о важне". Орлик пiдождав, аж присохло чорнило на гетьманському пiдписi, зложив лист, надписав, прибив велику печать i вийшов. "Може заспокою царя на деякий час,сказав гетьман, звертаючися до свого небожа.- Надовго не заспокоїть їх нiхто". У СМОЛЕНСЬКУ Раннiм ранком загомонiли дзвони в усiх смоленських церквах. Як на Великдень i як на пожежу. Один наперед другого голоснiше, сильнiше, скорiше. Дивно, що не порозбивалися, не повривалися, не повихоплювалися зi своїх ярем на старинних дзвiницях, котрих основи тямили ще давнi, княжi часи. Церковнi брами замаєнi галуззями, квiтками, хоругвами. Перед церквами арки, з надписами iз Святого Письма. Стежки посипанi днiпровим пiском i рiнячками. У городi Смоленську сiм трiумфальних брам - з вежами й вежечками, з цибулястими куполами й баньочками, розмальованими й позолоченими, аж за очi бере. На однiй святий Юрiй на бiлому конi списом пробиває смока. На головi святого Мономаховий вiнок, з-пiд нього в'ються жмутки чорного, буйного волосся, грiзно глядять випуклистi очi, надуваються червонi, масткi губи Через плече голуба стрiчка. Юр - Петро. А смок - король Карло. Бритий, зiркатий, на висках жмутки волосся, як лиликовi крила. Царський спис пробив його наскрiзь, пришпилив до землi. Вiн в'ється з болю, сичить, сiркою дихає. "Слава побiдившому дракона!" Дiти з острахом дивляться на вiзерунок. Їх вiдганяють вiд брам, щоб не спиняли роботи, котрої ще чимало. Цiлi дерева привозять з лiсiв i вбивають рядами вiд ворiт до ворiт... Туди проїде цар. Вулицi замiтають, вигортають, Бог вiсть, колишнє болото. Поспiшаються, бо сонце вже зiйшло. Цiлу нiч робили при лампах i смолоскипах, не жалiючи нi труду, нi грошей, щоб приподобатися побiдоносному царевi, i коли ласки не запопасти його, так хоч не бачити гнiву. "Страшний-бо цар во гнiвi своїм!" У вiкнах хат виставленi образи святого Петра, Георгiя, Андрея, в знатнiших попадаються портрети царя, мальованi рукою мiсцевих малярiв. Перед образами свiчки. Їх запалять, як надiйде похiд. Перед дверми стiльцi, накритi рушниками, на них хлiб-сiль. Останки колишнього замку, мохом порослi мури-вали дрижать вiд реву гармат. Пригадують колишнi бої з року 1611 i 1632 пiд стiнами Смоленська. На Днiпрi уквiтчанi галери. Мiж щоглами на шнурах хоруговки, на щоглах великi хоругви мають з чорним вiрлом, з буквами царськими. Город кривичiв, наслiддя Вячеслава i Всеволода Ярославича, жемчуг у вiнку Мономаха, стелиться пiд ноги московського царя. Забуває славнi часи Ростислава, коли його купецькi судна сунулися по бистрих хвилях Днiпра, коли великий Новгород i гордий Псков шукали з ним приятельських зв'язкiв i пiдчинялися його впливам. Забуває незабутнього князя Святослава, котрий так завзято боронив його незалежностi вiд Москви i вiд Литви, та покiрно стелиться пiд ноги царя-побiдника, царя-антрихриста. Дзвони на смоленських церквах гудуть, ревуть гармати, лопотять хоругви. Народ стурбовано, чекає. "Як над'їде, на колiна падай". "Не треба. Цар не любить того". "А як?" "Смирно стiй. На нього дивись". "А що кричать - гура чи як?" "Що другi кричатимуть, кричи". "О Господи, як страшно!" "Чим бiльший цар, тим гiрший страх. Не знаєш?" "I хотiла би побачити його i боюся". "Кажуть, як яку дiвку сподобає, зараз до себе бере". "А ви не радi - правда?" "Тю!" Розмову заглушують бубни. Харчать, гаркотять, грохотять. Цiлий вiддiл барабанщикiв iде i бубнить. Як один. Всi руки враз вгору пiднiмаються, всi палки в один мент на бубни падуть. Хай би один спiзнився - голова не його. Сам цар знамените бубнить, розумiє цю штуку. Дi-дрррум-бум-бум..! Дi-дрррум-бум-бум! По вiкнах, по дверях, по дахах домiв, як олов'яний град, розсипаються глухi, настирливi звуки: дi-дрррум-бум-бум! Барабанщики в такт ногами сильно викидають, болото з-пiд черевикiв скаче на одiж i на лиця людей. Подаються взад, попiд мури. "Шведи! Шведи!" - бiжить з уст до уст. Натовп хвилюється, кожний рад побачити приниження тих, що привикли до слави. (Хто не дивиться радо на горе своїх ближнiх.) Пересуваються мовчазливi четвiрки, в пошарпаних синiх кафтанах, в чоботях рваних, з поперев'язуваними головами, з руками на опасках. Не радо тримають крок, ступають як чужими ногами, прикрий хiд... Шведськi полоненi в трiумфальному походi царя Петра. Перед ними їх хоругви. Вели їх перше до побiди й слави, тепер у неволю ведуть. Нiби розумiють це. Не розвiваються гордо, похилилися вдiл, нiби руки в розпуцi опустили, i замiтають землю, чужу, непривiтну. Товпа їм грозить кулаками. Падуть лайливi слова, вереск, свист, хтось плюнув. Бранцi нiби не бачать того. Хто згадує минулi хвилини побiд, хто надiями забiгає в будуче. Живий ще Карло, живi каролiнцi, ще не скiнчилася вiйна! Реви, товпо, плюй, скаженiй, пiддобрюйся до царя, котрий глядить на тебе гiрш, нiж на стадо худоби,- на те ти товпа..! Прости їм, Господи, не знають-бо, що творять. Якийсь молодий швед сильно на