годах живуть, то такий мене жаль за серце стискає, що або їм кiнець, або менi". "I чому б то багачам з бiдними не подiлитися?" "Захотiв молока вiд бика". "Попроси в жука меду". "У них i серед зими не випросиш леду". "Багач глухий, коли кажеш: ,Дай', а скажи: ,На', то вчує". "Багача просити, що глухому пiсню спiвати". "Вмерлого не розбудиш, багача не допросишся, його не проси, а сам бери, що вiзьмеш, те й твоє". На Чуйкевича поглядали з-пiд ока. Якийсь смiливий весельчак на черевi пiдповз до нього. "Мабуть, гарне пиво",почав. "Нiчого собi",- вiдповiв Чуйкевич. "Спробував би, так грошей чортма". Чуйкевич наказав i йому дати мiрку. Той випив i, втираючи вуса, похвалив: "Є ще гарнi пани на свiтi!" "Лучаються,- вiдповiли йому,- та мало". _Веди мене, поводир, _ _Де дiвчата роблять пир,_ _От там мене поцiлують, _ _Пампушками нагодують! - Тю! -_ спiвав слiпець, але його мало хто слухав. Хто хропiв, хто кулакувався з сусiдом, деякi в костi грали. Зiрвався один: "Пускайте мене, не витримаю довше. Бога нема, чорта нема; є тiльки чоловiк-звiр, ходiмте!" Насилу посадили його на мiсце: "Розжалобився, як вовк над поросям,казали.- Куди пiдеш, ну, куди ти, недотепо, пiдеш? Сиди мiж добрими людьми, доки не проженуть". "Це такий,- пояснював Чуйкевичевi весельчак,- що йому жiнку й дiтей перегнали кудись, не знати де. Багато тепер нещасливого народу". "А ще бiльше дурного",- зауважив Чуйкевич. Той глянув на нього спiдлоба: "Ваша милiсть не тутешнi, мабуть". "По чiм гадаєш?" "Тутешнi нашого брата за чоловiка не мають,- а, присуваючися ближче, додав: - чоловiковi з очей видно, що в нього на душi. Як би ваща милiсть у погоню за такими, як отсе ми, пускалися, то не сидiли би пiд липою, а засiлися б десь поза углом. Наш брат свого ворога, як пес нюхом, здалеку чує". Чуйкевич заспокоїв його, казав, що в нього дiйсно iнше дiло, i питався, що це за люди i чиї? "Свої та божi. Не в змозi довше страждати; тiкаємо". "Куди?" "Куди Бог дасть. У Вiльну Слободу, на Запорiжжя, на Дон, куди нас ноги понесуть, а очi попровадять, щоб тiльки вирватися звiдси..." В громадi зашумiло. Сварилиcя. Однi радили не вiдбiгати далеко й дожидатися приходу Булавiна. Iншим спiшно було до нього. Наскучило псяче життя: втеча, скитальство, жах перед погонею. "Ходiмте,- казали,- а то нас опiсля не приймуть, або, як чернь, поженуть перед собою". Сварка до бiйки доходила. Люди, зацькованi, легко вибухали гнiвом i зганяли його на собi, сякали до очей. Ось-ось i почнеться кровопроливство i коостеломство, як хазяйка казала. Та до того не дiйшло. Пiднявся цей чорний, як циган, i блиснув грiзно очима. Тишина... "Товаришi! - почав.- Голото бездомная, сироти безрiднiї, брати мої бiднiї! Послухайте, правдивого слова. Киньте сварню, до ладу привикайте, до послуху людського. Без послуху i дiла нема. Отаман колоту не дозволяє, за бешкет смерть. Походний отаман жадає, щоб ви десятками збиралися, вибираючи собi старшин. Виберiть же й собi отамана". "Цигановi отаманом бути! - Закричали навкруги.- Цигановi!" Поклонився їм: "Поки гурт не зросте вдесятеро, поведу вас. Але ж вважайте: за непослух смерть!" "Хай буде!" - вiдповiли йому. "А тепер прочитаю вам, що Булавiн пише". Витягнув iз-за пояса шматок паперу i став читати, нiби кулями в вуха сипав: "Отамани, молодцi, дорожнi харцизи, вiльнi усякого стану люди, злодiї i розбишаки! Хто захоче з походним отаманом Кондратiєм Булавiном погуляти по чистому полю, красно походити, з'їсти i випити смачно, на добрих конях поїздити - то забирайтесь до мене у вертепи самарськi!" Перервав, обкидаючи громаду очима. "Всякий ласий на чужi ковбаси" - озвався хтось iз гурту. Циган спалахнув: - "Котрий це" Винуватець пiдняв руку вгору - "Я" "Чого?" "Бо всякий влесливими словами приманює нашого брата до себе, а опiсля - дзуськи! Добре чужими руками жар загрiбати". Та ще вiн i не сказав того, як циганова рука звалила його, нiби пень сокира. Обiллявся кров'ю. "Так кожному буде, хто важиться торочити чортзна-що". Покараного обливали водою, але нiхто не встоював за ним. Циган письмо за пояс назад сховав. Чуйкевич зразу здогадався, що це один з агентiв, котрих сотнями розсилав Булавiн, поширюючи бунтiвливi вiдозви по Українi. "Який народ! Жаль, що на власну руку починають... Вiз, котрого колеса обертаються кожне в iнший бiк". Нараз розлiгся свист, нiби хтось шилом в ухо кольнув. Циган зiрвався перший: "За мною!" I ватага хильцем висунулася з подвiр'я, тiкаючи перед погонею. Остався тiльки дiд. Нiби байдуже пригравав на бандурi: _Гуляй, доню, не бороню, _ _Хоч би до недiлi, _ _Та дивися, щоб вернула _ _У сорочцi бiлiй..._ __ _* * *_ "Розiгралося наше море,- говорив до себе Чуйкевич.