смiло свого шефа. "Будь ласка!" - погоджується Головкiн, i один з писарiв кидається сповнити його волю. "Не те, не те! - противиться Шафiров.- Виш, який чорт! Життя збавити хоче. Вiдчини останнє, бiля дверей, щоб не вiяло на мене. Паралiч!" Писар зiскакує з крiсла, кулиться, як пес, котрого мають бити, i вiдчиняє останнє вiкно, з котрого не буде на вiце-канцлера дути. Вiдчинивши, вертає на своє мiсце, при окремiм столику збоку. Там їх двоє сидить i пiддячий. Перед ними - гербовi бумаги i цiлий жмут свiжозаструганих пер. Канцлер нахмурив брови, ще раз донос читає. Точки, до яких має придиратися, зачеркненi червоно. Киває на Шафiрова пальцем, цей присувається до нього. Канцлер показує йому 13-й пункт Кочубеєвого доносу i порiвнює його з ранiшим доносом, який подав Осипов. "Контроверсiя",- каже Головкiн. "Контроверсiя",- притакує Шафiров. "I до того тринадцятий пункт". "Дiйсно тринадцятий пункт",притакує вiце-канцлер. "Покликать Кочубея!" По залах опустошеного будинку лунає луск драгунських чобiт: раз-два, раз-два, раз, два, три! За хвилину широко вiдчиняються дверi. З бокiв - два драгуни, всерединi - генеральний суддя. Драгуни червонолицi, волосся посипане борошном i чути вiд них запах горiлки, поту i тютюну. Кочубей блiдий, втомлений, волосся посивiле, губи мов на ладан дують. Головкiн дає знак, драгуни розкрачують широко ноги, роблять пiв-оборота назад i вiдходять, замикаючи за собою дверi. Кочубей стоїть бiля порога сам. Дивиться на червоне сукно, на хрест, на свiчки, на параднi мундири канцлера та його товариша, на глупо вистрашенi мiни пiддячого i писарiв, бачить у зеркалi себе, i йому пригадується, як вiн ще недавно других у Батуринi судив, а тепер сам на суд стає. Генерального суддю i стольника його величества драгуни, як гультяя ведуть, залишають перед дверима, i вiн стоїть, як дурень! Що ж це таке? Нагорода за вiрнiсть царевi, за те, що вiн проти свого гетьмана пiшов, наразив себе на його гнiв i на наругу товариства-старшин? Що ж це таке? Той самий Головкiн писав, що цар його, Кочубея, у своїй ласцi й милостi має, що поговорити з ними про зраду хитрого гетьмана хоче, порадитися, кого б то на його мiсце настановити, а тепер тримає його близь порога i навiть сiдати не попросить, його, генерального суддю, Василя Леонтiєвича Кочубея, стольника його величества царя! Що це таке? Нiяк не розумiє. Аж бачить перед собою царський портрет. Цар дивиться на нього, грiзно i гнiвно, в лiвiм кутку затиснених губ злобний усмiх. Панцир мигтить, голуба лента сяє. Кочубей не знає, що з собою робити. Руки в нього задовгi, ноги заслабi, голова в плечi лiзе, i вiн кланяється тричi, в пояс, нижче, аж до самої землi. В зеркалi бачить себе... Гидко! "Василь Леонтiєвич, приступи!" - чує голос, не царя, а високого i худого, як тичка, Головкiна. Чи це той голос, що говорив до нього вчора? Нi, це iнший якийсь, рiзкий i недобрий. Що це таке? Не розумiє. Але йде. "Ближче!" - гукає той самий голос. Пiдходить до стола. Шафiров дає рукою знак, щоб став. "Присягни,- приказує Головкiн,присягни, Василю Леонтiєвичу, що правду говоритимеш!" Пiддячий приводить присягу, Кочубей повторяє за ним, перекручуючи слова, бо до київської актової мови привик. "Руку вгору!" Кочубей пiдносить руку, рука дрижить. "Пальцi не так",- сердиться Головкiн. I Шафiров пальцi Кочубеєвi на московський лад складає. Закiнчили. Кочубей руку безсило опустив. "Тринадцятий пункт,- починає Головкiн,- твого доносу, поданого на письмi, звучить (тут канцлер подає донос Шафiрову i той читає): "У груднi того ж 1707 року до Батурина приїздив Олександер Кiкiн i Мазепа зiбрав бiля себе 300 чоловiка зазброєних сердюкiв. Певне, вiн це зробив, перечувши, що за Кiкiном до Батурина приїде сам цар, щоб узяти з собою Мазепу в Москву, от Мазепа й намiрився вiдстрiлюватися вiд царя". "Так було?" - питається Головкiн. "Було, як у письмi стоїть,вiдповiдає Кочубей.- Я слова одного неправди не написав. Можу хрест святий поцiлувати". "А Мазепi ти не цiлував?" - кидає йому Головкiн. Кочубей мовчить. Не знає, що вiдповiсти. "Чорт тебе знає, чи ти гетьмановi брехав, чи його величеству царевi!" "Його величеству царевi я брехати б не смiв",- вiдповiдає Кочубей. "Побачимо. Ось тут послухай, що про цей самий пункт пише ахтирський полковник його величества Осипов". (Головкiн письмо Шафiрову передає). Шафiров читає: "Пiсля невдатного замiру на царське життя, коли його величество цар мав до Батурина прибути, Мазепа всяко пильнував, щоб його величество царя предати смертi або взяти до рук i вiддати ворогам, а в минулу Пилипiвку з своїми полками сполучився i хотiв iти на росiйськi мiста". Шафiров закiнчив. "Було так?" - питається Головкiн. Кочубеєвi в головi шумить. Його бентежить рiзкий голос Головкiна, спiтнiле чоло Шафiрова, грiзний погляд царя, хитре обличчя пiддячого i глупi перестрашенi мiни писарiв: тридцять три пункти