ати свою гадку, а мiж тим переговорювати з Карлом, щоб добитися якнайкращої угоди. А воно так важко. От i тепер. На якийсь час треба було припинити всякi переговори, поки велося судове слiдство з Кочубеєм. Нiхто не знає, як журився Мазепа, коли цар казав своїм людям розбирати це погане дiло. Скiльки ночей вiн недоспав, дожидаючи, чи не покличуть i його до Смоленська та не поставлять вiч-до-вiч з донощиками, їхати? Нi, того не зробив би Мазепа. Вiн - i царський суд! Анi гадати... Мазепа вже раз рiшився був на небезпечний крок. Цар хотiв приїхати до нього до Батурина, щоб вияснити непорозумiння. Дiло було погане. Доноси не без пiдстави. Гетьман боявся, щоб гостина не перемiнилася в суд над господарем. На той випадок приготовив 300 вiрних сердюкiв. На даний знак мали почати бiй. Але цар роздумався. Не приїхав. Потребував грошей i вiйська. Лишив гетьмана в спокої. Чи й тепер цар iз-за тої самої причини не вдає, нiби вiн доносам не вiрить. Мабуть... що так. Але могло бути iнакше. Гетьман не мав певностi, чи Кочубей не переловив якого тайного листа вiд Дольської до нього або вiд нього до неї i до Карла. За грошi все можна дiстати. Один писаний доказ, i цiле слiдство повернулося б на iншi шляхи, зрада Мазепи стала би безперечним фактом. Його покликали б на суд. Це прискорило б дiло. Гетьман, замiсть їхати до царя, поїхав би до Карла. Розумiється, не сам, а з вiйськом i старшинами. Але до того вiн ще не готовий. Ще йдуть торги. Гетьман хоче виторгувати якнайбiльше, хоче пристати до нових союзникiв за цiну самостiйностi й неподiльностi України... Як летiти, то з великого коня. I гетьман усмiхнувся. Щастя i тим разом не покинуло його. Цар повiрив, а може, вдає, що вiрить у вiрнiсть гетьмана Мазепи. Кочубей заперечив свiй донос. Iскра теж - i гетьман може далi вести свої переговори з Карлом. Веде i, мабуть, доведе до бажаного кiнця. Бiда тiльки в тiм, що Карло не слухає нiкого. Гетьмана теж. Покладається на свiй власний розум. Змарнував кiлька мiсяцiв на бездiльному постою i дав Петровi нагоду зiбрати бiльше вiйська та краще вимуштрувати його. Петро не дурний. Вiн учиться воєнної штуки вiд Карла. А це не добре. Найгенiальнiший вождь, як непотрiбно перетягне вiйну, то може її програти, бо вороги освояться з його тактикою i переймуть секрети його побiд. Гетьман хоче, щоб Карло йшов на Москву, а вiн, мабуть, прямує на Україну. Це також небажаний i небезпечний зворот. Союзник добрий, коли вiн здалеку, а ввiйде в край - i з союзника зробиться неприятелем, бо народ не любить чужого вiйська, яке б воно не було. Тепер не люблять москалiв, а прийдуть шведи, то й їх не любитимуть. I не дивуватися. Яке б не було вiйсько, а для народу тягар. Гетьман умiв думати i рiвночасно, як машина, робити звичайне дiло: приймати звiдомлення, давати розпорядки, пiдписувати канцелярськi папери. Незвичайна енергiя не покидала його. Пригноблення пiсля невдачi не тривало довго. Вiн скоро приходив до себе i пiдносив голову вгору... Ще наше не пропало! Так було й тепер. Думки його йшли одною дорогою, а звичайна щоденна праця, праця вождя в таборi, котилася другими шляхами. Гетьман вислухував жалоби на харчi, на оружне постачання, розглядав усякi непорозумiння мiж поодинокими вiйськовими частинами, рiшав, мирив, картав i карав - скоро, вправно та бистро, що дивував усiх. "Голова!" - казали козаки. "Гетьман!" - доповiдали старшини. Великим умом пiдтримував своє значення. Боявся одного - старостi. Коли б так справдi занедужав i знемощiв, коли б однiєї днини почув, що вiн старий не лiтами, а духом, що вже не має тої молодечої енергiї, котрiй дотепер завдячує так багато, о - тодi було б погано. Гетьман навiть гадати не хоче, що тодi було б, бо знає, що нiхто не розмотав би того клубка, який вiн тримає в своїй руцi, нiхто не знайшов би виходу з великого українського полiтичного лабiринту, котрий вiн так довго будував. * * * Сонце грiло. Бунчук непорушне висiв над гетьманською головою. Прапор не розвiвався за вiтром, не лопотiв, як птах. Погода. Починається жара. Вiд коней i людей лягають фiолетнi тiнi, бiлi сорочки слiпучо вражають очi, червонi шаровари горять. Гетьман далi обходить широкий табiр. Все щось нового й небажаного. * * * Ось там, направо, бiля головних ворiт якийсь рух. Зчепилися люди, гамiр, крик, щось деруть, нiби м'ячем перекидаються. Здалеку забуваєш, що це люди, здається, нiби жеруться вовки. Гетьман прискорює ходу. Пiдручний старшина бiжить наперед. "Тихо там! - гетьман iде!" Гамiр тихне. Козаки розступаються. Менш смiливi зникають у натовпi, цiкавiшi стають кружком. На землi рухається щось. Несмiливо, крадьки пiдносить голову - чоловiк. Очей його не видно: кров i болото. Рукою протирає повiки i плює. Випльовує зуб, один, другий,- сильно побили його. Здивовано розглядається кругом, чому далi не б'ють, лиш насмiхаються з нього. Є з чого. Вiн тiльки в сорочцi i то в такiй дранiй, що ледве