ть, швед знову москалiв побив". "Ще й як! У мiстечку Головчинi був сильний бiй". "У Головчинi?" "Так". "А де той Головчин?" "Там, де шведи москалiв побили". "Ага". Старi козаки реготали. "Дивно, що цар не встоїть проти короля". "Проти нього навiть ти не встоїш". "Дурний!" Липнева жара до сварки охоту вiдбирала. "Багато руских полягло?" "Я їх не числив". "Хочеш, щоб я тобi почислив зуби?" Старшi розборонювали молодших. "Тю! Скачуть до себе, як когути. Стривай, скакатимеш до шведа". "Ти б волiв у гречку?" "Не в твою". Побачили сотника, що любив з козаками побалакати. Пристали до нього. "Ваша милосте, чи правда, що швед знову руских розгромив?" Сотник покрутив носом. "Так не треба казати. Говориться: рускi дрались, як льви, та а т с т у п i л i". "Ага, атступiлi. А хто тим атступлєнiєм командував?" "С а м i найбiльшi генерали. Шеремет'єв i Меншиков". "А цар?" "Досить з вас, бiльше нiчого не скажу". I сотник, вiдганяючись вiд козакiв, як вiд мух, пробивався у свою полкову канцелярiю. "Чули?" "Хто не оглух, той чув. Або що?" "Тепер знаємо, чому гетьман пiд Київ не йде". "Чому?" "Бо не знає, куди швед поверне". "Влучив, як пальцем бабцi в око. Гетьман генерального бунчужного Максимовича з сотнею компанiйцiв по Кочубея пiслав". "Така честь?" "Не честь, а щоб не втiк". "Хто?" "Дурний! Кочубей i Iскра. Їх мають на горло карать". "Де?" "Тут у таборi, тому й не двигнули його". "Не вiрю. Таких старшин, щоб на горло карали!" "А ти гадаєш, що в них не таке горло, як у тебе?" "Не вiрю!" "Ведуть, ведуть!" - залунало кругом, i козаки, як мухи, обсiли вал, що замикав табiр зi сходу. "Ведуть!" "Де?" "Не бачиш? На київськiм шляху. Ось яка курява здiймається, як хмара. А в нiй, як блискавки у хмарi, компанiйцiв шаблi". "Наголо, аж страшно. Такi пани i пiд топiр голови покладуть". "Було, що й королям голови стинали". "Хто?" "Люди. Королi людям, а люди королям". "Ти бачив?" "У книжках пишуть",. "Або то правда?" Сурми заграли на збiрку. "Бодай би їм! Навiть глянути не дадуть. Котрий Кочубей, котрий? Кажи!" "Отсей у повозi направо. Ходи, бо замкнуть на хлiбi й на водi, не чуєш? Збiрка". Не радо спiшив усякий на свiй майдан, де уставляли сотнi, не було т у м у л ь т у при в'їздi Кочубея й Iскри у табiр. Гетьман не хотiв непотрiбно своїх колишнiх старшин на позорище виставляти. I так мають з себе досить. Перебули вони муки царськi. Майдани лежали здебiльшого по другому боцi дороги, звiдти, з-поза куренiв i шатер, не видно було того сумного в'їзду. Хiба який чура вискочив, як горобець з-пiд стрiхи, й роззявив з дива рот. Напередi генеральний бунчужний Максимович на чорному конi. Всi конi пiдiбранi чорнi. I компанiйцi у чорних мазепинках. Половина сотнi за Максимовичем перед повозом, друга ззаду. Декiлька їздцiв по боках. Всi з шаблями наголо, нiби не знати яких небезпечних розбищакiв везуть. А Кочубей i Iскра, коли б їх навiть пустили, не зайшли б далеко. Ледве живi сидять, скатованi такi. Попiдпухали, очей їм не видно. Кочубей насупився, як сич, Iскра злiсно дивиться перед себе, втiкає вiд людських очей. Переїхали табiр i повернули налiво, перед канцелярiю. Iскрi допомагають вилазити з повозу, Кочубей пробує встати сам, захитався, падає. Його беруть попiд руки, як пораненого в битвi, i зносять. Компанiйська сотня околює будинок, до котрого ввiйшли, два стає при входi на вартi, з набитими фузiями при ногах. Вечорiє. ЧИТАЮТЬ На другий день, коло полудня, весь табiр виляг на майдан. Козаки своїми сотнями уставилися кругом. Посерединi невеликий круг, туди не пускають нiкого. До круга перехiд вiд гетьманського шатра. Сердюцькi старшини пробiгають ним, вiдганяючи людей. Вже добру годину ждуть. Розмовою скорочують час. "Замiсть з ворогом воювати, своїх б'ють". "Буває, що свiй вiд ворога страшнiший". "Не знати, чи й Кочубея приведуть?" "Мабуть, нi. Хворий дуже". "Я сам бачив, як гетьманський хiрург до холодної iшов". "Хворий, то хай би вмирав. Пощо голову вiддiлювати вiд тiла. Без голови на страшному судi стане". "В руках свою голову принесе". "Не вiн один. Буде таких багато". "Цар ласкав". "Тихо, вже йдуть!" Всi очi повернулися в один бiк. Гетьман з Велямiновим-Зерновим наближалися до майдану. Гримiли литаври, тулумбаси ревли. Над гетьманом червоний бунчук хитався, як огненний язик. Гетьман був у чорнiй киреї, горностаями пiдбитiй, пояс на сумний бiк. На рукоятцi шаблi червоний рубiн горiв. Гетьман задуманий, похмурий, нiби нiкого не бачить, нiби всьому не рад. За ним старшини, всi, якi є в таборi, канцеляристи теж. Тiльки Чуйкевича нема. Велямiнов-Зернов в параднiй, золотом шитiй унiформi, з орденами. В руцi в дудку скручений папiр, на шнурку звисає печать. Входять вiльною вулицею на середину майдану. Гетьман за старим звичаєм повертається на всi сторони свiта, козаки вiддають йому честь. Перша сотня прибiчного сердюцького полку стрiляє