i все на свiтi. Ю р к е в и ч. Але ж ти перемiг час, Таратуто. Т а р а т у т а. Де його перемогти! В нього, браток, свої закони - ач куди привiв - соцiалiзм будуємо. Ю р к е в и ч. Ну то й добре. Адже ж ти сам за нього свого часу бився - мчав йому назустрiч i по шляхах, i без шляхiв. Т а р а т у т а (у захватi). А якi ж часи були, товаришу Юркевич, якi часи! Ех! Пам'ятаєш, товаришу директор, нашу молодiсть? Як скакали, не жалiючи голови, без дорiг, через степ, через час, через усе на свiтi. Тiльки вiтер у вухах свистiв та роки мигтiли. Ех, навiть згадати - так дух забиває! Л i д а. Так... Неповторнi були роки... легенда... казка... Ю р к е в и ч. Та не весь же вiк мчати, Таратуто, треба ж колись i приїхати. Для того й революцiю робимо, щоб потiм будувати. А то виходить Бернштейнiвська теорiя - рух, мовляв, усе, а мета - нiщо. Тiльки б, мовляв, їхати. Т а р а т у т а (зiхтає). Так-то воно так, товаришу Юркевич, а все-таки як подумати... Чим я був i до чого дiйшов. Ех! Мчав через поля i гори, скiльки курей передушив на своєму вiку, а тепер сам квочкою став. Курчат виводжу в iнкубаторi. На яйцях сиджу, як курка. Ю р к е в и ч. Це тобi вiдплата, Таратуто, за курячi душi. Л i д а (смiється). Та годi тобi, Таратуто, пора. Покажи менi краще нашу принцесу. Ю р к е в й ч. Та яку принцесу? Боже мiй, невже? Т а р а т у т а. Бувшу, товаришу директор. Зводьте. (Знiмає передню стiну з ящика i ставить його на стiл). Ех, щастя твоє, ципочко, що не попалася ти менi десять рокiв тому. Лежала б ти догори нiжками - i ваших нет. Л i д а (смiється). А яка ж красуня - дивись, дивись, Лесю! Дивись, яка розкiш! Ю р к е в и ч. Курка! Л i д а. Ну, звичайно ж, курка. Це наша принцеса Буль-Буль ель Газар, - пам'ятаєш? Ю р к е в и ч. Та що ти! Л i д а. Пам'ятаєш, як ти промiняв мене колись на курку, ну, а тепер... Ю р к е в и ч. А тепер ти вiдплатила менi тим самим. Л i д а. Та вже розумiй як хочеш. Мила! Подивись, яке в неї пiр'ячко, якi груди, голiвка. Як золото горить! Ю р к е в и ч. Та невже ж це й справдi та сама Буль-Буль ель Газар, про яку стiльки рокiв мрiяв наш приятель граф! Т а р а т у т а. Бувший, товаришу Юркевич. Л i д а. Ну, аякже! На чому iншому, а на курях вiн розумiвся добре. Я таки дiстала її з Парижа - знайшла. О, вона не дешево нам коштувала, мабуть, не дешевше, нiж хотiли за неї колись з твого графа - зрозумiло, на радянськi грошi. Т а р а т у т а. З бувшого, товаришу директор. Л i д а. Що з "бувшого", Таратуто? Т а р а т у т а. З бувшого, кажу, графа. Ю р к е в и ч. Та вже вiн тепер i справдi "бувший", Таратуто, - вмер. I як дивно... За десять хвилин перед цим несли його труну в вагон, i, може, в цей самий час вносили сюди ящик з його курочкою, з його улюбленою мрiєю. Ось коли дiждався вiн своєї принцеси. Т а р а т у т а. Так це його тягли? Чудеса! Ю р к е в и ч. I ось знову курка! Хвалити бога, цього разу не на моїй дорозi. А подумати - скiльки разiв влiтала вона, сокочучи, в моє життя! Ну, що ж, ти задоволена тепер з своєї курочки, Лiдо? Л i д а. Ще б пак! Вона буде в нас родоначальницею нової породи. Знаєш ти, скiльки яєчок несе вона на рiк? 300 яєчок - мало не щодня по яєчку. Ось i порахуй. Вона сама нагодує через десять рокiв своїм потомством цiлу республiку. Радiсть моя! Красуня моя золотава! Т