рто- i в костеметанiї. Нехай би так часто i з пильнiстю, вартою лiпшої справи, не осушувала кубкiв, розструганiв, чарок i всякої другої горлу угодної посуди, хай би з шинкарками, гарфярками i всякими другими жрекинями її милостi богинi Гедони жертв повсякнощних їй не приносила,- от i не нарiкала б тодi". Розстрига, замiсть реплiки, вишкiрив свої рiдкi зуби: "Гарно сказане, їй-Богу, гарно, аж оскома пiшла. Та куди менi до того! Куди! Сухо в жменi, а пусто в кишенi, куди не йду, бiду веду, горем поганяю". "Пособлю ближньому у його горюванню, да не терзаються сили його". "Котрi вiн жертвує для добра i слави його милостi гетьмана Мазепи". "Що нового?" "Багато..." "Рrimo?" "Кочубей". "Sесundo?" "Станiслав". "Теrtiо?" "Саrolus rex"... "Починай вашець з Кочубея". Архiєрей вiдчинив уста, пiдняв брови, висунув очi з глибоких орбiт, але гетьман поклав нараз руку на плече: "Гов!" Архiєрей перемiнився в знак питання. "Як звалася тая приваблива персона, з котрою преосвященнiсть ваша, заки електор возглаголав двiчi, спустила два голендерськi дукати?" Труп'яча головка всунулася в рамена i порскнула смiхом: "Зузанна, милосте ваша, noli me tangere, Зузанна... Але звiдки милiсть ваша навiть про таку нiкчемну дрiбницю знають?" "Гетьман Мазепа все знає. Затям собi, архiєрею... А тепер аd rem! Рrimо: Кочубей". "Кочубей новий донос до царя пiслав". "Певно?" "Як Бог на небi. Царевичевi цей донос доставив, а царевич батьковi переслав". "То недобре". "I я так гадаю". "Що робити?" "Клин клином вибивають". "Себто?" "Пiслати лист до царя, що Кочубей iнтригу мiж гетьманом i царем затiяв, маючи на гадцi розбити їх дiйствiя воєннi совокупнiї". Гетьман подумав хвилину: "Гаразд. Пиши. На столi є все потрiбне". Розстрига сiв, гетьман став диктувати лист. Писар ледве встигав писати пiд скорий диктат. "Скiнчив?" "Так". "Прочитай!" Розстрига прочитав написане, гетьман поправив дещо i казав переписати начисто, вважаючи, щоб нi одної похибки не було. Тодi ще раз перевiрив i пiдписав: "Готово. А тепер перейдемо до другого пункту, себто до короля Станiслава. Що вiн?" "Не хотiв би я бути в його шкурi". "Ов!" "А так. Взагалi тепер людям розумним i чесним нема що жити на свiтi",- i позбавлений престолу владика важко зiтхнув. "Мабуть, на себе натякаєш",- замiтив гетьман. "Суєту житейскую i нiкчемнiсть мирскую бачу. Нi честь, нi розум, анi пильна праця тепер цiни не мають". "Проповiдь остав на тi часи, як знов митрополитом станеш. Про Станiслава глаголи". "Станiслав, як горох при дорозi,хто не хоче - скубне. Хоч Саrolus rех iнсигнiї королiвськi вiд Августа вiдiбрав, Станiслав о корону дрижить. Цар її вже й знаменитому Євгенiєвi Савойському предкладав". "I що?" "На щастя Станiслава, знаменитий iмперський полководець до корони польської не палиться. Взагалi цар нiкого не минає, щоб Лєщинського позбавити корони. I до Англiї, i до Людовика XIV, i до голандських штатiв, до всяких дверей стукає". "Не все бiблейнi слова "с т у к а й т е, а о т в е р з е т ь с я в а м" справджуються в життю. Європа не хоче, щоб Росiя стала європейською державою. Небезпечно ведмедя у пасiку впускати... А що ж поляки?" "Далi конфедерують, однi за лясом, а другi за Сасом, тi другi не вiд того, щоб пальцi при царському вогнищi погрiти". "Невжеж?" "Примас, куявський бiскуп, люблiнський i мазовецький воєводи, коронний пiдканцлер - беруть". "Що ти кажеш?" "Спитай, ваша милосте, царського посла Українцева". "То зле, бо Лєщинський чоловiк порядний, але не багатий, грiшми проти грошей воювати не може. Зате великого протектора має - короля Карла". "Саrolus rех протегує його так, як пустельника ведмiдь, коли ваша милiсть чув тую казку". "Як ведмiдь каменем муху на лобi сплячого пустельника вбив? Чув". "А так. Саrоlus rех не знає польських панiв, накладає на них i на мiста великi контрибуцiї i не шанує католицького костьолу. Тим вiн Станiславовi ведмежу послугу робить. Вiдштовхує вiд нього полякiв". "А що ж Станiслав переказує менi?"-спитав гетьман. "I питати не треба. Потопаючому i бритва пором. Станiслав згiдний пiти назустрiч бажанням вашої вельможностi, бо мусить. Годиться навiть на те, щоб гваранцiю король Карло пiдписав". Гетьман вiдiтхнув. "А тепер до третього пункту перейдемо i до найважнiшого. Що вирiшив Саrоlus rех, отвiчай!" Болгарин встав, вiдкашельнув, випрямився, i його труп'яча головка набрала такої важливої мiни, якої гетьман нiколи в нього не бачив. "Не представляй комедiї, кажи!" - наглив Мазепа. "Терпiння, ваша милосте, терпiнняї Це така благодать, якої з легкої руки не дають". "Чого ж ти хочеш, дiрявий мiху, кажи!" Болгарин показав на свої дранi чоботи, на заболочену рясу, на сорочку давно не прану: "Ось як виглядає довiрений резiстент по найсекретнiшим дiлам його милостi гетьмана Iвана Степановича Мазепи!" Гетьман глянув на нього i мусив признати, що виглядав вiн погано: "Нiби з дiвками бився. Коли ти, розстриго, поступиш на праву путь, коли?" "Коли Бог дасть,- вiдповiв той.