- Чуда Божого треба, щоб утихомирити його". Знаючи життя панське-старшинське, а також козацьке-молодецьке i приглядаючися до того, що творилося мiж людьми посацькими й волосними, як вони, вiдiрвавшись вiд землi i роду, робилися елементом на все спосiбним i до всього готовим, вiн бачив небезпеку, яка загрожувала Українi, i сильно турбувався нею. Як у хмару в Батурин в'їздив. Дивився на замок, гарний-гарний та повищерблюваний зубами часу, на вали, що поприсiдали, на гармати, в котрих навiть на "вiват" добре не стрiлиш,- пригадав собi свари й каверзи старшинськi, i так важко зробилося йому на серцi, що коли б не гадка про Мотрю, то, може б, i собi кинув усе i втiкав на Запорiжжя. Мотря не пускала... НА УКРАЇНI ГУЛО На Українi гуло. Вiками робилися митi, всякому ясно було, що гнiву Божого не минути... З усiх бокiв насувалися хмари, нiде не видно було шматочка ясного неба. Куди не глянеш - чорно, де не повернешся - блискавки та громи. Сiркою i згаром заносить. Люди почувають себе, як збентежена тучею отара, Не цiкава їм праця на рiллi, не радує їх нi збiжжя буйне, нi скотина гарна - крiзь смуток дивляться на свiт. Для кого виснажуєш сили, пощо потом землю обливаєш? Завтра, як не ворог, так свої прийдуть i знiвечать твоє добро. Навiть дiти не були батькам милi. На яку долю вони виростають, який талан судила їм судьба? Дiвчат татари поженуть у ясир, хлопцiв якийсь новий Ярема посадить на палi, останнiм москаль пообрiзує носи - ось будуччина ваша! Змовилися всi сили лихi, щоб поневолити тебе, народе волелюбивий. Любиш ти волю тую бiльш усього на свiтi, так любиш, що мордуєш її. Мордуєш роз'єднанням своїм, буйнiстю степової вдачi, неохотою до всього, що сковує тебе. Не признаєш влади своєї, так чужа поневолює тебе. Чуєте? Усiма бездорожнiми шляхами торохтять залiзнi вози, навантаженi кайданами на тебе. Чуєте? Стружать палi, на якi застромлять вас, як мотилiв на шпильку! Бачите? Блищать штики, на котрi кидатимуть дiтей неповинних ваших i котрими лона матiрнi розпорють, щоб не родили нащадкiв колишньої слави. Рiжтесь, кусайтеся, бийтесь! * * * Гетьман Мазепа як градобур дивився на грiзнохмаре українське небо i розумом своїм силкувався вiдвернути тучу. У розум свiй не втратив вiри. Знав, що нема нiкого, щоб бистротою ума i багатством досвiду перевищував його. Але ж вiн один, а ворогiв багато. Навiть союзники, теперiшнi й майбутнi, не бажають добра Українi. Всiх їх жахає її буйна сила, плодючiсть землi та людської природи, всiх їх приманює до себе гарна Україна, як приваблива коханка. Знесилувати її бажають. Жодному з них не вiрить старий гетьман Мазепа, царевi Петровi менше всiх. Цей деспот навiть з намiрами не скривається своїми. За кого вiн має Мазепу? За нiкчемного самолюба, за служку гнучкошийого чи за продажливого амбiтника, котрий за нагороду малу i найбiльшого злочину не зжахнеться? Цар не вiрить доносам на Мазепу, але останнє вiйсько в нього забирає. Недавно з Жовкви вiдправлено компанiйський полк Танського пiд командуванням польського гетьмана коронного Синявського, а незабаром цар зажадав знову п'ять тисяч козакiв i знову полк - проти Булавiна, щоб приборкати його. З Танського потiхи Синявському не було. Чути, що Танського полчани гiрш татарiв лютують у Польщi. Гетьмановi таких охотникiв не треба. Зате 5 тисяч доброго вiйська вiн пiслав пiд проводом свого небожа Войнаровського, людини найповнiшої у свiтi. Полк проти Булавiна повели Левинець i Кожу-хiвський - теж певнi люди. Не пропадуть вони. Крiм того з кiнцем червня пiслав вiйсько на Волинь, пiд Попонне, на допомогу Шеремет'єву, що польських бунтарiв громив, а 1300 стародубцiв - у Бихiв, що пiддавався генералу Баверу. З того, як на долонi, видно, що цар хоче Мазепу без вiйська залишити, щоб опiсля зробити з ним, що йому буде завгодно. Плани готовi. Виявив їх у Жовквi, а саме: скасувати козацький устрiй на Українi, а завести московськi порядки... Гарно!.. Але Мазепа на те не пiде. Це ж знiвечення його великих намiрiв, зруйнування працi цiлого життя. Треба, значиться, лицем повернутися на захiд, до Карла й Лєщинського. Обидва вони люди умнi й чеснi. Бiда, що Лєщинського не признає Польща. Тiльки частина панiв за ним, решта з Сасом тримає. В Польщi домашня вiйна. З одного боку Сапiга, з другого - Вишневецький i Огiнський, партизани, заїзди - потоп. Але ж завдяки тому безладдю гетьман Правобережжя донинi держить. Там тепер кiлька полкiв - i неабияких. Тримай з Петром, поможи Сасовi на престол вернути, значиться, вiддай тiї землi, а там i булаву зложи i герцогом стань. Нi, нi, не слiд тому бути! В Московщинi бунт. Пiниться Дон, за Доном пiднiметься Волга. Добре i зле! Добре, бо Петровi клопiт, а зле, бо цей бунт з Московщини може перекинутись на Україну. Українi ж пiд тую пору найгрiзнiше безладдя. Тому й Булавiна приборкати треба, хоч вiн природжений Українi союзник проти Петра... Хмари, хмари..! Гетьман як градобур дивиться на захмарене небо i розумом своїм силується вiдвернути тучу. * * * Жовкло на деревах листя не тiльки вiд того, що був жовтень на небi, але й тому, що знов будували фортецю, висаджували порохом мури