тримається хребта. Все поздирали з нього, чоботи, жупан, шапку, пояс - все. Тiльки тая сорочка на хребтi i в долонi з табакою рiжок. Того рiжка нiяк дати не хотiв. Кусав, драпав, як кiт - тим ще гiрше своїх напасникiв дражнив. Побачивши перед собою старшину, а далi цiлий гурт з бунчуком i хоругвою, вiн догадується, що це гетьман надходить i що, мабуть, тiльки й тому його i бити перестали. Набирає вiдваги. Хоче встати, але пригадує собi, що без шароварiв,- соромиться, сiдає, пiдбираючи ноги пiд себе. "За що ви так його збили?" - питає гетьман. "Шпиг, ясновельможний пане гетьмане",- вiдповiдають. "По чiм знаєте, що шпиг?" Шлявся по цiлiм таборi, пiдслухував, пiдглядав, а як спитали, до якого полку i до якої сотнi належить, то став крутить, назвав полк i сотню, котрої тут нема". "Правда це?" - спитав побитого гетьман. Цей на губу показав, що говорити не може, вся була в кровi. Гетьман головою покрутив. "I зi шпигом так робити не слiд. Треба його судовi вiддати, а не знущатися над чоловiком. Це ви зробили безправно, i винуватих кара не мине. А що вiн це в кулацi держить?" - спитав гетьман i всмiхнувся, бо шпигун виглядав дiйсно смiховито. В однiй сорочцi, до котрої притискав щось грацiозно, нiби не соромився своєї наготи, а боявся, щоб йому не вiдiбрали того рiжка, який йому з цiлого маєтку залишився. "Та це вiн рiжок з табакою має",-вiдповiли козаки. "Та й табака якась диявольська, нiби перець у нiй i вапно. Хто спробував, чхає, нiби носатина в нього. Вiн, мабуть, i не наш. Дряхлий, тiло м'яке i кiсть тонка - чи не шляхтич який!" Гетьман глянув i мусив признати козакам правду. Шпигун на козака не скидався. Казав йому дати шаровари i кобеняк i вiдвести до свого шатра. Писаревi тiєї сотнi, на котрої територiї збулося це кровопролиття, велiв розслiдити справу й подати звiдомлення до полкової канцелярiї. Вертаючи в шатро, думав над тим, як тяжко втримати карнiсть на вiйнi, коли в таборi дiються такi безправства. Поняття самосуду над злодiєм, зрадником i шпигуном так глибоко вкорiнилося в психiку народну, що важко вирвати його з корiнем. ШПИГ "Ось i вiн!" - сказав Орлик до гетьмана, наближаючися до окопiв, якi вiддiляли гетьманову квартиру вiд решти табору. Помiж двома сердюками стояв середнього росту чоловiк, вже немолодий, з хитрими очима, що глядiли спiдлоба, як у зловленого до клiтки звiрка. Вiн уже подобав на чоловiка, був обмитий i причесаний гладко. Тiльки лиця подряпанi i голова свiтить плiшами. Побачивши гетьмана, поклонився низько, раз i другий, нiби хотiв звернути на себе увагу, боячись, щоб гетьман не перейшов мимо i не казав його вiддати пiд суд. Гетьман глянув i - став. Здвигнув раменами, пiдняв високо брови i мало не крикнув з дива. Але зараз запанував над собою i тiльки дав рукою знак, щоб сердюки йшли собi геть, а до шпига промовив рiзко: "Ступай!" Цей втретє покiрно похилився i, налягаючи на праву ногу, пошкандибав до шатра, з котрого гордо маяла хоругов з гетьмановим гербом. Гетьман з Орликом за шпигом iшли. Орлик мовчав, але цiкавий був, що це за птиця. Невже гетьман знає його? Гетьман пiдняв важку занавiсу, впустив загадкового чоловiка й вернув до Орлика й Ломиковського. Скоро вислухав їх i велiв на заходi сонця прийти з Апостолом - побалакають. "До побачення!" Орлик i Ломиковський не вiдходили. "Не спiшитесь?" "А безпечно вашу милiсть оставляти сам на сам з непевним чоловiком?" - спитав Ломиковський. "Нiкому не кажiть. Це мiй чоловiк. Найповнiший у свiтi. Розкажу вам пiзнiше. Варта хай нiкого в шатро не пускає, нiкого! Прощайте!.." "Свят, свят, свят! - казав гетьман, подаючи тринiтаревi руку.- Але ж потерпiли ви, отче, страданiя i то не вiд ворога, а вiд моїх людей". "За добре дiло варт i муки прийняти". "Авжеж, авжеж. Але чого це ви так неуважно йшли через табiр?" "На моє нещастя сотня, яку я назвав, що нiбито до неї належу, вiдiйшла кудись з табору, i це було причиною мого страждання. Але це нiщо. Хто терпен, той спасен. Волосся вiдросте, жаль тiльки зубiв. Здоровi були". "Ще й який жаль. Добрi зуби - то й шлунок добрий, а добрий шлунок - це основа здоров'я. А до того тепер такi часи, що iнодi й кусатися треба",- i гетьман усмiхнувся, показуючи свої здоровi, бiлi зуби. "Сiдайте, отченьку. Вас таки добре потурбували. Ов, ов, ов! Тут вино, а отсе пирiжки. Живiться. Зi страху, мабуть, зголоднiли". "Все, що мав, вителепали з мене. Добре, що душу лишили". "Козаки, як вовки, не хотiв би я їм попастися в руки". "Я теж удруге не рад би. Добре, що з цеї халепи вийшов. Але ж бо били!" "Били?" "Ой били, ваша милосте, ой били",лементував патер. Нараз гетьман нiби щось пригадав собi i зжахнувся. "А листи? Чи не вiдiбрали у вас також i листiв? Ради Бога, кажiть!" Патер побожно зiтхав, схрестовуючи на грудях руки. "Говорiть! - наглив його гетьман.