Викупанi шведи розходяться по своїх постоях, в о д я н и к а до королiвської квартири ведуть. Перед воротами звичайної мiщанської хати два високого росту трабанти з аркебузами на вартi стоять. Старшини щось їм говорять, вони перечать головою. Пропускають одного з них, другий перед воротами з пiдозрiлим гостем остається. За хвилину виходить прибiчний офiцер i проводить його крiзь варту. * * * Зiльник, вузька дорiжка до дiмка з ганком, обвитим лозою дикого винограду. Перед схiдцями на бубнi сидiв мужчина лiт двадцять i кiлька, дивився на карту, розпiстерту на другому бубнi перед ним. Високе чоло в лисину переходить, по боках жмутки каштануватого волосся стирчать. Заходяче сонце озолочує їх. Виглядають нiби королiвський, невправною рукою з золота викутий вiнець. Мiж бровами глибока складка вгору, до поперечних зморщин на чолi. Очi спущенi вдiл, пiд ними синi пiдкови - з трудiв i вiд недоспаних ночей. Уста нетерпеливо тремтять, нiздрi роздуваються. Карта, мабуть, не зовсiм годиться з тим, що бачить i що йому розвiдники приносять. Оподалiк старшини; перешiптуються, але не пiдходять. "Vivat Carolus rex!" - кричить ще якийсь запiзнений шведський вiддiл, котрий що лиш тепер до Могилева входить. Король нетерпеливо стрiпує головою, пiдноситься i бачить старшину з несподiваним гостем. Очi його блищать дитячою втiхою, уста усмiхаються, виглядає, як хлопець, котрому нараз щось цiкавого показали. Але в ту мить радiсть покривається серпанком утоми. Встає, складає карту, ховає у кишеню, вiдсуває бубон i пiдходить до гостя. Високий, стрункий, вузькоплечий, нiби велетень, котрому не дали гаразд розвинутися й набрати тiла. Йде, не спiшучись, сильно згинаючи колiна, як гiрняки. Йдучи, заклопотано кланяється, раз, другий, третiй. На нiм кафтан, колись синiй, тепер непевної краски, золота трава на комiрi, на рукавах i при гудзиках потускла, її покрив порох, як патина. "Архiєрей?" - спитав голосом, що нагадував його клопотливий усмiх. "Так, ваше королiвське величество, найпокiрнiший слуга". "Б а г а т е л л я, отче, б а г а т е л л я, рад вас побачити, будь ласка!" - Правою рукою показав на дверi, лiву на спину поклав. "Можете вiдiйти! - звернувся до старшин.- Як ваше iм'я? Драке? Зi шведського шляхетського полку?.. Ви пiд Головчином гарно свiй вiддiл вели, доволi гарно... Кажете, хоробро билися москалi?.. Ляпалiї, мiй пане, ляпалiї. Москаль танцює, як на блясi ведмiдь. При найближчiй нагодi дiстанете полк. Щоб я не забув, пригадайтеся хоробрим вчинком, б р а в у-р е з..." На його устах появляється та сама хлоп'яча добра усмiшка i зараз гине, нiби король засоромився того, що сказав. "Ваш швагер залишився там...-: головою кивнув на захiд.- Пiд Головчином були великi втрати. Кондоленцiя, мiй пане..." Руку старшинi подав, але теж так якось несмiливо, нiби боявся, чи цей не вiдтрутить її. "О ревуар!.. Отче! - будь ласка..!" Розстрига поклонився в пояс. "Будь ласка!" "Ваше королiвське величество..." - розстрига десницею чверть круга зробив, прохаючи, щоб король перший увiйшов. "Багателля, отче, багателля - ходiм!" Увiйшли в свiтличку бiлену, колись, може, й обставлену заможно i прибрану чисто; тепер у нiй, як звичайно в хатах, з котрих хазяї перед неприятелем втiкли. Що можна було забрати, забрали, вони чи москалi, якi що лиш подалися з мiста, не вгадаєш. Лишилося тiльки лiжко, дубова вздовж стiни лавка, така сама скриня i якась стара комода, не достроєна до свiтлицi, нiби гiсть. На лавцi срiбна умивальниця, а бiля неї такий самий збанок з водою. На кiлку бiлий чистий рушник з королiвським знаком. "Ти вiд його милостi пана гетьмана, отче?" - питав Карло латинською, не досить вправною мовою. "Вiд нього, ваше величество". "Давно бачився?" "Днiв тому кiлька". "Значиться, поспiшав?" "I дуже". "Де тепер гетьман?" "Я оставив його в таборi, миль вiсiм вiд Бiлої Церкви, тепер вiн уже, мабуть, до Києва доходить". Король добув карту з кишенi i на скринi простер. Шукав Бiлої Церкви. Вiдмiряв циркулем вiддаль звiдси до Києва: "Скорим походом iде". "Козаки до скорих походiв привикли". "Чув я про те. В Європi козак - це легкий кавалерист, а я їх за кращих пiхотинцiв числю, а що найкраще в них, так це пiонери". Пригадував вiйни Богдана Хмельницького. "Перед доброю кавалерiєю респект, але певна пiхота - це грунт. Вона i в полi добра, i на окопах, i на барикадах у мiстi, пригодиться всюди... Багато в гетьмана пiхоти?" Розстрига вичислював полки i подавав число сотень. Король рахував у головi. "Коли б третя часть того - досить... А провiант?" "Хватить!" "Хватить, але чи в евiденцiї вiн? Якi магазини, млини, достава?" Не легка була рiч дати вдоволяючу вiдповiдь на всi тi запитання. "Московськi апетити звiснi, а московського вiйська чимало на Українi i чимало його проходить". "Але ж i козаки служать в армiї росiйськiй". "Це теж не добре. Забагато їх гетьман царевi посилає". "Мусить". "Що