Зразу гадав - чумаки їдуть, пiзнiше подумав, чи не татари ясир женуть, аж, пiд'їхавши на кид стрiли, бачу - вiддiл узброєних ратникiв веде скутих невольникiв, душ, може, двiстi-триста" "Чи не забагато, пане Згура?" - перервала панна Мар'яна. "Як вас шаную, панно Мар'яно, менше сотнi їх не було, а ратникiв дванадцять". "Як дванадцять розбiйникiв". "Ви зволили вгадати, панно Мар'яно, як дванадцять розбiйникiв. Що ж менi тут робити? Тiкати почуття шляхоцького гонору не позволяє, минати не можна, бо вже добачили мене, значиться, треба йти наперебiй, треба їх клином розбивати". "Як то клином?" - питалася панна Мар'яна. "Постривайте, ось як. Я напередi, як вiстря, мої козаки за мною, так що голови їх коней доторкалися бокiв мого знаменитого верхiвця..." "Розiнанте?" "Нi, Чорнозора, так звався мiй кiнь. У лiвiй руцi спис, у правiй шаблюка..." "А поводи?" "Якi ж бо ви, панно Мар'яно! - поводи в зубах, от так, о". Тут пан Згура у лiву руку вхопив виделку, в праву нiж, край обруса в зуби, нагнувся понад стiл, як їздець на конi до атаки, пiдняв брови, витрiщив очi, насторощив вуса, вишкiрив зуби i зробився такий смiшний i страшний, що жiнки аж закричали. "Таким отсе клином,- розказував далi,- як громом з ясного неба, вдарили ми на отсих ратникiв, котрi висунулися наперед, залишаючи своїх невольникiв, як стадо баранiв геть за собою..." "I що?" - спитали всi три жiнки нараз. "I що ж би! Нi один живим не остався. Хто вiд списiв, хто вiд мечiв - усi на бойовищу лягли, порубанi й: посiченi, як м'ясо на стiльницi". "А невольники?" "Це, бачите, не були невольники, лиш рекрутi, котрих ратники для царя свiжо набрали, з головами наголо вибритими i зi зв'язаними руками. Так тепер, бачите, до московського вiйська солдатiв набирають. А доставивши їх до казарми, кожному десятому, без розбору i без вини, дванадцять київ вiдчислюють, щоб знали, що таке дисциплiна. Тодi замикають їх на хлiб i воду, i що лиш по такiм привiтанню зачиняють муштри вчити. Що я з ними зробив?-питаєте. Рiч проста. Вiдпровадив їх до границi, влiпив кожному по три киї i наказав, щоб бiльш на Україну не навiдувалися, бо тут б'ють". "Їх сто, а вас три - i дали себе пороти?" "Панно Мар'яно,- жалiвся пан Згура,їй-Богу, iнквiзитор ви якийсь, а не панночка субтельна, нiякої вiри в нашу шляхетну правдомовнiсть не маєте, нiби я коли брехав. Як я Згура, їй же Богу, не брешу". "А скажiть, будь ласка, що таке Згура?" - спитала нараз, роблячи невинну мiну, панна Мар'яна. "Згура? Це, бачите, ми колись звалися Дiоскур, а з того зробили Згура, от так як на ф е л ь д м а р ш а л кажуть нашi козаки ф е р ш а л". "А може, ви не Дiоскур, а Дiомед?" - зауважила панночка, але пан Згура, замiсть вiдповiсти, потягнув тiльки пiвлiтри меду i так страшно блиснув своїми жовтуватими бiлками, що жiнки долонями позакривали очi: "Буде вже, пане Згура, буде!" "Буде вже нащадку Дiоскура, бо на нас терпне шкiра,- жартувала панна Мар'яна. А по хвилинi спитала: - А шведських офiцерiв бачили?" "Чи раз. I в боях, i в полонi". "То ви вже i в шведському полонi були?" "Не я в них, а вони в нас. Нiчого собi хлопцi. Бувають i гарнi помiж ними, тiльки багато старих. Бiлявi, лучаються i рудi, хоробрi i досвiдченi в боях, а все-таки нашому братовi не рiвня". "Хвали мене ротику, бо розiдру тебе". "Це не похвала, а честь, кому честь. У нас, як лучиться хоробрий, то вже такий, що i в свiтi рiвного не знайти". "Особливо на писок..." * * * Так вони балакали i жартували до пiзньої ночi, аж Марiя Хведорiвна пригадала, що пора їм спати. Двiр на хуторi молодих Чуйкевичiв був невеличкий. Всього три свiтлички, одна бокiвка i крило для кухнi i для прислуги. "Не будемо нашим паням мiсця забирати",- почав, дякуючи за вечерю, Згура. Але панна Мар'яна зараз таки пришпилила його: "Пардон, мосiє Згура, котра тут ваша паня?" "Всi три, а я їх вiрний слуга i пiднiжок,- вiдрубав Згура, не даючи себе збити з пантелику.- I якраз тому, не хочу я забирати мiсце паням у дворi. Пiдемо собi з Чуйкевичем у повiтку, на сiно. На сiнi добре спиться". Пiшли. Розтаборившися у гарно глиною вимащенiй повiтцi, пан Згура почав: "Прикро менi, пане товаришу, починати, але мушу, з прихильностi до вас i з вiрностi для нашого регiментаря, вельмишановного Iвана Степановича". "Що ж таке? Кажiть!" "Перше заспокiйте мене, що не погнiваєтесь на мене". "Впевняю вас". "Так слухайте тодi". Вiн присiв бiля Чуйкевича i, пихкаючи люльку, став розказувати про Кочубеїв, котрi ще й тепер, коли Чуйкевичi побралися, не перестають ворогувати проти гетьмана. "Чого ж хоче теща моя?!"-аж скрикнув, зриваючися, Чуйкевич. "Булави,- вiдповiв Згура.- Булави захотiлося Кочубеїсi". "Можлива рiч? Гетьман мого тестя своїм заступником у Батуринi залишає, мiж ними гарнi стосунки". "На око гарнi, а на дiлi поганi, вiрте менi. Я тому нарочно й заїхав до вас, щоб порадитися й зарадити лиху. Ви ж зять Любовi Хведорiвни, вона вам сприяє, робiть що, а то вийде бiда. Вони доноси шлють". "Доноси? - i Чуйкевич вхопився за голову руками.