- Та я не один такий на свiтi". Гетьман добув з-пiд подушки гаманець i кинув йому: "Лови!" Труп'яча голiвка засвiтила очима. Зловив гаманець, розпустив шнурок, висипав червiнцi на долоню i став їх числити. "Є всi?" - спитав жартiвливо i злобно гетьман. Болгарин засоромився i сховав за пазуху гаманець з червiнцями, а тодi розстебнув сорочку i зняв з шиї ланцюг з великим хрестом, котрий носив на голому тiлi. Зубами розкрутив шрубки i хрест вiдчинився. Добув з нього невеличкий шматок паперу, що був тiсно скручений i зложений вкiлькоро. Гетьман догадався, що це лист. "Oт, який хитрець!" - сказав вдоволено.- Тебе хитрощiв учити не треба". "Бiда - великий учитель",- вiдповiв, подаючи гетьмановi зiм'ятий дрiбним, але виразним латинським письмом написаний лист вiд короля Карла. Гетьман, побачивши пiдпис, зiрвався на рiвнi ноги. Одужав i вiдмолод. Скоренько пробiг письмо. Лице його просiяло. На устах появилася тая приваблива усмiшка, якою вiн умiв чарувати людей. Прочитав удруге i перехрестився: "Боговi всемогущому хай буде честь i дяка. Скидаємо ненависне ярмо. Почнемо нове життя. Благословення Божого просiм не для нас, а для нашої держави". * * * Вiдчинив вiкно. Хотiв кликати своїх старшин, щоб подiлитися з ними радiсною вiсткою. Король Карло гварантував незалежнiсть України. Та нараз нiби хмара насунулася на небо. Пригадав собi Кочубея. Ще вiн живе. Ще живе українська Ледi Макбет, Любов Хведорiвна Жукiвна. Жукiвна... i гетьман задумався тяжко. Спомини тридцяти лiт, як хмара жукiв, загудiли над ним. Важко вiдiгнатися вiд них. А треба. Сказав а з, мусиш сказати i б у к и. Не вiльно здержатися перед нiчим там, де рiшається доля держави. Кочубей камiнь преткновенiя. Його усунути треба з дороги, щоб не спинився на ньому цей великий камiнь, котрий гетьман вiдвалив вiд гробу, в який на вiчний упокой покладено волю України. "На вiчний упокой..." Хiба ж є що вiчного на свiтi? Для нас - вiки, для iсторiї - момент. Не знаємо, що буде. Та кожний з нас повинен сповнити це дiло, на яке вказує йому його розум, як на завдання життя. Може, це й помилка. Хто може предвидiти будучнiсть? Не помиляються лиш тi, що нiчого не роблять. Зате їх доля - це доля степової трави. Виросте, сонце її спалить i нова на її мiсцi росте. Треба сповнити те, що нам завданням нашого життя видається". Перед гетьманом на столi лежала його булава. Глянув i не пiзнав її. Немов не та, що досi носив. Новими блисками мерехтiло дороге камiння. Тiльки рубiни все тi самi, подiбнi до капель скам'янiлої кровi. "А Мотря? - вiдiзвався голос в потайниках душi.- Василь Леонтiєвич - батько Мотрi". "Га, що ж! Мусить i Мотря терпiти". Гетьман булаву пiдняв. Нiколи вона не була така важка, як тепер. Це не булава, а хрест, святий хрест, котрий прийдеться нести або на український Сiон, або на Голгофу. ПЕРЕХИТРИВ I цим разом Мазепа перехитрив Петра. Цар написав до гетьмана два листи, в котрих заспокоював його. "Вiри клеветникам не йму i покараю їх на горло за те, що зважилися на вчинок, котрим вони могли заподiяти велику шкоду нашому спiльному дiлу, пускаючи iнтригу мiж царя i гетьмана". Цар стояв на тому, що винуватi тут не лише Кочубей i Iскра разом зi своїми послами, передатчиками доносiв, але й миргородський полковник Данило Апостол. Цар знав, що мiж Апостолом i Мазепою були колись не вирiвнянi рахунки, а що Кочубеїв син одружений був з Апостоловою донькою i що родини їх, як близькi сусiди, жили з собою, так вiн i уявити собi не мiг, щоб Апостол у доносi не мачав своїх пальцiв. Цар не знав, що рахунки мiж гетьманом i його миргородським полковником вирiвнянi i що Апостол зробився одним iз найбiльш довiрених Мазепи, тому й домагався, щоб гетьман також Апостола до нього на слiдство прислав. Але гетьман запевняв царя i його канцлера Гаврила Iвановича Головкiна, що Апостол в тому дiлi нi причiм i що вiдривати його вiд полку й посилати в Москву разом з Iскрою i Кочубеєм тепер дуже небезпечно, бо вiн тiшиться великою повагою серед козацтва, котре i без того бентежиться усякими слухами. Апостол оставався бiля гетьмана в Хвастовi. Гетьман, вiдiбравши царськi листи i наказ зловити винуватих i вiдiслати їх на суд царевi, стурбувався немало. Хоч цар i впевняв його, що нiяким доносам вiри не дає, а все ж таки донощикiв до себе кличе, значиться, хоче їх слово почути. Хто знає, з чим вони виговоряться на муках. А до того все ж це свої люди. Хоч як погано Кочубей i Iскра вiдплатили гетьмановi за його добро, а все ж таки знищити вiн їх не хотiв, хоч би тому, що родини їх, а то й другi люди можуть невинно потерпiти, от i Апостола тягнуть у це дiло... I гетьман покликав Апостола до себе. * * * "Товаришу! Маю тебе за чоловiка чесного i певного. Те, що скажу тобi, мусить залишитися мiж нами. Любов Хведорiвна доскочила свого. Доносами доти наскучила Москвi, доки цар не звелiв менi зловити донощикiв i доставити йому". Апостол вiрити не хотiв. Догадувався чогось, а все ж таки не сподiвався, щоб воно вже сталося. "I тебе туди вмiшали". "Мене? - i Апостол зжахнувся.