значить мусить, коли край вiйська потребує". "Ваша величнiсть не знають, у якiй о п р е с i ї знаходиться Україна". "Не розумiю, як такий великий народ таку велику опресiю терпить... А як народ ставиться до свого гетьмана i як поставиться до нас?" "Гетьман тiшиться повагою i с п л е н д о р о м , який належиться державним володарям, а москалiв народ ненавидить за їх здирства. Шведiв повитає, як своїх спасителiв". "Я не так дивлюся на дiло, скептично. Так легко воно не прийде. Степ має свою психологiю i свої права. Не легко їх переломити. Простiр - це сила, з котрою треба боротися. Не важко побiдити царя, куди важче боротися з вашими дiмензiями i дистанцiями". Циркулем водив по картi: "А чого це ви нараз кличете мене на Україну? Ранiше справляли на Москву, а тепер на Київ". Розстрига не сподiвався такого питання. "Я, ваша королiвська величносте, не стратег, боюсь, що вiдповiдь не буде вдоволяюча". "Хочу її почути". "Є всiлякi причини. Перше, що земля пiд ногами горить". "Як менi це розумiти?" "Гетьман дуже полiтичне свою акцiю веде, але його контрагенти - нi". "Я?" "Нi. Але король польський. У Польщi не досить тайни бережуть. Царськi люди довiдуються вiд полякiв, чого їм знати не треба". "Примiром?" "Король Станiслав хвалився перед турецьким посланцем, що гетьман Мазепа заодно з ним стоїть i почне допомагати йому проти Москви. Вiд того посла чув це стольник Кантакузен i далi подав подiбно, як цар за випивками позаушники або й поличники своїм людям дає". "Як це?" "Дуже просто. Цар вдарить у лице свого сусiда налiво, цей свого, так обiйде кругом, аж царський сусiд з правого боку мусить ударити царя". "I вдарить?" "Як часом". "А як ударить?" "I тодi рiзно буває. Часом цар тiшиться, а часом розiзлиться, що обидили його маєстат". "Монгольська фантазiя. Але ми вiдбiгли вiд речi. Кажеш, отче, король Станiслав не добре секрети береже?" "Коли б гетьман не був на чотири ноги кутий, давно спотикнувся б. Особливо небезпечно було пiд час процесу Кочубея". "Чув я про це. Тому-то, мабуть, i зi мною гетьман припинив був переговори". "Довше годi обдурювати царя. I це одна причина, з котрої випливають iншi". "Котрi?" "Ось цар гетьмана Мазепу на вождя всеї своєї кiнницi у вiйнi з вашою величностю кличе". "Може, з усiєю кiнницею в час битви перейти". "Вона ж мiшана, українсько-московська". "Правда. А далi?" "Далi те, що цар кожної днини нових полкiв вiд гетьмана жадає i гетьман мусить давати. Як що вiн скоро не сполучиться з вашою величнiстю, так вiйсько його до особистої сторожi змалiє. А врештi цар хлiба вiд України вимагає. Чим бiльше вiзьме - тим менше останеться для нас". "Можливо, та все це не стратегiчнi причини". "Про них я не беруся казати. Я не спецiалiст по тому дiлу". "Подумаю, отче, i пораджуся з моїм штабом. А тепер порадь ти менi, де маю примiстити гетьманового посла?" Посол зробив покiрну мiну: "Маленька записочка з пiдписом його величностi, щоб мене не молестувала варта, i покiрний слуга короля Карла i гетьмана Мазепи дасть собi раду". Король написав кiлька слiв своїм характеристичним письмом i, нiби засоромлений, подав записку гостевi. Кланявся i наступав на нього. Цей назадгузь подавався до дверей. ШВЕДИ..! Квартирмайстер Гiллєнкрок обома колiнами клячiв на лавцi. Лiвою долонею пiдпер голову, а правою рукою водив по картi, розложенiй на великiм столi. Бiля карти лежав лист бiлого паперу. Гiллєнкрок циркулем бiгав по картi мiж Могилевом i Вiтебськом, скакав у Лiфляндiю, вертав назад у Могилiв, звiдси мандрував до Києва, i знов, i знов. Було гарячо, робота не йшла, плани й обчислення не вдавалися. Лист бiлого паперу вiдгори додолу покрився усякими лiнiями, всякими геометричними фiгурами, поруч котрих стояли цiлi колюмни цифр. Гiллєнкрок перечеркував лiнiї i цифри i, невдоволений вислiдом своєї роботи, рисував на маргiнесi, нiби для вiдпочинку, план якоїсь твердинi з палiсадами, редутами, шанцями i траншеями. Мухи сiдали йому на червону потилицю, аз лоба капали на карту краплини поту. Вiн витирав їх хустиною i працював далi. Генеральний квартирмайстер так захопився своєю любою роботою, що не почув, як у хату увiйшов ексцеленцiя граф Пiпер, старець з поморщеними лицями, з поораним чолом i з роздутими, безнастанно дрижачими нiздрями. Пiпер нагадував заїждженого расового коня. "Працюємо!" - сказав, кладучи протекцiонально руку на плече Гiллєнкрока. Цей вiдвернувся, а побачивши всемогучого канцлера, зiскочив з лавки i заметушився по хатi, шукаючи мiсця, на котрiм Пiпер мiг би вигiдно сiсти. "Прошу не турбуватися, я тiльки на хвилину, хочу довiдатися, яка ваша гадка про наш дальший похiд". "Моя гадка, ексцеленцiє, що треба простувати на Вiтебськ, щоб бути ближче Лiфляндiї i генерала Лєвенгавпта". "Так гадаєте?" "Гадаю так, ексцеленцiє, бо поки ми не сполучимося з корпусом Лєвенгавпта, поти нам нема що заганятися в безмежну Україну, її дiмензiї завеликi на