зя Меншикова лист дiстав?" "Танський? Вiд Меншикова? Лист?.. Якого змiсту?" "Щоб з полком своїм, взявши за шiсть мiсяцiв плату i придбавши харчiв, у похiд у Польщу пiд накази польського коронного гетьмана Сiнявського рушав". Гетьманом аж пiдкинуло на лiжку. Його вдумливi, пронизливi очi змiнилися нараз, запалали гнiвом, на висках набринiли жили, вуста в кутиках затряслися, рука нервово стискала й м'яла накривало. Ломиковський, як сидiв бiля гетьмана, так мимохiть вiдсунувся вiд нього, Орлик пiднявся з мiсця i стояв, з тривогою дожидаючи громiв з тiєї хмари. "Правда це?" - спитав не своїм голосом гетьман. "Як Бог на небi, правда,- вiдповiв Ломиковський.- Не смiв би я гетьмановi мойому брехати". "А ти чув про це?" - повернувся гетьман до Орлика. "На жаль, чув,-вiдповiв тривожно Орлик.- Танський, кажуть, вже й у похiд готовитися почав". "Заки пiде, як скажену собаку застрелю за непослух, за легковаження регiментаря свого!" Орлик пополотнiв. Ломиковський i собi з крiсла пiднявся. Гетьман вiддихав важко. Обидва вони боялися, щоб з ним не стався поганий припадок. "Чом ти менi про цей лист не сказав ранiше. Ти ж нiчого не смiєш затаювати передi мною?" - гримав на Орлика Мазепа. "Не було коли, ваша милосте. Чекав я аж старшини розiйдуться". "На другий раз, не гаючись, кажи. Зi сну мене буди, вiд страви вiдривай. Це ж страшне, нечуване, до правди не подiбне. Свiтлiйший щоднини бачиться зi мною, балакає про всiлякi речi, нiбито радиться, а тут поза мої плечi полками моїми розпоряджається, накази людям мойого регiменту роздає, нiби мене вже й на свiтi немає, нiби мене вже позбавлено влади й сили. Чи чували ви про таке нахабство? Хто ж то без мого дозволу видасть Танському грошi на шiсть мiсяцiв уперед i харчi для його полчан? I питаюся я, як смiє Танський йти, не дiставши наказу або хоч дозволу вiд мене, регiментаря свого? Нехай спробує! Як скажену собаку застрелю!" Орлик, зачекавши аж перша хвиля гнiву перекотиться, запримiтив: "Може, Танський i не винуватий у тому. Може, гадав, що свiтлiйший у порозумiнню з вашою милiстю цей наказ видає". "Так тодi чому до мене з листом не прийшов, чого носиться з ним, як з писаною торбою? Це противиться регулямiнам нашим, це понижує не тiльки мою владу, але й честь вашу. Прихвоснi роблять таке, а не полковники, котрих я надiляю так щедро i маєтками, i значiннями. Танський нiбито з панiв, а хам вiн, холоп - отщо!" Нова хвиля злостi пiдкочувалася пiд серце старого гетьмана. Вiн цiлий аж трусився. "I з такими людьми кажете ви менi починати якесь полiтичне дiло, писати нову сторiнку iсторiї? Ха-ха-ха! З такими людьми!" Гетьман смiявся так голосно, а старшини так тривожно слухали його прикрий смiх, що не зауважили, як замкненою вулицею до брами того дому, де була гетьманська квартира, пiд'їхав вiз. Почувся крик варти, i черговий офiцер вибiг на ганок. Орлик i Ломиковський пiшли подивитися, що за гiсть так пiзно до гетьмана приїхав. "З Вiнницi,- сказали, вертаючи в гетьманську вiдпочивальню,- якийсь Залевський чи якось, козак чи шляхтич, не розбереш?" "З Вiнницi?.. Залевський? - аж скрикнув гетьман.- Ведiть його до мене, а самi можете йти на вечерю. Пилипе, кажи перед свiтлицею поставити варту. Щоб менi туди нiхто не входив. На твою вiдповiдальнiсть цей наказ видаю". "Слухаю милостi вашої!" "Завтра вранцi заходьте знов до мене". Орлик i Ломиковський вийшли. Чути було, як Орлик вартi накази давав, як варта здоровила панiв генерального писаря й обозного i як вони попри двiр у город пiшли. До дверей гетьманської вiдпочивальнi хтось несмiливо постукав. "Увiйдiть!" Заскрипiли дверi i почувся покiрний, тихий, але дуже виразний голос: "Laudetur Jesus Christus!" Вiдблиск невгасаючої лампи освiтив злегка згорблену стать нiби шляхтича а нiби нашого козака, бо по одежi, та ще в сумерках, годi було пiзнати. Гетьман пiднявся, вдивився в тi сумерки, а потiм, простягаючи руки перед себе, вказав: "Скорше б я смертi своєї сподiвався, як вашої особи. Козак, їй-Богу, козак! Навiть вус невеличкий вирiс, не менший, як у мене! А покажiть голову". Гiсть ще бiльше нагнувся над лiжком господаря, а той по головi його погладив. "I тонзура заросла. Їй-Богу, нiхто б не пiзнав, що це духовна особа,- Говорив без слiду недавнього гнiву i збентеження.