тiла, i не хреститься нiхто, хiба шаблею, а серед миру хрестишся на вид падучої зорi". "Змiняються люди: iншi в бою, а iншi в час миру",- зауважив Чуйкевич. Сотник встав i поклонився хазяйцi, дякуючи їй за вечерю: "А за гарну розмову ще бiльша вам дяка". "Це я вам повинна дякувати за вiстi". "Простiть, що кращих не привiз, лиш самi турботнi". "Не ваша вина, пане сотнику". "Чим хата багата, тим рада, а наша Україна багата на турботи". "Розбагатiє i в добро,- вiдiзвався Чуйкевич, щоб перебити сумовитий настрiй.-Ще наша козацька мати не пропала". "I я так кажу,- вiдповiв сотник,- як у бiй iду, а помiж добрими людьми iншi гадки приходять, жаль їхнього щастя". "Нiчого не жаль для такого дiла, як воля",- сказала, встаючи з крiсла, Мотря. Очi її горiли, на лицях цвiли рум'янцi. Чуйкевич з острахом глянув на дружину. Боявся, щоб не було з нею нового припадку. Але Мотря говорила спокiйно: "Карло на Україну прийде, привiтаємо його. Я перша вийду назустрiч. Не з гарним словом, а з дiлом. Забрав цар наших козакiв, тепер на жiнок пора. Невже ж жiнки безсилi? Не всяка з нас любить веретеном крутити, деякiй руцi буде любiший меч". НА КВАРТИРИ Листки облiтали з дерев, птахи вiдлiтали до теплих країв, бабське лiто буяло над стернею. У повiтрi дрижала безлiч струн. Незримi руки грали на них. Пiсню осiнньої задуми, вiчную пам'ять буйному процвiтанню. Наближалася осiнь. "Знов розпочнуться дощi, болота, ломання костей, бiль зубiв. Гармати грузнутимуть по осi, мука для коней, i мука для людей. Пiдводи тягнуться довгим шнуром: а гей! а гей! Виснажена коняка паде, -посторонки, ззаду напирають вози. Переїхали - один, другий, десятий. З конини нема слiду. Поторощенi костi хрупотять, як сухе гiлляччя на нев'їждженiй дорозi. Дощ за обшивку паде, все мокре, ослизле, скучне... З землi повстав єси i в землю перетворишся - болото. П а н т а р е й". Гетьман пiльною дорiжкою їде. Перед ним гайок. За ним село i селянська хата, в котрiй вiд кiлькох днiв має свою квартиру. Звичайна, навiть не багацька хата. В дворах стає. Пограбованi, скрiзь кров. "Скрiзь кров, трупи, кривда - гидко. Чоловiк - звiр". Пригадав собi свiй останнiй постiй. Двiр нiчого собi. Нiби пани вiд'їхали кудись. Тiльки дверi розбитi, а в свiтлицях поторощенi меблi, побитi дзеркала i скло. В однiй - нi, нi! Вiйна погана рiч! Її не виправдує нiщо. Хто починає вiйну, ступає Каїновими слiдами. В однiй кiмнатi лежав дiдич, дiдичка i дiти. Помордованi, накупi, як падлина, вивезена за село, пiд лiс. Пiд вiкном вив пес. Вiн один плакав за ними. Донька горiлиць лежала. Великi, синi очi кликали про помсту до неба... Гетьман хоче забути тi очi. Вiн вийшов перейтися, втiк перед вiйною, бiжить у гайок, щоб забути вiйсько, накази, тривогу. З природою хоче побути сам на сам. "А невже ж у природi мир? В природi вiчний бiй за корм, за право до життя. Звiр звiра жере, рослина соки з рослини висисає, скрiзь боротьба, насилля, кривда. Весь свiт одна гидь!" Шулiка стрiлою з неба на землю упав. "Певно, миш зловив, поживиться. Закон життя. Сильнiший слабшого нiвечить, треба бути сильнiшим". Прискорює ходу, втiкає перед власними гадками. Не пустимо тебе, не втечеш! Ти не безвинний, на наказ твiй люди людей мордують! "Хочу завести лад, щоб мир по вiйнi настав". "Дуриш себе, мира не буде тут нiколи. Це край могил. Зi старих могил новi виростають, як дiти з батькiв. Це степ!" "Хочу степ перетворити в поля, в хутори, в мiста. Хочу людям людськi закони дати, мир i добро". "Дуриш себе! Панувати хочеш, приказувати, стояти наверху, бо насподi важко. Не втiкай перед нами, не пустимо тебе!" "Геть!" Стає i озирається позад себе. Бабське лiто снується над полями. Повiтря дрижить, мiниться, як розтоплений опал. На виднокрузi дими. Села горять. Гуляють гультяї. Хто їх прибере до рук i де є та моральна пiдстава, щоб уговкати їх? Цар палить цiлi великi простори, проганяє людей, робить перед ворогом пустиню. Злi люди те саме потрапляють. Зло заразливе, як хвороба. Сiмнадцять вiкiв лицемiрства, облуди. Говорять одно, а роблять друге, слова гарнi, а вчинки поганi. Каїновi нащадки. Дiйшов до лiса, сiв. Сам один. За поясом пiстоль. Стiльки оборони. Добре так. Наскучили варти, шпиги, охорона. Хоче свобiдно дихнути. Не вiд нинi. Не годен. Все слухай когось. Слухай, що Меншиков скаже! Меншиков, воєвода, бояри, цар... Ось яка воля в гетьмана України! Кинути те все: маєтки, почестi, булаву, i йти, до якогось скита, до пустельника, що мiж камiнням ютиться. Збирати гриби, носити зимну воду з джерельця в лiсовому проваллi i дожидати смертi. На свiт дивитися, як на пекло. Всi чортовi служать, свiдомо чи нi, але служать. * Пригадав собi череп людський, що стрiнув раз у садку бiля якогось двора, в котрiм на квартирi стояв. Череп був сухий, бiлий, з бiлими, здоровими зубами. В ньому шершнi гнiздо собi звили. Мiд зносили до нього. Шершнi людськi в черепах ближнiх своїх