ь! Якби ти тiльки знав Останнє зло, останнiй грiх кривавий, Що Ярослав безбожно учинив! То слухай же, безумний. Вiн убив Твого отця, чесного Коснятина! М и к и т а (вiдсахується вражений). Ви брешете! Нi, нi! Вiн не загинув! Недавно ж князь Слав'яту вiдрядив До Мурома, щоб повернув отця! Р а т и б о р Вiн вбив його! Ось правда до кiнця. Послухай свiдка, хай розкаже вiн. Повiдай все, Стемире, син Збислава. Третя чорна постать виступає вперед. С т е м и р Я з Мурома. Велiнням Ярослава Бисть убiєн Добринич Коснятин В день Якова апостола. Амiнь. Прийми господь його в свої оселi. Микита падає на лавку, сховавши обличчя в долонi. Знову свiтло i спiв у галереї. Весiльний похiд вертається з церкви. Р а т и б о р Прощай, Микито! Меле божий млин. Не жди часу, коли й тебе вiн змеле! Зникають всi троє. Дiвчата спiвають. Д i в ч а т а Iз нашого саду ми грона зняли, Ой ладо, ой лада, ой ладо люлi! Роздавимо грона ми в чашах златих I соком червоним наповнимо їх! Ой ладо, ой лада, ой ладо люлi! Як повная чаша любов на землi! М и к и т а (пiдводиться хитаючись). Не жди часу... О недостойний син... Невже я мiг, забувши поклик горнiй, Ганебно жити в кривдника мого... I хлiб його не став у мене в горлi, Отрутою не опекло вино... Так, хто в життi захоче кривду чорну З найвищим благом якось примирить, Того нещадно змелють божi жорна... Бо мудрою буває тiльки мить, Яку в життi нам не дано спинить. Повiльно йде в глибину саду. V За арками яскраве свiтло, музика й шум весiльного бенкету. В сад входять Ульф з Iнгiгерда, продовжуючи розмову. I н г i г е р д а Гаральд не знає? У л ь ф Нi. Йому сказать - Це значило б усю зiрвати справу, Вiн надто вже шанує Ярослава, Та ще тепер, коли його вiн зять. I н г i г е р д а (задумливо). Так... рицарська у нього надто честь, Нездатний вiн на змову i на лесть, Проте... коли б вiн раптом десь пiзнав, Що князь звелiв вiддать мене в черницi, То може б вiн обурився як рицар I меч тодi за честь мою пiдняв. Ну, добре... з ним сама поговорю. Всi знають час? У л ь ф Коли задзвонить дзвiн. I н г i г е р д а (про себе). Так... жереб кинуто... Що обiцяє вiн? Не в перший раз я за кермо берусь, Щоб корабель вiд згуби рятувать. Ще з тих часiв, коли в боях за Русь З Еймундом спiр я мусила рiшать. Всiм я тодi поклала межi твердi, I рiвною князям i королям Тодi на Русь вернулась Iнгiгерда. Коли ж тепер вiн все ламає сам Й на мене вже знялась його рука, То хай собi лиш дорiкає князь, Що не знесла Олафова дочка Насильства i нечуваних образ! (Ульфовi). Ходiмо, Ульфе, близько дiї час. Виходять в глибину. VI Чути крик пугача. Другий, третiй. З галереї вибiгає схвильована Милуша i обережно пробирається до фонтана. З гущi дерев виникає постать Журейка. Вiн пiдбiгає до дiвчини й хапає її руки. М и л у ш а Не встигла я поговорить про тебе З князiвною, коханий. Ж у р е й к о (схвильований). Вже не треба! Пiду тепер до Ярослава сам. Страшнi дiла! Лукавим ворогам Вiн преданий. Ще вчора дещо чув Мiж варти я варязької - їх мову Я розумiю; зараз же в саду Про все дiзнавсь; на князя злая змова. Його в тюрму... М и л у ш а Не може бути! Ж у р е й к о Сам Я зараз чув. Веди мене в палати. М и л у ш а (з жахом). Не можна, нi! Тебе ж бо схоплять там! Ж ур е й к о (вагається). То що ж робить? Не можна зволiкати, Мабуть, мене побачили в саду. Е, будь-що-будь - я сам туди пiду. Веди мене. Рiшуче прямує до галереї, але в цю хвилину з-за дерев вибiгає схвильований Ульф у супроводi двох варягiв. У л ь ф А, ось куди ти втiк! Берiть його, злочинця, душогуба! (Варяги хапають Журейка, який вiдбивається). Та ще з ножем! На княжому дворi! На князя нiж! Ж у р е й к о (кричить). Ти сам на князя згубу З княгинею умислив! У л ь ф В дальнiй кут Ведiть його i там убийте! М и л у ш а (кричить). Пробi! Рятуйте, гвалт! (Бiжить до галереї). Ж у р е й к о Милуша, рiдна! У л ь ф (хапає Милушу). Стiй! Мовчи, проклята! М и л у ш а Не замовкну! Нi! Верни Журейка! Ви на князя в злобi Пiдняли руку! У л ь ф Пропадай же,суко! Поражає її ножем i тiкає. Милуша падає. Знялась тривога, замиготiло свiтло. З галереї i з усiх кiнцiв збiгаються люди. Ярослав, Iнгiгерда, Гаральд, Єлизавета, Микита, бояри, варта з смолоскипами в руках. Я р о с л а в Що тут таке? Убивство! Є л и з а в е т а (з жахом). Це Милуша! (Схиляється над нею). Милуша, люба! Хто тебе, сердешна? Я р о с л а в (в гнiвi). Доколи ж я терпiти зло це мушу... Вже в теремi у мене небезпечно! Хто вбив її?.. М и л у ш а (розплющує очi). Мерщiй... Спасiть його! Я р о с л а в (схиляється над нею). Кого спасти? М и л у ш а Його... Журейка... Лада... Я