. "Слухаю, милостi вашої",- вiдповiв, пiдступаючи до гетьманської руки. Перед ним лежав гетьман Мазепа. "Важко тобi, Пилипе. Гадаєш менi легко?-казав гетьман, беручи Орлика за руку i притягаючи його до свого лiжка.Сiдай. Побалакаємо хвилину. Багато часу не маю, бо нинi ще треба бачитися з тринiтарем, з отсим шпигом, знаєш". Орлик сiв на краєчку лавки. Голова йому горiла. "Хвилюєшся?- почав гетьман.- Розумiю тебе. Жiнка, дiти. Що ж! Кажи. Коли в тебе сили нема, я не налягаю, iди до них. Важко менi оставатися без тебе, але не хочу, щоб Орлик в куропатву перемiнився. Краще випущу його з клiтки, хай летить". Орлик вiри вухам своїм не йняв. Чи справдi вiн це чує, чи лиш йому в мареннi верзеться. "Кажи, Пилипе, кажи! Ще час. Ще можеш умити руки свої, як Пилат, простять тобi. За декiлька днiв, може, буде запiзно. Рiшайся!" Орлик не зчувся, коли колiна його опинилися на долiвцi, а голова припала до постелi. "Пане мiй! Не проганяй мене вiд себе. Не гiдний я ласки твоєї, не варт бути вiрником твоїм, бо я лиш чоловiк. Але - поборю я ворога в собi, не зраджу тебе, як жiнцi i дiтям своїм щастя бажаю". Почув долоню гетьмана на своїй головi. "Не добру клятву проговорив ти, Пилипе. Щастя жiнцi й дiтям своїм бажати i менi вiрним оставатися - не все одно. Родина - щастя, i служба вiтчинi своїй - теж щастя. Подружити тi два щастя з собою - це вже забагато добра. Треба забути про одно, щоб другому служить. Я про все думав, Пилипе. Про жiнок i дiтей ваших теж. Не хочу їх безпомiчними залишати, бачить Бог, як не хочу. Та чи зможу я захистити їх перед важкою рукою царя, котрий навiть Меншикова в злостi не щадить, не знаю. I тому, жалiючи тебе, ще раз кажу, як хочеш, iди до них". "Остануся бiля тебе, Iване Степановичу, аж до смертi". "Моєї?" "Нi, своєї. Так менi. Боже, допоможи!" Гетьман пiднiс його i казав сiдати. "Що ж там письмо?" - спитав нараз другим голосом, спокiйним, дiловим. "Написав Ломиковський?" "Покажи!" Гетьман прочитав. "Отут ще треба справити, Пилипе, щоб сумнiву нiякого не було". Подиктував в однiм i в другiм мiсцi змiненi речення в тiй самiй актовiй мовi, в якiй зложене було письмо i якою вiн писав свої унiверсали й листи до полковникiв i до старшин. "Пiдеш до Ломиковського, щоб ще раз переписав це прохання i щоб завтра вранцi принiс менi. Хай прийдуть також Апостол, Горленко, Зеленський i, розумiється, ти. А тепер зайди до холодної, виведи звiдти нашого шпига i достав його тут. Поклич Кендзєровського". Орлик розпрощався з гетьманом. Цей ще раз завернув його. "Яко хощет Господь, да устроїт. Пригадуєш собi?" "Пригадую". "А все ж таки маєш час до завтра, роздумай гаразд. Дiло велике й важке. Якщо не почуваєш у собi сил витримати бiля мене аж до кiнця, щасливого або нi, так краще скажи, i вiдпущу тебе". "Витримаю, милосте ваша". * * * Кендзєровський перший прийшов. Допомiг гетьмановi вбратися i накрив стiл до вечерi. Робив це, коли гетьман не хотiв мати нi чурi, нi служок бiля себе, довiряв йому. Стародубського полковника свояк дослугувався рангу бiля гетьмана, до котрого приляг цiлим серцем. "Що чувати?" - спитав його гетьман. "Нiчого незвичайного. В таборi, як в улику, шумить. Так перед кожним походом буває. Козаки хвилюються". "Що кажуть?" "Всячину торочать. Той клянеться, що на шведiв у степу наткнувся i ледве втiк, другий запорожцiв бачив, як iз Сiчi до нас тягнули, третiй короля Станiслава десь пiзнав, чого хто собi бажає, те й увижається йому". Гетьман усмiхнувся: "Нашим усе чогось нового захочеться". "Надокучила Москва". "I ти на тую нуту спiваєш? А дух у таборi який?" "Як звичайно, козацький. Молодики сумують, а старшi розважають себе i їх, то жартами, то чаркою". "Розважають?" "Розважають, милосте ваша". Кендзєровський бачив, що гетьман не вiд того, щоб щось веселе почути. "Вчора був я свiдком веселої приключки". "Якої?" "У вдарнiй сотнi прилуцького полку гостилися старшини. Сотник Федiр, випивши трохи, куняв. Нараз хтось гримнув: "В удар!" Старий сотник зiрвався, вискочив з курiня, допав коня i сiв, але лицем не до голови, а до хвоста. Товариство в смiх. Котрийсь iз молодших i каже: ,Ваша милiсть їдуть назад'. Сотник страшно подивився на нього. 