з мушкетiв угору, всi враз, як один, "тра-рах!" Птахи зриваються i кружать неспокiйно, в повiтрi чути порох. Орлик оповiщає зiбрання, що цар гетьмановi грамоту прислав i царський посол передає її Мазепi. Гетьман розгортає, перебiгає оком i каже Орликовi, щоб прочитав уголос. Орлик читає голосно, але беззвучно, так i видно, що не з доброї волi читає. В манiфестi сповiщалося козакiв i весь народ, що царський суд присудив генерального суддю Василя Леонтiєвича Кочубея i полтавського полковника Iскру на смерть за брехливий донос на гетьмана Iвана Степановича Мазепу, котрому його величество цар довiряє за його вiрну, довголiтню службу й за великi для царя й отечества заслуги. Гетьман, слухаючи, голову схилив додолу. Зеленський переступав з ноги на ногу. Апостол крутив вус, Ломиковський стискав рукоятку своєї шаблi, Горленка кашель напав. Вiн рукою прикривав рот, щоб не перебивати читання. Орлик читав: "Його величество цар ствердив справедливий присуд свого високого суду i пересилає лжеклеветникiв i облесливих брехунiв гетьмановi Iвановi Степановичевi Мазепi - для покарання. Покарати їх треба негайно та прилюдно, для постраху другим, щоби всякий знав, i вiдав, i затямив собi добре, яка доля чекає того, що зважиться безчестити гонор i добре iм'я свого зверхника i впроваджувати в блуд його величество царя. Такому не буде нiякої пощади". "Амiнь!" - промовили духовнi, що в святочних ризах з хрестами й iконами уважно й побожно слухали царського манiфесту, який наказано було прочитувати також у церквах. I знов загули литаври й тулумбаси, гримнули стрiли, народ захитався, i гетьман з царським послом в окруженню старшин пустився тою дорогою, котрою i прийшов. Пiд хмарами лiтали наполоханi вистрiлами птахи i кракали чорнi галки. Присуд став правосильний. Нiякого вiдклику не було, нiхто помилування не просив. СПОВIДАЮТЬ З Борщагiвки привезено старого попа. Сповiдник вiдвiдав спершу полковника Iскру, а тодi до Кочубеєвої в'язницi увiйшов. Кочубей довго сповiдався. Хотiв пригадати собi всi свої грiхи, цiле своє довге, багате на добрi i злi вчинки життя. Важко. Пам'ять згубив. Рветься, як трухла нитка. Вiдгребував з хламу минулого давно забутi подiї, i вони розсипалися перед ним, як порохно. Кiлька разiв переривав сповiдь. Падав горiлиць на тапчан i лежав, закривши руками повiки. Панотець терпеливо сидiв бiля нього i ждав, поки безталанний мученик не набере сил i не виявить ще якого нового грiха. Було їх багато, полiтичних, родинних i буденних, людських. Великий маєток, i грiхи чималi. "Тисячу червiнцiв моєї покiйної доньки, по чоловiковi Забiлихи,- говорив уривисто,- обiцяв я дати на будiвлю церкви в Батуринi i не дав. Як що їх знайдуть, а цар або гетьман не заарештують, хочу, щоб на церкву в Батуринi пiшли. Може, Бог милостивий який грiх за це менi простить". "Велике милосердя Боже i нема такого грiшника, щоб його Бог вiдтрутив вiд себе, бачучи каяття у серцi його". Кочубей так щиро зiтхнув, що панотець уважно подивився на нього, чи це не його останнє зiтхання. Нi. Старець вiдчинив очi i потер чоло: "Нiяк не пригадаю, де я тi тисячi червiнцiв заховав. Дружина моя Любов Хведорiвна знатиме. Перекажи їй, всечесний отче, якщо вона ще живе". "Любов Хведорiвна здорова. Гетьман за нею i за цiлою родиною Iскрiв та Кочубеїв до царя вставляється, щоб їм кари нiякої не було, щоб вони могли без жодної бiди i туги в господах своїх спокiйно та мирно пробувати i зi своїх маєтностей користуватися, бо, досить, що їх батьки й чоловiки за свою вину слушну кару потерплять". "Гетьман вставляється за нашими жiнками й дiтьми, що ти кажеш, отче?" "Гетьман кривди нiякої не дозволить їм зробити. Це вiн сам велiв переказати тобi, щоб ти не турбувався туземним, а про позагробне думав". В наболiлiй душi Кочубея була окрема рана - гетьман. Вона його не болiла, а пекла. Завинив перед гетьманом, бажав його упадку, це правда. А все ж таки дожидав його великодушностi. Гетьман не одному простив, Кочубей сподiвався, що свого колишнього друга помилує. Аж бачить - нi. Мститься. Певно, й на родину його та Iскри покладе важку руку, маєтки забере, бо вони великi в землi, будинках, в посудi, вбраннях, в образах i в дзвiнкому грошi. Страх, щоб воно таке не сталося, затроював Кочубеєвi останнi години життя. Аж отсе вiд священика чує, що гетьман їх родини пiд свою опiку бере. Видно, не мститься, лиш помилувати не може, видно, так цар вирiшив. I Кочубеєвi зробилося легше на серцi, нiби камiнь важкий зсунувся з нього. Перехрестився i очi до неба пiдвiв. "Бiльше не пригадуєш собi нiчого?" - запитував священик. "Бачить Бог, бiльше пригадати не можу, пам'ять не слухає мене, туман очi вкриває, нiби з другого берега дивлюсь". Священик розгрiшив його. Покути не завдавав. Незабаром спокутує усе. "Яке твоє останнє бажання, Василю Леонтiєвичу, кажи, гетьман обiцяв сповнити, крiм