Треба ж їх пошукати, заки попадуть комусь у руки, що знає латинську мову". Патер хитро пiдморгнув очима. "Отже?" "Отже, лист тут..." "Де?" "На плечах, милосте ваша, на плечах". "Як то на плечах?" "Виписаний на голому тiлi. А в рiжку не табака, а порошок. Треба ним обмити спину, а тодi ваша милiсть прочитають власноручне письмо його королiвської милостi Карла XII". "Тому ти так, отченьку, боронив цього рiжка". "Авжеж, що тому. Без нього й письма не вiдчитаєш". "Ну,- здвигав раменами гетьман,чого вже люди в тiй вiйнi не вигадують, далi й найбiльша осторожнiсть не допоможе, хто хоче перехитрити - перехитрить". "Спосiб на спосiб, аж дiйде до того, що вiйна стане н о н с е н с о м". "Почекаємо ще трохи,- смiявся гетьман.- Вiдколи свiт, вiдтодi й вiйна, i поки його - поти й вiйни. Дурний, хто вiрить, що людей можна перетворити в ангелiв. Але ви, отче, крiпiться, їжте й пийте, бо хоч який ми маємо респект перед духом, але й тiлу треба його т р i б у т у м вiддати". "Вiддайте кесаревi, що кесаря". "Авжеж. Так ото festina,venerabilis frater, а то мiй терпець урветься. Дуже я цiкавий, що пише Саrolus rex". "Добре пише",- вiдповiв, заїдаючи смачнi пирiжки, тринiтар. "Гадаєш?" "Знаю, ваша милосте. Ваша милiсть будуть вдоволенi своїм покiрним слугою, котрий перетерпiв страстi i мало що не був умертвлен за свою вiрну службу". "Яка служба, таке й возмездiє, отче. Гетьман Мазепа розумiється на речi". Тринiтар припiднявся з мiсця. "Сratias ago magnificentiae vestrae". "Еrgo, ad rem!" - сказав гетьман, пiдводячи патра до своєї умивальнi. "В давнину гостям ноги з дороги мили, а гетьман свому гостевi змиє спину". . "Добре, що не голову. Саrolus rex xотiв менi на головi писати, на тонзурi. Та я не дав. Тонзура - рiч свята. До того, хоч як її прикрий, може вилiзти на верх, i тодi був би с а м о й б о л ь ш о й с к а н д а л". "I били ж би козаки, пiзнавши патра". "Ой били ж би, милосте ваша!" "Обнажай тiлесо своє, преподобний отче!" ПIДПИСАЛИ Гетьман Мазепа мав повне право бути вдоволеним з того, що вичитав на спинi патра. Король Карло, йдучи слiдами свого попередника Карла Х Густава, гарантував гетьмановi й українським станам Jus totius Ucrainae antiquae vel Roxolaniae, на цiлiй областi, на якiй є схiдна церква й на якiй народ балакає окремою вiд московської i польської українською мовою. Це обновлення шведсько-українського договору з року 1657 було безперечно переводним дипломатичним успiхом гетьмана Мазепи, котрий не вдоволявся станом свого теперiшнього посiдання, а невтомно прямував до об'єднання всiх українських земель, кажучи, що як летiти, то з великого коня. Цей великий кiнь i стояв отсє перед ним готовий до дороги. Король Карло признавав Україну самостiйною державою, а її гетьмана титулував князем i гарантував, що титулу цього i всiх йому належних прав не нарушить. Вiйська шведськi, якi увiйдуть на Україну, будуть оставатися пiд начальним керуванням українського князя-гетьмана i всi українськi землi, якi добудуть шведи, належатимуть до України. В забезпеку, що Україна зi свого боку додержить договору, король Карло вважав потрiбним на час вiйни обсадити своїми вiйськами городи Стародуб, Мглин, Батурин, Полтаву i Гадяч. Крiм писаних пунктiв отець тринiтар передавав гетьмановi вiд короля деякi уснi iнструкцiї. Вiд нього довiдався Мазепа, що договiрний акт виготовляє перший мiнiстр короля Карла, граф Пiпер, i що при найближчiй зустрiчi цей важкий iсторичний документ пiдпишуть оба контрагенти, себто король Карло XII зi своїми вiдповiдальними мiнiстрами i князь Мазепа з українськими генеральними старшинами. Гетьман перехрестився тричi. "Боговi хай буде дяка". "Во вiки вiков",- додав вiд себе патер. "А тепер,- звернувся до нього гетьман,- пiдеш, отченьку, до нори". "Я?" "Не бiйся. Нiчого тобi там не станеться. Це так про людське око. Поставлю сердюкiв на вартi коло холодної, а вночi покличу до себе, нiбито на допит, а. насправдi на вечерю. Завтра спiчнеш, а там подумаємо, як дiло повести далi. Кривди за свою службу не матимеш". "Вiрю". Патер накинув на себе кобеняк, понурив голову, як винуватець, i пiшов пiд сторожею сердюкiв, котрих покликав гетьман, наказуючи їм, щоб добре стерегли цього чоловiка й не дали йому зробити нiякої кривди. "Щоб йому нi один волосок з голови не злетiв!" * * * Надходили старшини. Орлик i Ломиковський стояли бiля окопiв i палко розмовляли мiж собою. Головною вулицею табору надходив прилуцький полковник Горленко. Козаки робили йому дорогу i здоровили. З бiчної, перехресної, вулицi, видно було лубенського полковника Зеленського. Йшов зi своїм писарем полковим, живо розкладаючи руками. На всiх помiтне було якесь збентеження, мало того - тривога. "Спiшно їм приставати до шведiв,- казав гетьман,- Доведу до того, що зажадають вiд мене, щоб не казали пiзнiше, що це було моє бажання, а не їх воля, i що гетьман самовiльно на таке важне дiло рiшився". Вiдсунув ворiтця i пiдiйшов до першої сторожi. Сонце сходило з полудня. Табiр був озолочений його блиском. Гетьман залюбки дивився на цей великий, живий образ, повний гамору i руху. "Сiч,- погадав собi.