- Вiтаю вас, отче ректоре, i дивуюся смiливостi вашiй". "Для доброго дiла варт i життя не пожалувати". "То правда. Не гнiвайтеся, що не хочу свiтла. Не хочу кликати Кендзєровського. Нехай собi люди гадають, що Мазепа спить. Тут, знаєте, i пiдслухують, i пiдзирають, i гадки вгадували б, коли б можна". "Не тiльки тут, скрiзь так у полiтицi буває". "Але тут бiльше, як скрiзь. Щось вони нiби зачувають своїм носом, та на слiд попасти не можуть. На всякий спосiб, стереженого Бог стереже". Обидва привикали до сумеркiв i при блисках лампади слiдкували за грою своїх облич. "Були?" - спитав нараз гетьман коротко свого несподiваного гостя. "Був",- вiдповiв єзуїт Залевський. "У Саксонiї?" "У його милостi короля Станiслава". "I як вас приняв гех Stanislaus?" "Над усяке сподiвання гарно. Людина вiн образована, iдейна, чоловiк, можна сказати, iдеальний. Про милiсть вашу висказувався з великою пошаною, здоровити велiв". "Спасибi. А дiло?" "Дiло не легка рiч". "Не легка?" "Так, бо милiсть ваша дуже багато жадають". "Я багато жадаю? Отець ректор жартує собi. Не жадаю бiльше, нiж менi належиться. Годi з одної бiди в другу лiзти, з ярма в шлию, з-пiд кнута пiд канчук. Подумайте! Коли б я тепер вiддав Правобережну Україну, пiсля того, як вона довго борикалася за свою незалежнiсть i як я деякi її частини вже таки дещо до ладу довiв i загосподарював, так це був би новий козир у руках моїх ворогiв проти мене. Сказали би. Мазепа половину України запродав. СIага расtа claros faciunt amicos. Тут Україна, а там Польща, тiльки тодi можуть вони бути для себе добрими сусiдами й союзниками. А поки Польща сягає рукою по Чорне море, поти вона необачно вiдбивається вiд Балтiйського. Одне втратить, а другого не здобуде. В боротьбi з українським степом вона обезсилиться до краю, не опанує своєї внутрiшньої анархiї i скiнчиться тим, що Москва i їх, i нас проковтне в свiй ненасичений шлунок". "Але те саме, що сказали б українцi про вашу милiсть, коли б ваша милiсть вiддали Правобережжя, скажуть поляки про короля Станiслава, якщо вiн згодиться його вам вiдступити". "Раrdоп! В тiм є велика рiзниця". "Яка?" "Загарбане вiддати, а своє прогайнувати,- це не все одно. До того його милiсть король Станiслав, кiнчаючи давню польсько-українську ворожнечу, покладе пiдвалини пiд новий устрiй Схiдної Європи. Помиренi колишнi вороги з'єдиняться i спiльними силами вiдпиратимуть грiзного ворога вiд своїх границь. Як нi, то, як кажу, вiн i нас, i вас поневолить, одних i других зробить своїми холопами й рабами. Цар Петро це символ нової Росiї, котра зi своїх болот i снiгiв виступає на широку європейську видiвню, щоб на нiй вiдiграти великодержавну, iмперiалiстичну роль. Балтiйське i Чорне море, Карлати й Царгород - це тi границi, до котрих вона пiде по наших трупах. Король Станiслав, як людина розумна й далекоглядна, як чоловiк образований i розумiючий iсторiю, мусить послухати голосу розуму, а не крику короленят, котрi поза границями своїх власних маєткiв границь i добра Речi Посполитої не бачать". "Не легка рiч робити щось проти волi панiв i вельмож польських". "Треба робити те, що iнтерес державний велить. Кожний пануючий зречеться частини, щоб цiлiсть скрiпить. Це - конечнiсть i годi". "А ваша милiсть частини не зрiкаються". "Бо менi не вiльно. Це ж українська земля. Я чужої землi не домагаюся, навiть найменшого шматочка, нi!" "А що ж вашiй милостi дає цар Петро?" - спитав нараз, не без хитростi, єзуїт. "Власне тому, що дає не те, чого менi треба, я хочу балакати з Карлом i Станiславом. Менi, як гетьмановi Мазепi, нiчого бiльше й не треба. Як бачите, я собi не менший пан вiд якого там короля i не бiднiший вiд жодного з них, але для iдеї державної i заради культури європейської зважуюся на гру, в котрiй можу втратити все". "Того нiколи не буде. Карло побiдник, Карло герой, на нього дивиться весь свiт". "А воєнне щастя, отче ректоре? Невже ж Олександр Македонський, Ганнiбал i Валєнштайн - це не герої? А що сталося з ними? ,Еvеntus Ьеlli sеmper dubius est'". Балакали по-латинськи, але так легко й живо, нiби це була їх спiльна, рiдна мова. Один на другого дивилися з-пiд ока. Обидва мали за собою школу й досвiд. Єзуїт балакав майже шепотом, але так виразно, що можна було кожний звук почути, зате не чулося того чуття, з котрого звуки людської мови виходять i забарвлюються ним. "Ваша милiсть,- почав єзуїт,- можуть бути впевненi, що нема такого аргументу, якого б я не вжив у користь милостi вашої, вважаючи себе його милостi послом i адвокатом. Але ж признати годиться, що також контрагенти нашi не оставалися в боргу, їх контраргументи зневолювали мене з офензиви переходити в дефензиву. Але оружжя я все-таки не склав i не складаю, сподiваючися, що ваша милiсть, як вельми досвiдчений полiтик, поступлять дещо зi своїх постулатiв, деякi з них переведуть пiд рубрику дезiдератiв, противна сторона також пiде на компромiси i почин наш увiнчається успiхом аd maiorem gloriam Dei, et magnificentiae vestrae". Гетьман глянув у хитрi очi свого гостя i заперечив головою: "Отче ректоре! На довгi торги в мене часу нема. Земля пiд ногами горить. ,Hannibal ante portas!' Як людина, начитана в iсториках грецьких i римських, а також знаюча пiзнiшi аннали й volumina legum, зрозумiєте, venerabilis pater, що за що-небудь я певної теперiшностi за непевну будучнiсть не промiняю. Краще живий хорунжий, нiж умерший сотник. Мої бажання мiнiмальнi". "А максимальнi, милосте ваша?" "Максимальнi - це те, до чого безперечно всякий народ має природжене право i чого певно, може