одного..." - речення не докiнчив. Кочубей доповiв собi: крiм життя. "Гетьмана побачити хочу" - вiдповiв. "Доложу йому". * * * Чура з лiхтарною, за ним гетьман, за гетьманом кiлька гайдукiв. Табiр спить. Тiльки варта стоїть. Хоч гетьмана по ходi пiзнають, здержують i питають про гасло. Бiля в'язницi старшина сторожить. Зривається на рiвнi ноги i втворяє перед гетьманом дверi. Гетьман лiхтарню вiд чури бере i входить. Сам. "Останню твою волю сповнити прийшов",- каже, кладучи лiхтарню перед собою на землю. Кочубей хоче встати. "Лежи, Василю Леонтiєвичу, лежи". "Досить лежатиму, милосте ваша, але i встати важко. Цiле тiло болить". "Не з моєї вини, Василю Леонтiєвичу. Я тебе не скривдив". "Сам я собi найгiршим ворогом був - знаю". "Самого себе найтяжче побороти". "В тiй боротьбi паду". Вiн дiйсно впав на тапчан i лежав, як мертвий. Гетьман глянув i вiдвернувся. "Що вони зробили з чоловiка!" Пригадав собi колишнього Кочубея, веселого, хитрого, готового на все. Пригадав свої з ним затiї ще за Самойловича i пiзнiше. Чи одну чарку вихилили разом, чи одну негоду перетривали, а тепер лежить перед ним не Кочубей, а його тiнь, привид, котрий мiг би перестрашити найвiдважнiшого козака... Царський суд... Так мiг лежати гетьман з ласки Кочубея. Хто пiд ким яму гребе, сам у неї паде... Кочубей наглим рухом зiрвався i сiв. Гетьман притримав його: "Заспокойся! Хочеш - хiрурга пришлю". "Не треба. Хай вип'ю чашу до дна". Десь далеко гукали сичi, як тодi, в Ковалiвцi, коли занедужала Мотря... Розбита бандура... "Iване Степановичу,- почав нараз генеральний суддя,- прости менi". Гетьман узяв його за руку: "Не маю що тобi прощати, Василю. Бачиш, я такий, як був, нiякої шкоди ти менi не вчинив". "Але мiг, хотiв,прости". "Ти мiг пошкодити дiлу. Добре, що не пошкодив". "Не пошкодив, кажеш?" "Нi, Василю Леонтiєвичу, не пошкодив. Наше дiло добре стоїть". Кочубей ухопив гетьмана за руку: "Добре, кажеш?" - i в очах його з'явилася тривога. "Нинi добре, а завтра - як Бог дасть". "Хай Бог стереже нас вiд московської протекцiї i ласки, хай Бог допомагає тобi, Iване Степановичу!" "Прости, Василю, що я не допомагаю тобi. Бачить Бог - не можу. Ти в моїм таборi, але в московських руках. Зернов каже, що присуд правосильний i невiдкличний. Не моя власть застановити його", "I не треба. Донесу свiй хрест. Раз треба вмерти. Менi не до життя. Краще грiб, нiж такий сором..." "Люди забудуть,- потiшав його гетьман.- Люди все забувають, i добро, i зло". "А iсторiя?" "Всiх нас перед її суд покличуть. Нiкому не простять. Невже ж я знаю, як вона осудить мене?" Кочубей думав. Силувався думати. Силуванi слова вибiгали на губи й верталися назад. Аж спитав: "Кажеш, дiло добре стоїть?" "Гадаю, що так". "Спасибi, що потiшив. Захищай Україну перед Москвою,- просив крiзь сльози,- щоб не зробили з нею того, що зi мною. Глянь, який я став". Гетьман глянув на свого колишнього товариша, i морозом повiяло на нього, хоч i як тут душно було. "Жаль менi тебе, товаришу,вiдповiв, стискаючи його руку.-- Коли б ти сильнiший був..." "Гадаєш, утiкав би? Нiколи! Завинив i кару прийму. Згину для постраху iнших, щоб не шукали чужих богiв, а свого берегли. Хоч тим послужу рiдному краєвi, хоч тим. Ох, Iване Степановичу, коли б ти знав, як я вiдмiнився в душi, як я тепер iнакше диблюся на свiт, коли б ти знав, як я турбуюся нашою долею. Запiзно". Зi зворушенням тремтiв, як у пропасницi. "Помилуй мя Боже по великiй милостi твоїй",- почав псалом покаяння, але пам'ять не слухала його. Переплутав слова i вертався назад: - "Помилуй мя... Кажеш, дiло добре стоїть..? Борони його, захищай, захищай, Iване Степановичу!" - упав на тапчан i повiками накрив пiдпухлi очi. Гетьман на лiхтарку дивився, на нетлi, що пхалися до свiтла. Кочубей не будився. Гетьман встав i пустивсь до дверей. З порога ще раз озирнувся. Кочубей спав. Спав чи - не жив? СТРАЧУЮТЬ Нiч, але ясно, як у день. Тихо. Навiть дерева не шумлять. Верби задивилися в ставок, тополi в небо пнуться. Птахи перестали спiвати. Чути тiльки глухий луск сокир. Мiж Борщагiвкою i табором, на майданi, помiст будують. Високий, як хата. До помосту схiдцi. Солдати пильнують рубачiв та сокирникiв i наглять. Заки сонце зiйде, помiст повинен бути готовим. Наказ такий. Сокирники балакають тихцем: "Стоять, як чорти над душею. Поспiшай, коли нiч, хоч i ясна. Треба вважати, щоб пальцiв сокирою не вiдрубать". "Їм мають голови рубати, а ти собi пальцi рубай. Ладно!" Перешiптуються, щоб солдати не вчули. "А наглять!" "Чорти б їх так до гарячої смоли наглили!" Тихнуть. А по хвилинi: "Котрого стинатимуть першим - Кочубея чи Iскру?" "Не знаю. Хiба не все одно? Поживе хвилину довше чи не поживе". "Кажуть, чия вина менша, того першим карають". "Так тодi, мабуть, першим Iскрi голову вiдiтнуть". "А кат вже є?" "Хiба мало москалiв?" "Правда". Пiдiйшов старшина: "Не разгаварiвать! Екiй народ! Лiнтяї, озорники! Тут, гляди, два архи-брехуни за вас голови положать. Скарають їх". "Скарав би вас Господь",- вiдповiдає сокирник пiд нiс. Працюють. Луск сокир бентежить нiчну тишину. * * * Помiст готовий. Великий i крiпкий, щоб не заломився. Кругом дощок поруччя, круг помосту огорожа, щоб не напирав народ. Сходяче сонце малює дошки на червоно. Сокирники сокири за пояси заткнули - iдуть. "Не заждемо, щоб подивиться?" "Я не цiкавий. Приправити голову - це штука, а вiдрубати - велика менi рiч! Iду додому - голодний". "А маєш хлiб?" "З корою. Доброго хлiба давно нема. Солдати, як круки, деруть. Не накормиш їх. А ти?" "Я задолував дещицю. Боюсь, щоб не знайшли". "Кажуть, у кого зерно задоловане знайдуть - смерть". "Маю з голоду вмирати - хай згину з їх рук. Може, Бог якого грiха вiдпустить". "У нас то ще сяк-так. Але у Чернiгiвщинi! Там по четверику житнього борошна з хати беруть. Гетьман такi великi магазини на хлiби для москалiв поклав, як церкви". "Покладе i в нас. Не бiйся. Все для них, а ти з голоду гинь. Навiть ночi спокiйної не маєш, помости будуй. Тю!" Солдати вiдганяли народ, що з усiх бокiв напливав, щоб побачити, як тратитимуть Iскру й Кочубея. Московський старшина молодицю за юпку по сходах на помiст тягнув. "Коли така цiкава, то ходи! Покладеш голову на колоду - цюк! - i нема". Жiнка в крик. Вихопилася, бiжить. Народ вiдступає вiд помосту. "Та це вiн жартує". "I жартам московським не вiр. Жартуючи, зарiже чоловiка". Якась жiнка з маленькою дитиною стояла. "Ви його чому не залишили?" "Не мала з ким. Сама я одна, як той палець. Чоловiк на вiйнi". "А не перестрашиться воно?" "Хай привикає. Я не хотiла йти, пiгнали". "З усiх довколишнiх сiл зганяють народ, як череду. Не скоро таке побачиш". "Може, й скоро. Хто його зна, що завтра буде. Тепер щось таке твориться, що ранiше й не снилося нiкому". "Антихрист..." Зацитькували себе: "Ще, не дай Бог, почує солдат, i пропадеш нi за цапову душу". "В Московищинi винищили за те сила народу". "I нищать ще". Баба дiда безногого на тачках везла. "Дорогу дайте бiдному калiцi, дорогу!" Люди розступалися, скрипiли тачки. "А ти, бабо, кращого повозу вже не мала?" - питає москаль. Баба вистрашено дивиться на рiжкатий капелюх, на волосся, посилане бiлим борошном, i хреститься. "Багато нищих назлазилося,- зауважує хтось.- Як на прощу йдуть". "Тягнуть, як круки на жир". "Кажуть, Кочубей перед смертю грошi роздаватиме". "Якi? Вiд нього останнього єфимка вiдiбрали, ще й мучили, що мало. Питали, де заховав скарби". "Може, за те й голову йому зрубають". "Для грошей все зроблять з чоловiком". "Навiть з таким, як генеральний суддя". "Навiть з таким. На вiйну грошей потребують". "Малчать!" Москалi бiгають кругом огорожi i прикладами вiдштовхують цiкавих: "Атступiсь!" "Бодай би тебе вiдступив Господь, як конатимеш,- вдарив мене у груди!" "Малчi". Дарод замовкає, але перестрашенi дiти плачуть i кричать. Мами присiдають з ними, щоб не бачила Москва, й зацитькують: "Цить, доньцю, цить, мамка тебе не дасть". "Кажуть, що йому сталося таке через новий двiр". "Кому?" "Та Кочубеєвi. На старi лiта нового двора не будуй". "Бузину перед вiкнами повикорчовував, а то зле. Бузини не кивай, в нiй лихий сидить". "От плещуть казна-що, яка та бузина! - перебив їх дядько.- Булави захотiлося Кочубеєвi, а гетьманської булави ще нiхто щасливо не носив". "А Iван Степанович двадцять лiт її носить". "Ще не донiс, постривайте". Дiдусь з голубом сивим на головi йшов. Перед ним розступалися люди, навiть солдати,- юродивого бояться. Нiхто не спиняв його. Пiдiйшов пiд самi сходи i став. Голуб знявся, злетiв, закружляв довкола помосту i знову на голову сiв. Дiдусь головою крутив. "Колода i топiр... Що це? Скотобойня?" Тишина. "Грiха не бояться. З тих дощок дзвiницю збудувати можна, щоб з неї дзвони iм'я Господнє благовiстили". Люди притакували: "Авжеж". "Дерева Господь у лiсi не садить, що на ньому людей мордувати, воно росте людям на користь". "Авжеж, авжеж..." "Кого це мордувати будете?" - запитував, повертаючись до товпи. Нiхто не вiдповiдав. На солдатiв подивився: "Кого?" "Кочубея i Iскру",- вiдповiли йому. "А життя ви їм дали?.. Бога ви не боїтесь? Господь велiв ближнього свого любить. Нагого приодiти, голодного накормити, недужого посiтити, так-то ви сповняєте волю його? Беззаконiє творите повсякчасно i гнiв Господнiй стягаєте на землю. Такий-то ви храм Бога живого єсте? Так ви соблюдаєте заповiти його? Таку-то церкву вселенськую строїте на землi?" Борода його тряслася, ноги дрижали, як у пропасницi,- тремтiв. Голуб крилами махав. "Собаки кровопивнiї! Диявольського кодла сiм'я. Поки знущатися будете над образом i подобiєм Божим? Поки в кровi будете мити руки свої? Вiдiйдiть, старцi, щоб не скарав вас Господь, що глядiли на таке беззаконня. Кара Господня гряде, Господь брань