- Що ти вдiєш! Де не станеш табором, робиться з нього кiш. Не так, як у других армiях. Тут є своя традицiя, свiй темперамент, з котрим треба вождевi числиться. Вiддавати тих людей пiд московську команду, значить, вiдбирати їм охоту битися за отсе їхнє, власне життя. А який це вояк, що нерадо б'ється? Цар хоче мене зробити вождем над своєю кавалерiєю, а Карло вiддає усi воєннi сили, свої i мої, якi лиш будуть на Українi, пiд мiй начальний провiд. Це рiзниця. Ще й яка!" Орлик i Ломиковський побачили гетьмана i кланялися йому. Гетьман рукою покликав їх до себе. "Ось i Зеленський надходить, i Горленко",- сказав гетьман. Ломиковський кивнув їм, щоб скорiше йшли. Тi прискорили крок. Зеленський вiдправив свого писаря i привiтався з гетьманом. "Про що ти так зi своїм писарем балакав?" "Не дають менi спокою, щоб приставати до шведа. Вже й козаки про те саме плещуть, прямо здурiв народ". "Все та сама пiсня! - сказав гетьман,-будь ласка, в шатро". Перейшли перший передiл, у другiм, гарно полтавськими узорами вишиванiм, крiзь малi прорiзи, нiби вiконця, падало ярке сонце й золотими квадратами лягало на пiл, вистелений грубим турецьким ковром. "Ще нам Апостола бракує,- сказав гетьман, сiдаючи у складане, похiдне крiсло.- Сiдайте, будь ласка,- запрошував гостей.- Пилипе, налий чарки, насухо не добре говорити, в горлi дере". Генеральний обозний i полковники вихилили спорi чарки угорського вина. Надiйшов Апостол. "Можемо починати,- сказав Орлик.- Говорiть ви, пане генеральний обозний". Ломиковський вiдкашельнув: "Це, що перед хвилиною сказав лубенський полковник, суща правда. Прилипають до нас люди, як мухи до меду: переходiть i переходiть до шведiв. Боюсь, щоб ребелiї якої не було, бо i козаки, i народ такої злостi до москалiв дiбрали, що довше їх у вiрностi царевi не вдержиш". "Нiяк не вдержиш,-потвердив Горленко.-Мiй полк прямо зубами скрегоче, дивись, i кинуться на царських драгунiв". "Козакiв,- почав Апостол, пiдкручуючи свiй химерно закарлючений вус,- козакiв можна ще якось здержати, то карами, то нагородами, але що робити з поспiльством по селах i по городах, коли там нiякого вiйська нема?" "Ось з моїх Лубнiв,- жалувався Зеленський,- доносять менi, що там зазброєнi товпи всiляких п'яниць та гультiпак спокiйним людям проходу i прожитку не дають. Недавно тому таке товпище побило до смертi орендаря, а старшина ледве живий утiк. Бочки розбивають, трунки розливають, усякi пакостi чинять". "В Стародубi,- притакував Орлик,- не краще. Скоропадський пише, що там шевцi, кравцi, лимарi i весь чорний народ напали на тамошнього вiйта, пограбували його, з погребiв закопане вино добули, попилися i жидiв потурбували". "Що це? -спитав гетьман.- Приходiть з вiстями Iова, страхайте мене!" В голосi його вiдчувався нiби гнiв а нiби злоба. Старшини принишкли. Не знали, чи вести балачку далi, чи перестати, щоб не гнiвати ясновельможного. "Чого ж ви мовчите? Не окривайте нiчого, хай знаю, що дiється пiд моїм регiментом тепер, коли нам порядку треба i спокою. Кажи, прилуцький полковнику, що ти чув!" Горленка вразив тон гетьманської мови: "Бачу, що милiсть ваша нерадо слухає нас, твоїх вiрних старшин". "Годi менi радо слухати, що пiсля 20 лiт моєї важкої працi твориться таке безладдя. Говори!" "Доносять, що в Мглинi сотника до смертi прикотили i три днi в тюрмi тримали. Коли б не товаришi сотеннi, то живим не оставсь би". "Це вже не добре,- зiрвався гетьман.- Сотник - голова в своїй сотнi, управитель її. Це дiло треба прослiдити. Безкарно такого бешкету не пустимо. Що ж дальше?" "Смiливiсть гулящого народу,- зважився забрати слово Орлик,- переступає усякi межi закону, послуху, навiть респекту, для твоєї особи, пане гетьмане, належного". "Що ж такого?" "Гультяї на гетьманський замок у Гадячi напали, хотiли управителя вбити i розграбити добро, добре, що гадяцькi мiщани до того не допустили". Гетьман покрутив головою: "Бiльшої вдяки сподiвався я за мою працю для добра України". "Це не нашi люди,-.потiшав його Ломиковський,- а московськi. Московськi втiкачi й мародери наш народ бунтують. Приставайте, мовляв, до нас i разом грабуймо панiв i старшин. Уздовж Днiпра гуляють двi такi московськi шайки: одна - в вiсiмсот душ з Перебий носом во главi, а друга - в тисячу з отаманом Молодцем. Гулящий народ, як вода, напливає до них, i треба боятися, щоби з тих шайок другий Булавiн не вийшов. В Полтавськiм, Миргородськiм, Прилуцькiм, Лубенськiм i Переяславськiм полках, скрiзь-скрiзь неспокiйно". "Скрiзь неспокiйно..." - повторив гетьман i почав пальцями бубнити по столi, що було знаком його невдоволення. "Яка причина тим небажаним познакам видимої ребелiї?" - спитав по хвилинi. "Є рiзнi причини,- зважився вiдповiсти Апостол.