нашi сили, проковтнуть нас степи". Пiпер, досвiдчений дипломат, котрому не були чужi також тайни стратегiї, пiдняв брови i роздув свої широкi, нiби шкурятянi нiздря. "Тiшуся, що оба ми тої самої гадки. Я також пишуся на похiд у напрямi Вiтебська". Вiн узяв Гiллєнкрока за руку i попровадив його до стола: "Покажiть, де тут у вас цей Вiтебськ?" Гiллєнкрок вказуючим пальцем ткнув у карту: "Ось вiн, а тут Могилiв, а отсе дорога до Києва. Мої обчислення ще не скiнченi, але i а того, що вже готове, видно, що нам треба прямувати на Вiтебськ, щоб не вiдбiгати, а наближатися до Лєвенгавпта, бо як нi, то ворог поб'є його, а опiсля зверне всi свої потуги проти нас". Нахилилися над картою i потонули в лабiринтi цифр i лiнiй так, що не зчулися, коли увiйшов польний маршал Реншiльд, мужчина гарний, рослий, з гострим носом i червоними, як у дiвчини устами. Махав капелюхом, як вiялом, навiваючи прохолоду на своє спiтнiле обличчя. "Але ж гарячо - уф!" "Гаряче,- вiдповiв Пiпер, вiдвертаючись вiд стола.- I чим далi посунемося на пiвденний схiд, тим бiльше буде нас припiкати". Реншiльд пiдшивкою свого кафтана стер порох з лавки пiд стiною i сiв. "Температура змiнюється,- говорив, надуваючи рум'янi губи.- Нинi гарячо, а завтра може бути зимно. Добрий вояк мусить поборювати не тiльки ворога, але також жару i стужу. Правда, Маєрфельд?" "Правда, пане графе,- вiдповiв входячий у квартиру генерал Маєрфельд, товариш i однодумець Реншiльда.- Панове на воєнну раду зiйшлися?" - спитав, обкидаючи оком квартиру. "Воєнна рада, без короля?" - вiдповiв, роздуваючи нiздрi, Пiпер. "Його милостi короля що лиш не видно. Приглядається до вправ на майданi,-сказав, вiдчиняючи вiкно, Маєрфельд.Але ж жара. Фу, чорт, яка жара! Почуваєш себе, як бiфштекс на сковородi. Чи не краще було б сiсти на коней та поскакати до Днiпра. Рiчка гарна, купiль славна". Та ще вiн не скiнчив тих слiв, як у дверi увiйшов молодий хорунжий, придiлений до служби бiля квартирмайстра Гiллєнкрока, i, вдаряючи закаблуками, а рiвночасно пiдносячи руку до капелюха, крикнув, як iз спросоння: "Його милiсть, корольI" Пiпер, Гiллєнкрок, Реншiльд i Маєрфельд зiрвалися з мiсць. Першi два стояли випрямленi бiля стола, другi мiж дверми i вiкном, далеко вiд себе, як далекi були собi симпатiями i переконаннями, представники двох партiй, двох напрямкiв, котрi поборювали себе. З шаблею пiд лiвою пахвою i з капелюхом у правiй руцi появився у дверях король Карло. Халяви високих чобiт згиналися в колiнах, король нiби присiдав, кланяючися направо й налiво кожному з присутнiх окремо. Тi вiдкланювалися ще нижче. "Добрий день панам! Добрий день!" Нiби не знав, вiд чого почати розмову, нiби виправдувався, що прийшов. Кафтан з синього полинялого сукна защiпнутий на дванадцять мосяжних гудзикiв, на шиї хустка з чорного шведського крепу, споднi зi шкiри рена, довгi шкурятянi рукавицi, весь одяг по приписах, як ув iнших офiцерiв, може, й гiрший i бiльше знищений, нiж у деяких. Тiльки голова iнша, виїмкова, незвичайна, з височезним чолом, зi жмутками неслухняного волосся, з очима, що нагадували загадочнi фiорди. "Пан полковник,- звернувся до Гiллєнкрока,- як звичайно, працюють. Правда? Так. Працi в нас багато. Перед нами похiд. Куди ж. Гадаєте, панове, двигнутися нам? Прошу, не в'яжiться, говорiть. Знаю, що перервав балачку на тую тему. Продовжайте ,санс женад'". I знову кланявся направо й налiво, очима блукаючи кудись далеко. Королiвськi старшини мовчали. "Iнкомодую?" "Нi, ваша милосте,- почав Пiпер, моргаючи нiздрями, як дiвчина бровами.- Нi раз. Ми дiйсно балакали про те, куди нам прямувати,- на Вiтебськ чи на Київ". "I що?" "Я i наш квартирмайстер гадаємо, що краще на Вiтебськ". Король узяв шаблю з-пiд пахви, вдарив нею об долiвку i сперся на рукоятку. Пiпер пiдставив йому стiлець: "Ваша милiсть зволять присiсти". "Спасибi, спасибi. Сiдайте i ви, панове. Побалакаємо". Реншiльд присiв на футринi вiкна, Маєрфельд став бiля нього, Пiпер i Гiллєнкрок примiстилися на тапчанi. "Панове все окремо; праве й лiве крило, а я посерединi". Бiля королiвських уст появилася на хвилину ледве помiтна усмiшка i щезла. "Чому ж то на вашу гадку, ексцеленцiє, нам треба йти на Вiтебськ?" "Тому,- вiдповiв Пiпер,- бо це диктує нам логiка дотеперiшнього нашого походу". "Воєнна логiка окрема. Тут Арiстотель i Лейбнiц нi при чiм. Тут не консеквенцiя важна, лише оригiнальнiсть. Треба думати так, щоб ворог про твої думки не догадався". "На скiльки такому думанню не противиться конечнiсть". "Конечнiсть?" - запитав король, i його очi впилися в канцлерове обличчя, поморщене, як видавлена цитрина. "Конечнiсть?"