його доносу переплутуються, вiн не знає що вiдповiсти i повторює те, що перед хвилиною сказав: "Було, як на письмi стоїть. Я слова одного не збрехав". "Значиться, Осипов бреше?! Полковник його величества царя бреше - що?! Мовчиш? Осипов по словах твого товариша Iскри писав. Покликать Iскру!" Знов тупiт драгунiв, знову вiдчиняються дверi i входить Iскра. I вiн здивовано дивиться на червоний стiл, на важливу мiну Головкiна, на лискучий лоб Шафiрова, на хитре обличчя дяка, на глупо перестрашенi очi писарiв i на свого товариша Кочубея. Який же вiн малий, мiзерний, нужденний! Невже ж це справдi Василь Леонтiєвич, той самий, перед котрим хиляються голови козацькi, перед котрим шапки скидають старшини, радi, як вiн їм свою руку подасть? Невже ж це муж Любовi Хведорiвни отсей дiдунь, що так покiрно бiля червоного стола стоїть? Що тут сталося так ненадiйно? Iскра кланяється портретовi царському i його урядовцям. Нi цар, нi урядовцi не вiдповiдають на поклiн. "Пiдiйди!" Iскра пiдходить до стола. Його заприсягають i повертають вiч-до-вiч iз Кочубеєм. Шафiров читає нещасливий тринадцятий пункт так, як його Осипов київському губернаторовi подав. Iскра поспiшно ловить свої слова з товстих губ Шафiрова i стурбовано клiпає очима. Морщить чоло. "Так ти казав?" - питає Головкiн. "Так я казав ахтирському полковниковi його величества Осипову",- вiдповiдає Iскра. "А тобi хто казав?" "Я вiд Василя Леонтiєвича чув. Вiн при жiнцi своїй, при Любовi Хведорiвнi, менi про це балакав". "А чому Василь Леонтiєвич того у своїм доносi не написав?" "Не знаю. Але я радив Василевi Леонтiєвичу пiдождати, аж з'являться признаки провинностi гетьмана Мазепи". "Ти менi радив?" - питається нараз Василь Леонтiєвич. "Авжеж, що радив, у присутностi дружини твоєї Любовi Хведорiвни. Пригадай собi, в тебе пам'ять стара, я тобi поможу. Було це в твоєму дворi у Диканьцi, в боковiй свiтлицi, при замкнених дверях. Ми образ Спасителя цiлували, той у золочених рамах, що його львiвськi малярi малювали. Тямиш?" "Нi". "Як же це, Василю? Ще Любов Хведорiвна питалася мене, чи я знаю черця Никанора, а ти питався, що за людина ахтирський полковник Федор Осипов?" Кочубей перечив головою: "Не тямлю". Писарi i пiддячий на три руки кожне слово пишуть. Головкiн дивиться на Шафiрова, Шафiров - на Головкiна. Шафiров встає, пiдходить до канцлера, щось шепче йому, той притакує головою. Злобна усмiшка в лiвому кутку царських уст бiльшає. Нагло Головкiн пiдноситься з крiсла. "Досить!" - каже i кличе пiддячого до себе. "Розвести їх по окремих свiтлицях i приставити варту. Добро i листи їх описати. Нiкого не пускати до них. Брехуни, клеветники, суєслови!" Пiддячий навшпиньки iде до дверей. Боїться, щоб дошки в долiвцi не скрипiли. Вiдчиняє дверi, видно драгунiв з волоссям, посиланим борошном, i з шаблями наголо. Шафiров дає Кочубеєвi i Iскрi знак: "Пашол!" Попереду - пiддячий, за ним - Iскра з Кочубеєм, з бокiв драгуни - вiдходять. * * * Головкiн сiдає на крiсло: "Уф! Сволоч яка! Брехуни!" Шафiров хустиною спiтнiле чоло витирає. Душно. Кличуть попа полтавської Спаської церкви Iвана Святайла. Середнього росту, чорнявий, добре живлений на полтавських хлiбах, вiн спокiйно дивиться на своїх суддiв, покладаючися на протекцiю Iскри й Кочубея. Про замiри гетьмана Iвана Степановича знає вiд Кочубея, бiльше нi вiд кого не чув. Не його рiч туди пальцi пхати. Його дiло церква. Але Кочубея послухав, бо вiн вiдомий ктитор i благодитель святих божих церков. На бажання Кочубея свояка свого Петра Яценка до нього привiв. Коли Кочубей каже, то видно, що так воно є, що гетьман Iван Степанович лихi намiри в душi своїй скриває". "В душi? - зривається Головкiн,- а чого ж ти йому в душу своє немите рило пхаєш?" Пiп Святайло мовчить, тiльки бороду крадькома рукою гладить, нiби впевнитися хоче, чи справдi в нього таке-то вже немите рило. А по хвилинi, набравши нової вiдваги, додає: "Коли гетьман Мазепа пiслав вiйсько своє у Диканьку, щоб ухопити його милiсть Василя Леонтiєвича, то я тодi поїхав до нього, до того ж Кочубея у Красний Кут, а звiдтiля укупi з ним та з полковником Iскрою вирушив до Смоленська. Решта вже вiдома". "Вiдомо, що ти така ж сама наволоч, як i твої протектори. Пiшов геть!" Привели сотника Кованька як свiдка по десятому пунктi, в котрому говориться про єзуїта Заленського. Шафiров читає цей пункт: "У гетьмана у Печорському був ксьондз Заленський, єзуїт, ректор вiнницький, i той перед значними особами висловився так: ,Ви, панове козаки, не бiйтеся шведа, котрий не проти вас, а проти Москви лаштується'. Той же ксьондз казав: , Нiхто не вiдає, де криється i тлiє огонь, але як разом вибухне, чого незабаром вже треба сподiватися, тодi хiба кожний дiзнається, але сю пожежу не легко буде погасити'". Сотник Кованько слухав тi слова поважно й побожно, як голос священика в церквi. "Бачив Заленського?" - питає його