дарством. Iнодi Любов Хведорiвна, як буря, налетить, наробить гармидеру, весь двiр стурбує, догори дном переверне, а як вiд'їде, то знову маєш роботу, заки все на своє мiсце повернеш. I так якось воно живеться, щоб далi, щоб з дня на день, поки не станеться щось нового". "Гадаєш?" "Вiрю, тiтусю". Вона стала, випрямилася i, вдивляючись понад верховiття садiв, казала: "Принишкла земля, причаїлася, зриву жде. I вiн буде, великий зрив, диводив, Апокалiпса святого Iвана. Гадаєте, я п'яна? Нi, я безталанна силою духа, котрий невiдомого слуха i, крiзь мале й ледаче, величне бачить i втiшається, а вам ввижається, немов то Мотря плаче". Притулилася до Марiї Хведорiвни, як колись дiвчинкою малою, i, пiдводячи свої великi, нiби здивованi очi на її тихi, принишклi зiницi, впевняла її, що Мотрi добре, спокiйно, весело i що вона другого життя навiть не бажає. Але Марiя Хведорiвна перечила головою. Казала, що не йме Мотрi вiри, що Мотря скриває свою тугу перед нею, ставлячи вродженi гордощi вище власного щастя: "А так робити не годиться. Чоловiк раз живе на свiтi. Раз вiн молодий, одною весною цвiте. А там гаряче лiто, i сльотлива осiнь, i довга бiла зима. От що! Не марнуй життя свого, Мотре!" "Спокiйнi будьте, тiтусю! Безслiдно зi свiту не зiйду. Не знаю, якi тi слiди остануться за мною, але я чую, що по хмарах не ходжу. Я не метелик i не птаха, тето, я людина, дивна й химерна, але людина!" "Яке ж те життя, без мужа i дiтей? Досить одної сивої коси в родi". "Може, й менi доведеться посивiти зарання - га, що ж велике дiло! Що там тiло, щоб серце не змiлiло... Знаєте, тiтусю, iнодi менi так важко, так важко, що й виповiсти не вмiю. Жаль батька, мами, вас, себе, всiх жаль. Чому ми не такi щасливi, як могли б бути при наших маєтках i урядах, чому ми однi другим затроюємо життя?" "А Чуйкевича тобi не жаль?" - спитала нараз тiтка. "I Чуйкевича iнодi жаль, але це лиш хвилина. Бо зараз погадаю собi, що є куди бiльше горя на свiтi, що кервавиться земля, що пропадає добро, слава, що, значиться, треба забути про себе, про своє мале горе, а турбуватися великим, не треба щастя загребущими руками тiльки для себе горнути, бо хто зна, чи воно щастя. Нагорнули мої батьки всякого добра, i невже ж вони щасливi?" Сонце сховалося за двiр i з-поза бiлих стiн сипало золотом на Мотрю i на тiтку. Мотрi голова в золотiм сяйвi горiла, як на образах святi. Темна стать Марiї Хведорiвни помiтно виступала на тому золотистому пiдкладi, нiби iкона. Дерева тулилися до себе як у любовному захопленню, трава аж клалася, немов сонце гладило її теплою долонею, i вона пестилася. "За той час, як ми балакаємо, тiтусю, не одна квiтка розцвiлася. От хоч би й косатиння отсе. Перше тiльки пупляхи стирчали, а тепер, дивiть, який гарний квiт". Марiя Хведорiвна глянула й перехрестилася: "Дякуємо тобi, Господи великий, за тую красу i за те добро, що зсипаєш його на свiт, звеселяючи ним нашi негiднi очi. Прости i не гнiвайся на нас, що не вмiємо вживати твого найбiльшого дару, дару життя". Заскрипiли ворiтця i почулося, як хтось до двора пiшов, побренькуючи шаблею i острогами. "Хто це?" "Хтось чужий, бо лаяли собаки". "Та, мабуть, i не зовсiм чужий, бо скоро уйнялися". "Побачимо". Так гарно було в городi в це тепле весняне пiдвечiр'я, що не спiшилися в хату. Коли хтось чужий, так прислуга покличе. Але замiсть прислуги побачили козака, що пройшов двiр i виходив до них дверми вiд городу. Марiя Хведорiвна руку над очi поклала i крикнула: "Чуйкевич!" В її голосi чути було радiсть, бiльшу вiд тої, з якою вiтають звичайних гостей навiть на хуторi, де скучно за людьми. Мотря не рушалася з мiсця. Свiжо виструганою стежкою з двора пiд крислату липу йшов козак. Лiвою рукою пiдтримував криву шаблю, правою шапку знiмав. Пiдступивши до жiнок на крокiв три-чотири, шапкою до землi доторкнувся i за пояс її уткнув. "Доземний поклiн, милостi вашiй, Марiє Хведорiвно, i вам, Мотре Василiвно!" - промовив рiзко, але чути було, що голос його злегка тремтiв, нiби ломився, не знаючи, яка вiдповiдь полетить йому назустрiч. Марiя Хведорiвна встала й простягнула руку до нього: "Слихом слихати, видом видати, бачиш, Мотре, якого гостя Бог нам принiс до хати". Чуйкевич поцiлував руку Марiї Хведорiвни, а вона поцiлувала його в голову, як сина. Гiсть до панночки пiдступив. Дзеленькнув острогами i буйною чуприною потряс. "Давно не бачилися - витай!"-сказала Мотря i теж руку до нього простягнула. Взяв, потримав i до уст пiднiс: - "Чи вiльно?" Мотря подивилася на нього: "У вас у столицi такi дивнi звичаї, що я, селюшка, навiть вiдповiсти на таке питання не вмiю. Вiтаю тебе. Сiдай. Ти з дороги. Конем чи возом? Здалеку чи близька?" "Вiд гетьмана лист до генерального суддi возив, а, вертаючи, до вашого хутора заскочив. Подивлюся, гадаю собi, як їх Господь милує, чи здоровi". "I добре зробив,- озвалася тiтка,- а то б я тебе i знати не хотiла. Спiшно чи заночуєш у вас?" "Тепер такi часи, що спiшитися треба, але й не заночувати теж годi". "Так же й кажи. Заночуєш, значиться, у нас. Розважиш нас. Скучаємо за добрими людьми". "Мотря Василiвна теж?" "Казала я тобi, що двiрських розмов провадити не вмiю". "Бодай би вас Бог милував,вмiшалася Марiя Хведорiвна.