-повторив, спираючи бороду на рукоятку шаблi. "Конечнiсть велить нам триматися близько Лiфляндiї, щоб скорiше сполучитися з корпусом Лєвенгавпта",-вiдповiв канцлер, обтираючи хустиною чоло. Як старий, вправний дипломат, котрий був правою рукою ще попереднього короля, вiн догадувався, що Карло супротивної гадки, i з досвiду знав, що нема що тратити багато слiв, щоб його переконати. Карло ХII питався ради в своїх генералiв, але робив, як йому хотiлося. Так буде й тепер. Видно, король схиляється до планiв Реншiльда, котрому спiшно на Україну i котрий, мабуть, не бажає собi злуки з Лєвенгавптом, а може, навiть жде на його загибель, щоб позбутися визначного суперника. Реншiльд сидiв на вiкнi, баламкаючи злегка ногами, а його дiвочi уста прибирали форму букви "о", нiби свистали. Це доводило канцлера до злостi. Вони, графи й ексцеленцiї, не любилися стихiйно. "Коли б, не дай Боже, москалi побили Лєвенгавпта,- почав квартирмайстер Гiллєнкрок,- тодi..." "Тодi, гадаєте,- пiдхопив король,- i ми пропали. Не бiйтеся, Лєвенгавпт досвiдчений генерал, а ми теж якось дамо собi раду. Не в однiй опресiї бували". "У Лєвенгавпта,- вiдiзвався Реншiльд,- 16-тисячний корпус". "Цар Петро може кинути на нього 50 тисяч",- зауважив Гiллєнкрок. На королiвському обличчi появилася знову та сама легка усмiшка. "Не штука,- сказав,- побiдити рiвносильного ворога. Це рiч звичайна. Вiд шведiв треба вимагати незвичайних побiд, про котрi говорив би весь свiт". В квартирi на хвилину запанувала мовчанка. Тiльки мухи дзичали, сiдаючи на голови старшин. Маєрфельд ловив їх рукою i кидав крiзь вiкно: "Тю! Проклята мушва". "Московське вiйсько,- перебив мовчанку Реншiльд,- настiльки не вишколене, що дивно було б, коли б Лєвенгавпт не дав собi з ним ради. Треба сподiватися, що вiн своє завдання добре сповнить. Нам треба йти туди, куди нас логiка фактiв кличе". "Логiка фактiв?" - спитав Гiллєнкрок. "Так. Нам треба вiдтяти вiд Росiї щонайбагатiшi провiнцiї, себто Україну, з котрої цар Петро бере харчi для вiйська i щораз-то новi полки вiд гетьмана Мазепи. Український народ чекає нас". Пiпер не втерпiв: "Не знаю, чи є на свiтi такий народ, котрий чекав би чужого вiйська. Це ж тягар". "Але ж ми йдемо визволяти українцiв з московського ярма". "Це розумiють, може, деякi козацькi старшини, а народ знає тiльки, що шведам треба дати квартири, харчi i т. д. А що жоден народ не дає того радо, так з того приводу мусять виникнути непорозумiння. На прихильнiсть українського народу нам нема що числити. Це народ православний, а ми протестанти. Не дурiм себе". Козаки сильно озлобленi на царя. Його вважають прямо своїм катом. Краще з Лютром, як з Вельзевулом, говорять". Обличчя Пiпера ще бiльше поморщилося, а його очi заблистiли насилу здержуваною погордою. "Пане графе,-казав, звертаючися до Реншiльда,- не малюймо собi будучностi надто рожевими красками. Увiйдемо в край чужий, невiдомий нам, мiж народ, котрого не розумiємо. Треба числити на власнi сили, а не на його сприятливiсть i допомогу". "Себто?" - спитав, нiби свиснув, Реншiльд. "Себто,- вiдповiв, роздуваючи нiздрi, Пiпер,- треба нам сполучитися з Лєвенгавптом, щоб з малими силами не пускатися на велику небезпеку. Надто великий ризик, це не хоробрiсть, а очайдушнiсть, авантюра". "Лицар i авантюрист - недалекi поняття,- зауважив король, перериваючи тим висловом суперечку двох своїх ексцеленцiй.- Жалiю, що не можу бути одної гадки з паном канцлером. Рожевi скла це прикмета молодих, а чорнi - старих. Я хочу голим оком дивитися на свiт". Пiпер скривився, нiби йому гiркого подали, i вiдкашельнув значуче. Король порушився на своїм стiльцi. "Не хотiв я вразити пана канцлера, котрого гадку високо собi цiню, але пiсля побiд, яких нам не пощадив Господь, не маємо причини дивитися надто чорно в будучнiсть. Козаки - народ воєнний. Це вояк iншого типу, нiж наш, але хоробрий. При добрiм проводi вiн може стати дуже корисним союзником". "А скiльки тисяч того союзника приведе нам гетьман Мазепа?" "Приблизно вiдомi менi сили гетьмана Мазепи,- вiдповiв король.- От i тепер є у мене посланець вiд нього - розказує". "Але ж цар щораз нових формацiй вимагає вiд Мазепи, i цей вiдмовити не може",- зауважив Гiллєнкрок. "I якраз тому,- перебив король,- нам треба поспiшати на Україну. Скорiше прийдемо, бiльше козакiв перейде на наш бiк. А не забуваймо, що також великий вiзир обiцяв менi свою допомогу. Не гадаю, щоб падишах супротивився полiтицi свого вiзира". Реншiльд i Маєрфельд трiумфували. Король стояв на їхньому боцi. Ексцеленцiя Пiпер, наймудрiша шведська голова, вiрний дорадник двох королiв, про котрого казали, що король Станiслав в руку його цiлує,- програв. Стояв безмовно, похитуючи своєю червоною, спiтнiлою головою. "Але ж бо душно",- говорив, щоб щось сказати. Нараз гаркнули бубни, заграли сурми й гобої, загудiла земля вiд тупоту тисячiв нiг. Реншiльд зiскочив з вiкна i вiдступився набiк, щоб король мiг бачити, як переходить вiйсько. Йшли сiрi батальйони високих i худих, бородатих фiнцiв, а за ними - голубi полки шведськi з синьо-жовтими прапорами, з грифами, яблуками, схрещеними стрiлами, з ренами й цвiтучими деревами. Прапори, полинялi