й у недалекiй будучностi, будуть добиватися освiдомленi одиницi i цiлi народи,- нiким i нiчим необмежена воля... Але скажiть менi, яке становище Карла?" "Становище Карла?" "Так.. Його до мого проекту". Єзуїт зморщив чоло. Пiд напором того несподiваного запитання думка його стала зi здвоєною швидкiстю працювати. "Його милiсть Саrоlus rex, не можу затаїти правди, рад довести до згоди". "Рад. Ось i бачите. На його я числю. Сподiваюся, що цей молодий, генiальний чоловiк зрозумiє моє важке положення i не допустить до довгих торгiв, котрi, як самi ви бачите, вести дуже важко й дуже небезпечно. Граюся з огнем, мiж мечами танцюю, як сновида по покрiвлях височезного будинку ходжу. Один нерозважний крок i - все пропало..." "А релiгiйне питання?" - так само несподiвано спитався єзуїт. Гетьман, не гаючись, вiдповiв: "Ви знаєте, як я ставлюся до нього. Толеранцiя, отче ректоре, це мiй iдеал. Насильним ширенням якоїсь вiри i опресiєю супротивникiв релiгiйних слави божої не умножимо. Середньовiчнi практики релiгiйного питання не розв'язали, видно, треба вирiшувати його iншими способами, а саме свободою слова й совiстi. Нехай духовнi, сповняючи пильно i совiсно свої обов'язки, воюють не мечем, а словом божим". "А якщо нам не дозволять сповняти своїх обов'язкiв?" "В державi, котрої я буду головою, насильства нiкому не дозволю чинити". * * * Пiзно в нiч продовжалася розмова в гетьмановiй вiдпочивальнi, а царськi шпигуни, здалеку пiдглядаючи за його мешканням, дивувалися, який там спокiй. "Мабуть, Мазепа дiйсно хворий",казали, вiдкладаючи свою працю до завтрiшньої днини. ВIД'ЇЗД Нiби крiзь сито цiдився весняний теплий дощ. Дерева i корчi, повнi зеленого листя, понамокали й понависали i здалеку виглядали, як стiжки, копицi сiна, як гори. Зi стрiх i з дахiв спливала струминками дощiвка. Вулицями шумiли потоки, забираючи з собою весь бруд i нечистоту, нанесену кiньми й людьми. Одних i других було на таке мале мiстечко, як Жовква, аж забагато. Ще не свiтало. Без годинника годi було вгадати, яка тепер година,- анi нiч, нi день. Та хоч так рано, Жовква будилася зi сну. Блимало свiтло по хатах, козаки напували коней, солдати прокльонами вiтали день. Нараз засурмлено в труби i заграли козацькi литаври. Вулицями, як тiнi, помчали їздцi i побiгли пiшi. Мiщани виходили на ворота i до фiрток. "Бувайте здоровi! Не поминайте злом!" "Їдьте здоровi, най вас Бог провадить!" Навiть до непрошених гостей привикнеш. Нарiкав, як прийшли, i жалуєш, коли вiдходять. Все-таки свої люди, хоч i з таких далеких сторiн. Тою самою мовою говорять, так само Бога хвалять,козаки. I не одна дiвчина притулилася до вишнi в садочку, i як вишнею вiтер, так нею хитав жаль, i як з вишнi дощ, так з її очей на траву скапували сльози... Поїде i, може, не побачаться бiльше. Така велика тая Україна, такi непевнi часи! Як пес за возом, побiгла б за козацьким табором,- куди вiн, туди й вона; так не пускають. Тут батько й мати, а там старшини. Така-то вже нещаслива дiвоцька доля. I без кохання годi, i з коханням важко. Заграли дзвони й заревли на пiвнiч вiд мiста гармати. Пролетiв кiнний козацький вiддiл i заторjхтiла ошклена карета. Мешканцi Жовкви прожогом метнулися з хат. "Гетьман їде! Гетьманi" Кланялися i повними смутку очима вiдпроваджали карету. Вiдколи гетьман до Жовкви приїхав, москалi трохи присмирнiли. Мiщани до гетьманської канцелярiї жалуватися ходили, i гетьман уймався за ними. Декiлька солдатiв таки гостро покарали, вiдрiзуючи вуха й носи або пропускаючи крiзь вербову алею чи там крiзь шпiцрутени. Якщо жалоби не допомагали, то за покривдженими жовкiвцями ставали їх новi знайомi - козаки. Щонайгiрших пакiсникiв закатруплено за мiстом так, що й дiйти було годi, хто й коли це зробив. Тепер жовкiвцi поопускали носи, бо їх протектор вертав на велику Україну. Гетьманський ридван котився на пiвнiч. Поруч гетьмана сидiв Ломиковський, навпроти Орлик. Ридван великий i вигiдний, як хата. Дорога нерiвна й болотиста, ридван хитався на ремiнних пасах i, нiби колиска, колисав їх до сну. Ломиковський позiхав, Орлик рукою загулював уста, щоб гетьман не бачив, що вiн не виспався. На гетьманi не пiзнати втоми. На його блiдiм обличчi вицвiтали легкi рум'янцi, в кутиках уст таїлася злобна усмiшка, в очах огники грали. Як минули останню хату i з садкiв виїхали на поле, гетьман рукою показав налiво. Ломиковський i Орлик зирнули в вiкно. Кiлькасот сажнiв перед ними щось мрiло, суєтилося, шумiло, нiби хмари, нiби дими, нiби лiс двигнувся з мiсця i йшов. Козацьким очам не важко було пiзнати - вiйсько! "Бачите, панове?" "Бачимо, милосте ваша!" "Москалi з почестями випроваджають мене". "I Танського полчани з ними". "Бо Танський до москалiв пристав. Пiдлабузнювався свiтлiйшому, гадав, що мiд лизати пiде". "Скуштує вiн московського меду! - завважив Ломиковський.