Головкiн. "Бачив у Печорському монастирi у свого полковника якогось ксьондза, а як його звуть не знаю". "Ксьондзiв, як псiв. Можеш засвiдчити, що був це єзуїт Заленський?" "Того я нiяк засвiдчити не можу. Козаки питали в ксьондза, де швед? а вiн їм вiдповiдав: швед тепер притаївся, але вiн має змогу такий огонь здiйняти, що не швидко вгасиш". Кованько чує, як пера шкребчуть по паперi, i йому здається, що це йому чорт по душi шкребе. Пощо вiн дав себе наструнити проти свого регiментаря, проти гетьмана? Чому не пам'ятав, що гетьман бiльший за генерального суддю i що для того вiн в царя бiльший послух знайде?.. Кається, а все ж таки рятуватися хоче. "Та ще питали козаки ксьондза,говорить,- на кого швед пiде, чи на нас? А ксьондз вiдповiдав: не на вас". Бiльше нiчого не знає. "Кочубей намовив мене говорити про Заленського при царських мiнiстрах з и н ч и м и о к о л и ч н о с т я м и. Кочубей, генеральний суддя, стольник його величества, пан великих маєткiв, як йому, бiдному й малозначному сотниковi не послухати такої особи?" "Сволоч!" - кидає сотниковi в лице Головкiн, а, звертаючися до пiддячого, приказує: "Тую каналiю питати ще раз окремо з п р и с т р а с т i є м". Кованька вiдводять. До зали входить вихрест Петро Яценко. Безнастанно кланяється, аж присiдає, голова в нього трясеться, повiки клiпають, борода дрижить. Вiн Кочубея не знав. Був у нього тiльки один разочок, i то через попа Святайла, i йому було доручено переказати дещицю протопоповi, духiвниковi його величества в Москвi. Бiльше нiчого не знає, був тiльки передатчиком слiв його милостi Василiя Леонтiєвича. Гадав, що обов'язком кожного вiрного пiдданця його милостi государя є не затаювати нiчого, що може вийти йому на втрату. Кочубеєвi писарi зiзнають, що вони тiльки чисто й вiрно переписували те, що їм давав їх пан i повелитель Василь Леонтiєвич Кочубей. I їх вивели з зали. За ними пiшли по наказу Головкiна також пiддячий i царськi писарi. В залi остався тiльки канцлер Головкiн i його службовий товариш вiце-канцлер Шафiров. Зi стiни дивиться на червоне сукно, на хрест мiж ярими свiчками i на своїх високих урядовцiв цар Петро. Дивиться грiзно, наче приказує: "Добре їх до рук прибрать! Дошкульно питать, з пристрастiєм! Сволоч така! Дрянь черкаская. Iнтригами бентежать царя!" Канцлер i його товариш умiють царську волю навiть з портрету читати. В них тiльки й гадки, щоб не зробити щось не згiдного з бажаннями царськими. Знають, яка кара за це. Досвiдчили царської дубинки. Костi трiщать, як доторкається до тiла. Цар б'є, аж з кафтанiв, суто золотом нашиваних, шматки, як з курки пiр'я, летять. Меншикову раз цар голубу андрєєвську ленту порвав. Ордени посипалися на землю. Мало не вбив. Головкiн Меншикова не любить. Завидує йому навiть такої царської ласки. Хоч би й бив, щоб тiльки бiля себе тримав. "Не знаю я,-звертається Головкiн до Шафiрова.- як отсе князь Олександер Данiлiч побої його величества так славно видержує. Дряхлий такий, хрупкий, маленький. Казав би ти: вдар i розлетиться, а витримує якось". "Привик,- вiдповiдає Шафiров,- до всього чоловiк привикає. Малий Олександер Данiлiч, та сильної комплекцiї. Залiзний чоловiк". "А лоб у нього iз бронзи". "Цитьте!" - i обидва насторожили слухи. Пiдходять до вiдчиненого вiкна. "А-а! а-а! - а-а!" Рахують. "З пристрастiєм Iскру питають",каже вдоволений Головкiн. "Добре б'ють. Та й кричить як!" "Не привик. Черкаськi старшини не привикли до кнутiв". "Хай привикають. А то нашого брата дубиною валять, а вони, як барони, безпечно собi походжають". "Сволоч!" "А-аI А-аї А-аї Сусе Христе, Мати Божа! Ой!" "З пристрастiєм..." - повторяє, потираючи руки, Головкiн. "Славно жарять",- зiтхає Шафiров, обтираючи спiтнiле чоло. Зi стiни дивиться цар. Його чиновники чують цей погляд на собi. Цар лихий, що при мордованнi не були. Беруть чотириграннi капелюхи i бiжать туди, звiдкiля людський рев лунає. * * * Запущений двiрський сад, великий, наче лiс. Стежки травою заростають. Лавкам пiдгнивають ноги. Щебечуть птахи, вiтрець галуззям хитає. "Гарно як",- говорить Головкiн. "Поетично",--пiдтверджує Шафiров. При стежцi троянди цвiтуть. Нiхто їх не доглядає. Обросли кропивою i лопухами. Але квiття гарне i свiже, як колись за добрих часiв, коли парк доглядав огородник. "Хорошi рози",- кидає мимохiдь Головкiн. "Да колци iмєют",- вiдповiдає Шафiров. Перед ними панська ледiвня, без леду. Кiлька ступнiв i входять у долину, до великого, темного, гнилого пiдвалу. Хвилину не бачать нiчого. Чують тiльки, як стогне, сопе, нiби дух з себе спускає, важко скатований Iскра. Очi до сутiнкiв привикли. Кат, з закачаними вище лiктiв руками, з кнута кров на землю стрясає. Велика червона крапля збiгає йому по чолi, по бровi, по повiцi, через вуса на рот. Обтирає рот червоною рукою: "Тю, Юха така". Головкiн дивиться на нього. "Молодець!" "Рад служити милостi вашiй",вiдповiдає