'Не знаєш, куди їду, так i знати не можеш, чи вперед їду, чи назад. Це одно, а друге, як треба, то поверну конем i поїду вперед, а третє, пiди-но ти краще та купи менi табаки' (вiн родом iз-за Збруча й нюхає табаку). Насилу зняли з коня". "Краще жартувати, анiж сумувати, але ось i Орлик шпига веде". Гетьман гукнув на шпига: "Увiйди!" Цей згорблений увiйшов у шатро. Але як тiльки опустилася за ним занавiса, випрямив спину i латинським привiтом повiтав гетьмана. Кендзєровський подав зимну вечерю i налив чарки. Гетьман вiдправив його з шатра з тим, щоб, як затрублять у таборi на сон, прийшов до нього. Гетьман з тринiтарем по-латинськи балакали. Гетьман дякував йому за корисну i справну вислугу, нагородив щедро i вгостив на славу. "Дiло добiгає до кiнця, а тодi пiчнеться що лиш властива акцiя з новими союзниками. Поїдеш, отче, до княгинi Дольської i перекажеш її наш привiт i щиру подяку. Завтра мої старшини довiдаються правди. Нинi я їх приготовив до того. Поки що все складається щасливо. Старшини написали менi прохання, щоб я переходив до Карла. Завтра письмо буде в моїх руках". Тринiтар затирав руки. "Ad maiorem gloriam Dei. Все в божих руках, ясновельможний пане". "Авжеж, що не в наших. Волi божої нiкому не минути. Робимо, що можемо, совiсть наша спокiйна. А тепер скажи менi, де гадаєш сю нiч ночувати? Я казав би, оставатись у таборi. Кендзєровський вiдпровадить тебе до Орлика. Це зараз недалеко вiд мене. Добре?" "Як ваша милiсть прикажуть". Гетьман добув зi скринi одяг, шаблю i шапку. Тринiтар перебрався. "I спереду, i ззаду, хоч куди козак,- жартував Мазепа, повертаючи ним вправо i влiво.- I рiдна мати тебе не впiзнала б, такий молодець". В таборi трубiли на сон. Пустiли майдани i мовкли вулицi. Над табором зоряна нiч розпинала свiй великий намет. За табором, якраз проти головних ворiт, на задуманiм виднокрузi викочувався мiсяць, великий i червоний... "На розлив кровi",- казали вартовi. Надiйшов Кендзєровський. Гетьман велiв йому провести гостя до мешкання генерального писаря. Гетьман вийшов перед своє шатро. Здалеку дивився на табiр, на куренi й намети, на вози i конi, що вкрили собою широкi поля, аж геть пiд виднокруг. Хто i пощо стягнув тих людей з цiлої України, вiдiрвав вiд землi i вiд родини, вiд звичайного життя? I що станеться з ними за мiсяць, за два? Чи багато залишиться в живих, а тi, що згинуть, чи гадають про те тепер, в ту зорiшливу нiч, що так i тягне тебе в рiдне село, у вишневий садок? На чий зазов прийшли тi люди сюди, на гетьманський чи царський? Свiдомiсть їх пригнала чи послух i мус, гроза царської кари? Гетьман дивився на зорi, нiби вiдповiдь у них читав. I вони розсiянi по небу, як у безладдi, а на дiлi в карностi i в порядку. I вони кружляють там, а тут люди, скрiзь мус. Позбутися страху, визволитися з примусу слiпого i пройти свою власну дорогу, слухаючи розуму й совiстi своєї,- це найбiльше завдання людини... Гетьман глянув на мiсяць... Який же вiн червоний! Грiзний! Вернув у шатро i засiв до своєї роботи. Писав поза пiвнiч. * * * Десь далеко в хуторах i селах спiвали другi пiвнi, коли нараз почувся тривожний крик. Гетьман пiдiйшов до вiконця. Вартовi стояли на своїх мiсцях, але вулицями бiгли люди, одинцем i гуртами: Лускали чоботи, дзвенiли шаблi, лунали незрозумiлi крики, зливаючися в один тривожний гул. Гармашi пiдбiгли до гармат лаштувати їх. "Без мого окремого наказу анi одного стрiлу! - крикнув до них гетьман.- Пiд карою смертi, зрозумiли?" До гетьманського шатра бiг генеральний писар. Побачивши гетьмана, спинився. "Прошу милiсть вашу в шатро - в потайник",- додав ледве чутно. "Що таке?" "Бунт". "Де?" "В прилуцькому полку почався. Скрiзь табором пiде". "Де обозний?" "Обозний сотнi на_ _вдар готовить". "На вдар?" "Щоб придавити бунт". "Що ви це? На вдар? Битву робите в таборi? Подурiли!" Сердюцькi вiддiли виступали зi своїх курiнiв i оточували майдан, на котрiм стояло гетьманське шатро. Тихо, скоро, справно. Нiби живий мур виростав кругом гетьманської домiвки. Направо вiд головних ворiт клекотiло. Гадав би хто, повiнь прориває греблю i грозить потопом табору. Вже й стрiли починали лунати, а по них пронизливий крик. Ломиковський вiдмежовував певними й вiрними сотнями прилуцький полк вiд решти табору. На кордон напирали; вiн хитався, то подавався взад, то випинався вперед. Козаки з других полкiв, що забарилися були в прилучай, хотiли вертати до своїх, їх не пускали, гадали, що бунтарi, приходило до рукопашного бою... Крик, шум, рев... З бiчної вулицi бiг Апостол. "Ваша милосте,- говорив задиханий,- не е к с п о н у й т е себе! Благаємо вас, Iване Степановичу, iти в шатро! Табiр нездисциплiнований, люди непевнi, товпа". Брав гетьмана попiд руки. "Лиши! Не пiду! Чого хочуть?" "Всiляко кажуть. Хтось вiсть пустив, що гетьман вiйсько покинув,- утiк". "Коня!" "Милосте ваша, стiйте!" "Коня менi в цю мить!" Привели три. Червоний мiсяць зайшов, небо хмарилося, в таборi робилося темно. "Посвiтити менi!" З шатра винесли кiлька смолоскипiв, запалили, пiдняли вгору. Гетьман скочив на коня, праворуч - Апостол, лiворуч - Орлик. "Перша сердюцька сотня зi мною!" - подав наказ. Гаркнули бубни, залунав тупiт чобiт, бiлий гетьманський кiнь гордовито ступав. Смолоскипи, як огненнi бунчуки, маяли над головою. Спинилися бiля кордону, який насилу вдержував Ломиковський. "Нас зрадили!" "Нас продали!" "Москалям на знущання!" "Вiроломники, торговцi! Де гетьман? Пускайте нас до гетьмана!" "Я тут!" - озвався нараз гетьман, висуваючи свого бiлого коня вперед. "Милосте ваша, не е к с п о н у й т е с е б е!" - благав