- Я тому Танському здавна не вiрив". "Чимало таких. Але не гадаю, щоб вiн там великої слави зажив. Його полк без дисциплiни. Не знаю, чи втримає його в руках". "Додадуть 600 москалiв". "Почесний караул,- i гетьман усмiхнувся.- Хотiв я зразу провчити Танського i спротивитися. Але, гадаю собi, має хтось iнший пiд команду Сiнявського йти, так краще хай його посилають. Бо треба вам знати, хто такий Сiнявський з Бережан. Пiзнав я чимало тих панiв i мушу сказати, що Сiнявський не з кращих. Горда i пишна штука, а полководець з нього такий, як з мене архiмандрит". "Чому ж то вони таку нараду вашiй милостi роблять?" "Питаєте? Щоб заспокоїти розгнiваного гетьмана. Дурнi, дурнi! Гадають, що пiддурять мене... Мазепа обид не забуває". Через поле в напрямi тої дороги, котрою посувався гетьманський ридван, скакало два їздцi. Один - на карому, другий - на гнiдому конi. Оба в зелених кафтанах з блискучими гудзиками; на ногах високi чоботи, на головах трикутнi капелюхи. З плечей на кiнськi зади спливали довгi плащi, наопашки вбранi. Старший через груди мав голубу ленту св. Андрея, i по тiм здалеку можна було вгадати, що це свiтлiйший князь Меншиков. Не великий, не товстий, з гарним, солодко всмiхненим обличчям, здалеку виглядав як хлопчик. Усмiхом гетьмана вiтав. Гетьман наказав здержати карету. Вилiз, а за ним Орлик i Ломиковський. Їм подали коней. Гетьман ще не вспiв ускочити в сiдло, як до нього причвалав Меншиков, а за Меншиковим i той другий їздець, на гнiдому конi. Цей другий був хлопець лiт 16, високий i худий, з вузькими грудьми, слаборозвитий. Лице його, над мiру видовжене, з опуклим, нерегулярно збудованим лобом, виглядало старо й не гармонiзувало з рештою тiла. Жовте, аж зеленкувате, робило вражiння тяжко схорованого i передчасно зв'яленого. Довге, темне волосся, обмокле на дощi, безладно спускалося на комiр. Годi було подумати, що це царевич Олексiй, син Петра i його престолонаслiдник. Не нагадував батька нi зверхнiм виглядом, нi доведенням з людьми. Несмiливий, нiби перестрашений, викликував скорше милосердя, нiж тую пошану, яка належалася будучому носителевi царського вiнця. Мазепа глянув на царевича i йому зробилося жаль того нещасливого хлопця. Пригадав собi його трагедiю, добру маму i жорстокого батька. Батько маму насильно постриг у черницi. Син за мамою тужив. Шукав з нею стрiчi. За те батько покликав його в Жовкву, щоб покарати. I гетьман пiдскочив конем до Олексiя. Поздоровив його. Царевич усмiхнувся якоюсь лагiдною i сумною усмiшкою, вiд котрої оживилося, вiдмолодiло i покращало його негарне обличчя. Малi i круглi, як у риби, вуста ворухнулися, хотiли щось сказати, але нараз здавили в собi невимовленi слова i замовкли. Царевич побачив, що Меншиков хоче говорити. Меншиков почав: "Його величество, батюшка, наш наймилостивiший цар i повелитель, здоровить тебе, гетьмане Iване Степановичу, i бажає тобi щасливої дороги. Молить Бога, щоб ти без пригоди вернув додому, де на тебе чекають великоважнi дiла. Пiд опiку вiддає тобi його величество Олексiя, свого сина". "Будь ласка, князю, передай його величеству царевi мою щиру подяку за його великоцiнну пам'ять та за його добротливi побажання. Якщо Господь Бог не вiдмовить менi сил i здоров'я, постараюся сповнити завдання, яке вкладає в мене мiй важкий уряд, на славу Бога, на добро народу i на вдоволення царя. З великою утiхою приймаю до вiдома, що його величество цар довiрив менi свого сина, котрому я радо послужу як не чим другим, так своїм досвiдом старечим". Кажучи це, гетьман поклонився царевичевi, а той ще раз жалiсливо всмiхнувся i насилу зважився вимовити одне тiльки "Спасiбо!" "А тобi, свiтлiйший князю,- говорив гетьман, повертаючись до Меншикова,- щиро дякую, що потрудився нинi i трудишся не раз ради моєї маловажної для тебе персони. Не знаю, як дякувать тобi!" Меншиков зрозумiв легку iронiю, що окривалася в тiм комплiментi, але вдав, нiби вiн гетьмановi слова приймає щиро до серця. Повернув коня i разом з царевичем, Мазепою, Ломиковським i Орликом пiд'їхав до вiйська, котре уставилося чотирикутниками на лугах i нивах, не жалуючи нi гарної трави, нi зеленого збiжжя, що пропадало пiд кiнськими копитами i пiд вояцькими чобiтьми. Козаки стояли по серединi, москалi по боках; ззаду, пiд лiском, декiлька гармат. Гетьман глянув i погадав собi: "Беруть наших у клiщi. Гадають цiлу Україну такими клiщами здавити". Козаки стояли свобiднiше. Тiльки переднi з них мали однострої, темно-синi чемерки i шапки круглої форми. А там попадалися одяги, рiзного крою i цвiту. Видно, що полк був недавнiй i не добре ще зорганiзований. Москалi були в довгих темно-зелених кафтанах з червоними вiдлогами, однi - в камашах, а iншi - в чоботях високих, добре вимащених. У всiх були довгi "скалковi фузiї". З трикутних капелюхiв трьома струминками спливала цюрком дощiвка. Дощ розмочив муку, котрою вони обсипали були своє довге волосся, i на кафтани стiкало з нього щось подiбне до рiдкорозчиненого тiста. Гетьман