- Хай мене грiм ясний уб'є, коли я туди свої пальцi сунув!" "Не потребуєш менi казати, але цар так гадає, жадає, щоб я i тебе йому пiслав". "А ваша милiсть?" "Не бiйся, я тебе не видам. Товариша й одномишленника свого Мазепа в руки катiв не передасть". Апостол подякував гетьмановi. "Але менi хочеться,- говорив далi Мазепа,- також i Кочубея рятувати. Вiн тесть твоєї доньки, батько Мотрi, мiй колишнiй товариш. Погане дiло посилати такого чоловiка у страшний Преображенський Приказ. Вийде таке, що циган завинив, а коваля повiсять". "Любов Хведорiвна завинила в тому дiлi,- сказав Апостол,- а Василя Леонтiєвича, якщо ваша милiсть можуть урятувати, так, ради Бога, рятуйте! Вiн людина стара i дряхла, виснажена безнастанними турботами, як йому видержати московський допрос? Спасай його, Iване Степановичу, спасай!" "Сам вiн себе мусить спасати",вiдповiв значуче гетьман. "Себто як?" "Ти не молодик, товаришу, щоб тобi розум лопатою до голови вкладати. Кочубей живе у Диканьцi. Вiн уже кiлька мiсяцiв не був у Батуринi, вiдмовляючись нездоров'ям. Я маю царський наказ зловити його. Завтра вранцi пiшлю туди Трощинського й Кожухiвського, дам їм кiлька сотень людей, щоб наказ царський сповнили. Нинi про це ще нiхто не знає, тiльки ти, розумiєш?" "Розумiю, милосте ваша. Україна велика". "Так, так, Україна велика, а там Запорожжя, Дон або Крим, чимало мiсця на свiтi". Апостол обiйняв гетьмана за колiна, подякував i вибiг. Гетьман перехрестився. Не буде ж Кочубей таким дурнем, щоб, дiставши вчасно вiстку, сидiти в своїй Диканьцi i дожидатися гетьманових сотень. А втече - так усе буде добре. За той час перемелеться, i мука буде. Як Мазепа перейде до Карла, тодi хай собi Кочубея питають, як хочуть. Дiла вiн не попсує. * * * Посланець вiд Апостола прибув у Диканьку скорше вiд гетьманових посланцiв. "Василю, спасайся, утiкай". Кочубей пiслав по Iскру, i вони перебралися через Ворсклу. Трощинський i Кожухiвський не застали їх у Диканьцi. Перетрусили двiр, питали людей - нема, утекли. Три днi гонили за ними, як за зайцями хорти. Однi казали, що втiкачi на Коломак пiшли, iншi - що до Самари, а третi - що вони в Красному Кутi сидять. Гетьманський наказ був зловити їх i доставити в Фастiв. Гетьман гадав, що коли Кочубей не сховається впору, так гетьман якийсь час затримає його в Фастовi, пiдiбравши вiдповiдний викрут. Та гетьмановi плани помiшав не хто iнший, а сам-таки Василь Леонтiєвич, i не кому, а самому собi на згубу. Хоче кого покарати Господь, так розум йому вiдбере. На таке i з Кочубеєм вийшло. НЕХАЙ ПОСТРАЖДУ Не спiймавши Василя Леонтiєвича, Трощинський i Кожухiвський заїхали в Ковалiвку, де проживала Любов Хведорiвна. Було це саме на священномученика Василiя. Рано-вранцi наповнилося просторе подвiр'я Кочубеєвого двора гадяцькими полчанами Трощинського, охочекомонниками Кожухiвського i сотнею волохiв. Люди були лихi, що три днi товклися з мiсця на мiсце, їх огортав гнiв, яким лютують мисливi, коли їм не вдасться зловити звiря. Перетрусили весь двiр, але Кочубея i тут не знайшли, а зате знайшли чимало добрих харчiв i смачного питва. Втомленi, невиспанi i голоднi кинулися заспокоювати голод i спрагу. Поводилися, як побiдники в завойованому краю. Врештi пригадали собi, що в Кочубея є родина, жiнка й дiти: "Де Любов Хведорiвна?" "В церквi". Начальники, не надумуючися довго, рiшилися взяти її з церкви. Був це крок зайвий. Досить було обставити дороги з церкви i забрати родину Кочубея, як вона вийде по скiнченiм богослужiнню. Нi. Трощинський пiслав туди сотню волохiв пiд проводом їх ротмiстра Костя Великого i його трьох пiдручникiв. Волохи оточили церкву, Кость Великий i його пiдручники увiйшли в святиню. Не зважаючи на службу Божу, пiдiйшли до Кочубеїхи: "Його милiсть гадяцький полковник кличе Любов Хведорiвну до двора!" Любов Хведорiвна глянула на ротмiстра i його пiдручникiв, догадалася в чiм дiло i вiдповiла рiшуче: "Не пiду з церкви, нехай постражду мiж олтарем, як Захарiя". Вроджена гордiсть i розумiння того великого значiння, яке в краю мав її муж, не давали їй покоритися насиллю. Бiля неї сидiла невiстка, Апостолова донька. Тая знала про добрi зв'язки свого батька з гетьманом i покладалася на них. "Ходiмте, мамо. Покорiмся наказовi влади. Христос, Бог наш, велiв вiддати кесаревi що кесареве, а Боговi - що боже". "За те й терплю, що кесаревi кесареве вiддати хочу". Народ у церквi заворушився. Священик не переривав богослужiння, але нiхто не слухав його. Народ дивився на Любов Хведорiвну, як на ктиторку i благодительку святинi, i хоч не любив Кочубея, як узагалi не любив панiв, а все ж таки поважав його i його родину за те, що були вони щедрi для церков i монастирiв i не