його Апостол. Орлик вхопив гетьманового коня за вуздечку. "Пусти! Зi смолоскипами тут! Свiтiть, хай бачать темняки, невiрнi Фоми,- хай бачать, бентежники, що я ще не втiк, анi не заков'яз зi страху перед ними. Доторкайтеся мене, впевнiться, що це Iван Степанович, не лялька, котрою обдурюють вас. Чого ж ви стоїте крикуни, бешкетники, ревуни безсоромнi? Чого дивитеся на мене? Горлайте, ревiть, покажiть, якi хоробрi!" Переднi мовчали. В заднiх рядах озивалися ще несмiливi погрози, як по бурi громи. "Гарчиш, як з-поза плота собака! Виходи наперед, хай побачу тебе, бо певно ще у бою не бачив. У власному таборi воювати хочеш, лицарю безiменний, виходи!" "Гетьман, гетьман!" - загомонiло кругом. Товпа хвилювала. Ставали навшпиньки, щоб глянути в гетьманське обличчя. "Вiн..." "Iван Степанович". "Не втiк". "Не передав нас москалям". "Хай живе гетьман Iван Степанович!" "Хай живе!" Перша сотня прибiчного сердюцького полку вдарила в бубни. Гетьман скинув шапку з голови. "Козаки! Бешкетiв у таборi не стерплю. Не рейментую над язикатими бабами, а козакiв проваджу по волю i по славу. Кому захочується ребелiй, кого сполошиш бабською сплетнею, як вiхою нев'їждженого коня,- хай iде з табору, геть, до повних мисок, на теплi запiчки, до спiдниць. Менi боягузiв не треба, менi треба козакiв таких, як були за Остряницi, за Наливайка, за Гунi, за батька Хмельницького, Виговського, Дорошенка, таких, як тi, котрими я рейментував досi. Гетьманське слово даю, що нiкому за це волос з голови не спаде, може йти, але зараз, у цю мить, поки я тут. Хай бачу тих, що остануться бiля мене, готовi так само, як i я, на дальшi труди, походи, бої, на рани i смерть за нашу вiру святу, за вольностi козацькi, за жiнок, дiтей, батькiв i сестер, за Вкраїну, її добро i славу. Хай нинiшня тривога, як лопатка у руцi хазяїна, вiдвiє полову, бо з половою нема менi чого возиться. Виходiть!" Товпа подавалася взад, далi. Мiж нею i бiлим конем росла широка смуга, озарена червоним свiтлом смолоскипiв, з котрих на стоптану мураву скапувала перетлiла смола. Товпа втiкала перед бiлим конем i перед очима гетьмана, що росли й пломенiли, як зорi, як смертоноснi кулi, вилiтаючi з цiвок. Влучали, разили, спричинювали бiль. Бiль сорому, глуму, згордливої наруги. На смугу мiж бiлим конем i чорною товпою не виступав нiхто. "Нема таких?" Тишина. "Нема таких?" Вiдгомiн повторює: та-ких! "Втретє, i востаннє, питаюся вас, панове козаки, чи нема мiж вами таких, що завтра спроможнi зробити новий бешкет, новим соромом обезславити наш останнiй козацький табiр?" "Нема! Нема! Нема!" - загомонiло кругом. Гетьман шапку знову з голови скинув, направо й налiво нею майнув: "Вiтаю вас, що обiцяли доховати вiри батькам своїм, вiтаю козакiв українських, котрих обiцяюся повести крiзь огонь i воду по добро i славу. I знайте, скорiше мiсяць вiдiрветься вiд неба, нiж я покину вас!" "Хай живе Iван Степанович! Хай живе гетьман!" "Спокiйно й карно розходiться по курiнях своїх. Нiхто за нинiшню тривогу не буде вiдповiдати. На це вам моє слово". "Спасибi, батьку наш!" "Але, як що ви ще раз зважитеся заколот який пiднiмати, покараю гостро, безмилосердно, за нинi i за той раз. Розходiться!" Бiлий кiнь стояв на чорнiм майданi, поки останнiй чоловiк не зiйшов iз нього. Меркли зорi. Лягали пораннi iмли. Проймаючий вiтрець потягав вiд лугiв. * * * "Звичайний iнцидент,- казав до Апостола гетьман,- а панове-товаришi ребелiю з нього зробили. Доброї ночi вам. Заходьте вранцi до мене". ГОДI Ломиковський, Горленко, Апостол i Зеленський раннiм ранком iшли головною вулицею табору, прямуючи до гетьманського шатра. В таборi було спокiйно, як нiколи. Козаки милися, годували коней, дехто мовив поранню молитву. Нiде нi слiду вчорашньої тривоги. Де, яка була зломана шабля, втоптана в болото шапка, вiдiрваний вiд жупана рукав, позапрятували їх i кров попритрушували землею. "Тiльки зуб не один у болотi остався",- зауважив Данило Апостол. "В козака зубiв повна губа, як виб'ють два-три, не почує". Гетьман дожидав їх у шатрi. Гладко вибритий, гарно вбраний, вiтав їх своєю звичайною усмiшкою. Ломиковський добув з киреї зложений удвоє великий лист паперу. Гетьман прочитав його уважно. "Тепер гаразд. Усе, як слiд, виразно i ясно. Знаю, чого хочете вiд мене, i постараюся вволити вашу волю". "Не нашу, а й свою". "Рад буду, якщо ваша воля моєю стане. Пiдпишiть же тепер". Поклав лист на стiл, старшини пiдписували, як учора. "Так. А тепер принеси, Пилипе, Євангелiє i хрест, знаєш, котрий". Апостол заглянув до одного й до другого передiлу шатра - не було нiкого. Зеленський зазирнув крiзь вiконця - нi живого духа кругом. Горленко викресав огонь, роздмухав чир i засвiтив свiчки. Святочний настрiй запанував у гетьманському шатрi. Крiзь вiконця, заслоненi шовковими тонкими занавiсками, пробивалося поранкове сонце. Блiдо горiли свiчки. Полинялими красками