переїхав попри фронт i покликав до себе Танського. "Полковнику Танський!" "Слухаю вашої милостi!" "Пiд чиїм ти регiментом стоїш?" Танський здивовано глянув, але подумав хвилину i вiдповiв: "Пiд регiментом його милостi гетьмана Iвана Степановича Мазепи". "Пам'ятай же, бо в тебе, як бачиться менi, не дуже крiпка пам'ять!" Не дожидаючи вiдповiдi, гетьман махнув на прощання булавою, вiйсько вiдповiло голосним криком, в котрому годi було дослухатися слiв, бо москалi одне кричали, а козаки iнше, i гетьман, попрощавшись з Меншиковим, повернув у свою карету. Меншиков повернув конем до вiйська, а Ломиковський i царевич подались до того вiддiлу, що супроводжав гетьмана. Орлик їхав бiля гетьманової карети. "Пилипе,- говорив до нього через вiкно гетьман,- уважай на Олексiя. Я його навмисне не попросив до своєї карети, хоч дощ i хоч жаль менi, що змокне хлопчисько". "Вiн дiйсно нужденне виглядає. Нiби жалiється кожному: miser et pauper sum". "Бачиш? Навiть сином царя невелике-то щастя бути". Дощ-капусняк накрапав чимраз густiше. Орлик поставив комiр вiд своєї довгої непромокаючої бурки. "А не запросив я царевича до своєї карети раз тому,- говорив далi гетьман,- бо знаю, що цар того не любить; вiн хоче, щоб син привикав до воєнних трудiв, а по-друге,- тут Мазепа притишив свiй голос,- бо менi треба буде повернути незабаром убiк та поступити до одного двора. Розумiєш?" "Розумiю, милосте ваша. Значиться, треба робити так, щоб царевич того не зауважив". "Не iнакше". "А якщо вiн спитається, де подiлася вашої милостi карета?" "Так скажеш тодi, що гетьман поїхав iншим трохи дальшим шляхом, але кращим i для важкої карети певнiшим, i що пiд вечiр нажене вас". Орлик дивувався, як то скоро й легко приходять гетьмановi усякi викрути на гадку. Якраз тодi царевич минав гетьманову карету, бо Меншиков завернув був його на хвилину з дороги (мабуть, якiсь тайнi iнструкцiї давав). Мазепа оком знавця обкинув худорляву стать царевича, що творила сильний контраст до гарного, рослого i здорового коня. "Пiвтора нещастя,- сказав, похитуючи головою.- Але на конi сидить не найгiрше. Тiльки, мабуть, йому i байдуже, чи це кiнь, чи корова". "Царевичевi, мабуть, цiлий свiт байдужий",- потвердив Орлик. "Того сказати не можна. Вiн тiльки iншими очима дивиться на свiт". "Це люди з двох iнших планет". "Але сонце для обох - Росiя". Орлик задумався. Нараз, повертаючися до гетьмана, сказав: "У нас багато таких, що свого сонця не бачать". "Залiнивi,- вiдповiв гетьман,- щоб дивитися на нього. У звiрят, якi в печерах живуть, заникають очi. Так i в них. Нехай собi сонце свiтить десь там у полi, їм до нього байдуже". Карета перехилилася вбiк i мало не перевернулася. Машталiр здержав конi. В'їхали у велику баюру. Гетьман озвався до Орлика: "Нема нiчого злого, щоб на добре не вийшло. Кажи Ломиковському, хай бере задню сторожу вперед i хай цiла валка їде. Нам доведеться польовими ,дорогами об'їздити це прокляте болото. Розумiєш?" "Розумiю, милосте ваша". Орлик рушив конем. Гетьманська карета постояла хвилину, а коли цiла валка, до останнього козака, сховалася в лiсi, машталiр повернув кiньми, виїхав на польову дорiжку i пiгнав до села, що лежало в придолинку, помiж гайками. Перед селом, у великому саду, стояв двiр княгинi Дольської. Веснянi роботи скiнченi, до того дощ, людей не видно було. Гетьманський ридван котився помiж двiрськими ланами i незамiтно, бiчною брамою, заїхав перед кам'янi сходи старосвiтського, недбало утриманого двора. Видно, властителька не дуже то добре хазяйнує i зайвого гроша на обнову палати не має. "Чи не схоче знов позичити в мене? - погадав собi гетьман.- Га, що ж? Кум кумi рад... Як попросить, то дам. Сприяє менi тая гарна паня". Гетьмановi хотiлося пiсля побуту в Жовквi, де вiн мало що не кожної днини зустрiчався то з царем, то з Меншиковим, то з обома нараз, про iнших москалiв i не згадуючи, хотiлося йому тепер яку годину-двi побалакати з гарною i умною княгинею, котра так живо нагадувала йому тую двiрську й великопанську атмосферу, до якої вiн вiд дитини привик. Був це iнший свiт, неподiбний до того, в якому переживав цар i яким гадав ущасливити своїх землякiв - i неземлякiв, котрих вiн сподiвався все-таки зробити колись земляками. Всяке насильство будить у культурнiй людинi протест i охоту боротися з нею, таку реакцiю почував у собi гетьман, про полiтичнi його плани навiть не згадуючи. Вони були природним випливом тiєї стихiйної реакцiї, а заразом скрiпляли її. Без насильства не збудуєш i не перетвориш держави. Це ясно. Насилуй собi своїх людей - але яке тобi дiло до нас? Ми ж iнший народ, i насильство твоє над нами стократ гiрше й кари гiднiше, бо воно знущається над нашим почуттям нацiональним. За нами найсвятiше право боронитися, не перебираючи в способах, як борониться всяка твар в природi, щоб зберегти свiй рiд i гатунок. Яке дiло Українi, що ти хочеш утворити нову, московську