сотворить i перевратить престоли, i сожжет огнем городи i веси вашi, i кости псам на зяденiє продасть..." Пiною покрилися уста, повалився на землю i тiло його корчилось й пiдкидалось, вiд схiдцiв помосту до огорожi товкло. Голуб знявся i високо лiтав йому над головою. "А вiд нього не полетить",дивувалися жiнки. "Голуб духа святого символ",пояснював дячок. "Дух святий з ним, вiн божий чоловiк". "Всi ми божi люди, та до диявола на службу пiшли". Двоє людей взяли божого чоловiка за руки й ноги i повернули ним так, що де були ноги, там лежала голова, а де голова, там ноги. Не помогло. Пiдкидало ним далi. "Але ж трясе!" "Чорт душу вителепати хоче, за те, що правду людям голосить". "За правду муки терпить". Голуб знижував лет. "Iдуть! - загомонiло в натовпi.Заберiть старого, вiднесiть його геть! Не треба, щоб дивився на кару". "Хiба вiн бачить? Очi заплющило йому". "Не годиться, вiднесiть!" Несли, як мерця, народ робив дорогу. "Iдуть, iдуть!" Глухо бубни гули, сукном прикритi, не гули, а харчали. Жiнки хрестилися: "Iсусе Христе, Сине Божий, помилуй нас". Тая з дитиною на руках плакала, дитина собi. "Ще нiчого нема, а вона вже реве. По що йшла?" "Я не хотiла, пригнали". Чути було рiзкий тупiр трьох московських рот. "Аж три роти їх супроводжують". "Кочубей не хто-будь". "Але ж вони на возi!" "Бо сил не мають iти". "Так їх скатували, Боже ти мiй!" "На простiм драбинястiм возi їдуть, а ранiше їздили в золочених каретах". "Байдуже раковi, в якiм глеку його вариш". "Та й страшнi якi!" "Iзбави, Боже, душу мою вiд кровi",молився сивоусий дiдусь, спираючися на кийок. Кийок аж трiщав. "Умиєши мя iсопом, i паче снiга убiлюся",- прочитував його сусiд. "Зсаджують їх з воза; не пручаються, послушно йдуть. Дорогу, люди, дорогу там!" Солдати прикладами мостили широкий перехiд до схiдцiв помосту. Народ колисався, як вiтром розгойдана в озерi вода, направо й налiво. Один другому крiзь голову зазирнути хотiв. "Чого штовхаєшся, чорте!" "Мене штовхають ззаду". "Може, ще на голову вилiзеш? Ти не голуб, не бiйся. Пiшов геть!" Одна рота увiйшла на майдан. Оточила його, солдат коло солдата стояв попiд плiт. Набитi фузiї при ногах, ноги розставленi широко. "Чого це вони так ноги розкрачують?" - питає свого батька хлопчина. "Фузiя важка. Як крiпко не стоїш, то звалить". Друга рота двома колонами обставила прохiд крiзь натовп до схiдцiв, третя залишилася на полi. Готово! Напередi священик з хрестом у руцi, за ним Кочубей i Iскра. Кочубей на Iскру спирався, той пiдтримував його. "Вiдваги, свате, вiдваги, вже недалекий кiнець". "Боже великий, вiчний, святий, допоможи менi!"- молився Кочубей. "Iстинно, iстинно говорю вам: наступаєт время i наступило уже, когда всi находящiїся в гробах услишать глас Сина Божого i, услишавши, оживуть",- потiшав їх священик словами євангелiста. "Господь утiшенiє моє i прибiжище моє Господь",- шептав Василь Леонтiєвич Кочубей. За злочинцями йшов Вельямiнов-Зернов, червоний, надутий,- посол вiд царя. Вiн не бачив трагедiї тих двох, бачив себе, гордий, що перед численним народом являється заступником царським, царська воля в його руках, на його наказ тим двом кат голову зрубає. Дасть знак i - нiби свiчку здмухнув, одну i другу; були i нема! Зернов гордо ступав. За ним декiлька достойникiв московських i козацькi старшини. Проходять. Скриплять сап'янцi, побренькують шаблi, шелестять шовковi кунтушi. "А гетьмана нема". "Не хотiв дивитися на смерть товаришiв". "Колись товаришi, а тепер вороги. Доноси на нього писали. Лжеклеветники". "Гетьман хворий, подагричнi болi". "До гетьмана все хвороба приходить, як йому її треба". Недобрi, що гетьмана не бачать. Нарiкають на нього, а дивитися люблять. Гарний такий. "Тож-то був козак!" "Кращого на всiй Українi не знайти". "I старiсть не береться його". "Є таке яблуко, що до нового червоним i здоровим простоїть, а є, що восени порепається i зiгниє". "Тихо! Манiфест читають!" Зернов прочитав манiфест царський по-московськи, старший гетьманський канцелярист переклав його на нашу мову. Сурмачi загрубiли, рота, що стояла на полi, випалила з мушкетiв. "Ведуть!" "Кочубей спотикається. Який же вiн слабий!" Кочубей на схiдцi ступив. Глянув на колоду i на ката з сокирою i очi рукою закрив. "Потихоньку та полегоньку",- потiшав його Iскра. Увiйшли. Зернов руку вгору пiдняв... Заметушився натовп. Кожний навшпиньки вставав, щоб бачити краще. Напирали на плiт i на солдатiв, що стояли як мур. "Тягнуть... шапку з голови здiймають... кладуть, Боже!" "Не убий!" чути нараз голос вiд поля, тонкий, високий, як свист. Божий чоловiк бiг на майдан. Сиве волосся розкуйовдане, пiна з рота тече: "Не убий!" Бiлий голуб летить над його головою, високо-високо. "Потоптав народи во гнiвi своїм, поправ їх у яростi своїй i кров їх паде на ризи його, заплямував все одiння своє - не убий!" Солдати з третьої роти, що