розцвiталися вишиванi на шовках квiти. "Присягнiть на святе Євангелiє i на хрест з часткою животворячого древа, що це, що написали ви менi, написали свiдомо, щиро i що не вiдступите вiд того нiколи й за нiяку цiну, а так само i не вiдступите вiд мене, коли я згiдно з бажанням вашим перейду до короля Карла". "Присягаємо!" - повторили за гетьманом, пiдносячи праву руку вгору, i поцiлували хрест i Євангелiє. "А тепер i я, гетьман Iван Степанович Мазепа, присягаю вам, старшинам моїм, у слушний час перейти з вами на бiк i пiд протекцiю його милостi короля шведського Карла XII, щоб визволитися з неволi московської i зробити Україну незалежною державою. Так менi, Боже, допоможи..." Гетьман уста до Євангелiя i до Христового Розп'яття приклав. Скiнчили...... Зеленський погасив свiчки, Орлик сховав Євангелiє. Гетьман просив старшин сiдати. "Не гощу вас, бо ще рано". "Рано i непотрiбно,- вiдповiв Ломиковський.- Пiсля такої хвилин краще постити й причащатися". "Важна хвилина!" - докинув Апостол. "Преважна",- повторили й другi. "Може,- казав гетьман,- важнiша навiть вiд коломацької ради. Не важко-бо прийняти до рук булаву, а важко її щасливо донести до гробу. Пiд нову державу основи кладу. Поможiть менi. Як не пiдставимо спин усi враз, i хата впаде, i будiвничi згинуть. Поб'є. Так не раз бувало". "Не басурмени ми, додержимо присяги". "Я також. Вiрте!.. А тепер, як своїм одномишленникам i спiвробiтникам, кажу вам, що в мене є посол вiд Карла". "Вiд Карла?" "Вiд Карла XII, шведського короля, його милостi. Цей шпиг, що його вчора мало не роздерли козаки,чули?" Всi, як сидiли, зiрвалися з мiсць. "Iване Степановичу!" "Батьку ти наш!" "Посол вiд шведського короля?.. Боже!" "Кажи, з чим прибув?" "Що каже король?" "Чи бере нас пiд свою протекцiю?" "Не пiд протекцiю бере, а гваранцiю самостiйної держави дає",- вiдповiв, заспокоюючи їх, гетьман. "Самостiйну державу гварантує Карло? Невже ж це правда? Не жартуєш ти?" "Король Карло з вiйськом на Україну прийде. Поможе нам визволитися з-пiд властi Петра. Українськi землi, якi вкупi вiдiб'ємо собi, до нас прийдуть. Усi українськi землi належатимуть до одного українського гетьмана-князя, цiла Україна пiд одною булавою заживе". "Цiла?" "Неподiльна. Карло нi герба нашого не нарушить, нi титулу. Королiвське слово дає. Його мiнiстр Пiпер документ укладає". Старшини гетьмана за ноги обiйняли: "Батьку ти наш, спасителю наш добрий!" По руках цiлувати хотiли. Один другого обiймав. "Не лобзанiє ти дам, яко Юда",казав Апостол, хлипаючи в гетьманових обiймах. "Воскресенiя день i возвеселимся людiє",- прочитував Зеленський. "Кiнець дiло хвалить,- втихомирював їх гетьман,- А це лише початок, хоч i добрий. Подбайте ж, щоб i кiнець був гарний". "Гаразд! - вiдiзвався гетьман.- А тепер побалакаємо про дiло. Сiдайте. I слухайте уважно". Посiдали i гетьман почав: "Того, що знаєте, нiкому поки що не кажiть. Поки що треба нам тайну тримати. Але близьких собi людей наструнюйте вiдповiдно, прихильно до Карла й до шведiв. Треба ж їх зустрiнути не як ворогiв, а як союзникiв наших". "I наструнювати не треба. Самi люди того хотiли". "Шведи, що прийдуть на Україну, будуть пiд своїми генералами, але пiд моїм начальним командуванням, платню даватиме їм король Карло, а харчi ми. Це неабиякий тягар. Треба подбати, щоб не бракло харчiв". "Подбаємо". "Королiвським вiйськам для воєнних операцiй i для запоруки, що ми додержимо угоди, треба вiддати городи Стародуб, Мглин, Батурин, Полтаву i Гадяч". "Вiддати!.. А то ж то як? Навiть гетьманову столицю Батурин вiддавати?" "Тiльки на час вiйни. Король гварайцiю дає не рухати нашої землi, титулу, герба, прав i привiлеїв наших". Заспокоїлися. "Карлова побiда - це визволення наше. Розум велить усiма способами допомагати йому до побiди. Треба Дон прихилити до шведiв i калмицького хана Люку з усiма його полчищами. Для нас ще й тая користь, що краще їх зробити союзниками, нiж ворогами". "Борони мене, Боже, вiд приятелiв, бо з ворогами сам собi дам раду",- зауважив Апостол. "Пословиця не до кожного випадку пiдходить,- вiдповiв на те гетьман.- I твоя тепер не годиться, бо на всi сторони воювати нiхто не може. Слухайте мого плану. Вiн такий. Король Карло повинен з одною армiєю простувати до Москви, а iншi сили пiслати на Петербург. Зруйнувати його, забрати землi новогородську та псковську, щоб приневолити Петра податися в пiвнiчнi надволжанськi землi, де земля не так родить, як вiд Москви на пiвдень. Випертий з укрiплених городiв цар муситиме прийняти баталiю в чистому полi, а в чистому полi його солдати проти хороброго шведського вiйська не устоять". "Нiяк не устоять",- притакнули старшини, починаючи балачку над воєнним планом. Був це предмет найлюбiший їх серцю. Запалювалися i забiгали в подробицi, яких до загального плану годi втягати. Гетьман не перебивав. Хай вибалакаються. Даром такi розмови не минають. Можна з них дечого навчиться. "А ми? - спитав Зеленський.