i копотами накривали Київ. Гетьман знову наглядав за фортецею, нiби вiн не гетьман, а дозорець царський. Вiйськами його iншi верховодять, а його дiло дивитися, як риють вали, обкладають їх дерниною, валять i мурують, мурують i валять безнастанно. Та ще треба йому дивитися, як козаки, до шабель привиклi, тягнуть тачки, риють рови, як кроти, копають землю, як гробокопателi; обдертi, голоднi, бруднi, аж гидко на них дивитися. А тисячi царського вiйська залогами на Українi стоять i над народом знущаються. Навiть бiля самого гетьмана їх чимало. Гетьман пiд сторожею солдатiв!.. Коли ж воно скiнчиться?.. Осiннi дощi - Київ плаче. Дощем, як слiзьми, вмиваються вiкна пишних Мазепиних церков. Дрiмає у вечiрнiх тiнях будинок академiї. Мутнiє вода в Днiпрi. Нiч. Гетьман нервово ходить вiд вiкна до вiкна. Пригадує собi, як тут цар гостив. Вiд бенкетної зали до входових дверей червоний хiдник. По однiй сторонi - царськi люди, по другiй - нашi старшини. Вiдчиняються дверi, цар на порозi стає. Голови хиляться додолу. Царева голова знiмається вгору. Прощають його - вiн мовчки помiж лавами проходить. "Слухай, що Меншиков скаже!" "Так, так, слухай, що Меншиков скаже". * * * На столi свiчка горить. За столом Орлик, скрипить гусяче перо, пише. Гетьман з-пiд ока дивився на свого молодого писаря. Знає i не знає його. Життя навчило недовiрювати людям. По собi знає, який це сфiнкс душа чоловiка. Невже ж знав Мазепу Дорошенко або Самойлович? Так, може, й Мазепа Орлика не знає. I гетьман iде до своїх мешкальних покоїв. Добуває лист. Цiкавий, що в ньому є. Це лист вiд гарної княгинi Дольської. Не любовний, певно. Лист писаний тайним, числовим письмом, вiд якого в Орлика ключ. "Чи швидко ти скiнчиш? - питається з третього покою гетьман.- Ще є дiло". "Поспiшаю, милосте ваша. За часок письмо буде готове". "Спiшись!" - Гетьман сiдає за стiл i нервово повертає на всi сторони тим таємним листом. Шматок паперу, покритий числами, i на тiм отсє шматочку, може, й написане рiшення цiлого його життя. Рiшення залежить вiд того, чи Лєщинський пiде йому на руку. Якщо Лєщинський згодиться на його жадання, а Карло згоду закрiпить, вирiшиться доля Мазепи. "Чого ж ти так баришся, Пилипе?" "Вже йду, милосте ваша, вже йду!" Крiзь неосвiченi покої, як тiнь, пересувається Орлик, входить до гетьманового кабiнету i на столi перед гетьманом кладе довге письмо. Гетьман перебiгає його очима i вiдсуває набiк: "Прочитаю вранцi, а тепер ти прочитай менi цей лист. Волох один привiз його вiд княгинi. В шапцi було. Наперед знаю, що вона там пише. Лихий її о тую кореспонденцiю просить. Волос у неї довгий, та розум короткий. Ще мене колись тая княгиня писульками своїми до згуби доведе. Вiдпечатай цей лист i прочитай!" Генеральний писар приймає вiд гетьмана письмо i пiдходить до свiчки. Гетьман столовий вишиваний параванчик присуває до свiчки, щоб виднiше було. Орлик розриває печатку, i з листа княгинi вилiтає другий листок. Орлик глянув i впiзнав королiвську печатку. Мовчки пробiгає цей другий лист очима. "Чого ж ти задивився у цей лист, як кiт у каганець, чому не читаєш? Ти ж i без перекладу звик читати числовi листи; до їх у тебе i ключ є",- питає гетьман. "Я i без ключа прочитаю княгинин лист, та це не вiд княгинi i не числовий, а звичайний,- лист вiд Станiслава". "Вiд Станiслава? Не може бути!" "Може, милосте ваша. Тут i пiдпис його iменi, i його королiвська печать". "Дай сюди!" Орлик подав лист вiд Лєщинського, i гетьман прочитав його. На обличчi його з'явився такий жах, якого Орлик нiколи ще не бачив. Гетьман лист на стiл опустив, а сам, як знесилений, повалився у фотель. "Проклята будь, Євина дочко, ти загубиш мене!" - i руками очi закрив. Мовчав. Мовчки перед ним стояв Орлик. Рiзнi питання насувалися йому на гадку, але питати не смiв. Те, що прочитав у королiвському листi, було так несподiване для нього, що жахався промовити слово. Гетьман змовляється зi шведами й поляками, значиться, гадає пiрвати з царем. Того здавна бажали собi старшини i народ, того й Орлик хотiв. Нарiкали на гетьмана, що легковажить загальне бажання. А тепер, коли виявилося, що нi,- Орлик жахнувся. Могутня стать Петра виринула перед ним у повний рiст. Цар-звiр, цар-антихрист! Пригадалися жахливi кари стрiльцiв. 