р о с л а в (здивовано). Хiба вiн тут? Та вiн же втiк давно. М и л у ш а Вернувся вiн... Вiн зараз викрив зраду... Його схопили... Ульф мене вразив... Кричала я. Я р о с л а в (випростується). Так ось якi дiла! На князя вже стає крамола зла... Гей, зараз же сурмити скрiзь тривогу. Схопити Ульфа! Але в цю мить вбiгає Журейко. Вiн скривавлений, в подертому одязi, з розiрваними ремiнцями на руках. Ж у р е й к о Князь! Хвалити бога! Я не спiзнивсь. Сьогоднi-бо вночi Умислив Ульф з княгинею лукаво Тебе схопить i в поруб 1 заточить, А Київ весь варягам... (Побачивши Милушу). Боже правий! (Кидається на колiна перед Милушею). Милушо! Рiдна! Рутонько гiрка! Голубко чиста, ластiвко бездольна... Та хто ж це смiв! Чия знялась рука... 1 Поруб - тюрма. М и л у ш а Кричала я... Це Ульф... отой крамольний... Така вже доля... Не судилось нам У Києвi... собi... гнiздечко звити. Ж у р е й к о (цiлує її руки, плаче). Нi, нi, тебе я смертi не вiддам. Бо де ж тодi шукати правди в свiтi? Є л и з а в е т а (пригорнувшись до Гаральда). О боже мiй... i знову ллється кров... Невже немає справдi мiсця в свiтi, Де б мир царив i де б цвiла любов Серед людей, братерством оповитих! Я р о с л а в (в гнiвi хапає за руку Iнгiгерду). То навiть тут, в цю нiч любовi й миру, Ти давнє зло наважилась збудить! Хотiла знов iсландськую сокиру На тиху Русь, як древле, опустить. Знов страстi злi, лукавство, кознi, зраду Посiяти хотiла. Злую тiнь Еймундову покликати iз аду, Кривавих ярлiв давнiх поколiнь. Та кров'ю вiрних бог рятує Русь Вiд кознiв злих i дьявольських спокус, Перед лицем її святої кровi Тебе я мiг би смертю покарать, Та ради свята миру i любовi Не хочу меч кривавий пiднiмать. Йди в монастир замолювать грiхи. Тебе, Гаральде, не жену я з хати, Та перелiтних не спинить птахiв, I, мабуть, сам зiбрався ти рушати До рiдних скандiнавських берегiв. Г а р а л ь д Так, государ. Але, повiр, нiколи Не мислив я тобi якогось зла! Я р о с л а в Тобi я вiрю. Та не вiрю долi, Що знов на Русь варягiв привела. Хоч як менi тяжка дочки утрата, Прощай, Гаральде, Русь понад усе. (Одвертається). Є л и з а в е т а (в сльозах припадає до батька). Невже навiк всiх вас менi лишати... Яку ж печаль ця нiч менi несе... Ж у р е й к о (на колiнах бiля Милушi). Милушо! Рiдна! Любушка єдина, Не покидай безроду-сиротину, Не покидай самотнього мене! Та хто ж тепер до серця пригорне, Хто пожалiє бiдного бурлаку... То так, мабуть, i згину, як собака, Що не дiждався добрих хазяїв. Ридає, схилившись над нею. М и л у ш а (слабою рукою голубить його волосся). Не плач, коханий... ти ж мене любив, I ця любов тобi життя зогрiє... Прощай... Вмирає. Ж у р е й к о (нiжно цiлує її). Прощай. Умерла. Згасли вiї... Ярослав знiмає шапку. Всi роблять так само. Ж у р е й к о (пiдводиться). Прощай, мiй княже. Поховай її... Я ж понесу далеко серця сум В степи широкi... в мовчазнi гаї, У синє море сум свiй понесу... Я р о с л а в (бере Журейка за руки). Зостанься тут, мiй каменщик одважний, Тобi я дам оселю, землю, сад, В моїй дружинi будеш мужем княжим, Менi самому будеш друг i брат, Тобi як князь воздам за вiрну душу. Ж у р е й к о (сумно). Нi, княже, нi. Все мертве без Милушi... Поїду я в далекi тi краї, Де зараз тiльки орди кочовi, А згодом стане Руськая держава. Там мiг би я твоїй служити справi, Лиш перстень дай князiвський iменний, Щоб при нагодi вiрили менi. Я р о с л а в (знiмає з пальця перстень). Гаразд, бери. Пильнуй пiвденний край. I як тривога, в Київ поспiшай. Журейко бере й цiлує перстень, а потiм схиляється над Милушею. Я р о с л а в Замкнiть ворота всiх надвiрних брам. Її ж несiть з пошаною у храм. Повертається, щоб iти. М и к и т а (виступає вперед). Спинися, княже! Перед тiлом сим Признай хоч раз, що ти лукав єси, Що кривдою i смертiю завжди Платив ти всiм за службу i труди, I всi тебе покинуть в час бiди, Як каменщик, якого засудив, Як цей Гаральд, якого ти прогнав, Як Ульф Рагнвальдич, воїн чужоземний, Якого ти ожесточив даремно. I я пiду од тебе, Ярослав! I будеш ти самотнiй в час лихий, Як в лiсi вовк або лукавий змiй! Я р о с л а в Ти брешеш, мнiх безумний! Вся земля За мене встане! Люди, гори, рiки! М и к и т а Яка земля? Чи Новгород великий, Який тебе три рази визволяв I стол добув князiвський золотий! То чим йому за це ти заплатив? Тим, що убив чесного Коснятина, Що спас тебе вiд смертi i ганьби Та що ладью твоєї ж бо судьби, В якiй хотiв ти за море полинуть, Вiн скерував на княжий цей вiнець! Я р о с л а в (в гнiвi). Як смiєш ти! I не тобi, чернець, Я вiдповiм за всi мої провини! М