стояли в полi, пустилися за ним. "Не доторкайтеся мене, слуги антихристовi, гнiвом Господнiм поражу вас!" Насилу народ втягнув божого чоловiка в товпу. Вiн ще звiдти кричав: "Не убий!" Але стук сокири заглушив цей крик. Раз i другий. Глухий стук. За кожним разом стогiн i зойк, короткий, пронизливий, гидкий... Тихо... Томляча тишина... А по нiй шум. Шумить i гуде натовп. Дивуються, розказують собi, сперечаються. * * * З борщагiвської дзвiницi дзвони гудуть - на Службу Божу. Солдати розганяють натовп: "Чого стоїш? Не бачив трупiв? Пашол вон!" Прикладами фузiй штовхають людей. Дiти плачуть, жiнки заспокоюють їх, а самим сльози течуть. "Е-ей!" Розходяться. * * * На червоних дошках два трупи лежать. Голови бiля них. Навiть червоною китайкою не покрили. Лежать на позорище вселюдне. В борщагiвськiй церквi Службу Божу правлять. Церква свiтла й кадила повна. Пiд церквою божий чоловiк. Ледве стоїть. "Тиранство лютоє! - говорить до людей.- Вбивають i моляться Богу. Дiлами Богу поклоняйтеся, не спiвом i кадилом. Господа не обдурите, лицемiри!.. Не вбивайте!" Його зацитькують i вiдводять. Бiлий голуб на його головi. Солдати кругом червоного помосту на вартi стоять. Покiйних стережуть, хоч їх нiхто звiдтiля не вкраде. Такий наказ. Стоять i позiхають. Для них це не новина. У Москвi карають не так. Там є на що подивитися, ой є!.. Чути дзвони. Службу Божу священики скiнчили. Люди вертають в село. Дехто все ще кругом помосту ходить, хоч знає, що нiчого нового не побачить. Хiба тi домовини двi, великi, дубовi, що привезли їх на возi, запряженiм у чотири чорнi конi. За домовинами священик прийшов, той старий, що сповiдав Кочубея i Iскру. Проказав молитву за усопших, поблагословив, покропив, i покiйникiв у домовини вложили. Зносять по схiдцях, схiдцi трiщать. "Куди їх повезете?" - питають вiзникiв. "У Київ". "Аж у Київ! А там?" "У Лаврi Печорськiй поховають, бiля трапезної церкви". "Хоч голови їм зрубали?" "Вони й без голов важнiшi, нiж ви зi своїми головами дурними". "На боже не щадили грошей". "Черцям i черницям щедрою рукою давали". "Кочубей п'ять церков власним коштом поклав". "Ще й у Батуринi муровану церкву покласти обiцяв". "Обiцяв, та Бог не дозволив". "Не все Бог дає, чого чоловiк хоче". "Ой не все. Де ж коли покiйнi такого кiнця сподiвались!" "Навiть не снилося їм". * * * Чорна четвiрня з мiсця рушає. Вiз котиться київським шляхом. "Потихенько да полегенько..." * * * 14 липня гетьман весь день з вiдпочивальнi своєї не виходив. Хiрург доглядав його. Нiкого не впускали. "Гетьман нездужає",- по таборi пiшло. Пiд вечiр гетьман Орлика до себе прикликав. Сидiв у постелi, бiля нього Євангелiє лежало. "I так, Пилипе, Кочубея i Iскри вже мiж живими нема",- промовив сумно. "Хай з Богом спочивають",- вiдповiв Орлик. "Про жiнок i дiтей їхнiх треба нам подбати. Не хочу, щоб їм сталася кривда. Хай спокiйно i мирно живуть у домiвках своїх, хiснуючися маєтностями своїми. Одної копiйки не хочу зi спадку по них. Все хай дiстануть родини. Сiдай i напиши до Головкiна письмо. Кажи, що важко недужий Iван Степанович вставляється за жiнками й дiтьми покiйного Кочубея i Iскри. Зворушливо пиши". Орлик сiв при столi, гетьман Євангелiє читав. "Готовий?" - спитав свого генерального писаря, побачивши, що вiн вiдложив перо. Орлик написане подав. "Гаразд. Гарно ти компонуєш, Пилипе, i швидко. Можна переписати на чисто. А тепер у мене є ще друге дiло. Що нам робити з отсим наказом царським, щоб я командування над усею його кiнницею перейняв? Як гадаєш, Пилипе?" "Нема тут що, ваша милосте, багато й гадати. Пiсля того, що постановлено мiж нами, вашiй милостi до царя нiяк не можна йти". "I я теж так собi гадаю. Напиши i друге письмо, царевi, що я нiяк до нього прибути тепер не можу. Цар кличе до себе, а Бог до себе, коли б не цей другий наказ, то, певно, за першим пiшов би. Гарно все по пунктах скомпонуй, ти їх стиль знаєш". Орлик i друге письмо написав i гетьмановi до лiжка принiс. "Опiсля прочитаю. Дуже втомився я, не лиш тiлом, але i душею. Поклич менi архiєрея, болгарина. Кажи, хай зараз iде". * * * Гетьман довго з розстригою сам на сам балакав. Тої ж ночi розстрига з табору зник. Пропав, як камiнь у воду. Ранком гетьман розiслав людей, щоб шукали його. Не знайшли. В МОГИЛЕВI Вiд Дорогобужа пливе Днiпро на захiд. Нiби центрально-росiйська плита не хоче пустити його на Україну. Що лиш бiля Оршi вiн визволюється з її твердих обiймiв i врадуваний бiжить на полуднє, до Могилева, до Києва, до порогiв i Великого Лугу, щоб розплистись, мов душа Гiндуса у нiрванi, в глибинах бурхливого Чорного моря. Радується Днiпро, поспiшаючи на Україну. Вiн уже не рiчка, а рiка, велика й могутня, третя з черги в Європi. Зеленi луги й левади виходять йому назустрiч, з шовковими травами i з пахучими квiтками. Товпищами непереглядними вiтають його шелестливi шуварi та