насолоду для себе збирають... "Дуриш себе, що пекло в рай перетвориш, з чортiв ангелiв поробиш. Люди лиш силi коряться. Сила - їх Бог. Боги старинних народiв силою сильнi були. Не доросли ми, щоб слухати моральної сили. Любов, милосердя, правда... Що таке правда? Що для кого корисне, те його правда. Петрова правда,- береги морськi в свої руки дiстати, розбити пороги Днiпровi, пшеницю українську до Москви везти, їсти, пити, веселитися, колесувати, живцем шкуру драти, жарити тих, що не слухають його. Що кому вигiдне, те для нього й правда. Гидко!" В селi клекотить, як у казанi вариться. Мешканцi втекли, а тi, що залишилися, по городах ютяться. Село, як муравлисько, в котре свавiльний хлопець патик уткнув. Знiвечив муравлину працю. Люди з дiда-прадiда працювали, будували хати, управляли поля, плекали худобу. Прийшла вiйна i змарнувала те все. Насмiялася над їх працею, над усiм, що вони вважали важним i корисним. Вiйна - це глум над людським життям. Безлiч змарнованих сподiвань, безпощадне нiвечення безцiнних цiнностей життя, варварство. Наскучило дивитися на згарища, на руїну, на трупи. Стирчать димарi, тлiють недопаленi сволоки й бальки, з-помiж них костi людськi визирають, недосмаленi кiстки. Дiти з порозбиваними головами, як неопiренi горобцi пустими хлопцями виверченi з гнiзда i кинутi на стежку. Пощо воно? Нащо? Кому того треба? Людям чи людоїдам, апокалiптичним бестiям, що родяться в царських кублах? Петровi хочеться вiйни, хочеться нової держави, нової слави - для себе i для своїх нащадкiв вiд помийницi якоїсь, вiд жiнки з товстелезним лоном. Правий син противиться неправому батькiвському дiлу. А ти, гетьмане України, будь знаряддям тупим i послушним у руках царя-антихриста. Нi, нi! Досить того, досить - аж забагато. Скiнчити раз з руїною тiєю. Добути всiх сил, щоб побороти зло. З Москвою не договоришся до нiчого. Вона Азiя. Не по дорозi нам з ними. Або ми, або вони, миру мiж нами бути не може. Iнша кров, iншi вдачi, iншi свiтогляди, не погодиш води з огнем нiколи. Добути останнiх сил, покористуватися доброю нагодою i порвати цей дiдьчий ланцюг, що прикрiпив наш вiз до московської телiги. Нинi ще час, завтра, може, буде запiзно. Нинi вони Азiя, завтра вiд Європи переймуть те, що їм потрiбно, щоб поневолити Європу... Осiннiй краєвид холодом повiяв на душу. Сумнiв з iмлою летiв. "А якщо переможе цар?" Так тодi останеться спомин боротьби, свiдомiсть протесту, зерно, котре не пропадає нiколи. Боронитися, визволятися, пробувати. Найгiрше - безмовнеє терпiння, згода на зло, безтямна бiготня на одному мiсцi, як бiгали батьки пiд свист чужого батога. I чому мала б не вдатися ця спроба? Карло генiальний вождь, вiйсько його вишколене, загартоване в боях, культурне. Петро, що лиш учиться вiд Карла. От i тепер, недавно тому, дня 29 августа, Карло побив Петра бiля мiстечка Доброго. Сам цар брав участь у бою. Перевага сил була, як звичайно, на московському боцi, а побiда осталася на шведськiм. Петро втiкав, Карло пiшов за ним, ще одна сутичка i ще одна шведська побiда. Побiджує генiй, лицарське завзяття, воєнний досвiд. Чого ж сумнiватися тодi?.. Дими стелилися кругом. Здавалося, пiвсвiту горiло. Суєтилося село, гуло. Майдан, вулицi, подвiр'я, вкритi людьми, кiньми, возами, вози i люди вздовж шляхiв аж по виднокруг. Кишить. Злюща рука розрила муравлинi купини. От так собi на глум. Глум заправляє людством. Безглуздi примхи глумливої долi - це iсторiя наша. Нiчого робить. Кiнчаймо, що почали. Вiтер вiчную пам'ять буйному процвiтанно спiває. А недавно була весна. Спiвали, солов'ї, маєвi ночi сп'янювали тебе. Пригадав собi пажа, в оксамитному вбранню, в бiлих панчiшках, в лакових мещтах, гарного, як на потретах ван Дейка. Королiвський двiр, вродливi панi, брабантськi мережива, як зi слонової костi вирiзьбленi рамена i плечi. "Хлопчику гарний, Еросе подiльський, вийди над рiчку, як зорi затлiють,- люблю тебе!"... "Венус Мiлоська, на сармацькiм Олiмпi наказ твiй - щастя моє..." Якi пахучi тi рамена бiлi, мереживо - невiд, зловишся, ой, так! Тiкай! Ось незаховстаний кiнь, гони! Вовки мчать за тобою. Втiкай, бо розiдруть! Таволга по спинi б'є, боляче ноги ранить, кров капає на трави - втiкай! Який безграничний цей степ, який червоний мiсяць, як опир, як млинове коло в млинi, де мелють людей на iсторичну муку. Чортiвський млин... Скучно тобi? Замало жiночої краси, дiвочої ласки, хочеш сили i слави? Пробуй, може, доскочиш їх... Дорошенко, Самiйлович - булава... Яка важка i яка непевна! Перемiни булаву на скиптр, чаплине перо на княжий вiнець... Перемiню... Життя летiло, як незаховстаний кiнь. Що раз новi задуми, видива, мрiї. Ловив, прибирав у руки, мрiю перетворював у дiйснiсть. Не те, не те. Не те, що душу може заспокоїти во вiк. Вперед, вперед, неспокiйна душе! Перед тобою найвищий шпиль, найнебезпечнiший момент. Побiдиш або згинеш третього нема. Побiдиш - iм'я