в бойових огнях, зi слiдами кровi, подертi, пошарпанi, як вiрлинi крила, що в бурю попiд небо лiтали. Король, котрий стояв з шаблею пiд лiвою пахвою, з капелюхом у правiй руцi i очима, що нагадували фiорди, летiв кожному прапоровi навстрiчу. Не кланявся, стояв випрямлений, як свiчка, як статуя. Вiйсько побачило його. "Vivat Carolus rex!" - роздалось з тисячi грудей. Музика тихла, мовкли сурми й бубни, вiйсько здоровило свого улюбленого вождя - полк за полком, кожна чота, кожна четвiрня, аж до останньої. Перейшли. А король все ще стояв посеред квартири з шаблею пiд пахвою, з капелюхом у руцi i очима, що нагадували фiорди, вiдпроваджував свої полки. Високий, худий, гордий. Нараз уста його задрижали, як уста дитини, обличчя осiнила усмiшка, повна безмежної любовi, i вiн вимовив одне тiльки слово: "Шведи". В тiм однiм словi було все: любов, гордощi, жаль. "Шведи,-повторив ексцеленцiя Пiпер, стираючи хустиною пiт з чола i сльозу зi свого ока.Шведи". "Куди ж пiдемо, панове?" - запитав король, перебиваючи нараз довге мовчання. "Куди нас ваша милiсть попровадять",- вiдповiв граф Пi-пер. Забув про самовпевнений погляд Реншiльда, про його уста, що нiби на весь свiт зневажливо свистали, не бачив його гострого носа, що, здавалося, рад був скрiзь устрявати,- бачив тiльки свого молодого, великого короля, i в вухах i в серцю його лунали слова: "Vivat Carolus rex!". "Пiдемо, куди нас ваша милiсть попровадять",- повторив граф Пiпер. Король кланявся, як звичайно, несмiливо й покiрно: "Дякую, дякую панам". А звертаючись до Гiллєнкрока просив: "Пане полковнику, будь ласка, продовжуйте свою працю. Вона важна, вона дуже важна. Позвольте глянути на карту". Гiллєнкрок вiдсунув стiлець вiд стола i цiлий стiл хотiв присунути ближче до вiкна. "Спасибi. Не турбуйтеся. Я й без того бачу". Нахилився над картою i бiгав по нiй своїми синiми, розмрiяними зiницями. "Тут Днiпро, а тут рiка Сож, тут наш Могилiв, а там Смоленськ, там Мстиславль". На хвилину здержався на тих двох мiстах, нiби вирiшував, котре з них вибрати, має: "Прошу, працюйте далi. Не перебиваю". Взяв шаблю пiд пахву, ще раз поклонився i вийшов. Реншiльд пiдступив до Пiпера i простягнув до нього руку. "Ексцеленцiє!" "Ексцеленцiє!" - вiдповiв Пiпер, i помiж ними нiби нiчого й не було. Реншiльд i Маєрфельд вийшли. Гiллєнкрок узяв циркуль, лiвим колiном прикляк на стiльцю, лiвою рукою пiдпер голову, а правою водив на пiвнiч i на схiд вiд Могилева, туди, куди перед хвилиною перебiгали сивi зiницi короля Карла. "Могилiв, Днiпро, Сож, Мстиславль,- повторяв, вгадуючи королiвськi гадки.- Значиться, перейдемо Днiпро в напрямi рiчки Сожi, пiдемо на Мстиславль". "Пiдемо, куди король велить",-повторив Пiпер. _ДВАНАДЦЯТЬ ТИСЯЧ!_ Лiто стояло в повнiй красi. Життєва сила природи добiгала до свого вершка,- мiсяць серпень. Незабаром i Спаса. Освятять квiти, овочi i мiд, вiдпiчнуть спрацьованi руки хлiбороба i дiти з жалем глядiтимуть на небо, прощаючи вiдлiтаючих журавлiв: кру, кру, кру! Настане осiннiй вiдпочинок, а там i вечори довшi, i казки, i пiснi, i вечорницi. Так звичайно, та не тепер. Хоч i тепер сонячнi днi чергуються з ночами зорiшливими, по спецi приходять дощi, по погодi громи, на полях дозрiвають збiжжя, а в садах овочi, хоч у природi не видно нiякої змiни, нiякого вiдхилу вiд звичайного щорiчного порядку, так на землi, помiж людьми, iнакше. Людей огорнула тривога. Бентежаться, тривожаться, не можуть собi мiсця прибрати. Звiється курява на шляху - кидають серпи i коси й бiжать у село, кажуть, що вороже вiйсько надходить, гримить - гадають, що гармати ревуть, в шумi вiтру чують крики i стогони людей... Вiйна. Казав би ти, що привикли до неї. Не вiд нинi триває. Рiк у рiк набирають молодь у полки i шлють у далекi походи в Польщу, в Литву, в Московщину, Бог вiсть де. Не один пiшов здоровий, як дуб, а вернувсь без ноги, без руки, обезвiченим калiкою, тягарем для громади i для родини. Багато не верне нiколи. Невже ж можна привикнути до того?" Вiйна... Гетьманська столиця Батурин ще не бачить її. Тут тiльки трохи московського вiйська постоєм стоїть, для порядку. Пишнi батуринськi сади вгинаються пiд яблуками, грушами та сливами, солодкими, як мiд; зародили поля, худоба теж здорова. Та не тiшаться своїм добром мешканцi гетьманської столицi. Почувають себе, як перед вiдлетом птахи. З тривогою дивляться на пiвнiч i на захiд. Звiдтам хмари надходять - буря iде. Всiляко про шведiв говорять. Кажуть, що добрi люди. В Могилевi нiкому кривди не робили. Платять за все. А все ж таки страшно, бо це чужий, невiдомий народ i лютерської вiри. А найстрашнiше, що цар велить перед шведами городи й села палити, пустошити край. Тривожиться Батурин. Робота людей не береться. Гуртами по вулицях стають i розмовляють. Кожна вiсть блискавкою перебiгає город, кожне слово стосотним вiдгомоном вiдбивається, росте до розмiрiв