солодко, всмiхаючися, звiр у подобi людськiй. Iскра на камiнних плитах долiлиць лежить, не Iскра, а щось таке червоне, безобразне, здригається i пальцями землю гребе. Брудною рогожею накривають Iскру. "Не реви!" Пiддячий з бумагою на бочцi сидить, дерев'яна лiхтарка жовтувате свiтло на сивий папiр кидає,- щось пише. "Виголосив що?" - питається пiддячого канцлер. Пiддячий зривається, пiдносить до очей бумагу, читає: "Пiсля шостого удару сказав: ,Вiд Кочубея чув, що в нього полковником миргородським Апостолом i судцем генеральним Чуйкевичем була проти гетьмана рада; вони думали полковника миргородського обрати за гетьмана. Так цей не схотiв'". "Бiльше нiщо?" "За шостим ударом нiчого бiльше не виявив. Твердий. Сердився, що б'ють. Вiн же полковник!" "Бувало, що й гетьманiв били. Нiчого. А далi?" "Дiстав ще два удари i повiв: Генеральний судець Чуйкевич до Кочубея писульку присилав, сповiщаючи, що за Днiпром огонь займається; борони Боже, як би i в нас не зайнявся'". "Бiльше нiщо?" "По слiдуючих ударах замовк. Говорити не мiг, лише ревiв". "Скотина... Винести проч!" Помiчники ката кладуть Iскру на брудну рогожу, накривають хребет кафтаном i несуть у палату, залишаючи червонi слiди за собою. "Кочубея давай!" - наказує Головкiн. Привели генерального суддю. Кочубей iшов, як вiл у рiзницю. Свiт перевертався дороги дном. Невже ж вони смiють його, стольника царського, його, генерального суддю, катувать, як якого-будь пiдлого гультяя, як розбишаку? Вiн донесе його височеству царевi, не пощадить нiкого, зневаги не дарує. Це ж наруга одна, пiдступ, фарисейство! Так з поважними персонами не роблять. Переходячи попри грубе дерево, хотiв розiгнатися i головою ударити в нього. Мiж двома драгунами iшов. Впустили його по схiдцях, самi перед входом уставилися - наголо шаблi, волосся борошном присипане, як снiгом. "Василь Леонтiєвич, признавайся!" - гукнув на генерального суддю канцлер. "Богом святим клянусь, словечка одного не збрехав i не затаїв, як на сповiдi святiй усе по совiстi сказав". "Не хочеш по добру, так на муках розповiсь. Розбирайсь!" Кочубеєвi свiчки засвiтилися в очах, низький погреб бурею загудiв, дзвони далекi заграли, сурми, литаври - бiй... "Берiть його!" Прискочив кат, зiрвав кирею, здер сорочку, замахнувся кнутом - геп! .Кочубей зойкнув i впав хрестом на плити. "Старьо!" - сплюнув з погордою кат i вiдступив набiк. Кочубей лежав без духа. * * * Головкiн i Шафiров перешiптувалися хвилину. "Бити, та не вбивати,- радив Шафiров,- вб'ємо, i все пропаде, не розкриємо правди. На нас упаде вина". "Дрянь етакая, нiкому ненужная тряпка",- сердився Головкiн. Казав Кочубея вiдливати водою. Дочутилися, пiдвели - вiдповiдай! Вiдхиляючи вiд себе муку, виголосив, що за гетьманом нiякої зради не знає. Все це, що доносив, видумав через хатнє ремствування на Мазепу, а писульку, про яку Iскра каже, Чуйкевич до нього не писав. Пiддячий списує зiзнання. Хоче записати слово в слово, та не поспiває. "Повтори!" - наказує Головкiн, i Кочубей дрижучим голосом силує себе повторити точно так, як за першим разом. Кочубея вiдпускають, але не ведуть до двора, лиш у сад, пiд стару липу. Драгуни стережуть його. Видно, дiло не скiнчене, мабуть, ще раз покличуть. Кочубей перестає дивуватися, що тут з ним роблять. Можуть робити все. Для них не важний вiк, ранг, маєток. Тут кiнчиться чоловiк, а лишається предмет: костi, м'ясо, шкiра, котру треба якнайдошкульнiше скатувати i збезобразити не тому, щоб довiдатися правди, лиш, щоб добути те, чого вони хочуть, чого їм треба... Чого?.. .Правди нi. Вiн же написав правду, i за те його катують, значиться, треба брехати, треба вiдкликати, що написав, заперечити усе, назвати себе брехуном i наклепником, щоб тiльки визволитися з їх рук. Що лиш тепер бачить, що таке Москва, що московськi люди, що цар. Що лиш тепер розумiє, що таке кнут i тортури, що таке суд з катами. I розумiє Кочубей, що всi тi листи, якi нiбито писав цар, усi тi гарнi слова про милiсть i нагороду, про вибiр нового гетьмана i таке iнше,це одна облуда, одна примана, на яку брали його, генерального суддю, боячись, щоб вiн в останнiй хвилинi не втiк. Пiдвели - тепер, запiзно! Тепер вiн у їх руках, як птах у котячих кiгтях. Зостається одне - брехати! * * * Кочубей бачить, як Iскру вдруге до катування ведуть. Вiн увесь жовто-червоно-синiй. Очей не видно, запух. Хитається, як п'яний. Прикладами фузiй пiдганяють його: "Стерво!" Кочубеєвi дивно, що таке сталося з його свояком i товаришем. Невже ж це той самий Iскра, з яким вiн ходив у воєннi походи, їздив на лови, бенкетував, жартував, з яким ще вчора снував гарнi плани про близьке майбутнє? Чи можлива рiч, щоб так знiвечити людину? Взагалi Кочубей не пiзнає свiта. Невже ж це дерево, той патик, пiд котрим вiн сидить? Невже ж це небо - тая синя ганчiрка вгорi, сонце - та блискуча, жовта, мосяжна умивальня? Чортзна-що!.. Остається