твоє громом покотиться по свiту, мiльйони уст благословляти його будуть, згинеш - так що? хiба не гине все, квiтки, звiрi, хiба зорi не злiтають з неба, острови не западають в море? Вперед, вперед, неспокiйна душе! Довго скривав ти свiй намiр, навiть перед близькими собi. Довго ростив ти його у собi, як дитину в матiрному лонi. Пора пустити його в свiт, хай бореться за своє iснування, згине або житиме здоровий i дужий. Настав рiшаючий мент. Вперед, вперед, бо вороття немає! Твiй кiнь над прiрвою стоїть. Скачи!.. Ворог тенетами обставив тебе, рви їх, рви! Щоднини посли вiд царя летять, вiд Меншикова i кличуть тебе, щоб iшов до них, з останками твого вiрного вiйська, з рештою старшин, битися вкупi за царя i його державу на загибiль власного народу, на посоромлення iменi твого. Невже ж ти послухаєш їх, пiдеш, шию свою в чуже ярмо всунеш, занапастиш себе?.. Нiколи! Життя i смерть, tertium non datur... Якийсь їздець скаче з села. Стає, розпитує людей, вертається i знову жене. Чи не шукає його?.. Тiкати в лiс! Щоб подалi вiд людей. До скиту якогось, до пустельника, оброслого волоссям, в невиправленiй шкурi на хребтi. Збирати ягоди i гриби, носити воду з зимного джерела i дожидати смертi. Нi, нi! Стривай! Не до того сотворив тебе Господь! Пiдемо... Встає, їздець зауважив його, кiнь полями скаче, вiтер пiну вiдриває з вудил, земля дудонить. Хто це такий? Кендзєровський? Чому якраз вiн? Чому не котрийсь iз старшин? Мабуть, щось секретне везе, щось важне. Прискакав, а побачивши гетьмана, спинив нагло коня, аж цей заднiми ногами в землю зарився, зiскочив, шапку з голови зняв: "Милосте ваша!" "Що такого?" "Король Карло, шведи..." - Кендзєровський грудьми робив, вiддиху йому бракувало. "Кажи ж бо раз!" "Шведи... на Україну... увiйшли..." "Ти з ума збився. Подумай, що говориш. Король шведський на Смоленськ пiшов. Що тобi до голови прийшло турбувати мене такими бабськими плiтками?" "Ваша милiсть, це не плiтки, це правда. Певнi люди доносять. Король Карло з усiми потугами своїми в гетьманщину ввiйшов, над рiчкою Iпутою отаборився, сам вiн в Суражському повiтi у Дроковi в головнiй своїй квартирi стоїть. Люди звiдти втiкають. Чимало їх. Всi те саме говорять. Видно, не брешуть". Кендзєровський дивувався, що гетьман тую вiстку так спокiйно сприйняв. Гетьман зауважив це i замахав руками. "Ще тiльки того менi треба. Чорт його несе... А що табiр?" "Хвилюється, милосте ваша. Ворог в нашiм краю". "Дурнi. Мало-то ворогiв було на Українi. А старшини?" "Старшини вашої милостi шукають. Теж турбуються, i дуже". "Пiдемо". "Ваша милосте - кiнь!" - i вiн пiдставив стрем'я. "Не треба. Пiду. Не можу хвилини побути сам на сам. Скрiзь знайдете мене". "Я гадав - дiло важне". "Мало-то важного на свiтi!" Кендзєровський замовк. Гетьман думає. Не треба перебивати йому. На польову дорiжку вийшли. Гетьман напередi, Кендзєровський кiлька крокiв за ним, коня веде. Кiнь порсклє, мабуть, дорогу чує,- "здоров!"... Табiр гуде. "Швед у Гетьманщину ввiйшов". "Де старшини? Де гетьман?" "Давайте їх тут!" "Поховалися. Воловодять нами. А ворог в краю". "Гетьман полки царевi запродав. Жменьку бiля себе залишив, як на глум". "Нас продають!" "До шведа ходiм!" "Швед добре платить, москаля побиває". "Швед лютер, тримаймо з православним царем". "Де старшини, де гетьман? Давайте їх тут!" "Втекли, залишили нас, продають християнський народ". Побачивши гетьмана, мовкнуть i розступаються. Здоровлять. Гетьман вклонюється - уважливо, надто уважливо. Розумiють тую згiрдливу уважливiсть. Злобну усмiшку бачать на гетьманових устах. "Маєте дiло до мене?" Мовчать. Руки пускають по собi. "Маєте дiло? Кажiть! Я тут. Слухаю вас". Не вiдповiдає нiхто. "Ми? Нi". Раменами здвигають. Гетьман далi йде. "Кашу без сала варять". "Сало з табору вивозять". "Я сам бачив учорашньої ночi. Два навантаженi вози поїхали в город". "За горiлку, як за лiки плати". "Але службу робити треба". "Маєтки на нашiй кривдi збивають". "Нашому братовi нiде правди нема, нi в хатi, нi в походi". "Кидаймо табiр!" Гетьман стає. Гурт розбiгається. Крикуни ховаються мiж возами, як мишi побачивши кота. "Брешете з-поза плота..?" Не знають, що вiдповiсти. Не сподiвалися, що гетьман надiйде. Без почоту, без нiяких знакiв, як звичайний старшина. "Гетьман не втiк. Гетьман тут!" "Де?" "Ось, бачиш, до квартири простує. За ним канцелярист коня веде". "Потривожили нас". "Ти ж сам казав, що старшини з гетьманом утекли". "Я? Брешеш"... До сутичок доходить. На майданi .