ногу налягає. Не може далi йти, ще не витягнена куля. Сперся на свого товариша i - плаче. З болю чи з сорому. Закрив очi рукою, закусив зуби, нiчого не бачить i не чує... Перейшли. "Не цiкавий народ". "Нiс напоздовж, очi впоперек, ти гадав якi?" "Худяки". "Сила в костях, не в салi. Бачиш, канони везуть". Котяться вулицями Смоленська на шведах здобутi гармати. На дулах кров, порозбиванi замки, мало котра схоче на своїх стрiляти. Пiдскакують на нерiвних вулицях. Не радо їдуть ними. "Цар, цар!" I натовп реве, дереться, скаженiє. Не розбереш, що таке кричить. Пiдносяться руки з хлiбом-сiллю, з чарками, з малими дiтьми, щоб побачили побiдоносного царя. Ось вiн, вiн сам найяснiший, той, що шведа пiд Лiсним розбив, побiдитель! Їде на чорному конi, чапрак золотом шитий, дорогим камiнням оздоблений. Царська голова вище всiх. Трикутний капелюх, на грудях срiбний панцир, через груди голуба стрiчка святого Андрея. Кiнь угинається пiд ним. Не кожний понесе такий тягар. Цар голову гордо здер, малий вус стирчить, очi шукають жертви. Дивiться, духи смоленських князiв, нащадки Ярослава й Мономаха, ваш наслiдник вашими слiдами ступає! Бiля царя - Меншиков i Шеремет'єв, за ним - його бояри й генерали, всi близькi йому i - його дубинi. Щасливi, бо цар в днях трiумфу не б'є, хiба жартом, скорiше милує вiрних слуг своїх, кого орденом, кого землею, кого тим, що за вухо потягне. Ласкавий цар в день своїх трiумфальних в'їздiв. Нiхто не святкував їх так гучно i так довго, цiлий тиждень... Кухлями п'ють горiлку. Запиваються на смерть, щоб пам'ятали, як трiумфально в'їздив у город побiдоносний цар. Переїхали, перейшли. Тягнеться здобутий на шведах обоз, вози й вiзки, навантаженi всяким добром. Позаду хворi й пораненi. I тим довелось звеличувати царя. Деяким не довелось. Померли на возах. Лежать горiлиць i незамкненими, скляними очима дивляться на чуже мрячне й невеселе осiннє небо, засiяне хмарами сполошених ворогiв i галок. Грають дзвони на смоленських церквах, вiд гуку гармат розсипаються старi городськi мури, останнi свiдки колишнiх, княжих часiв. Цар Петро святкує побiду бiля Лiсного. * * * Пiсля в'їзду пир. Цар, генерали, бояри. Запрошено й деяких шведських старшин. Просьба чи наказ? Один не пiшов. Кулю в лоб собi пустив. "Молодець! - гукнув цар, почувши про цей iнцидент.- Їй-Богу, молодець. Вип'ємо за його хоробру душу". Випили. "А тепер п'ю за здоров'я полонених шведiв, учителiв моїх у воєнному дiлi. Спасибi, що так добре вчили, чого доказом побiда пiд Лiсним". Цар у знаменитому настрої. Вже третiй раз гримнув кулаком Меншикова по колiнi, диво, що не строщив. Здорово їсть, а ще бiльше п'є, найбiльше анижiвку. Жовтi, глинянi лиця червонiють, очi випулюються, чуприна пiдноситься, як грива. Цар нагадує лева, що ось-ось вискочить iз клiтки i розiдре когось. "Жаль, що нема мiж нами гетьмана Мазепи. Дотепний чоловiк. Не те, що ви",- каже цар. Царськi люди солодко всмiхаються, нiби не знати який комплiмент почули. "Iван Степанович особливо гарно латинською мовою жартує. Вигадує такi смiховитi слова, що хоч кладися. Налийте менi анижiвки. П'ю за здоров'я Iвана Степановича Мазепи". Випивають. "Iван Степанович, може, вже й не живе",- зауважив хтось iз царських людей. "Iван Степанович хитрий, вiн перехитрить i смерть",- жартує цар. "Що хитрий, то правда,- зауважує Шеремет'єв.- Бiльше хитрий, як вiльно гетьмановi вiйська козацького-запорозького його величества царя". Цар дивиться на Шеремет'єва уважно. "Не розумiю. Висловлюйся яснiше". Шеремет'єв нахиляється до царя i щось йому упiвголоса говорить. Цар слухає i сопе, як ковальський мiшок. "Фу, чорт! Наскучило менi". Шеремет'єв мовкне, вiдсувається, малiє. Нагадує пса, на котрого господар накричав. Пес бере хвiст пiд себе i ховається до буди. "Наскучили менi тi доноси, пiдозри i другiї глупостi. Налити менi чарку!" . Випив. "Iван Степанович замудрий, щоб таку дурницю робить. Замудрий! Цар грiмко порожню чарку на стiл кладе. "Iван Степанович нашому братовi не рiвня. Учений, досвiдчений, чоловiк заграничний". "Власне тому, що за границею вчився"...- починає Шафiров, але цар не дає йому докiнчити гадки. "Росiя, як не позичить розуму в заграницi, то зiгниє, згине, втопиться у своїм брудi, смородi, в темнотi. Заграниця - фу!" Цiлий стiл з острахом дивиться на розгнiваного царя. Чекають, коли вiн чаркою або ножем кине Шафiрову в лоб. Але цар нараз, нiби йому якась нова гадка приблукалася до голови, тре чоло лiвою рукою, лiкоть спирає на столi, пальцi до очей прикладає - думає. "Чорт його зна, того старого лиса. Можливо, черкаси спосiбнi до всього. Але - невже ж би вiн смiв?! - i цар кулаком грюкнув об стiл.