- Мiй тесть i теща - донощики на свого гетьмана й добродiя!" Вiн зiрвався з лежанки i нервово почав ходити по току повiтки. Душно йому було. Повiтря грудям бракувало. Вiдчинив дверi. Побачив перед собою двiр у вiнку старезних лип, з бузьковим гнiздом на високiй, мохом порослiй покрiвлi. Тiльки в одному вiкнi свiтилося. Чуйкевич глянув i побачив Мотрю. Сидiла бiля дзеркала i розплiтала своє довге волосся, як русалка. Дивна така i гарна, нiби далека, а так серцю близька, його люба дружина. "Своєї долi навiть гетьманськими кiньми не об'їдеш",- пригадав собi. I тепер тая Мотря його, а її батьки - донощики на гетьмана. "Пане Згура! - крикнув, приступаючи до гостя,- ви жартуєте собi, гадаєте настрашити мене, це неможлива рiч". "Неможлива, але правдива". "Докази, пане Згура, докази!" - настоював Чуйкевич. "Єсть їх бiльше, нiж треба, пане товаришу". "Будь ласка, якi?" "Спершу заспокойся, шановний Iване Васильовичу, а тодi i почуєш. Не жiнки ми й не дiти, а мужчини. Гетьман сприяє тобi i твоїй дружинi, вiн i тестевi твоєму не бажає лиха". "Знаю". "Тому-то, бачиш, i нема потреби тривожитися, щоб тiльки набудуче Любов Хведорiвна понехала свої iнтриги. Цар довiряє гетьмановi, доносам послуху не дає, а донощикiв видає йому на покарання. Боюся, щоб таке з Кочубеєм не сталось. А раз їх цар гетьмановi видасть, так гетьман i покарати мусить". "Але докази, пане Згура, докази, що Кочубеї доносять!" - настоював Чуйкевич, котрий нiяк заспокоїтися не мiг. "На днях,- почав Згура,- через Батурин переходили черцi Сiвського Спаського монастиря, що поверталися з Києва iз прощi, i сiли спочивати на лавцi бiля шинку на майданi за земляним окопом, знаєш де?" "Знаю, що ж дальше?" "Хтось доповiв їм, що наказний гетьман Кочубей дуже щедрий для прочан, i черцi пiшли в церкву, на вечiрню, бо це пiд недiлю було, думаючи стрiнути там когось iз Кочубеїв". "I що?" "I стрiнули Любов Хведорiвну, як вона виходила з вечiрнi. Привiтала їх вiчливо i до свого двора заночувати попрохала. У недiлю вони пообiдали в Кочубеїв. По обiдi Кочубей лiг своїм звичаєм вiдпочивати, а черцi гуляли в лiску, що бiля Кочубеєвого двора. Пiд вечiр їх покликано в двiр, щедро обдаровано, а коли вони хотiли прощатися, попрошено, щоб осталися до завтра. В понедiлок черцi вiдстояли разом з Кочубеями заутренню i службу, а тодi одного з них, на iм'я Никанор, попрошено в садок". "Ваша милiсть розказуєте так основне, що в мене терпiливостi не вистачає",- перебив Чуйкевич. "Роблю це нарочно, щоб ти знав, що не видумую, а переповiдаю правду. Отож у садку був намет, а в ньому образ Пресвятої Богородицi в чорних рамах". "I що, що?" - добивався Чуйкевич. "Хочемо,- сказав твiй тесть до черця Никанора,- говорити з тобою секретно. Чи не рознесеш?" Чернець перехрестився до образу i запевнив, що нiкому словечка не скаже. Тодi Кочубеї стали лаяти Мазепу, як великого грiшника i як людину непевну й вiроломну. Саме тодi покликано Кочубея до чолобитникiв, котрi прийшли до нього, як до наказного гетьмана. Кочубей вийшов, а Кочубеїха далi гуляла з черцем i далi розказувала йому всячину про гетьмана. Як вернувсь Кочубей з послухання, покликав Никанора до господи, обдарував окремо i просив, щоб до нього приїхав сам архiмандрит, бо вiн має до нього важне дiло". Чуйкевич вислухав i заспокоївся. "Пане Згура,- промовив.- Я тут ще доносу не бачу". "В тiм-то й дiло, що ми не знаємо, чи був уже в Кочубеїв архiмандрит, чи нi, чи, значиться, донос пiслано чи нi. Але й того досить, що Кочубеї Никаноровi сказали". "Правда, досить!" "Отже й бачиш. Тепер треба нам подумати, якби-то до дальшого не допустити, бо гетьмановi доноси дуже не на руку. Як кажу, цар донощикам поки що не вiрив, але яка запорука, що вiн так само й до доносу Кочубеїв поставиться. Це ж не хто-небудь, а Кочубей, стольник його величества". "Так що ж тодi, на вашу гадку, нам робити?" "Їхати в Батурин тобi або твоїй дружинi i вговорити тестя й тещу, щоб вони залишили це небезпечне дiло, котре їм може дуже багато лиха спричинити, їм або гетьмановi, а може, i їм, i йому. Тепер вiйна. Не до iнтриг пора". Згура говорив дуже поважно. Це не був той самий пан, що всiлякими неправдоподiбними оповiданнями розвеселяв панну Мар'яну, а була це людина поважна, довiрений гетьманський, котрий затривожився новими каверзами Кочубеїв. "Спасибi вашiй милостi,- дякував йому Чуйкевич,- подумаємо з Мотрею Василiвною над тим, що ти нам зводив сказати i зробимо все, що лиш у наших силах буде, хоч ще раз кажу тобi, воно таке жахливе й неподiбне до правди, що вiрити не хочу". "Вiр або нi, це вже не моє дiло. Але незабаром впевнишся, що Згура не брехав". * * * Сказавши це, вiн припав до подушки i захропiв, так грiзно, нiби тим хропiнням хотiв ворогiв своїх вiдстрашити вiд себе. То свистав, то булькотiв, як джерело