натовп. Посерединi кiлька їздцiв, конi заїждженi, люди заболоченi, труднi. Видно, здалеку причвалали. "Кажеш, генерал Iнфлянт Стародуб зайняв?" "На власнi очi бачив". "А шведи?" "Спiзнилися. Полковник Скоропадський пiдiслав селянина. ,Веди нас!,- приказують шведи,- до Стародуба найкоротшим шляхом, анi - то смерть'". ,Поведу, каже селянин, якнайкоротша знаю'". "I повiв?" "Повiв, але кругом. Заки шведи до Стародуба дiйшли, Iнфлянт у городi сидiв". "Та й хитрий Скоропад". "Всi вони хитрi, лиш не там, де треба". "А шведи що?" Втiкачi розказують про шведiв. Хвалять. Кажуть, що шведське вiйсько нiякої кривди не робить, не грабує, за харчi добре платить - дзвiнким грошем, золотом i срiблом. Грошi давнi, передвоєннi, не так, як цар. "А цар?" "Цар людей, як мiтлою мете. Села, хутори, пасiки, навiть церкви - усе в Стародубщинi попалене". "Навiть церкви, щоб люди туди добра свого не заховували". "А люди що?" "З життям утiкають, як ми. Хто не втече, цей зрадник". "Зрадник?" "Кажуть, що зраджує царя, що на шведiв чекав, щоб йому показувати позицiї московськi. Московське вiйсько, що в Стародубщину нiбито для оборони краю прийшло, палить, грабує, мешканцiв убиває або до роботи в фортецях жене - щосильнiших. З жiнками, як звичайно, робить, дiтей вбиває, щоб не заважали, старих, щоб не псували хлiба. Пекло там". "Пекло скрiзь". "Але там гiрше, як де". Натовп росте. Гетьман на майдан увiйшов. Натовп розступився, гамiр утих. До їздцiв пiдступив. Тi, побачивши його, позiскакували з коней i поскидали шапки - чекають. "Iз Стародуба?" "Так, милосте ваша". "Перед ворогом утекли?" - питає рiзко. Розумiють цей тон. До колiн припадають йому. "Прощення милостi вашої просимо. Суплiки вiд полкiв своїх привезли". "Суплiки? Тепер? Тепер на бiй пора, не на жалоби". "Товаришi пiслали нас, не наша вина". Добувають зашитi в шапках папери й подають. Гетьман дивиться на них i приймає жалоби. "Яка в Стародубi залога?" "Чотири батальйони й чотириста драгунiв". "Мало вам було? Чому не пристали до них?" "Невмоготу, милосте ваша, невмоготу. Москалi винищують народ. У суплiках списане все, як слiд". "Прочитаю, але мушу вам сказати, що нiчого доброго не ждiть. Це ж непослух. Ви не сповнили наказу. У вiйську послух мусить бути. Геть!" Рукою показав на канцелярiї вiйськовi. Вiддали коней, самi з опущеними головами поплелися туди, заболоченi, виснаженi, на волокит похожi бiльше, нiж на козакiв. Натовп розходився. "Гетьман гнiвний". "Не мине їх кара". "Карати не будуть. Це ж посли, вiд полкiв. Полки їх iз суплiками до гетьмана пiслали". "Послiв карати не годиться". "Не покарають". "Нi, нi... Але ж гетьман розгнiваний!" "Розсердився, що швед у Гетьманщину ввiйшов, не спитавшися його". "А може, й питався"... "Тю, дурний! Питався вовк, чи можна у кошару лiзти". "Також! Чув, що не шведи, а москалi шарпають наших, як вовки". "Правда"... НАРАДА Налiво - велика хата, направо - через сiни - свiтлиця. В хатi - гетьманська приватна канцелярiя, в свiтлицi гетьман живе. Хата повна старшин: Орлик, Ломиковський, Апостолi, iншi. Балакають. "Я казав,- кричить Ломиковський,- що треба Карла о протекцiю просити. Тепер що?" Апостол бере його за руку: "Я все казав, що обозного слухати треба, бо вiн усi розуми поїв". Ломиковський злiсно вiдтручує його вiд себе: "Миргородському полковниковi жарти в головi. Добре дурiти, коли приступає". Зеленський заспокоює їх: "Тихо вже, тихо. Радьмо, що робити". "До чого придасться наша рада, коли гетьман не слухає нiкого". "Своїм розумом робить, нас за дурнiв тримає",- зiтхає Ломиковський. Орлик над паперами сидить. Нiби нiчого не чує. Його спокiй нервує їх. "Пан генеральний писар нiчого собi до серця не бере". "Панове знаєте, яке моє дiло". "Мало знати, треба щось робити. Виговський батьковi Богдановi не одно наустив". "Бо це Виговський, а я тiльки Орлик". Горленко спльовує: "Кажiть, що хочете, а так не повинно бути. Ми якiсь полковники, вiдповiдаємо за своїх людей. Гетьмановi слiд числитися з нами. Вiн зволiкає - сunctator, не знати чого жде, а тут земля пiд ногами горить. Карло в стародубському полку. Поки нам ждать? Дiждемося до того, що забере нас у полон. От що!" Ломиковський зривається на рiвнi ноги: "Нам треба нинi побалакати з гетьманом на розум. Так далi годi. Москалi останнi сили забирають вiд нас. З чим ми перейдемо до Карла? Вiн висмiє нас. Гетьману пiжмурки грається з нами. За кого вiн нас держить? Ти, писаре, вже раз вiдчинив би уста". Орлик дивиться на Ломиковського, але мовчить. Пригадує, собi, як гетьман назвав його лисим дiдьком. Усмiхається. Це доводить Ломиковського до розпуки: "Стерпiти не можу, як хто дурнувато смiється". Орлик кидає перо. Встає. Горленко заступає йому дорогу: "Сиди, пане писарю, сиди. Ломиковський не зi злого серця. Ми всi турбуємося небезпечними вiстками. Панове, подайте собi руку! Помилуйте - такий момент, такий важкий момент!" Орлик вертає на своє мiсце. Ломиковський сiдає. "Я не обиджую нiкого. Знаєте, який я згiдливий чоловiк. Але тут i святому не стало б терпцю. Чернiгiвський полковник суплiку пише на майора Геннiнга, що людей прямо катує, його милiсть цар спустошує землi, нiвечить наш регiмент, в краю бунт, непослушенство, анархiя, а гетьман розбалакує з нами, жадає писульок, каже цiлувати хрест i далi з царем тримає. До чого воно