а р а т у т а. Чуєш соцiальне замовлення, бувша принцесо? Тож-бо! У нас, брат, дайош зустрiчний. Це тобi не Париж. Старайся. Л i д а. I знаєш, коли я дивлюся на цю курочку, я починаю розумiти, що таке час. Час - це те, що ми захочемо з ним зробити, що ми зумiємо в нього вкласти. Коли твiй граф... Ю р к е в и ч. Та який вiн мiй? Л i д а. Ну, все одно. Твiй граф десятки рокiв розводив кури i мав з них дурну втiху тiльки для себе самого. I коли б вiн навiть здобув собi цю курочку, цю принцесу Буль-Буль ель Газар, - вiн милувався б нею сам, мов якоюсь золотою мрiєю. I марно проходив би час, i даремно несла б вона свої золотi яєчка - ця мудра курочка часу: вони б нiкого не радували, нiкому б не дали життя. А ти знаєш, яєчко - це ж час, запечатана потенцiя часу. Ю р к е в и ч. Ти стала фiлософом, Лiдо. Л i д а. Так, так... смiйся. А в нас кожне яєчко, що знесе за один тiльки день ця курочка, розгорне нам потiм мiсяцi, роки енергiї. Ю р к е в и ч. Ого! Рiк за день - якi в тебе масштаби, Лiдо. Л i д а. Це масштаби мiльйонiв, що пiдкорили собi час, Лесю. Т а р а т у т а. Ну, то я пiшов. (Бере клiтку i йде до виходу). Ходiм, моя курочко, дивися ж, - наробиш нам часу, щоб стало надовго. (Виходить). Л i д а. Неси, ми зараз теж пої... (Вона спиняється на пiвсловi). VII Цiєї ж хвилини вбiгає маленька дiвчинка, рокiв восьми, i бiжить до Юркевича. Д i в ч и н к а. Таточку, тату! Ти тут? А ми з мамою тебе скрiзь шукаємо. Мама тут, у садочку. Л i д а (вражена). Ти... жонатий?.. У тебе дiвчинка? Юркевич мовчить, похиливши голову. Велика пауза. Ю р к е в и ч. Я зараз... повернуся. Почекай тут, Нiночко. Я зараз... посидь тут з тьотею. Швидко виходить. Л i д а (проводить рукою по чолу). Жонатий... Вже багато рокiв. Пауза. Чути далеку музику. Л i д а (притягає до себе дiвчинку). Його дiвчинка... Скiльки тобi рокiв, дитя? Д i в ч и н к а. Вiсiм рокiв. Л i д а. Вiсiм рокiв... Вiсiм рокiв... Дев'ять рокiв щастя! Дев'ять рокiв тому я була молода i любима... Дев'ять рокiв!.. Неначе це було вчора. Дев'ять рокiв, якi я вiддала революцiї... Замiсть них... замiсть них я могла мати таку ось дiвчинку. (Притягає до себе i цiлує дiвчинку). Ось таке своє дитя. VIII Входить Таратута, шумно уриваючи лiризм цiєї сцени. Т а р а т у т а. Готово, товаришу директор. Поїхали. Все гаразд, кругом шiстнадцять - i все на свi... (Дивиться уважно на Лiду). Та що з тобою, товаришу директор, неначебто в тебе фари спiтнiли, пiдмокли? Ага!.. Ось воно що... Згадала минуле, жалiєш, що в тебе такої дiвчинки немає. Ну, так це, брат, пусте дiло! Л i д а (витирає очi). Нiчого, Таратуто, вже пройшло. Т а р а т у т а. Та й де б ти знайшла таку дiвчинку? Товариш Юркевич - хороший хлопець, душа-чоловiк, але, правду кажучи, не наш. Одне слово - гнила iнтелiгенцiя. I добре ти, значить, зробила, що тодi його кинула. Тепер i сама бачиш. Л i д а. Правда, Таратуто, правда! Час - великий суддя, вiн кожному присудить по заслугах, кожному вкаже його мiсце. Моє мiсце тут, а його... Ну, прощай, дитя. (Ще раз цiлує дiвчинку). IX Цiєї хвилини чути жiночий голос, що кличе дiвчинку: "Нiночко, Нiно! Де ти?" I зараз же входить Софiя Петрiвна, її подоба стала ще характернiшою, i доводиться признатись, Софiя Петрiвна чимало-таки допомагає природi, щоб затримати свою