- Невже ж би смiв вiн робити що-небудь проти моєї волi i на мою шкоду?!" В залi муха бринить. "Пiсля обiду скликати консилiум. Розiбрати й роздивитись дiло гетьмана Iвана Степановича Мазепи. Чому вiн не їде, коли я його кличу, чому стiльки на нього жалоб, що це за Понятковський, що до нього писав лист, i т. д. Треба раз з Iваном Степановичем зробити кiнець". Гук, шепiт, блиск,- пускають кольористi вогнi. Цар - охотник до них. Цар-пiротехнiк. Встає, обтирає масткi губи, хлiбом чистить вус. "Роздивити точно справу гетьмана Iвана Степановича Мазепи. Супротивлення довше не стерплю. Або хай умирає, або хай слухає, що йому наказує цар... Фу! Чорт!" Перевертає крiсло, розбиває двi чарки, спльовує крiзь вiкно i, не кивнувши нiкому на прощання головою, ходою великолюда виходить iз бенкетної зали,- високий i страшний цар Петро пiсля побiди близ Лiсного. _ТАК МАЛО ЇХ!_ Високий консилiум, себто, царськi мiнiстри вкупi з фельдмаршалом Шеремет'євим, вирiшив: primo: пiслати царський наказ до київського воєводи князя Дмитра Михайловича Голiцина, щоб вiн з царськими ратними людьми, що були в нього в Києвi пiд рукою, i з усею чималою армiєю iшов у глиб України, маючи на метi недопускати хибкостi помiж непевним українським народом. Secundo: наказати гетьмановi Мазепi, щоб вiн пiслав воєводi Дмитровi Михайловичевi Голiцину козацький гурт iз рiзних полкiв свого регiменту, а решту свого вiйська розставив понад Десною. Теrtio: щоб гетьман своєю особою явився у головну царську квартиру задля важної розмови з фельдмаршалом. Аргументи ад 3. Мiж народом поширюється чутка, немов то гетьман хоче кинути Україну, треба розвiяти її, гетьмановi вiдомi норови i звичаї тутешнi, його iнформацiї потрiбнi i важнi, а врештi свавольства, якi прокидаються на Українi, затихнуть, коли народ побачить, що українське i московське вiйсько це одно... Гетьман прочитав рiшення царського консилiуму i жбурнув папiр на стiл. "Пустили фарбу. Тут уже ясно стоїть: окремого українського вiйська не повинно бути, а гетьман Мазепа має вiддати себе в руки царського фельдмаршала. Як я передбачав, так i сталося. Та не дiждуть. Нiколи в свiтi такого самогубства не зроблю". Покликав Войнаровського: "На, читай!" Войнаровський перебiг очима стрiчки. "Що ж ти на це?" "Хочуть нам заспiвати амiнь". "Хочуть. Тут виразно стоїть: мiж народом поширюються чутки, немов то гетьман задумує кинути Україну, себто до шведiв перейти, тому вiн повинен усi свої сили вiддати пiд московську команду, а сам у царську квартиру йти, щоб добровiльно вiддати себе катам. Дурнi! Дурнi!" Гетьман ходив по своїй свiтлицi i не мiг заспокоїтися: "Добре менi доносив мiй канцелярист Болбот, що москалi притворюються, немов-то довiрюють менi, а вдiйсностi тiльки того й хочуть, щоб мене безборонним дiстати в свої руки. Де Орлик? Клич його тут!" Войнаровський покликав Орлика. Гетьман i йому ткнув письмо до рук: "Читай!" Орлик прочитав рiшення царської ради. "Ясно. Правда, що ясно? Опала личина, бачиш якi! А ти хитався". "Хитався, ваша милосте, признаюся до грiха. Але я вже рiшився. Для нас немає вороття". "До шведiв". "До шведiв!" "Амiнь,- доповiв гетьман i перехрестився.- Пиши! Гетьман восени, по грудi, бувши тяжко хворим, нiяк сухопуттям їхати не може. Але наказ царя вiн виконає, хоч би йому довелось умерти по дорозi. Човном iз Салтикової Дiвицi попливе по Деснi проти води, а потiм по Борзнi до города Борзни. Додай: Гетьман прохає, щоб новопоставлений митрополит Йоасаф, вертаючи з Москви, поступив до Борзни й маслособорував його, якщо гетьман не умре скорiше по дорозi... Так". Орлик писав, гетьман неспокiйно ходив по своїй квартирi. Думав. Войнаровський побожно водив за ним своїми мрiйливими очима. "На тiм не край. Камiнь зрушений з мiсця - треба його вiдкинути геть. Хай котиться у пропасть. Або полетить до чорта, або задавить нас... Поклич менi старшин!" Чекали в гетьманськiй канцелярiї, жаднi рiшаючих вiсток. Бачили, що наближається перелом, рiшається доля їх i України. Увiйшли. Ломиковський, Горленко, Апостол. Гетьман i їм казав прочитати злощасний лист. Читали двiчi, не довiряючи своїм очам. Все, що балакалося пошепки, тайки, як здогади, як звичайнi полiтичнi плiтки, стояло тепер чорне на бiлiм, рiшаюче, певне, безсоромне. Вiддай вiйсько царському фельдмаршаловi, а себе здавай на ласку й неласку царя. Безглуздя на Українi заспокоїть київський воєвода, козаки вигинуть у боях, гетьмановi голову зрубають. "Що ж ви на це?" - питався гетьман старшин. "Нiчого iншого ми й не ждали",- нiби спокiйно вiдповiв Ломиковський, нагортаючи на лисину останки свого чорного волосся. "Що мусило статися - сталось",додав Горленко. "Показав чорт свою чортячу пику",докинув Данило Апостол. "Але що нам почати тепер? - питався гетьман.- Кажiть! Говорiть ясно i рiшучо, не затаюйте гадок". "Скажемо, що казали не раз". "До чого намовляли ми милiсть вашу". "Про що благали тебе, пане гетьмане". "Себто?" - питався гетьман. "Щоб переходити негайно до шведiв". "Значиться, хочете, щоб посилати до короля. Кажiть!" "Як же не посилати! Це вже давно треба було зробити, показуючи як, де i коли можуть зiйтися нашi вiйська". "Нашi вiйська!" - сумно повторив гетьман. "Нашi вiйська"... "Не журися, гетьмане,- потiшав його Ломиковський.