одно - брехати. Чому ж не бреше Iскра? Чого ж вiн так кричить, як коли б з нього душу дерли?.. Деруть. I нараз - цiкавiсть. Проста, звичайна цiкавiсть: скiльки батогiв дiстане Iскра?.. Вiсiм... о два менше, нiж за першим разом... Мабуть, бояться, щоб не вбили... I вони ще чогось бояться. Бога - нi, царя. Бога нема, є чорт i його намiсник на землi - цар! Чому ж тодi вiн, Кочубей, не додумався до того скорiше? Чому слухав Любов Хведорiвну, забуваючи про вчинок її праматерi Єви?.. Прийшло каяття, та вороття немає... * * * Кочубея знову ведуть у той страшний чорний погреб - краще б у могилу! Питаються, чи не намовив його якийсь ворог царя i отечества до того брехливого доносу, щоб таким робом порiзнити царя з його вiрним гетьманом? Домагаються видачi однодумцiв. Кочубей слухає i нiби не розумiє. Пальцi навхрест складає i цiлує їх. Нiхто не намовляв його, нiяких однодумцiв, окрiм Iскри, не має. Донос вигадав сам через хатнє ремствування на Мазепу. Нiякої зради за гетьманом не знає... Брехати, брехати, брехати! * * * За що ж його б'ють?.. I ще, i ще, i ще... Добре, що пам'ять тратить, чорно - нiч. Кат сопе, вiшає кнут на кiлок, клене. "Кажуть, з п р и с т р а с т i є м питати, а вбити не вiльно. Мий i не замочи! Не легка рiч царським катом бути. Добре, що царя тут немає. А то вiн кнут iз руки бере i сам б'є - кого попаде... Верховний кат". "Є ще яка робота?" - питає пiддячого. Пiддячий до Головкiна звертається. Щось шепчуть. Головкiн головою до стелi пiдвалу досягає, Шафiров кулиться, кашляє, чхає, хустиною обтирає лоб. В пiдвалi повiтря, що витримати годi. Чути горiлку, тютюн, пiт i людську кров. Досить її вицiдили з черкасiв. Нараджуються. Озєров нахилився над Кочубеєм. Слухає, чи дихає. "Не можна бiльше питать,- каже.Старий i дряхлий дуже, щоб нам не здох". Царський суд погоджується з гадкою Озєрова. "На нинi досить. Можеш iти!" - звертається до ката пiддячий. "Поклич хiрурга!" Прийшов. "До пам'ятi цього тут привести,наказують,- це твоя рiч!" Хiрург оглядає Кочубея i крутить головою. Сумнiвається. "Говорять тобi? Чув?!" * * * Канцлер з вiце-канцлером виходять з мордiвнi. Драгуни вiддають їм честь. Кидають головами, струшуючи борошно з волосся. "Чи не краще б їм поробити п а р и к и?" - зауважує Шафiров. "Борошно дешевше,-вiдповiдає Головкiн.-А в сутi речi - один чорт. I з борошном голову знiмуть, i з париком. I одно лишнє, i другого не треба". "Суєта",- потверджує Шафiров. Вдихають свiже повiтря. Дивляться на молоду зелень, на шовковi трави i на троянди. "Гарно як!.." - каже Головкiн. "Поетично",- пiдтверджує Шафiров. "Тим двом вже не до того". "Їм i життя не миле". "Що таке життя? - фiлософує Головкiн.- Вчора пан, а нинi тебе кнутом валять, з п р и с т р а с т i є м. I не питаються, чи ти генеральний суддя, чи стольник, чи який там чорт,б'ють". "А все ж таки завзятi тi черкаси,говорить Шафiров.- Нiкого видати не хотiв. Каже, нiяких спiльникiв не маю. Сам я вигадав цей донос... Вiр йому". "Гадаєш, вiрю? - запитує Головкiн.Я нюху табаки не дав би за тую гетьманську вiрнiсть. Але що нам до того, де правда". "Де цар, там i правда. Цар гетьмановi вiрить. Гетьман хитрець!" "Го, го!" "А все ж таки нам треба Апостола в руки дiстать. Вiн же Кочубея до втечi намовляв, посланця з листом до Диканьки вислав". "Треба". * * * Балакаючи, збиваються з дороги. Попали на якусь бiчну. Двора крiзь густi дерева не видно. "Вертаймо". Побачили червонi слiди i пiшли по них. Головкiн чобiт з кровi об траву витирає. "Забагрив б а ш м а к". "Добре, що руки чистi",- потiшає Шафiров. "Один чорт..." ВИНА I КАРА Суд тривав дванадцять днiв. Суддi не поспiшали, щоб не погадав цар, що дiло поверхово розбирали. Гетьман Апостола не прислав, хоч Головкiн писав до нього, що миргородського полковника треба забити в кайдани i прислати на слiдство по дiлу Кочубея i Iскри. Головкiн сердився на Мазепу, але нiчого вдiяти не мiг, бо за Мазепою цар. Головкiн ще й тому рад був дiстати Апостола в руки, щоб показати Мазепi, що мусить бути так, як царськi суддi бажають. Не довелось. Винесли присуд без миргородського Апостола. Дiстануть ще й його! Присуд короткий i гострий. Кочубея i Iскру, як брехливих донощикiв i наклепникiв, котрi в такий гарячий воєнний час мають смiливiсть турбувати його величество царя, царевича, губернатора i других царських людей, скарати на горло. Попа Святайла заслати в Соловки, а сотника Кованька - в Архангельськ у жовнiри. Яценка й ченця Никанора, за те, що вплуталися в не своє дiло i згодилися бути передатчиками доносу, заслати в далекi московськi городи, щоб вони вдруге чогось такого не робили. Федора Осипова похвалити за службову пильнiсть. Вiн людина розумна й добра, потрiбна на той час. Про нього списано похвальну грамоту i наказано київському губернаторовi оповiстити її по цiлiй Українi. Останнє рiшення отсього немаловажного й