молодiсть, яка вже минає. С о ф i я П е т р i в н а. Ти знову не слухаєш, негiдне дiвчисько! Мама хвилюється, турбується, а вона - вредна дитина... Де тато? Входить Юркевич. Нарештi! Де ви пропадали? Я вас двi години шукаю по цiлому вокзалу. Ю р к е в и ч. Та я ж весь час тут, тiльки цигарок зайшов купити. С о ф i я П е т р i в н а. Ви хочете, щоб ми спiзнилися через вашi дурнi цигарки? Що за кара божа з таким чоловiком! Ю р к е в и ч. Та що ти, моя дорога, - поїзд через сорок хвилин. С о ф i я П е т р i в н а. Вам би тiльки сперечатися. Ходiм! Ю р к е в и ч. Зараз. (Пiдходить до Лiди). Ну, до побачення. (Бере її руку). С о ф i я П е т р i в н а. Олексiю Степановичу, я йду! Ю р к е в и ч (зiтхає). Прощай, Лiдо! Виходить за Софiєю Петрiвною i дочкою. Т а р а т у т а. Бачила? Ось куди йшла його дорога... Ех!.. Х На перонi рух. Дзвiн. Чути далекий, невпинно наростаючий гудок паровоза. I зразу ж вибухає урочистий марш, яким зустрiчають поїзд. Ще хвилина - i вiн влiтає на перон. Входять Черевко, Оля, секретар i всi попереднi, крiм оркестру, який залишився пiд вiкном. Привiтання, вигуки, Лiда i Таратута пiдходять до Черевка i тиснуть йому руки. Секретар говорить своє привiтання, але музика заглушає його слова. С е к р е т а р (махає у вiкно на оркестр). Та тихше-бо ви, чорти, - нiчого не чути! Музика замовкає. С е к р е т а р. У нас, товаришi, мало часу, i я скажу тiльки головне. Адже Андрiй Трохимович знову їде, їде далi - на Днiпробуд, на iншi новобудови. А їде вiн, товаришi, тому, що путь його не скiнчилася i поїзд його йде все вперед i вперед. А почалася ця путь ще дев'ять рокiв тому - в тисяча дев'ятсот двадцятому роцi, коли мчав Черевко на своєму паровозi на фронт, ведучи в бiй червонi ешелони. Не знав вiн тодi нi колiї, нi станцiй, не знав конкретно i коли повернеться додому. Тiльки знав i вiрив, що колiя ця правильна, що приведе вона, товаришi, до соцiалiзму. Не лiчив вiн тодi i часу - а примусив його служити революцiї. I за тижнi, за мiсяцi на розбитому паровозi перегнав вiн тодi роки - бо тiльки за роки можна було зробити те, що зробили тодi за тижнi Черевко i червонi бiйцi на фронтi. Бо вони загнуздали час, товаришi, - всi цi майстри заводiв, паровозiв, шахт. Вони стали майстрами часу, товаришi! Тепер їх поїзд рушає далi. Вiн їде, товаришi, з Всесоюзного з'їзду Рад, де ухвалили п'ятирiчку соцiалiстичного будiвництва, за яке десять рокiв тому билися i вмирали нашi робiтники i селяни - майстри великого Жовтня. То хай живе наш кращий борець i майстер Черевко, що беззмiнним машинiстом провiв свiй поїзд з полум'яних днiв Жовтня i веде його все далi i далi по шляхах i станцiях великої будови - до соцiалiзму! Привiтання. Музика. Входить хмурий, пригнiчений Карфункель, бгаючи в руцi телеграму i лист. Ч е р е в к о. Спасибi, товаришi, спасибi. Так, майстри, кажеш, часу? Велике це слово сказав ти зараз, Петре Михайловичу! К а р ф у н к е л ь. Зальбадерей! Знову їхнiй час. Все пропало! Фабрика закрита, Рамiнгер поїхав у Росiю. Вони, а не я, майстри часу. Ч е р е в к о. Майстри часу... хм. I справдi - навiть не вiриш собi, коли згадуєш тепер, скiльки наробили ми тодi дiлов за короткий час, коли воювали проти бiлих! Але загнуздавши тодi час, ми його не випустимо, товаришi, i тепер. I коли на з'їздi