велетенських, страхiтних. Багатiшi по погребах, клунях, омшаниках закопують добро, по лiсах ями для себе заздалегiдь гребуть, щоб було де перетривати негоду. Свiдомiшi городу не гадають кидати. Це ж крiпость, треба тiльки направити її. Направляють. Дивуються, чому гетьман не велiв укрiпляти Батурина, хоч, кажуть, укрiпляє Стародуб, Чернiгiв, Ромен i Гадяч. Мабуть, не гадає, щоб ворог облягав його столицю. Потiшаються. На замку з раннього ранку до пiзньої ночi гримлять молоти, скрегочуть пили, глухим гомоном вiдбиваються вiд старих замкових стiн удари сокир. Самi мiщани проводять тую роботу, захищають себе i свою столицю. Мотря на лавцi пiд хатою сидить. Вона в чорному вбраннi, лице приблiдло, що лиш перебула недугу. Дивиться на небо синє, гаряче, на дерева, повнi овочiв i листя, на силу i красу природи i так їй дивно на серцю, що й виповiсти не може... Кривавий помiст, колода i сокира... Батько... Того образу не забуде нiколи. Хоч як бажає - не може... Дивується, як Любов Хведорiвна може ще жити на свiтi. Поїхала на хутiр i безвихiдно пробуває у ньому. Вона - причина такого нещастя... Повiки опускаються на очi, голова подається взад, на бiлу, теплу стiну, перед очима лiтають рожевi листочки троянд, руки пашать, нiби хтось мурашок до них насипав,чорно.. Мотря будиться на бiлiй постелi. Бiля неї сидить її муж. Чому вiн, чому не той iнший?.. Судженого i конем не об'їдеш... Той iнший у Києвi тепер. Вiйсько туди з-пiд Бiлої Церкви привiв. Київ ожив. Гетьмана дзвони св. Софiї вiтали. Та не так, як вона собi того бажала, як тiтцi розказувала колись. Де вiн, де його побiда, де цей великий день? Як важко дожидати його?.. * * * Сумно й тривожно дивиться Чуйкевич в очi своєї любої дружини. Мотря пiдносить повiки. "Ти тут?" "Бiля тебе, Мотре?" "А робота?" "Я її пильную". "Правду кажеш?" "Невже ж я коли брехав тобi, Мотре?" "Не хочу, щоб iз-за мене терпiли твої дiла. Не забув якого наказу, Iване?" "Вони в мене списанi на паперi. Роблю, що гетьман велiв, не турбуйся!" Очима, повними вдяки, дивиться на нього. "Що нового? Є вiстi якi?" "Вiстi, як птахи, не знаєш звiдки прилетiли. Не важнi". "З Києва нема якої пошти?" Чуйкевич зам'явся, мовчав. "Таїш що передi мною? Може, щось недобре?" "Нi, Мотре. Нiчого доброго i нiчого злого. От так собi". "Чому ж ти тодi не говориш? Не бентеж мене". "З Києва посланець прийшов". "З Києва? - I Мотря сiла на постелi.- Хто такий?" Чуйкевич взяв її за руку: "Не тривожся, сотник один iз сердюцького полку, ти його не знаєш". "З чим прибув? Може, гетьман нездужа, може, його цар до себе покликав?" "Заспокойся. Гетьман здоровий i здоровить тебе. Цар його кличе, та вiн не спiшиться. Нема дурних. Казав перебрати i наготовити акти, що я i зроблю". Мотря заспокоїлася, але за хвилину стала знову питати: "Тiльки всього? Не таїш ти що передi мною?" "Як на сповiдi кажу, яка ж бо ти!" "Хочу все знати, все, все - розумiєш? Не хочу бути лялькою до забави, дитиною, перед котрою закривають правду, пiдросте, довiдається. Коли я дружина тобi, так нiчого не скривай передi мною. Не бiйся, я сильна, не вгнуся. Кажи!" "Нiчого незвичайного не привiз цей сотник. Вiр менi". "А що розказує про Київ, про гетьмана, про дiло?" "Багато". "Хочу почути. Мушу!" "Пiдожди. Вiн ще нинi не їде. Завтра запрошу його до себе, розкаже. А нинi ти хвора - спiчни!" "Не можу. Це недуга не тiла, а душi. Ти знаєш: душа спокою не має". "Оповiдання ще гiрш збентежать тебе". "Збентежать i заспокоять. Знаю свою вдачу. Поклич його. Ось, бачиш, я вже здорова, сильна - поклич". Чуйкевич не мiг вiдмовити. Згодився i пiслав за сотником чуру. "Кажи, що просимо пана сотника до себе на вечерю". * _* *_ Чуйкевич пiшов перебратися, щоб гiдно привiтати гостя. Вернувши до свiтлицi, здивувався. Побачив Мотрю вiдсвiженою i причепуреною. "Яка сила волi у тiєї жiнки,- погадав собi.- Такий удар перебула й не зломилася. Цiкавiсть до справи тримає її". Мотря прибирала в свiтлицi. Старi меблi творили гарний контраст до її молодечої появи. "Мотре, невже ж у нас прислуги нема?" "Не можу всидiти без дiла. Тривожуся, сама не знаю чого". "Лиши тривогу менi, я мужчина. Найгiрше вже поза нами". "Хто знає, Iване,- вiдповiла, сiдаючи в старосвiтський фотель,- не раз здається, що гiрше, як є, вже й бути не може, а поживеш - i побачиш, що нi. Бездонний ящик Пандори. Невже ж ми знаємо, який дарунок готує нам доля?" "Як поганий, то не приймемо. Хай ворогам нашим пiдносить". "Доля не питається нас - що хоче, те й дає". "Поборемо злу долю i заживемо щасливо". Говорив зi щирої душi, бажаючи не так собi, як своїй дружинi тихого, безтурботного щастя. "Дай Боже,- вiдповiла Мотря.- Ось i наш гiсть". Чуйкевич вибiг назустрiч. "Мир дому сему i всiм живущим в нем,- промовив гiсть, переступаючи порiг. Перехрестився до образiв а, побачивши хазяйку, вiдрекомендував себе i поклонився в пояс.