державу? Княгиня Дольська розумiє тi гадки й почування, вона сприяє не лиш гетьмановi, але й Українi, i тому вiн радо побалакає з нею, бо зi своїми все ще боїться говорити щиро, все ще не хоче розкрити карт. З Дольською безпечно. * * * На жаль, гетьман завiвся у своїх сподiваннях. Двiр був майже пустий. Привiтав його старий служка й попросив до зали, в якiй гетьман побачив якогось шляхтича, химерного чоловiчка, що, здавалося, навiть у кунтушi добре ходити не вмiв. Анi вильотiв вправно не закине, нi вуса не пiдкрутить з фантазiєю, тiльки дурнувате пiдсмiхається. "Ваша милiсть, пан гетьман, не пригадують собi мене?" - питає. Гетьман уважно глянув на шляхтича: "Не тямлю, щоб я мав приємнiсть стрiчатися з вами". "А я мав честь бути представленим вашiй ясновельможностi. Я отець Августин, тринiтарського ордену чернець, вашої милостi покiрний слуга i пiднiжок". "Ви - отець Августин? Нi, жартуєте, добродiю. Я вже всiлякий маскарад видав, але щоби хто мiг перекинутися з умного тринiтарiя в придуркуватого шляхтича, того я ще не бачив". Отця Августина нiби хто медом помастив. "А все ж таки я, simplex servus Dei, не хто другий, лиш отець Августин",- вiдповiв i подав условлений знак, по якiм про еrrоr in реrsona i мови не могло бути. Вiд отця тринiтарiя довiдався гетьман, що княгиня сподiвалася його, гетьмана, але не нинi, так i поїхала кудись, i що коли б навiть пiсланця по неї зараз пустити, то що лиш завтра, пiд вечiр, можна би сподiватися її. А що гетьман мусiв за яку годину-двi їхати далi, щоб ще перед нiчкою наздогнати царевича Олексiя, так треба було i без княгинi прийняти звiт тринiтарiя з поїздки до короля Карла. Звiт цей не вiдбiгав далеко вiд того, що привiз Залевський, вони нiби порозумiлися, щоб виторгувати дещо вiд гетьмана в користь Польщi i католицизму. Гетьман дав тринiтарiєвi таку саму вiдповiдь, як i Залевському, i просив його, як тiльки княгиня повернеться, порозумiтися з нею i ще раз поїхати до Карла. Чернець дуже уважно вислухав гетьмана, нiби кожне слово його карбував собi в думцi, а тодi, перепрошуючи i застерiгаючись на всi боки, натякнув, що поїздка така коштує силу грошей, котрих, на жаль, анi в нього, анi в княгинi немає: "Княгиня вже й свої дорогоцiннi брильянти заставила, i тепер вона турбується, яким би то способом викупити їх, щоб не пропали". "Грiш - рiч набута,- вiдповiв гетьман.- Щоб ми здоровi були, для доброго дiла не пожалiємо м а м о н и". А в душi погадав собi: яка то сила в тiй марнiй мамонi! Без неї вiн зданий був би на ласку й неласку царя. Як багато грошей, тодi й пан хороший, а без гроша дурна i наймудрiша голова. Чернець згорнув дукати, подякував i запевнив, що в нього тепер другої гадки немає, крiм тiєї одної, якби-то найкраще послужити його милостi пану гетьмановi. Гетьман подякував за тую дбайливу прихильнiсть i просив поздоровити княгиню. "Її милiсть, княгиня, вельми високо собi цiнить знайомство i приятельськi стосунки з ясновельможним паном гетьманом, об його душевнiй ф о р м а ц i ї i благородного ума е к с ц е л є н т н i й е д у к а ц i ї , висловлюючися заєдно з найбiльшою реверенцiєю". "Не з бiльшою, нiж я про її милiсть, княгиню". "Її милiсть княгиня будуть дуже болiти, що не бачилися з ясновельможнiстю вашою". "Не менше болiю я, що не бачив княгинi". * * * Гетьман розпрощався, i непочемний шляхтич вiдпровадив його до карети з тою самою нiбито дурнуватою усмiшкою, з якою перед годиною привiтав його, а яку звичайно носять на своїх тупих i безвиразних обличчях пiдупавшi панки та всiлякi збiднiлi свояки-резiстенти, що тримаються клямок з пiвмискiв повних на дворах, поки що не цiлком ще пiдупавших i тiльки повiльно й незамiтно падаючих у низ своїх високих i добротливих протекторiв. "Цей vеnеrаbilis раtеr роль свою грає summa cum laude,- думав гетьман, вiддаючи себе в обiйми м'яко вистеленого нутра своєї карети.- Такий артист варт доброї заплати. Нашi ченцi не менше хитрi вiд усяких єзуїтiв i тринiтарiїв, але потрiбної е д у к а ц i ї не мають. Доказ - iсторiї доносiв на Мазепу". ПО ДОРОЗI Дорога була безпечна, бо перед виїздом гетьмана з Жовкви перейшла туди його передня сторожа i очистила старанно всi ходи й переходи, всi шляхи i стежки вiд усякого пiдозрiлого й ненадiйного елемента. До того день, кiлька здорових i добре озброєних гайдукiв - можна було їхати безпечно. Дощ уйнявся, веснянi хмари розвiвалися, як дими по битвi, молода зелень аж хапала за очi. Гетьман жалував, що не застав княгинi. Все воно краще мати дiло з панею, нiж з її служкою, хоч би навiть з таким хитрим i дотепним, як отсей тринiтарiй. Мудра княгиня Дольська! Вмiє вона пiдiбрати вiдповiдних людей, грачiв, не партачiв. Можна бути певним, що її посли не пошиються в осли, дiла не попсують. Гетьман був рад, що вигляди на новий союз України зi Швецiєю прибирали конкретнi i кориснi форми. Останнiй побут з царем i Меншиковим у Жовквi впевнив його, що