и к и т а Так, не менi, хоч син я Коснятина, - Народ тебе судитиме один... Я р о с л а в (вiдступає вражений). Не вiрю, нi! Ти Коснятина син? М и к и т а Дивуєшся? Що не вразив iз местi Тебе ножем? Бо не хотiв ганьбить Я Новгорода вiрностi i честi... Тебе господь за мене поразить. Я р о с л а в (з великою гiднiстю). \ Так, господу i руському народу Я вiдповiм за всi мої дiла. I хоч часами плутана була Моя стезя i помацки проходу Серед страшних шукав я перешкод, I помилки робив я неминучi, I сто разiв зривався я iз кручi, - Завжди мене мiй рятував народ. Зате i я служив йому сумлiнно I рятував, як мiг, в тяжкi часи. Тому й скарав чесного Коснятина, Що вiн порушив спокiй на Русi I мирний лад, що довгими роками I вiйнами народу я змiцнив, Хотiв вiн кинуть жадними руками На терези усобної вiйни. Цього не мiг простити я нiкому, Бо вищих я не вiдаю скарбiв, Нiж мирнiй труд i щастя в мирнiм домi, Якi весь вiк я чесно боронив. I, поки жив, стояти я клянусь За руську правду i єдину Русь! З а в i с а. ДIЯ П'ЯТА ПЕРША ВIДМIНА "Г У С Л I I М Е Ч" 1036 р. Зал у теремi Ярослава, оздоблений мармуром i позолотою у вiзантiйсько-романському стилi, з вiкнами-арками, що виходять на Днiпро. I Пишно вдягнений, у великому княжому уборi, але похмурий, сидить Ярослав на престолi, закiнчуючи промову до угорського i польського послiв, якi стоять тут же серед пишного почту й дружини князя. Поряд Ярослава Iнгiгерда в рудуватому чернечому убраннi, а мiж ними старший син, 16-лiтнiй пiдлiток Володимир. Я р о с л а в Великий строк господь менi поклав, Щоб мiг свою державу я устроїть. Але якби я тiльки будував... А то ж нiколи не складав я зброї I, як Iзраїль, цеглу на стiнах Я клав мiцну, але з мечем в руках. Та не пройшли на марно цi труди - Всiх ворогiв я нинi побiдив. I ось тепер з кончиною Мстислава В моїх руках вся Руськая держава Знов зiбрана, єдина i мiцна. (Пiдводиться з гордiстю). Вона стоїть, немов свята стiна, Як захист всiх народiв християнських I всiх скарбiв ученiй вiкових Вiд Азiї кочовникiв поганських. Про це в краях повiдайте своїх, О ви, посли сусiднього кордону Угорської i Лядської держав, Що твердо тут тримає оборону Європи сторож - руський Ярослав. (Сiдає). Але господь послав нове нам горе - Преставилась улюблена дочка Єлизавета, що була за морем Супругою Гаральда-Смiльчака. Отож простiть, що ця печаль родинна Нам не дає прийняти вас гостинно I вшанувати зараз як би слiд. Ви ж королям, братам моїм ласкавим, Мiй передайте, прошу вас, привiт. Ярослав пiдводиться. Посли уклоняються i виходять, за ними весь почет i Володимир. Ярослав знову сiдає на своє тронне крiсло, схиливши голову на руку в сумному задумi. Iнгiгерда, яка залишилася в залi, дивиться на князя з сумом i видимим спiвчуттям. Вона дуже змiнилась за цi чотири роки. Горде i владне обличчя її нiби пом'якшало, крiзь риси колишньої твердостi i честолюбства все яснiше проступають прояви жiночої турботи i суму. I н г i г е р д а Та годi-бо. Облиш думки журливi I розуму ясного не мути... Таке життя: за кожен рiк щасливий Повиннi ми утратами платить... Я р о с л а в Яка брехня! Сам я вiддав цю плату, Дочку любиму в дальню сторону, Щоб одiгнати привиди проклятi, Якi на Русь хотiла ти вернуть. Мовчи вже краще! Не життя, а ти Взяла у мене викуп цей безбожний За те, що стяг Гаральда переможний Тобi на втiху я не допустив. I н г i г е р д а (з сумом). Зазнали ми тодi гiркої втрати... Багато слiз сама я пролила... Зате тепер навчилась шанувати Любов i мир родинного житла... Прости мене, мiй княже господине, Коли тобi я болю завдала. Я р о с л а в (зворушений, притягає її за руки). Моя старенька... Друже мiй, Iрино! Коли за щастя платим ми судьбi, То i вона втiшає нас в журбi, Ось як тепер, вертаючи дружину. I не вертає навiть, а нову Тебе дає господь наш милосердний, Бо замiсть гордої, палкої Iнгiгерди Я лагiдну Iрину обiйму! (Обнiмає Iнгiгерду). Iриночко, моя дружина бiдна, З тобою вдвох ми все життя пройшли. Було й тобi, напевно, часом кривдно, Терпiв i я твої свавiльства злi. Але не зло в минулому я бачу, Хоч часто гнiв ти в серцi берегла, Зате завжди воно було гаряче, В добрi i злi для мене ти жила. Так, беремо ми в юностi супругу, Проте її не знаємо тодi, I лиш в тривогах, втратах i бiдi На схилку днiв пiзнаємо в нiй друга. (Знову схиляє голову на руки в сумному задумi). I н г i г е р д а Повiр менi, мiй друже господине, Хоч не завжди корилась я тобi, Але в ясну i темную годину Лише твоїй я вiрила судьбi. Бере й цiлує його руку, тодi виходить. II Я р о с л а в (пiдводиться). Мабуть, i їй тепер нелегко стало, Коли зiйшла в долину з висоти, Не хоче серце пристрасне печалi, Не хоче розум гордий простоти... (Пiдходить до вiкна i дивиться на Днiпро). О Борисфене 1, батьку наш i друже, Бiля твоїх родючих берегiв Ти нас з'єднав в часи прадавнiх зрушень, Своїм вином мандрiвцiв напоїв. О, як твiй шлях, то мирний, то суворий, Моє життя нагадує менi, Бо, як i ти, я прагнув теж просторiв В блуканнях довгих, мандрах i борнi... 