- Мало тепер у тебе козакiв, та козацька мати не пропала. Прилинуть вiрли до нового гнiзда, не бiйсь! Посилай до короля Карла". Просили його, благали, наглили. "Це вже давно треба було зробити, а ти гаявся, тепер останнiй мент. Вiдповiдатимеш за нього". "Голос народу - голос Бога... Ти вже готовий, Пилипе?" "Готовий, дякуючи Богу". "Так пиши iнструкцiю до Карлового канцлера графа Пiпера. Пиши, що гетьман i близькi до нього старшини тiшаться, що король шведський ступив на Україну, i щирим серцем вiтають його. Просять у нього допомоги у великому дiлi визволення рiдної землi. Впевняють в прихильностi своїй, благають, чим скорiше вирядити до них помiчний вiддiл, а для переправи його через Десну обiцяють збудувати в Макошинськiй пристанi пороми... Добре так?" - питався гетьман старшин. "Добре, щоб тiльки не було запiзно". "До Карла недалеко. Пiшлемо цього листа негайно. Але ким?" В думках переходив людей, котрим мiг би довiрити таке важне дiло. Вiд цього кроку може залежати все. За лист i за iнструкцiї, якi усно треба додати до нього, цар не пожалував би грошей. Тут треба певного чоловiка, найповнiшого... I очi гетьмана мимохiть упали на Войнаровського. Нi. Цього не пiшле. Надто знатний. Войнаровського не можна виставлять на таку небезпеку. "Бистрицький у нас?" - спитав гетьман. Вiдповiли, що так. "Бистрицький поїде до короля Карла. Вiн на чотири ноги кутий". Пiслали по Бистрицького, управителя гетьманської Шептакiвської волостi та його далекого свояка. Мiж тим Орлик скомпонував до Пiпера письмо по-латинськи, а гетьманський, аптекар переклав його на нiмецьку мову. Пiдпису гетьман для всякої безпеки не поклав. Бистрицький пiшов. "Та-ак...- i гетьман вiдiткнув.Здається все, що треба було зробити. А тепер,- звернувся до своїх полковникiв,на вас черга. Полки вашi готовi?" "Хоч би цей мент у похiд". "Гаразд. Виступайте. Знаєте мої плани. Робiть так, щоб не пропали для справи: Числю на вас. Хай вас Господь веде!" Обiймав їх, прощався i благословив. "Дасть Бог, побачимося скоро, над Десною". "Дай Боже!" Вiдпровадив їх до ворiт. Вернувшись, довго бився з думками. Збирав докупи всi нитки своєї теперiшньої сiтки. Ще кiлька днiв, заки вирiшиться судьба, заки встане по другому боцi. Тут шведи i вiн, а там Петро. Пiчнеться нова глава української iсторiї. Кiлька днiв не дати себе в руки ворогам. Почував вiдповiдальнiсть, як камiнь, на своїх плечах. Важкий! Боже, дай донести його! Нездужав. Подiї останнiх лiт пiдiрвали його здоров'я, пiдкосили. На коня сiсти не мiг. Болiло в крижах, чорно робилося в очах. Не пiддаватися, стояти, витримати на становищi, тепер, коли рiшається усе,- витримати! - кричав на себе в душi, як вождь на своє вiйсько, котре захитувалося в бою. Ви-три-ма-ти! "Андрiю",- звернувся нараз до Войнаровського, i голос його заломився. Почувалася в ньому любов, почувався жаль. "Що скажете, дядьку?" "Ще одна гадка прийшла менi до голови". "Кажiть". Гетьман говорив лагiдно i м'яко: "Треба менi Меншикова заспокоїти, щоб не кликав до себе. Не знаю як. Чи не поїхав би ти? Я купив землю у рильському повiтi. Скажеш, що приїхав допильнувати купна. Це їх заспокоїть. Погадають, що гетьмановi i не сниться вiдриватися вiд тiєї держави, в котрiй вiн собi новi землi купує. Що ж ти на це?" "Як гадаєте, дядьку, що треба, поїду". Гетьман пригорнув свого небожа до грудей: "Спаси, Андрiю. Одного тебе маю, а довелось й тебе виставляти на таку небезпеку - для справи". "Для справи",- повторив Войнаровський. На майданi озвалися сурми. Останки вiрних полкiв виступали в похiд - миргородського, полтавського, прилуцького. Старi, досвiдченi в боях козаки, котрих гетьман берiг, як ока в лобi, на рiшаючий мент. Цей мент прийшов. "З Богом iдiть!" - i гетьман благословив їх на непевну дорогу. Довго стояв у вiкнi, дивлячись на широкий шлях, котрим ,осувалися козацькi четвiрки, чоти, вiддiли, пiшi i на конях, з пiснею на устах, з завзяттям у душi. Котилися гармати, виблискували шаблi й мушкети. Старшини на конях чвалували полями. Гетьман стояв, поки не переїхав останнiй вiд обозу, поки останнiй чура не поволiкся за ним. "Пiшли. Так мало їх"... Знеможений повалився на лавку i вхопив голову в руки. "Так мало!.." БАТУРИН У ГОРОДКУ Вiдколи виявилося, що Карл прямує не через Смоленськ на Москву, а через Стародуб i Новгород-Сiверський на Україну, москалi стали посуватися в напрямi Десни. Шведськi й московськi вiйська надвигалися на себе, як двi хмари. Цар Петро, вiдсвяткувавши в Смоленську побiду над Лєвенгавптом, поспiшав до своєї армiї, котрою проводив Шеремет'єв. По дорозi виганяв народ iз сiл та хуторiв в городи - до робiт коло укрiплень, казав палити села та жорстоко карав людей, котрi не вгодили йому, не дали вчасно i в достатнiй кiлькостi пiдвод i харчiв, не несли радо всяких