- Хоч би та, що ми безнастанно в походах, а вiдома рiч, як виглядає без хазяїна хазяйство. Але найважнiше те, що народ невдоволений, i то не тiльки в нас, але й у московських землях. Там бунти, i до нас бунтарський дух перекидається". "Наш народ нiколи не був вдоволений",- перебив Апостола гетьман. "Це правда, але нiколи вiн без причини не бунтувався, а тепер тих причин багато i такi вони важкi, що й виповiсти трудно. Милостi твоїй вiдомо - так i говорити не стану. Нiвечать нас, винищують, обдирають i зневажають, не лиш народовi терпiти, але й нам на такi знущання довше дивитися годi". "Годi нам дивитися довше на те, що з Україною робить Москва!" - загомонiли гуртом. Гетьман скорим рухом пiдвiвся з крiсла i глянув крiзь вiконця направо й налiво. Не було нiкого. Лиш хоругов лопотiла з вiтром, то широко розвiваючись, то тихо прилягаючи до полотен шатра. Здалеку гудiв табiр. Вiн мав свої турботи. Заздрим оком дивився туди, де жив гетьман i його старшини, не прочуваючи навiть, якi-то в них тяжкi турботи. "Чого ж ви тодi хочете, панове?" - спитав гетьман, вертаючись на своє мiсце. Як на даний знак поставали з лавок. Обступили його, схвильованi, збентеженi, тривожнi. Всi нараз радi були говорити, жалiтися, виявляти своє задушевне бажання. Але привикли до того, що в розмовi з Мазепою треба бути помiркованим. що його анi криком не настрашиш, нi жалiсливими словами не зворушиш, з ним треба балакати спокiйно i розумно. "Рещментарю i батьку наш! - почав Ломиковський.- Вiдомi тобi нашi бажання, але нам не вiдомi твої задуми, i вiд того нам важко двигати на своїх спинах тягарi наших урядiв. Подумай собi: з одного боку, Москва нас кривдить i притискає, Москва посягає на нашi права споконвiчнi, ми непевнi нi своїх урядiв, нi маєткiв, нi безпечного пробування, з другого боку, народ бунтується, городовi старшини не в силi цеї ребелiї опанувати, а ми, як той степовий вiтер, кидаємо собою направо й налiво, нинi тут, а завтра Бог вiсть де, i нiякої надiї нема в нашому серцi, що воно до кращого йде. Коли б ми знали, що ти, ясновельможний пане гетьмане, згадав i постановив, то не ходили б ми як у мряцi, не бачучи дороги перед собою". "Непевнiсть тривожить людину",пiдхопив Апостол. "Хай буде, що хоче, щоб лиш знати що,- додав Горленко.- Соромно, що старшини твої i довiренi тобi люди так само непевнi й несвiдомi завтрашньої днини, як останнiй чура з обозу". Старшини хвилювалися, насилу здержуючи жаль. "Як бачу,- сказав гетьман,- ви невдоволенi мною. Так тодi - будь ласка! - вiн пiднiс i назад на стiл поставив гетьманську булаву.- Будь ласка!" В шатрi зробилося тихо. Чути було, як лопотiла хоругва i як здалеку шумiв табiр. "Пошлiть по полковникiв, що осталися вдома, вдарте в литаври, скличте раду i виберiть собi нового гетьмана. Я проти волi своїх старшин рейментувати не хочу. Може, я старий, може, менi й важко шукати нових дорiг, може, очi мої не довиджують, а ушi не дочувають, виберiть собi iншого, кращого й молодшого,- будь ласка! Я вже своє вiдгетьманував, пора й менi спочити". Не раз чули це старшини, i за кожним разом бентежила їх така погроза. Нинi бiльше, нiж коли. А що буде, коли гетьман дiйсно рiшився прийняти титул герцога й зажити на своїх маєтках? Перед ними розкрилися чорнi горизонти. Цар Петро, Меншиков, вiйна, i вони без гетьмана Мазепи, без того одинокого чоловiка, котрого шанує i перед котрим має респект грiзний, невблаганий цар. Без Мазепи почалася б на Українi така анархiя, що й погадати страшно. "Будь ласка!" - повторив, стукаючи булавою, гетьман. Апостол обхопив гетьмана за колiна. "Батьку й добродiю наш! Бог свiдком, не хотiли ми вразити серця й маєстату твого. Не гнiвайся на нас. Ми до шабель звикли, не до полiтичних розмов. Знаєш, ясновельможний гетьмане, що i мiж мною i тобою перше щось не наладжувалося, а тепер я тобi найвiрнiший слуга i товариш. Що прикажеш - сповню. I всi ми так, i не лиш ми, але й багато iнших. Розхмар своє чоло, не карай нас гнiвом своїм". Гетьман мовчки обiйняв Апостола i посадив його бiля себе. "Не гнiваюся я на вас, панове товариство, а по щиростi кажу, як що ви невдоволенi мною, так виберiть собi кращого вiд мене". "З тобою, Iване Степановичу, хочемо жити й умирати!" - закричали гуртом. "Так тодi не пускайте своїх гадок заячими слiдами, а кажiть, чого собi бажаєте, панове!" Апостол потягнув Ломиковського за полу. Той почав тихо, але рiзко: "Обiцяв ти нам, гетьмане, що як Богдан вивiв Україну з ляцької неволi, так ти нас виведеш iз теперiшньої, щоб ми не загинули нi пiд царем, нi пiд королем, лиш добилися волi". "Обiцяв i хочу дотримати слова, так хай менi свiдком буде Господь i Христос, наш Спаситель". "А коли ж ти нас виведеш, Iване Степановичу, як не тепер? Приставаймо до шведiв i разом з ними доконаймо того лютого дракона, що присмоктався до України!" "Приставаймо до шведiв, приставаймо!" - гукали старшини. "Карло на Березину йде. Цар у тривозi. Скарби свої в Бiлоозеро казав вивозити, городи й села палити велiв". "Як шведи