подiбне, панове! Панове, до чого воно подiбне?" Витягнув руку як проповiдник i дивиться по хатi: "Кажiть, що хочете, я нинi з Iваном Степановичем балакаю на розум". Нараз вiдчиняються дверi, i в хату вскакує молодий хорунжий: "Ге-етьман!" Ломиковський мовкне, Апостол крутить ус, Горленко витрушує файку. Всi певнi, що гетьман до своєї канцелярiї увiйде. Встають i дивляться на дверi. Але дверi, як зачинилися за молодим хорунжим, так зачиненi стоять. Гетьман до своєї свiтлицi пiшов. Не казав нiкого пускати, засунув засув, ще й защiпку заткнув. На дубовий ослiн падає. Рукою очi закриває. Лежить. Не думати про нiщо, вiдпочити хвилину. Вiн же не сталь. Такий вiк. Стiльки працi за ним. Спокою, хоч хвилину спокою! Нехай валиться свiт! Стiльки лiт, стiльки турботних лiт. Силується, щоб не думати про нiщо. Кров у висках грає, свище, шумить. Хоч годину, хоч годину малу забути про все! Хто другий стiльки працював, що вiн?.. Чорнi кружiльця вертяться по свiтлицi, сволоки нависають, гнiтять. Страшно, коли перетлiлi сволоки валяться, торощать усе, меблi, людей. Була хата, люди будували її, прибирали, щоб було гарно, вигiдно, любо, а тепер, диви, ноги людськi стирчать, хочуть добутися, знятися, встати. Годi!.. Страшно, коли валиться дiм... Не думати, не думати про це! Весь свiй мужеський вiк вiн хату будував, щоб у нiй народовi було вигiдно й гарно. Нiхто не знає, як важко будувати хату-державу. Все хтось псує, пiдважує основи, вiтри зривають дах, громи б'ють. (У високi будiвлi звичайно громи б'ють.) Гасив пожежу, зводив зруб, ось-ось i хата готова. Почеплять вiху на даху, закосичать квiтками i стяжками, освятять. Аж нараз - зруб хитається, трiщить... Неправда, брехня! Це чорт пiдшiптує таке, щоб вiдтягнути вiд дiла. Будiвля стоїть, сволоки не вгинаються, зруб не трiщить, нi! Не думати, не думати про це! За вiкнами шумить. Нiби це не хата, а корабель - серед моря, в час бурi. Хвилi здiймаються високо, корабель трiщить, бо вiн ще не викiнчений. Буря заскочила його, пiрвала, понесла... Забути, забути про все! Вiкна малi, а шуму так багато. Реве натовп. Наслухався того реву, аж вуха пухли. Важко догодити всiм. Неможливо. Навiть не старайсь. Усе одно - закричать тебе, засиплять пiдзорами, поб'ють словами, як камiнням. Так провiдникам платять. Забуття i прощення їм! Забуття!.. Важкий провiдникiв талан, а ще провiдникiв недержавного народу. Хто спочуває, хто розумiє тебе? Де спiвробiтники щирi й нелукавi? Всякий глядить, щоб ти спотикнувся, яму гребе, кидає на шлях каменюччя. Пади! Чому це ти маєш до мети дiйти, а не я? Пускай мене!.. Так двадцять лiт... Забути! Провiдник мусить забути про все, забути, що вiн чоловiк. Треба бути зимним, невблаганним, жорстоким, щоб до цiлi вести. Треба не бачити нiчого, крiм мети. I чим бiльша вона, тим бiльша тiнь вiд неї паде. Велика, чорна тiнь, в котрiй губиш себе, серце, чуття усе, що було любе тобi. Страшна тая тiнь... Самiйлович, Петрик, Палiй. Палiю, лицарю невгнутий, як жаль тебе! У снiгах коротаєш свiй вiк. Прости... Ти дiло своє добре робив, прийшла пора, треба було усунути тебе, бо стояв на завадi до великої цiлi. Важкий провiдникiв талан, треба бути злим, незрозумiлим для багатьох, не любленим товпою, самотнiм. Доки жила мати, розумiла мене. Багато болю на серце своє брала, багато переймала жури. Покинула мене... Хтось постукав у дверi. Гетьман долонi вiд очей вiдняв. Так стукала мати, вiдвiдуючи його. Наслухує... Нi... Причулося. Чи одно причувається тепер. В тiм шумi всякi голоси чути. Навiть Мотрi. О..! Як на арфi грає, нiби позасвiтний спiв, з другого берега спiва. Велика цiль розлучила їх, упала довга, чорна тiнь. Вона остання розумiла його - як нiхто. Була йому всiм - гарна, добра, розумна, спосiбна вiдчути кожне дрижання душi, як нiхто. I розлучила їх одна велика цiль, рiвно дорога для нього i для неї. Не зв'язала, а розлучила їх. I тепер вiн сам. Сам зi своїм задумом останнiм. Для нього посвятив усе. Невже ж не довершить його?.. Мусить! Чуєш, товпо, чуєте, ви старшини, що радите через стiну,- мусить! Недаром посвятив стiльки лiт, витратив стiльки сил, позбавив себе найбiльшої радостi в свiтi - мусить. Чуєш, ти там, що полчища свої посилаєш на смерть, гадаючи, що нема сильнiшого й мудрiшого вiд тебе! Не сподiйся гетьмана Мазепу запрягти до телiги своєї - вiн має свою цiль, для котрої посвятив усе, не покине її... Хто ж це стукає у дверi другий раз? Мабуть, Орлик. Хай пiдожде. Гетьман вiдпочити мусить. Трудний. Дивно, що не розумiють того. Люди смiшнi, його своєю мiрою мiрять. Поскакали б раз усiма шляхами думок, котрими вiн пробiгає десять разiв у день, бачили б який це труд. Куди там їм? Гетьман сiдає на ослонi. Кожна кiстка болить, кожний волосок, нерви, як натягненi струни. Почуває себе, як звiр, обскочений хортами. Цар не дає спокою. До нього йди. Кiнницю провадь. Треба тебе, щоб бачило вiйсько, що ти крiпко з