iнших воєнних тягарiв або слушно чи неслушно стягнули на себе пiдозру в нелояльностi. Куди проїхав цар, курилися згарища i як верстовi стовпи здiймалися шибеницi, на яких хиталися посинiлi трупи. Царевi скрiзь ввижався бунт, пiдступ i зрада, i, щоб у зародi знiвечити їх, вiн ширив перед собою страх. Страшний-бо цар во гнiвi своїм! Свiтлiйший князь Меншиков стояв зi своєю кавалерiєю над рiкою Снов, дожидаючи Карла, щоб нападати на його тили i спиняти переправу шведської армiї через Десну. Вiн чекав на охочекомоннi та на. другi кiннi козацькi полки, не почуваючи себе доволi сильним для такого важкого завдання, як зустрiч з Карлом XII. Знаючи великий воєнний досвiд гетьмана Мазепи, наглив i закликав його до себе, бо мав i те також на гадцi, що на всякий спосiб краще, щоб гетьман був бiля нього, нiж десь там за Десною. Меншиков стояв квартирою в Городку, мiстечку на рiцi Сновi. Московськi офiцери запаслись грiшми, напоями й гарними жiнками, грали в костi i в карти та возилися з молодицями, поперебираними в розкiшнi вбрання, зрабованi на постоях у великопанських дворах i замках. "Їй-Богу, вмерти зi смiху можна, як тая дiвка шлейф за собою волочить!" - гукав товстий ротмiстр. "Гляньте, люди, на бюст у нашої Явдохи. Помилуйте, таж це гори, а не що!" - кричав його товариш. Жiнота, вирвана з нормального життя, перейшовши всi етапи воєнної деморалiзацiї i попавши в одалiски офiцерських гаремiв, затрачувала сором i пiд впливом надмiрно вживаного алкоголю попадала в вакхiчний настрiй. "Наплювать на Карла, на чорта з його довгоногими шведами, хай здраствують нашi красавицi, хай живе любов!" - лунало раз у раз. У вiдповiдь роздавались жiночий виск, писк, регiт, все перемiшане в безтямний гармидер тонiв, у хаос рухiв, наглих, пристрасних, диких, вiд яких людинi нормального життя крутиться в головi i робиться млосне на серцi, а якi серед вiйни стають нiчим бiльше, як лиш звичайним, так любим вояцькому серцю iнтермеццом. Десь i музики взялися, i в Богом i людьми забутому Городку над рiчкою Снов почалася Вальпургiєва нiч. * * * Коли Войнаровський доїздив до Городка, привiтав його цей пекельний гул, який буває тiльки там, де багато вiйська та ще кiнницi. Здалеку видно було безлiч усяких вогнiв i свiтил, вiд яких аж луна била, нiби Городок горiв. Трохи згодом почулося iржання коней, тривожне й жалiсне, нiби конi турбувалися вiйною i жалiли за жолобами своїх рiдних стаєнь. Пiд'їхавши ще ближче, Войнаровський почув цей для всякого табору так характеристичний шум i гам, в котрiм криється передсмак битви, бажання побiди i страх перед погромом. Як людина вiйськова, бувала в походах, почув приспiшений удар свого серця, пригадалися недавнi воєннi переживання i пригоди, котрi всякий згадує так радо, коли вони з теперiшностi перейдуть у минуле. Пригадалися турботи й небезпеки, тривожнi питання "що робити, щоб видiстатися з халепи?" i те задовiлля, до нiчого в свiтi неподiбне, коли небезпека скiнчиться i ти з товаришами на постої розговорюєш про неї. Але весь цей настрiй псувала гетьманському небожевi свiдомiсть важкого завдання, якого вiн пiднявся. Їхав, щоб виправдати гетьмана, вiдвести вiд нього всi пiдозри i вивести свiтлiйшого в поле. Але разом iз цим ставав закладником у руках Меншикова, i коли б не вспiв вiд'їхати вiд нього, заки вiдомим стане перехiд Мазепи на бiк шведiв, на нього в першу чергу впаде гнiв i помста невблаганного царя. Передумував цiле те важке й важке дiло. Бачив небезпеку, котра котилася, як лавина, рухом прискореним i нестримним. Вiдчував критичне положення гетьмана, котрому досить зробити один схиблений крок, щоб скотитися в пропасть. Гетьман людина хитра, розумна, бувала, але ж i дiло скрутне. Чи вспiє вiн у слушний час дати щонайпотрiбнiшi розпорядки i перейти на другий бiк? Коло нього москалi, i навiть у Батуринi стоять московськi драгуни. Чи пустять вони його? I невже ж можна довiряти такому розстризi, котрий за грошi готов зробити все, невже ж можна знати, що сталося з Бистрицьким? Може, вiн уже потрапив у руки царських людей, може, цар має вже безсумнiвнi докази гетьманської зради, може, вже й пороблено всi кроки, щоб недопустити до неї? Хто знає, чи вiн, Войнаровський, не їде до Городка, як до своєї тюрми. Приїде, а Меншиков аж у руки сплесне: "Маю тебе!" Гетьманський небiж не дивився чорно на свiт, але ж годi йому було, наближаючися тепер до квартири князя Меншикова, дивитися на свiт рожево. Мусив сказати собi, що потрапив у дуже небезпечну гру, у котрiй вигляди на виграння зникаюче малi, а небезпека програної дуже й дуже велика. Роздумував над тим, як йому виправдуватися, яких аргументiв уживати, щоб зменшити вину. Числився з найгiршим, бо було б справжнiм чудом Божим, коли б усе те добре скiнчилося. З такими думками в'їздив Андрiй Войнаровський у квартиру князя Меншикова. їхав гетьманським повозом, перед ним - сторожа, за ним - вози з прислугою