- Старi знайомi, давно не бачилися, знаю, що втiшилися собою i перемовляються, пустомельствують, Бог вiсть нащо й пощо! Киньте геть таку погану поведiнку, подайте собi руки i будьте добрими приятелями. Принеси собi, Iване, стiлець,- ось вiн там, пiд деревом, бачиш? - i сiдай з нами". Чуйкевич послухав. "Так. Але чого це ти так вiдсуваєшся вiд мене, мов чужий! Не вкушу тебе, не бiйся". Чуйкевич присунувся ближче. "От тепер-то я й можу надивитися на тебе. Славити Бога, здоровий. Вирiвнявся i споважнiв". "Краще кажiть, що постарiв. Вже й сивi волоски попадаються". "Не зi старостi. Такий рiд, що сивiє скоро. А до того й часи клопотливi. Звiдки ж ти тепер? Розказуй!" "Здалеку, шановна Марiє Хведорiвно, з самого Києва". "Що ж там гетьман?" Чуйкевич сподiвався такого питання, бо воно в повiтрi висiло i кожний при всякiй зустрiчi питався його, що гетьман? Але не сподiвався Чуйкевич, що це питання так байдуже понад Мотрею пролунає. Нi одна жилка, нi одна рисочка не затремтiла на її обличчю, сидiла, як витесана з мармуру, її волосся ще горiло в загравi заходячого сонця. Iнша була як ранiше i, може, ще краща вiд колишньої Мотрi. Чуйкевич так задивився на неї, що забув вiдповiсти тiтцi. "Чогось ти менi забуваєшся, козаче! - сказала, похитуючи головою.- Це недобрий знак. Питаюся тебе, що гетьман?" "Недавно його милiсть з Жовкви вернув". "З Жовкви?-спитала Мотря.-Що ж вiн там робив?" "Цар на раду воєнну кликав". "Ого! На воєнну раду, кажеш? Видно, щось велике цар готує". "Вiйнi кiнця не видно. Царевi не везе. Вiн на всi боки кидає собою, замиритися хоче, але Карло не показує до миру охоти". "I добре робить. Царевi не миру хочеться, а передишки, щоб нових сил набрати. Нема що вiрити йому". Мотря слухала уважно. Чуйкевич говорив далi: "Кажуть, бурхлива була тая рада. Кажуть, нiби цар гетьмана обидив..." Мотря спалахнула: "Обидив? Як?" "Нiхто не знає, як. Кажуть, що гетьман дуже збентежений до своїх старшин вернувсь i нарiкав на невдячнiсть царя". "I що? Що далi, говори!" - наглила Марiя Хведорiвна. "I - нiщо. Помирилися якось". Всi троє на хвилину замовкли. "По-ми-ри-ли-ся..." "Цар навiть сина свого гетьмановi довiрив, i гетьман до Києва вернувсь. Далi фортецю будує". "Та ж її ще тогiдь збудували!" - зауважила Мотря. "Не хоче наша земля слухатися царських iнженерiв,- пояснював Чуйкевич.- Тi окопи, що їх насипали тогiдь, поусувалися. Тепер їх iзгори донизу дерном обкладають, а по дерен доводиться їздити далеко. Коней так позаганяли, що вiд вiтру валяться". "Навiть коней козацьких обезсилює цар,- i Мотря жалiсно зiтхнула.- Видно, хоче вiн, щоб у нас нiякої сили не залишилося. Одних порозкидав по свiтi, других дома залишив i висотує з них жили, хто ж тепер стане супротивлятися йому?" "Хiба запорожцi",- зауважила тiтка. "Запорожцi гетьмана не люблять". "Хто тобi це, Мотре, казав? Запорожцi пiдуть за тим, хто за волею обстане. Гордiєнко - умний чоловiк. Але я про київську крiпость почав. Отож там тепер другий перстень валiв будують, починаючи вiд печорського мiстечка аж наниз, до Днiпра". "Боже, скiльки роботи!" - аж скрикнула Марiя Хведорiвна. "Ще й якої! Третина козакiв злягла. Гинуть вiд тяжкої працi, а тi, що ще живуть, останню одежу продають iз себе, щоб прохарчуватися. В день працюють, а вночi нищими по дворах ходять, милостинi благаючи. Ось як доробилися ми на царськiй службi". "Доробилися",- глухо повторили жiнки. "I Цiкаве от що,- розказував далi Чуйкевич.- Як розкопували печорську гору, то великий скарб знайшли". "Скарб?" "Так, ассiрiйськi монети. Це, бачите, нiби земля змилосердилася над своїми дiтьми i сказала: не платить вам цар, так я вам заплачу". "Хiба що земля змилосердиться над нами",- з жалем промовила тiтка. Мотря заперечила її: "Костi нашi викине колись, бо ми лежати в нiй негiднi. Ми не дiти її рiднi, а пасинки якiсь, не козаки, а потурнаки, московське кодло! Гiрко, соромно, пiдло!" Кров пiдступила її до лиця, очi зробилися великi-великi. Чуйкевич глянув на неї i пiзнав колишню Мотрю. Не тую, що була в гетьмана, спокiйну й покiрну, мов на образi Благовiщення Пречиста, а буйну грiзну, несамовиту. Марiя Хведорiвна пригадала собi колишнi припадки з Мотрею i взяла її за руку: "Мотре! Погано ми вiтаємо нашого гостя. Пощо нервуватися. Якось Бог дасть, бо ще так не було, щоб нiяк не було,приговорювала жартуючи.- Що в нас погано - це правда, та ще, бач, наша козацька мати не пропала. Тепер вiйна, а на вiйнi нема добра. Настане мир..." "Злетяться круки на жир..." "Мотре, Мотре!" Чуйкевич теж почав уговорювати її. Казав, що не вступав би був, коли б знаття, що роздратує Мотрю. "А може, ти Мотре, менi не рада? - питався, беручи її за руку.