1 Борисфен (грецьк.) - Днiпро. Входить Сильвестр, за яким Свiчкогас несе кiлька великих книжок. С и л ь в е с т р Дозволь менi, великий господине, Розважити книжками смуток твiй. До тебе вiдрядила нас княгиня, Та й книги є цiкавi i новi. Я р о с л а в (зворушений). Яка ж вона ласкава i дбайлива... Бо кращого я сам би не хотiв. Ану, давай, якi там в тебе дива... С и л ь в е с т р (бере в Свiчкогаса i розгортає книгу). Все грецькi, бач, але яснi без слiв, Бо чудним всi художеством вiдмiтнi, Наприклад, ось "Усiх святих вiнок" Семена Метафраста. Тут на всi днi Про кожного святого є урок. Представлено художеством умiлим, Який вiн був, що дiяв, як страждав,- Що й не читавши навiть зрозумiло... Я р о с л а в Ну, про святих чимало я читав, I всi вони вже надто тут похилi. А що там ще? (Сильвестр бере в Свiчкогаса другу велику книгу). Ну що, брат Свiчкогас, Ще голова од книг не потерпiла? А може, знову хочеш кинуть нас I, як варяг, пуститися на хвилi Шукать в свiтах добичi i пригод? Тодi скажи. С в i ч к о г а с Нi, княже господине, Нiде нема у свiтi тих щедрот, Що я знайшов отут на батькiвщинi, У Києвi бiля твоїх чеснот, Де чудних книг вкусить менi дано. Я р о с л а в I де у князя добре є вино. Чи не його вкушаеш ти, монаше? С в i ч к о г а с Нема грiха за князя випить чашу. С и л ь в е с т р Нi, справдi-бо змiнився Свiчкогас,- У мiру п'є i не марнує час, Недурно, бач, його гойдали хвилi, Злi домiшки якраз на дно осiли. Я р о с л а в Гойдавсь i я чимало на човнах, Та не позбувсь, на жаль, порокiв давнiх. Ну, що там далi? С и л ь в е с т р В чудних малюнках Псалтир розкiшна грецького писання, Iскуством дивна. Я р о с л а в (у захватi). О, яка ж краса! Якi тут фарби радiснi й прозорi, Якi церкви в лазурних небесах Здiймаються у золотих узорах, В струнких просвiтах, на струнких стовпах! Коли менi дадуть хоч рiк покою Серед моїх походiв i турбот, Клянусь, такий я храм собi построю В iм'я Софiї - мудростi чеснот! Так, дивний твiр! Нехай в опочивальнi Вона лежить у мене на столi. Вона мене розважить в час печалi, Бо є ще дiло князю на землi. Спасибi, друже! С и л ь в е с т р (замiшаний). Вибач менi, княже, Проте цю книгу я ще не купив. Я р о с л а в Як не купив? Що ти верзеш? Чия ж Вона тодi? С и л ь в е с т р То грек з чужих країв Її привiз, та дорого, бач, хоче: Сто гривен золотом. Я р о с л а в (обурений). Та що це вiн, здурiв? За книгу сто! Та вiн смiється в очi! Сто гривен золотих! Та це ж село Купити можна з нивами, млинами Та всiм добром. С и л ь в е с т р Так, дорого зело... Я р о с л а в Ану, поклич його, хай перед нами Насмiлиться цю цiну повторить. (Свiчкогас хутко виходить). Сто гривен золотом! Та я торiк За бiблiю вiддав дванадцять гривен! Ну, де ж той грек? Сильвестр виходить. III Входить Володимир, тримаючи в руках невеличку, розкiшно оправлену книжечку. В о л о д и м и р Мiй тату, там прийшов Якийсь мандрiвець, видом надто дивен. I передав оцей молитвослов... (Дає Ярославу). I просить, щоб... Я р о с л а в (дуже схвильований). Великий боже! Де ти... Хто дав тобi? Та це ж Єлизавети Молитвослов! Веди його сюди! Входять Микита i Джема. Вiн в рудуватому одязi пiлiгрима, в сандалiях, з непокритою головою, з вiдкритим капюшоном; вона в короткiй спiдницi i сандалiях, з цитрою в руках. Я р о с л а в Микито! Ти? Невже ти був у неї? Кажи ж мерщiй! М и к и т а Багато, княже, де я Помандрував i землю iсходив З того часу, як в розпачi i горi Покинув Київ в ту нещасну нiч... Я побував i в Римi, i за морем, Скрiзь гнав мене, неначе божий бич, Про батька згубу невiдчепний спомин... Нарештi, вже на третiй, мабуть, рiк В Норвегiю причалив я свiй човен... Я р о с л а в (нетерпляче). Ну, що ж вона, її ж ти бачить мiг! Ти говорити з нею мiг, щасливий! М и к и т а Бiля вiкна, самотня i журлива, Вона сидiла в замку короля I все туди дивилась, де земля, Здавалось їй, на пiвдень простяглась, I сумно так спiвала край вiкна, Що в серцi гостра закипала жалiсть. Я р о с л а в О боже мiй! Як мучилась вона! М и к и т а Про Київ все спiвала недосяжний I так згасала, мов свята свiча... Коли ж прийшов її останнiй час, Дала менi цей молитовник