i дарунками для Меншикова i для царя. Припiзнившись, рад був заночувати в заїздi або у якого хуторянина пiд мiстом, але забагато мав з собою людей, возiв i коней, щоб можна це було зробити непомiтно для московських варт, котрi стояли на всiх мостах i роздорiжжях, задержуючи всякого проїжджаючого й прохожого, бо у всякiй людинi вбачали москалi шведських шпигiв i Карлових агiтаторiв, котрi волочилися по краю з його прокламацiями. Бiдний цей край i безталанний народ, котрому доводиться переживати таку вiйну! Войнаровський, хоч вирiс в атмосферi пансько-шляхоцькiй, щиро полюбив Україну, бажаючи їй кращої будучностi i турбуючися її теперiшньою незавидною долею. Вiн так перейнявся iдеями й думками свого знаменитого дядька, що за їх здiйснення готовий був до всякої жертви. Щоб там не сталося, поїде до Меншикова, зважатиме на кожне слово, скiльки хитростi в ньому, прикличе на помiч, зробить усе, щоб рятувати справу. Їдьмо! * * * Свiтлiйший князь Меншиков якраз пiдносив до своїх рожевих уст тую з черги чарку, пiсля котрої починало йому куритися з чуба, коли почув доклад про приїзд гетьманської карети. "Пс-ст!" - i забава ущухла. Тих, що перейшли поза межу тверезої приличностi, виведено зi свiтлицi, жiнки подались до бiчної кiмнати, вiд котрої зачинено дверi, свiтлiйший вибiг на рундук. Був певний, що гетьман пiсля його останнього листа поспiшив до нього. Побачивши замiсть гетьмана його небожа Войнаровського, здивувався, але свого невдоволення не виявив, навпаки привiтав гостя дуже ввiчливо, бо нiчого так не боявся свiтлiйший, як закиду, що не вмiє поводитися з "людьми". "З якими ж добрими новинами приносить вашу милiсть Господь?" - запитав. "Нiчого доброго вашiй свiтлостi не привожу.- вiдповiв Войнаровський,- крiм приязного поздоровлення вiд мого дядька, котрий впевняє вашу свiтлiсть в своїм великiм до вас поважанню i в своїй непохитнiй вiрностi його величеству царевi". "Спасибi, спасибi! Що ж вiн, Iван Степанович? Видужав? Скоро побачимо його?" "Про видужання й бесiди бути не може. Мiй дядько вже на божiй дорозi. Не знаю, чи, вернувши з Городка, застану його мiж живими. Коли б не це, не висилав би мене Iван Степанович до вашої свiтлостi, лиш потрудився б сам. Дуже вiн собi до серця бере, що не може ставитися на наказ його величества i що Господь не дозволяє йому прикласти своєї руки до побiди над нашим спiльним, так дуже небезпечним ворогом". Войнаровський говорив скоро, не задумуючися над тим, що говорить. Вiн почував у собi вроджену нехiть до брехнi й облуди, але виправдувався перед самим собою тим, що цiль освячує способи i що кожна дорога добра, котра до доброго веде. "Жаль доброго Iвана Степановича,вiдповiв Меншиков,- така розумна, така образована людина. Дуже нам його тут треба, дуже. (Ой дуже,- погадав собi Войнаровський). Невже ж вiн дiйсно так небезпечно хворий? Чи нема лiку на його недугу? Може, гетьмановi хiрурги не досить свiдомi своєї штуки?" "Iван Степанович, як вашiй свiтлостi вiдомо, здавна терпить на подагричнi й хiрагричнi болi, а тепер цi терпiння спричинюють ще й епiлептичнi припадки, котрi винищують його останнi сили. Дядько вiд десяти днiв уже й спати не може, змарнiв, обезсилився, нi радостi нiякої, нi цiкавостi до життя не проявляє, нетерпеливо на митрополита жде, щоб поєднатися з Богом". "Не тратьмо надiї. Може милосердний Бог дозволить йому оглядати нашу побiду. Будемо сподiватися, а тепер, будь ласка, не погордiть нашим хлiбом-сiллю". Меншиков провадив гостя туди, де забавлялися його вищi офiцери. "Живий живе гадає,- виправдувався, iдучи.Особливо ми, нащадки Ареса й Белони. Не вiдаючи завтрашнього, нинiшним сп'янюємо себе". Войнаровського обдало сопухом поту, горiлки, тютюну i юхту. Повiтря було густим, вiн мало не впав, а накурено так, що годi було людей в диму впiзнати. Стирчали вифiксованi вуса, тряслися розкуйовдженi перуки, блистiли бiлки п'яних очей. Московськi офiцери хотiли показати себе перед гетьманським небожем "полiтично", знайомилися з ним, шурали ногами, побренькували острогами, один наперед другого впевняли його в своїй радостi по причинi приїзду такого шановного гостя. Їх рухи були непевнi, слова невiдповiднi, свiтлиця нагадувала розгойданий на хвилях корабель. Войнаровський силував себе, щоб сяк-так достроїтися до оточення, не плюнути на нього й не рятуватися втечею. Меншиков посадив дорогого гостя бiля себе, накладав страву на його тарiлку, наливав горiлки й вина, а сусiди з бокiв i з насупроти забавляли його новими вояцькими дотепами й анекдотами, вiд котрих в'янули вуха. Кожний закiнчувався крiпкою соромiцькою лайкою вiд мами аж до Бога. Сам Меншиков говорив мало. Вiн ще не перейшов був тiєї лiнiї, поза котрою починається "наплєвать",- тримався, пам'ятаючи, що з гостини гетьманового небожа прийдеться дати царевi звiт. Його гарне обличчя з легкою iронiєю i погордою глядiло на п'яних офiцерiв. Невеличкий, дрiбний, хоч дуже правильно збудований, вiн виглядав дивно помiж здоровенними, простакуватими постатями своїх пiдчинених. "Жiнки! - говорив пiдстаркуватий одноокий полковник,- жiнки! - i мляскав язиком.