- Гарною дружиною поблагословив вашу милiсть Господь",- повернувся до господаря дому. "Їй-Богу, ненаглядна краса. Тiльки стiй i дивися, забуваючи про шаблю, вiйну i про всякiя другiя о к о л и ч н о с т i". (Гетьманський пiсланець старався актовою мовою говорити). Мотря подала йому руку. Обтер хустиною вус i поцiлував голосно. "I солодка ж яка! Їй-Богу, як марципан". "Пан сотник комплiменти любить",зауважила Мотря. "Люблю, чого менi Бог не зволив дати". "Нежонатий?" "Парубком залишуся до смертi". "Не вподобалась жодна?" "Була одна i тую Бог до себе покликав. А другої не хочу". "Вiрний". "Добрий козак вiрний Боговi, гетьмановi, шаблi i дружинi. Зломиш одному вiру - як же вiрити тобi?" "Знає гетьман, кого посилати". "Хай Бог милує його милiсть пана гетьмана!" - вiдповiв сотник. "Розгостiться, будь ласка! - просила його Мотря. Чурi казала прийняти шаблю i шапку.- Сiдайте та розказуйте, що в Києвi чувати". Гiсть рукою махнув: "Розказувати багато, а слухати мало. Нiчого тепер доброго не чувати". З його широких грудей добувся голос, подiбний до сопоту ковальського мiшка,- сотник зiтхав. Його обличчя, що нагадувало старий, почорнiлий ремiнь, ще гiрше потемнiло, а очi сховалися пiд брови. "Сумно в Києвi тепер". "Невже ж?" "Так сумно, що, вiрте менi, який я старий, а врадувався, як молодий хлопчина, що мене гетьман в Батурин посилає. Гадаю, розважу себе". "I розважили?" "Як же не розважити, побачивши таку красу, не во гнiв пану Чуйкевичевi кажучи. Боже ти мiй! Пощо тiєї вiйни? Чи не краще жити б по законах Христових та раювати бiля гарної i доброї дружини?" "Пан сотник, як проповiдник балака,зауважила Мотря.- Вiйна за волю - дiло святе, i не хотiла б я, щоб мiй муж iз-за мене вiдтягався вiд того святого обов'язку". "Вiйна за волю,- повторив, зiтхаючи, сотник.- Добуваємо тiєї волi i нiяк добути не годнi. От i тепер. Здається, тiльки простягни свою руку i воля твоя. А чи зловиш її? Бог святий знає. Так нас тiї москалi обсiли, що обiгнатися годi. Гетьмановi прожитку не дають. Все якiсь посли то вiд царя, то вiд Меншикова, гетьман хвилюється, та нiчого не вдiє, мусить робити, що йому велить. От яка тут воля!" Перейшли до столової i за вечерею балакали далi. Чарка розв'язувала язик. Гiсть довiряв господарям, як рiдним. "Вiд першого серпня в Києвi стоїмо. Боже ти мiй, як вiджив наш старий золотоверхий Київ! Козацтва, як того макового цвiту. Аж за очi бере. Самої кiнницi тисяч кiлька, може, шiсть, як не бiльше. Подумайте!" Очi старого козака заблистiли притаєним огнем. Мотринi зiницi розгорювалися вiд того огня. Оживала. Бiлi лиця наливалися кров'ю. "Як вийдеш бувало на який майдан, як глянеш - скрiзь червонi шапки, скрiзь гострi списи в сонцi горять, як хрести на київських церквах. Не знаю, чи коли вiд Богданових часiв стiльки вiйська в нашiм Києвi бувало. Щоб не збрехати, кiнницi й пiшого тисяч, може, двадцять, як не бiльше. Погадайте! Це ж армiя, i ще яка! А гармат, а возiв з мунiцiєю, з харчами, з припасами всiлякими - сила-силенна!" "I що?" - питався Чуйкевич. "I що?" - повторила Мотря. "I нiщо,- вiдповiв сотник.Нiщо..." Його брови пiдлiзли вгору, уста скривилися жалiсно, а з грудей видобулося те саме зiтхання, що нагадувало сопiт ковальського мiшка. "З такою армiєю, можна собi гадати, вдесятеро сильнiшi царськi полчища розiб'єш, Україну на ноги поставиш, мир подиктуєш - ага! Нi армiї, нi миру, нi волi, нiчого нема". I вiн руки сумно опустив по собi. "Що ж сталося такого?" - тривожно питалася Мотря. "Що? Стривайте, зараз вам скажу". Вiн випив чарку за здоров'я хазяйки, обтер уста i розказував далi: "Ще ми не надивилися на наш святий Київ, ще не спочили з далекої дороги, як вже i посол вiд царя прибiгає: посилай йому чотири тисячi кiнницi на допомогу полковникам київському й бiлоцеркiвському, котрих ранiше виряджено в Польщу для руйнування тих панiв, що з королем Станiславом тримають. Помилуйте, чотири тисячi кiнницi! Цар гетьмана вождем над кiнницею настановляє, а чотири тисячi кiнницi вiд нього бере. I будь тут мудрий! Кажуть, гетьман як зварений ходив, не знав, що йому робити. Перше мати розважала його, тепер iгуменi Магдалини вже в живих нема i гетьмановi в нiкого розради шукать". Мотря довгими вiями свої зiницi прикрила. "Пiслав?" - спитався Чуйкевич. "Викручувався, як мiг. Казав: скорiше булаву покладу, як таких сил позбавлю Україну. Хто захистить її, та ж мене народ проклене! А посли один за других прибiгали: ,посилай i посилай'". Сотник замовк, його обличчя, як ремiнь, стало м'якнути i морщитися, робилося подiбне до шкiри. Чоло пооралося, сердився козак. "Бог його побив би! - вихопилося з уст.- А я! Поб'є,- сам собi доповiв, усмiхаючися гiрко.