нам показали величезну карту Союзу, на якiй свiтлими крапками засяяли всi тi заводи, що ми повиннi збудувати за п'ятирiчку, - прямо скажу, товаришi, в багатьох перехопило дух. Бо велика ж, величезна, прямо скажу, робота та. Але ми... ми, товаришi, знаємо. Ми знаємо, що збудуємо всi цi фабрики, заводи, електричнi станцiї саме за п'ять рокiв, а може й скорiше - за чотири роки. Бо час, товаришi, ми перемогли ще тодi, на фронтi, коли билися i вмирали за Жовтень. I якщо тодi зумiли за рiк здобути те, на що потрiбно десять рокiв, то зумiємо й тепер за чотири роки збудувати фундамент соцiалiзму. I збудуємо, товаришi, збудуємо, бо знаємо нашу мету i вiримо нашiй партiї, яка нас до цiєї мети веде! Привiтання. Музика. К а р ф у н к е л ь. Алле таузенд! Я десять рокiв не мiг зсунутися з мiсця, а вони за чотири роки хочуть перебудувати свiт. С е к р е т а р. Повертайся скорiше, Трохимовичу! Незабаром ось станцiю закiнчимо - а годинник i зараз уже готовий. Бачиш? Краса? Ч е р е в к о (усмiхається). Так i треба, товаришi, - годинник на будiвництвi перше дiло. Вiн же хазяїн - око п'ятирiчки. В нього тепер свiй рахунок - соцiалiстичний. Л i д а (пiдходить до Черевка i бере його руки). Так, так, адже ж ти знаєш, ти чув там на з'їздi, Трохимовичу, як лiчать час мiльйони. Скажи ж, де поклали першу зарубку, де наша перша мить, Черевко? Ч е р е в к о. П'ятирiчка, товаришко Званцева, п'ятирiчка! К а р ф у н к е л ь. П'ятирiчка! Зальбадерей! Вони знову хочуть украсти мiй час, як украли вже десять рокiв мого життя, як украли мого майстра, великого дзигармайстра Гейдельберга. Л i д а. А далi? А далi? Ч е р е в к о. А далi? Ще п'ятирiчка... Якби ти бачила, яка це широчiнь, яка це лiчба! Дух забиває! К а р ф у н к е л ь. Їх лiчба, знову їх лiчба. За що ж тодi я, за що я вiддав мої десять рокiв! Л i д а. Так, це наша лiчба, це нашi зарубки, якi ми робимо на годинику iсторiї. I вiд цих зарубок, вiд цих блискучих моментiв змiнюється обличчя землi. Ми вже робили такi зарубки, Трохимовичу. Ми робили їх там, на фронтах, коли п'ять рокiв здавалися нам як коротка мить - а коштували ста рокiв, бо потрясли i змiнили весь свiт. К а р ф у н к е л ь. Вона прочитала мої думки. (Кидається до Лiди). А, це ти вкрала мою велику iдею! Це ти зрозумiла, що мить не вмiщується в часi, що вона може бути i хвилина i десять рокiв! А! То вiддай же менi мої десять рокiв, якi вiдняла у мене ваша революцiя! Т а р а т у т а. Та що вiн, з глузду з'їхав, цей нiмець? Ану, котiться, гражданiн! Л i д а. Стривай, не чiпай його, Таратуто! В чому справа, майн гер? К а р ф у н к е л ь (несамовито озирається, стихає, проводить рукою по чолу). Нiшефо... Залвбадерей!.. Я загубиль мiй час. Я загубиль мiй годинник! Т а р а т у т а. Ось воно що! Годинника поцупили. Це буває... К а р ф у н к е л ь. Десять рокiв я чекаль цiєї хвилини. Десять рокiв я мрiяв про хвилину, коли поїду в Гейдельберг, щоб робити мiй великий годинник. I коли нарештi настав мiй час, коли я хотiв уже сiсти в вагон, щоб їхати туди, де чекає мене справа мого життя, - я одержав цього листа. Л i д а. Ну, i що ж? К а р ф у н к е л ь. У Германiя нема бiльш наука, в Германiя нема бiльш роботи для вчений голова i майстерний рука. Фабрика Рамiнгер, що робила найточнiший механiзм у свiтi, робить тепер