царем держиш. Ха-ха-ха! Так крiпко, як цар з нами. Гадає, що старий Мазепа, свiй розум виснажив, можна пiддурити його... А старшини? Тi, як хлопчики нетерплячi. Забаглося їм шведа. Гадають, Америку вiдкрили. Пiдождiть. Я думаю за вас. На те мене Господь на мойому мiсцi поставив. Вiд Бог вдасть... Третiй раз хтось постукав у дверi. Гетьман встав. Як же тi крижi болять... Вiдчинив дверi. "Увiйди"!.. Орлик. "З чим приходиш, Пилипе?" "Ваша милiсть спочили?" "Трохи. Решта в гробi". Орлик мовчить. "Що скажеш?" "Старшини"... "Хочуть балакати зi мною. Поклич їх тут. Стривай! Хто там є?" "Апостол, Ломиковський, Горленко". "Хай увiйдуть!" "Панове, бентежитеся, що швед у Гетьманщину ввiйшов? Знаю, знаю. I те знаю, що Iнфлянт у Стародубi i де Карлова квартира знаю. I багато дечого ще". Обезоружив старшин. Не знають що казати. Ломиковський чортом глядить. Гетьман усмiхається глумливо. "Цар, чи там Меншиков, народу у стародубському полку з сiл, городiв, хуторiв, млинiв, навiть з церков проганяє - правда?" "Правда, милосте ваша". "I ви турбуєтеся?" "Як же не турбуваться?" "Гнiваєтеся на мене, на регiментаря вашого, що я ще тут". "Не гнiваємося, а журимося, милосте ваша",- перебиває Ломиковський. "Гадаєте, Мазепа збожеволiв". "Того ми нiяк не гадаємо". "Гадаєте. Знаю. Не вiд Орлика, бо вiн не мав часу менi сказати, знаю, бо знаю вас, як свою кишеню". Дивиться на старшин. Тi опускають очi. Гетьман бере Ломиковського за гудзик, приневолює голову пiднести вгору. "Знаєте, що я вам скажу?" Чекають. "Коли ви вiри не маєте до мене, не покладаєтеся на мiй розум i досвiд, так я собi Орлика беру i їду геть. А ви робiть, що хочете з собою. От що!" Перестрашив їх, як дiтей. "Знаєте, до чого те все провадить?" Мовчать. "Бачили тих козакiв, що суплiки вiд своїх полкiв привезли?" Притакують. "Далеко ми такою дорогою зайдемо - правда? В регiментi мусить бути лад, послух мусить бути. Раз я пiслав якусь частину - мусить iти. Iнакше - годi. Як послуху нема, то не буде й волi. Не захочуймо, до чого неспосiбнi. Слухаймо московського кнута - i пропадаймо". Гетьман видимо хвилювався. Сiв на ослiн, рукою по столi тарабанив. "Скажiть самi, що менi тепер з тими людьми робити?" Дивився на них. Апостол вiдкашельнув. "Послами вiд полкiв прийшли, послiв не карають". "Посли вони чи козаки мої? Ось як ви розумiєте дiло. Та не про них рiч. А про тi сотнi з полкiв, миргородського, лубенського i прилуцького, що я їх генераловi Iнфлянтовi на пiдмогу пiслав, а вони до втiкачiв пристали i разом з ними вертають, суплiки до мене вперед посилаючи? Суплiканти!.. Як менi такi частини назад до армiй приймати? Вони ж наказу не сповнили? Добре, як що ми не пiдемо з царем,- додав тихiше,- а коли б не те? Що сказав би цар? Без суду голови постинав би. От до чого доводить така поведiнка, як ваша! Петра слухають, Карла слухають, а Мазепи слухати не треба, бо вiн не цар i не король, а тiльки гетьман. Я таким гетьманом не буду". Замовк на деяку хвилину. Нiхто не перебивав, говорив далi. "Я вам сказав, може, бiльше, нiж треба було, а вам ще мало. Палець подай, тягнете за руку. Чого вам ще? Кажiть!" Мовчали... "Кажiть же бо!" Не вiдзивався нiхто. Гетьман встав. Став серед свiтлицi, в колi старшин. Шепотом говорив до них: "Я вже вам подав пункти того договору, що стане мiж нами i королем шведським. Його вже, мабуть, вистилiзував граф Пiпер, може, хочете знати, до чого добалакався зi Станiславом? Будь ласка. I того не затаю перед вами". Гетьман добув з похiдної скринi, що пiд його лiжком стояла, унiверсал короля Станiслава: "Прочитай їм, Пилипе!" Орлик прочитав, старшини заспокоїлися. "Що ж, продає вас гетьман полякам? Нехтує православною вiрою, заводить унiю, народ шляхтi в хлопи перестає?" "Дякуючи Боговi - нi",- вiдповiв Апостол. "Як же гадаєте? Довiряти Мазепi чи нi?" "Кому ж довiряти, як не милостi вашiй?" Дякували i хвалили його великий полiтичний хист. "Коли гак, то чого ж ви тодi бентежитеся, панове? "Журимося, як би нам скорiше зiйтися зi шведом на кордонi i не пустити московського вiйська на Вкраїну". "Лишiть журу менi. Або я вас проваджу, або шукайте собi другого вождя". Попри вiкно майнула чорна тiнь. Їздець... "Посланець якийсь". "Так пiзно". "Може, вiд царя"... Прощались з гетьманом i переходили до канцелярiї. Не спiшаться спати. Що тепер сон? Тривога така, що Господи! Помилуйте! Король Карло в Гетьманщину ввiйшов, а гетьман не спiшиться назустрiч. Гетьман позiхає: "Якi скучнi, крiм одного Орлика. Так вiн ще молодий. На кого ж я оставлю це велике дiло, якщо Господь покличе мене на суд?" Гетьмановi робиться страшно. Забуває про чорну тiнь, що пересунулася попри вiкно. "Не пiддаватися старостi i втомi. Витримати на позицiї аж до кiнця. Не здавати її. Покликав Кендзєровського. "Хто там такий?" "Царський посланець з письмом". "Постели менi. Спати хочу. Не здужаю". Кендзєровський стелить i допомагає роздягатися