пiдземне, то iржав, як його знаменитий Чорнозор. Чуйкевич нiяк не мiг заснути. Його тесть i теща донощики! Чи можна було чогось гiршого сподiватися? Не допустити дальшого лиха, здержати Мотриних батькiв перед злочином, хоч би вони його i Мотрю за те видiдичили, прокляли, прогнали вiд себе! Не допустити... З жалем i тривогою дивився у вiкно, в котрiм перед годинкою бачив свою Мотрю. "Мотре, чи прочуваєш ти наше нове горе?" Свiтало. * * * Ранком панна Мар'яна i пан Згура вiд'їхали, наказуючи Мотрi, щоб вона довго не засиджувалася в своїм тихiм, але Богом i людьми забутiм гнiздi. Як опаде листя з дерев i вiдлетять спiвучi пташки, тут навiть молодому подружжю вижити буде важкоскучно. "Приїзди, Мотренько, на осiнь у Батурин. Будемо розважати себе". По виїздi гостей Чуйкевич виявив своїй дружинi таємницю. Зжахнулася. Зразу не хотiла й чути про те, щоб уговорювати батькiв. Вiдректися вiд їх багатств, вони руки палять, жити з тої невеличкої платнi, яку Чуйкевич як канцелярист бере, але жити чесно, не почуваючи на совiстi грiха. Насилу вговорив Чуйкевич свою палку дружину, щоб вона їхала в Батурин, бо тут ходить о рятування не одних тiльки Кочубеїв, але й гетьмана, а може, i загальної справи. Накинула на своє звичайне вбрання довгий, сiрий лiтник i сiла в коляску. Чуйкевич на конi вiдпровадив її до половини дороги, побажав доброго успiху i з тяжким серцем повернувся на хутiр _ЗАПIЗНО..._ Був кiнець серпня. Бузьки вiдлетiли до теплих країв, листя на деревах жовкло, небо хмарилося й затягалося на сльоту. Наказний гетьман Василь Леонтiєвич Кочубей ходив по садку, що рiс бiля його городського двора в Батуринi, i мовив свою передсонну молитву, Любов Хведорiвна сидiла на ганку, дожидаючи, коли вiн її скiнчить. Як почула амiнь, зiйшла по схiдцях на стежку i пiдступила до нього. "Мабуть, чи не засльотиться",сказала. Кочубей глянув на небо: "I менi так воно. Любонько, здається". "Коли б сльота та не спинила наших гостей". "Ти про ченцiв?" "А про кого ж би". "Не важно. Тиждень скорiше, тиждень пiзнiше,- все одно. А як i зовсiм не приїдуть, то також обiйдеться". "Що ти кажеш, Василю? - жахнулася Любов Хведорiвна.- Не будемо спинятися в половинi дороги. Не осоромимо себе. Почали, так i кiнчати треба". "В тiм-то й лихо, що ми його почали. Не добре менi серце вiщує". "Говориш, як перед вiнчанням вiдданиця. Коли ж краще, як не тепер? Подумай. Гетьмана нема. Вiн у Києвi. Будує тую фортецю. Бог зна, коли йому цар дозволить припинити роботу. Може, аж тодi, як скiнчить. У твоїх руках булава. Якщо донос дiйде до царського вуха, так цар булави вiд тебе не вiднiме, щоб її у якiсь iншi, непевнi руки ткнути. Гетьманом станеш, не наказним,- з ласки Мазепи i на той тiльки час, а справжнiм - iз волi його величества". Iшли стежкою, що вела вiд ганку до бiчних ворiт. В'їздила ними служба, чолобитники i гостi, котрi не хотiли, щоб про їх приїзд всякому було вiдомо. Вже i собак з ланцюгiв челядь поспускала. Прибiгали до своїх хазяїнiв i ластилися бiля нiг. Кочубей гладив їх, Кочубеїха вiдганяла, щоб не подерли шовкової спiдницi: "Пiдеш геть, кунделю мерзотний!" - гукала на них. Собаки, пiдiбравши хвости пiд себе, розбiгалися по великому дворi. Кочубеї з-пiд ворiт завернули назад до ганку. Пожовкле листя шелестiло пiд їх сап'яйцевими чобiтьми. Кочубеїха почала знову: "I доказiв кращих, як тепер, годi собi бажати. Не викрутиться старий лис. Аж тепер зловимо його в залiзо. Зволiкати не можна, бо як вiн злигається зi Станiславом i перейде до нього, то вже буде запiзно". "I тодi булава не втече. Цар побачить, що я правду йому доносив, i нагородить мене". "Нагородить, але яка тая булава буде? Ану ж Мазепа, сполучившися з Карлом i Станiславом, погромить царя i загорне цiлу Україну, що тодi буде варта твоя булава i що станеться взагалi з твоїми маєтками i з нами усiма?" Кочубей побачив, що вiн дiйсно потрапив у таке становище, з якого iншого виходу нема, як тiльки до царя. * * * Нараз заторохтiв вiз. "Може, вони?" - i Кочубеї повернули до ворiт. Вiз перед воротами зупинився. Вилiзли черцi. Кочубей впровадив їх у двiр i вiдвiв їм окремi свiтлицi. "А де ж архiмандрит?" - запитував отця Никанора. "Нездужає. Пересилає просфори для Вашої вельможностi i просить балакати зi мною, якби це вiн у своїй власнiй особi приїхав". "Гаразд. Розгостiться, будь ласка, а за хвилину зайдiть до моєї свiтлицi". Черцi обмилися, очистили з пороху чоботи i ряси, розчесали довгi бороди i намастили волосся. Увiйшла довiрена служанка наказної гетьманшi й запросила отця Никанора до спальнi Кочубея. "Будь ласка,- казала,- проходячи крiзь покої, замикати за собою дверi. Так його милiсть Василь Леонтiєвич велiв". Отець Никанор пройшов три покої, замикаючи за собою важкi, старосвiтськi, скрипливi дверi защiпками, аж зупинився перед спальнею Кочубея, котрої дверi були завiшенi килимом. Звiдтiля вийшов Кочубей зi свiчкою в руцi. Поставив свiчку на стiл i попросив отця Никанора сiдати. "Здорожений,- казав,- спiчни собi". Сам пройшов усi покої кругом, запевнюючися, чи в них нiкого нема. Вертаючи, замикав наглухо дверi. "На важне й важке дiло покликав я тебе,- розпочав.