мишоловка i будильник за двi марки i двадцять пфенiг. Т а р а т у т а. I гарнi будильники? К а р ф у н к е л ь. А великий Рамiнгер поїхав у Росiю шукати робота. В Росiю, де бiльшовики навчилися робити час, де роблять такi годинники, як цi годинники п'ятирiчки. О! (Рве на собi комiр). Л i д а. Заспокойся, майн гер! Наша країна вмiє цiнити великих майстрiв, якщо вони хочуть чесно працювати. К а р ф у н к е л ь. Геть! Нiколи! Я не дозволю смiятися з мене. Вiддай мiй час! Вiддай мою мить, яку я впiймав з часу i прибив золотими цвяхами моєї волi. А! Коли так - я поверну назад ваш час. Час не має нi кiнця, нi початку, вiн заперечує себе, вiн може йти назад. А! Їх гатте зi вiдерферлянген - я буду повернуль його назад, на двадцять, на двiстi рокiв. Ви ще пiзнаєте, що таке влада нiмцiв, коли вони захоплюють весь свiт! З цими словами Карфункель кидається до риштовання i бiжить по сходах нагору. Л i д а. Зупинiть його! Вiн упаде, безумний! XI I справдi, тiєї ж хвилини крик Карфункеля, що бiжить по дошках, раптом уривається i десь нагорi чути стук тiла. Всi кидаються до риштовання, але зупиняються на пiвдорозi, бо чути рiзкий удар дзвона, за яким входить начальник станцiї, i прямує до Черевка. Тiльки Таратута встиг вибiгти на риштовання Н а ч а л ь н и к с т а н ц i ї. Пора, Андрiю Трохимовичу, вiдправляю. Л i д а. Значить, їдеш, Трохимовичу, - ну, прощай! Ч е р е в к о. Їду, товаришко Званцева, їду. Спочатку на Днiпробуд, звiдти на Нижегородський автомобiльний, а потiм на паровозобудiвний у Харкiв. Там, мабуть, i лишуся. Та нi, не лишуся й там - усе б їхав та їхав, вперед i вперед, до самого Уралу i далi. Скрiзь, де зростуть блюмiнги i цехи, де загоряться вогнi п'ятирiчки, де пройде наш поїзд соцiалiзму. Адже його нiхто не зупинить, нiхто не поверне назад - ось як хотiв цей нiмець. Так, а де ж вiн, до речi? Т а р а т у т а (тихо спускається по сходнях). Помер. Л i д а. Як помер! Та не може бути! Що ти кажеш, Таратуто? Вигуки. Рух. Т а р а т у т а. Так i впав бiля годинника. Мабуть, вiд розриву серця. Л i д а. Як це дивно! Вiн хотiв зупинити, повернути назад наш час... I напевно знайдуться божевiльнi, якi спробують це зробити, - не тепер, то через десять рокiв. Ви чули, як вiн кричав про нiмцiв, що вони захоплять землю - мабуть, у них ще є... таке божевiлля в мозку... Ч е р е в к о. Мабуть... не навчив їх вiсiмнадцятий рiк, коли довелося тiкати з усiма машинами та гарматами. Л i д а. Так, вони давно зазiхають на Україну, на нашi безкраї степи та простори - вони i справдi хотiли б i вiдкинути свiт на сотнi рокiв назад, щоб повернути часи середньовiччя. Та даремна мрiя. Бо хоч би й захопили вони нашу землю, весь народ повстав би як один за свою Вiтчизну, яку вiн створив i виплекав у цi радiснi роки, коли примусив час працювати для себе, для щастя оновлених людей. I не повернути нiколи назад дзигарiв iсторiї! Ч е р е в к о. Нехай спробують! Ми тодi знову пiдемо в бiй, Лiдо, як колись! Ну, а поки - прощавай. До побачення, товаришi! Їдемо. Ходiм, Олю, пора. Дзвiнок. Гудок. Черевко, Оля та iншi пiшли в поїзд. Т а р а т у т а (кидає шапкою об землю). А щоб вас, усiх, рiж мою душу вареником! Кину своїх курчат i теж поїду. Л i д а. Не сумуй, Таратуто, поїдемо й ми! А простiр, простiр який попереду! Завiса. 1933