- Одинока веселiсть i осолода нашого гiркого вояцького життя". "Жiнки дрянь! - рiшав його товариш.Грязнiї тряпки, от що!" "Молодий - дурний",- обстоював перший. "Явдошка дрянь? По мордi тебе, йолопа вiсiмнадцятого, богохульника гаспидського. Явдошка! А вийди до нас. Не бiйся. Гетьманiв небiж не вкусить тебе! Вiн делiкатний пан, розумiється на гарних жiнках. Виходи, сволоч якась!". Меншиков пiдсмiхався. Знав, що Войнаровському вiдомi такi сцени. Одноокий полковник не втерпiв. Виволiк Явдошку, здорову, гарну молодицю, рум'яну вiд вина i поцiлункiв п'яних старшин, свiдому своєї вроди й привабливостi. Вбрана була в мережива й роброни, блистiла перлами й перстенями. "Євдокiя Iвановна,- рекомендував полковник Войнаровському засоромлену молодицю.- Що я кажу, не Iвановна, а - як твоє отчество, Явдошка?" "Гаврилiвна",- вiдповiла i кокетливо лiве лице рукою заслонила. "Євдокiя Гаврилiвна, честь маю вiдрекомендувати, прошу милувати її, женщина первостепенних чеснот. Одно те, як гуляє. Фу, чорт, як вона тобi гуляє! Пропадай, пропадай лицарськеє серце! Ноги якi, а бюст. Гляньте на її бюст!" Явдошка боронилася: "Не хочу, не покажу, гетьте-бо", "Явдошка,- накивував пальцем товстелезний генерал,- старайся, Явдошка. Наш брат вище себе не скочить, а ваша сестра буває i на престiл стрибне. Старайся, Явдошка, сволоч якась, не вдавай монашки. Гетера!" Меншиков вважав вiдповiдним сказати своє. Махнув рукою: "Не компрометуйте приличної женщини. Лишiть!" Офiцери пiдняли смiх: "Генерал каже, що наш брат вище себе не скочить. А що ж тодi я?" Натяк на незвичайне вивищення царського любимця, зроблений ним самим та ще тепер, здивував усiх. Меншиков нерадо признавався до того, чим вiн колись-то був. "Другого Меншикова не буде",вiдповiв товстий генерал. "Одне сонце на небi, один свiтлiйший на землi",- додав одноокий полковник, а якийсь добре вже таки пiдпитий офiцер клякнув перед свiтлiйшим i почав правити акафiст: "Iзбранний воєво-о-до". "Пашол проч, сволоч",- перервав його Меншиков i вiдтрутив вiд себе. Мiж тим атака на Явдошку продовжувалася. Молодиця привикла була до того, не соромилася москалiв. Але, побачивши чужого, iншого типу, чоловiка, тверезого, з турботою на iнтелiгентному обличчi, отямилася i зрозумiла своє соромне становище. Останки не вбитого почуття людської гiдностi збунтувалися в нiй. Блиснула палкими чорними очима, роздула нiздрi i рухом, несподiвано скорим i сильним, вiдтрутила напасникiв вiд себе. Покотилися, як грушки, встали, пробували знов дiстати її в свої руки, але вона, як лань, стрибала з кута в кут, розхристана, рум'яна, з високо хвилюючими грудьми, гарна, але страшна. Доскочивши дверей, оперлася плечима, пiдняла голову вгору, а руками стала зривати з себе вбрання, перли, оздоби. Кидала їх здивованим офiцерам в очi: "Ось твоє намисто, ось заушницi, на, маєш, подавись ними. Не хочу награбованого добра, палить мене. Геть з ним, геть!" Чиясь рука обiйняла її за стан. "Пускай, бо вкушу!" - Сичала, iскри сипалися з очей. Хтось рачки пiдлазив до неї - побачила впору, плечима вiдчинила дверi i, переступаючи назадгузь через порiг, кричала: "Бодай би вас перша куля не минула за мою кривду i сором, бодай би ви подохли". Затрiснула дверi й пiдперла їх з другого боку. Добувалися. Хотiли виважувати, але Меншиков не дав: "Довольно! Бачите, iстерика сталася з бабою". "Фу, чорт! - нарiкав одноокий полковник, - геть подряпала руку". Товстопузий генерал обтирав обрусом лице. "Посуду стягнеш зi столу,- гукнув на нього Меншиков.- Що робиш?" "Плюнула менi в лице". "Добре тобi. Не треба було перетягати струпи. Луснула". Хтось хотiв iти. "Куди?" "Щоб не втекла". "Лишiть. Як хоче, хай iде. Досить назнущалися над людиною". "Людина? Сволоч жiночая". "Хто з ким пристає, таким сам стає,вiдповiв Меншиков. Був лихий на своїх генералiв, що не пописалися перед Войнаровським. Щоб затерти погане вражiння, почав: - Довольно! Не пора на грища. Щоб ви менi тут бiльше баб не приводили. Каратиму. Вiд завтра - по вечерi година розмови i - спати. Кожної днини може появитися ворог, ситуацiя поважна". Войнаровського нiби хтось iз землi на якусь iншу планету занiс. Все те було таке далеке вiд думок i почувань, котрими вiн проймався, вiд турбот, котрi бентежили його. Одному був рад, а саме, що Меншиков не знає ще правди. Може, Бистрицькому вдалося щасливо дiйти до шведiв, може, вiн щасливо й вернеться вiд них. Може, може..? Як усякий чоловiк, так i вiн хапався кожної стебелинки, щоб рятуватися з розбурханого моря тривоги. Але як хвиля, вiдпливши вiд берега, за часок знову вдаряє в нього, так по хвилинi такого злудливого спокою новий прибiй усяких тривожних запитань виводив його з рiвноваги. Сидiв, як на шпильках. Ось вiдчиняться дверi й приведуть Бистрицького, ось залунає луск копит i заболочений кур'єр принесе вiсть iз головної квартири про "iзмiну" гетьмана Мазепи. Що тодi? Насилу вдавав спокiйного, щоб не зрадитися перед свiтлiйшим. Цей нiби брав участь в офiцерськiй забавi, але насправдi прошибав Войнаровського своїм зором. "Чого вiн приїхав? - питався самого себе свiтлiйший.