княжий, Щоб я тобi на спомин передав. Я р о с л а в (цiлує книжечку). Бiдняточко... Якби я тiльки знав... М и к и т а I ще тебе просила, вже окремо, Щоб прихилив у себе бiдну Джему, Яка весь час отам на чужинi Була при нiй i подiляла з нею I сум за рiдним краєм, i пiснi, Хоч в рiзнi землi линули душею. Я р о с л а в (кладе руку на плече Джемi). Її iм'ям тобi я все зроблю I з радiстю у себе прихилю. Коли ж захочеш далi в землю рiдну, Тебе туди вiдправлю в час погiдний, Лиш розкажи, як з нею ти жила, Як сум її в цих струнах зберегла... Д ж е м а О, дякую тобi, великий княже! Нехай розкажуть струни гомiнкi, Нехай пiснi мої тобi розкажуть Про сум твоєї любої дочки... Твою дочку всiм серцем я любила... Про мене ж не турбуйся, мiй сеньйоре, До мандрiв довгих звикла я в життi, Пiду й тепер, за тим пiду, хто в горi Мене утiшив на моїй путi... Не як коханка... Як раба служить Тепер я буду доброму Микитi... Дозволь менi цi струни розбудить, Щоб Ельзи душу викликать на мить. (Сiдає й бере на цитрi кiлька акордiв, тодi спiває). Отак вона сидiла У замку край вiкна, Дивилася на хвилi, На бурнi, сивi хвилi, Самотня i сумна. Туди дивилась, бiдна, Де в дальнiй далинi Десь край лишився рiдний, Десь Київ сяє рiдний На сонцi в вишинi. Коли ж плили стрункiї На морi кораблi, Вона спiвала - в Київ, Полинула б я в Київ, До рiдної землi... I все спiвала з плачем: О Київ, рiдний край... Тебе вже не побачу, Тебе вже не побачу, Прощай, навiк прощай! Я р о с л а в (витирає очi). Бiдняточко... моя Єлизавето, Прости мене, що не помiг тобi. Тобi ж спасибi... втiшила мене ти. Цiлющi сльози визвала в журбi. IV Хутко входять задиханi Сильвестр i Свiчкогас, ведучи грецького купця Парфенiя. С и л ь в е с т р Пробач нас, княже, ледве розшукали Цього ми грека в ближньому кружалi, Де чашi вiн зi смаком вихиляв. С в i ч к о г а с (витирає губи рукою). Насилу вже його я розшукав... Я р о с л а в Найпаче ти - стезя, мабуть, знайома. Недурно вуса мокрi од вина. (До грека). Ти, може, справдi випив, що загнув Таку цiну безбожну й безсоромну. П а р ф е н i й Повiр менi, великий государ, Що коли я вiзьму сто гривен плати, То ледве лиш верну свої витрати I викуплю заставлений товар. Бо ця псалтир єдина на землi, Яких немає навiть в королiв, I майстер, що писав її, єврейський, Вiд фарб ослiпнув, Кiрiє елейсон! С и л ь в е с т р А ти ж казав, що майстер був монах, Що з книгами загинув потiм в морi. П а р ф е н i й Так i було. Його був дивний шлях. Хрестився вiн в Софiйському соборi. Постригся потiм. Я р о с л а в Годi вже брехнi! Як хочеш, дам тобi я сорок гривен. П а р ф е н i й О боже мiй! Та це ж хiба менi? Я ж чесний крамар, бiдний, наче пiвень. Це ж за борги я винен лихварям. Я р о с л а в Ну, п'ятдесят, i бiльше нi ногати. С и л ь в е с т р Бери, Iудо. Це ж велика плата. П а р ф е н i й Не можу, княже, бо не мiй це крам. V Раптом чути тривожний шум за дверима, i в терем входить стурбований Мирослав. М и р о с л а в Нещастя, княже! Прискакав гонець: Скрiзь печенiгiв незлiченнi лави На нашу землю сунуть навпростець. Вже знищили Звенигород i Лтаву I за п'ять днiв до Києва дiйдуть! С и л ь в е с т р Спаси господь! В о л о д и м и р Мерщiй назустрiч! В путь? С в i ч к о г а с Коня i меч! Агов, скуф'я 1 i ряса! 1 С к у ф' я - чорна шапочка, яку носили ченцi. М и к и т а Знов Новгород готуй своїх мужiв... П а р ф е н i й (з жахом). Пацiнакiйцi! Кiрiє елейсон! Пропав, погиб! Тiкати, поки жив! Я р о с л а в Що ж - бiй, так бiй! Скликати зараз рать! Не в перший раз нам ворога стрiчать. М и р о с л а в Але ж нема у нас полкiв готових, Варягiв мало... Орди без числа... Несила нам... До Новгорода знову Когось би треба зараз же послать. Я р о с л а в Я їду сам. Коня мерщiй i зброю!.. П а р ф е н i й (зляканий). Великий княже! Як тодi зi мною? Я згоджуюсь! Нехай за шiстдесят! Звели лише, щоб зараз дали грошi. Свiчкогас подає князю меч. Я р о с л а в (надiваючи меч). На стiни хай негайно стане рать. Оглянуть мури, вежi, огорожi! Носить камiння, печi для смоли I казани на стiнах наготовить! Мирослав виходить. П а р ф е н i й (невiдчепно). Звели-бо, княже, грошi щоб дали. Я р о с л а в (хапаючись за меч). Чи ти здурiв, смола дурноголова, Чiплятися тепер не до ладу! (Парфенiй вiдстрибує). Хоча б сiм день могли ви протриматься, А там полки я свiжi приведу. М и к и т а (похмуро). Не приведеш. Потрiбно днiв дванадцять Лише туди, а там, а знов сюди? Та i навряд чи Новгород захоче В котрий це раз спасать тебе в бiдi, Щоб потiм ти за вiрнiсть, як за злочин, Його людей найлiпших засудив! Я р о с л а в (в