великозлочинного дiла суд залишає пресвiтлiй волi його величества царя. Постанову списували кiлька разiв. Знали, що за неї можуть судити суддiв. Били Кочубея i Iскру, можуть бити їх. Всi вони царськi люди. Два днi присуд готовий i суддi вагалися, чи пiдписати його, чи дiло далi вести. Питали б ще з у с е р д i є м, так Кочубей дряхлий, його насилу привели до життя. Рани гоїтися не хочуть. У нього жар. З Iскри нiчого не добудуть. Сказав, що хотiли, бiльше, мабуть, не знає, а iншi - дураки, знаряддя у руках Кочубея. Не так його, як Кочубеїхи. Усiм вiдомо було, що це вона затiяла донос, але її якось не вмiшали. Нiхто не важився кликати Любов Хведорiвну на суд. Суддi також. Мали ж би з нею мороку! По довгiм ваганнi канцлер узяв перо. Дрижучою рукою пiдписався. Шафiров довго витирав лоб, заки те саме зробив. "Нехай буде воля твоя святая!" - сказав. "I да приiдет царствiє твоє",- додав Головкiн. * * * Дня 30 квiтня Кочубея, Iскру й усiх заплутаних у донос, крiм Осипова, виряджено в кайданах у Смоленськ. Везли їх пiд вартою на човнi до Порiччя, а далi на возах до мiсця призначення. Їхали до Вiтебська людьми вольними, особами високого рангу i великого значення, а верталися збитими, скатованими, безнадiйними. Надбання цiлого життя змарнованi, здоров'я знищене, це вже не люди, а живi трупи. ТАБIР ШУМИТЬ Задумавши похiд на Москву, король Карло змарнував лiто й осiнь. Лiто простояв у Саксонiї, осiнь - у Польщi. Сам собi шкодив. Нiби на руку Петровi йшов. Не слухав анi досвiдчених полiтикiв, нi своїх старих генералiв. Покладався на власний генiй i на сприятливiсть щастя. Що лиш зимою рушив у Литву. Вiйсько терпiло голод i стужу. Бiдна з природи, а всякими вiйнами до останку виснажена країна не могла дати вiйську того, що треба - даху i страви. Карло хвилювався i на населенню зганяв злiсть. Особливо польським панам не жалiв нi згiрдливих слiв, нi контрибуцiй. Тим зраджував собi навiть прихильникiв свого союзника Станiслава. Скинувши польського короля з престолу, хотiв те саме зробити з Петром. Мало-мало не повезло йому. Несподiвано з'явився в Гроднi. Коли б двi годинi скорiше поспiв, дiстав би був царя в свої руки. Цар аж до Петербурга утiк. Укрiпляв його. Казав також укрiпляти Москву, Серпухiв, Можайськ, Твер. Пiд карою смертi не вiльно було мiщанам кидати своїх мiст, а за те селян виганяв на роботи коло городських мурiв. Села й землi, котрими мав проходити Карло, цар наказав руйнувати. Мiж тим Карло дiйшов до Радошкович i став. Нi вороги, нi свої не знали чому. Нiби в пiжмурки грався. "Вгадайте, куди пiду,- на Москву чи на Київ?" Був це одинокий вислiд того довгого й нiчим не виправданого постою. Цар не знав, куди пiде Карло i де йому збирати свої вiйська, в Московщинi чи на Українi? * * * Мiж тим гетьман Мазепа пiд Бiлою Церквою табором стояв. Табiр рiс, бо гетьман стягав туди останки свого вiйська i формував новi частини. Молодикiв обучували вiйськового дiла. Наука легко йшла, бо козак зроду до шаблi i фузiї цiкавий, а кiнь i вiн - одно. I не треба їх насильно до полку тягнути, як москалiв. Українцi - воєнний народ. Багато тепер намножилося таких, що їм у хатi нiчого робить. Краще лицарської слави добувати. На вiйнi хоч шаблю в руках маєш, а в хатi що? В хатi ти зданий на ласку й неласку тих, що в село ввiйдуть, чужих чи своїх. Що маєш, заберуть, тiшся, як голову залишать. А з полку гетьман платить. У нього грошей, як бобу. Чудеса люди про Мазепинi маєтки розказують. Табiр пiд Бiлою Церквою росте. Пригадуються Богдановi часи, сумної пам'ятi. Бiлоцеркiвська угода з 1651 року. Помiж козаками водяться ще такi старцi-дiдугани, що пам'ятають цей сумний мент; чурами тодi, хлопчиками служили. "Ей, чи гаразд, чи добре наш гетьман Хмельницький учинив, що з ляхами, з мостивими панами у Бiлiй Церквi замирив",спiвають пiсню, яку тодi зложено, i сивi їх голови хиляться вiд журби додолу, як ковиль-трава вiд вiтру на степовi. З ким не мирилися предки нашi, i нiчого з того замирення не виходило! От i тепер глухi слухи по табору блукають, нiбито гетьман знов з поляками миру шукає. Однi i слухати про те не хочуть, iншi кажуть, хай навiть з вельзевулом iде, щоб тiльки вiд Москви вiдсахнуться. "Москаль хоч вiри святої православної не нiвечить". "Тiльки насмiхається з Бога i з його святих". "Але унiї насильно не заводить". "Бо цар усяку вiру ногами топче, гiрш бусурмана". "Бусурман, будь це татарин, ногаєць, будь турок, чи яке лихо, вiрою не цiкавиться". "А цар, кажуть, вiйну з Богом затiяв. Хто кого переможе, чорт i вiн, його намiсник, чи Бог?" "Невже ж?" "А так. За царем чорт, а за Богом хто?" "Добрi люди". "Та де куцому до зайця! Де чоловiковi до чорта!" "Цар такої смiливостi дiбрав, що з чашi церковної горiлку п'є, в ризи священичi вбирається, п'янi синоди по ночах скликає". "А Бог дивиться i - мовчить". "Чекає, що люди на це скажуть. Чи за Богом пiдуть, чи за