- Говори щиро. Якщо ти не можеш спокiйно дивитися на мене, то пiду собi геть i без жалю, бо я жалю до тебе мати не можу, вiр менi, не можу". Говорив м'яко, не по-козацьки, так що Марiя Хведорiвна дивувалася, звiдки в нього стiльки лагiдної терпиливостi набереться. Жалiла його. Мотря отямилася: "Прости! I ви простiть, тiтусю! Не винна я, така вдача моя-неприкаянна". Оперлася плечима об липу i дивилася на зорi. Вечорiло. Холодок повiвав вiд лугiв. Чути було, як вертав товар iз пашi... "Ось яку гарну нiчку посилає Господь,-начала тiтка.- Якраз для любої, тихої розмови. Розмовляйте, дiточки, з собою. Незабаром покличу вас на вечерю". I пiшла. Чуйкевич шаблею писав якiсь знаки по стежцi, нiби план битви малював. Мотря дивилася на зорi. Нараз, не зводячи очей з неба, запитала: "А шведи що? Бачив ти їх? Бачив Карла? Говори. Якi вони, який їх король, чи справдi такий лицар, як кажуть?" Чуйкевич далi шаблею по стежцi водив: "Доводилося менi битися зi шведами i мушу сказати тобi, Мотре, що не пiднiмалася моя рука на них. Соромно було. Нiби я на братiв своїх iшов. Це не наємники, що за грошi шкуру свою на вiйну несуть, не товпища слiпi, що пiд свист нагаїв на ворога йдуть, це справжнi лицарi, що вiрять вождевi своєму i за ним по славу, як птахи у вирiй, летять". Є мiж ними молодики, як дiти, є старi, що, мабуть, онукiв дома залишили, але боягузiв я там не бачив, тому-то й кервавилося серце моє, коли їх у полон переможених десятикратною перемогою брали, i лаяли, i зневажали, i знущалися над ними глупо, нiкчемно, пiдло..." "А їх король?" "Що ж тобi про нього казати? Вiн, як кожний великий чоловiк, у легендi живе. В легендах як у хмарах ходить. Невстрашений i грiзний у бою, все на передi, все там, де найгiрший огонь, i куля його не береться (москалi вiрять, що вiн заворожений якоюсь невiдомою силою). А поза боєм вiн лагiдний, тихий, нiби засоромлений i нiби винуватий". "Винуватий, що народовi слави бажає. Всi, що великого бажають, перед малими в винi, винуватi... Багато їх, тих лицарiв шведських?" "В тiм-то й бiда, що мало. Кажуть, що в них так мало людей, що собак на вартах ставлять". "Як то собак?" "А так, що поставлять собаку, де має стояти чоловiк, i вона варту держить". "I не втече?" "Нi. Стоїть, а коли ворога побачить, так лає, знак подає". "В них собаки, а в нас?" - i Мотря так глянула на Чуйкевича, що йому мороз пiшов по спинi. Це тая Мотря, що була колись, та сама, котрої вiн нiяк не може забути, котра тягне i вiдтручує його вiд себе, як крутiж на Ненаситецькiм порозi. Нема йому життя без Мотрi, нема i бути не може. I, забуваючи про все, вiн, дивлячись їй просто в очi, спитав: "Мотре, а що ж буде з нами?" Сам своїх слiв злякався. Гадав, що Мотря зiрветься i прожене його, або згiрдливо гляне на нього i пiде в двiр. Бiльше й не побачить її. Та, на диво, вона, видержуючи його погляд гарячий, вiдповiла спокiйно: "Що буде з нами? - питаєш. Або я знаю, козаче? Дивує мене тiльки, що ти ще не забув Мотрi". "Бо забути не можу. Шукав я забуття у боях, шукав його в працi, у книжках i не знайшов нiде; видно, нема його для мене. Мабуть, Бог так хоче, щоб я не мiг тебе забути, Мотре". "Навiть пiсля того, як я з гетьманом сидiла?" "Навiть пiсля того". "Правду кажеш?" "Як на сповiдi святiй". * * * Весняна нiч вкривала їх своїм зоряним омофором. Тихо було, навiть вiтрець не шевелiв гильками. Хвилину мовчали обоє, нiби вслухувалися в тишину. Нараз Мотря пiднялася з лавки i спитала: "I не соромно тобi гетьманову коханку любити?" Чуйкевич i собi з мiсця зiрвався: "Мотре,- прошипiв,- уразила ти мою найболючiшу рану!" Шаблю долонею стиснув i пригнув її так сильно, що будь вона не з дамаскинської сталi, а звичайна, то луснула б надвоє. "Прости! - промовила Мотря, простягаючи до нього руку,- я по щиростi спитала". "Мотре! - почав з жалем Чуйкевич,ти навiть не здогадуєшся, що за пекло пережив я у Бахмачi. Я мужчина, в мене є гордощi свої. Серце моє мiж гетьманом i тобою - як мiж молотом i ковадлом лежало". "I ти видержав удари?" "Я перемiг свiй бiль... Я не можу тебе не любити". "Дивно!" "Сам собi дивуюся, Мотре". В дворi запалювали свiчки. Незабаром тiтка покличе на вечерю. "Знаєш що? - почала нараз, змiнюючи свiй голос, Мотря.