страшному гнiвi). Ти знов своє, безжалiсна єхида! Та я тобi... Вихоплює меч i кидається на Микиту. Всi скрикують. Але в ту ж мить Джема вергає пiд ноги князя свою цитру, яка падає з дзвоном. Ярослав вражений спиняється i опускає меч, важко дихаючи. Д ж е м а (твердо i з гiднiстю). Спинися, государ. П а р ф е н i й (злякано, але врочисто). О пом'яни, господь, царя Давида I кротостi його великий дар. Я р о с л а в (проводить рукою по чолу). Так... я забувсь... Прости мене, Микито! М и к и т а (похмуро). Не ворог я... хоч i кажу тобi Про Новгород я правду неприкриту, Але за Київ ляжу в боротьбi. VI За дверима рух, входить Журейко. Вiн в схiдному одязi, з червоною шовковою хусткою на голенiй головi. Ж у р е й к о (збуджений). Чолом тобi, великий господине! Я р о с л а в (здивований). Знов каменщик! З яких це ти країв? Ж ур е й к о З Чернiгова i Новгорода нинi, Куди примчав з побузьких я степiв. Уже давно помiтив я за Доном, Що рушити збирається орда, Коли ж знялися першiї загони I стала неминучою бiда, Я в Новгород помчав перед ордою I перстень твiй громадi показав. Я р о с л а в (схвильований). Ти це зробив! Сам бог чинив тобою! Що ж Новгород? Ж у р е й к о Негайно рать зiбрав. Вже рушили до Києва полки, В Чернiговi я залишив їх вчора, А сам вперед до тебе навпрошки, Аби тебе порадувати в горi. Я р о с л а в (обiймає Журейка). О каменщик! Ти камiнь з серця зняв, I твойого я дiла не забуду! Загальний рух. С и л ь в е с т р Велик господь, що помiч нам прислав! Во л о д й м й р (у захватi). От Новгород! Якi ж це славнi люди! О государ! По-царськи їм воздай! Я р о с л а в Тебе до них пошлю я князювати. Ну що, Микито, хоч тепер признайсь, Що Новгород лишився вiрним братом. За вiкнами сурми i шум воєнних зборiв. Отроки i Свiчкогас приносять Ярославовi кольчугу, шолом, щит. Вiн знiмає корзно, верхню тунiку i починає одягатись з допомогою отрокiв i Свiчкогаса, який мiж iншим бинтує князю праву ногу. Я р о с л а в Так, вже знялася бранная тривога, Комонi ржуть, почувши дим вiйни, I мушу знов трудити хвору ногу I брати меч, як в они бурнi днi. Знов молодим завзяттям закипає - В котрий це раз! - збентежена душа, Але завжди з нудьгою i одчаєм Я для меча цi книги залишав... Щасливий ти, премудрий Свiчкогасе, Що пiсля всiх твоїх грiхiв i бур Знайшов ти мир в оцiй скуф'ї i рясi... Мене ж в життi, неначе буйний тур, Гаряча кров метала i носила... I ось тепер, коли бурхливi сили На мирний труд почав я направлять, То знов труба тривогу протрубила I знов на бiй я мушу вести рать... Ну що - сповив? (Пробує оповиту ногу). Вперед, нога окута! О боже мiй! Як важко мудрим бути, Коли в душi двi сили б'ють ключем, Коли вино не вийшло ще iз сусла 1 I двох царiв жага мене пече: Як цар Давид, люблю я мирнi гуслi, Як цар Саул, вражаю їх мечем! 1 Сусло - сiк, що бродить, з якого роблять вино. Поспiшно входить стурбована Iнгiгерда. I н г i г е р д а О княже мiй! невже це знов вiйна? Сурми за вiкнами. Я р о с л а в (пригортаючи її i Володимира, з мечем в руцi). Так, королево, знов вiйна священна! Встає полкiв залiзная стiна, Щоб нашу Русь од хижакiв пiвденних Оборонить i знищить їх до пня. Пiд Києвом великим златоглавим Хай задзвенить прадiдна наша слава! Хай загримлять червленiї щити! То не дамо ж гнiзда свого в обиду, Вперед, на бiй за землю нашу рiдну, За Київ наш, державний i святий! Завiса. ДРУГА ВIДМIНА "ЗОЛОТА БРАМА" 1036 р. Та сама зала, що й в попереднiй вiдмiнi. Через кiлька днiв. I За вiкнами-арками глухий, але невгамовний шум битви. Iнгiгерда, Джема та кiлька придворних жiнок туляться бiля вiкон, обережно виглядаючи назовнi. Проте битви з цього боку не видно. I н г i г е р д а (молиться). О господи великий, милосердий, Злих ворогiв на Русь не допусти! Допоможи, святая Iнгiгерда, I Ярослава в битвi захисти! Святий Георгiй i свята Iрина, Оборонiть нам руськую країну, Ми ж вам церкви збудуємо святi! (Зiтхає в роздумi). Як непомiтно старiсть наступила... Уста ще свiжi, очi молодi, А вже нема в душi тiєї сили, Яка колись людей менi корила, Коли сама судила я вождiв... О, якби з плiч тепер хоч рокiв двадцять... Чи стала б я за стiнами триматься... Сама б з мечем полинула на бiй... Минуло все, що в юностi моїй Моє життя з героями рiвняло... Де ви, могутнi ярли давнiх лiт... Де ти, Еймунд, чий вiльний меч i щит Судьбу царiв на терезах схиляли- Минуло все... скорилась я сама, I, як звичайна жiнка, край вiкна За чоловiка долю вболiваю... (Шум битви збiльшується). О боже мiй!.. Тривога ще зростає... Де Вальдемар? Нещастя з цим дитям! Пiдiть мерщiй покличте! Де вiн