глухi на голос людського горя. Усiх сильно вразив напад озброєних старшин православної вiри на церкву православну. До чого ми дiйдемо, коли вже й свої своєї церкви не шанують? Чого ж хотiли вiд чужинцiв, католикiв i лютеран, коли православнi старшини пiд час богослужiння вдираються у православну церкву i починають гвалт? Народ шумiв. Волохи подзвонювали шаблями. Момент був небезпечний. "Мамо! Не доведiм до кровопроливства, до ще бiльшого зневаження святинi!" Насилу вговорили Любов Хведорiвну, щоб вона вийшла iз церкви. Перед церковними воротами чекала її коляса. Сiла з невiсткою, волохи оточили колясу i поїхали до нового двора. * * * Було це напровеснi. Розвивалися дерева, прозябала трава, по лугах бродили бузьки-чорногузи. Народ, побачивши Кочубеєву карету, оточену волохами з шаблями наголо, дивувався i не ставав, як звичайно, щоб поклонитися генеральному суддi, тiльки всякий уступався, якнайдальше з дороги, щоб не попастися пiд кiнськi копита та пiд волоськi шаблi. Кочубеїха нiчого, крiм кiнських бокiв та крiм штанiв i чобiт волоських сотейникiв, не бачила, не знала навiть, куди її везуть. В її душi накипало ще бiльше завзяття. Уявляла собi, що це Мазепа, довiдавшися про донос, мститься на них, але цар обстане за ними i не дасть зробити кривди своїм вiрним пiдданим. Добре, що над Мазепою є ще хтось сильнiший вiд нього, добре, що гетьман не є самостiйним пануючим на Українi. Щоб лиш скорiше їх листи дiйшли до царських рук - вже вiн зробить Мазепi кiнець. За тими думками не зчулася, як коляса наблизилася до Кочубеєвого двора. Проминули майдан i завернули у двiрську вулицю. Крiзь заскленi дверi впiзнала Любов Хведорiвна свiй новий, гострошпилястий дубовий частокiл. Перед брамою спинили коней. Кость Великий поскакав до двора сповiстити Трощинського, що Любов Хведорiвна тут. * * * Трощинський, пообiдавши смачно та випивши над мiру, спав у столовiй на новiй шкiрянiй канапi. Полковник Кожухiвський рився в Кочубеєвих паперах у його кабiнетi, бiля Кочубеєвої святинi. Крiзь дверi заглядав туди Бакх, що сидiв на товстопузiй бочцi, над котрою було надписано: "ч о л о в i к н е с в и н я, б i л ь ш в i д р а н е в и п'є", "ж i н к а л ю б а, щ о в е л а ч о л о в i к а з к о р ч м и з а ч у б а" i собi ставала навшпиньки й зазирала до кабiнету, тiльки москаль, котрий провадив козака на мотузку, не цiкавився нiчим i йшов собi далi. Нiхто не смiв будити Трощинського, анi вiдривати вiд дiла охочекомонного полковника Кожухiвського, i Кочубеїсi довелось добру годину простояти перед своєю власною брамою. Бачила, як козаки й волохи снувалися по її подвiр'ю, як вiдчиняли будинки й виносили з них, що кому завгодно. Вона не стерпiла такої наруги, вилiзла з коляси i пустилася вузькою, не гаразд ще влаштованою дорiжкою вiд брами до двiрського ганку. Подвiр'я було повне козацьких коней. Розкульбаченi або й нi, повпинанi до плотiв або пущенi самопас, iржали, оглядаючися, чи не несуть їм сiна й оброку. Чимало їх паслося на великому муравнику, котрий Кочубеїха з таким накладом працi виплекала перед ганком i на котрий навiть курки не вiльно було впустити. Всюди насмiчено, напсовано, наруйновано, а може, й награбовано. З гiрким почуттям кривди пiдступила до двора його властителька. Трощинський якраз переслався, стояв бiля вiкна i протирав очi. Побачивши Кочубеїху, спалахнув гнiвом. Як це її саму без конвою пустили! Але пригадав собi, що все ж таки це жiнка високого старшини i що годиться їй вийти назустрiч, бо вiн, зайнявши двiр, являється до якоїсь мiри його поневiльним господарем. Любов ХведорIвна глянула на Трощинського i - стала. Гордим оком окинула його вiд нiг до голови. Гадяцький полковник мав на собi бiлий кафтан i жовтi штиблети. Без шапки був i без пояса. Шаблю також залишив десь у покоях. Хитався, видно, хмiль не вивiтрiв йому з голови. Ступаючи назустрiч хазяйцi, белендiв щось пiд носом. Але Любов ХведорIвна не пробувала навiть зрозумiти що. Вертатися не було як i не було куди. З наказу Мазепи була пiдчинена тому п'яному старшинi, вона - жiнка генерального суддi i стольника його величества царя! "Зате то Мазепа,-сказала, гордо знiмаючи голову,- прислав вас з таким вiйськом по мого пана, що зичливо й вiрно вiйську запорозькому писарством i судейством служив?" Трощинський вухам своїм не вiрив. Та жiнка, що вiд довгих лiт каламутила на Українi воду, що навiть гетьмана не щадила своїм язиком, а тепер свого власного мужа в таку бiду впхнула, смiє ще так гордо поводитися з ним, з гетьмановим посланцем, котрому вона повинна пiдчинитися i покiрно пiддатися його наказам! Хотiв щось вiдповiсти, але знав, що навiть по-тверезому не легко було з Кочубеїхою виграти словесний двобiй, а що ж тодi по-п'яному. Не надумуючися багато, крикнув на волохiв: "Стрiляти!" Волохи курки пiстолiв звели. Кочубеїха i оком не моргнула. Стояла, як витесана з мармуру. Ще мент i повалиться горiлиць