антихристом". "Бог усякi знаки посилає. Кажуть, на одному хуторi вродилася дитина з зубами i з розумом, як у старого". "Я сам бачив когута з трьома ногами". "А телята з двома хвостами, гадаєте, не лучаються?" "Перше такого не бувало". "Бо перше антихриста не було". "Як не порвемо з царем, то Бог нас покарає, iз лиця землi нас зiтре. Слiду нашого не оставить". "Доповiдають, що кiнець свiта надходить. Вигинуть тi народи, що тепер є, а Бог новi сотворить". "I творити не треба. На морях є такi острови, що на них добрi люди живуть. Не крадуть, не вбивають, не брешуть. Їх Господь на наше мiсце покличе, а ви йдiть собi геть, до чорта зi своїм антихристом!" "I гетьман того не бачить?" "Бачить, та нiчого не вдiє. Заворожено його". "Душу чортовi записав, щоб не старiтися". "Невже ж?" * * * Табiр хвилюється. Довге бездiлля до доброго не веде. Старi козаки не легко з молодими зживаються, дивляться на них, як на щось нижче, недосвiдчене й незаслужене. Хотiли б кращих харчiв i бiльшої платнi. Молодi покликаються на козацьку рiвнiсть. Лучаються бiйки i розрухи, треба розслiджувати дiло й карати винуватих. Кари зраджують людей, особливо молодших. Вони тому тiльки й шаблю припиняли до боку, що козаковi море по колiна. Табiр шумить. Гетьманове шатро осторонь стоїть. Воно велике, з непромокального полотна, як на вiтрила. Всерединi оббите шовком. Шовк гарно вишиваний у полтавськi узори. Шатро з трьох частин зложене. В першiй - гетьмана канцелярiя. В середнiй - вiн гостей приймає, у третiй - спить. Шатро на помостi з дощок, прикрiплене сильними линвами до паликiв, крiпко в землю вбитих. Над ним гетьманська хоругов з вiтрами лопотить. Кругом його декiлька iнших шатер - для генеральних старшин, писаря, суддi, обозного тощо. Майдан обведений глибоким ровом i крiпким частоколом. З частоколу гармати висунули гирла на всi сторони свiта. Обслугують їх старi, досвiдченi i вiрнi гармашi, котрi бiля гетьмана вже не раз службу робили. Вiддiли iз сердюцьких полкiв, а також сотня волохiв стоять кругом того табору в таборi. I москалi є. На них козаки з-пiд ока дивляться, а вони на козакiв. Бiльше з ними хлопоту, нiж хiсна. Гетьман знає, що коли б до розрухiв прийшло, солдати першi втiкали б. Вони тiльки за царя вiрно б'ються. Цар має окрему силу над ними. Не люблять його, але бояться. Страхом їх до послуху неволить. В огонь i в воду пiдуть, як цар накаже. Козаки - нi. Кожний полк має свiй окремий вигляд, свою думку та вдачу. Козак хоче знати, куди вiн iде i за що йому биться. Не хоче боротися за нелюбе дiло. Велика рiзниця мiж козаками й царськими людьми! Царськi люди - це маленькi ланки у великому ланцюзi, котрим цар-велетень куди захоче, туди й поверне, без противлення пiдуть. Козаки не те. У них одиниця не злилася ще з загалом. Вибiрнiсть гетьманської влади мають на гадцi. I теперiшнього гетьмана вольними голосами обирали, пiсля Самойловича на рiчцi Коломацi. Дехто був за Борковським, загал "бути гетьманом Iвановi Степановичу Мазепi" - гукнув. I вибрали Мазепу. Можна, значиться, i тепер когось другого обрати - Полуботка, Скоропадського або Апостола. Не одному до булави спiшно. Так собi не один гадає, хоч казати боїться, бо тепер воєнний стан - карають. * * * Полуднє. Весняне сонце продирається крiзь хмари й огрiває табiр. Мерехтять червонi шаровари, вилискує збруя, просихають головна вулиця i стежки помiж курiнями. Озвалися литаври, загули тулумбаси, гетьман, в окруженню старшин, зi свого шатра в табiр виходить. Над ним бунчук хитається, перед ним прапор. Де прапор стане, там, значиться, i гетьман стоїть. Табiр заметушився. Вилазять козаки з-пiд своїх возiв; хто в костi грав, ховає їх у кишеню, хто пив - ховає пляшку, як забагато випив, криється, щоб п'яним не лiзти ясновельможному в очi. За це сильно карають. В таборi впиватися не вiльно, хоч крамарi з Бiлої Церкви здовж шляху i собi розтаборилися, приманюючи козацькi душi до солодких чарок. Не один останнього рубля пропив. А скiльки червiнцiв пiшло до крамарських загребущих рук!- хто почислить? Гетьман головною вулицею проходить. Направо й налiво глядить: "Здоровi були, козаки!" - кличе. "Доброго здоров'я ясновельможному пану гетьмановi!" - вiдповiдають. Шапки вгору летять, з пiстолiв палять. При деяких частинах своя музика є - сурми, бубни, свирiлi й бандури. Як гетьман коло такої частини проходить - грають. Вiн любить музику, за нею не одного недобачить i недочує, а в кожнiй частинi, все одно в полку чи в сотнi, є дещо такого, чого йому нi бачити, нi чути не треба. Йде туди, де свiжi охочекомоннi стоять. Ще їх не бачив. Приглядається, що за люди. Нiчого собi: на полтавських та чернiгiвських хлiбах викормленi, степовими вiтрами злелiянi, охотою помсти i кари розпаленi. Заприсягає їх на вiрнiсть. Болгарський архiєрей присягу проводить. Вiн тепер або бiля гетьмана, або з гетьманськими листами. Негарний собою, та