- Яке наше реnsum, гетьмане?" "Наша рiч вiдбивати українськi землi i прибирати їх до наших рук. По чуже не пiдемо. I в себе роботи багато. Шведському вiйську, як знаєте, маємо давати харчi, а воєннi нашi операцiї залежатимуть вiд головного плану, на котрий згодиться Карло. На нинi хiба досить. Дякую вам. А язик за зубами добре держiть, бо цар не спить". "Царський кнут, як меч Дамокла, висить над нами". "Вiдсунемося вiд нього". "Краще зломити його". "Цар, стиснутий з рiзних бокiв, попросить Карла о мир". "I пiдпише пункти, якi вiн подиктує". "Поки пiдпише,- зауважив гетьман,треба написати до нього. Годиться привiтати царя з днем Петра святого, це тезоiменство його. Побажаємо йому вiкторiї i таке друге". "Чеши дiдька зрiдка",- усмiхнувся Горленко. "I ще одно. Вiдомо вам чи нi, що цар велiв нам двигнути табiр пiд Київ i ждати там аж до другого наказу". Старшини здивувалися. Зачувши, що наказ такий прийшов, але вiд гетьмана вчули його вперве. "Пiдемо?" - спитали всi враз. "Будемо поспiшать помаленьку,вiдповiв, усмiхаючися, гетьман.-Не зашкодить пройтися". * * * Бiля ворiт спиняла когось варта. Гетьман пiслав довiдатися хто. З Києва гонець, вiд Веляминова-Зернова. "Зернов, це той, що Кочубея вiз. Певно щось про його дiло переказує",- зауважив Орлик. "Про Кочубея? - повторив гетьман i нахмурив чоло.- Це не гаразд. Нiчого доброго з того дiла не вийде, чує серце моє". "Сам собi винен",- зауважив Зеленський. "Перейдiть, панове-товаришi, до моєї вiдпочивальнi, а я гiнця в першому передiлi прийму",-сказав до старшин гетьман. Перейшли. Апостол хвилювався. "Журишся сватом?" - пристав до нього Ломиковський. "Невже ж тiльки ним? Цiле це дiло вельми небезпечне. Бог зна, як воно скiнчиться". "Будемо борониться". "Але як?" "Один за всiх, а всi за одного. З нами гетьман". "Тiльки й потiхи, що вiн". Пильно поглядали на занавiсу... Не розхилялася. "Довго гетьман бариться". "Коли б не щось лихого". "I на найгiрше треба бути готовим". Увiйшов гетьман. В правiй руцi тримав лист, лiву за пояс ховав, щоб не показати, що тремтить. Старшини очима до вуст гетьмана прилипали. Вiн мовчав. Мовчанка робилася нестерпно довгою. Над шатром лопотiла хоругва, її кiнцi попали на вiконце, i в шатрi зробилося тьмяно, нiби хмара повисла над шатром. "Царський суд присудив Кочубея й Iскру на смерть. Цар присуд ствердив",-сказав гетьман. Голос його звучав виразно, але придавлено. Апостол вiдвернувся до вiкна. Не крутив закарлюченого вуса, не пiдносив лiвої брови, стояв, як мур. Нiхто не вiдзивався до нього, хвилину всi мовчали. Шанували його жаль. "Вiчний упокой даруй. Господи, неспокiйнiй душi Василя Леонтiєвича",- прочитав Зеленський. "Вiчний упокой йому й Iскрi",пiдхопили другi. "Хоробрий був козак". "Аж на старiсть лихий його опутав". Апостол шукав своєї шапки. "Ось вона, пане полковнику,- подав йому Горленко.- Йдеш?" "Пiду пройтись". Розпрощався. * * * "Жаль миргородському полковниковi свого свата",- зауважив Ломиковський. "Все воно свiй чоловiк... Коли ж їх скарали?" Гетьман розгорнув лист: "Ще не скарали. Саме повiдомляє мене Зернов, що обох донощикiв на царський наказ до Києва привiз. Цар доручає менi екзекуцiю Кочубея i Iскри". "Велика честь!" "I я так гадаю. Велика менi честь сповняти такий наказ. Невже ж я кат? Судити не давали, а на горло карати кажуть. Нiбито в мене мордiвня яка чи що!" Гетьман сердився. Долiшня його губа тряслася. Чоло то морщилося, то вигладжувалися складки. Аж сiв i лице лiвою рукою накрив. "Гей, гей Кочубей!- зiтхав Горленко.-Такий знатний старшина, i на горло карають. Оставляй маєтки, землi, грошi, усяке добро i голову на колоду клади". "Щастя його, що в Москвi не карали. Там умертвлюють помаленьки, щоб посмакував, що таке смерть". "Дикуни!" "А як же ти, пане гетьмане, зробиш? - питався Зеленський.- Скараєш чи нi?" "Власне з думками б'юся, карати чи нi? На всякий спосiб пiшло по них i спроваджу тут". "Зроби так. Хай не знущаються над козаками. Погано зробили Кочубей i Iскра, що в донощики пошились, а все ж таки вони колишнi товаришi нашi. Як треба покарати, то покарати, але знущатися не слiд. Це не по-людськи". "Про знущання i бесiди нема,- тер чоло рукою гетьман,- думаю, чи не врятувати б їх". Старшини переглянулися по собi. Пригадали собi тую велику небезпеку, на яку виставляв їх Кочубей, Розумiли, що коли б цар повiрив був у донос, то покарав би був на горло не лиш гетьмана, але й усiх вiрних йому старшин. Так звичайно робили царi, виходячи з того заложення, що гетьман радиться своїх старшин i тому вони вкупi з ним мають вiдповiдати. Нi одного з них не було б нинi на свiтi... А жiнки їх, а дiти? Чи не подумав об тiм Кочубей? Не тiльки думав, а може, й хотiв. Вiн i його дружина, горда Любов Хведорiвна. Помилувати Кочубея, значиться, i на будуче виставляти себе i дiло на нову