- Замiсть свого дядька? Це ж не одно. Виправдати? Коли Мазепа справдi вмирає, то й виправдання не треба. Щось тут не те. Має вiн якiсь затаєнi гадки". А вголос питався, що коло гетьмана нового? Як народ, який настрiй помiж козаками, чи не помiтний вплив "возмутительних унiверсалiв" шведського короля? Войнаровський вiдповiв уважно й обережно, бо з досвiду знав, що Меншиков хитрун i знавець людської душi, як кiт м'який, рознiжений, гарний, але не вiд того кинутися на миш i погратися нею. Мишею бути небезпечно. "Ще одно дiло доручив менi дядько",почав Войнаровський. "А саме?" "Рад би вiн перед смертю закрiпити за собою недавно купленi землi в Рильському повiтi й дiстати дозвiл заселювати їх прийшлими, вiльними людьми". Меншиков здивувався. Чогось такого нiяк не сподiвався почути. "Ваш дядько ще й на смертнiй постелi про свої маєтки не забуває",- вiдповiв, усмiхаючися, нiби добродушно. "Це вже його грiх,- виправдовував гетьмана Войнаровський,- але не будь за ним цього грiха, то й грошей на теперiшнi великi воєннi видатки не було би". "Правда, правда. От i недавно привiз нам Максимович двi тисячi червiнцiв вiд нього. Багатий, але й щедрий ваш дядько. Сподiйсь, не оставить свого небожа в убожествi". Сказавши це, глянув на Войнаровського, як на наслiдника величезних гетьманових маєткiв, а разом iз тим прийшло йому на гадку; що того чоловiка не слiд тепер iз своїх рук випускати. Такої птицi з клiтки не випускають. "Ви втомленi,- звернувся нараз до гостя,- хочете спати". "Так, хочеться спати",- повторив, не задумуючись, Войнаровський. "Ось бачите, а я вас вночi розмовою забавляю". "Розмова з вашою милiстю вiд сну менi дорожча",- вiдповiв, похопившися, Войнаровський. Вiн усiма способами намагався впевнити князя, що в каретi виспався знамените i загалом нiякої втоми не чує, вiн же людина молода, в самому розквiтi сил, що ж мають казати старшi вiд нього, що стiльки трудiв мусять серед теперiшньої вiйни зносити. "А все ж таки кiлька днiв побудете мiж нами, спiчнете собi, не пущу вас",- говорив, стискаючи його руку, князь Меншиков. "От i попав!" - погадав собi Войнаровський, i в очах йому почорнiло. Почув себе закладником, в'язнем, жертвою за велику справу. Життєвий iнстинкт велiв рятувати себе. "Радо б я побув коло такого знаменитого вождя, як свiтлiсть ваша, бо знаю, що навчився б багато, але, бачить Бог, годi старого дядька самотнiм лишати. Як що вiн ще живе - так треба доглянути, як помер - похоронити". Свiтлiйший пильно вдивлявся в заклопотане обличчя гостя, нiби любуючись його тривогою. "Побачимо, побачимо, як воно буде. На всякий спосiб треба менi вiдвiдати недужого Iвана Степановича. Який день маємо нинi? Четвер. Значиться - в недiлю коло полудня буду у нього в Борзнi. Добре?" "Як ваша ласка, князю". "Поїду, а тепер вам треба на спочинок. Простiть, що не дiстанете гiдного ложа, але це вiйна,- вiйна, ласкавий добродiю, що робити? Спокiйної вам ночi". Вiдпровадив Войнаровського до ворiт i доручив нiмецькому офiцеровi вiдвести його на квартиру. "Будь ласка, йдiть серединою дороги. Це ще найбезпечнiше. Спокiйної ночi!" "Добранiч, свiтлiйший князю, не турбуйтеся". "А вважайте на мiсток, вiн небезпечний!" - гукав свiтлiйший вiд ворiт. "Спасибi, не турбуйтеся, на добранiч!" - вiдповiв Войнаровський, бредучи по заболоченiй вулицi Богом i людьми забутого мiстечка Городка. Падав осiннiй дощ, у повiтрi чути було гар i тiнь. Пiзня осiнь. По ровах повно води, до ровiв стiкає гноївка, гниє на купах листя. Сумно. ПIДСЛУХАВ Прийшовши на квартиру, Войнаровський скинув заболоченi чоботи, роздягнувся i, не погасивши лойової свiчки в циновому лiхтарi, лiг на постiль. Голову обхопив руками. В вухах шумiли йому спiви i крики московських офiцерiв, поперед очi снувалася гарна Явдошка, вiд сопуху i диму млоїло пiд грудьми. "Як вона гуляє! Пропадай, лицарська душе! Один бюст чого варт! Явдошка, серденько, сволоч якась!" Бував у всiляких походах, i скрiзь воно однакове. Мине битва, i без вина й жiнок не обiйдеться. Тiльки в одному краї жiнки кращi, в iншому - поганiшi, але для вояка вночi кожна корова чорна. Скрiзь вiйна роззвiрює людей, здирає з них личину наложену культурою, показує їх такими, як вони є. Серед мира отсi одноокi полковники й товстопузi генерали - це, певно, зразки подружньої вiрностi й батькiвських чеснот, а в походi, бач, якi хоробрi. Молодцi! Що молодцi - десятьох молодцiв зажене тобi такий пiдстаркуватий донжуан геть у козячий рiг, бо має досвiд. Думав про те, щоб не думати про себе