- Говорiм, як приятелi, тямиш, ти обiцяв моїм приятелем бути". "I буду". "Так тодi, будь ласка, скажи менi, Iване, чого ти хочеш вiд мене, чи почути правду, чи щоб я дурила тебе й себе?" "Правди хочу, Мотре". "Правди? Так тодi знай, що я вже нiкого кохати не можу". "Гетьмана любиш?" "Люблю свою мрiю, а бiльше не питай". Зорi заглядали їм в очi, тишина заспокоювала їх серця. "А все ж таки, щоб не було тобi гiрко вiд'їздити вiд мене, знай, що негiдної не любиш. Якою я приїхала в Бахмач, такою вiд'їхала з нього. Зрозумiв?" Чуйкевич мiцно стиснув її руку: "Спасибi тобi, Мотре!" "Плiткам не вiр. Не могла я стати дружиною Мазепи, але ж i коханкою його не хотiла бути. Вiд'їхала вiд нього. Я хотiла, щоб гетьман всецiло посвятився справi. Розумiєш мене?" "Розумiю". "Так тодi хiба можемо йти в хату. Мiж нами скiнченi порахунки". Мотря справдi пустилася йти, але Чуйкевич задержав її: "Стривай! Послухай i мого слова". Посадив її на ласку, сам стояв, стискаючи шаблю: "Щирий друг говорить до тебе, Мотре. Найщирiший у свiтi. Не одну нiч передумав вiн про тебе. Не один раз тiкав перед очима твоїми, бо спокою йому не давали. Смертi в боях шукав, смерть не приймала його. Мабуть, нам долi своєї не минути... Так тодi, покорiмся їй". Слухала спокiйно i уважно. А вiн говорив далi, нiби з другого берега гукав, крiзь бистру рiчку кохання, котре втiкало вiд них. "Для обох нас життя - одна мука. Тобi мати не дає спокою, а менi - ти! Пощо воно?" "Гадаєш - краще покiнчити з життям?" Чуйкевич зжахнувся: "Бог менi свiдком, що такої гадки я не допускав до голови нiколи!" "А що ж тодi?" "Що?.. Позволь - хай подумаю, як тобi це сказати. Казатиму звичайно, без афектiв, розум пущу до слова, не серце... Поки ти не вiддашся за мене, Мотре, поти Любов Хведорiвна робитиме пекло - тобi, батьковi i - йому". "Гетьмановi, гадаєш?" "Так, йому. А сама ти сказала, що гетьмановi треба тепер спокою, щоб вiн всецiло мiг посвятитися справi". "Так, сказала я це". "Так тодi й бачиш. Любов Хведорiвна не стане впiвдороги, далi коверзуватиме проти гетьмана i попсує дiло. Не гнiвайся, що так про твою маму кажу". "Кажи!" "I гетьман, поки ти не вiддашся, не покине гадки про тебе. Шукатиме шляхiв, щоб дозвiл на вiнчання добути. Спутаєш йому руки, Мотре, а ти того, мабуть, не хочеш". "Нi, я того не хочу, Iване". "Так тодi - кругом нас зачарований круг, з котрого тiльки один вихiд бачу". "Який?" "Будь дружиною моєю. Кохання не жадаю вiд тебе, хоч, правду кажучи, i надiї не трачу, що заживеш зi мною i полюбиш мене. Я ж не осоружний тобi. Кажеш: ,Мрiю кохаю'. Знаю її. Це i моя мрiя. Вона з'єдинить нас - побачиш. Маючи одну цiль перед собою, попрямуємо до неї, як добрi друзi, а може, може, згодом i любов прилучиться до нас". У бузку залящав соловей, затремтiли зорi, озвалися жабами озерця. Мiсяць випливав на небо. На ганку появилася чорна стать Марiї Хведорiвни: "Iване, Мотре, будь ласка, на вечерю!" "Пiдемо!" - вiдповiла Мотря. "Ходiм". I вони йшли поруч, несучи в серцях своє життєве питання. "Що ж ти. Мотре, на те?" - озвався перед сходами Чуйкевич. "Дай подумати хвилину",- вiдповiла спокiйно Мотря. "Коли можу сподiватися отвiту?" "Завтра вранцi, а може, ще й нинi. Не знаю". I увiйшли до хати. * * * За вечерею Чуйкевич розповiдав про вiйну. I тiтка, i Мотря цiкавилися Альтранштатським миром. Знали, що Август вiдрiкся там королiвської корони, вiд Чуйкевича довiдалися, що крiм цього написав власноручне письмо до Лєщинського (розумiється, на бажання Карла), в котрiм поздоровляв його, як нового законного короля. Та ще зiрвав Август союз iз Петром i дав Карловi слово, що заплатить контрибуцiю, не буде нападати на шведiв i проти них не буде з нiким шукати ворожих союзiв. "А чи додержить слово?" - спитала Мотря, котрої прихильнiсть була на сторонi короля Станiслава. Чуйкевич похитав головою: "Яке там у полiтицi слово. Роблять те, що мусять. Август дає слово, а його сторонники в Люблiнi зговорюються з Петром". "I до чого договорилися польськi пани з царем?" "До того, що коли вiйну виграє Петро, то знову посадить Августа на престолi, а вони за це мають допомагати йому побити Карла". "Пани б'ються, а на хлопах шкiра трiщить",- зауважила тiтка. "Що трiщить, це правда. В Московщинi чеканять тепер низькопробну монету - життя дорожiє. На млини, на рибнi ловлi, на заїзднi двори, навiть на домовини наложили налоги, на домовини! Хоче хлоп бороду носити, так плати 30 рублiв, себто п'ятнадцять червiнцiв. Тютюн, сiль, смола, поташ, навiть сало - це монополiї царськi. I жий там бiдному чоловiковi, як хоч! Цар три мiльйони рiчно потребує, з того 80 вiдсоткiв на вiйну. Легко сказати - три мiльйони, а звiдки їх узять?!. Не даш - кари якi! За що-будь нiздрi виривають, колесують, шкварять на вiльному огнi. Не знати, де страшнiше - на вiйнi чи в краю?" Жiнки сумно головами хитали. "Ось яким добром хочуть ущасливити нас. А народ нiби того й не бачить". "Народ - не дивниця, але старшини! - поправив Чуйкевич.- Старшини розбираються в дiлi. Кожному вiдомо, що дiється в Москвi, а вони нiби не бачать. Якось воно буде - гадають". "Так буде, що знову край перемiниться в пустиню. Знову лиш димарi говоритимуть про колишнi свободи i села, i черепи людськi з нiмим докором глядiтимуть чорними очодолами в наше веселе небо". "I воно вже нашим не буде,- з жалем доповiла Мотря.