Мазепi. "Що за чоловiк цей посланець - не знаєш?" "Молодий боярин, драгунський старшина. Чи впустити?" "Хай пiдожде до завтра. Гетьман спить. Не велiв себе будити". "Це посол вiд царя". "Хай буде i вiд двох. Гетьман недужий. Зрозумiв?" ЦАРСЬКИЙ ЛИСТ Блiдий осiннiй ранок. Сонце не спiшиться на небо. Не цiкаво йому. Поля пустi. Чого не забрали люди, те столочили конi й вози. Кругом толока. Куди не глянь - дорога. Скрiзь слiди колiс i кiнських пiдков. Тут здохлий кiнь, там лежить людський труп. Не позаховували ще. Будиться осiннiй день i позiхає. Нецiкава земля. Гетьман подзвонив. Увiйшов Кендзєровський. Пiднiми занавiску. Яка погода?" "Мрячно. Засльотиться, мабуть". "Посланець де?" "На квартирi". "В кого?" "В генерального писаря. Покликати?" "Ще час. Подай менi води". Гетьман миється i снiдає. "Що в таборi нового?" "Як звичайно". "Бешкетiв не було?" "Дрiбнi. З утiкачами бiда. Тисячi їх напливають". "Зi стародубського полку?" "Так, ваша милосте". "Що кажуть?" "Шведiв хвалять, нарiкають на Москву". "Стара пiсня. А бiльше?" "Шведськi прокламацiї показують". "Та-ак? Якi ж вони". "Гарнi. Нашою мовою, всякому зрозумiлi. Шведський генерал Лягеркрона заспокоює наш народ. Обiцяє не робити кривди. Пише, щоб бургомiстер з лавниками вийшов до нього зi Стародуба на розмову. Обiцяє платити за все дзвiнким грошем". "Цiкаво. Поклич посланця". Входить молодий ротмiстр, б'є чолом i подає лист. Гетьман лежить. Голова перев'язана мокрою хусткою, рука дрижить. Бiля нього Орлик. "Прочитай, Пилипе, письмо. Не поспiшаючись читай... Голова мене болить... Лiкар де?.. Чому ще не прийшов?" - Гетьман хвилюється. "Лiкаря поклич!" Орлик лист бiля гетьмана на крiсло кладе i виходить. Гетьман ротмiстровi рукою знак дає: "Будь ласка. Сiдай!" Посланець вибачається, що лиш за першим разом сiдає на краєчку крiсла бiля вiкна. Приходить хiрург. Змiнює мокру хустку, прикладає щось до боку. Не вгодив. Гетьман нервується. "Геть!" Царський посланець уважно кожне слово, кожний рух нотує собi в тямцi. "Читай же бо, Пилипе!" Орлик розломлює велику печать i читає царське письмо. Цар гетьмана закликає до себе негайно. Пише, що хитрий швед замiсть на Москву несподiвано на Україну звернув. Гетьмановi треба до царського вiйська з усiми своїми силами прибувати. Козацька кiнниця переслiдуватиме неприятеля ззаду i нападатиме на його обоз. Гетьман стане на її чолi й буде заправляти тими "дєйствiями". Гетьман слухає царського листа й усмiхається гiрко. Йому тепер на коня? Царський посланець притакує головою. Вiн, мабуть, теж не може собi уявити Мазепи з мокрими хустками i плястрами, як вiн сидить на конi i турбує ворога на тилах. Орлик читає далi. Цар сповiщає гетьмана, що Шеремет'єв i Меншиков "сь русскимь войскомь находятся близь Стародуба, готовьiе встречать идущаго вь Малороссiю непрiятеля". "Хай Бог допомагає їм на добре дiло. Жалiю, що участi приймати не можу i, мабуть, побiди на свої очi вже не побачу. Бог не благословив... Коли б я тепер особою моєю гетьманською оставив Україну, то вельми, опасаюсь ,дабьi на сiє время внутреннее между здешнимь непостояннымь народомь не про-изошло возмущенiе'... Так i напиши його величеству, Пилипе... Що ж там далi? Читай!" Орлик пробiгає дальшi рядки, робить великi очi й пiдносить брови вгору. "Чому ж ти не читаєш? Спiшись. Бачиш, я хворий. Насилу слухаю. Болить". Орлик читає "радiсную вiсть про велику побiду царського вiйська бiля Лiсного в кровопроливнiй нiчнiй битвi при участi самого царя. Лєвенгавпт, найкращий шведський генерал, розгромлений, до 8 тисяч шведiв полягло, до трьох тисяч Карлового вiйська попало в полон з пушками i хоругвами. Обоз у руках побiдникiв. Лєвенгавпт з недобитками втiкає, без усяких припасiв, без амунiцiї, його переслiдують побiдоноснi вiйська царськi"... Орлик складає лист i зi страхом дивиться на Мазепу. Той лежить недвижно, як труп. Хустка насунулася на очi, уста сцiпленi, не дихає. Царський посланець встає, витягає шию в напрямi лiжка, нiби питається: "що тепер?" Орлик навшпиньках виходить зi свiтлицi i кличе посланця за собою. "Хiрурга! Скоро до гетьмана хiрурга, хай негайно iде з п'явками i банками, з блюментростовою мастю!" - дає накази в сiнях, а до посланця говорить: "Не дадуть чоловiковi спокiйно вмерти. Де йому до коня, до команди? Куди, куди! Це ж живий труп". "Його величество не знав, що з Iваном Степановичем так погано. Доповiдали, що це проходячiї болi, що вiн так цiлi роки хворiє". "Проходячiї болi!.. Вмерти чоловiковi не дають. От що". "Жаль такого доброго й розумного гетьмана. Доложу його величеству царевi". НОВИЙ НАКАЗ Сильно стривожила гетьмана Мазепу вiсть про царську побiду пiд Лiсним. Вiсiм тисяч шведiв полягло на полi бою, а майже три попалося в полон. Ось що значить хоробрий вояк. Гине, а не здається. Тим i потiшився гетьман. Не мiг зрозумiти Карла. Чому вiн на Лєвенгавпта не заждав. Були недалеко вiд