на мураву, зламана, але не вгнута. На щастя, саме впору надбiг Кожухiвський. Вiн був при пам'ятi. Зрозумiв цiлу вагу моменту. Вбити Кочубеїху, значило би роздратувати й проти гетьмана наструнити не лише цiлий Кочубеїв рiд i всiх його прихильникiв i одномишленникiв, але й тих, що займали вижидаюче становище, особливо ж старшинських жiнок. Всi вони в один голос крикнули б, що гетьман душогуб, що не тiльки доньки, але й жiнки старшин не можуть себе почувати безпечними пiд його жорстоким регiментом. Карати смертю жiнку - рiч взагалi не мила, а ще таку, як Кочубеїха, i до того без суду, без доказiв вини. З тими думками вiн, забуваючи про власну небезпеку,. блискавкою метнувся мiж Любов Хведорiвну на волохiв. "Стояти смирно!" - гукнув на них. Волохи пiстолi вдiл схилили. Два старшини рiвного рангу i рiвночасно противнi розкази давали. Але ж один був п'яний, а другий тверезий. Волохи до пальби скорi, та ще тодi, як перед ними стояла така горда й непокiрлива панi, як Кочубеїха, а все ж таки здоровий людський iнстинкт велiв їм послухати наказу тверезого, а не п'яного начальника. "Стрiляти!" - гукав, кидаючись на волохiв, Трощинський! "Смирно стоять!" - ще голоснiше наказував Кожухiвський. Трощинський вихопив в одного з волохiв пiстоль, але Кожухiвський спiймав його руку i скрутив її так нагло, що пiстоль пiшла вгору, вистрелила, але куля не поранила нiкого. "Пане полковнику,- сказав,- пане полковнику, лишiть!" Трощинський виривався, Кожухiвський взяв його попiд пахи й попровадив у двiр. * * * Кочубеїха далi стояла серед муравника, як статуя. На подвiр'ї зчинилася метушня. Хтось лавку принiс i просив її сiдати. В цей мент почуття людей було на її боцi. Зневажено жiнку генерального суддi! Невiстка сидiла в колясi i за слiзьми нiчого не бачила й не чула. Що лиш вистрiл розбудив її. Вискочила з коляси й побiгла вузеньким шляшком до ворiт. Донька миргородського полковника привикла була до вважливостi й шани, яка належиться жiнкам. Зрозумiти не могла, як це її i її свекруху з церкви поривають, везуть, заставляють годинами цiлими перед власною брамою ждати, а тепер, коли вона йде, козаки не розступаються, лиш товпляться кругом, як на ярмарку перед будою комедiянтiв. Дiбравшися до тої лавки, на котрiй сидiла Любов Хведорiвна, вона iз великого зворушення i втоми повалилася до її нiг i втратила пам'ять. Зчинився заколот. Зомлiлу жiнку понесли в двiр. За нею пiшла й Любов Хведорiвна, щоб вiдтирати. Трощинський не виходив. Вiн, як коли б нiщо, заснув сном чесного чоловiка. Наказ давав Кожухiвський. Вибачався перед Кочубеїхою.. Натякав на службу, на тiї невиспанi ночi, котрi вони проїздили, шукаючи Василя Леонтiєвича. Коли б вiн не втiкав, а сидiв у своїм маєтку, то i цiлої тої немилої приключки не було б. "Гадаєте, пане полковнику, що i в нього Трощинський не велiв би стрiляти? Василь Леонтiєвич не втiкав,- з притиском зазначила Любов Хведорiвна,- вiн по дiлу поїхав". "Куди?" "Того я не можу знати, а коли б i знала, так не повiла б. Це його рiч, не моя. Як вiрна дружина мого мужа й пана потерплю за нього. Я готова!" "Ваша милiсть, непотрiбно хвилюються. Козацька рiч - слухати наказiв свого вождя". "Невже ж вiн наказував Трощинському впиватися та ще питвом, котре нi йому, нi гетьмановi не належить?" Трудно було Кожухiвському заспокоїти схвильовану Любов Хведорiвну, а вже заставити її, щоб хоч трохи присмирнiла, вiн не мав нiякої надiї. Боявся, що як прочуняє Трощинський, то мiж ним i судеїхою може знов до якоїсь сутички прийти, i тому, як тiльки молода невiстка Кочубея вернулась до пам'ятi, вiн наказав узяти добру карету та вiдвезти обидвох жiнок у Диканьку. Здалеку, так, щоб вони того не помiтили i щоб людям в очi не впадало, їхав вiддiл його охочекомонникiв. Самi вибранi, вiрнi й бувалi козаки, котрi не будуть робити непотрiбного бешкету. Та коли тiльки свекруха з невiсткою вилiзли з карети й увiйшли в диканьський двiр, навкруги двора й коло самого будинку розставили варту, пильно вважаючи, щоб Кочубеїха з невiсткою не втекли. Так вони переночували - у великiй тривозi i непевностi, чи не станеться їм яка кривда або нова, може, ще гiрша наруга. На другий день уранцi прибув посланець з наказом, щоб невiстку вiдправити до її батька, миргородського полковника Апостола, куди вже попереду поїхав був її чоловiк Василь Васильович Кочубей. Їй дозволено забрати своє придане. "Недаром,- гадала собi Кочубеїха,Апостол останнiми часами так дуже за Мазепою тягнув. Не можна було лихого слова про нього сказати. Тепер гетьман бере його пiд свою протекцiю. Рука руку миє". Лиха була на сина, що до Апостолiв пристав. Батька-маму лишив. Вiн теж мазепинець. Ще одна нiч минула, аж вiд гетьмана приїхав Валмус. Привiз наказ про добро Кочубея. Гетьман боявся, щоб хибкий народ, котрого скрiзь було чимало, довiдавшися, що Кочубей попав у гетьмана в неласку, не покористувався нагодою i не