- На українськi дикi поля чужинцi гайворонами нахлинуть i заведуть свiй лад, свою мову i звичаї, а про наше життя тiльки сумний спомин остане". "А все iз-за нашої незгоди. Дав нам Господь землю велику й багату, нiби рай, та не вложив у серця нашi справжньої любовi до неї". Зажурилися журбою великою, нiби в хмарах сидiли. * * * "Переїздив я раз,- розказував Чуйкевич,- повз хутiр один. Як мальований стоїть. Балка, озерце, гайок. Видно, люди роботящi жили. Поле справлене, тини попiдчинюванi, навiть млинок є. Тiльки людей немає. Мужчини на вiйнi, молодих жiнок кудись пiгнали, хутiр - смуток один. Шукають мої люди, чи не заховалася де яка жива душа, у погребi або в потайнику якому,- нема. Аж дiда старого знайшли, але не живого, тяжко покалiчений був i ошпечений погано. Та ще в кущах дитинку малу побачили. Сидiла над нею собака, шкiра й костi, i пильнувала дитину. Приступить не давала. А коли мої люди взяли тую дитину, то прикро було дивитися, як собака припадала до них, виляла хвостом, руки їм лизала, нiби прохаючи, щоб кривди дитинi не робили". "У звiрiв милосердя бiльше, нiж у людей!" "Звiра плекай, так вiн прив'яжеться до тебе, а в людей тiльки помста одна, вдяки немає". "Їду я раз - розказував Чуйкевич далi,- понад рiчкою якоюсь. Вечiр гарний такий, теплий. Скупаюся, гадаю собi, цiле тiло - порохи, пiт, незагоєнi рани. Треба знати, що тодi купiль значить! Влiз я у воду, дивлюся - iгi! примари якiсь чи що? Русалки чи живi дiвчата? На другому березi рiчки кiлька їх, то виринають, то потопають у водi. Але так якось мертво i нiмо, хоч би тобi одне словечко сказали. Пiдпливаю - а це повiшенi на гiлляках дiвчата. Гiлляки нагинаються над водою - i вони поринають, пiднiмаються гiлляки вгору- i вони з ними летять, нiби пiдстрибують вгору, молодi, гарнi - тiльки живи!" На столi смачна страва стигла. Даремно Марiя Хведорiвна казала наготовити її. Страва до губи не йшла. "Раз знову, заблудив я в степу, з дороги збився, знаєте, як воно буває. Трави високi, тiльки небо бачиш; нiби море кругом тебе шумить. Нас тiльки кiлька, усi не з тих сторiн, нiч настигає,- роби що хоч! Виїхали ми на могилу якусь, могила не висока, не далеко зазриш. Ночi чекаємо, щоб за зорями йти. Коли отсє з трав люди виринають. Нашi-таки. П'ять козакiв-молодикiв, ще їм i двадцять лiт немає. Пiбралися за руки i нiби в танку степом бредуть, прямо на нас. Також диво якесь! П'янi чи що? Аж пiдiйшли - дивимось, а в них, де очi, там рани однi... Повилуплювали їм очi i так у степ пустили. Вертайте до своїх". Марiя Хведорiвна руками вуха затулила: "Досить, Iване, досить. Ради Бога, мовчи!" Її волосся, здавалося, ще бiльше побiлiло, а вбрання зробилося ще чорнiше. По зiв'ялому обличчi котилися сльози, як горох. Мотря сидiла витягнена, мов струна. Уста затуленi, пiд очима тiнi, вiд чого очi здавалися ще бiльшими, нiж були. Чоло бiле, як стiна, груди то пiдносяться, то опадають. Брови нiби двi хмари насуваються на себе - зударяться i блискавки вискочать з-пiд них. "Iване!" - озивається нараз. "Що прикажеш, Мотре?" "Вiдповiдь тобi подаю: так..." "Так?" Чуйкевич встав, пiдiйшов до неї i простягнув руку: "Значиться, згiдна стати моєю?" "Дружиною",--доповiла Мотря. Марiя Хведорiвна терла очi рукою. Сон це чи ява? Збентежена i зворушена оповiданнями Чуйкевича не могла перейти вiд смутку до втiхи. Уста ломилися, очi клiпали безпорадно, лице кривилося, аж головою вдарила об стiл i заридала. Обоє молодi прискочили до неї: "Тiтко, тiтусю, чого це ви?" - цiлували її руки, Мотря устами припала до її зимного чола. "Благословiть!" Марiя Хведорiвна очi вгору зняла i руки на їх голови поклала: "Благословлю вас на долю й недолю. Бог нехай провадить вас". СТЕПИ ХВИЛЯСТIЇ Линяло небо, блiдли зорi, пораннiй туман знiмався понад ставком, нiби ставок, встаючи зi сну, позiхав. Свiжим холодком заносило вiд лiсу. Мотря вiдчинила кватирку. Впивалася чарами зарання. Красо ненаглядная, земле безцiнная, чи є де краще, як у нас? Степи хвилястiї, луги квiтчастiї i рiки, як алмаз. Ранки рум'янiї, ночi зорянiї, сонце, як Бог в небесах,- чом же в раю отсiм, грiзно гогоче грiм, чом тут життя,- один жах! Оповiдання Чуйкевича прогнали сон вiд Мотриних очей. Грiзнi картини виринали як докiр. Хотiлося бiгти в степ на могилу i грудьми до землi припасти, благаючи прощення в неї, за грiхи власнi i за провини батькiв. Що ми зробили для тебе, земля свята, чим жертвували тобi життя наше рiдне? Дерлися, жерлися, як божевiльнi з рук собi добро виривали, а його кругом так багато,- для всякого було б. По скарбах безцiнних топчемо,пригадувалися гетьмановi слова,- але лiнивi ми зiгнуться i пiдняти їх. Велика земля, так ладу нема! - заспокоюємо себе, триваючи в давньому... Сповiдалася Мотря ранковi святому, незаплямованому вчинками людськими, сповiдалася тишинi нiчнiй, що розпливалася у iмлах свiтанкових. Обмий її з суєти повсякденної i намасти душу iсопом, щоб паче снiгу убiлилася, щоб крином чистим на зелених травах розцвiла,- не без грiхiв вона... Полюбила гетьмана свого, але ж i