себе, тодi, як Лєвенгавпт стояв бiля Шклова. Сполучитися i вдарити на москалiв. Чому вiн того не зробив, а несподiвано, не дожидаючи свого знаменитого генерала, повернув на Україну? Поверх десять тисяч втрати, а як до того додати мало що не 15 тисяч козакiв, котрих гетьман приневолений був послати останнiми часами царевi, так вийде втрата тисяч 25! Це вже не жарт, це дуже змiнює рахунок - перехилює важку на бiк Петра. Розумiють це гетьмановi старшини. Похнюпили носи, не налягають на нього, щоб спiшився до Карла. Але зате цар кидає його туди. Цар безнастанно настає на гетьмана Мазепу, щоб вiн з останками свого вiйська приставав до нього. Дивно й пiдозрiло. Сил у гетьмана мало. I в краю його треба, бо анархiя росте. Цар повинен це розумiти. А все ж таки кличе. Посол за послом iде - вiд нього, вiд Меншикова, вiд Шеремет'єва, вiд київського губернатора. Спокою йому не дають. Чому? Чи не хочуть дiстати його в свої руки? Мабуть, що так. Особливо тепер, пiсля того, як Улашин з листом вiд Понятовського до Мазепи попав у царськi руки. Це також безголов'я. Понятовський, резидент короля Станiслава при боцi Карла XII, пише до гетьмана лист i посилає його так необачно, що посланець з листом попадає в руки царя. Божевiльнi. Вони ж можуть згубити Мазепу. Улашина припiкали огнем. Лихий зна, що вiн вибалакав на муках. Щоб не сказав, самого листа досить. Писаний документ не те, що доноси Кочубея. Дiло куди гiрше. Гетьман стривожився дуже. Такої скрути не тямить. З усiх бокiв обскочили його. Переказують, нiбито цар дуже ласкавий до нього, нiби вiн нiяким доносам i доказам не вiрить i дiйсно хоче бачити гетьмана бiля себе, як старого досвiдченого вождя й одинокого свого союзника. Але покладайся на те! Це можуть бути звичайнi московськi хитрощi, щоб тiльки гетьмана заманити до себе. Не пiде. Нiяк не пiде. Перед ним одинокий шлях-до Карла. Кличе Орлика й Войнаровського до себе. Орлик мовчазливий i сумний. Його морочить погане прочуття. Не опускає гетьмана, бо не може. Прикував його. Бореться помiж власними мiркуваннями i помiж впливом, який має на нього гетьман. Войнаровський слiпо дядьковi вiрить. Знає його ум, пiде заради нього в огонь i в воду. "Новий наказ,- i гетьман показав їм царський лист.- Кличуть мене в головну царську квартиру". "Не їдь!" - аж крикнув Войнаровський. "Як поїдеш, загубиш себе й Україну!" - доповiв Орлик. Гетьман глянув на них: "I я так собi гадаю,- сказав.- Але як менi вiдпекатися вiд них? - Думав. А по хвилинi: - Пилипе, пиши!" Орлик приладив папiр i затесав перо. Гетьман диктував: "Iсторiя з Улашином, котрий нiбито вiз лист вiд Понятовського, мого брата, тепер резидента Станiслава Лєщинського бiля короля Карла, це звичайна лукава вигадка ворогiв його величества i моїх. Таким чином гадали вони зрушити царську вiру до мене й посiяти нову на Українi ворожнечу. Нiякого брата Понятовського я не мав i не маю. Що ж до наказу, щоб я кидав усе i їхав до головної квартири його величества царя, так Бог найкраще бачить, що воно не можливе. Хiба що в домовинi привезуть мене туди, що, мабуть, i станеться в недалекому часi. А коли б мене Господь i пiдняв з того одра недуги, на котрому я тепер лежу, то й тодi їхати менi з України не порадiю. Тут безладдя завелось i росте з дня на день. П'яницi i бродяги, всякий небезпечний народ Бог зна що робить по полках - полтавському й миргородському, i лихо це перекидається у полки чернiгiвський та стародубський, у котрих до тепер смирно було. Якщо я виїду до царської головної квартири, то свавiльники нападуть на мiста i мiж поспiльством знайдуть собi однодумцiв. Полковники i полкова старшина нарiкають i кажуть, що, як їх поведуть у Стародубщину, так це буде остання погибiль їх родинам i руїна їх добра та їх маєткiв, бо тодi поспiльство кинеться вбивати i грабувати людей чесних i заможних... Це ти напиши їхньою мовою i їх канцелярським стилем та ще додай, що гетьман зауважує можливiсть скорого нападу Станiслава на Україну, до чого, щоб недопустити, вiн просить його величество царя прислати декiлька тисяч регулярного росiйського вiйська для оборони". Скрипiло Орликове вправне перо. Гетьман глядiв крiзь вiкно. Табiр шумiв. Вiн мав свої турботи - харчi, горiлка, чоботи i бiлизна. Турбувався малим. Великому - i турбота велика. У високе дерево громи б'ють. "Скiнчив?" - питає гетьман Орлика. "Кiнчаю, милосте ваша, ще лиш останнiй пункт". "Остаток повинен бути крiпкий. Кiнець дiло хвалить". "Кiнець дiло хвалить,- повторив Войнаровський, дивлячись крiзь вiкно.- Невже ж тiї там думають про це?" "Бачив ти думаючу товпу?" "Я скiнчив, ще тiльки чорнило присхне",- i Орлик поклав перед гетьманом на столi гарним, крученим письмом записаний лист зеленкуватого, грубого паперу. Гетьман перечитав. "Справляти нема коли. Хай буде й так.- Поклав свiй повний пiдпис.- Хай з Богом iде. Треба виправити зараз, таки нинi, негайно. I не будь-ким. Дiл