772 людей замучених в найлютiший спосiб. Колесували, четвертували, саджали на палi, варили i жарили. Цар сам стинав, засукавши рукави по лiктi, цiлий у кровi. I вельмож своїх заставляв те саме робити. Такого знущання iсторiя не тямить. I пригадав собi Орлик тi шибеницi незчисленнi, котрими приоздоблено Москву, тi вогнища, що день i нiч горiли, наповнюючи повiтря нестерпним для культурного чоловiка смородом паленого людського м'яса, пригадав собi тi трави з понасилюваними на палi козаками, що плили долi рiк, пригадав собi неподiбне до правди усмирювання бунту в Астраханi, в Красному i Чорному Ярах, згадав Ромодановського i - мороз пiшов йому по спинi. Це робив Петро в Росiї, котру вiн все-таки любив, а якже тодi лютував би вiн на Українi, котру ненавидить? Орликовi почорнiло в очах. Гетьман крiзь пальцi дивився на нього: настрашився козак. Голова-то мудра, та вiдваги мало, мало завзяття. Що ж тепер робити? Довше скривати годi. Орлик прочитав лист i довiдався про правду, треба признатися. Але як? Гетьман бився з думками. Нараз став дзвонити годинник. Один, два, три... дванадцять! Гетьман рукою очi протер, нiби зi сну збудився. "Пiвнiч - година духiв". "Дванадцята вночi",- додав Орлик. "Нiколи перед пiвночею не сплю,говорив Мазепа, а все ж таки, як дванадцятий удар почую, робиться на душi моторошно. Здається, що ось-ось вiдчиняться дверi i появляться Виговський, Дорошенко, Самiйлович, Многогрiшний, Сомко i всi iншi, їм же несть числа. Появляться i стануть дорiкати менi, стануть плювати на мою сиву голову, що я забув про їх муки та кривди, забув про сором України". Орлик вдивився в цей образ, котрий йому гетьман так несподiвано поставив перед його очi, i про Петра забув. "Що ти зробив? - спитають мене тiнi замучених предкiв. Що ти зробив, щоб помститись за нас, щоб визволити народ? Матiр твою, Україну, колесують, а ти орден святого Андрiя почепив на шию i спокiйно глядиш на її муки!.." "Уважай, Пилипе,- звернувся нараз до Орлика гетьман,- вважай, щоб i тобi так колись у пiвнiчну годину не явився дух гетьмана Мазепи". Орликовi зробилось моторошно. Вiн був перетомлений i прибитий. Гетьман зауважив це i наказав йому сiдати. Знову мовчанка. Осiннiй дощ лупотiв по покрiвлi, стогнали дерева в саду, десь далеко внизу шумiв, нiби сердився, Днiпро. "Збентежився, як бачу, Пилипе". "Моторошно менi, страшно". "З перевтоми. А спочивати нема як. Чекає нас велика робота i вiдповiдальна". "Роботи я не боюся". "Тiльки вiдповiдальностi - правда? А що ж я тодi маю казати?" "Дивуюся, як ваша ясновельможнiсть не вгнуться пiд отсим тягарем". "Хтось його двигати мусить... Двигни цей камiнь, двигни!- тямиш, що казав тодi степовий дiд? Дванадцята виб'є година, вiн на лаву покладе свого сина за державу, за Петрову державу. А ми?.. Настрашився ти дванадцятої години". Орлик сумно всмiхнувся: - "Не скриваюся, милосте ваша, страшно менi. Тут Петро, а там кривавi тiнi предкiв". "Кого ж ти бiльше боїшся? Живих чи мертвих?" "Живi страшнi для тiла, а вмерлi - для духа",- вiдповiв Орлик. "Так воно, так. Боюся, щоб мiй дух колись не тривожив людей". Орлик не знав що на се вiдповiсти. Перед ним вiч-до-вiч стояли живий Петро i вмерлий Мазепа... Вибирай! Свiчка догорювала й зачинала коптiти. "Вiднеси її до моєї спальнi, там згасиш i принесеш другу, бiля лiжка на столику стоїть. Не можу стерпiти смороду догоряючої свiчки... бачив я раз у Москвi, як догорював чоловiк". Орлик виконав наказ. За хвилину вертав зi спальнi з новою свiчкою у срiбному лiхтарi. Поставив її на стiл i став, як звичайно, коли гетьмановi звiти здавав. "Що нового?" - спитав Мазепа, нiби забуваючи про лист. "На Дону неспокiйно". "Як 1705 року в Астраханi, коли там було убито Ржевського i заведено козацький устрiй". "Мабуть, чи не гiрше. До Булавiна багато вже станиць пристало над Пiвнiчним Дiнцем, понад Хопром i Ведмедiвкою. Навiть у Тамбовськiй губернiї бунтуються селяни, мордують панiв i заводять козацький устрiй". "То не добре",- сказав гетьман, стягнувши густi брови. "Чому, милосте ваша?" "Бо не впору. Заскоро вибухають тi бунти. Ще не час. Погибне багато народу i який з того хосен? Дивися, i я теж мушу вiйсько своє проти Булавiна слати, хоч воно менi не на руку. Мушу, а то вороги сказали б царевi, що Мазепа з Булавiном тримає. Цар ще сильний, вiн погасить пожежу... А в нас?" "I в нас не краще. Багато посполитих до Булавiна втiкає, особливо з Полтавщини. От недавно i Чуйкевич казав, що бачив". "Чуйкевич? А що ж вiн?" "Щасливий. Мабуть, гарно з дружиною живе". "Хай їм Бог допомагає,- сказав, зiтхаючи, Мазепа.- Може, аж тепер Любов Хведорiвна заспокоїться". "Дав би то Бог!" "Бог, Бог! Вона чорта слухає, не Бога!" - i гетьман увiрвав розмову. Орлик зрозумiв, що вона йому не мила. Хотiв iти, але гетьман затримав його: "Стривай ще? А що ж нам з отсим листом робити, як ти гадаєш?" "Ваша ясновельможнiсть самi зволять змiркувати, що тут робити треба". "А що ти робив би?" Орлик зам'явся. "Говори по щиростi!" "Я вiдiслав би тi листи царевi, щоб таким чином довести свою непорушну вiрнiсть". Гетьман нiби сумно, а нiби з докором подивився на свого генерального писаря. Орликовi зробилося нiяково. "Це я так зробив би, маючи на гадцi не царя, а вашу милiсть, коли б лист був проти милостi вашої i на вашу шкоду". На уста гетьмана вибiг глумливий усмiх, але зараз i сховався пiд вусом: - "Прочитай менi ще раз лист вiд княгинi Дольської",- сказав. Орлик вволив його волю. Княгиня писала, що тринiтарiй, з яким гетьман бачився у її дворi, вертаючи з Жовкви, був у