- З першої розмови нашої знаєш, яке воно. Велика небезпека грозить вiрi нашiй святiй i всiм нам, що не хочемо покинути її. Не дай Бог, щоб Україна повернулася пiд короля. На смерть замучать нас унiати i ксьондзи католицькi, остання нам виб'є година". Отець Никанор встав, перехрестився до iкони i, пiдносячи очi вгору, благав Всевишнього, щоб недопустив до того. "Бога взивай, а руки прикладай!" - говорив Кочубей. "На те я i покликав тебе, щоб ти, як вiрний слуга Христовий, допомiг церквi нашiй святiй. Та заки я розкрию перед тобою всю глибiнь отсього богопротивного починання, хочу знати, чи доховаєш вiри менi i чи не зрадиш тайни". "Нехай менi Господь вiднiме мову, нехай менi усхне в ротi язик, коли я зайве слово скажу". В цей момент вiдхилився килим i появилася Любов Хведорiвна з образом Розп'яття на дерев'янiй дошцi. "Як Бог постраждав за нас грiшних на хресному древi, так i нам треба вмерти за вiру нашу святу i за нашого православного царя. Присягни, чесний отче Никаноре". Чернець проголосив присягу, i всi троє поцiлували образ святий, обiцяючи у великому секретi ховати те, що буде сказано помiж ними. Тодi Кочубей виголосив: "Гетьман Iван Степанович Мазепа хоче зрадити великому государевi, православному царевi, батюшцi нашому, i ухилитися до полякiв, щоб Московському царству вчинити шкоду i вiддати Україну на новi знущання панiв i ксьондзiв польських та унiатських. Маєш тут докази, списанi на паперi, а тут тобi грошi на пiдводи i на всякi iншi витрати, переночуй, а завтра скоросвiт вертай у монастир, бери благословення архiмандрита свого i поспiшай з тим словом у Москву". Отець Никанор ще раз перехрестився тричi, ще раз поцiлував образ, який пiднесла йому Кочубеїха i з запалом в очах впевняв наказного гетьмана, що вiн муки та смерть потерпiти готовий для спасення душi своєї, для церкви святої православної та за православного царя. Кочубей випровадив ченця до його свiтлицi, Кочубеїха стояла задумана, притуляючи образ Розп'яття до повного лона. Думки її вiрлом бистрокрилим високо попiд хмари неслися. Нараз у третiй покiй, крiзь дверi, котрими її чоловiк пропустив Никанора, увiйшла Мотря. Любов Хведорiвна глянула, стрепенулася i образ на землю впустила. Впав, i стара, струпiшiла дошка розкололася на дрiбнi трiски. Порохно обсипало шовкову юпку Кочубеїхи. Присiла, позбирала трiски i побiгла з ними в свої покої. * * * Кочубей теж дуже здивувався, побачивши доньку, котра так несподiвано i то вночi приїхала до нього. Чи не посварилася з чоловiком i не втекла до батька, як колись вiд батька до гетьмана втiкала?- погадав собi. Але Мотря заспокоїла його: "Iван казав поздоровити вас, тату". "Як же вiн?" "Дякувати Боговi, здоровий. Збирається вертати до служби". "Чому ж тодi не заждала й не приїхали вдвiйку?" "У мене важне дiло, тату, до вас i до мами; важне i пильне". Перевела дух: "Це отець Никанор?" - спитала нараз. Кочубей зробив великi очi: "Ти звiдки знаєш?" Мотря скинула лiтник. "Перейдiм до другої свiтлицi". Перейшли. Тут посiдали в кутку. "Тату,- розпочала Мотря.- Люди бiльше знають, нiж нам здається. Знають не тiльки, хто таке отсей чернець Никанор, але й чому вiн до вас приїжджає". "Невже?" - i Кочубей вжахнувся. Вiн не тiльки любив свою доньку, але й довiряв їй. "Знають, тату, i тому-то я так нагло й приїхала до вас. Не вiдтручуйте мене вiд себе, вислухайте доньку свою рiдну, котра вашого щастя бажає. Батеньку мiй, покиньте ви це дiло! Вiдправте отця Никанора, обдарувавши його i монастир. Дайте йому з мого приданого, скiльки ваша воля, хоч би й усе, тiльки не спокушайтеся на дiло, котрим можете осоромити себе i нас, котрим можете пошкодити Українi,- батьку мiй рiдний!" Вона говорила крiзь сльози, припадаючи до його нiг i обiймаючи батька за колiна. Кочубей оторопiв. Насилу вiн послухавсь пiдмов своєї жiнки i нерадо рiшився на небезпечний крок. Але, рiшившися, сказав собi, що вороття немає. Нараз з'являється Мотря i бентежить його. Закликає до його розуму i серця. Хоч горда така - плаче перед ним, як дитина. Не робить же того заради Мазепи, котрого вже забула, котрому на листи не хотiла вiдповiдати. Вона ж Чуйкевичева дружина, а Мотря нечесною не буде. Мабуть, має якусь другу причину... Чи не тривожить її погане прочуття? Кочубей боявся прочуття. Вiн почував себе зламаним i прибитим i, як звичайно, так i тепер захитався в душi. Чи не пiти за радою Мотрi? Ще є час, ще до царя не дiйшов його донос, а Мазепа, хоч i довiдається, так простить, як не раз прощав йому i iншим. I в його душi ворушилося прикре почуття зради свого старого товариша i колишнього однодумця та спiвробiтника не одного полiтичного задуму. До того ще й погане