пограбував його двори. Трощинський зiбрав худобу, усi скринi з цiннiшим добром, склав їх на палуби, себто на великi воловi вози пiд вагу, i пiд сильною вартою вiдправив у Батурин. Туди вiдпустили також генеральну судеїху в її власному повозi. З нею їхала одна тiльки наймичка, котру Кочубеїсi дозволено вибрати собi з-помiж численної прислуги. Кочубеїха все ще не тратила надiї, що ця опала не потриває довго. Довiдається цар, i те, що тепер робить гетьман з Кочубеями, зроблять тодi з ним. Може, ще гiрше, гiрше нiж з Самiйловичем i Многогрiшним, бо i провина його куди гiрша вiд тамтих. Вона не знала й нiяк уявити собi не могла, щоб гетьман перехитрив усiх. Кочубеєве добро привезено на Гончарiвку в гетьманськi палати, а Кочубеїху - зразу у її власний двiр на батуринське подвiр'я, де звичайно попереду жили Кочубеї, коли перебували в Батуринi, а через тиждень пiзнiше - у другий їхнiй двiр, старий, що був на замку, туди, де недавно пересиджувала Мотря з хворою тiткою Марiєю Хведорiвною. Їй вiддано одну тiльки хату й поставлено аж двi варти, свою, з найманих, i московську. До Кочубеїхи не вiльно було навiдуватися нiкому, не давали навiть пiдходити до огорожi. * * * Рятунок вiд царя не надходив. Кочубеїсi ставало моторошно. Невже ж посланцi не вручили листiв? Один мусив дiйти, бо не було би цiлої тiєї iсторiї. А може. Мазепа переловив їх доноси, може, передатчики зрадили їх i, замiсть до царя, пiшли з листами до Мазепи? Жалiла, що не казала чоловiковi, щоб їм дав бiльше грошей на дорогу i приобiцяв ще бiльшу винагороду, якщо добре сповнять своє дiло. Усього догадувалася Кочубеїха, тiльки правди нi. Нiяк не могла подумати, щоб хитрий Мазепа i тим разом вимотався з тiєї сiтки, яку вона так пильно й уважно розснувала кругом нього, виставляючи на велику небезпеку Василя Леонтiєвича i цiлу родину. Якщо гетьман перехитрив царя - пропали вони! _ЩО ПОЧАТИ?_ Чуйкевич, довiдавшися про втечу свого тестя, перестрашився чимало. Вiн знав про ненависть Любовi Хведорiени до гетьмана, про її каверзи та про хворобливе намагання знищити ненависного старого хитруна. Недавно вiд Згури довiдався про донос. Посилав Мотрю до батькiв, потайки сам бачився з Кочубеєм, благав, заклинав, руки цiлував, щоб з гетьманом примирився,- не помогло. Вiн, як хмара, ходив, аж Мотрi жаль було дивитися на нього. Тодi вона нiби якоюсь ближчою i сердечнiшою зробилася до нього. Недоля зближувала їх. Та, хоч як приготований, зжахнувся Чуйкевич. Особливо жаль було йому Мотрi. Що з нею робити? Годi затаїти правду. А все ж таки хотiлося вiдсунути вiд неї тую чашу горя - хоч на час, хоч на кiлька днiв. Може, мiж тим налагодиться дiло. Апостол близький до гетьмана чоловiк. Обстане за своїм сватом, хоч свахи вiн також не любить. (Чимало було непорозумiнь, як вiддавав свою доньку за її сина.) I Чуйкевича батько, i iншi проситимуть. Гетьмановi також не на руку цiла тая прикра iсторiя. Треба Мотрю вислати з Батурина, заки вона довiдається про все. Мотря i так збиралася на прощу. Монастир в глухому кутi i досить далеко вiд столицi, не скоро доходять туди такi вiстi. "Знаєш, Мотренько,- казав,- тобi треба їхати, поки погода, тепер весна, можуть пуститися дощi, повипивають рiки i тодi не пущу я тебе - їдь тепер!" Мотря згодилася, Чуйкевич сам доглянув повiз, навантажив палубу всiлякими дарами для монастиря i вiдпровадив дружину мало що не на саме мiсце. Мала там перебути не менше двох тижнiв, щоб в обителi святiй вiдпочити вiд суєти мирської i вiд житейських турбот. Чуйкевич, вернувшись в Батурин, довiдався про дальшi подробицi долi свого тестя i його спiльника Iскри. Сумнiву не було, що гетьман хотiв їх врятувати. Посланець вiд Апостола прибув до Кочубея скорiше, нiж Трощинський i Кожухiвський. Кочубей, прочитавши лист Апостола, зараз-таки вислав свого вiрного слугу Завадовського до Iскри в Полтаву, щоб вiн приїздив у Диканьку. Тої ж ночi, перед досвiтом, приїхав Iскра. Зараз-таки пустилися втiкати. Як розвиднювалося переїхали по мiстку, збудованiм проти Диканьки, через Ворсклу i прибули у село Гавронцi. Тут вони, мабуть, вiдбули нараду, що їм далi робити. Втiкати на Запорожжя, в Крим чи куди там значило б подавати в сумнiв правдивiсть свого доносу. Цар сказав би те, що всякому прийшло б на гадку, а саме,- видно, совiсть у них не чиста, коли бояться стати перед царськi очi. Треба, значиться, не затирати за собою слiдiв, а вести дiло далi, шукаючи дороги до самого царя. Гнала їх туди охота поставити на своєму. Ахтирський царський полковник Осипов був добрим знайомим Iскри, i заговорники пустилися до нього. Застали його в Красному Кутi, городi Ахтирського полку. * * * Почувши таке, Чуйкевич дуже зажурився. Тесть зробив велику дурницю. Замiсть сховатися на якийсь, може, й не дуже довгий час i пересидiти бурю, чого, як видно, i гетьман також хотiв, вiн вiддав себе в руки москалiв, покладаючися на свiй високий ранг, маєтки, сивий