небезпеку. Хто раз ступив на таку дорогу, той не заверне з неї. Доносив царевi, побiжить з доносом до короля. Натура вовка до лiса тягне. Довго думали старшини. Гетьман нiби заснув. Нiхто не догадувався про його гадки, його важку боротьбу мiж розумом i серцем. Серце пригадувало Мотрю, розум казав покiнчити раз iз Кочубеєм. Поки його, поти й небезпеки. Що значить донощик Кочубей супроти дiла, на котре рiшився гетьман!.. Хай гине!.. "Спасай його!" - благав голос, що нагадував Ковалiвку, Бахмач, останню любов, як останнiй погiдний день осiннiй. Не мiг рiшитися, рiшення вiддав старшинам. "Що менi робити з Iскрою i Кочубеєм? Порадьте, кажiть! Як скажете, так i буде". Питання заскочило старшин. Зеленський: "Маємо їх судити?" Горленко: "Нiби так, тайним, товариським судом". А Ломиковський: "Треба виконати присуд". "Конче?" - спитав гетьман. "Так". "Чому?" "Бо не виконати не можна". "Але можна зробити так, щоб i виконувати не було на кiм". "А як знов до москалiв пiдуть? Чому ж не втiкали, заки їх арештовано? Мали час. В Осипова протекцiї шукали. Берiм таке. Ми переходимо до шведiв, Кочубей та Iскра остаються на Українi i - трiумфують. Цар нагороджує їх, вони все до своїх рук прибирають. Подумати тiльки, що станеться тодi з родинами й маєтками близьких тобi людей". "А з воєнного боку,- почав Горленко,- ще гiрше. Залишиться таких два визначних старшини як Iскра й Кочубей. Кочубей знає всi ходи й переходи, всi нашi секрети. Пiдiймуть народ проти тебе, зчиниться нова домашня вiйна. Годi милувати їх". "Не знаю,- вiдповiв гетьман,- чи цар менi їх до помилування предложить. Мабуть, нi. Мав би милувати, помилував би сам. Цар тiльки присуд виконати велить тут для бiльшого постраху, щоб нiхто на гетьмана доносити не важивсь". "Отож-то i є! - пiдхопив Ломиковський.- Кара на Iскру й Кочубея пiднесе авторитет гетьмана в очах старшин i народу. Може, це i здержить не одного вiд подiбного кроку. Будуть боятися. А пустиш чи дозволиш виховзнутися їм з-пiд меча Фемiди, так скажуть: "Можна доносити на гетьмана. Не карає". Гетьман бився з гадками. Пригадувася йому Пилат i вмивання рук. Не хотiв того. Шукав якоїсь розв'язки. "А коли б я здержав екзекуцiю i вiд себе царя о помилування просив, як гадаєте, панове?" Ломиковський стояв на своїм: "Того нiяк не годиться робити. Цар може наново розглядати дiло, може й нас покликати на суд, а в першу чергу - Апостола. Не знаю, чи видержить хто катування московськi, а говорити на муках є тепер що". "Це правда, є тепер що зiзнавати",притакували старшини. "А винен же Кочубей чи нi?" - спитав нараз гетьман. "Перед царем - нi, перед Україною - так". "Щоб придобритися царевi, зраджував нашi тайни". "Свого гетьмана продавав". "Давнього товариша й добродiя". "Що, дякуючи йому, дiйшов до маєткiв i значiння". "Треба раз покiнчити це дiло". "Треба". "Треба". Всi притакували, один Орлик мовчав. "А твоя гадка яка?" - спитав його гетьман. "Моя рiч, ваша милосте, писати. Хай говорять старшi". Гетьман глянув на свого писаря з-пiд ока. "Молися. Пилипе, яко хощет Господь, да устроїт". Орлик очi опустив. * * * Гетьман вiдпустив старшин i залишився сам. "Значиться, треба покарати. Важко". Нараз пригадав собi Чуйкевича. Не слiд, щоб вiн був у таборi. Вiн же Кочубеїв зять. Казав покликати його. * * * "Ти не жiнка, а козак. Не потребую таїти перед тобою правди. З тестем твоїм погано дiло стоїть. Цар хоче скарати його на горло. Присуду я ще не читав. Може, вiн i не такий то жорстокий, Бог ласкав". Чуйкевич мовчав. Дивився перед себе. Гетьман глянув на нього i продовжив: "Тесть твiй завинив. Не передi мною, а перед справою. Доносом своїм мiг на цiлий край стягнути велику бiду, мiг попсувати всi нашi сподiвання". "Мiг",- потвердив Чуйкевич. "Жаль менi тебе. Хоч вчинок тестя на зятя нiякої тiнi не кине, а все ж таки прикро, бо це тесть. Розумiю i спiвчуваю тобi". Гетьман подав Чуйкевичевi руку: "Ще бiльше жаль менi твоєї дружини. Це ж донька, котра все ж таки батька свого любила. Не треба її саму в такому горю оставляти. Їдь у Батурин, розважай, потiшай, крiпи. Скажи, що гетьман жалiє Мотрю Василiвну i спiвчуває її горю, але, бачить Бог,- для загального добра треба завдати гвалт своїм почуттям особистим". Чуйкевич поклонився. "Їдь тодi зараз, таки нинi. Вiзьмеш козакiв, десяткiв два, батуринцiв. Дорога не близька, поспiшай. Ломиковському скажу, щоб вирядив тебе". А помовчавши хвилину: "В Батуринi маю для тебе роботу. Слухай!" "Слухаю милостi вашої". "Батурин резиденцiя наша. У вiйнi всяко з резиденцiями буває. Вони в першу чергу виставленi на небезпеку. Там усякого мого добра чимало. Дам тобi повновласть порядкувати ним. Що можна добре в землю зарити або замурувати, зарий i замуруй, що нi - приладь, щоб скоро можна на палуби покласти. Опiцi Божiй поручаю тебе". Гетьман пригорнув Чуйкевича до груди. Той чув, як щось здавило його за горло, запекло