увiйдуть в Україну, запiзно буде". "Або тепер спасеш нас i визволиш вiд ворога нашого найлютiшого, або нiколи!" Гетьман два пальцi до уст приклав: "Тихо, панове, ради Бога, тихо! З таким крамом мудрi люди не виходять на торг. Гадаєте, гав ловить Мазепа? Ох, якi ж бо ви! Не вам мене учити. Добре я знаю, що роблю,- обезпечаюся на всi боки. Кожний з вас вiдповiдає за свiй полк або за свiй уряд, а я вiдповiдаю за всiх. Iсторiя всю вину звалить на гетьмана Мазепу. Не дай Боже невдачi, народ обплює мене i обкидає камiнням. Я не живу з нинi на завтра, я про будучнiсть гадаю, розумiючи, що за всiх прийдеться колись вiдповiсти перед судом Божим, бо не лиш з вибору вашого, але i з волi Божої я свiй уряд дiстав". Гетьман схвильовано ходив по шатрi. "Як дiти пристаєте до мене: переходи й переходи! Легко це сказати, але важко зробити. Чи погадали ви про цей перехiд? Коли б тут не було московського вiйська, то iнша рiч. А так - вони стежать за нами, пiдзирають кожний крок. Зараз спитають: "А куди, а як, а чому?" Козаки розкиненi по всiх усюдах, їм прийшлося б перебиватися насилу, щоб до нас добиться", Старшини очима за гетьманом водили. "Та не гадайте, що я не хочу послухати вас. Як що ви хочете, щоб зiрвати з Петром i шукати собi нового, може, й кращого союзника, так я поперек вашої дороги не стану, щоб ви опiсля нарiкали на мене. Прошу, подайте менi на письмi своє бажання, ось папiр, а тут чорнило. Будь ласка!" Гетьман рукою показував на стiл: "Сlаrа расta claros fasiunt amicos. Пишiть!" Гетьман пiднявся з мiсця: "Пишiть, панове, а я пiду й вiдпочину хвилину. Втомився я". * * * Гетьман знав, що таке письмо це не легка рiч. Iсторичний документ. Будуть перечитися. У всякого буде своя гадка. Не скоро зведуть їх докупи. Гетьман не хотiв їм заважати. Пiшов до третього передiлу. "Як же маю писати?" - питався Ломиковський. "Пиши, як розумiєш,- вiдповiв Апостол,- прочитаємо i справимо. Не зразу Рим збудували". Товариство замовкло на хвилину. Гусяче перо скрипiло по паперi. Апостоловi важко було тихо сидiти. Взяв Горленка набiк i, закарлючуючи вус, шептав йому до вуха: "Це треба нам було давно зробити. Боюся, чи не запiзно". "Краще пiзно, як нiколи",- вiдповiв Горленко. "А що ж нашi жiнки й дiти? - спитав Апостол.- Як ми їх оставимо на помсту москалям?" Горленко задумався: "Треба буде i їх покликати до себе. Перейдемо разом, а як нi, то й залишити в якомусь городi, подалi вiд воєнного пожару. Та об тiм ми ще побалакаємо з Iваном Степановичем. Вiн голова". "Авжеж, що не хвiст, такий як Кочубей". "Гей, гей, Кочубей!" - промовив Горленко i зiтхнув. "Такий богатир, такий пан i пiд батiг спину наставив". "Бо дурний. Жiнцi потурав". "Жiнку люби, та ума не губи". "Отож i я кажу!" Пiдступив до них Орлик: "Цитьте, не заважайте генеральному обозному, хай пише". "Я вже написав",- озвався Ломиковський. "Так прочитай вашець",- вiдповiв Апостол. "Хай Орлик прочитає "Нi, нi, хто писав, той хай читає. Не всякий його письмо розбере". Ломиковський читав. Зараз по першому реченнi його зупинили. Письмо починалося звичайною формою: "Ихь царского пресвiтлого величества войска запорозкаго генеральнiи старшины и полковники". "Так не можна,- казав Апостол.- Тут дiло не про царя, а про нас i гетьмана". "Про Україну",- додав Орлик. "Пиши: ,Наш ясновельможний i вельми ласкавий пане гетьмане i добродiю'". Довго перечилися, заки справили письмо вiд початку до самого кiнця. "Прочитай ще раз ad ovo",-домагався Апостол. Ломиковський насилу прочитав сильно посправлюваний i почерканий концепт. "Що предложивши, зичим вашей ясновельможностi доброго здоров'я",- закiнчив. "Нi, так не йде!- зауважив Горленко.- Краще пиши: ,Що предложивши, наше вiрно прихильнoє вашiй ясновельможностi засилаємо поздоровленiє'". "I так нi,- противився Зеленський, котрий довго мовчав, нiби з останнiми сумнiвами боровся.- На мою гадку, ось як слiд написати: ,Сiє докладаєм, не тiльки радячи, але i велицi просячи, жеби старшiи над нашим войском козацким будучiї не рознилися для своїх приват мислями своїми i один над другого чести своєї не приносили, але спольною братерскою вяжучися любовю, щирим совiтом дiло тоє Божоє, великеє вкупi з регiментарем, паном гетьманом своїм орудували, котрому доброго i довготрiвалого здоров'я i щасливого во всем поведенiя заживати зичим i Господу Богу Оного в сохраненiє своє особенноє iз глибин душ наших щире йому вдячних поручаєм'". Перечилися за чергу в пiдписах, аж вирiшили, щоб пiдписувати поазбучно. Пiдписали. "Фу! Та й утомився! - сказав Апостол, передаючи Горленковi перо.