трепетливi осики. Спиняє свiй скорий хiд i задумується над долею країни, в котру вплива. Тодi вiн глибокий, дуже глибокий, люди говорять - бездонний. То знову iзгибом могутнiм скручує, розливається широко, залишаючи броди й мiлини, щоб людям легше було передiстатися на протилежний берег. "Гарна рiка!" - каже молодий шведський офiцер-каролiнець до свого товариша. Вони грiються до сонця i дивляться на шведських воякiв, що купаються в Днiпрi. Моряцький народ рад гарнiй водi. Поринають у хвилi з головою i випливають далеко вiд того мiсця, де пiрнули, обсмаленi, всмiхненi, веселi, як тригони. Дехто пробує переплисти рiку. "Гарна рiка",-притакує другий офiцер, з обличчям, як у дiвчини. Молодий, йому ще й двадцять лiт не минуло. "Бачиш, як радо купаються нашi вояки". "Змивають пiт i кров, слiди останньої, головчинської битви". Мрiйливо, великими синiми очима дивляться на лiвий берег, на якому рисуються гори. "Чи це хмари, чи гори?" - питає молодший. "Гори, товаришу, як у нас". "Як у нас",- сумним вiдгомоном повторює другий. "В багату й урожайну країну входимо, мабуть". "Збiжжя й худоби чимало. А все ж таки за Швецiєю скучно". "За рiдною землею, мабуть, чоловiковi i в небi скучно". "Скучно". "Але тут дивно якось почуваєш себе. Нiби тобi давнiй, дуже давнiй сон сниться" "Нашi предки ходили туди, перед вiками. По слiдах предкiв провадить нас Саrolus rex". Мимохiть, вiдрухово шапки з голов скидають i кладуть на мураву. "Який хосен з тих колишнiх походiв?" "Не будь колишнiх, може б i нинiшнього не було". "Правда. Король Карло знає, що робить". Молодий офiцер, студент Упсальського унiверситету, studiosus upsalensis, задумався. Король фiлософiю любив, його молодшi офiцери теж радо фiлософiчнi книжки читали. Буває iнодi, що король несподiвано офiцера стрiне й балакати з ним стане, як з рiвним собi, по-товариськи. Про що балакати з ним? "Над чим задумався, друже?" "Про короля нашого думаю. Дивнiшого вождя, мабуть, вiд Олександра Великого не було". "А Ганнiбал, а Цезар?" "Не те. Великi, але iншi. Ганнiбал розпучливо рiдне мiсто перед римською загладою обороняв. Цезар будував iмперiю римську". "Може, Карло шведську будує..." "Може... але вiн не подiбний до них. Король - фiлософ, фантаст, студент, авантюрист, iнодi Арес, то знов Гамлет, iмператор, то знову Дон Кiхот... нiяк не розбереш". "I не треба. Над головами святих сяйво глорiї палає, над головами великих людей - легенда". "Коли б я на власнi очi не бачив короля Карла в таборi, в походi, в битвах а сheval i еп revant, коли б не чув серед найбiльшої небезпеки його голосу хлоп'ячого, нiби розбавленого студента на суботнiшнiй кнайпi, гадав би, що Карла видумали люди, щоб скучно на свiтi не було, бо людство потребує героїв. Звичайна людина - скучна". "Героїв потребує людство. Карло їх творить". "Творить i нищить". "Як Хронос". Шведським воякам не хотiлося вилазити з Днiпра, вода така чиста, так любовно обiймає їх м'язистi тiла, сонце так гарно грiє,- розкiшно тут. "Чи не здається нашим каролiнцям, що вони в купiль своїх пращурiв попали? Не один, мабуть, i про рани забув". "Гарно тут. Та, на жаль, не посидимо довго. Саrоlus rех цiлий свiт пiдбити хоче, мрiє про одну державу, одного Бога, про велику спiльну культуру. Поки того нема, поти не буде щастя, люди воюватимуть за землю, вiру, мову, за королiвськi роди". "Ноmо bestia domestica". "Чергував я раз бiля короля на квартирi. Король нагло вийшов зi своєї бiдної домiвки, в котрiй тiльки свiчки i вiск, що велика, срiбна умивальня, вийшов, i я мимохiть заглянув у книжку, котру вiн читав i залишив, не закривши. Вгадай яка?" "Плутарх". "Тим разом нi. Були це ворожби Урбана Гiярна, ученика Парацельса. Король нiгтем на книжцi якраз те мiсце назначив, в котрому кажеться, що пiвнiчний Золотий Лев подужає Чорного Орла i владу свою на Азiю i Африку розпiстре". Замовкли. Незагоєнi рани, пiд Головчином добутi, i пiдгорячковий стан мрiйливо настроювали шведських героїв на порозi української землi. "Україна,- почав старший,- теж льва у гербi має i краски її такi ж, як у нас, золото-блакитнi, як їхнє небо i пшеницею покритi лани. Може, Урбан Гiярн i не збрехав, може, воно й здiйсниться". "Тiльки не знати коли, нинi чи завтра?" "За нашого життя чи коли порохом розсипляться нашi кiстки. Вiрить король, треба вiрити й нам". "Vivat Carolus rex!" - вихопилося їм iз уст. "Vivat Carolus rex!" - пiдхопили вояки, i Днiпро той виклик на своїх хвилях геть далеко понiс. Старшини лежали горiлиць i вдивлялися в сонце. Українське сонце грiло синiв Швецiї. Думали про своїх батькiв, про рiдню, про фантастичнi заливи своєї пiвнiчної країни. Але думки все до короля повертали - вiн їх пiдбив, взяв у полон на вiки. Хотiли визволитися з тiєї неволi - не могли. Шукали плям на сонцi - не знаходили. Король смiшний, король фантаст, король студент, непрактичний, загонистий, дивний!.. Зраджували собi його всiма способами - не могли. Чули, що поки живе, вiн переможець над ними i що навiть по його смертi оставатимуться пiд непоборною силою тiєї могутньої, дивної iндивiдуальностi. "Що вiн має з життя?