ходить? В о л о д и м и р (вбiгає збуджений. Вiн в кольчузi й шоломi). О мамо, як цiкаво! Я був там! Там наверху! На самiй вежi! I н г i г е р д а Годi! Не смiй нiде, хлопчисько неслухняний! Сиди отут! В о л о д и м и р О мамо! Тiльки раз! I н г i г е р д а Сиди у нас. В о л о д и м и р Не хочу я з жiнками! I н г i г е р д а Ти ще малий. В о л о д и м и р (гордо). Я - Новгородський князь! Менi казав про це напевно тато, I мушу я свiй город захищати! Пусти мене, мамуню! (Ластиться до матерi). I н г i г е р д а (гладить його по головi). Хлопчик бiдний! Не легкий це припав тобi удiл... Бо Новгород не те, що Київ рiдний... Там житимеш в осиному гнiздi. Серед мужiв суворих i свавiльних... Чи зможеш ти? В о л о д и м и р Нiчого не боюсь! Пусти мене! Не можу я сидiти, Коли там битва точиться за Русь! Все поле скрiзь шоломами укрито! Дзвенять мечi, щити! Гримить труба, А зверху стрiли носяться, мов тучi, I батька меч, як блискавка разюча, В усiх кiнцях просiки проруба! II Входить Парфенiй, обережно пробираючись вздовж стiн i зiтхаючи. П а р ф е н i й О господи! Почуй мої молитви! Пропав, погиб! Загинув, як курча! Входить Свiчкогас в ратному одязi, в бронi, з сокирою. Жiнки кидаються до нього. I н г i г е р д а Що сталося? Чого ви тут? Як битва? Де зараз князь? С в i ч к о г а с Од нього я примчав, Казав, щоб ви нiчого не боялись. Все йде гаразд. Один лише загiн Сюди прорвавсь, i, щоб чого не сталось, Князь надiслав за ними наздогiн Мене й Роальда. Замок захищати. I н г i г е р д а Невже вони на замок вже iдуть? П а р ф е н i й О боже мiй! Куди ж тепер тiкати? С в i ч к о г а с Не пустимо, княгине, певна будь! Сидiть спокiйно, лиш од вiкон далi, Бо ще стрiла влетить яка дурна. П а р ф е н i й Пропав! Погиб! I книги всi пропали! В о л о д и м и р Я з ним iду! Коли iде вiйна, Не може князь ховатися з жiнками! Не смiєш ти затримувать мене! III Входить, як завжди спокiйний, Сильвестр. С и л ь в е с т р (благословляє Свiчкогаса). Йди, сину мiй, змагайся з ворогами, Хай мужество господь тобi вдихне. Свiчкогас виходить. В о л о д и м и р Скажи хоч ти, премудрий отче, мамi, Щоб i мене пустила. С и л ь в е с т р Сину мiй! Ще млад єси, щоб труд i подвиг ратний Достойно мiг пiдняти в час тяжкий. Черпай iз книг науку благодатну I мудрiстiю душу укрiпляй. Крики i шум бою ближче. Ж i н к и (в розпачi). О господи! Владичице небесна! Поганцям злим в обиду нас не дай! Не допусти загинути безчесно! С и л ь в е с т р Не бiйтеся! Не дасть вас бог в обиду, Бо крепок князь i дух його мiцний! П а р ф е н i й (хапаючи Сильвестра за рясу). О пом'яни, господь, царя Давида... Послухай, авво! Хай по тiй цiнi! Я згоджуюсь! Хай буде п'ятдесят! Вiддам псалтир за п'ятдесят я гривен, Як князь казав. С и л ь в е с т р Чому не брав, коли давав тобi вiн? А хочеш двадцять? П а р ф е н i й (з жахом). Ой! Мене проймає дрож! Та це ж задурно! Це ж одверта шкода! Один пергамент коштує... С и л ь в е с т р Ну що ж, Тодi не треба. У вiкно влiтає довга стрiла i встромляється, тремтячи, в стiну. П а р ф е н i й Гвалт! Рятуйте! Згода! Я згоджуюсь! Давай негайно грошi! Хай двадцять гривен! Золотом давай! С и л ь в е с т р Давно би так. (Спокiйно виймає й лiчить грошi, тодi дає Парфенiю). Бери. Цiна хороша. П а р ф е н i й О боже мiй! Пропало все... Гай-гай! За двадцять гривен! IV Вбiгає Мирослав. М и р о с л а в (збуджений). Радуйся, княгине! Стенувся ворог, кинувся назад. Їх без числа на полi битви гине, Розбитий буде хижий супостат! I н г i г е р д а Хвалити бога! Слава Ярославу! В о л о д и м и р А ти мене вiд слави вiдтягла! С и л ь в е с т р Велик наш бог! Повiк йому хвала! А князю честь i воїнам всiм слава! П а р ф е н i й (в розпачi). Продешевив! Пропало сорок гривен! Було б одну хвилину зачекать! I н г i г е р д а Назустрiч князю! Славте подвиг дивний I Ярослава переможну рать! Клики. Сурми. Музика. Входить Ярослав з голим мечем у руцi, в супроводi озброєних дружинникiв, грiдей 1 i бояр. 1 Г р i д и - почет. В и г у к и Хвала! Осанна! Слава в вишнiх богу! Нехай живе великий Ярослав, Що печенiгiв силу подолав! Хвала! Побiда! Славте перемогу! Володимир i Iнгiгерда обiймають князя. Входять Роальд, Свiчкогас, Мирослав. Я р о с л а в Ну, повернулись з поля косарi, Стрiчай, жона, трудiвникiв держави I мужу пiт з чола його утри! (Сiдає на престол i вiддає меч боярину). Iнгiгерда пiдносить князю на срiбному блюдi золоту чашу з вином i шовкову хустку. I н г i г е р д а Здоров був, княже, ладо мiй ласкавий, Пий чашу цю, живи багато лiт! Я р о с л а в (знiмає шолом, бере хустку i витирає пiт i