волос, значiння, а може, й на протекцiю Осипова: Дивно, як генеральний суддя, знаючи москалiв не вiд нинi, може їм довiряти свою долю! Чи забув, що робили царi з українськими гетьманами, попередниками Мазепи, чи не знає, що Осипову хочеться виставити себе вiрним царським слугою, а долею Кочубея i його приятеля Iскри вiн так само турбується, як торiшнiм снiгом? Погано зробив Кочубей! Тепер або вiн переконає царя, що Мазепа зрадник, або Мазепа - що вони наклепники. Одно чи друге - цар поступить жорстоко i невблаганно, не пощадить своєї жертви. У помстi вiн страшний, не чоловiк, а звiр. Чуйкевич почув запах кровi, i це прикре почуття не вiдпускало його. Не хотiв анi упадку гетьмана, анi кари на Кочубея. Уява малювала йому найжахливiшi картини, нiде не мiг знайти собi спокою. В безсоннi ночi гадкою звертався до Мотрi. Як же вона змiнилася! Це вже не та сама Мотря. Нi слiду колишнiх примх, тiєї дивної афектацiї, того демонiзму, котрий доводив його до розпуки. Була спокiйна, тиха, нiби рiшена на те, щоб покiрно прийняти присуд судьби i виповнити його. "Видно, так Бог хотiв",- казала не раз. Нiколи не чув вiд неї докору, не нарiкала на нiкого, навiть на маму, не з перцем, а з серцем пiдходила до людей, нiби чекаючи чогось великого, супроти чого теперiшнє її життя змалiє i втратить усяку вагу. Чуйкевич не знає, чи Мотря полюбила його, але бачить, що зробилася для нього найвiрнiшою товаришкою i найщирiшою повiрницею його бажань i думок. Хоч не говорили багато, але чули, що одного бажають. В очах свого закоханого мужа зробилася ще кращою, ще бiльш достойною. Дивився на неї, як на образ. Свiтлиця, в якiй перебував з нею, перетворювалася в святиню. Брехати, бажати чогось недоброго або поганого було для нього святотатством. За що ж доля має так важко карати тую гарну людину? Усе добро, все придане, яке взяв за Мотрею i яке ще має дiстати вiд Кочубеїв, вiддав би без найменшого вагання, щоб тiльки горе вiдвернути вiд неї. I Чуйкевич молився не до iкон, а до того великого Бога, котрого маєстату навiть уявити собi не мiг, щоб вiн змилосердився над тою найкращою душею, яку создав, щоб вiдвернув грiзне горе вiд Мотрi. УТIКАЧI Кочубей i Iскра сiли в Красному Кутi. Почували себе безпечними пiд протекцiєю хитрого Осипова i снували плани, як би то найкраще повести дiло далi. Нi на хвилину не сумнiвалися, що побiда по їхньому боцi. Будували свiй донос не на брехнi, а на словах самого гетьмана, забуваючи, що verba volant, scripta manent. Гетьман мав сильнiшi докази невинностi, бо закрiпленi чорнилом на паперi, а що напишеш пером, того не витягнеш волом. I забували нашi заговорники, що цар Петро вiдзначався не тiльки невговканою, дикою вдачею, але також хитрiстю правдиво монгольською. Признати Мазепу зрадником, значиться, або дiстати його в свої руки, або довести до того, щоб вiн перейшов з частиною своїх вiйськ на сторону ворога. Чи так, чи iнакше, цар утратив би одинокого союзника, котрий на кожний зазов царя умiв добути вiйсько, як з-пiд землi, до того мав грошi, досвiд i тримав на Українi лад. Без нього почалося б там безголов'я, якого цар тодi, бiльщ-нiж коли-будь, боявся. Натомiсть не дати послуху донощикам - все одно, що показати себе великодушним до гетьмана i приневолити його до шляхетної вiдплати. Царевi куди бiльше залежало на Мазепi, нiж на Iскрi i Кочубеєвi. Вони, значиться, перечислилися у своїх рахунках. Москалi тручали їх у пекло, а вони тiшилися, що до раю iдуть. Скорiше, нiж дожидали, явився у Красному Кутi московський офiцер з листом царського канцлера Головкiна до Осипова. Канцлер писав, що донос получив, що дiло вважає важним i хоче про нього побалакати особисто з Iскрою та Осиповим. Тому нехай вони оба їдуть зараз через Смоленськ до головної квартири царя. Оба вони можуть бути певнi милостi i нагороди царської. Про Кочубея не було згадки. Чому? - того зрозумiти не могли. Гадали iз-за його старого вiку, а може, щоб поки що не робити великого шуму. Осипов з Iскрою зiбралися. Кочубея гадали залишити в Слобiдськiй Українi, котра до регiменту гетьмана не належала, i тому туди рука його не сягала. Кочубей вiдпроваджував своїх спiльникiв до Бiлгородка, та ледве вони доїхали до Богодухова, як по дорозi стрiнули якогось шляхтича в польському вбраннi, котрий зразу випитувався у них про найближчий шлях у Батурин, а, впевнившися, хто вони такi, скинув личину i виявив себе офiцером царської гвардiї Озєровим. У нього був лист вiд канцлера до Кочубея. Канцлер писав, що цар i його, генерального суддю i свого стольника, Василя Леонтiєвича Кочубея кличе до себе пiд Смоленськ, щоб побачитися з ним, побалакати й порадитися, як би то можна краще i певнiше поганий задум зрадника Мазепи в самiм зародi вбити i якого б то певного чоловiка посадити на його мiсцi. Кочубей зрадiв. Значиться, не забули про нього. Сам батюшка цар хоче радитися з ним, кого б то на мiсцi