- Коли йому швед не дасть ради, то нiхто йому нiчого не зробить, проковтне нас з чобiтьми". Мотря припрошувала гостя до страви. "Менi вже, ваша милосте, i страва не смакує, i чарка не веселить душi. Забути не можу, як тiї полки з Києва вiдходили. Двi тисячi гадячан, що попереду в київськiй фортецi стояли. Не один до того Києва прирiс: побратався, покумався, дiвчину собi знайшов. А тепер кидай усе, що серцю твому любе, i спiши в тую Польщу, не знати за що й за яке. Хочуть пани Станiслава, хай їм буде Станiслав. Що гадячанам мiшатися до панських порахункiв. Так розум каже, а цар приказує iнше. Двi тисячi гадячан у Польщу виступають, а за ними тисяча молодикiв, що тiльки свою вiйськову службу починали. Деяким ще й вуса не засiвалися - молодики! Тих найгiрший жаль. Ще вони й не викохалися, ще матерi не натiшилися ними, а вже - iди! Знаєте, старий я козак, всячину бачив, а того забути не можу... Нiби молодий лiс рубають... Ранок був. Лiтнiй, ясний ранок. Небо чисте, сонце тепле, жарке, а вулицями, нiби хмари чорнi перевалюються, вiддiл за вiддiлом iде, невесело, нерадо. Що нерадо! Жодного погiдного обличчя я не бачив, жодного ясного ока, всi, як той поклiн. Навiть конi голови поопускали. Не порскають, лиш оглядаються позад себе i жалiбно iржуть. Звiрина теж щось розумiє". "Не всяка,-перебив Чуйкевич,- але конi, то так". "Кiнь - товариш козацький, вiн усе розумiє. Я ще до нинi те iржання жалiбне чую... Пiшли... За гадячанами тисяча молодикiв, нiби буря цвiт iз наших садiв обiрвала i на чужi дороги несла. Проводжав їх весь Київ. Плачу ж було, плачу! Як на похоронах. Хоронили ми нашу надiю. Пiшли... Гетьман довго дивився за ними. Я недалеко вiд нього стояв, бачив його i вдруге таким бачити не хочу. Жаль його ломив. Робив, чого робити не хотiв, а мусив". "Дуже наш гетьман подався?" - спитав Чуйкевич. "Не знаю, що вам вiдповiсти" На око - такий, як був тому рiк-два, може, й бiльше, але хто його частiше видає, що змарнiв i по ночах не спить, нервується. Важкi переживає часи. Яка вiдповiдальнiсть! Подумайте! Кожний з нас вiдповiдає за себе, а вiн за всiх. Не легко такий тягар на своїй совiстi нести. Я козак, в полiтицi не розбираюся, та не хотiв би я тепер у його шкурi сидiти". "Чому ж то так?" - питався Чуйкевич. "Чому? - i сотник потер рукою чоло.Питаєте? Нiби не знаєте самi? - Вiн оглянувся, чи не слухає хто, а тодi присунувся ближче до Чуйкевича i, шепочучи, почав.-Швед наближається до нас, кажуть, на Україну, iде, хоче нас вiд Москви вiдiрвати. Погадайте, який преважний мент. I що тут гетьмановi робити, тримати з царем, чи приставати до шведа?" "А на вашу гадку, що кориснiше?" - спитала сотника Мотря. Сотник глянув на неї уважно i без вагання вiдповiв: "До шведа!" Хвилину мовчали, а тодi вiдiткнули всi троє, нiби їм камiнь зсунувся з грудей. Зрозумiли себе. "До шведа... Але з чим? - говорив далi сотник.- Не гадайте, що на тих трьох тисячах кiнець. Цар, як вампiр, щораз нової кровi хоче: давай йому козакiв i давай! Гетьман мусив послати на Литву до Пропойська чотири з половиною тисячi мiських козакiв i 1600 компанiйцiв, а до Смоленська теж тисячу компанiйцiв i вдвоє тiльки пiхоти. Обчислiть те все, узнаєте, скiльки вийде? Дванадцять тисяч з лишком. Погадайте, дванадцять тисяч нашого козацтва вкинуто тому Молоховi в зуби. З чим же залишився гетьман, з чим йому переходити до шведа? А не перейде, так i решту вiзьмуть, оставляючи його й Україну без усякої сили. Ось що в нас у Києвi чувати!" - додав, затискаючи кулак. Чуйкевич i Мотря уважно слухали оповiдання старого сотника. Вiдома їм була залежнiсть гетьмана вiд московського царя, а все ж таки вжахнулися, почувши такi високi цифри. Україна стратила 12 тисяч вiйська - навiть у великiй битвi мало коли так багато народу гине, це ж погром. I перед ними виринуло важке питання: з чим гетьман перейде до шведа i чи перейде вiн тепер? Чи краще оставатися тепер там, де його вiйсько, себто при Петрi. З острахом глянув Чуйкевич на свою дружину. Боявся, щоб невеселi вiстки не пошкодили її здоров'ю. Але, на своє превелике диво, зауважив, що Мотря виглядала краще, нiж перед розмовою, мiсце втоми й обезсилення зайняв новий душевний пiдйом, якесь нове завзяття. "А Карло? Де тепер Карло?" - питалася старого сотника. "Кажуть, з Могилева рушає". "Куди?" "Бог його зна". "На Москву чи до нас?" "Невiдомо нiкому". "Так воно й повинно бути. Вороговi не треба знати, куди вiн пiде". "Щоб тiльки не вiдбився далеко вiд Лєвенгавпта,-зауважив Чуйкевич.- У Лєвенгавпта великий корпус, i сам вiн добрий генерал. Боюсь, щоб москалi не вбилися клином помiж них. Тодi царевi не важко було б побити зразу Лєвенгавпта, а потiм i Карла". Замiтка Чуйкевича стурбувала старого сотника. Вiн задумався, думала i Мотря. Душний серпневий вечiр пригнiчував думки. Важко було, гнiтучо, як перед бурею. Чуйкевич встав i вiдчинив дверi. Зашелестiло виноградове листя на ганку. Падали зорi. Сотник хрестився: "Свят, свят, свят. Господь Саваоф". Глянув на Мотрю i нiби засоромився: "Стара звичка, ще з дiточих часiв. Покiйна мати хрестилася, як падала зоря. Казала, що душа якась летить. У битвах тисячi душ вилiтають з