зате архiєрей, не то що звичайний пiп. I проповiдь по-нашому скаже, навчився. Ще й як? Нiби другий Феофан Прокопович, що на всю Україну київським золотоустим славиться. Архiєрей до вiрної служби завзиває церквi, вiтчизнi i регiментаревi своєму, бо - "що тобi з шаблi, коли правої руки не маєш, що з хоробростi, коли вiрностi в тебе нема? Козак без вiрностi, що судно без керма, що вiз без колiс, що плуг без лемеша, сагайдак без стрiл, фузiя без пороху i куль". Козаки, присягнувши, видобувають шаблi i пiдходять цiлувати хрест. "В отсiм хрестi,-говорить архiєрей,-частина животворящого древа - пам'ятайте!" Гетьман в очi охочекомонним глядить. Не всякому добре з них видно. Не один тiльки того жде, щоб грабувать. Дисциплiни треба би тим людям, а на те часу нема. Хто його зна, чи не прийдеться нинi-завтра в похiд виступати. Не вiк же Карловi у Радошковичах стоять. А рушить вiн, тодi i цар двигне свої потуги, тодi й Мазепi треба йти. Ця гадка бiльше всього тривожить Мазепу. Розумiє, що настане тодi рiшаючий мент. Сполучити останнi свої сили з царськими вiйськами, це значить здатися на його ласку й неласку. Та ще якої сполуки бажає собi цар! Вiн хоче, щоб Мазепа перейняв командування над кiнницею, значиться, не над своїми полками, а над мiшаними московсько-українськими кiнними силами, мiж тим як пiшi українськi полки пiдуть пiд команду Петрових генералiв. Таким чином української армiї не буде, а будуть тiльки українськi частини в московськiй армiї. Finis Ucrainae! З жалем i смутком дивиться гетьман на те море козацьких голiв, що шумить кругом, на тих здорових, рослих, гарних воякiв, з котрими, здавалося б, свiт цiлий можна побити,- тiльки Україну визволити годi! * * * Пронизливi Мазепинi зiницi бiгали по козацьких обличчях i бачили на них усе, крiм свiдомостi тiєї небезпеки, котра повисла над їх рiдною країною. Перестрiй Росiї на губернiї, кажуть, уже готовий. Є також київська губернiя, значиться, гетьманщини нема, а буде одна недiлима Росiя. Нема того, за що пролилось стiльки кровi, за що такi довгi роки боролося козацтво, чому i вiн, Мазепа, присвятив так багато своїх турботних лiт. Побiдить Петро i одним махом зробить кiнець останкам самостiйної України, забуваючи, що українцi допомогли йому побiдити. А якщо побiда останеться за Карлом, так цей знову вiддасть Україну полякам, за кару, що не пристала до нього. Це закон вiйни. Побiдник диктує свою волю, нагороджує i карає по власнiй уподобi. За похибки провiдникiв терпить загал, бо провiдник повинен передбачати лихо. Передбачати - легко сказать! От i тепер. Мазепа передбачує небезпеку, яка грозить Українi з боку царя. Знає, що треба порвати з Москвою i пристати до шведiв, бо тiльки з ними можна добитися волi й самостiйностi. А як важко перевести цей намiр в дiло. Як обережно треба переговорювати з новим союзником, щоб не довiдався старий. Ще гетьман мало кому звiрився зi своїми планами, а вже Кочубей i Iскра побiгли з доносом до царя. Що то було б, коли б вiн провадив справу по-громадськи? Громада в один голос кричить: "Визволити нас iз властi антихриста!", а якщо вiн притакнув би їй i сказав: "Добре, визволяймося", так вона тодi другої заспiвала б. Казали б, що москалi це люди одної вiри, а шведи - лютри, що гетьман хоче шляхетськi порядки завести на Українi, що з ляхами руку держить, i - почався б такий танець, якого за часiв руїни танцювали. Важка рiч вести народ до волi! Мойсей 40 лiт провадив жидiв до обiтованої землi i помер, не увiйшовши до неї. Чи не так i зi мною буде? * * * Табiр шумiв. Вiн мав свої турботи. Сварився за їжу, кожний хотiв нових чобiт, кращої свитки, гострiшої шаблi, молодшого, скоршого коня. Гетьман не бачив тут тiєї одної гадки, того спiльного бажання, котре нiби сталевим ланцюгом спаює табор i робить його нездобутним. Вiдчувалося, що тут що голова - то розум, що серце - то бажання. Як важко на такiм грунтi будувати самостiйну державу! Козаки зроду хоробрi, але не вишколенi i до послуху не звичнi. Щоби з них зробити вправний, воєнний iнструмент, на те треба часу, треба, щоб полки привикли до себе, щоб вони стали товаришами долi й недолi, щоб перейнялися одним воєнним духом. А тут, що зведеш докупи якусь нову частину, так зараз цар бере її для себе. А чого нашi можуть навчитися вiд москалiв? I куди одним i другим мiрятися зi знаменитими каролiнцями? зi шведським жовнiром i офiцером? Тiльки в сполуцi з вишколеною i карною армiєю шведського короля-героя можуть козаки зробитися гострим i невгнутим мечем у руках свого iдейного вождя. А поки цього нема, поти й не може бути й самостiйної держави. Годi! З котрого боку не дивився Мазепа, бачив, що перехiд на сторону Карла конечний i неминучий, хоч i як небезпечний. Вся труднiсть лежала в тiм, як i коли зробити цей крок. Старшини наглять, народ теж, а гетьман бачить, що ще не пора, що треба далi збирати сили i далi окрив