кров з обличчя). Не в перший раз я витираю пiт Пiсля роботи на полях кривавих. (Пiдводиться й бере чашу). Прославим бога i святу Софiю, Що нам дали побiду в цiй вiйнi, I вам спасибi, браття дорогiї, Бо стiйко Русь ви нинi боронили I розгромили орди навiснi! Хвала i честь вам, славнi переможцi! Я за здоров'я ваше п'ю! (П'є). В с i Тобi хвала, великий Ярослав! Я р о с л а в А де ж мої хоробрi новгородцi? Де мужi всi, що Новгород послав? V Входять Давид, Ратибор i ще два новгородцi, несучи на плечах покритi чорним сукном ношi, якi вони ставлять на пiдлогу. Стурбований Ярослав пiдводиться. Я р о с л а в Хто це такий? Хто пав за Русь в бою? Р а т и б о р (хмуро й урочисто). Микита, син чесного Коснятина, Хто, як i сам Добринич, положив Своє життя за тебе, господине. Д ж е м а (з криком розпачу кидається на труп Микити). Микито, любий! Друже мiй єдиний, Чом ти мене, нещасну, залишив! Мандрiвець бiдний... як i я, блукав По свiту ти без друга, без дружини, З пекучим болем в серцi, ти не мав Де голови сумної прихилити... Один, як я... один, як я, на свiтi. Вигнанцем жив... вигнанцем бiдним вмер... Я р о с л а в (повiльно сходить з престолу i схиля голову перед Микитою). Неправда! Не вигнанець вiн тепер, Бо чесно вмер за Русь на полi бранi, Для Києва смиривши гордий дух... Прощай, Микито, серце полум'яне, Мiй чесний ворог i таємний друг! Прости мене за кривди, бiдний брате, Що ти зазнав од мене без провин, Бо не хотiв усобної я ратi, Яку пiдняти мислив Коснятин. Прощай, мiй друже... З честю, як Добриню, Тебе ми поховаєм над Днiпром. (По знаку князя Микиту виносять. Джема iде за ним). А вам клянуся праведним хрестом, О мужi новгородськi, що вiднинi За вашу службу, вiрнiсть i добро Я город ваш звiльняю од данини,- Се грамоту даю вам i устав I цiлуванням хресним обiцяю, Да держите обичай ваших прав, Да посягнуть нiхто же не дерзає На новгородськi вольностi святi. А щоб закон i правду вам блюсти, Для цього сина князем посилаю Я в Новгород, щоб вiрно вам служив, Як власний князь, а не посол чужий. (Пiдзиває Володимира, який стає поряд батька перед троном). Тепер хвалу вознесемо ми богу, Прославимо його за перемогу, Що Київ наш од згуби захистив... I я клянусь, що там, на полi бою, Де я сьогоднi ворога побив, Я дивний храм воздвигну i построю В iм'я Софiї, щоб в вiках вона Стояла там, як свiдок наших днiв, Як Русi нерушимая стiна! В с i Хвала тобi, великий Ярослав! Ж у р е й к о (входить). Побiда, княже! Господа прослав! Побито вщент поганих супостатiв, Не знали в розпачi, куди тiкати, I потонули в Сiтомлi-рiцi! 1 1 Сiтомля - невелика рiчка близько Києва, згадувана в лiтописi. На нiй було розбито печенiгiв. В с i Нехай живуть звитяжцi-молодцi! Я р о с л а в Благословен єси за добрi вiстi! Ну, каменщик, чи не пора би нам, Поклавши меч, на риштування лiзти, Почати знову будувати храм... Лишайся в нас, якраз святу Софiю, Чудовий храм почну я будувать... Ж у р е й к о Нi, княже мiй! Тяжкий для мене Київ, Бо не судилось щастя тут зазнать. Даруй менi... дозволь служити й далi Тобi в степах, на Бузi, край морiв, Є в мене там ватага смiльчакiв, З якими забуваю я печалi. Я р о с л а в Ну, що ж... iди. Так, рiзний в нас талан. Тобi судила доля будувати, Ти ж прагнеш битв i вiчних мандрувань. Я ж все життя не вiдаю спокою, В трудах i битвах їжджу по Русi, А я б хотiв мiста i храми строїть, Кохатися в премудростi й красi, I бiльшої я радостi не знаю. I книга ось предивная такая Ще бiльше душу веселить менi, Нiж славная побiда на вiйнi. С и л ь в е с т р Дозволь тобi цей твiр подарувати, Його сьогоднi в грека я купив, Лиш двадцять гривен хитрому сплатив. П а р ф е н i й (наближається), Задурно зовсiм! Чистая утрата! Я р о с л а в (цiлує Сильвестра). Спасибi, отче! Та не гоже нам Скарби словеснi дешево цiнити. За книгу цю звели твоїм ченцям Ще вiсiмдесят гривен заплатити. П а р ф е н i й (в захватi). О мудрий князь! Великий государ! Великодушнiсть є алмаз порфiри! Я р о с л а в (продовжує). Бо десять сiл не є достатня мiра, Щоб оцiнить мистецтва дивний дар. Ну, а тепер я всiх зову на пир. Ми чашi там пiднiмем золотiї За нашу Русь, за наш державний Київ, За витязiв, що в битвi за Софiю Погибли з честю... Слава їм i мир... А ми, кому судилося ще жити, Життя трудом повиннi заслужити I сили всi вiтчизнi присвятить. Безсмертна Русь! Отам на полi бою Новий чудовий Київ я построю. Величний, пишний, як краса столiть. Серед дерев златими куполами Постане вiн високо на горах, А з мурiв крiпких золотая брама В новi часи одкриє свiтлий шлях! Музика. Вигуки. Завiса. КIНЕЦЬ 1946