блисковi булави пiддалася. Влади i слави бажалося її. Блистiти хотiлося, красою i силою променiти, зависливi очi людськi пiд ноги постелити. Прости її, земле свята! Не огнецвiту потребуєш ти, а труженникiв до жертви спосiбних, робiтникiв малим довольних, чистих, покiрливих душ. Такою хоче бути тепер. Руку товаришевi своєму подасть, однодумцевi своєму, i вдвiйку помандрують шляхами, назустрiч новому добру. Сповiдалася Мотря ранковi святому... I бачила душу свою, горду, химерну царiвну, невдоволену пiдданими своїми. Про горе людське не дбала. А його так багато i таке жахливе воно - життя один жах! До ран цiлющим лiком припадати, бальзамом милосердя жагу їх гасити, слiзьми топити жар. Любов самолюбиву мiж людьми подiлити, як Господь нам велiв. Такою хотiла бути тепер. В руцi тримала лист, лист, писаний власною рукою Мазепи, дрiбне, круглаве письмо. "Не вiдмiняйся в нiчому до мене, про що не раз вже слово своє давала i рученьку; а я взаємне, поки жив буду, тебе не забуду... Пригадай тiльки слова свої, що давала єси пiд клятвою, коли виходила з покою мурованого вiд мене. Хоч так, хоч сяк буде, а любов межи нами не вiдмiниться". Вiдмiнилася... А чому?.. I Мотря смiливою рукою стала здирати з душi тую намiтку тендiтну, яку сама накинула на неї, щоб не бачити її правдивого обличчя. Покинула гетьмана, бо так розум велiв. Хотiла йому вiльну руку дати до працi для великого дiла. А все ж таки глибоко десь у серцi залiг намул недопитої чашi кохання. Обiда ворушилася в душi, що вiдпустив її, що не жертвував для неї усiм. Сама до жертви тої недопустила, а опiсля ремствувала на нього. "Швидше смертi на себе сподiвався,писав гетьман у другому листi,- нiж такої у серцi вашому вiдмiни. Згадай тiльки свої рученьки, котрi менi не один раз подавала, що мене, хоч будеш зо мною, хоч не будеш, до смертi любити обiцяла". Найлюбiшi слова не розвiяли гордощiв укритих. Не вiдписувала йому довго, аж врештi вiдповiдь дала, що для неї Iвана Степановича немає, є тiльки гетьман Мазепа, для котрого збереже належну йому вiрнiсть i пошану... * * * Хай буде так!.. Може, воно i краще?.. Пощо дурити себе? Те, що Чуйкевич пiд липою учора казав,- правда. Поки не вiддасться вона, гетьман не перестане думати про неї. Шукатиме дорiг, щоб дiйти до престолу. А престол у царських руках. Нинi цар i для церкви Бог, цар-антихрист... I поки не вiддасться Мотря, не заспокоїться Любов Хведорiвна. Помста i злоба скорпiонами поженуть її на крутий шлях злочину... Пощо?.. Хай буде так, як Чуйкевич казав. Чесною дружиною йому стане, товаришкою життєвої мандрiвки... Прощай, казкова мрiє дiвоча! Перед дiйснiстю розплинись, як перед сонцем iмла! Забудьте Кочубеєвi сади, що колись у Ковалiвцi зачули. Не говорiть нiкому, портрети в бахмацькому дворi, про те, що Мотря з гетьманом розмовляла. Нехай воно таємницею останеться мiж ними. Минуть лiта, виростуть iншi люди, може, тi розмови колись, комусь присняться, може, знов появиться якась непритяменна Мотря, буйна, як весною степ, i неспокiйна, як iсторiя наша, i - може, може, вона здiйснить те, чого Мотрi не довелось здiйснити. Долi своєї навiть гетьманськими кiньми не об'їдеш... Боже, хай дiється воля твоя!.. * * * Без жалю й докору дивилась Мотря в вiкно. На обрiю зазолотилася смужка, нiби меч вiдтинав небо вiд землi. Смужка ширшала i крiпшала, полиняле золото прочищувалося, багровiло i променiло. Промiннями тремтiли ниви хвилястiї, i заспанiї садки, i дорога, що до хутора вела. Хутiр будився зi сну. В стайнях конi iржали, скрипiв журавель, милися бiля корита козаки. Набравши повнi пригорщi студеної водицi, Мотриних дiвчат обливали. Чисто, як гомiн срiбних струн, лунали веселi смiхи. Крiзь вiття дерев нiби приском сипнуло в очi. Сонце викочувалося на небо. * * * Мотря гетьманськi листи за поясок уткнула. Порвати i спалити їх? Пощо? Нiчого поганого в них нема, нiчого, щоб перед будучим мужем затаювати треба. Чуйкевич знає, що мiж Мотрею i гетьманом було. Вона його не дурить. Вирiвнянi рахунки помiж ними, нову главу писати починають. Дай Бог щасливо дописати її. * * * Мотрин чура Чуйкевичевого коня зi стайнi виводив. Гладив його по шиї i приговорював пестливо. Кiнь жадiбно свiже повiтря нiздрями втягав. Пахощами ранiшнiми несло вiд лугiв. * * * Мотря вмилася, розчесала коси, свiже вбрання вдягнула. Вiтай, нова днино, життя!.. Казала готовити снiдання. Дивно так. Вчора чужим приїхав, нинi будучим мужем вiд'їжджає. Чого-то не буває через нiч! * * * Чуйкевич за снiданням ока з Мотрi не зводив. Нiби її iншою побачив - своєю. Солодких слiв не говорив їй. З очей видно було, як пропадав за нею. Тож-то важко вiд'їжджати тепер! Так служба кличе, служба, не забава! Марiя Хведорiвна щонайстаршого вина з погреба добула. Пляшка чорна, мохом i плiснявою обросла, насилу пiдшпунтували її. Пахощами понесло по хатi. Марiя Хведорiвна хотiла щось казати, так сльози не дали. Мовчки