-почав молодший офiцер.- Нiчого. Ходить у старому плащi, їсть те, що ми, дереться на вали, як звичайний вояк, тiльки хiсна, що титул королiвський". "Навiть жiнок не любить". "Знаєш? Може, й любить бiльше вiд нас". "Нiчого я про його амори не чув. Ще й нам цей солодкий овоч вiдбирає. Перед переправою через Березину сестер жалiбниць, маркiтанок, весь жiночий народ казав по цей бiк лишити. Кажи, що хочеш,- це вже не по-людськи. Певно, що жiнки, якi за армiєю iдуть, не рrima, а все ж таки - жiнки. Знав Карло, що з ними робитимуть москалi". "Тямив, що Далiла з Самсоном зробила. А тобi, мабуть, все ще рум'яної нiмочки Лiзи жаль. Потiшишся, як на Україну прийдемо. Там, кажуть, дуже вродливi дiвчата..." Бiля них, недалеко в комишах, зчинився крик. Зразу не помiчали, бо вояки бавилися в водi, голосно смiялися й гукали. Але крiзь цей шведський галас продирався жалiсливий чужинецький голос, нiби хтось з чоловiка душу дер. Старшини встали i побачили такий трагiчно-комiчний образ, що дочиста розiгнав i розвiяв їх мрiйливий настрiй. З комишiв тягнули заболоченого чоловiка. З чобiт i з одежi його, невiдомого й нерозгаданого крою i фасону, цюрком спливала вода. Вiн зi страху дзвонив зубами i потрясав приправленою бородою, котра вже тiльки трохи трималася пiдборiддя. Маленькi чорнi очi тривожно визирали з глибоких очодолiв, як мишi з ямок, а кирпатий нiс моргав широкими нiздрями, як у гончої собаки. "Водний божок!" - смiялися шведи. "Нерей чи тритон?" "Шпiон". Водяник, побачивши старшин, зiгнувся в чотири погибелi, доторкаючися вiдлiтаючою бородою землi, причому вода ще жвавiше стiкала з його спини i з пошарпаних рукавiв, i вiн виглядав ще смiшнiше. Старшини аж клалися на землю. "Помилуйте! Де ж ви це опудало зловили?" "На човнi в комишах сидiло. Так i видно пiдзирав нас". "Невже ж шведське вiйсько амазонки, щоб менi їх у купелi пiдзирати?" - озвався нараз водяник класичною латинською мовою. "Legatus ducis ucrainiensis Joannis Masepais sum",- сказав, кланяючись старшинам у пояс. "Помилуйте, панове,- реготався studiosus upsalensis,таж то зi смiху вмерти можна". "Legatus ducis ucrainiensis Joannis Masepais sum",- повторив водяник голоснiше, навiть рiзкiше.- Жадаю вiд офiцерiв його милостi короля Карла, щоб узяли мене пiд свою протекцiю i допомогли скоро побачити королiвське лице". Старшини перестали смiятися. Повставали, пiдiйшли до дивного гостя. "Знак?" Зняв з руки перстень. "Гаразд, побачимо". Дали знак до збiрки i незабаром вiд Днiпра у город Могилiв марширували шведськi голубi однострої, а мiж ними чоловiк космополiтичної краски авантюристiв. Пiд пахвою нiс свою бороду i, живо розкладаючи руками, говорив зi шведськими старшинами мовою Цiцерона. Сильно поруйнований Могилiв, з котрого Петровi солдати тiльки що втiкли перед побiдоносним Карлом, виглядав, як город у казцi. Шведськi вояки, що за час свого довгого походу сильно обносилися, повтягали на себе частини московського вбрання, особливо штани й гамашi. Хто запопав московський зелений кафтан, обертав його пiдшивкою наверх, а товаришi смiялися i казали, що то вiд врокiв тутешнього жiноцтва. Щораз то новi частини надтягали, обдертi, бруднi, заболоченi, очей людям не видно. Але тi очi все-таки свiтилися воєнним завзяттям i вiрою в генiй свого вождя. "Vivat Carolus rex! - гукали, пiдкидаючи капелюхами,- vivat victoria, vivat!" Дула канонiв, пообтулюванi ганчiрками, на лафетах i амунiцiйних возах гармашi з пообв'язуваними руками, ногами, навiть головами, завдяки бандажам, великими не вмiру. Ледве тримаються канонiв, але покинути їх не хочуть. "Vivat Carolus rex!" За вiддiлами вози з тяжко пораненими, котрi вже йти не годнi. Повiдтинанi пальцi, порозвалюванi голови, кров крiзь бандажi протiкає наверх. Але й вони дивляться в напрямi королiвської квартири i притомленими, хворими голосами кричать: "Vivat Carolus rex!" За пораненими небiжчикiв везуть, тих, що по дорозi померли. Товаришi не хотiли їх без вiйськового похорону залишити. За них вiзники кричать: "Vivat Carolus rex!" Мiж шведськими частинами вiддiли польськi, шляхтичi на конях, кожний в iншому вбраннi, iнша збруя, попадаються навiть сталевi шоломи й мисюрки. В деяких шаблi предкiвськi, дорогоцiннi, рукоятки в ящурi, в сталi, оздобленi слоновою кiстю або насаджуванi дорогим камiнням. Усякої породи конi, усякої форми списи, луки, скалковi довгi рушницi з пiдпiрками, бо самої не вдержиш, у вистрiлi дрогне. За вiйськом женуть стадами худобу. Реве. Чує свiй кiнець. Бубни, сурми, всякого роду дудки, сопiлки, мультанки, iншi крикливi iнструменти. Справжня мандрiвка народiв, воєнний маскарад.