Саксонiї, переговорював з королем Станiславом i привiз вiд нього лист, який вона гетьмановi разом зi своїм нинiшнiм листом посилає. Крiм того, король передав проект нової умови з Україною, котрий вона видасть гетьмановому довiреному пiсланцевi, якщо вiн вiд гетьмана прибуде. Та ще просив король Станiслав, щоб гетьман починав дiло, заки шведи пiдiйдуть до границь України. Це конче потрiбно. Гетьман слухав уважно. Деякi речення казав собi перечитати вдруге, нiби лист виучував напам'ять. "От чого жадає вiд мене моя кума, княгиня Дольська! Дрiбниця, тiльки зажмури очi й лети стрiмголов у пропасти. Для такої гарної жiнки ти повинен це зробити. Вiдколи Єва Адама спокусила, жiнка i спокуса - одно. Та не збився ще з глуздiв Мазепа... Спали цей лист, Пилипе". Орлик взяв лист княгинi, пiшов до коминка i спалив його. Тiльки трохи сiрого попелу осталось. "Спасибi!" - сказав гетьман i задумався. В руках обертав лист вiд Станiслава. "З розумом борюся,- почав,- чи посилати цей лист царевi, чи нi. Вранцi порадимося, а тепер iди в свою квартиру i молися Богу, да ,якоже хощеть устроїть вещ' Може, твоя молитва догiднiша, нiж моя. Ти живеш по-християнськи. Але Бог знає, що, якби я не рiшився, не для власної користi рiшуся, а для вас усiх, для жiнок i дiтей ваших. Що заприсяг колись, при тiм i нинi стою. Доброї ночi тобi". Простягаючи на прощання руку, привiтно всмiхнувся: - "Година духiв минула, спи спокiйно. Ще живий гетьман Мазепа!" * * * Як п'яний переходив Орлик гетьманськi покої. Перед останнiми дверима щось чорне висунулося з кута. "Пiшов геть! - гукнув Орлик на гетьманського карла.- Снується то, як тiнь, i людей лякає!.. Пiслухував?" Карлик вiдскочив вiд нього. "Честь не все ходить з ростом у парi. Пан генеральний писар не подумав, що в малого чоловiка може бути велика честь i навпаки. Нiколи я не хитався у собi, чи маю пановi моєму вiрно служити, чи нi". "Служба службi не рiвна". "А слуга слузi. Один служить, як пан, а другий панує, як слуга. Не в службi рiч, а в характерi. Можна служити i бути паном, а можна не мати нiякої служби i бути слугою; що кому пан Бiг дав". "Чого ж ти хочеш вiд мене?" "Хотiв спитати, чи здоровий пан гетьман". "Пiди й подивися". "Нинi нi. Ви ж казали, що я тiнь. Тiнь мусить мати свiтло, а нинi свiтла нема - темрява. Пiдожду до завтрiшньої днини. Менi ще час, але декому спiшно. Низько кланяюся генеральному писаревi i бажаю йому спокiйної ночi, доброї ночi, тихої ночi! О ревуар!" Як тiнь шулькнув у сiни i побiг до своєї кiмнатки. "Цей чорт нiби у душi чоловiковi читає",- погадав собi Орлик, i йому соромно зробилося перед самим собою. Вiн не належав до тих, що всiма способами старалися вплинути на гетьмана, щоб вiн пiрвав з Москвою. I ось тепер, коли це має статися, вiн настрашився свого власного бажання... Кому вiн служить - гетьмановi, царевi чи справi? Яке ж тут тодi може бути хитання? Коли захитався Орлик, то чого вiд iнших хотiти?.. Генеральний писар боровся зi своїм розумом. Аж пригадав собi гетьмановi слова: "Молися Богу, да якоже хощеть устроїть вещ". Пiшов на свою квартиру, взяв два карбованцi грошей i почав роздавати убогим, що лежали на вулицi i по богодiльнях Печорського монастиря. ТАЄМНИЦЯ Коли Орлик наступного дня уранцi увiйшов до гетьманового кабiнету, гетьман сидiв уже за своїм столом. Перед ним стос паперiв i хрест з часткою святого, животворящого древа. Орликовi по невиспанiй ночi нiби хтось пiску в очi насипав, по гетьману не пiзнати було втоми. Нервове напруження, в якому вiн останнiми часами перебував, пiдбадьорювало його. Здавалося, нiби вiн вiдмолод. Орликовi прийшла на гадку легенда про д-ра Фауста. Тiльки не про дiвчину тут рiч, а по державу. Georgius Faustus hemitheus Hedelbergensis, - пригадав собi Орлик. Лист з печаткою Stanislaw Krol, розмова про духiв, мандрiвка перед свiтаннями по жебрацьких шатрах, щоб роздати два карбованцi на моленiє "да устроiт Господь вещ, якоже хочет", i нинiшнiй гетьман перед хрестом з часткою животворящого древа - все те зливалося в головi молодого генерального писаря в безладний образ, овiяний мракою мiстицизму, так сильно небажаного для державного мужа. Замiсть тверезого, реального погляду на дiло вiдзивалися в душi всiлякi мiстичнi питання, смiлива активнiсть пiддавалася поганому прочуттю. "Можна служити як пан, i можна не робити нiякої служби i бути слугою. Не в службi дiло, а в характерi". Орлик пригадав собi розмову з карлом, i йому соромно зробилося, що i в його душi рабське служальство царевi запустило таке глибоке корiння. Щоб не було - служити рiднiй справi i тiльки їй. "Судно без дна - жизнь без iдеї",- гомонiло глухим гомоном з кутiв гетьманського двора. Гетьман дочитав це довге письмо, яке Орлик скомпонував учора. "Гарно",- i поклав свiй пiдпис. "Як же ти спав, Пилипе?-спитався по-товариськи.