з Москвою не заїдеш далi, нiж до чорта в зуби. Петро, навiть побитий, буде ще для України ворогом дуже небезпечним. У нього вже нинi вiйська поверх сто тисяч (крiм козацтва). Правда, що воно ще не добре, не рiвня знаменитiй армiї шведськiй, але все ж таки куди краще вiд давнього, котре анi оружжя доброго не мало, анi бойовим духом не вiдзначалося. "Нъть попеченiя о томъ, чтобьi непрiятеля убить, одна забота - какъ бы домой поскоръе",- писав про московське вiйсько московський чоловiк Посошков. "Дай Богъ великому государю служить, а саблю изъ ноженъ не вынимать!" - це було бажання пересiчного московського лицаря. I тепер ще дух московської армiї не пiднявся високо, але Петро переводить реформу, котра згодом i духа зреформує.. Вояка дає не земля, а чоловiк, бойовий вишкiл кращає, дисциплiна поправляється, воруження теж, мобiлiзацiя справнiша, устрiй "тила" вiдповiднiший. За лiт кiлька у нього буде 200 тисяч справного i карного, на заграничний лад вишколеного i зоруженого вiйська. I що тодi станеться з Україною? Що значитимуть супроти цiєї бойової сили нашi смiливi i хоробрi, але мало карнi полки, котрi своїх виборних i всяких других прав нiяк позбутися не хочуть? Гетьман чув, що це, мабуть, останнiй момент, коли ще можна врятувати загрожену автономiю України, а властиво останки тiєї. Прогавиш цю нагоду - i вона вдруге не верне. Україну поневолять, а там i винародовлять її. Усi подiї, воєннi й полiтичнi, усякi порахунки, економiчнi й культурнi, публичнi й особистi, з непереможною силою штовхали Мазепу в обiйми нового союзника. Як чоловiк освiчений, i з книжок, i з досвiду вчений, вiн бачив усю небезпеку такого полiтичного кроку, не запалювався, як молодик, не дурив себе надто великими сподiваннями, лише обережно, розглядаючись на всi сторони, йшов вперед до намiченої цiлi, не зриваючи поки що за собою мостiв, бо, може, ще доведеться ними назад переходити рiчку. Глухо й без туркоту котилася його карета по болотистих шляхах України, наздоганяючи гнiдого Олексiєвого коня, але сто разiв швидше буяла гетьманова думка полiтичними дорогами й дипломатичними стежками цiлої Європи, шукаючи ратунку i захисту для великої i важкої до переведення iдеї. Нараз карета стала. Зупинилася також гетьманова думка. "Що там такого? Нам спiшно!" - спитав гетьман. Йому вiдповiли, що чоловiк якийсь лежить поперек дороги. За хвилину побачив крiзь склянi дверi карети, як гайдуки тягнули за руки й ноги щось подiбне до чоловiка, але так пошарпаного й окервавленого, що годi було в ньому доглянутися образу й подобi я божого. Призвичаєний у вiйнах до подiбних i до гiрших ще образiв в часi миру не любив їх i гидився ними, тому, не гаючись i не зважаючи на болото, вилiз iз своєї карети i пiдступив до трупа. По останках одежi впiзнав шведського жовнiра. Головних нарисiв драми не важко було догадатися. Москалi, а може, й нашi на московськiй службi провадили туди шведських бранцiв. Як звичайно, знущалися над ними. Скатованих i знесилених до краю залишали безсердечно на шляху - на поталу диким звiрям i хижiй птицi. Мабуть, це один iз отих безталанних... Молодий, фiзично слабо розвитий, з малими руками, походив, мабуть, з панської або iнтелiгентної родини. Може, який одинак, цiла надiя батька й мами? Може, ще й тепер балакають про нього, дивляться на квiтучi дерева й, повертаючись очима на далекий схiд, питаються: "Де вiн тепер, що робить i коли верне до нас?" А вiн, отсе сподiвання, цей дорогоцiнний предмет турботи й туги, нiби зужита й до нiчого вже не пригожа ганчiрка, лежить поперек дороги в болотi i в кровi. Можна його переїхати возом, стратувати кiньми, згноїти - нiхто й словечка не скаже. Це ж - ворог! Гайдуки витягнули шведа на поле, зложили йому руки навхрест i хотiли очi хустиною накрити, поручаючи його опiцi вiрлiв-братiв i вовкiв-сiроманцiв. I це вже самаритянська прислуга, бо такi тепер часи, що з живими не панькаються багато, а про трупи нема що й казати! Але гетьман був другої гадки. Його зворушив трагiчний кiнець невiдомого лицаря, що з хоробрим своїм королем пiшов по славу, а зайшов в українське болото. "Вирийте яму й поховайте його. Це товариська повиннiсть! Кожного з нас може такий конець стрiнути". Швед нiби те вчув i - стрепенувся... Конав чи до притомностi приходив? Гетьман казав чутити його i забрав з собою. Щоб там з полiтичного союзу i не вийшло, вiн людський союз заключив iз шведом. "Як видужає, може, менi придасться",- погадав собi. Думки його все ще рiзними шляхами блукали, але в душi впевнений був, що дiло вирiшене,- колесо нашої iсторiї повернеться у другий бiк. Годi цю змiну спинити. Всi сили спричинюють її. Тривожили гетьмана два питання. Як згуртувати козацьке вiйсько, розкинене по всьому сходу Європи, i яке становище займуть старшини? Здоганяючи царевича, вiн роздумував над ними. Вiйська в нього було доволi, щоб, перекидуючи його нагло на бiк Карла, тим самим вирiшити