- Аз, буки, вiди, глаголь... так, це на тебе черга". "А тепер хай писар гарно начисто перепише". Орлик не згоджувався. Хто начорно концептував, хай i начисто пише. "Ей, Орлику! - накивував йому пальцем Апостол,- щось ти менi нинi дуже вiд усього вiдпрошуєшся. Чи не маєш ти, мосьпане, яких заднiх гадок i iнтенцiй?" "Я?" "Ти, Орлику, ти". "От i вигадав миргородський полковник". "Уважай!" Ломиковський переписав на повному листi паперу, i старшини пiдписали вдруге. "Це для Iвана Степановича, а чорновик хай Ломиковський для всякої безпеки сховає. На ньому теж нашi iмена стоять". Розiйшлися. ПIДДАВСЯ __ Гетьман слухав, як гуторили старшини. Знав, що i як вони напишуть. Не важно. Важливо, щоб написали. Хоче мати доказ у руцi, що не самовiльно поступив, а пiшов за їхнiм бажанням. Бог вiсть, як дiло скiнчиться, не завадить обезпечити себе. Переговори з Карлом припинив би на деякий час. Через доноси Кочубея. Погано дiло тодi стояло. Добре, що вдалось перехитрити царя. Потерпить Кочубей. I гетьмановi гадки пiшли шляхами - до Батурина, Диканьки, до Ковалiвки. Пригадав собi своє довголiтнє товаришування з Василем Леонтiєвичем, як жива явилася перед ним Любов Хведорiвна, побачив Мотрю... Мотре, сонце моє!.. Як недавно це було, а як далеко вiдiйшло вiд нього! Мотря не його, а Чуйкевичева дружина. Видно, так Бог хотiв. Не жалiє за тим, що в Бахмачi було. Передвечiрнє сонце, осiннiй погiдний день. Боже ти мiй! Яка благодать - гарна й розумна людина..! Нi злостi, нi помсти не почував у своєму серцi. Хотiв, щоб Мотря щасливою була. Але чи буде? Ось i тепер, яка чорна хмара надвигається на її небо. Батька цар покарає. Як не дiстав Мазепи, мусить Кочубея скарати. Цар Петро нiчого безкарно не пускає. Маєстат свiй не тiльки силою i умом пiдтримує, але й страхом. При допомозi страху все в своїх руках держить. Деспот. Тiльки хитрощами можна поборювати його. Цар Кочубея скарає на горло. Мазепi нiяк рятувати його. Або Кочубей, або дiло. Дiло вiд Кочубея важнiше. Дiло найважнiше з усього. Для дiла кожна жертва добра. Треба робити дiло... I гетьман снував далi свої плани. Роздумував, як i коли перейти йому до Карла. Є два способи: або щоб Карло попрямував на Москву, або щоб скорим ходом увiйшов на пiвнiчну Україну i вiдрiзав її вiд Москви. За шведськими тилами можна б тодi пiдготовити край до великої змiни. Бiда, що Карло не слухає нiкого. Своїм розумом робить. Вождь i фiлософ. Гетьман рад був якнайскорiше побачити його. Цiкавий чоловiк, генiй. Невже ж їх у нас не було? А Хмельницький, Виговський, Дорошенко - може, й другi. Тiльки нашим бракує того, що чужим доля дає,- авторитету й традицiї. Карло хлопцем одно й друге дiстав, наш чоловiк мусить їх здобувати, нашому треба боротися за те, що другi готовим до рук разом зi скиптром дiстають. У нас боротьба на всi фронти i тому така важка побiда. Гетьман нiяк не може уявити собi українського Карла, анi Петра. З тим i засинає. Це його щастя, що сон послушно приходить. Люди дивуються, коли Мазепа спить. Вiн працює не раз до пiзна вночi, а скоро свiт встає. Але тi двi-три годинi сну, крiпкого й безтурботного сну, нiби на його власний наказ, покрiплюють його. Не раз у повозi притулить голову до подушки й засне так, як другий навiть на лебединих пухах не спить. Цей добрий сон - один iз секретiв його молодечого вигляду. Мазепа опанував свiй сон силою волi... * * * Орлик двiчi вiдхиляв занавiсу i двiчi подавався назад. Гетьман спав, скинувши кунтуш i сап'янцi. Бiля його похiдного лiжка лежало свiтляне вiконце. Вечорiло. Орлик ждав, аж гетьман покличе його. Кендзєровського вiдпустив, нiкого не було в шатрi. Генеральний писар тримав прохання старшин i думав. Пригадав собi свою молоду дружину i своїх маленьких синiв. Що станеться з ними? Вони ж у Батуринi. Коли б так Мазепина зрада виявилася скорiше, нiж вспiє спровадити їх до отсього табору,пропали. Орликовi мороз пiшов по спинi. Невже ж вiн має право ставити добро i життя своїх найближчих на непевну ставку? Невже ж вiрнiсть гетьмановi рiч святiша вiд щастя його рiдних дiтей i коханої дружини? Вiн пригадав собi тую нiч, коли гетьман, дякуючи слiпому припадковi, був приневолений розкрити перед ним тайну. "Iди i молися Боговi, казав, ти молодий, i по-божому живеш, може, Бог вислухає тебе. Молися, яко хощет Господь, да устроїт..." Хитрун! Усiх нас на шнурку водить, як хоче, так наструнить, а тодi: "Йди i молись Богу!"... Злiсть пiдступала до Орликового серця. Як може один чоловiк володiти таким великим гуртjм? I то не товпою, а людьми, як не образованими i вченими, так бувалими i досвiдченими? Буртувався проти насилля. Це, що нинi робив гетьман, з от-сим письмом, це чиста комедiя - лицедiйство, коли не лицемiрство. Гетьман давно рiшився, все своїм Богом чинить, а старшинами так крутить, що нiбито не вiн їх веде, а вони його провадять. Один чоловiк усiма заправляє, всi пiд його дудку танцюють, усе вертиться, як вiн собi бажає. Старий, дряхлий чоловiк. Забував про добродiйства, яких вiд гетьмана зазнав,- бунтувався. "Велике дiло, що мене з консисторського канцеляриста генеральним писарем зробив, першим при собi, значиться, чоловiком! Не будь у мене снаги, генерального пера не встромив би в руку. Але що я таке при нiм? Нi то син, нi