- Очi в тебе червонi, мабуть, довго не мiг заснути. Молодий ще, надто палко приймаєш усе до серця. А воно не добре. В полiтицi треба руководитись розумом. Привикай до безсонних ночей i - до вiдповiдальностi. Мусить же хтось вiдповiдати за всiх. Мазепа не вiчний... Сiдай!" Орлик подякував i сiв. Гетьман не раз натякав на те, нiбито Орликовi прийдеться колись продовжувати його дiло, але виразно не сказав нiколи. Вiн нiби i сам хитався у виборi свого наслiдника мiж Орликом i Войнаровським. Це до якоїсь мiри вражало гордощi молодого генерального писаря. Але нинi, перебувши нiч на боротьбi з собою. Орлик рiшився служити дiлу, вiрно й непохитно, з булавою чи без неї. Не в службi сила, а в характерi. "Досi я,- почав гетьман, вдивляючися у свого канцлера,--досi я не зважився сказати тобi свою велику таємницю. Аж учора ти припадкове довiдався про неї. Припадок, бачиш, не тiльки в приватному, але й у державному життi грає велику роль. Дiло полiтика предвиджувати припадок i обмежувати його значiння. Так, це нелегко. .От i я не передбачив учорашнього припадку з листами. Пропало. Тепер ти знаєш, у чому рiч. Та не гадай собi, що я затаював свої намiри перед тобою, не покладаючись на певнiсть твою. Нi. Знаю, що ти не спосiбний зробити зо мною те, що колись Юда зробив з Христом. Але боявся я, щоб ти, як людина молода й палка, вразлива й обидлива легко, не виговорився, бесiдуючи з московськими або i з нашими всякого чина людьми, i таким способом, не зi злої волi, а з необачностi, не погубив себе й мене. Ти знаєш - за гетьмана i генеральний писар вiдповiдає. Але пiсля вчорашнього менi не залишається нiчого бiльше, як повторити те, що я вам колись загально сказав, а саме: не для приватної користi, а для добра цiлої України затiяв я це велике й необхiдне дiло. Хочу, щоб ви з жiнками й дiтьми вашими i вiтчина з вiйськом запорозьким не загинули нi пiд москалем, нi пiд шведами, а були вольними, як iншi державнi народи. Коли ж я роблю це заради яких-небудь моїх приватних примх, то нехай поб'є мене i душею, i тiлом Бoг у Тройцi святiй i єдинiй i безневинно понесенi страстi Христовi!" Кажучи це, поцiлував хрест з часткою животворящого древа i, звертаючись до Орлика, говорив далi: "Я за тебе зовсiм певен i надiюся, що як совiсть твоя, так i повага до себе, чеснiсть та природжена честь шляхецька, не допустять тебе зрадити й продати свого пана та добродiя. Одначе ж для бiльшої певностi, щоб у мене i тiнi якогось вагання до тебе не було, як я тобi заприсягнув, так i ти перед лицем розп'ятого на животворящому деревi Христа дай менi присягу, що будеш вiрним менi i не виявиш тайни нiкому". Орлик присягнув i поцiлував хрест. Тая присяга, як вiтер iмлу, розвiяла дорешти всякi сумнiви й тiнi, що були мiж гетьманом i його генеральним писарем. Орлик почув себе ще ближчим до свого гетьмана, нiби рiдним йому за переконанням. Ранiше вiн пiдозрював Мазепу, що цей вивiряє i пробує його вiрнiсть, що грає в закритi карти, а тепер тi карти лежать перед ними на чистому столi - грати будуть ними проти спiльного свого ворога. Орлик зрозумiв вагу моменту, пiзнав цiну цього переломового факту в своїм життi i в вiдношеннi до великого гетьмана. Щоб дорешти прояснити атмосферу, вiн сказав: "Присяга вашої вельможностi доводить вашу щирiсть та батькiвську дбайливiсть про свою вiтчину i про нас усiх, але хто вгадає, що призначив Бог? Який кiнець поклала його свята воля отсiй вiйнi i хто вiзьме верх? Коли швед вiзьме верх, то вельможнiсть ваша й усi ми будемо щасливi, а якщо - цар, то й ми всi пропадемо й нарiд занапастимо". Слова цi, хоч так простi, що можна було їх сподiватися вiд кожного, немило вразили гетьмана. Старець шукав у мужчинi в силi вiку, яким був 35-рiчний Орлик, тої смiливостi й вiдважностi, якими звичайно визначається мужеський вiк, сподiвався почути вислiв подиву й захоплення, що гетьман для народного добра кидає на вагу своє значiння i маєток, усе, а тим часом стрiнувся зi звичайною мiщанською чи там хуторянською трусливiстю, зi страхом, щоб, не дай Боже, посягаючи по велике, не втратити малого. До того Орлик доторкнувся дуже вразливої струни в душi гетьмана Мазепи, а саме - до монархiчного принципу. Гетьман розумiв, що з московським царем може успiшно боротися тiльки український володар, гетьман з атрибутами монарха, котрий вислухує гадок своїх приближених людей на те, щоб опiсля рiшення його було прийняте i сповнене безумовно й безкритично. А тут Орлик життєве рiшення свого володаря-гетьмана подає в сумнiв, цей Орлик, вiд котрого вiн має право вимагати куди бiльше, нiж вiд усякого iншого. Мазепа спалахнув, але, як звичайно, так i тепер, вiн скоро пригасив свiй гнiв i вiдповiв бiльш хитро, нiж гнiвливо: "Яйця курку не вчать! Дурень я був би, коли б вiдступив вiд царя ранiше, нiж треба; не вiдчахнуся я, поки не побачу конечної потреби. Ще в Жовквi доводив я царевi про те, що коли Карло пiде на Московську державу, а Станiслав попростує на Україну, так не з нашими потугами, не з нашим обезсиленим вiйськом оборонятися вiд полякiв i шведiв. Тому я й просив тодi царя, щоб вiн на такий випадок дав нам у допомогу хоч десять тисяч вiйська, так як ми не раз допомагали йому. I знаєш, що менi вiдповiв цар?" "Що?"