вихиляли чарки. Чуйкевич до нiг Марiї Хведорiвни припав, прощавсь з нею, як з мамою. Прийняла його i притулила до себе. "Як сина люблю тебе,- казала, цiлуючи в голову,- а Мотрю, як доньку, дiти ви мої рiднi". Втрiйку до брами йшли. Марiя Хведорiвна по серединi, молодi по боках. "Не барися з весiллям,- наказувала тiтка,- тiльки сир вiдкладаний добрий". "Мене хоч нинi до аналоя ведiть". Мотря мовчки iшла, нiби це не торкалося її. Блiда по невиспанiй ночi, променiла душевним супокоєм, виглядала, як по бурi ранок. На овидi хмари бовванiють, над головою ясно. Мотрин чура коня за поводи тримав. "Гарний коник, прошу ясної панночки,- казав,- на ньому i вашiй милостi їхати було б безпечно". Чуйкевич усмiхнувся. "Як приїду вдруге, попросимо, щоб панночка спробувала його". "Тiльки хай ваша милiсть не баряться",- казав, пiдставляючи Чуйкевичевi стремено. "Ця бiда вже догадалася чогось",подумала собi Мотря, а вголос йому вiдповiла: "А тебе пiхотинцем оставимо, бо ти надто цiкавий". Козаки поїхали вперед. Нiч щедрою росою скропила мало виїжджений шлях, i вiн за ними не курився. Широко кругом лунав козацький спiв: _Менi з жiнков не возиться,_ _А тютюн та й люлька_ _Козаку в дорозi_ _Знадобиться!_ "Чуєш, Iване, що спiвають тобi?" - сказала до Чуйкевича Мотря. "Самi в те не вiрять, що спiвають",вiдповiв, сiдаючи крiпко в сiдло. Лiвою рукою поводи стягнув, в правiй шапку тримав, низько кланявся. Марiя Хведорiвна рукою хрест у повiтрi робила. Стояли в брамi, поки з очей не щез. ЗАРОСЛИМИ ШЛЯХАМИ На небi мiсяць май, а сонце грiє, як улiтку. Трави повиганялися в хлопа, будяччя розрослося, як гай. Та вiд того тiльки кiнським ногам деяка прохолода, а з козакiв, хоч вони до сорочок пороздягалися, пiт цюрком ллється. Найкраще б перележати жару десь у балцi, або в комишах над ставищем, або мiж розвалинами хат (їх чимало тодi попадалося по дорозi), i що лиш вечiрком їхати далi. Та годi! Чуйкевич поспiшався. Совiсть не давала йому вважати на власнi вигоди бiльше, нiж на службу. В гетьманськiй вiйськовiй канцелярiї працi повнi руки. Творяться новi вiйськовi частини, полки виступають у похiд - вiйна! Це одне, а друге - тепер i в днину не дуже-то безпечно, а вночi їхати, не маючи вiдповiдного конвою, i не гадай! Полтавщина гудiла. Десять рокiв гуляв тут Лебедин, наганяючи козацьким старшинам i багатiшим хуторянам великого страху. Якраз тепер його й приборкали трохи, але спокою все-таки нема. Як гриби по дощi, виростають свавольнi купи i тривожать спокiйних людей. До того якраз iз полтавського полку вийшло чимало посполитого люду на Самару, де завелася Вiльна Слобода, про яку по цiлiй Полтавщинi ходили всiлякi легенди, хвилюючи i без того вже збентеженi вiйною уми. Маємо гинути в походах або пiд нагаями царських посiпак, так краще тiкаймо в свiт за очi! Навiть на запорозьких землях розплоджувалися ватаги всiляких гультiпак, що, кинувши свої рiднi гнiзда, готовi були до всього. "Лучше псу муха, як поза уха",- казали, пускаючися на непевне дiло. Смiливий ватажок, донський отаман Кiндрат Булавин, який, покладаючися на розпучливе невдоволення московського народу, пiдняв проти царя червоний прапор бунту, виростав в очах невдоволених українських селян у месника-героя. Ждали, щоб вiн появився у гетьманщинi i зробив усякому панству кiнець. Тому-то не було як Чуйкевичевi оглядатися чи сонце дуже припiкає, чи нi, треба було поспiшатися, щоб щасливо вибратись на певнiшу дорогу. Цiлком певної тодi не було, i нiхто, виїжджаючи з хати, не знав, чи верне до неї. А все ж таки, коли вiн другої днини, геть уже з полудня, побачив перед собою заїздний двiр з ганком на тесаних стовпах, вiд котрого холодна тiнь спускалася на спалену сонцем землю, i коли почув запах квiтуючої липи i гул гамiрливих бджiл, не устояв проти спокуси i вступив туди. Козаки порозкульбачували коней i поклалися горiлиць на муравi, милуючись тiнистою прохолодою. Чуйкевич сiв за столом пiд липою i наказав собi подати зимного пива. Принесла його хазяйка, жiнка не стара, ще й доволi гарна собою: повновида, рум'яна, зi смiливим поглядом раз сумно-мрiйливих, то знову весело-палких очей. Непевнi часи i небезпечний, хоч дохiдний промисел виробили в нiй тую смiливiсть, яка й пробивалася в її рухах i в мовi. Пiзнавши в гостю знатного козака, присiла на краєчку лавки i почала розмову. Чуйкевич не дуже був щедрий на слова, але й нечемним теж не хотiв бути. З розмови довiдався, що вона вдовує, що чимало всiляких охотникiв пiдлабузнюються до неї, але й одного мужа досить. Тепер вона почуває себе, як перепiлка в стернi. Богу подякує, як дiтей виведе в люди. "Часи ж якi. Матiнко свята, якi тепер часи!" I почалися зiтхання-нарiкання, що доброго чоловiка тепер зi свiчкою шукай, що життя людське втратило всяку цiну, що зайвий грiш треба перед ближнiм, як пес кiстку, в землю загрiбати та ще дивитися на всi сторони свiту, чи не пiдглядає хто