вiйну. Але ж бiда, що вiйсько це не вкупi i не пiд його рукою: воно в Биховi, в Польщi, на Волинi, в Казанi, скрiзь. Цар нiби навмисне вiдриває козацькi полки вiд гетьмана i перемiшує їх зi своїми. Гетьман повсякчасно тремтить, що вiд нього нових полкiв зажадають i знову їх пiшлють Бог вiсть куди, аж оставлять його, нiби вождя, без армiї, з одною тiльки i то, може, нечисленною прибiчною сторожею. Переходити до Карла з малими силами, а потiм боротися проти своїх власних полкiв, котрi вiн залишить на сторонi Петра, наражаючи їх, з одного боку, на шведськi кулi, а з другого - на помсту й переслiдування царя,- це надто прикро, це прямо неможливо для нього. I Мазепа ще раз розглядає справу, шукаючи якогось виходу. Одинока можлива розв'язка цього питання-спрямувати вiйну на пiвнiчний захiд i на Українi дiстати свобiдну руку до концентрацiї вiйська i до переходу. Так само не вирiшене друге питання - становище старшин. Гетьман знає, що не всi вони пiдуть слiпо за ним, здаючись на його розум i характер. Будуть такi, що в даний мент скажуть: вiльно гетьмановi зрадити царя, так вiльно й нам зраджувати гетьмана. Вони забудуть, що зрада зрадi не рiвна, шукатимуть викруту, щоб виправдати себе. Вирiшить це питання не iдея, а приватна охота не втратити зарiбку. В осередку того типу старшин являється Кочубей. Гетьман чує, як зловiщо звучить це татарське iм'я. Вiд Кочубеїв прийдеться ще багато лиха зазнати. Нiчого доброго вiд них вiн не зазнав, але якщо Любов Хведорiвна загрозить дiлу, о, тодi вiн поступить безпощадно. Здавить, сторощить, змете... А Мотря?.. "Бiдна, бiдна Мотря!.." Гетьманська карета пiд'їздила до якогось села, в котрiм слiдний був незвичайний рух. Ранком перейшли туди москалi з шведськими бранцями, а пiд вечiр надтягнув гетьманський вiддiл з царевичем. Селяни не заспокоїлися ще пiсля першої гостини, а вже їм других гостей доводиться вiтати. Село виснажене до краю, не село, а прямо декiлька осель, обдертих, поруйнованих, пограбованих, кинених серед шляху на глум i на знущання долi. Нi затишних садiв, нi свiжо вибiлених стiн, нi гарно вбраних дiвчат, нi веселих дiтей - все сiре, обдерте, сумне, хоч кругом так зелено, пахучо i надiйно. Тiльки липами висаджена алея, поки що сокирою ще не ткнута, показує напрямок до панського двора. Пишається вiн на горбочку серед тiнистого саду. Гетьманська карета скручує в липову алею. НЕСПОДIВАНИЙ ГIСТЬ "Тiточко! Пощо пригадувати минуле? Залишiм це питання. Давайте турбуватися живим!" "Не все, що пройшло, те вже й вiдгуло. Не раз минуле вiд теперiшнього живiше. Я мерцiв не викликую з гробу, про живих нагадую тобi. Вони люблять тебе, Мотре. Тужать за тобою, добра тобi бажають". "Хто такий?" "Хоч би перший Чуйкевич". "Чуйкевич?" - I Мотря тiльки рукою махнула... Вони сидiли в городi пiд великою липою, над котрою, нiби невидима музика, бринiло безлiч комах. Пополуднє було погiдне i тепле, аж душне, тою томлячою весняною задухою, коли родючу силу землi почувається так, як нiколи. "Буйнi сего року трави",- зауважила Мотря. "I збiжжя, славити Бога, гарнi. Кажуть, давно не було такого врожаю",- додала Марiя Хведорiвна. "Де кум, де коровай. Куди там жнива, тiтусю! Ще й веснянi бурi не прошумiли". "Вiдверни їх, Господи, вiд нас! - А подумавши хвилину, Марiя Хведорiвна запитала: - Не скучно тобi, Мотре?" "Менi? Чи не скучно? Нi, тiтусю". "Сидимо вдвiйку, як черницi, безвихiдно й безвиїздно. Зимою снiги нас задувають, весною сади зеленими мурами замикають, свiта божого не бачимо. Менi-то нiчого, бо я стара, чого менi бiльш захочувати? Але тобi, Мотре! Тобi якраз пора жити, втiшатися i впиватися насолодою життя". "Я щастям п'яна, така п'яна, що й протвережуватися не хочу". "Дуриш себе". "Їй-Богу, не дурю, тiтусю. Гляньте, яка кругом краса. Як зелено, цвiтисто, пахучо. Пригадується казка про заворожену царiвну". "Тiльки царевич не приїжджає, дитино". "Не викликуйте вовка з лiсу. Приїхав би i попсував би менi мiй райок". "Не вiк так раювати, дитино. Годi Мотрi Кочубеївнi в тому безлюддi до сивої коси сидiти. Бачу, тобi все ще Бахмач не вивiтривсь iз голови". "Не знаю. А невже ж це погано? Ох, коли б ви, тiтусю, знали, як там гарно було, коли б ви знали!" "То не починала б тiєї розмови, правда?" "Не по-чи-на-ли б". "А все ж таки почала я її i не раз пiчну, бо жалiю тебе. Жалiю таку пишну вроду i таку добру душу. Чому ти не маєш бути щасливою, як другi?" "Бо я не така, як другi, тому й щастя моє iнше. Не для всякого таке саме щастя". "А яке ж воно для тебе?" "Таке, як я пережила, тiтусю. Iншого й не бажаю". "Себто тобi тепер хоч у черницi?" "Чого це зараз у черницi? Невже ж i в широкому свiтi не можна добре свiй вiк пережити? Чесно, корисно, навiть славно. Гадаєте, що я тут, у тiй самотинi, скучаю?" "Як же й не скучати, Мотре?" "Отже, бачите, що нi. Цiкавлюся, що робиться в свiтi, а як вiсток нiзвiдки нема, пiклуюся городом, садком, госпо