-спитав Орлик. "Не то, що десять тисяч, але й десять чоловiк, не можу я тобi дати",- вiдповiв цар. Що лиш тепер зрозумiв Орлик причину гетьманового рiшення. Україна допомагала й допомагає царевi, не жалiючи десяток тисяч свого вiйська, а коли б на неї ворог напав, тодi вона й десятьох московських солдатiв не може дожидатися у пiдмогу. Де тут правда, де справедливiсть? I вiн затиснув п'ястук. "Гарний союзник, нема що казати!" - промовив. "Правда? Отож i бачиш, тодi-то я, почуваючи на собi велику вiдповiдальнiсть за долю нашої безталанної вiтчини, яку я свiдомо й добровiльно прийняв на себе, рiшився пiслати ксьондза-тринiтаря, капелана княгинi Дольської, до короля Станiслава, щоби з ним нав'язати переговори, i як вiдповiдь дiстав вiд нього цей ото лист. Не дожидати ж нам, як полохливому стаду, поки ворог нападе на нас i стане нищити землю нашу мечем i огнем. Як вiльний i не завойований народ повиннi ми дбати, щоб нас не розшарпали на шматки. Як ти гадаєш, що важнiше - вiрнiсть царевi, котрий не додержує нам вiри, чи добро вiтчини?" "Salus rei publicae ultima ratio est",- вiдповiв без вагання Орлик. "I я так гадаю, Пилипе. Мазепа - не авантюрист i не примховатий дiдусь. Мазепа знає, що робить. Вiрте йому. Ще раз кажу тобi, i затям те собi на вiки, щоб, як треба буде, свiдоцтво перед будучнiстю дав, що нiчого я для власної користi не роблю, а для добра нашого народу й нашої держави, котру я хочу на картi Європи закрiпити навiки. Поведеться - гаразд, а нi - так совiсть моя чиста. Я не зжахнувся перед нiякою небезпекою, заризикував усiм, чуєш? Усiм!" Тут гетьман пiдступив до Орлика i руку свою на рамено йому поклав: - "Що ж, сину, заспокоївся? Не маєш уже нiяких сумнiвiв щодо мене? Не боїшся духiв?.. Ха, ха, ха! Дуже ти був нещасливий учора". "Тривожила мене непевнiсть". "А тепер?" "Тепер я вже знаю, чого дожидатися менi". "А що ж би ти робив, будучи Мазепою? Погадай, моя доля на волоску висить. Доноси за доносами йдуть, Меншиков пiдi мною риє. Хто може ручити, що цар остаточно якомусь доносовi не повiрить. Пiдстави є. Може, тепер, коли я балакаю з тобою, вороги мої компонують якусь нову писульку до Гаврила Iвановича Головкiна або до його свiтлостi, колишнього бублейника, а теперiшнього князя Меншикова. З вогнем грається Мазепа, i хто погасить цей вогонь, коли вiд нього займеться його гетьманська кирея? Багато вiрного вiйська бiля мене? Навiть Войнаровського я мусив пiслати. Царська помста, як дамоклiв меч, висить над моєю старою головою, пригадуючи менi долю моїх попередникiв. Важко бути українським гетьманом, мiй сину, ой важко! I тому хотiв би я облегчити долю наслiдникiв моїх - от що!" Орлик за ноги свого гетьмана обiйняв: - "Спасибi за тую турботу милостi вашiй. Iсторiя не забуде того. Я правди не затаю". "Сподiюся. А тепер сiдай при моїм столi i пиши моїм пером лист до царя i до Головкiна такого змiсту". Тут гетьман навчив свого писаря, як компонувати цi листи. А коли Орлик, написавши їх, прочитав гетьмановi, той поклав свiй пiдпис i сказав: "Тепер вложимо туди лист вiд Станiслава. У моєї матерi є вiрний чоловiк, ще й трохи нам з рiднi; через його вона обiцяла пiслати цi листи до Войнаровського, а вiн їх доручить царевi i графу Гавриловi Головкiну... Д а б у д е т в о л я т в о я с в я т а я". "I д а п р и i д е т ц а р с т в i є т в о є",- доповiв Орлик. НА ХУТОРI По вiнчанню i по бучному весiллю, на котре гетьман вирядив своїх заступникiв i прислав багатi дарунки, Мотря з Чуйкевичем замешкали на тихому хуторi в одному з Кочубеєвих маєткiв. До Ковалiвки їхати було задалеко. Гетьман кожної хвилини мiг покликати свого канцеляриста в Батурин або й до Києва, бо дiла у вiйськових канцелярiях було бiльше, нiж канцеляристiв, та ще таких досвiдчених i вправних, як молодий Чуйкевич. Чуйкевич, хоч як раював, доскочивши свого щастя, а все ж таки почував докори совiстi, що занедбує дiло. Там, може, вирiшується доля твоєї вiтчини, а ти устроїв собi iдилiю. Там Арес пише мечем кривавi рядки великої поеми, а ти тут читаєш погiднi буколiки. Кожний ранок вiтав його отсим докором, i кожної ночi, проходжуючися з Мотрею в городi, вiн тривожно дивився на небо, чи не побачить кривавої луни. Пожежi часто лучалися влiтку, з помсти або вiд неуваги, але тепер кожний вогонь нагадував тую велику пожежу, яка зайнялась перед вiсьмома роками i якої годi було вгасити. Правду кажучи, на Українi здавна горiло. Люди родилися i мерли серед вiйни, не знаючи, що таке справжнiй мир. А все ж таки за Мазепи привикли вони дещо до ладу й дожидалися спокiйнiших i кращих часiв. Здавалося, що гетьман, упорядкувавши руїну, збудує на її згарищах нову й