прочуття не давало йому спокою, вiдтручувало вiд жiнки i наближало до доньки. Але якраз у цей момент зi свiчкою в руцi появилася на порозi свiтлицi Любов Хведорiвна, а побачивши доньку бiля батькових нiг, крикнула: "Мотре!" Мотря встала i пiдiйшла привiтатися з мамою. "Яке лихо пригнало тебе пiд нiч?" - спитала Любов Хведорiвна. Нерадо побачила доньку пiд одною стрiхою з отцем Никанором, саме тодi, коли вирiшувалося таке важливе для неї дiло. "Не лихо, а велика тривога пригнала мене до вас". "Тривога?" "Батько знає яка". Любов Хведорiвна глянула на мужа. Вiн сидiв, як без ума, закривши очi руками. Не вiдзивався. "Василь Леонтiєвич!" - гукнула на нього Кочубеїха. Мовчав... "Позакладало тобi!" - повторила злiсно. Анi слова... Любов Хведорiвна поставила свiчник на стiл i сiла. В свiтлицi запанувала прикра мовчанка. Чути було, як Любов Хведорiвна вiддихала скоро й нерiвне. В грудях її клекотiло, нiби варилася злiсть. Нараз Мотря повалилася перед нею на долiвку: "Мамо! Хрестом святим лежу i благаю тебе, покинь цей задум поганий!" Любов Хведорiвна встала й хотiла йти геть. Мотря вхопила її за колiна: "Не пущу тебе, мамо, поки не заспокоїш мене, поки не пообiцяєш занехати зраду". "Зраду! - крикнула на всю хату Кочубеїха.- I це слово смiє вимовити донька до мами, котра їй простила давнi грiхи i не вiдтрутила вiд себе?!" Вiдняла руки Мотрi вiд своїх колiн: "Встань! Не роби з батькiвської хати театру. Бачу, що ти, хоч одружилася, та не змiнилася. Вмiщуєшся не до свого дiла, Чуйкевича пильнуй, от що!" "Муж мужем, а батько батьком, мамо. Не хочу, щоб на батькову голову погана слава впала. Вiд берега пропастi вiдтягнути його бажаю". Кочубеїха згiрдливо глянула на доньку. "Ангеле хранителю, ти! - зашипiла.- Краще власної слави пильнувала б була, щоб сорому не наводиити на нашу чесну хату. Батьковi твому дружина я, не хто другий, я порадниця його: я! я!" Любов Хведорiвна розходилася. Кочубей встав, боячись, щоб до великого не дiйшло. Взяв жiнку за руку: "Любонько, залиши. Бачиш, Мотря не зi злого серця. Почула вiд людей про нашi починання i приїхала, щоб вiдрадити нам. Може, i її правда". Любов Хведорiвна вiд доньки повернулася до мужа. З за-тисненими кулаками наступала на нього. "Вiхоть з лiвого чобота,- кричала,- ганчiрка, помело! Дiтей тобi в запiчку колисати, на хлiб палити в печi, не булаву носить!" Кочубей вiдступив пiд стiну. Змалiв, згорбився, виглядав, як руїна. Мотря вхопила маму за руку: "Не зневажайте батька при доньцi. Пошануйте його волос сивий". "Скора ти сивий волос шанувати, знаю,- вiдрубала Любов Хведорiвна.- Бiжи до нього, бiжи з язиком до гетьмана, на батька-маму донеси, що личину з грiшника старого здiйняти хочуть, щоб не зводив людей. Їдь до Києва, їдь!" Але Мотрi материнi злобнi вигуки не чiпалися. Вiдлiтали вiд неї, як вiд стiни горох. Про себе не дбала, одне було в неї на тямцi - рятувати батька вiд згуби. За тую цiну готова була до всякої жертви. Хай мати зневажає її, кривдить, прожене, щоб тiльки Никанор з доносом не вiд'їхав. Чекала аж Любов Хведорiвна вiд злостi прохолоне. Не скоро воно пройшло. Не мало мiцних слiв почула ще старосвiтська свiтлиця, поки роззвiрена Любов Хведорiвна не сiла маком у кутку. I знову мовчанка прикра. Гасне свiчка, глуха нiч заглядає у вiкна, липи шумлять. Не одно чули вони в тiй хатi, але такого нi. Мотря принесла зi спальнi води i дала напитися батьковi й мамi. Не рухалися з мiсця. Батько кам'янiв з болю, мати зi злостi. "Даремно ти трудилася, Мотре,розпочала Любов Хведорiвна,- i непотрiбно турбуєшся нами, бо ми не дiти. Давали собi раду, як тебе на свiтi не було, дамо й тепер. У тебе своя хата, свiй муж i свої турботи. Ти вже не Кочубеївна, а Чуйкевичева. Слави Чуйкевичiв пильнуй". Говорила нiби спокiйно, як мати, що добрi ради доньцi своїй дає, але крiзь її слова пробивалося невгнуте завзяття. "Це вже останнє ваше слово, мамо?" "Найостаннiше!" "Так тодi прощавайте!" Батько пригорнув Мотрю до себе. Хвилину стояли так безмовно. Мотря ковтала сльози. Кочубей гладив її рукою по головi: "Запiзно приїхала ти, Мотре, запiзно". "Нинi я довiдалася, тату". "Жаль, що аж нинi. Бiдна!" Вирвалася з батькових обiймiв i побiгла до дверей. "Ти куди?" "Не знаю, але пiд одною кришею з отцем Никанором не буду. Прощавайте!" Накинула на себе лiтник i вибiгла прожогом з хати. Розбудила своїх людей i казала готовити конi i повiз. ГОТОВА ЯМКА Камiнь, пущений згори, котився нестримно вниз. Мотря була останньою запорою, на якiй мiг спинитися Кочубеїв донос. Але й тую запору Любов Хведорiвна усунула з дороги. Мотря не бентежила батька, вiн всецiло остався пiд впливом своєї завзятої дружини. Не перечив їй, слiпо робив, що вона йому велiла. Вiрив у її розум i покорився силi її волi. Ранiше вона пiддобрювалася до нього, то слiзьми брала, то влесливими словами, переконувала, манила видивом значiння i слави, а тепер i таких заходiв не треба