Мазепи українським гетьманом зробити. А кого ж би, як не його, Кочубея? Поїхали. Їхали з ними не тiльки люди, що могли свiдчити проти гетьмана, але також i великi надiї, що побiда на їхньому боцi, що здеруть личину з поганого зрадника Мазепи, виберуть нового гетьмана i, обсипанi ласками царськими, повернуться на Україну. Кочубей i Iскра приневоленi були, як якi гультяї, втiкати i окриватися, а тепер прийде пора, щоб їх вороги кидали все i рятували життя,- страшний-бо єсть батюшка цар у великiм i слушнiм гнiвi своїм! Прибули до Смоленська. Головкiн стояв тодi зi своєю канцелярiєю у Вiтебську. Довiдавшися про приїзд донощикiв, пiслав по них пiдполковника Лєвашова, щоб привiз їх зi Смоленська в Порiччя сухопуттям, а звiдти до Вiтебська - водою. Лєвашов доставив заговорникiв до Вiтебська дня 18 квiтня ст. ст. Їхали з ними пiп Святайло, сотник Кованько, небiж Iскри, два писарi i вiсiм служок. Петра Яценка доставлено окремо з Москви, де його й досi тримали. Всiх розмiщено по рiзних свiтлицях порожнього панського двора за мiстом. На другий день надтягнув канцлер Головкiн зi своїм товаришем Шафiровим. Почали переслухання вiд Осипова. Той сказав, що прошений попом Святайлом прибув на розмову з Iскрою до пасiки на рiчцi Коломацi i вiд нього почув обвинувачення гетьмана в зрадi його величеству царевi, про що i донiс кому слiдувало. Потiм до нього до Красного Кута прибули Кочубей i Iскра, втiкаючи перед гнiвом гетьмана. Кочубея вiн ранiше не знав, а Iскру знав по вiйськових дiлах. На тiм i покiнчив Осипов. Царськi мiнiстри велiли покликати тодi з iнших покоїв Кочубея та Iскру. Прийняли їх ласкаво i сказали: "Государ милостивий до вас, надiйтеся на милiсть царську i докладно, нiчого не жахаючися, виложiть усю справу". Головкiн вiдпустив Iскру, залишив при собi самого Кочубея, i той, пiдбадьорений ласкавим привiтанням, розговорився, починаючи з давнiх часiв. Пригадав зразу Брюховецького, що навела на Україну колотнечу i кровопролиття, пригадав, як пiсля того, коли заспокоєно край, цар гнiвався на генеральних старшин за те, що вони, пробуваючи близько гетьмана, не помiтили його злочинного замiру i заздалегiдь не сповiстили царя. "Не хочу, щоб гнiвався на мене його величество цар, i тому, бачучи лихi замiри теперiшнього гетьмана Iвана Мазепи i почувши на власнi вуха вiд нього, що нам конечно бути пiд ляхами, приходжу виявити це його царськiй величностi. Не робимо того для власної користi, тiльки величаючи превисоку значнiсть великого царя". Кажучи це, подав донос на письмi. В 33 пунктах були тут поданi всi слова i дiла Мазепи, що виявляли його намiр вiдiрватися вiд царя i пристати до його ворогiв. Нарештi додав ще й пiсню про згоду, яку скомпонував гетьман, а в якiй "значна проти держави царської уявляється противнiсть". Кочубея вiдпустили, i вiн, нiчого поганого не прочуваючи, пiшов у свою свiтлицю. Чого ж би йому боятися? Донос був основний i правдивий. Нiчого з повiтря не схоплено, все чиста правда. Матерiалу на кiлька зрад доволi, не на одну. Та iнакше дивилися на дiло царськi суддi. Для них важлива не правда, а воля царська. Знали, що цар аж двома цистами заспокоїв гетьмана, впевняючи його, що доносовi не вiрить, значиться, треба й дiло так повести, щоб донос цей показався брехнею. Анi Iскра, нi Кочубей бiлого не назвуть чорним i зiзнань своїх не вiдкличуть. Значиться, треба в тих зiзнаннях дошукатися противорiчностi, щоб можна причiпитися до них i взяти їх на муки. На муках, звiсна рiч, будуть спiвати, як їм кат заграє. Що схочуть суддi, те скажуть, заперечать, вiдкличуть, назвуть себе брехунами, наклепниками, людьми без совiстi i честi,- чого не зробить чоловiк, щоб врятувати себе вiд царських тортур. I суддi взялися розслiджувати донос. ДОПИТУЮТЬ В параднiй залi довгий стiл, накритий червоним сукном. На столi мiж двома свiчками хрест. Над столом портрет царя, котрий суддi привезли з собою. Цар в панцирi з голубою андреєвською лентою через плече. Волосся довге, як грива, очi бистрi, палкi, вуста вузькi, червонi, в лiвiм кутку усмiшка злобна чаїться. Нiби цар слугам своїм не вiрить i за ними наглядати прийшов. Маленькi шибки в довгих вузьких вiкнах, давно немитi, нерадо сонце пускають у залу, щоб не разило ясних зiниць царя. Вузькi, зi шматкiв складенi дзеркала помутнiли, нiби їм страшно вiдбивати в собi грiзне обличчя Петрове. За столом крiсла з високими прямими спинками. Мiж двома вiкнами на столику курантовий годинник. Не йде. Зiпсутий чи не завели? Став на дванадцятiй годинi. Дня чи ночi? - не знати. На першому мiсцi за столом, пiд царським портретом, канцлер Головкiн; високий, худий, як жердка. Лице в нього поважне й недобре. Лихий, що турбують iз-за доносу якогось там Кочубея. Нижче вiд нього - вiце-канцлер Шафiров, маленький, товстенький, кашляє, чхає, плює в хустинку i раз у раз витирає чоло. Душно йому. "Може б, так вiдчинити вiкно?" - питається не