в очах. Насилу здержуючи сльози, вибiг з шатра. Гетьман проводжав його очима. "Так воно, так! Терплять невиннi люди. Жаль такого доброго козака. Пильний i терпеливий. Не висувається вперед, не жадає для себе багато. Таким найгiрше на свiтi. За те нагородив його Бог тим, чого другим вiдмовив,- Мотрею. Терпить за себе i за неї, бо любить її. Тяжко йому. А невже ж менi легко?" Гетьман подзвонив за чурою. "Подати менi коня!" "Хто поїде ще?" "Два чергових старшини i ти. Бiльше нiхто". * * * Гетьман об'їхав табiр i повернув на польову дорогу. Пустив свого сивого вперед. Оподалiк їхали старшини i чура. Хвилювала степова трава, пахли квiти, сонце пекло. Гетьман довго не вертав до табору. В БАТУРИНI Чуйкевич їхав i думав про Мотрю. Знав, що вона вернула з прощi i з хутора переїхала в Батурин у батькiв двiр, на котрому декiлька свiтлиць вiдведено для молодого подружжя. В другому дворi жила Любов Хведорiвна, вiдокремлено, як покутниця. Бiля неї була лише одна людина з прислуги, варта не допускає нiкого, можна собi уявити, що дiється в душi тiєї гордої жiнки. Чуйкевич не жалiв тещi. Багато нагрiшила. Тестя жаль було, слабий, дав намовити себе до злого. "Що робить Мотря?" Не так то давно розлучився з нею, а здається,- роки, не зазнав її ласки, а тужить, як за коханкою, не жалувала його, а вiн вiддав би тепер половину свого життя, щоб облегшити її горе. "Що робить Мотря?" I на тую згадку принаглював коня. Козаки-батуринцi насилу поспiшали за ним. Нiде не спинялися довго. Спочивали стiльки, щоб не заїхати коней. Добрий кiнь - рiч дорога. А ще в час вiйни. На останньому нiчлiгу снилася Чуйкевичевi Мотря. Нищим роздавала грошi. З пiднесеною головою, горда. Такою на своє превелике диво вiн i застав її. Стрiнулися в городi, як тодi, в Ковалiвцi, коли з листом вiд гетьмана приїхав. Не дзвонили пiльнi дзвiнки, не цвiла дiвина, стара няня не шкандибала в покої, пiдпираючися костуром. Мотря, почувши тупiт кiнських копит, пустилася до брами. Зiскочив з сiдла, пiдбiг, пригорнув до себе. Усмiхнулася усмiхом сумовитим. "Ти звiдки тут узявся?" "Гетьман прислав". " "Гетьман? По що?" "Невже ж не рада, що приїхав?" "Рада, але по що вiн тебе прислав? В канцелярiї тепер багато роботи". "Бiльше нiж сил i часу. Але i в Батуринi не сидiтиму даром". "Сподiваюся". Прямували до оброслого виноградом ганку, i Чуйкевич розказував своїй дружинi, по що його гетьман прислав. "Видно, нiчого доброго Батуриновi сподiватися". "Звичайно, вiйна, а це столиця". "Так я собi й гадала. Знаєш, батуринцi начеб щось прочували, готовляться. Направляють вали, прочищують рови, частоколи скрiпляють. Звiдси видно. Ось глянь". Стояли на схiдцях, i Мотря рукою показувала в напрямi замку: "Бачиш, навiть вежi лаштують. Час позрушував камiння. Такий гарний замок. Гармати теж попрочищували й наготовили кулi",додала тихiшим голосом. Не боронила, коли муж взяв її руку i приклав до своїх уст. "Ходжу туди щоднини". "Куди?" "А на замок". "Що ж ти робиш на замку?" "Помагаю. Жiнки теж працюють. Невже ж я гiрша вiд них?" "Краща". "Не жартуй". "Говорю щиру правду". "Тихо вже!" I рукою затулила йому уста. (Боже ти мiй, вона, мабуть, не знає! Мабуть, ще вiсть до Батурина не наспiла про допити Кочубея, про муки i кару! Як їй це сказати?) "Тiльки й моєї потiхи, Iване,казала, змiнюючи голос.- А то не знаю, щоб я тут робила сама, без батька, мами i - без тебе". Пригорнув її до грудей i гладив волосся рукою. Яке гарне, буйне i м'яке, як шовк... (Як їй це сказати?) "Пiдемо в хату. Ти здорожений. Скажу подати води, перезуйся i перебери бiлля". (Нiби музики грали). Побiгла. Стояв серед свiтлицi, простуючи костi. Трiщали. Про козакiв забув. Вибiг до них. Там уже цiла товпа: батьки, рiдня, дiвчата. Боже ти мiй! Яка радiсть. Скiльки питань! Де таких слiв узяти, щоб ними виповiсти усе нараз,- скоро, скоро, скоро! Тiльки чура осторонь стояв. В нього не було нiкого. На людську радiсть крiзь свiй смуток дивився. Чуйкевич козакiв до завтра вiдпустив, чуру з собою забрав. Вертаючи до ганку, питався кожного дерева i кожної квiтки: "Як їй це сказати?" Важнiшого питання в цей мент не було для нього на свiтi. Вмитий i перебраний увiйшов до свiтлицi, де чекала на нього з вечерею Мотря. Про перше забув, на другу задивився. "Не бачив мене?" - спитала, всмiхаючися злегка. "Не надивлюся, Мотре. Ти щораз краща стаєш. Тiльки приблiдла менi". "Сонця мало, а багато хмар". "Над Батурином?" "Над нами". "Знаю, Мотренько, знаю". (Як їй це сказати?) "Гетьман здоровив тебе. Поздорови, казав, Мотрю Василiвну, i передай, що щиро спiвчуваю її горю". "Спасибi i за спiвчуття... Що ж вiн? Постарiв?" "Нi, такий, як був". "То й добре. Тепер молоднiти треба, не старiтися. Кажуть, над цiлою кiннотою, нашою i московською, командувати має". "Ти й це чула?" "До Батурина всякi вiстi доходять. А що ж у таборi нового?" "Особливих новин нема, хiба те, що перед