було, бо Кочубей збайдужiв до всього, не цiкавився нi вiйною, нi успiхами Карла, нi невдачами царя, на всiлякi проекти своєї жiнки вiдповiдав байдужо: "Добре, Любонько, добре". Прийшли осiннi сльоти, а з ними кашель i ревматичнi болi. Кочубей подав прохання, щоб йому деякий час було дозволено вiдпочити, й переїхав з жiнкою у свiй маєток у Диканьку. Мiж тим Чуйкевичi вернулися в Батурин, i Мотря не стрiчалася з батьками. Носила в душi своє важке горе i дiлила його зi своїм мужем, котрий поступив на службу i працював так пильно, нiби хотiв тою працею спокутувати грiх свого тестя. А тесть, особливо ж теща тривожилися, що нiякої чутки вiд отця Никанора не було. Аж довiдалася, що вiн щасливо приїхав до Москви, де його зразу примiщено в монастирському, а пiзнiше в страшному Преображенському Приказi. Хто туди попав, мало коли виходив живим. Була це яскиня, в котрiй мордували людей найжахлйвiшими способами. Без мук i тортур, без московських питок не можна уявити собi суду - а все ж таки муки мукам не рiвнi. В Преображенськiм Приказi мучили так, що навiть цар тих мучителiв звiрями прозивав. Але в прозвищу тiм була похвала, не догана. Людей живими вiшали за ребро на залiзнiм гаку, як м'ясо в рiзницькому склепi,- страшнi вiстки ходили про цей Преображенський Приказ. Кочубеєвi серце стискалося на гадку, що туди попався отець Никанор. Вiн не був жорстокий зроду i, грiшучи, боявся не так грiха, як Божої кари за нього. Бачив муки на судах людських, i мороз iшов йому по шкiрi при згадцi про суди Божi. Але Любов Хведорiвна заспокоювала його. Видно, цей Никанор недотепа, може, наплутав чого, треба пiслати другого чоловiка, бiльш годящого. Насунувся Петро Яценко, вихрест, добрий знайомий довiреницi Любовi Хведорiвни, шинкарки з полтавського шляху. Яценко теж займався арендарськими промислами в ахтирському полку, а що був вiн великий охотник на грошi, так радо згодився стати Кочубеєвим послом. Його заприсягли на вiрнiсть i тайну, заосмотрили червiнцями i талярами й виправили слiдом за Никанором. "Тiльки вважай,- наказував Кочубей,- будь чуйкий як собака, а хитрий як змiя, щоб не попсував дiла, за яке буде тобi така нагорода, що й нiяких промислiв не будеш потребувати. В Москвi карають остро, але й нагороджують щедро". "Я на кару не ласий, а нагороди з рук даром не пущу",- вiдповiв Яценко. "Не забудь,- пригадував Кочубей,розказувати по пунктам, як я тобi не один раз до голови клав. Той ксьондз, що його Мазепа до Станiслава посилає, називається Заленський. Вiн ректором Єзуїтської школи у Вiнницi. Людина умна, хитра i тому дуже небезпечна. Та ще не забудь доложити, що Мазепа не жахається навiть на життя самого його величества наставати. Як рознеслася була чутка, що цар у своїй власнiй особi приїде до гетьмана в Батурин, то гетьман розставив 300 своїх вибраних i вiрних сердюкiв, щоб вони на даний з гетьманського двора знак до приїжджих стрiляли. Але потiм довiдався Мазепа, що цар до Батурина не приїде, i вiдмiнив свiй наказ. Ще раз кажу, не забудь язика в ротi!". * * * Вирядивши Яценка в Москву, Кочубеїха заспокоїлася. Та не надовго. Царя не було в столицi. Його головна квартира стояла в Бiшенковичах. Заки Яценко доїде до Москви, заки дiб'ється, щоб переслухали його, мине чимало часу. Мiж тим може багато дечого небажаного зайти. Мазепа, зiбравши полки, посувається до правого берега Днiпра. Хто його знає, чи не йде назустрiч королевi Станiславовi? З'єднається з ним, i тодi все пропало. Донос утратить вагу. Останеться свiдоцтвом вiрностi Кочубея царевi, але не принесе йому пожитку. Кочубеїха настояла на тому, щоб покликати Кочубеєвого свояка i приятеля, полтавського полковника Iскру. Iскра приїхав у Диканьку. Вiн не вiд нинi знав про намiри Кочубея i спiвчував йому, але не сподiвався, що дiло зайшло вже так далеко. "Чому ж ви менi того скорше не сказали,- звернувся до Кочубеїхи,- я вам вiдразу порадив би iнший i куди ближчий шлях". "Який?" - спитали Кочубеї. "Не в Москву, а до ахтирського царського полковника Федора Осипова, це людина хитра до бiса i метка, у його страва на столi не прохолоне". "Справдi, чого ми i посилали наших людей у Москву,- жалувала Коаубеїха,- маючи Осипова пiд боком". "I взагалi, пощо ви починали це небезпечне дiло? - зауважив Iскра.