зависливими очима. Коли б не челядь вiрна, не сини, що пiдхоплюються уже, i не сама вона, що й фузiю вмiє до ока прикласти, то, мабуть, i завтрiшньої днини не дожила б. Наскочать як татари, нароблять бешкету, кровопроливства, костеломства - i поминай як звали! Вона теж нарiкала на царських ратникiв, що не лише харчi i пашу, де яка є, забирають, але й людського життя не шанують. Кажуть, що в одному селi дiтей у якусь повiтку зiгнали й пiдпалили - проклятi! I в словах хазяйки звучав невисловлений жаль до гетьмана, що на таке свавольство дозволяє. "Чекав народ на кiнець свiту,казала, мрiйливо споглядаючи своїми карими очима,- а тут, бач, i цього рятунку нема. Краще хай би свiт у безвiсть запався, нiж має творитися таке беззаконня". Чуйкевич потiшав її, як мiг, зсилаючися на милосердя Боже i на розум гетьманський: "Гетьман,- казав,- про людей своїх дбає, а тiльки люди не вмiють чи не хочуть постояти за ним, як стояли колись за батьком Богданом. Бунтацiєю та недовольством усяким заколот великий чинять, доливаючи оливи до огня". Ще Чуйкевич свого пива не допив, як вiд поля надтягнула ватага, душ кiльканадцять, не то козакiв, не то селян. Бог вiсть що таке. Вели слiпого дiда-бандуриста. Перед воротами пустили його. "Ано чи попаде?" - гукали. "Казав слiпий, побачимо!" - вiдповiв дiд, кийком шукаючи ворiт. Нiяк не мiг попасти, i ватага реготалася з нього. Аж хазяйка взяла дiда за руку i провела в двiр. "Година тобi щаслива,- дякував її дiд,- щоб ти бачила, сонце, свiт i дiтей перед собою, щоб була гожа, як вода, весела, як весна, робоча, як бджола, а багата, як свята земля". "Не добре ти хазяйцi бажаєш, дiду,почав хтось iз гурту,- бо який хосен землi з того, що вона багата? Пани багатство деруть, а люди з голоду мруть". Ватага зависливими очима глядiла на козакiв у бiлих сорочках i на старшину, що пiд липою в холодку попивав пиво. Розтаборилися осторонь, на муравi кругом слiпого дiда. "А нуте, покажи, що вмiєш!" Дiд бандуру строїв. "Сумної чи веселої вам?" "Смутку i так багато на свiтi, веселої грай!" _Ой була Парася, _ _Медку напилася, _ _I в садку-холодку _ _Спати поклалася._ Хазяйка, щоб не слухати непристойної пiснi, пустилася в хату. Але її здержали на ходу. "Як же це? Не вгостиш нас, хазяйко?" Хазяйка обiцяла дати по чарцi. "По обiцянку на скорiй клячi поспiшайся",- гукнув молодий парубок, зiрвався на рiвнi ноги, заiржав, як кiнь, i побiг за хазяйкою по горiлку. Дiд закiнчив пiсню, як то Парасин сват, з кiнця Iгнат, припав до пазухи i вiдганяв мухи. Дiд пiдморгував i пiдстрибував, рухами доповiдаючи слова, а слухачi тiшилися, не знати чим бiльше - пiснею чи дiдом. Випивши по чарцi, розказували всячину. Хто кого перебреше. Той парубок, що iржав до горiлки, плiв небилицю про те, як то вiн черешню з власного вуха їв: "Ще дитиною запхав собi до вуха кiстку черешнi. Тягнув батько, тягнула мати, i тiтки, й сусiдки, i цiла громада, так кiстка вилiзти не рада. Аж пiшов вiн у похiд, ранили його i без пам'ятi цiлий мiсяць пролежав. Будиться, дивиться, а над ним черешня шумить i ягоди рум'янi, нiби губи в Паранi. Виросла псяюха йому з правого уха". "Ну i що?" "А що ж би, ягоди з'їв, а з черешнi зробив хлiв, свинюшню, для таких свиней, як ви!" "Ну, це ти вже, небоже, здорово пробрехався,- почав iнший,- бо нема такої голови, щоб у нiй дереву корiнь пустити. Але що сватовi, сестри моєї покiйної зовицi, виросла гречка на пицi, то це так. Вiн сiм лiт не мився, а на восьмий впився, вiд недiлi до недiлi спав i не будився. Аж збудила мила. Боже, твоя сила, анi сiяв, не орав, гречка зародила... На руках, на ногах, навiть на спинi чиста, кажу вам, гречка". Деякi з Чуйкевичевих козакiв поприсувалися ближче, щоб слухати небилиць. Розказував їх народ, що не мав уже чим журитися,- нi хати, нi жiнки, нi дiтей, нi пана, гуляй, душе п'яна, вiд ночi до рана! Смiялися з себе i з цiлого свiту. Не боялися нi царя, нi Бога, про гетьмана навiть не згадуй. Тiльки один мовчки сидiв, нiби вiн з роду смiятися не вмiє. Того на решето брали. "Знаєте, що зробив Онисим?" - питався котрийсь, показуючи на мовчазливого товариша. "Нiчого мудрого, але розказуй вашець!" "Отож, як грабували ми недавно наше мiстечко, каже жiнка до нього: ,А пiди-но ти, Онисиме, може, що притащиш; з одежi або з харчiв, щоб не було, придасться, бо бiда вовком свище. Дiтиська їсти плачуть, а нема їм що до рота ткнути'. Пiшов наш Онисим, не було його два днi, а на третiй притащив,- знаєте що? - дитину! Дiвчинку дволiтку, не знати навiть чиє - людське, панське чи, може, жидiвське? Плакало,- казав,- помiж трупами, змилосердився та й забрав'". "Свої дiти маю, так знаю, що таке дитина",- боронився Онисим. "А в мене нiкого нема,- озвався дядько, чорний, як циган, i засвiтив очима.- Сам як палець, тiльки помста ходить за мною". "I це дружина, якщо iншої Бог не дав". "Як дивлюся на людськi достатки, як вони з жiнками й дiтьми у ви