кiлькома днями мало до проливу кровi не прийшло". "Аж так? Що ж сталося? Розказуй!" Чуйкевич розказував про нiчну тривогу в таборi. Повисла йому очима на устах. Аж горiла. Коли дiйшов до того мiсця, як то гетьман з'явився перед товпою, встала. "Невжеж ж?" I присiла ближче до нього. Як закiнчив, спитала: "Ти був?" "Був бiля гетьмана". "То добре. Треба вiри доховати йому, бо анi вiн без нас, анi ми без нього не вдiємо нiчого. Треба забувати геть усе, треба забути, Iване, навiть бiль, навiть кривду найбiльшу, треба тямити, що й вiн лиш чоловiк, хоч незвичайний, бо без того не сповниться те, чого бажаємо собi". Уста її наливалися, як вишнi, очi бiльшали, лиця паленiли. Чуйкевич глянув i погадав собi: "Нема їй що казати". "А вiйна?" "Розгорюється, як пожар, з кожним днем бiльшає. Король Карло в Росiю вступив". "А на Україну прийде?" Чуйкевич глянув на свою дружину. "Чекаєш його?" "Як спасення". "Я також". Руки їх спочивали на собi. "Може, й прийде,- говорив Чуйкевич.Карло вже з Радошкович двигнувся. Говорять, до Березини прямує. Нiхто не знає, чи на Москву пiде, чи на Україну поверне. Москалi нiяк не можуть вгадати його планiв". "Так i треба. А гетьман?" "Гетьмановi наказ прийшов - з Бiлої Церкви до Києва йти". "Ближче до Батурина буде". "Дав би то Бог, щоб нашi з України не виходили". "Гадаєш, щоб прийняли тут шведiв i сполучилися з ними?" "Так було б найкраще". Мотря зiтхнула. "Знаєш, я впевнена, що нашi бажання здiйсняться. Чує серце моє. Нi книжка, нi шитво не тягнуть мене, щось мене кличе на замок, до окопiв, до валiв. Скрiпляй їх, обновлюй, будуй, щоб не було запiзно! Ми все спiзняємося, Iване. От добре, що ти приїхав". "Добре?" "Авжеж. Будемо вкупi журитися й працювати". "Моя ти!"... "Але не так, нi,- перечила, вiдсуваючи його голову вiд себе,- а там у крiпостi. Багато там роботи". "З тобою нiяка робота не страшна". Журилися й розважали себе. Чуйкевичевi так дивно було. Недавно табiр, вiйськова канцелярiя, шум, гамiр, крик, а нинi старий двiр, в городi зелень, квiтки, вiн з Мотрею за столом сидить, балакають з собою, вона така добра до нього, ввiчлива, щира. Нiби з пекла до раю ускочив. Чи надовго? I вiн зажурився. "А про батька мого не чув?" - спитала нараз Мотря. Чуйкевича нiби хтось у болючу рану вразив... Як їй це сказати?.. Вiдразу, так як воно є, не затаюючи нiчого... Нi, нi! Ще хвилину стривай. Пощади її. Диви, яка гарна, добра, як можеш бiль їй завдавати! "Про батька мого не чув, питаю тебе?" "Нiчого доброго не чув, Мотре". "Доброго я й не жду. Знаю, що хто царевi в руки попав, тому вже добра не буде, кажи". Приказувала; спокiйна, рiшуча, горда, як королева... (Пощади їй, пощади!.. Краще не томи тривожним дожиданням. Правда гiрка, але здорова. Кажи!) "Є така вiсть, що царський суд признав Василя Леонтiєвича ви-ну-ва-тим". "Його, Iскру й усiх, крiм Осипова". "Перед царським судом за ним вини нема. Винуватий вiн перед нашою будуччиною. Бач, яка справедливiсть царська!" "Це треба їм було знати вперед". "Тепер запiзно". Чуйкевич глянув на свою дружину. Змiнилася, зiв'яла. Де ж тая гордiсть королiвська, пурпура уст, сяєво очей, вiд котрого ясно ставало в хатi? Припав до неї, потiшав. "Не попадай у розпуку, Мотре. Бог батько, може, простить". "Бог простить, а Україна?" Цiлував її руки. "А якою ж то покарою покарають його? Може, вже й покарали?" "Нi, Мотре, ще нi. Як я вiд'їздив з табору, Василь Леонтiєвич пробував у Києвi. Ще до Бiлої Церкви не ,прибув". "До Бiлої Церкви його привезуть?" "До гетьмана? Гетьмановi цар карати велить?" "Мабуть. Василь Леонтiєвич - гетьмана генеральний суддя". "Щоб бiльшої нечестi завдати i бiльшого жалю. Ох, Iване, Iване!" Перший раз у життi сама притулилася до нього. "Мати в запертi..." - почала тихо. "Матерi нiчого не зроблять". "Батька скарають"...- Жалiлася, як дитина. Нараз: "А яку кару йому присудили?" "Знаєш, як цар карає, Мотре". "Жорстоко". "У його милосердя нема". "Може, на горло?" "Не-зна-ю". Без крику повалилася на землю. ВЕЗУТЬ! Був кiнець липня. Жара невиносима. Кругом табору скошенi i зжатi поля. Нiде нi одної копи, анi стiжка. Селяни до мiсяця косили, жали i, що могли захопити, везли додому. Знали, що на полi до рана не простоїть. На те пiд Борщагiвкою табiр. Табiр хвилювався. Даний був наказ звивати його i йти на Київ. Та скоро цей наказ вiдкликали. Козаки не знали чому i, як звичайно в подiбних випадках, тлумачили собi всiляко. "То йдуть, то вертають,колотять". "А тобi що на тiм псується? Така тут каша, як i в Києвi". "До Києва нас не пустять. Знов десь на полi поставлять. Хiба може хрести на київських церквах здалеку побачиш". "Отож-то є. Тому менi й байдуже. А ти хвилюєшся, рвеш, як молодий кiнь". "Скучно стоять". "То сiдай". "З тобою не договоришся". Козацькi гуртки бiльшали. Як з муравлиська мурашки, вилазили козаки з курiнiв i з-пiд возiв. Позiхали вiд вуха до вуха. "Кажу