то пахолок. "А пiди-но ти, Пилипе, а зроби-но ти, Пилипе!" Так раз у раз. Знаряддя я у його руках, бiльш нiчого. Послушне знаряддя в гетьманових руках. А як приманює мене! Все менi тую булаву показує, мовляв, по моїй смертi, може, вона тобi припаде, тобi або Войнаровському". Орлик хвилювався. Сердився, що гетьман затаїв перед ним свої зв'язки з княгинею Дольською. "Єзуїт Заленський i болгарський митрополит-розстрига бiльше в нього вiри мають, нiж я. А тринiтар?" Орлик пригадав собi нинiшню пригоду зi шпигуном, котрий нiбито в холоднiй сидить. "Але пiд вартою, щоб йому волос з голови не злетiв". Комедiя, котра могла скiнчитися трагiчно. Чи не скiнчиться трагiчно цiла тая велика комедiя, котру старий гетьман затiяв? Раб бунтував проти власти господина свого. Вiчна залежнiсть, безнастанний послух, повсякчасна тiнь, у якiй йому доводилося ходити, бо велетень Мазепа тую тiнь на його постать кидав, проймали болем його палку, честолюбиву душу. "Гарно! Регiментар ти єси, а ми, пiдчиненi тобi мiнiстри, маємо слухати тебе i сповняти накази твої вiрно... Так скажи це. Не крийся, скажи, що ти деспот, що монархiю з гетьманату робиш. А то вiн так м'яко прибрав нас у свої руки i крутить нами, як ляльками в вертепi. Танцюємо на його шнурку. Тю!" Кинув Ломиковського письмо на стiл. "Такi поважнi старшини, а не бачать того. Пишуть, не знаючи, що вiн диктує їм. Наскучило дивитися на те. Страшний чоловiк. Петро тiлом, а вiн духом страшний. Духом своїм поневолює нас". Орлик бунтувався проти перемоги Мазепиного духа. Ще раз гадками в тую нiч вертав, коли вiд гетьмана з тайною на печорський двiр побiг i грошi нищим роздавав, щоб молилися до Бога. Мало на якогось чоловiка не впав. Лежав серед дороги, як колода. I йому грiш у долоню вткнув. "Молися, що Господь устроїв усе по добру". Не прийняв. Вiн не нищий. "А чого ж ти тут лежиш?" "До Києва вмирати прийшов. Вмерти не можу. Може, тут Бог смерть менi пошле". Хотiв упевнитися, чи Київ ще наш. Подивитися на Лавру, на Мазепинi церкви, на академiю, гетьмана побачити хотiв, Степановича Iвана. Чи гетьманує вiн, чи антихрист? Орлик до богадiльнi його вiдвiв, а на рано до гетьмана попровадив. Ще й нинi тямить цей мент. Старий козак, що за Виговського, за Дорошенка i Сомка в походи ходив, за Мазепи праву руку втратив, пiдступив до гетьмана i доторкнувся до його одежi. Впевнився, що гетьман ще є. Мазепа руку йому подав: "Здоров був, батьку!" "Доброго здоров'я вашiй милостi у Господа прошу",- сказав i повалився трупом. Орликовi на цей спомин мурашки полiзли по шкiрi. "Духом своїм насилує нас. Такої жертви, як вiн, нiхто не жадав вiд козацтва. А слухають його. Навiть на Сiчi свою партiю має". Орлик гарячий лоб до зимного стола притулив. "Але й насиллю кiнець. Годi, щоб вiн нас до нещастя провадив. Нас - то ще. Але що виннi жiнки й дiти нашi? Ми, батьки i мужi їх, маємо їх добровiльно в руки московських катiв вiддати? Нi, нiколи й нiзащо в свiтi! Такої жертви нiхто не смiє вимагати вiд тебе, навiть гетьман вiд свого генерального писаря, нi!" Орлик встав. "Що ж тодi?..- питався сам себе тривожно...- Сказати йому це? Знищить чоловiка. Назве зрадником i бунтарем, прихвостнем Кочубея. Пiд суд вiддасть... Найпростiша рiч - вбити. Лежить сам, нiде нi живого духа. Спить. Один, добре вимiрений удар стилету, i всiй трагедiї кiнець. З шатра є потайник у балку, про котрий не знає нiхто. Можна вийти, вернути в табiр другим боком i - кiнцi в воду". Орлик гiрко всмiхнувся: фантазiї. Зрада Валенштейнових офiцерiв, український Хеб. Вiн не спосiбний до того. Чув жар в очах. Чи не яка недуга? Прикладав руку до виска. Рука дрижала й була гаряча. "Всi ми нiби в мареннi. Вiн один здоровий, вiн один знає, чого хоче i що йому робити, отсей старий, дряхлий чоловiк, що так спокiйно спить за шовковою стiною, тодi як його генеральний писар, молодий i дужий Пилип Орлик, з ума сходить. Кiнець тому, кiнець! Пiди, кинь йому цей лист i скажи, що довше гратися в полiтичнi пiжмурки не будеш. Складай перо й печать i йди собi вiд нього, до жiнки i дiтей, ти ж муж i батько. А як не пустить? Так вночi вихопиться з табору i поїде геть, щоб не бути при ньому й не вiдповiдати, як генеральний писар, за тую небезпечну затiю..." "Пилипе!- почувся Мазепин голос з третього передiлу.- Є ти там, Пилипе?" Орлик встав, поправив пояс, пригладив рукою чуб, взяв Ломиковського письмо i вiдхилив занавiсу. "Йди геть! Геть!" - наказував собi в душi. Гетьман глянув на свого писаря, пiднявся, сiв на лiжку, очi в нього втупив. Орлик хотiв видержати цей погляд - не мiг. Повiками зiницi накрив. Турецькi узори затанцювали на долiвцi, сонячнi квадрати засуєтилися, як живi, гетьманська хоругов залопотiла, як крилами птах. "Втiкати, втiкати, втiкати!" Ноги трималися землi. Рушитися не мiг. Стояв у ногах постелi. Лист "дурницями" записаного паперу тремтiв у його руцi. "Пилипе!" - почув м'який оксамитовий голос