- Бог вiсть, що тепер з того вийде. Бiля гетьмана чимало ще вiйська, а вiрних старшин у його тепер бiльш, нiж коли. Воєнне щастя не по боцi Петра. Дон пiниться. У нутрi Росiї теж неспокiйно. Народ сильно огiрчений на царя за те, що воєннi тягарi накладає, вiру православну в наругу подає, боярам бороди обтинає, а селян ще бiльше поневолює i закрiпащає, нiж досi. На кого ж тодi опирається цар? Не покладаю я великої надiї на його успiх. Якщо Мазепа вспiє сполучитися зi Станiславом, стягнувши досить вiйська до себе, то можуть укупi побiдити царя, i що тодi станеться з нами?" Кочубей глянув з докором на жiнку. Кочубеїха не опустила очей. "Знаємо тих вiрних старшин, знаємо. Хиляться, куди вiтер повiє. Хай лиш перша невдача стрiне Мазепу, або Карла, чи там Станiслава, вернуться до царя. Народ за Мазепою, як колись за Хмельницьким не пiде. Попи проти нього, хоч якi розкiшнi храми побудував. Попи тепер московським духом пiдшитi, це не тi, що були колись за Тукальського. Мазепа тепер ще гiрше зразив до себе народ, наклавши по таляровi побору вiд коня та по копi вiд кожного вола". "Але ж його вiрники голосять перед людьми, що тi побори зарядженi на приказ царя",- зауважив Iскра. "Народ не знає, хто приказує, а бачить, хто бере, i до нього злiсть має". "I це правда",- притакнув Iскра. "Мазепа на сходi всяких гультаїв, голоштанникiв i увесь хибкий народ наструнив проти царя, забуваючи, що це меч обосiчний, на царя гостриш, а вiн на тебе пiднiметься". I того не мiг заперечити Iскра. Кочубеїха говорила далi: "Що менi за союзник Станiслав? Кажуть, людина вiн умна, але не вождь, i яке його вiйсько? Нинi до Саса, а завтра до ляса. I шведи не такi-то вже сильнi, як кому здається. Коли б Карло почував за собою велику силу, то не друкував би в Данцiгу прокламацiй хлопською мовою i не поширював би їх через своїх пiсланцiв тайних. Сильний противник не хапається таких способiв". "Що ж ти на те?" - спитав Iскра Кочубея. "Моя дружина, нiби з книжки читає,- вiдповiв Кочубей.- Та тут i радити нема що. Сталося i вже не повернеш. Сказав а з, говори i б у к и. Посилаймо до Осипова, брате". "Посилаймо",- повторив, зiтхаючи, Iскра... I його Любов Хведорiвна перетягнула на свiй бiк. * * * Шукали тiльки певного чоловiка, найкраще з духовних, бо тi не зломлять присяги. Перебирали усiх знайомих i залежних вiд себе, таких, що вiдмовити не могли. Аж спинилися на полтавському попi Спаської церкви, Iванi Святайлi. Отсе була людина, яка найбiльше пiдходила їм пiд смак. Пiслали по нього, вговорили i вирядили до ахтирського царського полковника Федора Осипова. Поїхав. * * * Любов Хведорiвна принесла з пивницi крiпкого угорського вина i налила три великi срiбнi пугарi, визолоченi всерединi. Перший пiднесла Iскрi, другий мужевi подала, третiй сама вгору пiдняла. "Дай Боже пить та не впиваться",промовив Кочубей, замочуючи вуса в пугар. "Говорить та не проговориться",додав, вiдкашлюючи, Iскра. "На печi спать, а на покутi дверей шукать",- докiнчила Любов Хведорiвна. "Готова ямка",- почав Iскра. "Запала клямка",- додала Кочубеїха. "Тепер або пан, або пропав",докiнчив Кочубей, i всi троє, вихиливши пугарi до дна i струснувши останнi краплi на землю, навiдлiг, поза себе, крiпко стиснули собi руки. КАМЕНЮКИ "Двигни цей камiнь, двигни! Пiд ним виводяться хроби, зiгниєм вiд хвороби, двигни цей камiнь, двигни!.. Вiн важкий. Може, вб'є тебе, мене, багато нас, та час мине й настане час, що вiн рухне i розлетиться у дроби..." Мазепа цей камiнь двигнув, i вiн теж iз нестерпним розгоном покотився в долину. Єзуїт Заленський i капелан княгинi Дольської, ксьондз-тринiтар, промощували йому дорогу. Двi каменюки рiвночасно скочувалися в пропасть: та, що пустила Любов Хведорiвна, i та, що з мiсця зрушив її гетьман. Каменюки, нерiвної сили i неоднакового значiння, котилися рiвночасно зарослими шляхами України. Був ще хтось третiй, що допомагав замiрам Мазепи, а саме - болгарський архiєрей, що iз-за невiдомих ближче причин свiй владичий престол утратив i до українського гетьмана приблукався. З коротким, мало вистаючим носом, з чорними, глибоко впалими очима, з високим лобом i черепом лисим нагадував трупячу голову пiд ногами Христа на Розп'яттю. Людина вчена, а ще бiльше вiдважна, вiн готовий був iти, куди його гетьман пiшле, i з найбiльшої небезпеки виходив цiлим. Як актор у театрi вбирався у рiзне вбрання i знамените грав усяку роль: нинi вiн - козак-запорожець, завтра - шляхтич, пiслязавтра - жид. Їздив до короля Станiслава i, перебраний за слiпця-бандуриста, перекрадався щасливо до головної квартири шведського короля Карла. Дивував його не тiльки дотепом полiтичним, але й знанням старинних i середньовiчних фiлософiв. Тепер вiн, у довгiй чернечiй рясi, з приправленою сивою бородою i з хрестом у руцi, на худiм конику нерозгаданої породи, заболоченiм по самi уха i не чищенiм Бог вiсть вiд коли, пробирався крiзь козацький табiр, що розложений був недалеко Фастова, до двора, в котрiм квартирою стояв гетьман Мазепа. Табiр був широко розкинутий серед пiль i навiть ровами й валами не обведений, бо все ще новi вiддiли прибували. Гетьман стягав свої сили, нiбито готовлячися на вiйну з королем Станiславом, а на дiлi окриваючи зовсiм iншi плани. Починало сонце пригрiвати. Козаки сидiли в курiнях, землянках, у деяких були намети, iншi примощувались на возах або пiд ними, шукаючи захисту. Здебiльшого були вони в штанах i в розстебнутих сорочках, бо свиток, кунтушiв i жупанiв шкодували, зберiгаючи їх на час походу. Молодики вправлялися на майданах. Архiєрей-розстрига