сильну державу. Аж нараз тi добрi сподiвання тратили певну пiдставу. Свої вiйська виходили з краю, а на їх мiсце приходили московськi. На заходi - вiйна зi шведом i поляками, на сходi - бунти й повстання, з пiвночi - Москва, вiд полудня - татари, всерединi росте невдоволення проти панiв i дукiв, незгода голову пiдносить. Важка журба за будуччину рiдної землi захмарювала щастя молодого подружжя. "Як ти гадаєш, Мотре,- питав Чуйкевич своєї дружини,- скоро поїдемо ми в Ковалiвку i заживемо спокiйно, чи, може, й не дiждемося нашого тихого щастя?" "Якщо маю тобi правду сказати,вiдповiла Мотря,- то я на те не маю надiї. Чомусь менi здається, що нас ще не одне таке чекає, чого анi розумом не збагнеш, нi серцем не прочуєш". "I не страшно тобi?" "Нi раз. Для мене страшна тишина перед бурею, а не сама буря. Такої тишини, як ось тепер, я витримати не можу, пригнiчує мене. Краще хай громи б'ють, хай блискавки ослiплюють очi, хай вiтри трощать дерева старi,- що марне i гниле, хай гине, заради нового i здорового". "Ти все така, як колись була, Мотре. Не змiнило тебе подружжя зi мною". "Нiщо мене не змiнить, Iване". "А все ж таки був час, коли ти iнакше виглядала". "Гадаєш у Бахмачi?.. Так... Не скриваюся... Зi мною дiялося тодi щось таке, чого i сказати не вмiю". "Ти була задивлена в нього i захоплена його появою". "А ти б то нi?" "Так, Мотре. Гетьман мав i має надi мною велику силу. Я щиро вiдданий йому". "Чого ж тодi тривожиться, Iване? Твоє завдання - вiрно й чесно сповняти свою службу. А iнше, як Бог дасть". Їх розмову перервав Мотрин паж, котрий прибiг до городу, сповiщаючи, що приїхали гостi. "Хто ж такий?" "Якийсь старшина, котрого iменi не затямив, i гетьманова сестрiнка, панна Мар'яна, їх вiтає Марiя Хведорiвна". Молодi господарi побiгли в двiр. "Подумай, панна Мар'яна, який несподiваний гiсть!" - говорила до Чуйкевича Мотря. Панна Мар'яна, донька гетьманової сестри вiд другого її чоловiка, перебувала в Києвi, доглядаючи свою хвору бабку iгуменю Мазепину, гетьманову маму. Тепер їхала вона трохи на село, щоб вiдпочити на свiжому повiтрi, i поступила на нiч на хутiр молодих Чуйкевичiв, котрих знала з Батурина. Була це панночка не перших лiт, але незвичайної вроди, з гарною товариською огладою, освiчена й розумна. Войнаровського перша сестра, гетьманова сестрiнка i гетьманової мами улюблена внучка, вона багато дечого знала, чого iншим не доводилося чути, i розмова з нею не закiнчувалася на питаннях про погоду, про прислугу i про цiни на вбрання та на косметичнi мазi й смаровидла, з нею любо було провести на розмовi не лише короткий i лiтнiй вечiр, але й хоч би цiлу нiчку. З панною Мар'яною їхав, як товариш i опiкун у дорозi, пан Згура, родом грек, чоловiк теж дуже бувалий, меткий i хитрий, Мазепин близький дорадник, про котрого нiхто нiколи не мiг знати, де вiн буває, усе в роз'їздах з гетьмановими секретними дiлами. Мужчина дуже гарний собою, котрому, подiбно як i гетьмановi, годi було лiта вгадати, виглядав молодше, нiж справдi був, i знайомi не раз доповiдали собi жартом, що, мабуть, обидва вони одному чортовi запродалися i вiн їм лiки проти старостi зi своєї пекельної аптеки приносить. Пан Згура почував у собi любовний а ф е к т до панни Мар'яни, котра жартувала собi, що це не а ф е к т, а д е-ф е к т, i амурiв дядькового дорадника не приймала поважно до серця, тiльки приговорами та вiдговорами збувала його. Пан Згура, щоб прихилити до себе панну Мар'яну, вдавав великого героя, розповiдаючи, нiбито мимоходом, про свої усякi лицарськi вчинки, яких не повстидалися б були Ахiлл, Гектор i Патрокл, про менших героїв i не згадуючи. Панна Мар'яна разом з господарями i тiткою Марiєю поважно слухала тих фантастичних оповiдань, а потiм так само поважно питалася: "Слухайте, Згура! Чи всi греки так здорово брешуть?" Пан Згура робив сумну мiну i звертався до молодої хазяйки: "Мотре Василiвно, скажiть менi, будь ласка, чи у всiх українок так гострi язики?" "Спитайтеся панни Мар'яни",- радила йому Мотря. А тодi панна Мар'яна, нiбито нишком, казала до Марiї Хведорiвни: "Правда, тiтусю, яка смiшна фiгура отсей пан Згура". Пан Згура не обiджався, бо вiн любив гетьманову сестрiнку i не тратив надiї, що завдяки протекцiї його ясновельможностi таки колись доскочить свого щастя. А його одинокою мрiєю було спорiднитися з гетьманом. Невеличке i досить достроєне до себе товариство, хоч про полiтику не балакало багато, чуло, що їх погляди не вiдбiгають далеко вiд себе. Всi вони дивилися на гетьмана, як на своє божество, вiрили в його розум i в досвiд, а ненавидiли царя-антихриста, котрого жорстокi кари й необчисленi вчинки викликували в них прямо омерзiння. "Iду я раз,-розказував пан Згура, попиваючи мед за доброю, хоч нашвидку зготовленою вечерею,- їду я з двома тiльки козаками, коли дивлюся, так, може, крокiв двiстi-триста передi мною, з-поза могили в степу виступає валка людей.