бачив зi свого коня, як однi вчилися ходити, iншi то пiдбiгали, то припадали до землi, третi рубали шаблями палуби, порозставлюванi на палях. Найцiкавiше було дивитися, як вони парами наступали на себе i, забуваючи, що це вправи, запалювалися i не раз побивали себе до кровi, бо старшi козаки, що збоку приглядалися до тiєї науки, замiсть стримувати їх, заохочували всiлякими приговiрками: "на шаблю налягай", "шаблю йому пiдбий", "так його, так!",- i шабля з недосвiдченої руки зi свистом вилiтала вгору. За табором кiннотчики пасли своїх коней, лежали на черевах та грали в костi або прямо в грошi. Кидали мiдяки, i котрий грiш свого противника своїм грошем накрив, забирав його. Вгадували, чи орел, чи решка, попадалися й такi, що в таляри грали, бо росiйськi i польськi грошi були низькопробнi, з плохої вартостi металу. Архiєрей не дуже поспiшав, хоч козаки, побачивши його, гукали: "Дорогу там його всечесностi, дорогу!",- i хоч нерадо i нескоро, а все-таки розступалися перед ним. Вiн дякував i благословляв їх хрестом: "Да будет Господь з вами, благочестивiї воїни Христовi!" "I со духом твоїм",- вiдповiдали дотепнiшi. Їздець з цiкавiстю розглядався навкруг. Його тягнуло до себе це море людських тiл, що нiби веснянi рiчки стiкались з усiх сторiн широкої української землi. Оком знавця слiдив їх рiст, здоровi м'язи, повiльнi рухи i нездисциплiноване поведення. Порiвнював з тим, що бачив у шведському таборi, i головою хитав. Пригадав собi гадку шведiв про козацьке вiйсько. Козаки добре обороняються i славно женуться за ворогом, коли вiн побитий, але до наступу, до офензивного бою вони нескорi i немудрi. "Може, воно й правда",- казав собi. "Отче благочестивий, благочестивий отче!",- спинили його нараз два козаки. Вiн зупинивсь: "Що скажете, дiти?" - запитав лагiдно, аж солодко. "Хочемо знати, чи тисяча бiльше, чи мiльйон. Я кажу, що тисяча, а вiн - мiльйон". Архiєрей усмiхнувся. Козаки були молодi i трохи п'янi. "Мiльйон - це таке велике число, що його i збагнути годi. Мiльйон хiба цар у своїй казнi має". "Як з народу зiдре",- вiдповiв перший козак. Архiєрей вдав, що не чує, i пояснював далi: "Вас у таборi, скажiм, чотири тисячi голов. Щоби був мiльйон, то треба би двiстi п'ятдесят таких таборiв". "Двiстi п'ятдесят таких таборiв, як отсей!" - повторили козаки, вхопилися за голови i розбiглися в рiзнi сторони, нiби вони щось дуже страшне почули. Архiєрей пiд'їздив до гетьманової квартири. На майданi стояло декiлька гармат з дулами зверненими на табiр. Гарматчики мили колеса i чистили дула, молодшi приглядалися до замкiв, обмацуючи їх пальцями. "От з такої, як у роту попадеш, то менше половини не зметеш,хвалив старий гармаш.- Каша, вишкварки i червона пiдливка. Бiльш нiщо". "З отсеї о,- говорив другий,- раз я мало у ворожу головну квартиру не попав. Наставив я її просто на сам димар, з котрого ще й курилося,- видно, для генералiв обiд варили. Але надбiг старшина, глянув крiзь скла i гукнув, щоб "на пiвградуса пiднести!" Пiдняли, i куля перелетiла понад покрiвлю та й зарилася в городi. Таку яму вирила! А по-моєму, то попала б була прямо на самий стiл, саме у миску з генеральським борщем". "До борщу галушку пiслав би",засмiявся котрийсь. "Подавилися б. Так що ж! Ученим нашим здається, що вони все краще вiд нас умiють. Постривай! Не дав би я своїх двоє очей за твої чотири". "Бо що живе око, то не скло". "Очi Бог дає, а скло чоловiк робить, чоловiк Боговi не рiвня". Архiєрей пiдiйшов до варти. Подав клич, вказав, що до хворого гетьмана зi святою сповiддю iде,пропустили. * * * Гетьман лежав на постелi, пiдпертий лiвою рукою, а правою по картi водив. Побачивши бажаного посла, карту в трубу скрутив i за лiжко поставив. "Сiдай, служителю Господнiй",промовив, показуючи на стiлець бiля лiжка. "Я тепер ,аdvocatus diaboli', а не служитель Бога",вiдповiв архiєрей. "Що ти не лиш на його адвоката, але й на самого диявола виглядаєш, це воно так",- i гетьман, усмiхаючись, блиснув своїми здоровими зубами. Архiєрей хрестився, нiби мух вiдганяв. "Iване Степановичу,- казав,несправедливо ти зневажаєш свого повiрника". "Не хочу, щоб повiрник зневажав мене. Знаєш, все так роби: заки хтось тобi ногу пiдставить, пiдстав спершу йому". "По-християнськи?!" "Такi-то ми християни, ваше високопреосвященство. Де Христос, а де ми? Де-де-де!" "Правда. Христос казав вiддати Боговi, що Боже, а кесаревi, що єго же. А ми й Боже кесарям у пельку сунемо - на!" "Як ти це розумiєш?" "Всiляко. От хоч би й мене ехеmpli gratia взяти. Все-таки я якась духовна особа, чоловiк, значиться, божий. А не забирають же всього вiд мене для моїх кесарiв? В мого теперiшнього кесаря,- не показуючи пальцем на його,двадцять сотнарiв золота (дай йому, Боже, наперед бiльше), а в мене - пальцi з чобiт визирають". Гетьман прижмурив одне око i, жарту.чи, казав: "Бо нехай би духовна персона summa cum deligentia не вправлялася в ка